Живий звук

16. Кіцманські школярки

Я прокинувся, коли поїзд уже переїжджав Прут.

У голові трошки шуміло від випитого напередодні. До Чернівців дорога не близька, до того ж у моєму стані шифруватися навіть від випадкових пасажирів — цілком природно. Та все ж я думав, що від кількості випитого у вагоні-буфеті на ранок мені буде гірше і я не зможу довести до якого-небудь кінця справу, заради якої поїхав на Буковину. Знав це — та все одно не міг зупинитися. Хотілося швидше зняти напругу останніх днів, залізти на свою улюблену верхню полицю плацкартного вагона, закутатися з головою, повернутися обличчям до стіни і віддатися цілком на милість дороги.

Поїзд їде, ти — в поїзді, і від тебе тепер нічого вже не залежить аж до кінцевої зупинки.

Замовивши похмурій провідниці розчинної кави і отримавши гарячий і зовсім не смачний напій, я присунувся ближче до вікна, дуже задоволений з того, що мої випадкові попутники не звертають на чоловіка, котрий пив до глупої ночі, жодної уваги. А ще більше мене тішив мій стан — пом’ятий, проте зовсім не розбитий. Видно, вчора, на моє щастя, був саме той нечастий випадок, коли алкоголь у великих дозах несе не руйнівну, а лікувальну дію. І, як результат, не бере людину в лещата, а лише приносить розслаблення.

Сьорбаючи каву, точніше — кавовий напій, я дивився на прикарпатські краєвиди за вікном, вглядався в затягнуті вранішнім березневим туманом далекі карпатські бескиди і ще раз прокручував у голові вчорашній день.

Насправді вчора нічого особливого не сталося.

Вирвавшись від своїх викрадачів, я повернувся до Києва і вже з дороги набрав номер Хмари. Той за звичкою попросив передзвонити за півгодини або ще краще, почекати, поки він звільниться і набере мене сам. Не давши Грузинові відключитися, я крикнув у трубку: «Мене щойно трохи не вбили!», після чого Хмара тут же запитав, де я, і звелів, де б я не був, їхати до нього в «контору».

Цього мені тільки не вистачало після всього — української міліції!

Назвавши Хмарі свою теперішню тимчасову адресу, я вимкнув телефон, повернувся на Кудряшова, машину залишив за пару будинків від своєї схованки і до появи Грузина встиг прийняти душ, заодно оцінивши ступінь отриманої в бою шкоди.

Нічого страшного не сталося: нога боліла, та перелому, як я й передбачав, не було. До завтра повинна сама пройти. Кілька подряпин, пара синців, брудні джинси і, як встиг заодно переконатися, розстріляна обойма від «ТТ». Хмара дав мені його вже з початою обоймою. Запасної не передбачив. Так що тепер пістолет можна було використовувати хіба що як холодну зброю для рукопашного бою.

Грузин понуро вислухав історію моїх пригод, після цього назвав мене бараном. Не змінив він своєї думки і після того, як я розказав правдиву історію про свої чесні спроби зв’язатися з ним, розповісти останні новини і попросити поради. На глибокі переконання майора Хмари, я мусив сидіти тут, у цій ось дірі, крячкою і носа не висовувати. Та коли трохи заспокоївся, погодився з двома основними моїми висновками.

Перший: усю цю кашу заварив Роман Каракай, у Хмари є полонений, який за певних обставин може стати цінним свідком, і якщо всі карти ляжуть добре, вже до кінця наступного тижня Каракай матиме серйозні проблеми з правоохоронними органами.

Другий: роль незнайомої нам Наталі Зими в усій цій історії не прояснилася, але, судячи з усього, ця роль дуже важлива. Вона знає щось таке, що, на думку Хмари, прискорить процес відправлення Романа Каракая в тюремну камеру, а потім — і на лаву підсудних. Убита Рая Лисиця, очевидно, знаходилася під пильним наглядом як близька приятелька Зими. Сама Наталя, коли вірити останній інформації від Раї, зникла з поля зору, проте до недавнього часу була в межах досяжності. З нею, принаймні, можна було поговорити, і розмови ці не викликали в подруги особливих підозр. Значить, ситуація довкола Наталі Зими кардинально змінилася буквально кілька днів тому, коли закрутилася вся ця історія із замахом на Сонцеву та вбивством Боброва.

Чи слухав хтось розмови Раї Лисиці по мобільному телефону? Навряд, у людей Каракая все ж таки обмежені можливості.

Але її вбили, коли я їхав до неї на зустріч. Причому підстроїли все так, аби я опинився в пастці. Значить, Рая все ж таки проговорилася комусь. Хмара припустив ось що: Лисицю могли просто налякати, придумати якусь історію про проблеми, які має тепер Зима, і просили про кожен випадок, коли її подругою цікавитимуться, повідомляти певній особі. Деталі, можливо, колись стануть відомими, та загалом я погоджувався з існуванням подібної схеми.

Так чи інакше, знайти Наталю Зиму, мертву, а краще — живу, стало тепер проблемою номер один. А проблема номер два випливла з першої: у світлі останніх подій я повинен сидіти тихо і не рипатись.

Я міг би погодитися з Хмарою — вдруге мені вже не зіграти відчайдушного ковбоя та останнього бойскаута. Але наступний день поміняв наші плани.

Почати з того, що Грузин подзвонив близько десятої ранку і повідомив ось що. Труп відомої журналістки та художниці Раїси Лисиці виявили в її майстерні вчора пізно вночі. Сусіда, який вигулював на ніч собаку, побачив прочинені двері, а пес біля них почав поводити себе дивно. Оперативна група, яка приїхала на виклик, дійшла висновку — це було вбивство з метою пограбування. У майстерні все було перевернуто догори дригом, тут явно щось шукали і, швидше за все, знайшли. Убивати жінку ніхто не збирався. Просто вона, попри розрахунок грабіжників, виявилася вдома. Є інші версії, та Хмара зі свого багатого досвіду схилявся до думки, що вони відпадуть. Міліція шукатиме грабіжників-наркоманів, може, знайде з часом когось, хто візьме на себе і цей злочин. Так чи інакше, слідство переконане — вбивство не навмисне. Жахливе, брутальне, нагле — і все ж таки не навмисне.

Це трагічний збіг обставин, від якого ніхто не застрахований.

Тепер підемо далі. Майор Хмара попросив приватним шляхом «пробити» номери машини, яка дісталася мені як бойовий трофей. Цей слід теж нікуди не вів: виявляється, її викрали вчора зранку, і єдина радість в усьому цьому — авто можна повернути власнику, менеджеру середньої ланки, працівнику величезної торговельної фірми. Грамотно спрацювали мої викрадачі, нічого не скажеш.

Далі — головне: у зведенні по області за вчорашню ніч жодної згадки про стрілянину. З вогнестрілом у лікарню ніхто не звертався. Так що формально мене, журналіста Ігоря Вараву, ніхто не намагався викрасти і я ні від кого не відбивався в темному заміському лісі. Мене, до речі, ніхто не підозрює і в убивстві Раї Лисиці — слабке, та все ж таки — заспокоєння.

