Розділ 3

Той день, коли Форд з Артуром несподівано повипадали з просторово-часової аномалії, добряче довбнувшись об ідеальне покриття стадіону «Лордз», був незбагненно чарівним.

Глядачі аплодували шалено. Аплодували не їм, але вони інстинктивно вклонилися і зробили це доречно, бо важкий маленький червоний м’ячик, якому власне і адресувалася овація, просвистів над маківкою Артура лиш за декілька сантиметрів. Вони знову впали на землю, яка, як їм здалося, страшенно швидко крутилася навколо них.

— Що то було? — просичав Артур.

— Щось червоне, — просичав на відповідь Форд.

— Де ми?

— Гм, на чомусь зеленому.

— Обриси, — промурмотів Артур, — мені треба знати, які його обриси. Оплески швидко змінилися враженими зойками подиву та хихотінням глядачів, які ще не вирішили: вірити своїм очам чи ні.

— Це ваша канапа? — запитав чийсь голос.

— Що то було? — пошепки спитав Форд. Артур підвів голову.

— Щось блакитне.

— А обриси? — запитав Форд. Артур знов подивився вгору.

— Воно має, — насупивши брови, просичав він Форду, — обриси полісмена.

Скоцюрбившись і насупившись, вони ще хвилину лежали на моріжку стадіона. Те блакитне, що обрисами нагадувало полісмена, поплескало їх обох по плечах.

— Гей, ви, двоє, — мовив обрис, — ану ходімо.

Для Артура ті слова пролунали ніби удар грому. Він зірвався на ноги і окинув ошелешеним поглядом навколишній пейзаж, що раптом вклався в до болю звичну картину.

— Де ви це взяли? — гаркнув він на полісменоподібне.

— Що ви сказали? — спитав здивований обрис.

— Це крикетний стадіон «Лордз», правда ж? — гримнув Артур. — Де ви його знайшли, як ви його сюди притарабанили? Я гадаю, — додав він, потираючи скроні, — що мені ліпше вгамуватися. — І він сів навпочіпки перед Фордом.

— Це полісмен, — сказав він. — Що будемо робити?

— Що ти пропонуєш? — знизавши плечима, спитав Форд.

— Прошу тебе, — попросив Артур, — скажи, що останні п’ять років мені наснилися.

Форд знову стенув плечима і скорився.

— Останні п’ять років тобі наснилися, — сказав він. Артур звівся на рівні.

— Все гаразд, полісмене, — сказав він, — останні п’ять років мені наснилися. Спитайте його, — додав він, показуючи на Форда, — і він підтвердить. — Сказавши це, він рушив до краю майданчика, обтрушуючи свій халат. Затим він помітив, що вдягнений у халат, і став мов укопаний, вирячивши на нього очі. Потім обернувся і кинувся до полісмена.

— Звідкіля тоді взялася ця одежина? — заволав він. Волаючи, повалився на землю і засмикався в корчах.

Форд похитав головою.

— Важкі йому випали останні два мільйони років, — сказав він полісменові.

Разом вони поклали Артура на канапу і понесли з поля, і раптове зникнення канапи по дорозі збентежило їх лиш трохи.

На все глядачі реагували по-різному. Більшість із них, не маючи снаги витримати такого видовиська, зажмурили очі і вдовольнялися лиш поясненнями радіокоментаторів.

— Слухай, Брайяне, це цікавий випадок, — сказав один радіокоментатор іншому. — По-моєму, ніяких загадкових матеріалізацій на полі не бувало від часу, гм, від часу… одне слово, я не думаю, що вони взагалі мали місце, чи не так? А ти не пам’ятаєш?

— Едгбастон, 1932 рік?

— А, ну і що ж там скоїлось?..

— Слухай, Пітере, наскільки я пам’ятаю, Кантер грав проти Вілкокса, він якраз подавав м’яч з боку павільйону, коли раптом прямо на поле вибіг один із глядачів.

Настала мовчанка, під час якої перший коментатор обмірковував сказане.

— Т-т-та-к… — сказав він, — так, та в чому ж ти вбачаєш там загадковість? Він же не матеріалізувався в прямому значенні слова? Просто вибіг.

— Так, маєш рацію, але ж він наполягав, що бачив, як на полі щось матеріалізувалося.

— Чи ж бо?

— Так. З його слів те щось скидалося на алігатора.

— А що трапилося з тим чолов’ягою?

