Живий звук

11. Контрольна закупка

Моє визволення пройшло ще швидше, ніж затримання.

Хмара просто заявив: «Я його забираю», а людина-тхір з людиною-лавашем не особливо заперечували, навіть самі повернули посвідчення, порожній гаман та мобілку. Зустрівшись поглядом із людиною-лавашем, я вирішив не вимагати назад забраних грошей. Хоча б тому, що це б затримало мене тут ще на якихось п’ять хвилин, а сил не лишилося зовсім.

По дорозі Хмара завів мене в сортир, і я швиденько змив з обличчя кров та блювоту. Тутешня вода сильно відгонила хлоркою. Чистішим себе від цього не відчув, хоча легше справді стало.

Виходячи, я навіть не озирнувся. Мені, чесне слово, не хотілося знати, куди мене привозили і що це за місце. Хмара приїхав своєю машиною. Від’їхавши на пару кварталів, він запитав, не повертаючи голови:

— Куди ти вліз?

— Поки не знаю.

— Кістки хоч цілі? У нашому департаменті їх добре вміють ламати.

— Ніби цілі, — я обережно торкнувся рукою носа. Його роздуло, здавалось, на півобличчя, та все ж таки перелому наче не було. — У вас усі такі?

— У нас, браток, усякі є. Не знаю, хто нашому черговому подзвонив і що наговорив, але мене знайшли на мобільному і сказали приблизно таке: в сто третьому твого Вараву вбивають.

— Я здогадуюсь. Тільки не знаю, чому він це зробив. Я свого рятівника тільки зі спини бачив, і то — пару секунд.

Чудес справді не буває.

Зате бувають нормальні люди. Такі, наприклад, як водій тих «Жигулів», у яких мене везли. Більше ніхто не міг за цей час розшукати майора Хмару з міського управління боротьби з незаконним обігом наркотиків і попередити: такого собі Ігоря Вараву зараз обробляють у такому-то районному відділенні. Бо більше ніхто і не чув, як я називав прізвище, звання і місце служби Грузина.

Від часу мого полону до моменту звільнення минуло майже півтори години. Або «всього лише півтори», або — «цілих півтори», це вже хто як оцінює. Мені, наприклад, здалося, що за ці півтори години час узагалі спинився.

— Слухай, мені тепер правда ніколи. Куди тебе везти? Коротко розказуй усе зараз, докладніше — коли будеш мені пляшку ставити.

Я пояснив, де залишив машину, і по дорозі переповів Хмарі все, що вважав за потрібне. Тобто досить непевно пояснив, за яким бісом приперся в «Слон». Історія Анжели Сонцевої і Наталі Зими не входила в сферу його інтересів. Ну і, звичайно, нічого не сказав про попередження, китайські та українські.

Він, у свою чергу, пропустив це пояснення, вірніше — цю відсутність пояснення повз вуха.

— Якщо тебе підставили, ти повинен або знати, або здогадуватися, хто і за що, — відрубав він. — Оці твої мекання про те, що випадково проходив мимо, не канають. Чесно скажи: або якусь статейку про наркобізнес готуєш, або — ще гірше.

— Гірше?

— Справу Боброва копаєш. Якої, між іншим, поки що нема.

— Чого нема?

— Справи нема. А смерть від передозу є. Ось ти і вирішив перевірити на собі, хто, де і як може роздобути сьогодні наркоту в столиці. Хе, можна подумати, ти цього не знаєш… Тебе таки сильно по жбану стукнули. Давай, Вараво, без «бе». Куди ти свого носяру пхав?

Краще вже не розчаровувати свого рятівника.

— Правильно міркуєш. Якщо вам усім усе ясно в справі Боброва, то мені хочеться дізнатися більше. Як не як, але я знайшов його тіло, тому…

— Тому я не хочу, аби десь і хтось знайшов твоє тіло! — перебив Хмара. — Думаю, висновки ти вже зробив. Наступного разу, коли захочеш щось перевірити, краще кажи мені. А ще краще — просто поділися своїми мудрими припущеннями з більш компетентними людьми. Ти ж стріляний горобчик, Вараво, не пацан давно. Ґулю набити вирішив, нудно жити стало? Бабу собі знайди, відразу нудитися перестанеш.

Тим часом ми підкотили до названого мною місця. Фари освітили мою машину, і Хмарі нарешті забракло слів — лише присвиснув. А я так і залишився сидіти. Увесь завданий ментами фізичний біль раптом притупився, поступившись місцем болю душевному. За мене таки вирішили взятися серйозно.

На перший погляд машина виглядала цілою та неушкодженою. Але варто було придивитися, і можна було побачити побите скло — вікна гамселили старанно, на совість, ніби не лише відробляючи гонорар, а й з усієї сили заробляючи преміальні. Правого переднього колеса не було. Замість нього стояли цеглини, покладені одна на одну. Коли я все ж таки вийшов з Хмариного авта і підійшов ближче, то побачив — інші три колеса не просто пробиті, а проколоті і порізані. На капоті хтось дуже грамотний видряпав слово «хуй», а шкіряну оббивку в салоні розпороли хрест-навхрест. Магнітолу видерли з м’ясом, довкола керма щось обмотали. Пересилюючи відразу, я відчинив дверцята з боку водія і придивився. На «бублика» невідомий мені хохмач намотав і зав’язав вузлом презерватив.

