Життя, Всесвіт і все суще

Розділ 32

Промені сонця спокійно осявали розгардіяш, що творився на стадіоні.

Ще курився дим над випаленою травою, яка стала свідком викрадення Попелу кріккітянськими роботами. Охоплені панічним страхом, люди металися в диму, натикаючись одне на одного, спотикаючись об ноші з пораненими, попадаючи в руки поліцаїв, які арештовували кого тільки могли.

Один поліцай спробував було арештувати Ой-Чувала Лай-Лантуха Без-Гузирного за хуліганство, та сіро-зелений довготелесий зайда прошмигнув на свій корабель і спокійнісінько відлетів у небесну блакить, чим посіяв ще більшу паніку та стовпотворіння.

І в оцю бучу посеред стадіону, вдруге за один і той же день, раптом матеріалізувалися постаті Артура Дента та Форда Префекта, власне, вони телепортонулися з зорельота «Золоте Серце», який припаркувався на земній орбіті.

— Я зможу все роз’яснити, — гучно об’явив Артур. — Попіл у мене! Ось у цьому кульку.

— Здається, ти не заволодів їхньою увагою, — відзначив Форд.

— Крім того, я допоміг урятувати Всесвіт, — гукав Артур до всіх, хто був готовий його слухати, тобто, власне, ні до кого.

— Така заява мала б зупинити натовп, — поскаржився Артур Форду.

— Та не зупинила, — відгукнувся Форд.

Тоді Артур піймав за рукав поліцая, який пробігав мимо.

— Вибачте. Той Попіл. Він у мене. Хвилю тому ті білі роботи викрали його. Я зібрав його в цей кульок. Розумієте, Попіл був частиною ключа до часотягкого кокону, ну, а про решту можете здогадатися самі, справа в тому, що він у мене. То куди мені його діти?

Поліцай сказав, куди його діти, але Артур вирішив, що той висловився фігурально.

Тож він поплентався навмання.

— Невже це нікого не цікавить? — вигукнув він. Якийсь чоловік пробігав мимо і штовхнув Артура під лікоть, кульок випав з руки і його вміст розсипався по майданчику. Закусивши губу, Артур завмер над розсипаним Попелом.

Форд окинув його оком.

— То як, щезаємо? — спитав він.

Артур глибоко зітхнув, розглянувся по планеті Земля, не сумніваючись, що на цей раз це вже востаннє.

— Гаразд, — сказав він.

І в цю мить, у прогалині димової завіси, він уздрів дивом уцілілу крикетну хвіртку.

— Зажди хвилинку, — спинив він Форда, — коли я був маленьким…

— Потім розповіси, добре?

— … я захоплювався крикетом, та тільки виходило в мене кепсько.

— Скажи краще: взагалі не виходило.

— У мене завжди була мрія, доволі безглузда, як на сьогодні, що настане день, коли я вийду на майданчик «Лордза» як нападаючий.

Він оглянув охоплений панікою натовп. Здається, дуже заперечувати ніхто не збирається.

— Гаразд, — стомлено сказав Форд, — потішся вже. Я буду он там... помирати з нудьги, — додав він і, відійшовши вбік, сів на зотлілу траву.

Артур пам’ятав, що в часі їхнього першого візиту на майданчик, тієї пообідньої пори, м’ячик шугнув до його торбини, тож він став у ній нишпорити.

І вже знайшовши м’яч, усвідомив, що це ж не та торбина, з якою він був тут минулого разу. Одначе ось він лежить між грецькими сувенірами.

Він витяг його, протер, плюнув на нього і ще раз протер полою халата. Поставив сумку на землю. Якщо вже грати, то робити це як слід.

Він кілька разів перекинув маленький червоний м’ячик з руки в руку, насолоджуючись його вагою.

З чудовим відчуттям легкості в тілі і на душі він потюпотів далі від хвіртки, вирішивши бігти в середньошвидкому темпі, а тому й відміряв для розбігу добрячу відстань.

Він звів очі до неба. По небу кружляли птахи і зграйками линули хмарки. Сирени «швидкої допомоги» та поліційних «воронків», а також людські крики і стогони роздирали повітря на клапті, та Артур відчував себе дивно щасливим та відокремленим від цього гармидеру. Зараз він зіграє в нападі на крикетному майданчику «Лордза».