— Ну, мені здається, що хтось запропонував вивести його і пригостити обідом, але той пояснив, що він уже добряче пообідав, то всі й забули про те, а «Ворікшір» переміг з перевагою в три хвіртки.

— Та це не дуже схоже на сьогоднішній випадок. Для тих, хто щойно налаштував свої приймачі на нашу хвилю, може буде цікаво знати, що, тут є… два чоловіки, два достатньо неоковирно одягнутих чоловіки і до того ж канапа — здається «честерфілдка»?

— Так, «честерфілдка».

— Просто матеріалізувалися отут посеред крикетного майданчика стадіону «Лордз». Та не думаю, що у них були якісь лихі наміри, вони так пристойно поводилися, а ще…

— Даруй, Пітере, я переб’ю тебе на хвильку, щоб сказати, що канапа щойно щезла.

— Ну, раз щезла, то й щезла. Що ж, однією загадкою менше. І все ж, на мою думку, ця подія явно варта того, щоб її занести в книгу рекордів Гіннеса, тим більше, що вона сталася в такий драматичний момент гри, коли команді Англії для перемоги бракує всього-на-всього двадцять чотири пробіжки. Ті чоловіки зараз полишають поле в супроводі полісмена, мені здається, що всі вгамовуються і гра має от-от поновитися.

— А тепер, сер, — почав полісмен, коли вони пробилися крізь натовп цікавих і поклали умиротворене та нерухоме тіло Артура на ковдру, — можливо, ви зробите таку ласку і розкажете мені, хто ви такі, звідки ви і що означає той балаган, який ви тут улаштували?

Форд на якусь мить втупився собі під ноги, ніби запозичуючи у землі твердості духу, а потім випростався і відповів полісменові таким поглядом, який ударив того повною силою напруженості кожного дюйма із цілих шести світлових років, що відокремлювали Землю від домівки Форда в околицях Бетельгейзе.

— Гаразд, — дуже спокійно сказав Форд, — я вам розповім.

— Та… словом, у цьому нагальної потреби немає, — скоромовкою сказав полісмен, — просто, щоб отого… такого… ну, що воно там було, більше не повторялося. — Полісмен повернувся і подався шукати когось, хто був би не з Бетельгейзе. На щастя, крикетне поле аж кишіло такими.

Ніби з далекої відстані і знехотя свідомість Артура наближалася до його тіла. Часами в тому вмістилищі їй добряче перепадало на горіхи. І все ж вона повільно, боязко закралась у нього і влаштувалася на своєму звичному місці.

Артур підвівся і сів.

— Де я? — спитав він.

— На стадіоні «Лордз», — повідомив Форд.

— Чудово, — сказав Артур, і його свідомість знову випурхнула назовні, щоб вдихнути ковток свіжого повітря. Тіло Артура знову немічно хляпнулося на траву.

Через десять хвилин він сидів під тентом кав’ярні, над чашкою чаю, і на його зблідлому обличчі поступово почав рожевіти рум’янець.

— Як ти себе почуваєш? — запитав Форд.

— Я — вдома, — хрипко сказав Артур. Він заплющив очі і жадібно вдихав пару, що здіймалася з чашки чаю, ніби то був — ну це сприймалося Артуром, ніби то був чай, чим він насправді і був.

— Я — вдома, — повторив він, — удома. Це — Англія, це — сьогодні, кошмару кінець. — Він знову розплющив очі і блаженно всміхнувся. — Моє місце тут, — прошепотів він екзальтовано.

— Вважаю за потрібне повідомити тебе про дві речі, — мовив Форд, кинувши на стіл, за яким сидів Артур, примірник газети «Гардіан».

— Я — вдома, — вперто твердив той.

— Безсумнівно, — сказав Форд. — Перша, — сказав він, вказуючи на дату в верхній частині сторінки газети, — полягає в тому, що через два дні, не враховуючи сьогоднішнього, Земля буде знищена.

— Я — вдома, — сказав Артур, — чай, — провадив він, — крикет, — додав він, аж цмокаючи від задоволення, — підстрижені газони, дерев’яні лавки, білі полотняні куртки, бляшанкове пиво…

Поволечки його погляд зосередився на газеті. Злегка насупившись, він схилив голову набік.

— Цю газету я знаю, — сказав він. Його погляд повільно підвівся до дати, по якій спроквола постукував пальцем Форд. На секунду чи дві його обличчя мовби скувало кригою, а потім страшенно повільно воно стало розколюватися, подібно арктичним торосам навесні.