— Уже ніхто нікуди не їде, — промовив Хмара, підійшовши до мене. — Це називається: мамо, він пожартував, а я надулася.

— Не смертельно, — я не впізнав свого голосу.

— Не смертельно, — погодився Грузин. — У машині взагалі міг бути ти. Райончик тут нехороший. Не знаю, чи було тут щось подібне, але оцей ось живопис — цілком у дусі тутешньої шпани.

— Думаєш, шпана?

— А ти як думаєш? Так постаратися біля машини, Вараво, могла тільки шпана. Але при цьому вона повинна знати, що хазяїн не з’явиться біля свого авта якийсь час. Тобто припускаю: цю картинку місцевим вуличним митцям хтось замовив. І цей замовник точно знав дві речі: що тебе справді довго не буде біля машини, і що ти врешті-решт мусиш це побачити. Отже, Вараво, який висновок?

— Не знаю, — хоча я знав, тільки в даному випадку мої знання нічого не вирішували.

— Висновок, братан, дуже простий. Тебе справді попередили, аби ти не ліз не в свої справи. Ти кажеш, що пробував дізнатися щось більше про історію з Бобровим і не знав, із якого боку підійти, так?

— Так точно.

— Раз реакція на твою цікавість стала такою бурхливою, значить, усе, що ми з тобою колись припускали стосовно смерті продюсера, — правда або близько до правди.

— І ці двоє ментів взяли мене в м’ясорубку за наказом наркомафії.

Хмара якось дивно подивився на мене.

— Не був ти ще в справжній м’ясорубці, братику Вараво. Це перше. Слово «наркомафія» пафосно звучить, через те ви, журналюги, дуже його любите. Насправді у «наркомафії» є конкретні імена, прізвища та легальні офіційні посади. Тому не кидайся словами. Це друге. Аби встановити, чия ініціатива була пресувати тебе, мені треба працювати з кожним із парочки, яка займалася тобою, приблизно за такою самою схемою. І то не факт, що хтось із них зізнається. Це третє. Машину тобі хоч так, хоч так — викидати треба. Не факт, що з нутрощами все в порядку. Ці маромої коли щось роблять, так по-великому. Це четверте. Хочеш — пиши заяву, тільки збитників усе одно не знайдуть. Так само, як не допоможе тобі твоя заява на цю шалену парочку моїх молодших колег.

— Дякую, заспокоїв.

— Будь ласка. І заспокоїв я не тебе, а себе. Якщо тобі сьогодні клепку не відбили, ти складеш докупи всі названі мною щойно п’ять пунктів і зробиш правильні висновки: треба сидіти і не рипатися. У такому разі я буду спокійний. Рипатися, між іншим, є кому. Через те в мене практично не залишилося на тебе часу.

— Не зрозумів…

— Пояснюю: в світлі останніх подій відпускати тебе сьогодні самого додому я не ризикну. Але так само не можу завезти тебе додому, аби перевірити, що в темному під’їзді на тебе ніхто не чекає з уламком іржавої труби. Тому нічого не поробиш: доведеться тобі їхати зараз зі мною. Тим більше, що справи, якими я зараз займаюся, мають до твоєї сьогоднішньої, гм, пригоди пряме відношення.

— Тобто?

— Побачиш, — таємниче промовив Хмара. — То як, нічого не болить? Готовий до невеличкої пригоди?

Якщо сьогоднішній вечір вирішив приготувати мені ці пригоди, від долі не втечеш: доведеться відгукуватися на їхній поклик.

Київ я знаю непогано. Але місце, де ми зупинилися, виявилося мені зовсім не знайомим.

Хоча приблизно я собі уявляв, де ми знаходимося — Південна Борщагівка. Правда, я, водій із більш як двадцятирічним стажем, не можу собі уявити, як із Харківського, де ми попрощалися назавжди з моєю автівкою, можна дістатися на інший кінець такого міста, як Київ, за двадцять хвилин.

Хмара тиснув на газ, порушуючи навіть ті правила дорожнього руху, що діють уночі, коли машин на вулицях майже немає. Він забув про існування світлофорів, зрізав шлях тільки одному йому відомими вулицями і не звертав уваги на мої благенькі спроби дізнатися, куди ж це ми так летимо. Нарешті, пролетівши повз безкінечну, як мені здалося, бетонну стіну, що огороджувала якусь промзону, Грузин натиснув на гальма, витягнув з бардачка рацію на невеличкому гнучкому дроті, ввімкнув її. У салон увірвалося противне шипіння, крізь нього пробилося:

— Вашу мать! Вибачте, товаришу майор, але — вашу мать!

— Потім поговоримо, — спокійно відповів Грузин. — Що у вас?

— А у вас що? Зникли кудись на цілу годину!

— Оперативна необхідність, — Хмара обмежився цим поясненням. — Розпустився відділ, треба профілактику вам зробити. І якщо зараз усе накриється відповідним органом, ви в мене під гарячу руку по всіх органах отримаєте.