Повернувшись до хвіртки обличчям, він тупнув кілька разів кімнатним тапочком, розпрямив плечі, підкинув м’яч угору і спіймав.

Почав свій розбіг.

На бігу він раптом побачив, що біля хвіртки стоїть захисник.

— Пречудово, — майнула думка, — тим буде цікавіше…

Та коли ноги піднесли його ближче, його очі розгледіли, що захисник, який завмер з биткою біля хвіртки, не належав до англійської команди. І до крикетної команди Австралії він теж не мав ніякого відношення. То був представник команди роботів з Кріккіту. То був холодний, нещадний білий робот-кілер, який, очевидно, не повернувся на корабель з рештою.

В голові Артура Дента зіткнулися лобами кілька протилежних думок, та він не був у змозі зупинити свій біг. Здавалося, час поповз зі страшенно запаморочливою повільністю, і все ж його ноги чомусь не бажали зупинитися.

Рухаючись, ніби муха в патоці, він повільно повернув свою затуркану голову і поглянув на свою руку, яка стискала твердий червоний м’ячик.

Його ноги повільно, але неухильно рухались уперед, а він усе дивився на м’яч, затиснутий у своїй безвольній руці. М’яч випромінював темно-червоне сяйво й уривчасто пульсував.

Він знову зиркнув на кріккітянського робота, який незворушно і вичікувально застиг біля хвіртки з биткою напоготові. Його електронні очі випромінювали глибоке холодне гіпнотизуюче світло, і Артур не міг відірвати від них свого погляду. Здавалося, що бачить він їх у кінці тунелю, утвореного незримими стінами.

Ось такі думки у той час метлялися і товклися в голові Артура. Він відчував, що втрапив у збіса дурне становище. Він усвідомлював, що йому слід було уважніше прислухатися до того, що йому казали, і тепер ті сказані йому слова гучно лунали в його голові, так само гучно, як і кроки його ніг, що мчали його туди, де він неодмінно подасть м’яч кріккітянському роботові, а той неодмінно одіб’є його. І він пригадав слова Гактара: «Тепер невдачі мене не обходять». Він пригадав і передсмертні слова Гактара: «Що зроблено, те зроблено. Я виконав свою функцію».

Він згадав, як Гактар зізнався, що спромігся таки створити «деякі об’єкти». Він згадав і те, як щось заворушилося в його сумці і він мимоволі притис її до себе, коли вони були в Хмарі Пилу.

Він пригадав, як він звершив подорож у часі за два-три дні. Щоб знову потрапити на майданчик «Лордза».

Він пригадав також, що подаючий з нього посередній. Він відчув, як його рука піднялася, міцно стискаючи м’яч, який, як йому було тепер ясно, був не що інше, як бомба супернова, що її Гактар сам зібрав і підсунув йому. Тією бомбою, яка призначена призвести Всесвіт до передчасної погибелі.

Він сподівався і молився, щоб не було потойбічного світу. Потім усвідомив, що суперечить сам собі, урвав молитву і просто сподівався, що потойбічного світу немає.

Інакше, як же він буде дивитися в очі всім, кого зустріне після смерті? Він сподівався, сподівався і ще раз сподівався, що пам’ять його не зраджує і він таки невдатний нападаючий, бо тільки його невдатність могла врятувати світ від загибелі.

Важко гупаючи, ноги несли його вперед, його рука замахнулася, і тут він відчув, як його ноги спіткнулися об сумку, що він її так необачно залишив на дорозі до хвіртки, він відчув, як сторч летить вперед, та, оскільки цієї миті всі його думки були спрямовані куди-інде, він начисто забув, що має гепнутись об землю. І не гепнувся.

Все ще міцно стискаючи м’яч у руці, він шугонув угору, зойкнувши від несподіванки.

І тут його закрутило, завертіло нестримно, неспинно.

Затим він, крутячися, став падати, махаючи руками, ногами, і водночас шпурнув бомбу якомога далі, на безпечну відстань.

На робота він напав ззаду. Той усе ще тримав бойову битку напоготові, отетеріло заклякнувши, бо не мав по чому бити.

Відчуваючи в собі шалений наплив сил, Артур висмикнув у робота битку, зробив крутий віраж, кинувся вниз і одним дужим ударом зніс голову робота з пліч.

— Ну, ти вже йдеш? — гукнув Форд.