Видавши мені весь цей пакет інформації, Хмара зайвий раз попередив: сидіти в хованці, носа на вулицю не потикати, нікому з приводу Наталі Зими не дзвонити, досить уже. Але Грузин не врахував одного: що з приводу Наталі Зими можуть подзвонити мені.

По обіді мені на мобільник подзвонив Вітька Насінчук із Чернівців.

— Бач, братику, як я тебе вичислив! — похвалився замість «здрасьтє».

— Хіба я тобі свій номер не давав? — Слово «вичислив» мене зачепило — я ж переховуюся, на нелегальному становищі, а мене легко вираховує заступник редактора чернівецької міської газети.

— Нічого ти мені не давав! Я зв’язався з твоєю редакцією. Мені сказали — ти хворий, грип чи що там таке… Я назвався, хто я є, попросив твої координати. Кобіта дала домашній, по якому ти не відповідав. Тоді я подзвонив знову, перепросив, сказав, що ти, мабуть, вимкнув телефон, бо є хворий. Але мобільний навряд чи вимикаєш. Кобіта зітхнула і дала мені цей номер. Отак!

— Значить, так твоєму другові приспічило?

— Якому другові? — не зрозумів Насінчук.

— Тому, який у Києві справедливості хоче шукати. Ну, ти ж сам говорив — статтю про себе хоче замовити, те, се…

— А, то само собою! Розберемося! Ти мене тоді, позавчора, зачепив Наталкою Зимою, особливо тим, що вона — носата. Я тут випадково вчора ступав у той самий «Водограй», сиділи з одними там хлопцями… Коротше, запитав. Знаєш, що мені сказали? Зараз упадеш, братику!

Не те щоб я від почутого справді впав.

Але те, що видав Вітька Насінчук, могло не просто суттєво поміняти всі мої припущення. Нова інформація ставила історію про Анжелу Сонцеву та Миколу Боброва з ніг на голову і навіть…

Навіть робила її неможливою.

— Я можу зустрітися з цією людиною? Ну, яка тобі все це розказала?

— Хоч завтра!

— Ловлю на слові! Завтра я буду в твоїх Чернівцях, залізно! Заодно всі твої питання спробуємо вирішити. Подзвоню, як візьму квиток, номер вагона скажу. Давай, до завтра, братику!

До вокзалу два кроки. Навряд чи Хмара буде проти того, аби я гайнув з Києва до західних кордонів України. Навпаки, зрадіє. Поки що пояснювати йому нічого не буду — я ще сам не готовий повірити в почуте і переварити його. Нехай Грузин далі риє під Каракая, це не буде зайвим.

Квитки на Чернівці в середині березня не були проблемою.

До поїзда лишалося трошки більше п’яти годин. Для того, аби видзвонити потрібну мені тепер людину, знадобилася майже година. Назвавшись, я пояснив, як знав, суть справи. Співбесідник зацікавився і погодився знайти для мене хвилин двадцять, аби надати консультацію. Говорили ми в результаті майже п’ятдесят хвилин, після чого я зовсім відмовився щось розуміти в цьому житті.

Надто неймовірні напрошувалися висновки. Хоча, зрештою, нічого неймовірного в одній частині цих сміливих висновків не було.

Мені вистачило часу, аби повернутися до свого сховку, заплатити господині ще за три дні, потім сісти за стіл і записати по пунктах усі свої нові припущення. Блокнот для чогось закинув під диван. Туди ж запхав пістолет без патронів. Лише тоді передзвонив Хмарі, сказав, що вважаю за потрібне зникнути з міста, пообіцяв регулярно давати про себе знати і вже після цього рушив на вокзал.

По дорозі прихопивши пляшку горілки. А за добавкою пішовши потім у вагон-буфет.

На пероні Вітька Насінчук одразу поліз обніматися.

Він був у новенькому синьому пальті, розстебнутому, аби видно було костюм-трійку, який він гордо називав «анцугом із камізелькою». Довівши всім свої близькі стосунки зі столичним гостем, він з підкресленою західницькою чемністю представив свого супутника, одягненого так само, тільки ще з крислатим капелюхом на голові. Капелюх робив цього смаглявого вусаня схожим на крамаря зі старих фільмів про життя Австро-Угорської імперії початку минулого століття.

— То є, Ігорку, пан Кульчицький. Зиновій Назарович, коли вже на те пішло…

— Лиши тих Назаровичів собі в сраці, Вітьку, — відмахнувся крислатий, діловито простягнув мені руку. — Зенек, і то всьо.

— Це про нього я тобі казав, — затараторив Насінчук. — Файний чоловік, бізнес робить, нікого не чіпає, але має такі проблеми нині, що но! Вірніше, не він проблеми має, а вони мають хлопа на рівному місці.

— Де ж на рівному, коли в сраку мають! — буркнув Зенек. — У мене в машині всі ті папери, такі документи, що їх тут усі бояться навіть до рук брати. Давайте, хлопці, до машини, про все поговоримо…

Я з докором глянув на Вітьку. Той зробив рукою заспокійливий жест, і ми пройшли повз вокзал до старенького, але потужного джипа-«кубика».

— У нас тут у жовтні шістсот років місту, — тараторив на ходу Насінчук. — Усі вже бігають з намиленими дупами, а крадуть під це діло стільки — йой! Написали тут одні діячі президенту, аби виділив з бюджету якісь спеціальні кошти. А прем’єру написали, що президент листа отримав, але кошти виділяти не хоче, бо кругом корупція. Хто кому в борщ плюнув, тепер не важливо. Чим це закінчиться — теж невідомо. Тут знаєш, за яким принципом усе робиться? Війна — херня, головне — маневри!

Поки він говорив це, Зенек маневрував на своєму джипі по вузеньких брукованих вуличках. Я був у Чернівцях один раз, і то — давненько, років десять тому, як не більше, до того ж у нетверезому стані. Мій нинішній стан мало чим різнився від того, та все ж таки зараз я міг хоч щось бачити, видивляючись із вікна на занедбані, і тим красиві старовинні австрійські кам’яниці, повз які мене провозили.

— Ага, подобається? Це не ваш безликий Київ, це — старі Чернівці. Або малий Відень, коли так тобі більше подобається.

— Так Чернівці — чи Відень? — не витримав я.

— Європа! — викрутився Насінчук. — Якби не ваші москалі, такі ось, як ти, ми б уже давно були частиною великої Європи, а ви б із Києва сюди мов за кордон їздили!

— Ну, понеслося! — зітхнув я.

— Тут у нас один фацет, — втрутився в розмову Зенек, — запропонував зробити двадцять дев’яте березня днем скорботи в Чернівцях.

— Чого саме в цей день? — не зрозумів я.

— Історію знати треба, москалю! — гордо промовив Насінчук. — Це — день повторної окупації Буковини совєцькими військами. У цей день сорок четвертого року — тисяча дев’ятсот, ясна річ, — червоні вибили звідси німців та румунів. Ось від якого дня ми почали віддалятися від Європи!