— А друга, — продовжував Форд, — полягає в тому, що в твоїй бороді стирчить кістка. — І він вихилив свій чай одним махом.

А на щасливий натовп, навколо намету кав’ярні, щедро сипало своє проміння сонце. Воно осявало білі капелюхи та розчервонілі обличчя. Воно осявало морозиво ескімо і розтоплювало його. Воно перетворювало сльози маленьких дітей, чиє морозиво тільки що розтало і попадало з паличок, у діаманти. Сонячне світло золотило крони дерев, воно виблискувало на крикетних битках, якими махали гравці, воно відсвічувалося від дуже незвичайного об’єкта, що був припаркований за табло і що його й досі ніхто не помітив. Сонячне світло вдарило в очі Форду та Артуру, тільки-но вони, жмурячись, виткнулися із наметової кав’ярні і стали роззиратися навколо.

Артура лихоманило.

— Можливо, мені… — почав він.

— Ні, — відрізав Форд.

— Що — «ні»? — запитав Артур.

— Викинь з голови і навіть не думай зателефонувати до себе самого.

— Як ти здогадався… ?

Форд знизав плечима.

— Але чому, чому не можна? — спитав Артур.

— Люди які розмовляють по телефону самі з собою, — мовив Форд, — ніколи і нічого корисного для себе не довідуються.

— Але…

— Ось подивися, — сказав Форд. Він підняв уявну слухавку і накрутив уявний номеронабірник.

— Алло? — проказав він в уявний мікрофон. — Це Артур Дент? Ага, привіт, старий. Говорить Артур Дент. Не клади слухавку.

Він розчаровано глипнув на уявну слухавку.

— Він поклав слухавку, — сказав він, знизав плечима і обережно повісив уявну слухавку на уявний гачок.

— Це не перша часова аномалія на моєму віку, — додав він. Скорботний вираз обличчя Артура Дента змінився на ще скорботніший.

— Тож ми не дома і мокрі як хлюща, — сказав він.

— Ми не можемо навіть сказати, — відповів Форд, — що маємо рушник, щоб ним витертися.

Тим часом гра в крикет тривала. Подаючий підстрибом наближався до хвіртки, пробіг трохи підтюпцем, а затим дав алюра. Раптом його руки й ноги наче сплелися в одне ціле і кинули м’яч. Відбиваючий крутнувся і загилив його десь позад себе, аж поза табло. Очі Форда стежили за траєкторією м’яча і враз розширилися. Він скам’янів. Потім знову простежив поглядом дугу польоту м’яча і його очі знову кудись втупилися.

— Це — не мій рушник, — сказав Артур, порпаючися у своїй торбині із заячої шкірки.

— Цить, — сказав Форд і примружив очі.

— У мене був голгафрінчанський рушник, — продовжував Артур, — з жовтими зірочками по блакитному полю. Це не той.

— Та цить, — знову гаркнув Форд. Затуливши одне око, другим він кудись напружено вдивлявся.

— Цей — рожевий, — далі бурмотів Артур. — Хіба випадком не твій?

— А чи не заткнув би ти своїм рушником свою пельку! — гаркнув Форд.

— Та не мій це рушник, — наполягав Артур, — якраз оце я і хочу тобі…

— А я вимагаю, щоб ти стулив свою пельку, — стиха загарчав Форд, — саме зараз.

— Гаразд, — мовив Артур і став запихати його назад до своєї примітивно скроєної із заячої шкірки торби. — Я усвідомлюю, що, можливо, з космічної точки зору, це не так уже й важливо, просто дивно, от і все. Ні з того, ні з сього рожевий рушник замість блакитного в жовту зірочку.

А тим часом Форд став поводитися дуже дивно, і дивним було не те, що він поводився дивно, а дивним було те, що його дивна поведінка дуже відрізнялася від тої звичайної для нього дивної поведінки. А витворяв він таке. Ігноруючи здивовані погляди глядачів з натовпу, що скопичився навкруг майданчика, він вимахував руками перед своїм носом, ховався за спинами одних, вистрибував з-за спин інших, потім завмирав, часто кліпаючи очима. Потім він став повільно, з насуплено зосередженим виразом прокрадатися, немов леопард, який не цілком певен, що за півмилі жаркого та запиленого степу уздрів напівпорожню бляшанку «Віскаса».

— І торбина ця не моя, — несподівано заявив Артур.

Транс зосередженості Форда був перерваний. Він сердито обернувся до Артура.

