Життя, Всесвіт і все суще

Розділ 26

То був той самий пагорб і водночас не той.

Цього разу це не було інформаційною ілюзією. Це був Кріккіт у всій своїй красі, і вони на ньому стояли. Поодаль, за деревами, виднівся дивовижний італійський ресторанчик, який доправив оці, їхні реальні тіла на оцю, реальну, об’єктивно існуючу планету Кріккіт.

Пругка трава у них під ногами була справжньою, родюча земля була також справжньою. І п’янкі аромати дерев були справжніми, як і справжня ніч.

Кріккіт.

Вірогідно — найнебезпечніше місце в Галактиці для будь-кого, хто не є кріккітянином. Планета, яка не може змиритися з існуванням будь-якої іншої планети, планета, чиї чарівні, веселі, розумні жителі завили б зі страху, злості та сліпої ненависті, зустрівшись з будь-якою істотою, відмінною від них самих.

Артур здригнувся.

Слартібартфаст здригнувся.

І що дивно, здригнувся Форд.

І дивним було не те, що він здригнувся, а дивною була його присутність. Та коли вони відвезли Зафода на його корабель, Форд зненацька відчув такий напад сорому, що в нього зникло будь-яке бажання дати дьору.

— Не те, — казав він собі подумки, — не те, не те, не те, — і міцніше притискав до себе один з Громо-ШК-Варів, які вони запозичили з багатого арсеналу зброярні Зафода.

Трилліан здригнулася і, звівши очі до неба, спохмурніла.

Небо теж було іншим. Воно вже не було порожнім і чорним.

За дві тисячі років кріккітських воєн і якихось п’ять років за місцевим часом, як планету було замуровано в часотягкий кокон, хоча для Галактики минуло десять мільярдів років, — сільські краєвиди мало змінилися, а от небосхил став невпізнанним.

В ньому висіли затьмарені вогні та грізні тіні.

Високо в небі, куди не зводив очей жоден кріккітянин, розташувалися бойові зони, зони роботів. Гігантські бойові зорельоти та орбітальні станції-фортеці ширяли на подушці з полігравітаційного поля, відокремлені сотнями кілометрів повітря від ідилічної пасторалі поверхні Кріккіту. Трилліан дивилася в небо і розмірковувала.

— Трилліан, — пошепки гукнув Форд Префект.

— Слухаю.

— Що ти робиш?

— Розмірковую, — відповіла вона.

— А ти завжди так дихаєш, коли думаєш?

— Я навіть не помічала, що дихаю.

— Отож те мене й стривожило.

— Здається, що я знаю… — почала Трилліан.

— Ш-ш-ш-ш! — стривожено цитьнув Слартібартфаст і своєю худою, тремтячою рукою поманив їх відступити далі, в тінь дерев.

Ураз, як і колись на стрічці, по стежці, що збігала вниз пагорба, показалися вогники, та на цей раз танцюючі промені були не від гасових каганців, а від електричних ліхтариків. Сама по собі зміна не разюча, та від кожної нової деталі у наших мандрівників волосся ставало сторч. На цей раз не чутно було чудових мелодійних пісеньок про квіти, про польові роботи та про дохлих собак, а тільки приглушені голоси, які вели гарячу спірку.

Один із вогнів поповз по небу з повільною ваговитістю. Артура цупко схопив напад клаустрофобії, тепле пахуче повітря застряло в горлі корком.

Через кілька секунд показався ще один загін. Він наближався з другого боку темного пагорба. Кріккітяни просувалися поквапом і цілеспрямовано, обмацуючи місцевість навколо себе променями ліхтариків.

Явно, що обидва загони сходилися і не тільки один з одним. Вони свідомо рішуче зближалися в одній місцині, саме в тій, де стояв Артур та його товариші.

Артур почув легкий шерех, то Форд Префект скинув до плеча свій Громо-ШК-Вар, потім тихий плаксивий кашель — Слартібартфаст підняв свій. Він відчув холодну, незвичну вагу своєї зброї і тремтячими руками підняв її.

Він став незграбно намацувати запобіжник, щоб зняти його, а потім перевести перемикач Громо-ШК-Вара на найпотужніші набої. Його так трясло, що якби зараз він пальнув у кого-небудь, то висмалив би на тілі нещасного свій підпис.

І тільки Трилліан не підняла свою рушницю. Вона звела свої брови, опустила їх і замислено закусила губу.

— Вам не спадало на думку… — почала вона, та в цю мить її супутникам було не до розмов.

Темінь за їхніми спинами прорізав промінь світла. Рвучко повернувшись, вони уздріли третій загін кріккітян, який шукав їх з ліхтариками.

Громо-ШК-Вар Форда Префекта злісно дзявкнув, та полум’я шугонуло назад і вибило зброю з його рук.

Одну мить усі були скуті страхом, час на секунду завмер, чекаючи, що хтось іще вистрелить.

Та секунда минула, а ніхто так і не вистрілив.

Блідолиці кріккітяни оточили мандрівців, і вони опинилися в колі тремтливого світла кишенькових ліхтариків.

Бранці дивилися на тих, хто їх полонив, а ті дивилися на бранців.

— Вітаю, — заговорив один з тих, хто полонив, — даруйте мені, та ви… чужоземці?