З його тону я зрозумів: Хмара не злиться, не ображається і навряд чи комусь «дасть по органах». Просто він бурчить, аби відволіктися від тривожних думок та краще настроїтися на поки що незрозумілу мені операцію.

— Коротше, Скліфосовський: що там у вас?

— Поки нічого. Усі на місцях. Клієнт з якогось дива пересунув зустріч на сорок хвилин, так що без вас хоч як би не починали.

— Я взагалі дав команду не починати без мене.

— Значить, час працює на вас, товаришу майор.

— Любиш ти, Карташе, язика почухати… Усе, відбій. Я на висхідній, чекайте команди. Скільки ще до часу ікс?

— Якщо знову нічого не зміниться — хвилин п’ятнадцять…

— Так «хвилин п’ятнадцять» чи п’ятнадцять хвилин?

— П’ятнадцять хвилин.

— Ось так. Дограєшся в мене, Карташе. Готовність номер один, відбій.

Вимкнувши рацію, Хмара втомлено відкинувся на спинку сидіння, повернув до мене голову.

— Ба’, як воно буває…

— Ні хера не розумію, — визнав я.

— Усе дуже просто. Он у тому скверику, — Хмара показав рукою перед собою, де, крім темряви, нічого не було, — через п’ятнадцять хвилин повинна відбутися зустріч того, хто хоче наркоту продати, і того, хто хоче купити серйозну партію. Потрібен кокс, бажано у великих обсягах, бажано — не розбодяжений. Сюди принесуть зразок товару. Якщо сподобається — замовник візьме трошки на пробу. Добре піде — налагодять безперебійне постачання. Місце і час зустрічі призначив сам продавець. Далі пояснювати чи сам уже допер?

Усе ясно.

— Покупець — ваш? — відповідь я знав наперед.

— Наш, — кивнув Хмара. — Це називається контрольна закупка. Правда, тут є один нюанс. Навіть не один, а кілька, тільки я тобі пізніше розкажу, якщо в нас усе вийде. Тебе, між іншим, уся ця історія напряму стосується.

— Яким боком?

Замість відповіді Хмара раптом подався вперед, напружився, схопив рацію.

— Карташе, чуєш мене? Почалося. Максимум уваги. Обережно.

— Бачу, товаришу майор, — прошурхотіла рація. — Ми готові… Понеслося…

Тільки тепер я нарешті помітив метрів за двадцять перед машиною Хмари якийсь рух. Мої очі вже призвичаїлися до темряви, але скажу чесно — якби Грузин не чекав чогось із того боку, я б ніколи не здогадався, що, по-перше, там є скверик, а по-друге, в тому скверику просто зараз торгують наркотиками.

Скажу більше — не вважаю себе надто старим, у тридцять п’ять чоловіки лише впевнено вступають у пору зрілості. Але саме тому я, зрілий мужчина, навіть заради можливості зробити сенсаційний репортаж не прийду після опівночі в сквер на Південній Борщагівці. У цьому пролетарському районі і вдень вештатися не особливо хочеться. Іноді мені здається, що якби Київ був Нью-Йорком, то Борщагівка могла б претендувати на право називатися нашим Гарлемом, а Південна Борщагівка — щонайменше Південним Бронксом.

У темряві блиснуло жовтувате світло. Згасло, потім знову блиснуло. Хтось подавав сигнал ліхтариком.

Ліва рука Хмари лягла на ручку дверцят. За його прикладом я теж стиснув ручку зі свого боку правицею. Тепер побите тіло вже не боліло. Перестало враз, щойно болючі відчуття змінилися іншими. Ще нічого не почалося, а я вже відчув дію сильного викиду адреналіну.

Назустріч невідомому з ліхтариком неквапом рухався інший промінчик світла. Коли вони наблизилися один до одного, другий промінчик згас, зате перший піднявся ледь угору під геометрично правильним кутом. Тепер промінчик висвітив людський силует. Мимоволі я почав рахувати про себе: «Один… два… три… чотири… п’ять… шість… сім… вісім…»

— Давай! — гаркнув Хмара, від його викрику в мене на мить заклало ліве вухо.

Світла пляма незграбно сіпнулася вгору і впала на землю — це підбили руку і вибили з неї ліхтар.

Ледь помітна тінь стрімко кинулася вперед.

Почувся голосний відчайдушний крик.

А потім із протилежного боку, мов очі нічної потвори, блимнули, розтинаючи темряву, автомобільні фари.

У їхньому світлі враз опинилися двоє чоловіків, які зійшлися в боротьбі. Ревнув мотор, фари почали швидко наближатися, щось грюкнуло — видно, машина зачепила якусь лавку. Скреготнули гальма, хряснули дверцята — з авто вистрибнув ще один чоловік на допомогу першому.

Та дичина, що потрапила в розставлену пастку, виявилася спритнішою. Знову скрик, перший мисливець зігнувся в три погибелі, а той, кого він намагався злапати, сильно штовхнув його просто на другого мисливця і рвонув геть, розчинившись у темряві.

— Твою в Бога душу! — Хмара, сіпнувши свої дверцята, вискочив з машини. Я не помітив, коли в його руці опинився пістолет. — Стояти! Стій! Стріляю!