— Я ж не мав на увазі рушник, — сказав Артур. — Ми вже з’ясували, що то — не мій. Вся заковика в тому, що торбина, в яку я запхав рушник, що мені не належить, теж не моя, хоча вона вражаюче скидається на мою. Тож мені це здається надзвичайно дивним, особливо, коли взяти до уваги те, що торбину я власноручно зшив на доісторичній Землі. І каміння в ній теж не моє, — додав він, дістаючи із торбини жменю пласких сірих камінців. — Я збирав колекцію цікавих камінців, а від виду цих і молоко скисне.

Збуджене ревіння, що прокотилося по трибунах, заглушило те, що Форд виплеснув у відповідь на таку інформацію. Крикетний м’яч, який викликав таку реакцію, звалився з неба і вцілив акурат до загадкової з заячої шкірки торбини Артура.

— Це, я б сказав, теж дуже цікава подія, — сказав Артур, умить закриваючи торбину і вдаючи, що шукає м’яч у траві.

— По-моєму, його тут немає, — мовив він до хлопчаків, які негайно ж збіглися і обступили його в пошуках м’яча, — мабуть, він кудись закотився. Гадаю, он туди. — І він невиразно показав напрямок, в якому йому хотілося б їх спровадити. Один з хлопчиків заклопотано подивився на нього.

— З вами все гаразд? — спитав він.

— Ні, — відповів Артур.

— Тому-то ви і встромили собі в бороду маслак? — сказав хлопець.

— Я привчаю його бути задоволеним з будь-яким своїм місцеположенням. — Артур запишався сказаним. На його думку, такий афоризм зацікавить молодий розум і буде його стимулювати.

— Отак, — сказав хлопчак, схиляючи голову набік та переварюючи сказане. — Як тебе звуть?

— Дент, — сказав Артур, — Артур Дент.

— У тебе не всі дома, Денте, — сказав хлопчак, — ти ненормальний псих. Хлопець кинув погляд на щось там за плечем Артура, бажаючи показати, що він зовсім не поспішає зникнути, і, чухаючи носа, пішов геть. Раптом Артур згадав, що через два дні Земля таки буде ще раз знищена, і вперше він відчув деяку втіху. Гра продовжилася уже з новим м’ячем, продовжувало світити сонце, а Форд продовжував підскакувати, трясучи головою та блимаючи.

— Ти щось надумав, правда? — спитав Артур.

— Гадаю, — почав Форд таким тоном, який, як Артур уже навчився розпізнавати, віщував зовсім непередбачуване продовження, — що отам заховується якийсь КІК.

Він тицьнув пальцем. І цікавим було те, що напрямок, у якому показував його палець, аж ніяк не збігався з напрямком його погляду. Спочатку Артур подивився в напрямку вказівного перста — на табло, а потім туди, куди Форд дивився, — на поле. Потім кивнув, знизав плечима, а другий раз плечі зробили те саме вже самі.

— Якийсь — хто? — спитав він.

— К.І.К.

— К. … ?

— І.К.

— А що то таке?

— Когось Іншого Клопіт, — сказав Форд.

— А, ну і добре, — сказав Артур і розслабився. Він і гадки не мав, про що йшлося, та інцидент здавався вичерпаним. Аж ні.

— Он там, — сказав Форд, знов тицяючи на табло і в той же час дивлячись на майданчик.

— Де? — глипнув Артур.

— Там! — сказав Форд.

— Бачу, — збрехав Артур, бо насправді нічого не бачив.

— Так бачиш?

— Дивлячись що.

— Ти КІК бачиш? — терпляче перепитав Форд.

— Мені здалося, що ти сказав, що то когось іншого клопіт.

— Саме так.

Артур поволі і обережно кивнув з виразом безмірної тупості.

— Я хочу знати, — вів Форд, — чи ти те бачиш.

— А ти бачиш?

— Так!

— Як він виглядає? — спитав Артур.

— Та, ну звідки мені знати, телепню, — крикнув Форд. — Якщо тобі видно, то змалюй мені його.

У скронях Артура щось тупо ритмічно загупало, звично сповіщаючи про те, що розмовляє він не з кимось іншим, а з Фордом. Його мозок зібгався в клубочок, мов злякане цуценя в своєму кублі. Форд узяв його за руку.

