Живий звук

13. Вся ця фанера

Вираз обличчя режисера Барабаша мені відразу не сподобався.

Те, що в Романа є щось від мізантропа, я помітив ще під час нашого першого знайомства. Потім мені пояснили речі, які я як особа, теж ніби причетна до творчої професії, зрозумів одразу: коли в Барабаша нема роботи чи робота його не цікавить як митця, а є лише черговим заробітчанством, режисер стає злюкою. Та щойно він зрозуміє, що нова пропозиція — не лише робота, а й творчість, то миттю ніби перероджується. Наче не дивився тільки що на тебе вовком і не цідив слова крізь зуби — мало не обніматися лізе. З таким станом речей в принципі миритися можна.

Але, побачивши мене зараз, Роман Барабаш сховав очі. Так, наче ми з ним по п’яному куражу мірялися статевими органами. І тепер, протверезівши, він боїться, що я почну без всякої лихої думки розповідати цю історію всім підряд, видаючи її за вдалий жарт. Або ще гірше — вважає, що про його падіння знає кожен мешканець планети Земля. Іншого порівняння мені зараз просто в голову не прийшло.

— Здоров, — я простягнув руку.

Режисер потиснув її коротко і мляво, хоча звичайно лупив по правиці з розмаху, так, аби ляпнуло, і стискав руку, наче еспандер для розробки кисті.

— Точно нікого не привів?

— Ти ж мені не вірив…

— Ситуація змінилася. У мене літак за дві години. Бачиш, я зібраний, — Роман кивнув на велику зелену дорожню сумку, що притулилася збоку біля його стільця.

Біля нас виринула невеличка дівчинка з блокнотиком в одній руці та шкіряною книжечкою меню — в другій. Барабаш відмахнувся від книжечки, запитав кудись убік, і далі не дивлячись на мене:

— За кермом?

— А ти?

— В аеропорт на своїй машині не їздять. За мною вишлють транспорт.

— Ну, а я пішохід, — у подробиці втрати машини я вирішив не вдаватися.

— Горілка, коньяк?

— Нічого. Каву, — замовив я і тут же передумав — випите вночі все ще давало про себе чути: — Сто коньяку і каву, «американо».

— Так само, — кивнув Барабаш дівчинці, та відійшла, і він нарешті глянув на мене. В очах читалася тривога: — Я думав про твій дзвінок, Ігоре. Зйомки в Криму… Я сам не знаю, кому вони зараз потрібні і що там знімати. Просто мені вчора подзвонили з продакшну, на якому я працюю, сказали — є халтурка, рекламу банячити. Дзвінок пізно ввечері, я тільки з монтажу повертався. Виліт — сьогодні зранку. Більше не пояснили нічого. На ранок на мене вийшов незнайомий пацанчик…

— Чому — пацанчик? Ти бачив його?

— Голос по телефону молодий. Ввічливо говорив і дуже конкретно: збирайтеся, будьте готові, за вами заїдуть.

— А квитки на літак? Документи, все таке…

— Літак приватний.

— Оп-па! Чия ж це приватність?

— Не знаю. Більше нічого не знаю. Ти дзенькнув буквально за півгодини після нашої з ним розмови. Я тебе послухав, і в мене щось склалося в голові. Вараво… мене хочуть забрати з міста.

Нам принесли замовлення, і Роман відразу перехилив весь коньяк, закурив його сигаретою. Я відсьорбнув зі свого бокалу тільки половину, запив кавою.

— Чому ти так вирішив?

— Не знаю. Отут усе, — Барабаш несильно ляснув себе долонею по лобі. — Спочатку в пожежному порядку робиться замовлення на зйомку. Нікого не цікавить, що я монтую фільм. Потім виявляється — зйомка настільки спішна, що навіть подано приватний літак. І далі невідомо, хто замовник і що знімаємо. Кажуть, на місці буде зрозуміло. О’кей, таке теж трапляється. Але тут дзвониш ти і попереджаєш — за тобою можуть стежити. Ігоре, — режисер нахилився до мене через стіл, дихнувши свіжим коньячним духом, — ти бачив «хвоста» чи ти думаєш, що він є?

Питання справді цікаве.

— Чесно? Я відчуваю його.

— Але не бачиш?

— Не бачу.