— Ну ось, — вів далі Зенек, крутячи кермо, — зіграв цей фацет на національних почуттях наших людей і заснував фонд. Туди народ мусив перераховувати, хто скільки може, на день похорону нашої Європи.

— Це він так двадцять дев’яте березня назвав, — знову вставив Насінчук.

— Ага, — вів далі Зенек. — Усе правильно було, усе законно. Наші популярні газети оголошення друкували, інтерв’ю з ним. Хотів фацет, ні більше ні менше, перетворити день похорону Європи на день її ж відродження. Європи, в сенсі… Цілий рік народ кошти перераховував, підприємці особливо старалися. А потім цей фонд бабах — і луснув. Аби тільки того горя, що аферист із грішми змився! Нікуди він не змивався — на ці гроші почав будувати пансіонат «Нова Європа». Тут до самих гір двадцять кілометрів, від Чернівців недалеко. Ось тобі і відродження Європи. Доведи, що не так. Коли я спробував довести, знаєш, що випливло? У мерії цього фацета родичі прикривають, у міліції все куплено-схоплено, у Києві дах не протікає… А на мене після того податкова, КРУ, пожежники, хто хочеш — усі єдиним фронтом пішли. Ще трохи — і лишуся без бізнесу. Це до наших справ, Ігорку: мо’, якось реально на рівні Києва цю історію розкрутити? Дах київський у цієї падлюки не в «регіонах», а в «Нашій Україні». Може, якось публікацію організувати, Юлі чи її хлопцям аби на очі потім підшаманити, вони ж там із корупцією…

— Ти певен, що це допоможе? — зітхнув я.

— Тут, знаєш, головне — почати, — запально заговорив Зенек. — Мо’, в Києві це все справді до сраки, там таких газет із такими статтями мільйони. Але в нас тут коли побачать, що інформація просочилася і її не спинили, зовсім інші теми почнуться. Ясно, гроші мені не повернуть, але хоча б воювати зі мною перестануть. Побачать, що теж певні виходи на Київ є… У нас такі речі діють, аби ти не сумнівався…

— Нічого не обіцяю, — зараз я говорив чисту правду.

— І не треба! — вигукнув Зенек. — Ти зроби, обіцяти кожен може. Сьогодні, завтра, через місяць — тільки зроби! А матеріал я тобі дам, живий, такий забойний — йой! Ляля, кажу тобі, чисто ляля!

Мені не хотілося починати абсолютно непотрібні розмови про те, що газетними публікаціями подібні проблеми не вирішуються. І не вирішать ніколи нічого. Та замість цього почав прокручувати в голові, під яким соусом реально подати цей чернівецький анекдот у нашій газеті чи якомусь іншому виданні, яке без скрипу візьме таку байку в роботу.

— Подумати треба.

— О, подумай! А ми тут тебе стимулюємо, ти не того…

— Вітьку, — перемінив я тему розмови ближче до своїх проблем. — Як там справи з тією людиною, про яку ми говорили вчора?

— Усе в порядку, — відмахнувся Насінчук. — Одинадцята тридцять, чекатиме в кафе на Кобилянській[21], Зенек тебе заведе. Я, звиняй, до праці, лиш заїдемо кудись, кави тойво… Нє, Зенеку?

— Чого — нє? — щиро здивувався Кульчицький. — Кави треба і до кави. Он наш гість, певне, трошки страждає. Так зараз полікуємо, всьо як має бути!

Я вже зрозумів, що від Зенека я сьогодні не відчеплюся. Але він на машині, і цей плюс переважує всі мінуси, які є і можуть ще виникнути.

Мій новий знайомий зі мною не пішов, залишившись натомість чекати в машині на площі.

За столиком в умовленому місці сиділа жінка, коротко стрижена і в елегантних окулярах із тонкою стильною оправою, на вигляд їй було років сорок. Мене дещо здивувала ця містечкова конспірація. Та я впізнав її відразу.

По-перше, мені добре описав цю жінку Насінчук.

А по-друге, в цей час у кафе на центральній вулиці було малолюдно. Розминутися з жінкою я просто не міг.

— Вибачте, ви — Катерина? — перепитав про всяк випадок.

— А це ви — з Києва?

Навіть якби я не знав, із чого почати розмову, сто п’ятдесят коньяку, щедро запропоновані до вранішньої кави моїм несподіваним спонсором, розв’язали язика і давали шенкелів думкам.

— Мене звати Ігор Варава, я журналіст, пишу про шоу-бізнес, його звичаї…

— Застарий ви про таке писати, — зробила несподіваний висновок моя нова знайома, і я зрозумів — уперше за мої тридцять п’ять років хтось назвав мене застарим. Збоку воно видніше, звісно. Особливо якщо врахувати події останніх днів і мій загальний пом’ятий та не надто представницький вигляд.

Без анцуга і камізельки.

— Який є, — розвів руками. — Будете щось?

— Я вже замовила чай. О, несуть.

Катерині справді принесли горнятко, в якому парував окріп і плавав пакетик із чаєм, судячи за запахом — фруктовим. Попросивши принести такий самий напій, я вмостився зручніше. Та перш ніж почав говорити, Катерина застережливо піднесла руку:

— Відразу попереджаю — в жодній справі свідком не буду. І записувати мої слова не треба, тільки слухайте.

— Ви чогось боїтеся?

— Якби всі, хто працював у «Водограї» десь так два з половиною роки тому, становили для когось небезпеку, винищити треба було б зо двадцять людей. Усі живі, Богу дякувати, і здорові. Просто тоді ніхто з нас не надавав цьому особливого значення. Навіть розважалися. А потім, коли наша Галка заспівала з телевізора, плечима знизали і все. Тим більше, що в Чернівцях вона мало бувала. Разів зо два, і то — коротко. Мабуть, розуміє — тут нарватися можна. Навіть Галка такі речі мусить розуміти, а Наталка — та відразу просікла. Вони ж в тій ситуації одна без одної не могли. Якщо ви розумієте, про що йдеться…

Я вирішив не квапити подій і розкручувати пружину поступово.

— Хто раніше почав працювати у «Водограї» — Галя Чепелик чи Наталя Зима?

— Наталка, звичайно, — Катерина зробила великий ковток чаю. — Я дуже добре це пам’ятаю, тоді тільки два місяці як стала директоркою, а офіціантки почали звільнятися. Дві перейшли в «Буковину», одна пішла в декрет. Ось вона і привела замість себе ту Наталку. Знаєте, у нас, звичайно, не модний салон… Тільки все ж таки будь-який заклад хоче, аби відвідувачів обслуговували вродливі офіціантки.

— Невже так безнадійно?