— К.І.К., — мовив він, — то щось таке, чого ми не можемо побачити чи не бачимо, або наш мозок не дозволяє нам його побачити, бо ми думаємо, що то когось іншого клопіт. Ось як витлумачується КІК. Когось Іншого Клопіт. Наш мозок просто його вилучає; він видається сліпою плямою. Коли ти подивишся просто на нього, ти його не побачиш, аж доки ти будеш знати достеменно, як він виглядає. Єдина надія — застукати КІК зненацька краєчком ока.

— А, — сказав Артур, — так от чому…

— Так, — сказав Артур, знаючи наперед, що Артур скаже.

— … ти підстрибував та…

— Так.

— … та блимав…

— Так.

— Гадаю, ти второпав, що до чого.

— Я його бачу, — сказав Артур, — то зореліт.

На мить Артур був приголомшений реакцією, яку викликало таке одкровення. Натовп заревів, зчинилася метушня, люди кричали, верещали і, натикаючись одне на одного, кинулися на майданчик. Він ошелешено відсахнувся і перелякано розгледівся. Потім він ще раз розглянувся на всі боки, ще дужче нажаханий.

— Здорово, правда? — спитав привид. Він вихлявся перед очима Артура, хоча, по правді, то, мабуть, очі, а разом з ними й голова Артура вихлялися перед привидом. Його язик вихлявся теж.

— Щ… щ… щ… щ… — спромігся його язик.

— Гадаю, ваша команда тільки що виграла, — сказав привид.

— Щ… щ… щ… щ… — повторював Артур, підкреслюючи кожен дрижак стусаном у спину Форда Префекта. Форд тим часом з тривогою спостерігав за метушнею.

— Ви — англієць, правда? — поцікавився привид.

— Щ… щ… щ… щ… так, — видавив Артур.

— Як я вже сказав, ваша команда щойно виграла цей матч. Це означає, що кубок «Попіл» залишається у неї. Гадаю, ви, мабуть, дуже задоволені. Мушу зізнатися, що я дуже люблю крикет, хоча не хотів би, щоб хтось поза цією планетою почув мої слова. Боронь боже.

Привид скорчив щось на кшталт пустотливої усмішки, та певності щодо пустотливості не було, бо промені сонця світили йому прямо в потилицю і створювали сліпучий німб навколо його голови, осяюючи його сріблясту чуприну і бороду, від чого він набував драматичної величі, яка ніяк не пов’язувалася з пустотливою усмішкою.

— І все ж, — сказав він, — через пару днів все це скінчиться, га? Хоча, як я говорив під час останньої нашої зустрічі, це мене дуже засмутило. І все-таки, чому судилося бути, того не обминути.

Артур намагався щось сказати, та облишив нерівну борню. Він знов стусонув Форда.

— Я гадав, що скоїлося щось страшне, — сказав Форд, — а це всього-на-всього закінчився матч. Пора тягу давати. А, Слартібартфасте, здоров був, що ти тут робиш?

— Та так, тиняюся собі, тиняюся, — сказав ухильно старий.

— То твій корабель? Чи не підкинеш нас хоч куди-небудь?

— Терпіння, терпіння, — застеріг старий.

— Та я що, — сказав Форд, — справа в тому, що цю планету скоро ліквідують, от що.

— Та знаю, — відказав Слартібартфаст.

— Я так, просто хотів нагадати, — сказав Форд.

— До відома прийнято.

— І якщо ти вважаєш, що тобі справді потрібно вештатися навколо крикетного майданчика в такий момент…

— Вважаю.

— Значить, корабель твій.

— Аякже.

— Я так і думав, — з цими словами Форд відвернувся.

— Вітаю тебе, Слартібартфасте, — нарешті спромігся Артур.

— Вітаю тебе, землянине, — відказав Слартібартфаст.

— Врешті-решт, — сказав Форд, — двічі не вмирають.

Старий пропустив ті слова повз вуха і напружено вдивлявся на майданчик, в його очах світилися почуття, які не мали безпосереднього відношення до того, що власне там відбувалося. А творилося там те, що навколо осереддя майданчика в широке коло збирався натовп. А що там так зацікавило Слартібартфаста, було відомо лише йому одному.

Форд щось мугикав собі під ніс. То була всього лиш одна нота, яка повторювалася раз у раз. Він сподівався, що хто-небудь запитає його, що він мугикає, але таких не знайшлося. Якби його хто спитав, він би відповів, що він знову і знову наспівує перший рядок із пісні Ноеля Каварда «В захваті від того хлопця». А коли б йому вказали на те, що він проспівує лише одну ноту, він би відповів, що з причин, як на його думку, очевидних, він опускає «від того хлопця». Та його ніхто не питав, і Форд злився.