— О! — Барабаш підніс угору сигарету, сизий дим потягнувся до стелі. — Аналогічна фігня і в мене. Я відчуваю те, про що зараз тобі кажу. Напевне не знаю, та щось підказує — я не дуже помиляюся. І часу в мене, — він глянув на годинник, — лишилося зовсім мало. Не хочу, аби в когось виникли підозри, що я це відчуваю. І приїхав я сюди, бо хотів сказати тобі це не по телефону. Ось так, сам на сам. Якого дідька коїться, Вараво?

— Поки не знаю, — я був майже чесний. — Може, ти і правий. Краще, аби тебе ніхто ні в чому не запідозрив. У мене становище набагато гірше, ніж можна уявити. Навіть якщо за мною немає «хвоста», все одно я небезпечний співбесідник. Тому просто дай відповідь на кілька запитань, і лети в свій Крим.

— Якщо зможу.

— Зможеш. Ти зняв Сонцевій три кліпи, правильно?

— Правильно, — Роман навіть не спитав, до чого тут Сонцева.

— Значить, ти мав справу з Бобровим як продюсером?

— Ага! — Тепер Барабаш пожвавився. — Бобер від наркоти загнувся, правильно? Ти цю історію копаєш, когось зачепив, і тепер у тебе неприємності? Тому окремих спільних знайомих, твоїх і Боброва, розводять у часі та просторі? — Плечі його розпрямилися. — Тепер ясно, звідки можуть в цій історії ноги рости! Ха! Усе це складно, коли чесно сказати, але цілком можливо. Я вгадав?

— Правда, Романе, ще сам нічого не знаю, — тут я трошки збрехав, зате брехав упевнено. — Давай не гадати на кавовій гущі, просто я запитую — ти відповідаєш. Годиться?

— Поїхали! — махнув рукою режисер.

Нічого не змінилося, просто він вирішив, що зрозумів ситуацію, а значить, може певним чином контролювати її. Зникла невизначеність. А значить — зникла і напруга.

— На Сонцеву працювала постійна команда?

— Я сказав би — не на Анжелу як людину, а на весь проект Боброва. «Анжела Сонцева» — це бізнес-проект.

— Наталка Зима була в цій команді?

— Зима? — Барабаш відсьорбнув кави, шморгнув носом, додав цукру. — Це така, з носом?

— Не знаю, яка вона. Але про її легендарний ніс уже начуваний. Справді все так запущено?

— Ніс як ніс. Дві дірки, — знизав плечима Барабаш. — Тільки для молодої дівчини справді задовгий. Якщо напружитися і уявити собі її личко з іншим носом, не таким буратінистим, то вона ще так і нічого. А в неї на додачу до носяри ще якась хрінь на обличчі… — Перехопивши мій запитальний погляд, режисер пояснив: — Знаєш, є такі люди, з цяточками по щоках? Не прищі, якась така давня шкірна хвороба. Це лікується, тільки за гроші.

— Усе за гроші лікується. Навіть, — я витримав паузу, — сексуальна орієнтація.

— Ти он про що? Ага, ходили про Зиму такі розмови. Тільки мені, знаєш, якось чужа орієнтація фіолетово. До того ж мужики, сам розумієш, на тьолу з такими особливими прикметами не особливо і клювали.

— А жінки?

— Кажу ж тобі — мені бім-бом! — Роман знову відсьорбнув кави. — Для чого тобі це треба?

— Так, просто. — Від прямої відповіді я вирішив ухилитися — дізнавшись про зникнення Наталі Зими, ще однієї людини, причетної до команди вбитого Боброва і потерпілої Сонцевої, Барабаш може зробити неадекватні висновки. — У мене з нею зустріч, хочу знати, як себе з нею поводити. Я ж у вашому шоу-бізнесі ні чорта не рубаю…

— До речі, про шоу-біз: якраз Зима просікала абсолютно всі потрібні фішки та вигадувала нові. Звідки це в неї — не знаю, тільки Бобров Наталку цінував. Хоча я із Зимою мало спілкувався. З нею, власне, майже ніхто не спілкувався особливо. Вона постійно при Сонцевій була, на людях більше мовчала. Але, думаю, кермувала проектом майже на рівні з таким досвідченим зубром, як Бобрик.

— Була постійно при Сонцевій — це як?