— Розумієте, я жінка, і теж, — посміхнулася, — не красуня. При Наталці все було: фігура, ніжки, як має бути. А ось лицем природа обділила. Навіть не стільки лицем, скільки носом. Забери цей, вибачте на слові, дзьоб — і все, приємне личко, навіть оті плями на шкірі можна замазати та припудрити. Але я тоді пожаліла дівчину. Мало того, що в нас офіціанток не вистачає, так ще нормальну, в принципі, дівку через її ніс на роботу взяти не можемо…

— У неї були якісь документи? Маю на увазі — сертифікати…

— Диплом філфаку нашого університету. У нас, шановний, дівчата-філологи вже з четвертого курсу починають на «стометрівку» ходити, це від залізничного вокзалу вниз. Розумієте, про що я? І там ніс якраз не заважає. А Наталка сама прийшла, чесно сказала — роботи нема, візьміть офіціанткою. Чесно — претензій не було. Потім, десь через місяць, привела вона Галю Чепелик. Каже, вчилися разом ще зі школи, в Кіцмані. А через два місяці в нас співачка звільнилася. Ну, тоді все й закрутилося…

Мені принесли чай, та я його не пив. Слухав колишню директорку ресторану «Водограй» — і готовий був повірити своїм вухам. Я вирішив не пояснювати, чому Наталя Зима не пішла знімати клієнтів на «стометрівку». Вирішив залишити при собі думки з приводу того, чому ця історія почала випливати тільки тепер, а також своє нерозуміння того, як довго можна було приховувати такі очевидні речі.

Уся розмова зайняла півгодини.

Я пообіцяв, що Катерина ніде не вигулькне в моїх можливих статтях, а тоді повернувся до джипа, де на мене терпляче чекав борець із корупцією Зенек Кульчицький.

— Як можна зараз до Кіцмані доїхати? Маршрутки там чи ще щось…

— Сідай, — махнув рукою Зенек. — Треба — завезу хоч у Кіцмань, хоч у Чорторию, хоч у Вижницю[22].

— А часу я не забираю?

— У мене? — щиро здивувався Зенек. — Скільки там до тієї Кіцмані — двадцять два кілометри. І область наша, аби-сь ти знав, взагалі найменша в Україні. Тобі в Кіцмані куди?

— Не знаю, — відповів я. — Мабуть, у школу.

Чекаючи, поки потрібний мені педагог звільниться, я читав гімн Кіцманської школи, слова якого були урочисто вивішені на видному місці, поряд з українською символікою та портретом Тараса Шевченка.

— Цікаво? — почувся за спиною приємний жіночий голос.

Я повернувся, мов переляканий школяр, котрого застали за малюванням на стіні голої жінки. Видно, на території будь-якої школи я завжди буду лишатися школярем. А будь-якого вчителя — побоюватися, нехай він навіть буде молодшим за мене. Хоча ця пані виглядала років на сорок п’ять, а насправді могла бути ще старшою. Шкільні вчительки мають одну особливу прикмету — майже завжди виглядають старшими за свої роки через консервативний стиль в одязі та мінімум косметики. Якось я зловив себе на думці, що не впізнаю своїх шкільних учителів у неформальному вбранні.

— Дуже. Я знаю, що школи тепер пишуть свої гімни. Це ще від «Республіки ШКІД»[23], мабуть, пішло…

— Ну, знаєте, ви не рівняйте, — жінка посміхнулася кутиками губ, але навіть такий жест викликав у мене підсвідомі асоціації на тему: «Сідай, „два“!». — Наша школа найстаріша не лише в Кіцмані чи навіть у районі. Їй двісті двадцять вісім років цього місяця було, а це певні традиції, це зобов’язує. Слухаю вас.

— Мене звати Ігор Варава, я журналіст із Києва. На телебаченні працюю, — збрехав я. — Готуємо цикл програм про культові українські міста, села, регіони.

— Культові? — перепитала вона.

— Ну, знаєте, ті, з якими пов’язані насамперед мистецькі традиції. Криворівню[24] візьміть — там і митці відпочивали ще до революції, і Параджанов «Тіні забутих предків» знімав. Чи ось ваша Кіцмань — батьківщина музикантів, я б сказав.

— Правильно, — охоче погодилася жінка. — Це ж давно відомо. А для вас це новина?

— Розірваність стосунків між центром і регіонами країни, — цю фразу я не готував наперед, вона сама зірвалася. — Ми там, у Києві, так відстали, що навіть дорослі люди відкривають для себе відомі речі вперше. Далі власного носа не бачимо, відпочивати їздимо на Кіпр чи в Емірати, а свого не цінуємо. Вибачте, як вас…

— Валентина Андріївна, — назвалася педагог.

— Чудово. Значить, пані Валентино, ми можемо десь хвилин двадцять-тридцять з вами поговорити?

— А чому саме зі мною? Я щось ніяк не зрозумію, чому мені така честь і яка моя місія…

— Усе дуже просто, — мою брехню виправдовувало те, що правду цій шкільній вчительці я говорити не маю права і не скажу ніколи, бо сам ще не до кінця в неї повірив, до того ж правда лякає. — Ми беремо не лише історію мистецької Кіцмані, а й проводимо паралелі із сьогоденням. Традиції живуть і перемагають. Ви були вчителькою музики в Галі Чепелик і Наталі Зими. Дівчата ж однокласниці, правда?

З обличчям педагога щось сталося. Тінь, яка пробігла по ньому, швидко зійшла, проте слід свій залишила. Тепер пані Валентина дивилася на мене з підозрою.

— Чому ви раптом запитали про цих дівчат?

— Галя Чепелик… тобто Анжела Сонцева в нас, у Києві — популярна молода співачка. Можна сказати, «зірка»…

— Ось це мене і дивує. Нам справді треба поговорити, аби ви не наробили на вашому телебаченні зайвого. Хочеться розставити хоча б деякі крапки над «і». Ходімте, тут є вільний клас.

Уже було по обіді, школа спорожніла, лише за одними дверима чулися дитячі голоси — видно, якийсь шкільний гурток працював. Ми зайшли в порожню класну кімнату, на стіні якої поруч незмінного Шевченка висів портрет вусатого добродія. Я хоч сам написав одненьку, яку не яку, але все ж таки — книжку і можу вважатися після цього сучасним письменником, у класиці, особливо — українській, плаваю, мов сокира в ставку. А в обличчя взагалі нікого не впізнаю, не відчуваючи від цього особливих докорів сумління. Та шкільним вчителькам, особливо — у маленьких містах, такого краще не говорити.

Пані Валентина за звичкою сіла за вчительський стіл. Я примостився навпроти за партою.

— Так що вас насторожує?

— А вас нічого не насторожує?

Ще й як! Особливо — після сьогоднішньої розмови.

— Поки що ні. Якщо ви про те, що Галя Чепелик взяла сценічний псевдонім…

— Вона могла б взяти хоч десять сценічних псевдонімів! — категорично перебила мене вчителька музики. — Скажу відверто — я не слухаю сучасну молодіжну музику. Та й у нас, у Кіцмані, нема стільки телебачення, скільки в Києві чи навіть Чернівцях. Може, у когось тут і є, але в мене вдома лише кілька каналів. По радіо я слухаю лише ту музику, яка витримана часом і має право музикою називатися. Але коли мені мої учні похвалилися, що якась співачка Сонцева вчилася в нашій школі, я не повірила — учениці Сонцевої в мене не було. Потім мені пояснили: Анжелою Сонцевою назвала себе Галя Чепелик. Тут я взагалі перестала щось розуміти в цьому житті. Бо Галю Чепелик я вчила, але ця дівчинка ніколи в житті не могла б стати співачкою.