— Тут така справа, — нарешті вирвалося в нього, — якщо ми не поспішимо накивати звідси п’ятами, то ризикуємо знову вскочити в тарапату. А для мене немає сумнішого видовища, ніж ліквідація планети. Гірше може бути лише одне — бути в цей мент на її поверхні. Або, — додав він півголосом, — шалатися по крикетних матчах.

— Терпіння, — знову сказав Слартібартфаст, — назрівають великі події.

— Коли ми бачилися останнього разу, ви говорили те ж саме, — зауважив Артур.

— То так воно і сталося, — сказав Слартібартфаст.

— Це правда, — визнав Артур.

Одначе якщо тут щось і назрівало, так це якась церемонія. Все було зрежисируване для зручності телеглядачів, а не для болільників, а вони могли стежити за подією, лише слухаючи трансляцію з найближчого гучномовця. Форд проявляв агресивну незацікавленість до того, що відбувалося.

Він роздратовано слухав, як йому пояснювали, що там, на майданчику, капітанові англійської команди мають вручити «Урну з Попелом», аж кипів від злості, коли йому розповідали, що ця крикетна команда заслужила цей приз, виборовши турнір вже в енний раз, і аж зубами скреготав з досади після повідомлення про те, що «Попіл» — то останки стовпчика крикетної хвіртки, а ще коли його попрохали змиритися з тим фактом, що вищезгаданий крикетний стовпчик спалили в австралійському місті Мельбурні 1882 року, на знак «смерті англійського крикету», то вже було занадто, і він набрав повні легені повітря і різко обернувся до Слартібартфаста, та, не промовивши ні слова, тут же його й випустив, бо старого поруч уже не було. Він цілеспрямовано простував до середини майданчика, його волосся, борода та одіж майоріли позад нього, ну викапаний тобі Мойсей на горі Синай, тільки в ролі гори зараз виступав доглянутий моріжок, а не вогневержний вулкан, огорнутий димом, яким його звичайно змальовують.

— Він сказав зачекати на нього біля корабля, — сказав Артур.

— Що це старий дурень збирається робити, астероїд йому в сопло? — вибухнув Форд.

— За дві хвилини підійти до свого корабля, — сказав Артур, стенувши плечима, що вказувало на повну капітуляцію перед процесом мислення. Вони попрямували до корабля. До їхніх вух долинали дивні звуки. Вони намагалися не слухати, та мимоволі чули, як Слартібартфаст роздратовано вимагав, щоб срібну урну з «Попелом» віддали йому, бо той, згідно з його словами, «життєво важливий для минулої, сьогоденної та майбутньої безпеки Галактики», і що те було зустрінуте вибухом реготу. Форд з Артуром прикинулися, що нічого не помічають.

Та того, що сталося наступної миті, зігнорувати вони не змогли. З гуком, ніби з горлянок стотисячного натовпу, вирвалося «Гоп!», мов би з чистого неба з’явився сталево-білий зореліт і з легким гулом та зловісним виглядом завис над крикетним майданчиком.

Потім якусь хвилю він завмер, ніби сподівався на те, що всі візьмуться до своїх повсякденних справ і не будуть суперечити тому, щоб він просто отам висить.

Затим він зробив щось надзвичайне, а саме: він відчинився і випустив із себе щось надзвичайне в кількості одинадцяти штук.

То були роботи, білі роботи.

І що найдивніше, вони були в самий раз екіпіровані для саме такої оказії. Мало того, що вони були білими самі, під колір уніформи гравців, та тони іще тримали в кінцівках щось на зразок крикетних биток, і не тільки це, вони прихопили ще те, що видавалося крикетними м’ячами, а до того, на гомілках їхніх ніг були надягнені білі ребристі щитки. Оті останні були надзвичайними, бо, як з’ясувалося, в них були вмонтовані маленькі реактивні двигунчики, з допомогою яких ті дивно цивілізовані роботи злетіли зі свого висячого зорельота на землю і почали вбивати людей, а цим вони зайнялися не на жарт.

— Гей, — мовив Артур, — здається, щось почалося.

— Нумо до корабля, — гукнув Форд. — Знати нічого не бажаю, гайда до корабля. — І побіг сам. — Нічого не знаю, нічого не бачу, нічого не чую, — приказував він на бігу, — це не моя планета, я сюди не просився, не хочу нікуди вв’язуватися, просто витягніть мене звідси і доставте до шинкваса бару, в товариство людей, які мені свої!