— Поняття не маю! — розвів руками Барабаш. — Ось ти натякнув, наче Зима — лесбійка… У Анжелку вона таки була закохана. Можна сказати — факт. Сонечко, правда, не по цих ділах. Навпаки — на мужиків слабка. Сам не бачив, знову ж таки, але чутки про її інтимні пригоди в певних колах ходять і досі. Чого ти так дивишся?

— Нічого. — Мені чомусь пригадався відбиток губ на дзеркалі у ванній. — Значить, Зима в свою подругу була безнадійно закоханою?

— Хтозна, — Роман допив рештки кави. — Те, що часом Сонцевою керувала Наталка, — факт. Як офіційно її посада називалася, теж не задумувався. Боброва такий розклад більш ніж влаштовував: через Зиму узгоджувалися всі концертні графіки, вона фільтрувала пресу, сиділа з Анжелою в гримерці. Фактично більшість сторонніх спілкувалися з Сонцевою тільки через Зиму. Усі зовнішні контакти вона замкнула на собі. Крім особистих, звичайно, — Роман криво посміхнувся. — Тут на Анжелку ніхто не впливав. Казали, поки вона не почала ставати чимось типу «зірки», з подібними речами було простіше. А як підкосила Сонечко «звіздянка» — все, звиздець, туши світло… Ось ти запитуєш, а я тепер починаю розуміти: Анжела Сонцева реально була особистим життям Наталки Зими. І зробив з дівчинки перспективну «зірку» не тільки Бобров — Зима як подруга теж чимало здоров’я в цю справу вклала.

— Здоров’я?

— Ну, це, канєшно, в смислі переносном, як класик писав…[17] Знаєш, чому Брайан Епштейн свого часу успішно розкрутив Бітлів? Бо був педиком і безнадійно закохався в Джона Леннона. Ось і доклав максимуму зусиль, аби зробити з нього мегазірку на всі часи.

— Думаєш, Зима і Сонцева — такий самий випадок?

— Порівняння не дуже доречні, правда. Але аналогію провести можна. І взагалі, суть одна — кохання творить чудеса. Фраза закоцана, але правдива, нічого не скажеш. До речі, про кохання: у Наталки все ж таки була одна подружка. Тепер ось подумав — справді, для інтиму. Рая Лисиця, часто на майданчику в мене тусувалася. Не тільки коли кліпи Сонцевої знімали, взагалі — вона про шоу-біз для різних гламурних видань пише. Щось мене в ній завжди насторожувало, а коли вона вичисляла Сонцеву і наткнулася, як водиться, на церберу Наталку — все, наче щось перемкнуло. Кіно наше з тобою знімали, між іншим — на всіх епізодах, де потрібна була Сонцева і де за кадром завжди маячила Зима як персональний зброєносець, там же крутилася і Лисиця.

— Це ні про що не говорить.

— Так я ні про що і не говорю! Просто Рая Лисиця, так я собі думаю, знає про Наталку Зиму більше, ніж я. І якщо тебе цікавить особистість Зими, шерше ля фам, жінку шукай. У мене навіть десь її телефон у мобілці забитий…

Поки Барабаш шукав потрібний номер, я допив коньяк, запив його захололою кавою і про всяк випадок роззирнувся. Нічого, наша парочка не привертає зайвої уваги.

— Так, записуй, — режисер продиктував мені номер глянцевої журналістки на прізвище Лисиця, потім діловито промовив: — Якщо ти про все запитав, мені правда треба тікати. Хто б там не замовив для мене літак і чим би там не довелося займатися — без грошей у Криму точно не кинуть. Часи тепер не ті. А ще років п’ятнадцять тому, пам’ятаю, коли братки бабло відмивали…

— Ти знаєш про Анжелину заморочку? — перебив я Барабаша.

— Заморочку? — не зрозумів той.

— Вона відмовлялася співати на приватних вечірках. І навіть дуже закритих. А за це, як я знаю, платять на кілька порядків більше. Чому вона відмовлялася? Гроші не потрібні? Зима не радила? Голос боялася посадити чи зірвати, берегла його таким чином?

— Голос? — Роман реготнув, і тепер його реакція здалася справді щирою. — Вараво, ти дорослий мужик, а таке теля Боже! Який голос?

— Свій, — тепер я нічого не розумів. — Щось не так?

— Якраз усе так! Анжела Сонцева, чувак, ніде ніколи не співала наживо. Концерти — це все фанера, фонограма, хіба не знаєш? Америку відкрив?