— Бездарна?

— Бездарних дітей не буває. Здебільшого бувають ті, чиї таланти з різних причин не розкривалися. Ви згадали про Наталочку Зиму — ось вам саме такий випадок! Усі задатки для співочої кар’єри в неї були, тільки дитина мало того, що проблемна, так іще й з проблемної родини. Нею не займалися, дівчинка росла замкненою, достукатися до неї часом було дуже важко. У Галі ж завжди гуляв вітер у голові. Вона, між нами кажучи, школу насилу закінчила. Хоча сім’я в них нормальна, пристойна, тепер пишаються нею. Маму на базарі чи в місті зустріну, так останнім часом усе нагадує: мовляв, ви нашу Галочку не розгледіли, а вона нині он яка!

— Як же вона вступила до університету?

— Вродливій дівчині, та ще й на філологію… Ви ж доросла людина, самі все розумієте. Щось таке в ній було… як вам сказати… — пані Валентина склала пальці в пучку і потерла один об один, наче говорила про гроші. — Їй якось усе пробачалося. Колеги в останній момент жаліли її, натягували оцінки, витягували середній бал тощо. Про те, що хлопці за Галею чередою ходили, можна, думаю, спеціально не говорити. Наталка біля неї сірою мишею трималася, хоча проблему мала тільки із зовнішністю. Решта на своєму місці. Вибачте, що так оцінюю колишню ученицю, тільки ж тепер такі часи — зовнішні дані на першому місці, вони ж — на другому.

Я відчував, що пора вже ступати на слизьке, тому заговорив обережно.

— Пані Валентино, а невже не може так бути: не було в дівчини таланту до музики, слуху там чи голосу, а потім — р-раз — і все є! Якби так могло статися, то про магію Кіцмані можна було б знімати не одну, а кілька програм. Ми б змогли говорити про Кіцманський феномен…

— Ні! — відрізала педагог. — У випадку з Галею Чепелик — ні!

— Але ви чули, як вона співає?

— Два рази бачила по телевізору. Раз — у концерті, раз — відеокліп, і то випадково, діти гукнули. Я не чула, як співає Галя Чепелик. Я бачила, як вона роззявляє рота. Запис і живий звук — дві різні речі.

— Тоді, — я почав просуватися ще обережніше, — хто б це міг співати? Наталя Зима?

— Поняття не маю. У Наталі справді були всі дані, тільки, кажу ж вам, дівчина їх не розвивала. Як співає Наталя, я вам зараз не скажу. Співатиме — не впізнаю. Здібна й нещасна дівчина, бо здібностей своїх боялася. А здібностей боялася, бо боялася себе. А себе боялася, бо через зовнішні дані мала купу комплексів. На цьому матеріалі, шановний Ігоре, не одну дисертацію написати можна.

— Гаразд, — тепер я приготував вирішальний удар. — А якби вам сказали, що замість Галі Чепелик співає Наталя Зима, ви б здивувалися?

— Це правда? — стрепенулася пані Валентина.

Хотів би я сам це знати напевне!

— Це я фантазую. Обдумую зараз нову концепцію програми. Бо після того, що ви розповіли, подавати Анжелу Сонцеву, тобто — Галю Чепелик співачкою, котра наслідує співочі традиції Кіцмані, особисто я не ризикну. Тим не менше, вона співає, і досить успішно. Значить, вона або відкриває рота під чужу фонограму… хоча б тієї-таки Наталі Зими. Або сталося якесь диво. Бо це диво я сам особисто бачив.

— Тобто? — Вчителька музики здивовано глянула на мене.

— Кілька днів тому я був присутній на прес-конференції Анжели Сонцевої. Тобто Галі Чепелик. І вона сама наживо виконала нову пісню. Це була така, як у нас кажуть, потужна піар-акція з її боку. Співала, повторюю, сама Анжела… тобто Галя. Ніде під столом пристрій для ввімкнення фонограми причепити не могли. І тепер я розгублений. Не знаю, що і думати. Виглядає, справді диво відбулося, чи як?

Пані Валентина довго мовчала, дивлячись у вікно і при цьому малюючи на гладкій поверхні столу пальцем якісь дивні кола. Нарешті знову подивилася на мене:

— Я мушу сама це побачити і почути. Поки цього не станеться, в жодне диво не повірю. Але якщо диво таки сталося і Галя Чепелик сама заспівала так, як я це чула на фонограмі, — писатиму заяву про звільнення! Чого ви так дивитесь? У нас школа з давніми традиціями. І якщо педагог не розгледів таких талантів у безнадійному учневі чи учениці, у школі йому нема чого робити.

Як і домовлялися, Зенек підібрав мене в центрі міста, біля пам’ятника Володимиру Івасюку.

— Погнали? Чи пообідаємо? — Тут мій колега непогану ресторацію тримає. Буковинська кухня, те, се, коньячок…

— У тебе трохи часу ще є? — поцікавився я. — Бо як нема, тоді їдь, мені ще трохи треба затриматися.

— Трохи — це скільки?

— Не знаю… Година, може — півтори. Коротше — до двох, не більше.

— Стільки я ще маю, — кивнув Зенек. — Тоді давай так: кажи, куди тебе завезти, а поки ти по своїх справах, я таки катну до колеги, обід замовлю. Ти ж наш гість чи як?

— Давай так, — приречено погодився я і назвав адресу — пані Валентина не розуміла, для чого мені до Чепеликів, та зрештою адресу підказала.

Кіцмань маленька — усі всіх знають. Тим більше батьків Анжели Сонцевої, ще однієї гордості краю.

Жили Чепелики відразу за міським парком, більше схожим на дикий ліс, у невеличкому приватному будинку — точно такому, як описувала в своїх інтерв’ю сама співачка. Правда, тепер тут потроху будувалися — виростав другий поверх, зводилася невисока, як прийнято на Заході України, огорожа з білої цегли. Видно, донька не залишає батьків без фінансової підтримки.

А швидше за все — відома донька повинна мати на малій батьківщині будинок, котрий відповідає її теперішньому статусу та вимогам. І в марнославстві є свої переваги.

Мені сьогодні щастило на зустрічі — Галина мама була вдома, і я тут же відзначив: донька вдалася в свою матір. Тільки в пані Ружі — так назвалася жінка, при тому пояснивши, що Ружа те ж саме, що Роза, — врода не виглядала такою глянцевою, столичною, я сказав би навіть — урбаністичною, якою причаровувала до себе чоловіків її донька. Це була врода дівчини-горянки, яка колись, за діда-прадіда, бігала босими п’ятами по полонині, всотувала в себе волю чистих гірських вітрів, а потім, приборкана одруженням, народжувала дітей і наводила красу лише на великі церковні свята, дістаючи з великої бабиної скрині намиста зі свого посагу. Потім ця врода перестала буяти в горах, перебралася в міста й містечка і визрівала тут, показуючи себе в усій красі лише на якому-небудь дні міста чи весіллі родичів.