Свою погрозу Грузин закріпив пострілом у повітря. Не знаю випадків, коли після такого втікач зупинявся. Навпаки — наддавав, і наш сьогоднішній втікач не виняток. Крики «Стояти!» чулися тепер і з боку скверу. За мить там теж стрельнули — раз, потім другий. Хмара кинувся бігти, тоді різко крутнувся на місці, повернувся за кермо і, не закриваючи дверці, підкотив до місця пригоди.

Тепер я міг нарешті розгледіти інших. Один із них сидів навпочіпки і важко дихав. Інший, невисокий на зріст і по-дитячому клаповухий, підбіг до нас.

— Він його по яйцях, товаришу майор!

— По я-а-йцях! — передражнив Хмара. — Наяєчники всім звелю купити, бійці, бля, невидимого фронту!

— Діватися йому нема куди! — запевнив клаповухий. — Ми з Мишком місцевість уже розвідали!

— На перехват, розвідники! Сазонов, живий?

— Хтось зараз буде мертвий, — прохрипів уражений Сазонов, повільно розпрямився і посунув до машини. Значить, вирішив я, оцей клаповухий і є Карташ. І аж тепер до мене дійшло: крім нас чотирьох тут більше нікого нема.

Цікаві операції планує відділ майора Хмари!

— Ось він! — крикнув Карташ.

З якогось темного двору вилетів автомобіль із погашеними фарами.

Хмара вже сидів за кермом, і мені довелося стрибати до нього в машину буквально на ходу. Глипнувши на мене, Грузин не сказав ані слова, лише зціпив зуби і притиснув педаль газу до самої підлоги. Я озирнувся — опери на своїй тачці вже спішили за нами.

Південну Борщагівку я все ж таки знаю погано. Куди і як тут збирався тікати наш «клієнт», поняття не мав. Та якщо він, поставивши свій транспорт, як водиться, на віддаленні від місця зустрічі, все ж таки, тікаючи, вискочив просто на засідку, значить, саме в цьому місці можливостей для повноцінного маневру було не так уже й багато. Тепер виграє той, хто виявиться спритнішим у цій нічній грі в квача.

«Клієнт» дуже хотів утекти.

Тільки він не врахував одного: майор міліції Вова Хмара на прізвисько Грузин дуже хотів його спіймати. Через те шанси в гравців уже були не рівними.

Утікач мчав по прямій. Хмара, вивернувши руля вправо, спрямував свою машину перпендикулярно йому і, за всіма законами геометрії, обрав таким чином найкоротшу траєкторію. У втікача була можливість вирватися вперед, та Хмара почав погоню дуже вчасно: з усієї дурі впиляв у ліве заднє крило машини втікача. Від удару мене кинуло вперед, лиш дивом я втримався від того, аби протаранити головою лобове скло. Авто переслідувача від удару розвернуло на сто вісімдесят градусів, навіть крутнуло трошки. Фари Хмариного «опеля» розлетілися і згасли. Сам Грузин викотився з машини, коли її ще тягнуло по гальмівній смузі.

До нас на всіх парах наспівали опери.

«Клієнт» виявився на диво живучим — вистрибнув і, ледь накульгуючи, погнав кудись убік.

— Стояти, падло! — закричав Хмара.

Я, оговтавшись і вистрибнувши з «опеля», теж кинувся втікачу навперейми. Але мене випередили Карташ і Сазонов — фари висвітили спину втікача, та він, несподівано сахнувшись убік, зник у темряві. Скреготнули гальма.

Я підбіг до Карташа і Сазонова, які вискочили з машини. За кілька секунд біля нас опинився Хмара. Тепер пістолети стискали в руках усі троє.

— Там будівельний майданчик, не проїдемо! — пояснив Карташ, і мене знову насторожило, що ніхто не поспішає викликати підмогу.

— Огороджений? — коротко запитав Хмара.

— Аякже!

— Тоді — вперед, мужики! Спробуйте зловити його з того боку. Тільки, думаю, він захоче десь відсидітися. Подумає, що в темряві ми задовбаємося його шукати. Козел, бл-лін! Так, ви — туди, ми — навпростець! Ходу, хлопці, ходу, бо з хріном залишимось!

Отже, майор Хмара в ситуації, що склалася, сприймає мене за повноцінний штик. Приємно, чорт забирай, коли на тебе покладаються в бою…

Ми бігли назустріч шаленому собачому гавкоту.

Місце, де сподівався сховатися втікач, виявилося зовсім поруч, в кількох десятках метрів, за потворним панельним будинком. Над абияк зведеною огорожею мляво світив ліхтар, освітлюючи невеличкий темний прохід, що вів усередину. Просто з цього проходу на нас вискочив чоловік у плямистій куртці, натягнутій поверх светра з відкритим горлом, і таких самих камуфляжних штанях. Навіть у напівтемряві я помітив на його ногах величезні стоптані капці. Вони не пасували ані зовнішньому вигляду дядька, ані порі року.

— Стій! Хто такі! Куди вас усіх несе! — кричав він на ходу, перекрикуючи гавкіт.