Звичайно, я чув, що поп-співаки переважно співають під фонограму. Рокери навіть акції протесту влаштовують типу: «Живим звуком по фанері!» чи щось подібне. Газети про це пишуть, телевізор про це говорить, усі про це знають, ніхто нікого за руку не ловить, усіх це влаштовує. Але, але, але…

— Що значить — ніде і ніколи? Хто ж тоді співає?

— Ой, Вараво, пояснюю популярно і один раз. Є студії звукозапису. Співак зачиняється там і без зайвих вух записує пісню чи цілий альбом. Потім така фонограма здебільшого використовується під час концертів. Сам подумай: Сонцева в часи, коли в артистів починаються якраз жнива — курортний сезон там, вибори, збірні концерти, Новий рік, корпоративи, — виходить на сцену по кілька разів на день чи взагалі — за вечір чи ніч. Нехай один вихід вона ще відспіває вживу. Згоден — нехай два. Але так вона ризикує посадити голос. А голос цей, як ти сам чув, у дівчини достойний. Дає ж Господь таке одній людині: порцеляна замість голови, у цій порцеляні — дещиця мізків на кіло тирси, скажений передок і класнючий голос. Прямо джазовий, я б сказав. Не для попси — це вже мені повір. Правда, на джазі хрін заробиш, а на попсі піднімаються…

— Так що там із фанерою?

— А, дуже просто: всі виступи і всі концерти Анжела Сонцева працює під фонограму. І в цьому не одинока. На зйомках кліпу теж включається фонограма, під яку співачка не соромиться старанно розкривати рота. Потім відео монтується і зводиться під ту ж таки «фанерку». Не думав, Ігоре, що такі елементарні речі тебе здивують. Як справді співає Сонцева, бачило і чуло досить обмежене, як я собі думаю, коло людей.

Микола Бобров, продюсер. Наталя Зима, краща подруга і координатор.

Одного вбили. Друга зникла.

Мені потрібно знайти Раю Лисицю.

Думками я вже далеко від Роми Барабаша, тому розмова дуже швидко зіжмакується, і режисер, підхопивши сумку і залишивши на столі гроші за все, залишив мене за столиком самого.

На метро я доїхав до залізничного вокзалу.

Там без проблем знайшов гурт тітоньок, котрі пропонували квартири з подобовою оплатою. Домовився «тут недорого» за тридцять баксів на ніч, і мене провели на вулицю Кудряшова, де на шостому поверсі панельного будинку чекала невеличка однокімнатна квартира з мінімальною обстановкою: диван, обдертий письмовий стіл, порівняно новий телевізор на тумбочці та телефонний апарат на стільці, стіл та холодильник на кухні. На диван господиня вже поклала чисту постільну білизну та два рушники — махровий банний і маленький, для обличчя. Сказала, що живе в сусідньому під’їзді, це — квартира її померлої мами, і в разі чого я можу до неї звертатися. Годувати постояльця треба? За додаткову плату організує… Ні, дякую, годувати постояльця не треба. Йому потрібен спокій.

І ще — телефон з виходом на міжмісто. За ці розмови господиня бере гроші окремо: п’ятдесят гривень наперед. Не торгуючись, лишаю їй гроші. Нарешті двері за хазяйкою зачиняються, я завалююся на диван горілиць, не скидаючи черевиків, і втуплююся в поклеєну старими, де-не-де жовтіючими шпалерами стелю.

Що я дізнався принципово нового? Зовсім нічого. Просто тема співу під фонограму, яка всім давно відома і всім давно набридла, не виникала до цього дня. І не виникла б досі, аби я зовсім випадково не обмовився про загалом невинну примху Сонцевої — не співати приватним чином.

За великим рахунком, навіть тут нічого особливого і кримінального нема. Співання під фонограму — питання швидше професійної етики артистів, ніж карного кодексу. Проте Анжела Сонцева робить довкола свого співу аж надто велику проблему. Її помічають навіть не близько причетні до її професійного зростання люди. А несподівані висновки з цього роблю поки що тільки я, зовсім сторонній та далекий від шоу-бізнесових справ персонаж.

Отже, Анжела Сонцева співає під фонограму. Це не афішується, але й не особливо приховується. Так є, такі звичаї, із цим хтось мириться, хтось — ні, але в цілому фонограма — не злочин.