Пані Ружі — Ружі Василівні Чепелик, як вона назвалася київському телевізійнику офіційно, — я вирішив говорити ще менше, ніж учительці музики. Тим більше, що про неї почув відразу:

— А бачите, ці вчителі самі нічого не розуміють! Он у школі Галочці за спів та музику завжди дорікали. Вона навіть у хорі не співала, бачте — слуху нема! Ось тепер хай мають, подавляться і слиною захлинуться!

— Ну, ми вже аж так не будемо людям бажати, — поблажливо мовив я. — Усе ж таки про Галю треба добрим словом згадувати. Нова зірка Кіцмані, я сказав би…

Ми пройшли до хати, де в залі на почесному місці примостилася фотографія Галі-Анжели в рамці. Цю фотку я вже бачив — вона була на календариках із Сонцевою за минулий рік, такий я знайшов на робочому столі в Люськи Корбут. Тільки цей знімок роздрукували на фотопапері і вставили в спеціальну оздоблену сріблом букову рамку. Поруч — ще одна фотографія в такій самій рамці, зроблена теж не дуже давно: Галя, мама і якийсь чоловік, очевидно — тато, стояли в садку на фоні трояндового цвіту.

— Часто доця буває вдома? — кивнув я на «іконостас».

— Останній раз перед минулорічним Миколаєм. Заскочила на якусь годинку. Їй же ніколи, — пані Ружа поправила зачіску. — Чаю?

— Кави, — мене починало поволі розморювати, треба б було чогось підбадьорливого і точно не коньяку.

— У нас розчинна, такої, натуральної, не тримаємо. Чоловікові не можна, мені якось все одно, а Галя давно вже лиш трав’яні чаї п’є.

Знали б ви, мамо, що п’є, а особливо — що курить ваша балувана Галя…

— Нічого, хай буде розчинна.

Поки вона ходила на кухню, я відкинувся на спинку крісла і думав, з чого почати розмову та як її повести. Мої припущення підтверджували всі, з ким я зміг поговорити сьогодні. Але всі ці слова заперечувала і перекреслювала прес-конференція Сонцевої. Власним вухам та очам я поки що вірив. Та в жодному разі жоден із моїх сумнівів не повинен бути озвучений люблячій мамі талановитої молодої співачки.

Але якщо ні в чому не сумніватися, то як перевести розмову на тему, яка мене цікавить?

І головне: що саме мене цікавить з огляду на вже почуте й побачене?

Ружа Василівна випливла з кухні, несучи в кожній руці по чашечці кави. Поставивши їх на краєчок накритого вишитим рушником столу, вибачилася, знову забігла на кухню і повернулася з акуратно порізаним завиваним рогаликом із маком.

— Завиванець до кави прошу брати.

— Дякую, — я відкусив крихкого рогалика, запив його розчинною кавою і стрельнув навмання: — Галя, значить, у школі музикою не цікавилась?

— Як то — не цікавилася? Не говорила я такого, — пані Ружа не доторкнулася до своєї чашки. — Ви не зрозуміли: музику вона любила, слухала завжди, тих касет по хаті повно валялося. На танці бігала, все як має бути. А щоб сама співати, ось так, як тепер, — ні. Я дізнавалася потім в одних дуже поважних людей, — жінка стишила голос, — до них і мер наш, і з Чернівців усякі політики з бізнесменами, і навіть з Києва за порадою їздять… Так ось, сказали мені так: буває, що в дитини здібності ніби сплять. Це така дитяча зима називається. Потім проходить якийсь час, усе це дрімає, дрімає, і раптом — прокидається! Зима стає весною, тільки пізньою. Зате пізня квітка, як кажуть, довго цвіте. Так і наша Галочка. Щось її підштовхнуло. Узяла — й одразу заспівала!

— Ви тут про зиму згадали, — я взяв ще один шматочок завиванця, і хазяйці це сподобалося, бо підсунула таріль ближче. — І я про Зиму, тільки про Наталку. Це ж Галчина подруга, правильно?

— Дружили, — погодилася пані Ружа. — Я ще дуже зла на неї була, на Наталку. Це ж вона тоді, після університету, підбила Галочку в ресторані офіціанткою працювати. А в нашій же школі так учителі треба, та ще й молоді… Тільки потім, бачте, як вдало все повернулося.

— Дівчата змалку вдвох?

— Ця Наталка взагалі якась… не така трошки… — пані Ружа скривилася. — Батько їх покинув, коли дівчинці два роки було. Потім ще якийсь до її матері прибився, з ним прижила дитинку — посадили за наркотики, уявляєте?

— Та звична тепер, на жаль, справа…

— Ото й воно, що не тепер! Якраз перебудова почалася, діти наші ще в школу не пішли. Тоді про наркотики мало знали, зате кожен наркоман на обліку стояв. Упізнавали їх у місті, діти пальцями показували, кричали: «Наркоман, наркоман смердючий!» Отоді Наталчин вітчим якимось боком у наркотики вплутався. Знаєте, як воно — донька наркомана… Особливо в Кіцмані, особливо — в ті часи… Не рідна, та все одно ганьба. Поки той сидів, мати ще одного приголубила, від нього дитинка. Наркомана випустили, прийшов, на всю вулицю розбори влаштував. Міліція одного назад у тюрму, другого — в реанімацію. Вижив, але бабі вже не потрібний став. Ви не думайте, я не пліткую — просто кажу, аби ви зрозуміли, чому Наталка спочатку таким наче вовченям росла, а потім до моєї Галі пристала. Ви бачили Наталку? А взагалі — для чого вона вам?

— Програма передбачає інтерв’ю з кращою подругою дитинства, — відчеканив я.

— А, ну, тоді ясно. Значить, ви не знайомі з Наталкою, ніколи не бачили її?

— Чув тільки, що Наталя Зима — близька подруга Галі Чепелик. І дуже допомагає тепер Анжелі Сонцевій, — я відпив захололої вже кави.

— Годується вона біля Галочки, ось що я вам скажу! — заявила пані Ружа. — Але я нічого, я все розумію. Куди б вона поділася без Галі? Між нами кажучи, з виду вона… — Пані Ружа скривилася: — Ніс стирчить, мов кілок, наче хто встромив у середину обличчя, прости, Господи, що скажу. Обличчя порепане. Та й сама вона, бачте, з проблемної родини. Діти знаєте як? Хтось не такий — дражняться. Зовсім один час зацькували дівчину. Тоді якось почали їх разом із Галею бачити, нічого, ожила дівка. Разом на танці бігали. Галя їй могла свої речі позичити для виходу. Розмір у них один, виявляється, Наталка тільки дещо нижча, але то не заважало. Навіть хлопці почали і Наталці увагу приділяти. Знаєте, — тепер пані Ружа посміхнулася задоволено, — до мене почали один час доходити розмови: коли, мовляв, хто з хлопців Наталю Зиму танцювати не запросить, той до Галі Чепелик може не підходити. Бачте, благородна в мене дівчинка.