Над майданчиком здійнявся стовпом дим, виривалися омахи полум’я.

— Ну от, здається, потойбічна бригада сьогодні завітала до нас у гості… — радісно оголосив сам собі гучномовець.

— Що мені потрібно, — вигукував Форд, ніби уточнюючи свої попередні висловлювання, — добру чарку та товариство братів по духу. — Він летів як опечений, затримавшись лише на якусь мить, щоб схопити за лікоть Артура і потягти його з собою, бо той зреагував на кризову ситуацію в своєму звичному дусі — закляк з роззявленим ротом, очікуючи, доки все скінчиться.

— Вони грають у крикет, — мурмотів Артур, мотиляючись за Фордом. — Клянусь, грають вони в крикет. Не знаю, навіщо це їм, та вони це роблять. Вони не просто забивають людей, вони підкидають їх угору, — репетував він, — Форде, рони нас підкидають!

Без знань історії Галактики глибших, аніж почерпнутих Артуром в своїх мандрах на сьогоднішній день, не піддатися цьому враженню було важко. Здавалося, що примарні, але несамовиті постаті, які сновигали в густій пелені диму, виконували серії пародійних крикетних подач, а різниця полягала лише в тому, що кожен м’яч, який вони подавали, де падав, там і вибухав. І найперший вибух розвіяв первинну надію Артура на те, що то могла бути рекламна затія австралійських виробників маргарину.

А потім усе скінчилося так само раптово, як і почалося. Одинадцять білих роботів щільним бойовим порядком піднялися крізь хмару диму і наостанок, чвиркнувши кількома спалахами полум’я, залетіли до черева свого підвішеного білого корабля, який з галасом, ніби стотисячний натовп сказав «Фу!», хутко розчинився в просторі, з якого раніше він гепнувся.

На мить запала тиша, а потім із хмар диму виринула бліда постать Слартібартфаста. Його схожість з Мойсеєм стала ще більшою, бо незважаючи на постійну відсутність гори тепер він рішуче крокував принаймні по вогненному та задимленому, ідеально підстриженому газону.

Він дико озирався навколо себе, аж доки уздрів, що Артур Дент та Форд Префект прокладали шлях крізь переляканий натовп, який на дану хвилину був зайнятий тим, що панічно летів стрімголов у протилежному напрямку. Було очевидно, що зараз натовпом володіє одна і та ж сама думка: «Ох, і день же видався сьогодні!» — і ніхто не міг зметикувати, куди бігти і чи взагалі варто бігти.

Слартібартфаст звертався до Форда та Артура вигуками і жестами. Всі троє проштовхалися до корабля старого, який усе ще стояв припаркований позад табло і все ще поза увагою натовпу, що, спотикаючись, мчав повз нього і, очевидячки, в даний час мав достатньо своїх клопотів, з якими йому треба було упоратися.

— Вони поцепе собірупу зтупіл! — кричав Слартібартфаст своїм тонким, дрижачим голосом.

— Що він сказав? — сапаючи, спитав Форд, ліктями прокладаючи собі дорогу.

Артур похитав головою.

— Вони щось там… біс його розбере, — відповів він.

— Вони поцупе соборуку зтьопіл! — знов заволав Слартібартфаст. Форд з Артуром тільки похитали один одному головами.

— Звучить настійливо, — сказав Артур. Він зупинився і гукнув: — Чого?

— Вони поцупи урун зпипіл! — крикнув Слартібартфаст, все ще підганяючи їх жестами.

— По-моєму, він говорить, що ті забрали «Урну з Попелом», — пояснив Артур, не збавляючи швидкості.

— Урну… ? — перепитав Форд.

— «Попіл», — стисло відповів Артур. — Недопалок крикетного стовпчика. Тобто — крикетний кубок. За… — він відсапувався… — яким очевидно… вони… прилетіли і який забрали. — 3 цими словами він злегка труснув головою, ніби намагаючись осадити свій мозок на дно черепа.

— Дивна звістка, щоб репетувати щосили, — кинув Форд.

— Дивна здобич.

— Дивний корабель.