Випитий коньяк і повторена після того, як режисер пішов, порція неабияк стимулюють уяву. І я промовляю до стелі фразу, що так і проситься на язик:

— Припустімо, Анжела Сонцева просто роззявляє рота. Може таке бути?

У порожній кімнаті версія відбивається луною від стін. Я рвучко підводжуся, проходжу в ванну. Там на стінці висить маленьке дзеркальце. Пускаю холодну воду, хлюпаю собі на обличчя, дивлюсь, як по ньому стікають краплі, і говорю сам до себе, продовжуючи думку:

— Таке може бути. Тільки для чого це потрібно? І чому за це вбивають?

Тепер ситуація, коли Наталка Зима ревно оберігає Анжелу Сонцеву від зайвих сторонніх контактів і фільтрує всі її публічні появи та заяви, починає виглядати інакше. Це можуть бути звичайні ревнощі, бо Зима закохана в Сонцеву. Але — і в світлі останніх подій це більш імовірно — Зима знає всі таємниці Анжели. І оберігає не саму співачку, а береже проект від викриття та провалу. Зробити з коханої «зірку» — це особисте. Чужа фонограма — спосіб зробити це. І раптом виникає ситуація, коли знання Наталі Зими стають небезпечними. Через те вона зникає.

Микола Бобров теж знав усе. І ці знання так само комусь почали загрожувати. Тому його вбивають, причому — досить підступним способом. Після цього починається зовсім інша історія…

Стоп, стоп.

Присівши на край ванни, я стиснув пальцями скроні. Убивають не за це. Навіть якщо припустити, що Анжела Сонцева співає не сама, до наркобізнесу, із яким пов’язана нагла смерть Миколи Боброва, це не має жодного відношення. Треба розвести ці два сюжети: історію Боброва та історію Сонцевої. Ну, з Бобровим все більш-менш ясно. А ось чи є історія в Сонцевої?

Чому я запитую себе про це? Ось чому: в разі припущення, що Сонцева співає під чужу фонограму, виникає інше припущення — історія злету буковинської Попелюшки, описана в Інтернеті, теж може бути історією чужого життя. А ось це припущення в мене є реальна можливість перевірити.

Просто зараз.

Коли номер, яким давно не користувався, раптом стає потрібен, він знаходиться швидше, ніж той, який набирав тиждень тому і вже забув. Координати свого однокурсника Вітьки Насінчука, який після навчання з патріотичних міркувань повернувся в рідні Чернівці і тепер став там заступником редактора популярної міської газети, я знайшов майже відразу. Телефончик, правда, чотирирічної давнини. Він лишав мені номер, коли приїздив на зустріч випускників. Але наберу, іншого однаково нема.

— Алло, добрий день. Чи можу говорити з Віктором Насінчуком? Київ турбує, — додаю чарівну фразу, яка чомусь примушує народ на місцях швидше ворушитися.

— Пан Насінчук тепер має інший телефон, — відповідає немолодий жіночий голос.

— Можете дати, якщо він не секретний?

— Чому секретний? Прошу писати…

Записую під диктовку номер, накручую диск древнього апарата.

— Алло, добрий день. Мені сказали, що за цим телефоном можна знайти Віктора Насінчука…

— Вам правильно сказали. А ви хто? — тепер зі мною говорить молодий жіночий голос.

— Київ на дроті, — знову обмежуюся відповіддю.

— О! — зовсім по-дитячому вигукують на тому боці, з Чернівців. — Зараз з’єднаю, якщо він не зайнятий…

— Навіть якщо зайнятий, все одно з’єднайте, будь ласка. Скажіть — Ігор Варава турбує.

Слухавка виконала спрощену версію «Місячної сонати» Бетховена.

— Привіт, Вараво! Скільки світових років! — відгукнувся Насінчук. — Чого це Київ раптом згадує про скромні старенькі Чернівці? Ви там євроінтегруєтеся, а ми тут до Європи ближче, досвід переймаєте?

— Вітьок, у тебе завжди містечковий та регіональний патріотизм перетягував здоровий глузд. Правда, саме такі люди на місцях нам, киянам, і потрібні. Аби тільки не було сепаратизму і містечкового шовінізму, — обмін обов’язковими люб’язностями на цьому вважаю закінченим. — Ти зараз дуже зайнятий?

— Я завжди зайнятий, так що кажи, — поблажливо відповів Насінчук.