Ще кілька кроків — і він міг налетіти на Хмару. Той зупинився, переклав пістолет у ліву руку, правою витягнув з кишені службове посвідчення, виставив його прямо перед собою. Ніби наштовхнувшись на бетонну стіну, чоловік зупинився, примружив очі, мало не вперся в руку з посвідченням лобом, а тоді для чогось виструнчився і хвацько взяв під козирок. Хоча ані шапки, ані кашкета на його коротко стриженій голові не було.

— Прапорщик Данькевич! — відрапортував він.

— Сторож? — запитав Хмара, ховаючи посвідчення.

— Так точно! Працівник служби охорони!

— Ти, прапорщик, забери руку від порожньої голови. — Рука Данькевича слухняно опустилася. — Ми тут ловимо одного…

— Я вже зрозумів, товаришу майор! Заскочив на ввірений мені об’єкт…

— А ти, значить, спав на ввіреному тобі посту? — Хмара кивнув на тапочки.

— То в мене ноги в черевиках утомлюються і пріють… Перевзувся тільки недавно, чайок собі поставив…

— Я тобі не інспекція. Своєму начальству пояснювати про прілі ноги будеш, у нас часу нема тебе слухати. Як із ввіреного тобі об’єкта охорони найпростіше втекти і як там можна зараз, у темряві, когось знайти?

Прапорщик Данькевич кахикнув, озирнувся на паркан.

— Утекти вже ніхто нікуди не зможе. Ким би це падло не було — тепер котику звиздець. Наші хлопці, гм, собак тут пригодовують. Нас четверо таких, прикордонників. Я, наприклад, десять років у Забайкальському окремому військовому окрузі, крім усього іншого, відслужив. Коля Кагарлик ще в нас є — цей у Таджикистані. Ну, потім, звичайно, після розвалу Союзу дослужували тут, тільки…

— Забагато армійських мемуарів, Данькевич! Що там із собаками?

— А, ну так я і кажу: прикордонник без собаки — це як хохол без лички, — жваво відповів колишній прапорщик. — А хохол без лички, ви знаєте, як цеє… ну… ця… без затички…

— Ще коротше! — Хмара почав утрачати терпець.

— Собак у нас на території з півдесятка, значить. Ми їх годуємо, вони нас слухаються, заодно вночі несуть охорону. Навіть удень на чужого зуби шкірять, а серед ночі — ховайся! Можна навіть не напружуватися, краще за будь-яку сигналку спрацюють! Так що вашого гада наші песики вже кудись загнали. На свою голову він на нашу територію заскочив… Чи на свою жопу, як кому краще.

Ми з Грузином перезирнулися. Собачий гавкіт тим часом ставав усе лютішим.

— Ти можеш в разі чого забрати своїх собак? — швидко запитав Хмара.

— Без проблем, товаришу майор!

— Тоді вперед!

— Міліцію викликати? — діловито поцікавився Данькевич.

— А ми хто? — вирвалося в мене, і тепер Хмара зиркнув у мій бік із цікавістю. Справді, цікаво: кілька годин тому в ментовці його ногами топтали, тепер він себе міліціонером називає і не червоніє. Я сам не міг пояснити, чому в мене це вирвалося. Та й думати над цим не було коли — охоронець уже зник по той бік огорожі.

За дві хвилини будівельний майданчик з двох боків освітився прожекторами. Видно, Данькевич щось там натиснув, увімкнувши освітлення. Вимикав його, мабуть, аби світло спати не заважало. Коли ми зайшли на територію, охоронець уже виходив із невеличкої хатки-побутівки, так і не перевзувши капці, зате поправляючи на голові кашкета, який носять військові під час польових занять.

— Можу сирену запустити, — запропонував він.

— Собаки без сирени тут галасують, — хитнув головою Хмара. — Давай, веди, куди там.

Орієнтуючись винятково на слух, охоронець провів нас повз викопаний під фундамент котлован із вбитими на дні потворними палями, з яких хижо стирчала в різні боки арматура, пройшов до зведеного вже на три поверхи вгору остова забудови, ступив у пройму, що колись повинна стати центральним входом, кинув через плече:

— Тут буде офісний та торговельний центр, — а тоді голосно крикнув: — Альма! Гектор! Полкан! Полкан! Гектор! Альма!

Хор гавкаючих собак поменшав. А тоді з різних боків, мов у фільмі «Омен», до нас кинулися здоровенні пси. Мене ледь не збила з ніг вгодована кавказька вівчарка. Хмара сахнувся, коли повз нього югнув здоровенний кобель невідомої породи. Кудлатого собаку, який стрибнув з віконної пройми другого поверху, інакше як казковою потворою назвати було не можна. Сумішшю яких порід вона б не була, другом людини цього явного хижака я б не наважився назвати. Чотириногі сторожі радісно оточили двоногого.

— Це — Альма, — Данькевич почухав потвору за вухом, а тоді прокричав: — Ну, ти, недоумок! Давай вилазь, бо, чесне слово, піду звідси на хер чай допивати! А ти там у мене усцишся, чуєш?

— Забери собак, садюго! — почулося звідкись згори.

— Давай, давай, котику, лізь сюди! — подав голос Хмара. — Бач, яка непруха! Забіг не туди, правда?

— Та заберіть уже цих тварюк! — у голосі втікача чулася істерика.

