Життя, Всесвіт і все суще

Розділ 28

— Скажіть, будь ласка, — сказав худющий, блідолиций кріккітянин, який виступив із рядів своїх одноплемінників і тепер переступав з ноги на ногу в колі світла. Свою стрільбу він тримав так, ніби вона була не його власна, а її власник попросив потримати її, поки він збігає кудись на хвилинку, — чи вам що-небудь відомо про так звану «рівновагу в природі»?

Відповіді від бранців він не одержав, якщо не рахувати нерозбірливого бурмотіння і мимрення. Промінь ліхтарика ковзав по їхніх обличчях. А високо в небі, в зоні роботів, Повелителі продовжували свою темну справу.

— Бачите, — ніяково провадив кріккітянин, — ми тільки чули про це краєм вуха, можливо, воно нічого й не важить. Та, в такому разі, вважаю за краще вас повбивати.

Він перевів погляд на свою стрільбу, ніби намагався пригадати, на що ж треба натиснути.

— Тобто, — додав він, підвівши погляд, — у тому разі, якщо вам немає про що з нами погомоніти.

Слартібартфаст, Форд та Артур відчули, що тіло їхнє торопіє знизу догори. Незабаром торопіння дійде до їхніх мізків, які на даний момент були зайняті лише тим, що рухали їхні щелепи вгору-вниз. Трилліан трясла головою так, як трясуть коробку з крутиголовкою, коли вже більше нічого придумати не в силах.

— Розумієте, — втрутився ще один чолов’яга з натовпу, — нас турбує оцей самий план ліквідації Всесвіту.

— Так, — підхопив інший, — і рівновага в природі. Нам просто здається, що коли знищити всю решту Всесвіту, то це якось погано вплине на рівновагу. Як бачите, екології ми приділяємо велику увагу, — сумно закінчив він.

— І спорту, — підказав хтось гучним голосом. Натовп підтвердив це схвальним гомоном.

— Так, — згодився перший, — і спорту теж… — Він розгублено оглянувся на своїх товаришів і почухав собі щоку. Очевидно, він намагався потамувати якесь своє душевне сум’яття, ніби те, що він хотів сказати, і те, що думав, діаметрально відрізнялися одне від одного і вловити який-небудь зв’язок між ними йому було не до снаги.

— Розумієте, — промимрив він, — деякі з нас… — і знову озирнувся, ніби шукаючи підтримки. Краяни підбадьорили його вигуками. — Деякі з нас, — провадив він, — дуже хотіли б налагодити спортивні зв’язки з рештою Галактики, я нічого не маю проти того, щоб тримати спорт подалі від політики, та мені видається, що коли ми хочемо розвивати спортивні зв’язки з рештою Галактики, а так воно й є, то, може, ми припускаємося помилки в своєму бажанні знищити її. Та і решта Всесвіту… — І знову він помовчав, — от над чим я сушу зараз голову…

— Щ… — спромігся Слартібартфаст, — щ…

— Хххх… ? — почав Артур.

— Як… — вимовив Форд Префект.

— Гаразд, — сказала Трилліан, — давайте про це і поговоримо. — Вона ступила крок уперед і взяла зовсім спантеличеного бідолашного кріккітянина за руку. На вигляд йому було років двадцять п’ять, тобто, враховуючи всю плутанину з часом на даній планеті, десять мільярдів років тому, коли закінчилися кріккітські війни, йому було десь двадцять.

Перш ніж сказати що-небудь ще, Трилліан пройшлася з ним крізь плетиво промінців ліхтариків. Молодик непевно дибав слідом за нею. Оточуючі промені трохи схилилися, ніби капітулюючи перед цією дивною спокійною дівчиною, яка єдина у всьому Всесвіті, повному темного сум’яття, трималася так, ніби знала, чого хоче.

Трилліан повернулася до кріккітянина лицем і взяла його за обидві руки легенько стисла його руки в своїх. Він так страждав від свого збентеження, що на нього жалько було дивитися.

— Розкажи мені, — попросила вона.

Якусь хвилю він мовчав, переводячи пильний погляд з одного її ока на інше.

— Ми… — почав він, — нам судилося бути самотніми… по-моєму. — Його обличчя скривилося, а потім голова його впала на груди, він затрусив нею, ніби скарбничкою, витрушуючи з неї монетки. Потім знову підвів очі. — Розумієте, у нас є та сама бомба, — сказав він, — така маленька.

— Я знаю, — сказала Трилліан.

— Він вирячився на неї, ніби вона висловила якесь чудернацьке судження про буряки.

— Клянуся, — сказав він, — отакусінька.

— Я знаю, — повторила Трилліан.

— Та кажуть, — знов тонув його голос, — кажуть, що вона може знищити все, що існує в світі. І, розумієте, нам випало це зробити, я так гадаю. І що ж, тоді ми залишимося одні? Я гублюся в здогадах. Та, судячи з усього, таке наше призначення, — сказав він і потупив голову.

— Щоб це не означало, — прогудів з натовпу глухий голос.

Трилліан повільно пригорнула бідного, спантеличеного кріккітянина і погладила його тремтячу голову, яку той схилив їй на плече.

— Все буде гаразд, — сказала вона тихо, та достатньо виразно, щоб натовп у пітьмі її почув, — ви не зобов’язані цього робити.

Вона поколисала кріккітянина.

— Ви не зобов’язані цього робити, — повторила вона. Вона відпустила кріккітянина і відступила крок назад.

— Я хочу, щоб ви владнали для мене одну справу, — сказала вона і зненацька засміялася.

— Я хочу, — почала вона і знову засміялася. Тоді прикрила рот долонькою і заговорила вже з серйозним виглядом, — я хочу, щоб ви доправили мене до свого провідника, — і тицьнула пальцем у небо, туди, де були бойові зони. Яким чином вона здогадалася, що їхній провідник саме там, лишається загадкою.

Її сміх ніби розрядив атмосферу. З задніх лав натовпу хтось затяг пісню, що дозволила б Полу Маккартні, якби він був її автором, купити цілу планету.