— Ти в нас тепер хто? Секретутку завів…

— Я у вас тепер головний редактор. З нового року, вже третій місяць пішов. Про це, правда, преса не так широко пише, як про деяких журналістів, котрі детективи клепають. Начувані, начувані, я тут усім нашим кажу, що з тобою знайомий.

— А я, до речі, завдяки літературній діяльності з однією вашою землячкою познайомився. Анжела Сонцева, є така «зірка» естради…

— Ну, так, «зірка» на ім’я Сонце… Пам’ятаєш, Цой таку пісню співав? От хто «зіркою» справжньою був, скажи? Не те що тепер…

— Ви там що, Сонцевою не пишаєтеся? Де ж хвалений регіональний патріотизм?

— Вараво, це у вас там, у столиці, вона ніби «зірка». А тут, у Чернівцях, співала собі у «Водограї», жила, зірок з неба не хапала. Її навіть тепер, коли про неї медіа заговорили, мало хто спеціально пригадає.

— «Водограй» — це ресторан?

— Ага. Цілком пристойний, до речі. Не супер-пупер, але в нас нічого не супер-пупер. Годують нормально, ціни на рівні, обстановка не гидка.

— Що це означає?

— Нема пропалених скатертин та подертих штор. Цього вже досить.

— Ти сам там бував?

— Тобто — чи застав я там Сонцеву за роботою? Якось приймали ми колег із Румунії, накривали там поляну. Співала якась шансонетка, з місцевих. Та й не Анжела зовсім, і не Сонцева…

Отак!

— А… гм… хто вона тоді?

— До вас там хіба не доходить? Галя її звати, Галя Чепелик. Анжела Сонцева — це такий красивий сценічний псевдонім. Ну, як Тіна Кароль, Ані Лорак, Валерія чи Мадонна. Так важко здогадатися?

Я спробував говорити так, ніби нічого сенсаційного щойно не почув. Хоча навряд чи наявність у артистки справжнього імені та сценічного псевдоніма можна сприймати як сенсацію. Просто у відкритих джерелах, доступних мені для збирання інформації про Сонцеву, жодних згадок про Галю Чепелик не зустрічалося.

Приховує чи не афішує?

— Коротше, співала наша Галя в ресторані, там стала Анжелою. Ну, погодься, старий, співачка Анжела звучить краще, ніж співачка Галя, — тим часом вів далі Насінчук. — Нічим особливим не була, для ресторану — нормально, для великої сцени — сумнівно… Ну, потім уже, десь через рік, випадково дізнаюся — шансонетку в Київ забрали, кують «зірку» шоу-бізнесу. Наші з відділу культури навіть статейку тиснули.

— Про Сонцеву?

— Про буковинців, які звучать. Сонцеву згадували в контексті.

— І що тоді писали?

— Кажу ж тобі — нічого особливого. Ось, мовляв, не так давно нова «зірка» засяяла на естрадному небосхилі України. З неї поки що цього досить. Не той рівень поки, коли чесно. Між іншим, — Насінчук ніби пожвавився, — з того часу, як Сонцева зазвучала, у Чернівцях з гастролями тільки раз і була. Дивно якось: кругом катається, а тут ніби уникає.

— Давно це було?

— Десь минулого літа, чи що… Наші ще робили з нею бліц-інтерв’ю. Окремого не давала, тільки прес-конференція. І тепер уже ніякої Галі Чепелик. Згадав, тоді якась дівчина з її свити наполегливо просила, аби в газетних публікаціях та на місцевих інтернет-сайтах «зірка» не згадувалася як Галя.

— Дівчина зі свити? Така… носата?

— Поняття не маю! Не дивлюся кобітам на носи, в них є місця більш сексуальні, ги-ги… Там на саму Анжелу-Галю приємніше дивитися, що мені її помічниці… Наступного дня після концерту вона в Кіцмань прокаталася, до батьків. Але приватним порядком. Наші, з місцевого телебачення, погнали за нею, так вона в батьківській хаті зачинилася і не виходила. Постояли хлопці, покурили — і назад. Приватне життя, розумієш, за сімома замками. Навіть у таких запісюх, прости Господи, — Насінчук зітхнув.