Хмара махнув рукою Данькевичу, витягнув мобільник, почав набирати номер. Тим часом охоронець зник усередині забудови. Гавкіт зовсім припинився. Пси, що повибігали на хазяйський поклик, скупчилися за кілька кроків від нас. Потворна Альма для профілактики навіть рикнула.

— Карташ? — сказав Хмара в трубку. — Де ви там? Давайте сюди, клієнт дозріває.

Утікач вилетів до нас, мов футбольний м’яч, яким пробивають пенальті у ворота супротивника. За ним вибігли ще дві собаки, і аж тоді — охоронець, на ходу потираючи долоні. Світла тут виявилося досить, аби я розгледів, кого ж ми нарешті спіймали.

На вигляд наркодилеру було років двадцять п’ять, хоча зазвичай ділки цієї гілки наркобізнесу на кілька років молодші. Правда, якщо контрольну закупку влаштували, аби домовитися про серйозну поставку, рядового пушера[13] навряд чи прислали б. На таку оборудку мусив прийти барига з більшими повноваженнями. Так би мовити, менеджер середньої ланки наркобізнесу. Хмара рвучко скинув з його голови бейсболку із зігнутим козирком, жбурнув її собакам, і Альма, випередивши інших, першою вчепилася в трофей. Потріпавши кепку, вона випустила її на землю, втративши до неї будь-який інтерес.

Навіть тепер, коли роздивитися обличчя полоненого ми могли як слід, все одно в натовпі перехожих чи серед відвідувачів нічних клубів я б його не вирізнив. І через день, зустрівши десь на вулиці, не впізнав би. Більшість людей не має особливих прикмет і не вирізняється особливим, індивідуальним стилем одягу. Наш барига — не виняток. Він дуже просто міг загубитися як серед білого дня, так і в нічній темряві.

— Що скажеш? — спокійно запитав Хмара.

— Прямо тут? — полонений схилив голову набік.

— Тобі краще говорити тут, — у голосі Грузина брязнув метал. — Завезу до нас у контору — розмова піде зовсім інша, під протокол.

— За що заберете? — Полонений виглядав у світлі прожекторів ще переляканим, але поступово приходив до тями.

— А ти як думаєш?

Ззаду почувся рух. Я повернувся — це наспіли Карташ і Сазонов. Побачивши полоненого, Сазонов, не зупиняючись, попрямував до нього, на ходу піднімаючи для удару руку з пістолетом. Хмара в останній момент перехопив підлеглого, став між ним і баригою:

— Ша, колего, ша! За що, кажеш? — Він зміряв полоненого нищівним поглядом. — Хоча б за напад на співробітника міліції. Як тобі?

— Ніяк! — тепер барига говорив зухвало. — Він мені документи показав? Сам напав першим. Район, самі знаєте, який…

— І свідчення старшого лейтенанта Сазонова про те, як усе було насправді, для тебе нічого не значать? — поцікавився Хмара.

— Ага. Нехай розкаже. Підійшов, запропонував купити наркотичну речовину. Коли я відмовився, він кинувся на мене з пістолетом. Мовляв, зараз тебе приб’ю, ти мене близько бачив. Звідки я знаю, хто мене тут ганяє?

Тишу, яка запала після слів бариги, порушувало тільки важке дихання собак. Нарешті Хмара заговорив знову:

— У тебе, друже, мабуть і адвокат є?

— Аякже! І я маю право його викликати! А до того часу…

— А до того часу, суко, ти не доживеш! — перебив його Хмара і зробив крок убік: — Сазонов! Карташ!

Далі я не встигав стежити за діями оперів. Стояв і дивився на них. Хіба що рота не роззявляв, як колишній прапорщик Данькевич. Бо не далі як чотири години тому мене самого обробляли приблизно таким самим макаром.

З однією лиш різницею: тут опери мали справу зі справжнім торговцем наркотиками.

Спочатку Сазонов зацідив полоненому в сонячне сплетіння, вкладаючи в удар усю свою лють за отриманий удар у пах. Собаки гавкнули, та Данькевич машинально цикнув на них, розуміючи — в ситуації, що склалася, ментам краще не заважати. Коли барига присів від болю, Карташ, зайшовши йому за спину, нахилився, підхопив під руки. Сазонов узяв його за ноги, і обоє потягнули баригу, мов мішок з картоплею, просто до краю котловану. Ставши на самому краю, вони дружно почали розхитувати жертву.

На рахунок «три» Карташ відпустив баригу.

Той заволав, бо ясно бачив перед собою смертоносні краї арматурних гаків.

Сазонов міцно тримав полоненого за ноги. Хоча й поточився, рівноваги не втратив. Коли барига, гепнувшись спиною об край котловану, вереснув, мов в агонії, опер смикнув його, підтягуючи до себе так, аби над краєм котловану лишилися тільки голова та плечі. У розпачі полонений почав махати руками, наче крилами млина. Збоку та за інших обставин могло скластися враження, що він робить якісь гімнастичні вправи або вчиться в такий спосіб плавати на спині.