Вони досягли мети. Другою найдивнішою властивістю корабля було те, що на ньому можна було простежити за роботою поля КІК. Зараз вони ясно бачили корабель у всій його красі, просто тому, що знали про його наявність. Та втім, було цілком очевидно, що його більше ніхто не помічав. І це було не тому, що він був невидимий чи діяла якась гіпернеможлива заковика. Технологія, пов’язана з перетворенням чогось зримого в незриме, до такої міри складна, що в дев’ятсот дев’яносто дев’ять мільярдів, дев’ятсот дев’яносто дев’ять мільйонів, дев’ятсот дев’яносто дев’ять тисяч, дев’ятсот дев’яносто дев’ять разів із трильйона набагато простіше і набагато дієвіше просто прибрати об’єкт кудись подалі і обійтися без нього. Якось ультрарозвсюдивідомий ученочародій Еффрафакс Вузьколобський побився об заклад на власну голову, що за рік він зуміє зробити велику мегагору Маграмаль цілком невидимою. Коли більшу частину року він змарнував на обробку гори освітлоклапаронами, змилоляторами рефракції та спектровимараторами, і коли до кінця терміну залишалося дев’ять годин, упрівши, він дійшов висновку, що навряд чи він виконає зарок.

Таким чином, він зі своїми друзями, і друзями його друзів, і друзями друзів його друзів, і друзями друзів разом з друзями його друзів, і деякими не такими вже й близькими їхніми друзями, які, зате, володіли одним з найбільших міжзоряних транспортних агентств, виконали те, що зараз широко визнане як найбільший нічний трудовий подвиг в історії Галактики, тож наступного дня Маграмаль видимою вже не була. Еффрафакс програв свій заклад — а заодно і став нижчим на цілу голову — лише тому, що якийсь судовий виконавець помітив, що (а) прогулюючись по тому терену, де мала бути Маграмаль, він ні разу ні об що не спіткнувся і не роз’юшив собі носа, і (б) у небі засяяв підозрілого вигляду новий місяць.

Поле «Когось Іншого Клопіт» набагато простіше і набагато дійовіше, а до того ж може працювати понад сто років на єдиній батарейці від кишенькового ліхтарика. Справа в тому, що принцип його роботи лежить в притаманній людям природній схильності не бачити нічого з того, чого бачити не бажаєш, побачити не передбачаєш або пояснити собі не можеш. Якби Еффрафакс пофарбував гору в рожевий колір та встановив на ній простий і дешевий генератор поля «Когось Іншого Клопіт», тоді б люди проходили повз гору, навкруг неї і навіть по її схилах і просто ніколи б не помітили, що там щось є. Якраз оцим явищем і вирізнявся корабель Слартібартфаста. Правда, він не був рожевий, та якби і був, то на тлі інших його видимих ознак та була б найнепомітнішою для ока і люди просто б ігнорували її, як і всі інші.

Найнезвичайнішим в ньому було те, що він лиш частково виглядав як звичайний зореліт з напрямними стабілізаторами, дюзами та аварійними люками тощо, а всім іншим він більше нагадував маленьку італійську забігалівку, перевернуту догори дригом.

Форд з Артуром розглядали його з подивом та гострим почуттям урази за попраний добрий смак.

— Так, я знаю, — мовив, наздогнавши їх якраз у цей момент, засапаний та розхвильований Слартібартфаст, — та на те є причина. Гайда, треба рушати. Прадавнє зло встало з могили. Над усіма нами простерті крила смерті. Вилітаємо без зволікань.

— Сподіваюся, що в теплі краї, — сказав Форд.

Форд з Артуром рушили за Слартібартфастом до корабля і були вкрай приголомшені тим, що побачили всередині, і тому зовсім не помітили того, що наступної миті сталося назовні.

З небес на майданчик тихо і без галасу опускався зореліт, та не той, що перед цим, зовсім інший, гладенький і сріблистий, і став вистромлювати свої довгі опори, мов ноги балерини, яка прагне продемонструвати свою мистецьку досконалість.

Він м’яко приземлився. Випустив коротку сходню. По ній збігла висока сіро-зелена постать і наблизилася до купки людей, що зібралися на майданчику, навколо жертв недавньої безглуздої бойні. Постать владно відсторонила зі свого шляху людей і підійшла до чоловіка, який лежав у калюжі крові і якому вже не могла, очевидно, допомогти ніяка медицина, бо він видихав і викашлював останнє. Постать стала біля нього навколішки.

— Артур Філіп Деодат? — запитала вона. Чоловік, збентежений і зляканий, немічно кивнув.

— Ти — нікчемний мотлох, — прошепотіла постать. — Я вважаю, що перед тим як піти з життя, ти маєш про це почути.


Загрузка...