— Не дуже ви там її любите, як я розумію…

— Неправильно ти розумієш, Вараво. Хтось, може, її і любить — як кобіту чи як співачку. У нас тут таких фанатів вистачає. Просто я, братику, таку публіку не дуже люблю. Мої погляди ти знаєш — кожен, хто виїхав з малої Батьківщини, сьогодні дезертир. А дезертирам ніколи пам’ятників не ставили. Тут треба жити, на місцях, і краї піднімати! — Насінчук, сівши на свого улюбленого коника, почав заводитися. — А то до столиць втекти за легким хлібом кожен готовий, тут людей немає, працювати нема з ким, а вони всі…

— Ясно з тобою все, Вітько. Містечковий патріотизм це називається.

— Називай, як хочеш! Тільки я все одно не дарма з вашого Києва на свою Буковину…

— Словом, — неввічливо перервав я його, — ви там у себе про Анжелу Сонцеву знаєте небагато?

— Про Галю Чепелик — ще менше. Тут, повір мені, братику, є більш хвилюючі теми. Чого це вона тебе раптом узагалі зацікавила? Ти, здається, криміналом займаєшся? До речі, Вараво, добре, що ти об’явився. Я саме збирався тебе шукати… У нас тут одна справа розкручується… Коротше, треба хорошій людині допомогти. Публікація в київській пресі тут дечого важить.

— Оп-па! А як же регіональний патріотизм? Усе ж таки позираєте на столицю, не можете без неї, своїми силами?

— Ми якраз можемо і хочемо. Тільки ті, з ким хороші люди воюють, місцеві важелі впливу не визнають. Ну, то їх проблеми. Столиця мусить допомагати регіонам, бо зовсім у нас тут усе розкрадуть. Ти подумай, братику, подумай… Зацікавлені особи навіть дорогу оплатять, готель, добові… Я тебе, тим більше, знаю, а кращої рекомендації їм не треба…

— Подумаю, — збрехав я. — Стосовно Сонцевої — так, темка одна накльовується. Для кіно, — знову брешу. — Хочеться зібрати якісь біографічні відомості, етапи великого шляху, знаєш, таке різне…

— Приїжджай. Заодно і про Анжелу твою тут хтось щось допоможе знайти. Хоча нічого там особливого не знайдеш… Співала в ресторані, потім заспівала з телевізора…

— До речі… Ти тоді, коли бачив її виступ… Вона сама співала?

Ляпнув — і пошкодував. Та, схоже, Насінчук не зрозумів.

— Тобто — сама? Сама. Соло. Клавішник, гітара і вона. Буває, що дві співачки на зміну виходять, тільки тут вона сама справлялася. Чого це ти?

— Так, нічого, — пора закінчувати цю розмову. — Гаразд, Вітьок, дякую. Будемо на зв’язку.

— Ага, давай, давай, бувай! Про тему, яку я закинув тобі, подумай. Забойна тема, не прогадаєш.

Я поклав трубку на важіль і раптом відчув страшенну втому. Вимкнувши мобільник та про всяк випадок — хазяйський телефон, я скинув черевики, куртку і, як був, одягнений, замотався в хазяйську ковдру. Враховуючи, щó за ці дні почало коїтися в моїй голові, вирішив заснути, проспатися як слід. Нехай голова відпочине. Може, тоді вузол думок розв’яжеться швидше.

Думав, довго крутитимуся, та провалився в сон, щойно заплющив очі.

Коли розплющив їх, за вікном уже було темно. Циферблат кволо висвітлював початок сьомої вечора. Полежавши трошки в темряві, я, крекчучи, підвівся, знайшов вимикач, повмикав світло по всій квартирі, навіть у ванній та сортирі, і поставив чайник. Потім одразу вимкнув його: заварки нема, холодильник так само порожній. Благо, супермаркет поруч, піду за продуктами.

У ліфті я ввімкнув мобільний телефон.

У супермаркеті, саме тоді, коли я, купивши яєць, сосисок і чаю, думав, брати коньяк чи ні, телефон задзвонив. Глянув на номер, що висвітився, — Люська Корбут. За останній тиждень її номер я вивчив напам’ять.

— Так, слухаю.

— Ти куди зник, Вараво?

— Хворію.

— Та в курсах, в курсах. Думаю, тебе це зацікавить: завтра рано твоя ненаглядна Сонцева прес-конференцію дає. Обіцяє зробити сенсаційну заяву. Замануха, мабуть, але ж вона зараз якраз у топі після аварії… Так що приходь, акредитація на місці…