Майор міліції, начальник відділу боротьби з незаконним обігом наркотиків міського управління внутрішніх справ Володимир Хмара наблизився до бариги. Переступив через нього, повернувся. Тепер полонений лежав у нього між ногами. Зробивши кілька маленьких кроків уперед, Грузин став так, аби між його черевиками опинилася шия бариги. Коли він націлив у голову жертви пістолет, Данькевич не витримав, подався розбороняти. Та Карташ, стежачи за ним боковим зором, виріс перед колишнім прапорщиком. Клаповухий опер був нижчий статурного охоронця на цілу голову, але щось у його погляді змусило Данькевича відступити.

Я стояв мовчки.

— Тепер послухай мене, підорюго, — заговорив Хмара до бариги. — Уважно слухай. Усі ці історії для адвокатів та суддів проканають. Тільки про те, що ми тебе тут сьогодні підловили, ніхто не знає і не знатиме. Це не міліцейська операція, чмо ти довбане. Це — наша операція. Моя і двох моїх кращих офіцерів. Які тільки чекають команди, аби почати тебе і таких, як ти, ось так, при першій же нагоді, в тихому місці на шматки рвати. Хто ти такий? Ти продаєш наркоту дітям, чиї батьки потім валяються в мене в ногах: «Знайдіть цю гадину, знайдіть, ви ж закон, ви ж порядок!»

— Не дітям! — несподівано тонким огидним голосом крикнув барига.

У відповідь йому гавкнув один із собак. Мабуть, голосок не сподобався.

— Дітям, дітям, я знаю, — Хмара стиснув голову полоненого ногами з обох боків. — Доросла людина в тебе і таких, як ти, нічого не купить. А для дурної пацанви ти, суко, цар і бог. Тому ти поза законом. Тебе ніхто шукати не буде. Узагалі-то заяву, може, і напишуть — зник такий-то. Або в оперативному зведенні зазначать: знайдено труп такого-то. Ким був цей труп при житті? Наркотою торгував. Усе ясно. Внутрішні проблеми кримінального бізнесу. Усе, справи нема. Наша з тобою зустріч не фіксувалася в жодних оперативних планах. Ми всі вдома спимо, свідки є. То як, скажеш?

— Що! Що сказати! — Полонений звивався на землі змією.

— На кого працюєш! У кого товар береш! Хазяїн твій хто, скотино!

— Нічого не знаю! Ви не будете стріляти! Не будете!

Від пострілу я здригнувся.

Собаки зайшлися в гавкоті.

Барига волав, наче різали по живому.

Перемістивши руку з пістолетом трошки ліворуч, Хмара знову натиснув на спуск. Друга куля врізалася в землю в кількох міліметрах від правого вуха полоненого. Попередня куля пройшла над головою.

Хмара перемістив руку з пістолетом нижче. Дуло не притулилося в бариги між ногами — воно врізалося йому в пах, а Хмара тиснув, не маючи жалості до того, хто продає наркотики дітям.

— Заткни їх! — гаркнув він, не повертаючись, і колишній прапорщик зрозумів — наказ віддано йому. Поки він заспокоював своїх підопічних собак, Хмара ще сильніше натиснув стволом на яйця свого переляканого полоненого: — Тепер сюди стрельну! Говори! Ну? Ну? НУ!!!

— Каракай! Не стріляйте! Каракай!

Барига зламався.

Грузин одразу ж забрав дуло, і руки полоненого сіпнулися до понівеченого місця.

— Тебе як звати? — суворо запитав Хмара.

— Антон! Антон!

— Ось бачиш! — Майор полегшено зітхнув і просто на очах у всіх перетворився на зовсім іншу людину, такого собі доброго дядечка. Наче нічого тут не відбулося. — Давно б так, Антоне! Уставай, уставай, харе валятися…

У мене вдома ми сиділи за півтори години.

Карташ і Сазонов повезли затриманого баригу Антона в звичайне відділення десь на Троєщині. Оформляти його на свій відділ вони поки що не мали формального права. Адже все, що відбулося цієї ночі, носило, як я правильно зрозумів, не зовсім офіційний характер. Методи «розколювання» затриманих, за великим рахунком, не були в цьому випадку чимось аж таким екстравагантним. Просто затримали наркодилера в результаті, якщо можна так сказати, приватної оперативної комбінації.

— На кілька днів мої хлопці цього Антона заховають, — пояснив механізм Хмара, відкриваючи банку з солоними огірками, куплену разом із випивкою та іншою нехитрою закуссю по дорозі до мене. — Чорт, уміють же закрити… Для чого так сильно, ці ж банки моя теща збирає і в них потім консервує. Псувати кришку відкривалкою…

— Дай, — я взяв банку в нього з рук, швиденько впорався зі справді тугою кришкою, виклав кілька огірків на тарілку. — Ну, заховають твої хлопці його…

— Ага, заховають. Так часто роблять, коли фігурант є, а справи нема. — Із закруткою на пляшці горілки Грузин впорався краще. — Затримали — і все. Там, у відділенні, знають: це клієнт нашого відділу, конкретно — майора Хмари. Сімдесят дві години його можуть тримати просто так. До встановлення особи. За три доби різне може статися. Тим часом наші проведуть позаплановий рейд по кількох притонах. Хтось із позаштатних стукачів накатає заяву, що притон частенько відвідував такий-то. На підставі цієї заяви наш відділ забирає клієнта з районного відділення.

— Білими нитками шито, — я розлив горілку по чарках. — Що ви йому висунете?