— А ще таке буває, — я допив каву, — що вродливі дівчата навмисне тримають біля себе, гм, менш вродливих подруг, аби ще більше виділятися на їх фоні. Яскравіше сяяти, як кажуть.

— То й що! — щиро здивувалася пані Ружа. — А коли й так, хіба це кримінальний злочин? Та й потім — Наталці, якби обличчя більш вдалося, решти вистачає. Можу вам фото показати.

— Ага, ага, — пожвавився я. — Бо ми говоримо, а я навіть не знаю, як краща подруга виглядає. До речі, мені, Ружо Василівно, треба будуть Анжелині, в смислі Галині, дитячі, шкільні фотки. Підберете?

— Самі підбирайте. А все — ось тут, — пані Ружа плавно підвелася, пройшла до шафи, витягла звідти кілька стандартних фотоальбомчиків для знімків десять на п’ятнадцять та один грубезний альбом у замшевій палітурці. — Усе тут, гортайте. А я, може, ще кави принесу. Чи як?

— Ви краще покажіть і розкажіть, хто тут і що.

Я розумів, на який подвиг іду: доведеться вислуховувати розлогу оповідь про весь родовід Чепеликів, зафіксований на чорно-білих фотографіях із тлустого замшевого альбому. Це не лише випробування для нервів, але й для часу, а його лишалося все менше — зловживати терпінням Зенека Кульчицького не хотілося, навіть з урахуванням того, що я йому зараз потрібен не менше, ніж він мені.

Єдине, що мені вдалося, — швидко заволодіти ініціативою з гортання альбомних сторінок. Перегорнув одну, вислухав коротку лекцію — і перегортаю наступну, не даючи пані Ружі договорити. Так перший альбом прогорнули в темпі хвилин за десять, перейшли до маленького, і тут я, нарешті, побачив Наталю Зиму.

Уже знаючи її особливі прикмети, цю дівчину важко було не впізнати.

Не сказав би, що ніс дівчини був аж надто одіозним чи надто сильно спотворював її обличчя. Якщо сприймати цей справді задовгий і трошки гачкуватий на кінчику ніс не окремо від усього обличчя, його можна навіть назвати симпатичним та милим. Якщо ж закохатися в Наталю, то закоханий взагалі може з часом на ніс не зважати. Звісно, порівняно з Галиними фотографій Наталі в альбомі було не так уже й багато. І лише одна закарбувала її крупним планом, де червоні цяточки на щоках та підборідді були надто помітні. Там, де дівчата позували на середньому плані, їх взагалі не видно. Та й ніс не так кидається в очі.

Ще одне, що я помітив, — Наталя Зима всюди стоїть ніби на другому плані. Навіть коли вони зняті за столиком у кафе і поруч лише Галя-Анжела, Зима все одно примудрялася сісти так, аби фотограф дивився на Галину, завжди широко усміхнену, сяючу, сексуальну, звабливу, бажану й жадану.

Усього я надибав сім фотографій, на яких у компанії Галі Чепелик була сфотографована Наталя Зима.

Дві — на відкритому майданчику в якомусь кафе. Мабуть, чернівецькому — в Києві мало брукованих вулиць, і бруківка наша не така, як у західних містах. Очевидно, це ще часи навчання або, швидше за все, роботи у «Водограї».

Одна — посиденьки або в гуртожитку, або на чиїйсь квартирі. Дівчата, хлопці, горлечка від горілчаних пляшок унизу фотографії, Наталя крайня праворуч, затиснута в самий куток дивана.

Дві — вже Київ. Тут біля величезного джипа стоять троє — у чоловікові по центру я впізнав Миколу Боброва, Галя вже в образі Анжели Сонцевої — ліворуч, Наталя, в скромних джинсиках і футболці з написом «Sontseva» — праворуч.

Дві — на пляжі. Обидві подруги в сміливих бікіні, що підтверджувало — за свою фігуру Наталя Зима могла бути спокійною. Це якесь морське узбережжя, причому — не Крим, чомусь мені так здалося. І відразу зрозумів чому — Наталя тримається на диво розкуто, зовсім не схожа тут сама на себе, похмуру та постійно комусь щось винну. Аби триматися так вільно, треба вибратися подалі від батьківщини. Батьківщина, навіть якщо це Крим з його необов’язковими та одноразовими знайомствами, все одно тисне на мізки таких, як Наталка. І це стосується не лише нетерпимості до, гм, деяких рис нестандартної зовнішності. Думаю, свої певні сексуальні проблеми, про які я словом не обмовився у Кіцмані, але був начуваний у Чернівцях, Наталя легше переносила в світі, який вважала більш вільним за наш, грішний.

Я придивився уважніше до однієї з пляжних фотографій.

Підніс її ближче до очей.

Потім на мить заплющив очі. А коли відкрив їх і знову глянув на фото, побачив, нарешті, те, чого не побачив би на інших фотографіях.

Побачив — і злякався побаченого. Надто вже неймовірним, а тепер — і зовсім фантастичним та нереальним виглядало припущення. Яке негайно почало претендувати на те, щоби називатися відкриттям.

Якщо все підтвердиться, то я буду знати те ж саме, що знають Наталка Зима та, мабуть, Роман Каракай. Потім доведеться переконувати в цьому мента Хмару, позбавленого будь-якої творчої уяви. А для цього треба…

— Пані Ружо, а чи не дасте якісь контакти тих людей, що говорили про дитячу зиму? Вони для телебачення це скажуть, і всі заткнуться. І ще… ви не могли б позичити мені ось цю фотографію? У вас же їх дві, вони ніби однакові…

Можна.

Обід я проковтнув, не відчуваючи смаку.

Хоча буковинські страви, якими мене годували, смачно пахли і, мабуть, були неповторними на смак. Особливо — банош, як переконував мене Зенек, — каша пастухів. А його друг, який нас годував, додав при цьому, підливаючи мені коньяку: «Тому пастухи і хлопи такі — ого-го! Під ними дівки так кректали — вівці розбігалися, ги-ги!»

Обід затягнувся на півтори години, і ми сиділи б ще, але я постукав по годиннику — час, час. Ще хвилин десять вибачався. Та все ж таки перед тим, як сісти за стіл, я пішов помити руки і з туалету подзвонив Насінчуку.

— Слухай, медіа-магнате… у тебе в конторі сканер є?

— Це в Києві у вас магнати, а ми тут — чесні трударі! Конторою називають кадебе, тобто — есбеу, хоча все воно — чека[25]. Так що прошу не порівнювати. А сканер у нас є, у мене навіть Інтернет працює в редакції безлімітний і зі мною ти говориш по стільниковому телефону. Сноби ви там усі в столиці.

— Усе сказав?

— Буковина ще своє слово скаже. На фіга тобі сканер?

— За прямим призначенням. Дочекаєшся мене?

— Ти із Зенеком усе повирішував?

— Нормально. Години за дві на місці будеш? Ми в Кіцмані взагалі-то…

— Чого тебе аж туди… А-а, ясно. Ну, давай, я на місці.