— Він сам скаже все, що нам треба, — впевнено сказав Грузин. — Бо знову побачить або мене, або Карташа, або Сазонова. Він уже зрозумів — з нами краще поводити себе гарно. Ховаю я його, бо цей барига пішов на зустріч, де мусив домовитися про поставку крупної партії кокаїну, і не повернувся. Звісно, його шукатимуть. Але в таких випадках варіанти п’ятдесят на п’ятдесят: або щось трапилося, і його закопали, або, знову ж таки, щось пішло не за планом, і його загребли менти. Шукаючи пропажу, працюватимуть за обома варіантами. Та головний фокус у тому, що у відділенні клієнта оформлять під будь-яким взятим із голови прізвищем та не випускатимуть з камери нікого, аби затриманий не прийшов до тями і не спробував передати про себе вісточку на волю.

— Слухай, а якщо там у них якийсь звичайний буханець сидітиме? Що, через ваші міліцейські ігри п’яничку не випустять?

— Хоч і знаєш ти, Вараво, нашу систему, але не до кінця, — Хмара, не чокаючись, випив, захрумав огірком. — Навіть за умови, що місця в рядовому районному відділенні менше, ніж у Лук’янівській тюрмі, завжди знайдеться камера, куди можна помістити арештанта на сімдесят дві години без ризику, що хтось випадковий попаде під роздачу.

Переваривши почуте, я перехилив свою чарку, підчепив пальцями шматочок ковбаси, замислено прожував.

— Це ж незаконно, правда?

— А ти в нас законник? Правозахисник? Твоє прізвище як правильно пишеться — Глузман чи Захаров?[14] Ми, як бачиш, не працюємо, а воюємо. У війни, Вараво, свої закони. Хочеш — називай це тактикою. Хочеш — взагалі ніяк не називай. Але інакшим способом я цю сволоту не втримаю.

— Дивно це все… Ти ж, згідно з вашою ж термінологією, старший по наркотиках. А наркоділка просто так прихопити на гарячому не можеш, усе в тебе якісь придумки…

Хмара зітхнув і закурив.

— У тому-то й річ, брате. Я ж казав — уся ця історія й тебе стосується.

— І яким же боком?

— Труп Боброва ти знайшов?

Я готувався почути що завгодно, тільки не це.

— Ну, я…

— Без «ну», — Хмара знову налив. — Не так уже давно це і було. Тиждень тому, коли я не помиляюся… Ще на цій самій кухні я тобі пояснював, чому кримінальної справи не буде. А раз нема кримінальної справи, значить, я не маю права брати все це в розробку і розкручувати. Тому займаюся цим неофіційно. А коли будуть результати — буде й офіційне розслідування, це діло техніки.

— І… результати є?

— Ти все бачив і чув, — Грузин знову випив, та не закусив, лише затягнувся цигаркою. — Офіційна версія смерті продюсера Боброва — передозування наркотиками. Він нюхав кокс, це відомо, як виявилося, дуже багатьом. У квартирі знайшли зразки, гм, продукції — чистісінький кокаїн, дуже високої якості. Я зробив так, аби відповідні люди дізналися: є оптовик на велику партію кокаїну. Постачальникам зараз тільки свисни — ринок пропозицій здоровенний, блядь… Сазонов працював під прикриттям, від імені замовника. Узяв на пробу кілька зразків. Їх віддали на аналіз. Далі сам допреш чи зовсім уже розжувати?

Куди вже далі! Усе ясно, навіть дуже ясно.

— Один із тих зразків виявився ідентичним кокаїну, знайденому в Боброва?

— Так точно, — Хмара роздушив «бичок» об денце пощербленого блюдця, яке мої курящі гості використовували під попільничку. — Причому дуже відрізнявся від решти зразків. Ціна, відповідно, теж відрізнялася на порядок. У мене тепер узагалі є підозра, що то був кокс із однієї партії. Лишилося вирахувати, від кого йдуть поставки. Прізвище ти чув — Каракай. Тобі воно про щось говорить?

Я похитав головою і випив. Після сьогоднішніх пригод спиртне зовсім не брало.

— Роман Каракай — співвласник мережі нічних клубів. Там добре налагоджений збут амфетамінів[15]. Особливо — екстазі[16]. Тільки в Києві в Каракая цих клубів десять, майже в кожному районі. Подібний бізнес має ще в Харкові, Донецьку, Одесі. Ясно, що сам ніде ніколи не світиться. Але за бугор так само перебратися не може — судимих не впускають. Але і Каракай лише один із оптовиків. Кокаїн надходить з Колумбії, таблетки — із Західної Європи та Росії. Навіть якщо його прихлопнути, поставки не припиняться. Система, — Хмара розвів руками. — Ну а тепер, Вараво, останній тобі від мене подарунок: з клубами Каракая стабільно працює більшість людей із шоу-бізнесу. Нашого, кацапського, західного, йому по цимбалах. Не дивно, що покійний Бобров водив знайомство з Каракаєм. І я не здивуюся, якщо Сонцева твоя, яка зараз у лікарні лежить і яку, як ти мені натякав, хотіли вбити, так само працювала в клубах Каракая. Наливай, чого витріщився?