Другий дзвоник я зробив уже з дороги. У голові шуміло, але це тільки дозволяло не плутатися в думках і чітко висловлюватися.

— Гамарджоба, генацвале!

— Як ти там? Ще не стріляли?

— Добрий ти, Хмаро. У вас у міліції електронна пошта працює? Бо в Чернівцях технічний прогрес.

— Що треба?

— Електронна адреса, на яку я можу переслати один файл.

— Який файл?

— Відскановане фото. Красиві буковинки на пляжі.

— Ти чим там займаєшся?

— Поясню, коли ти отримаєш файл. Але дуже тебе прошу — нікуди не зникай. Надішлю пошту — передзвоню.

Відключився, глянув на годинник.

— Чор-рт! На київський поїзд не встигаю.

— Посаджу тебе на московський, він нормально йде, не так, як київський, увечері. Поїдеш у фірмовому купе, — відмахнувся Зенек. — Заодно ще поспілкуємося.

Пискнув телефон — це Грузин прислав sms-кою актуальну електронну адресу.

Час уже не йшов — біг.

Думками я був дуже далеко звідси. Прокручував, рахував, перераховував варіанти. Дуже хотілося, аби фантазії не підтвердились: так точно буде ясно, що живу в реальному світі.

У редакції мовчазний верстальник зробив мені скан фотографії подружок.

З комп’ютера Насінчука я переслав її на адресу Хмари в Київ. Поки робив це, в кабінет Насінчука принесли коньяк і шоколадку.

Час летів стрілою.

Дзвінок. Хмара.

— Можеш говорити?

— Секунду.

Вибачившись перед Зенеком і господарем кабінету, виходжу в коридор. Роззираюся, куди б у цьому старому австрійському будинку можна заховатися від сторонніх вух — це навіть випадково ніхто не повинен почути. Єдиний варіант — сортир у кінці коридору. Заходжу, зачиняюся.

— Тепер можу.

— Ну, і для чого ти прислав мені цих дівчат? Сонцеву впізнаю. Ця носата поруч із нею, очевидно, та сама лиховісна Зима, яку тобі не дають знайти.

— Правильно. Тепер послухай мене уважно. Треба ось що зробити…

Намагаюся говорити коротко і ясно, та Хмара все одно нічого не розуміє.

— Що це нам дасть?

Набравши в груди побільше повітря, видихаю в трубку всі свої здогади та прикидки. Нічого не пояснюю. Але навіть якби я почав пояснювати — Хмара б мені не дав цього зробити.

— Ти, Вараво, або п’яний там, або придурок! Або — п’яний придурок! Не мороч мені голову!

Я вперто повторюю своє прохання.

— Хто і для чого цим буде займатися? — зітхнув Хмара.

— Попроси людей. Тільки нічого не кажи зайвого…

— Якщо ти ідіот, то не треба робити ідіотами всіх інших.

— Послухай мене ще раз, блін!

Я розповідаю знову, тепер — від самого початку. У подробиці та аналітику не вдаюся, тільки факти. На тому боці Хмара переварює почуте.

— Значить, так, — чую нарешті. — Я піду до одного спеціаліста. Але на цьому твої фантазії слухати припиняю.

— Незалежно від результату? — не стримую єхидства. — Мене вже два рази через це хотіли вбити.

— Хотіли б — убили. Попресували трошки. Гаразд, я тобі сам подзвоню.

Повертаюся. Робити нема чого, і ми поволі п’ємо коньяк. Зенек за кермом, тому просто сидить поруч і поступово перебирає ініціативу розмови в свої руки. Коли пляшка спорожніла, я дізнався все про корупцію в Чернівецькій області.

Коли Кульчицький нарешті поїхав мені по квиток і ще по одну пляшку, озвався мій телефон.

— Коли будеш у Києві? — без передмов запитав Хмара.

— Ніби завтра. Людина поїхала по квиток… А…

— Бе! З вокзалу нікуди не рипайся. Може, тебе зустріти?

— Розберуся. Так що там у тебе вийшло?

— Скільки ти випив, аби додуматися до такого? Треба знати, як стимулювати розумовий процес у своїх архаровців[26].

— То що…

— Те саме! — відрубав Хмара. — Не знаю, як це вдалося, тільки це — реально в теорії. А значить, буде реально на практиці. Мовчи, мов риба об лід, замовкни взагалі, зрозумів? Тут на місці вирішимо, що із цим робити. Я обережно начальство промацаю. Бо це тебе я ідіотом називаю — і нічого. А з мене за подібні версії мінімум рапорт на стіл, максимум — примусове лікування в дурдомі.

— Хіба воно ще буває?

— Для особливо небезпечних хворих. Таких, як ти, та і я з тобою заодно.

— Тоді давай ще більше захворіємо, — я глянув на Вітьку, той відмахнувся, я знову вийшов у коридор. — Послухай мене…

Моя пропозиція Хмарі не сподобалася. Але іншої просто не напрошувалося.

Так, із цим — ніби все. Тепер — ще один дзвінок.

Телефон продюсерського центру Антона Назарова був зазначений у прес-релізі. Цей папірець я машинально прихопив із собою, не виклав із сумки і тепер дуже тішився: не треба залучати додаткових людей, шукаючи його координати.

— Добрий день, чи можна говорити з паном Назаровим? Мене звати Ігор Варава, я журналіст, хотів би зустрітися з ним або взяти по телефону коментар стосовно нового проекту Анжели Сонцевої. Якщо можна, хотів би домовитися на завтра на ранок, бо тепер я в Чернівцях, а завтра вже буду в Києві. Дякую, я передзвоню.

Ось тепер, здається, все.

Зенек Кульчицький посадив мене на поїзд і кілька разів перевірив, куди я поклав папку з переданими мені важливими матеріалами, які знадобляться мені в роботі над статтею про його протистояння місцевій корумпованій владі.

Лише залізши на свою верхню полицю, я відчув, нарешті, непереборну дію всього випитого за цей довгий день алкоголю. Тому заснув миттєво, прокинувся перед Києвом, вихлебтав пляшку мінералки та дві склянки пакетикового чаю з лимоном і надмірно великою порцією цукру.

Хмара мене не зустрічав. Ніхто від його імені так само, хоча номер поїзда та номер вагона я назвав. Швиденько проскочивши на Кудряшова, заховав там під диван документи Зенека, вклавши в папку оригінал фотографії кіцманських подружок. Подумавши, запхав туди рештки грошей, лишивши собі тільки на таксі з невеличким запасом.

Я гнав до розв’язки.

Останній доказ моєї правоти, якою б неймовірною не здавалася комусь ця історія, зберігається в мене вдома. На щастя, я його не знищив.

Зупинивши машину, назвав свою святошинську адресу, за півгодини був біля будинку. Роззирнувся — нікого підозрілого. Витяг ключі, відчинив двері і зайшов.

Назустріч з кімнати ступила чоловіча постать.

Розгледіти її не встиг — в обличчя вдарив ядучий струмінь. Для вірності ще стукнули по голові.

Усе зникло.