Живий звук

15. Ковбой

Руками нічого не чіпати.

Щойно це попередження стрельнуло мені в мозок, як я витягнув із лівого рукава шкірянки рукав светра, стиснувши ліву руку в кулак і трохи зігнувши її в лікті. Потім, підтримуючи вивільнений рукав, заходився швидко витирати зовнішню дверну ручку, час від часу зиркаючи на жіночий труп у передпокої.

Міліцію я викличу, але хвилин за п’ять. Із автомата. Досить з мене міліції за сім останніх днів. Навіть Хмара не врятує — адже я не подзвонив йому і нічого не розказав. З іншого боку — що я міг йому розказати? Ділитися з майором міліції, який затято ганяється за наркоманами і хоче притиснути до нігтя Романа Каракая, своїми припущеннями та фантазіями, навіяними історіями із життя та творчості німфоманок і сексуальних меншин? Грузин пошле мене на хер, і буде правий.

Так що від прямих контактів з міліцією тепер краще ухилитися.

На старанне витирання дверної ручки пішло не більше тридцяти секунд, тільки я все одно не встиг. Двері під’їзду рвучко відчинилися, пройму заступила темна висока постать.

Я відсмикнув руку.

Постать посунула на мене, і тепер, при світлі лампочки, я розгледів високого незнайомця у плащі з піднятим коміром. За ним сунув ще один, приблизно на півголови нижчий і лисий.

— Карний розшук, — відрекомендувався Плащ. — Повернися, тримай руки перед собою.

— Я…

— Верхівка від буя, — обірвав Лисий, висуваючись на перший план. — Став, бля, повернувся, нах, мордою до стіни!

— Подзвоніть майору Хмарі! — все ж таки промовив я пароль, який уже виручив мене два дні тому. — Міський главк, відділ наркотиків! Він усе пояснить!

Лисий рвучко схопив мене за руку. Ривок. Хруснуло. Від болю скреготнули зуби, я не стримав зойк. Наступним рухом Лисий впечатав мене писком у стіну, роз’юшивши при цьому ніс. Хвацькими ударами ноги розсунув мої ноги на ширину плечей, вільною рукою обшукав і знайшов за паском пістолет.

— Оп-паньки! Гля! — Я не бачив, але розумів — Лисий показує знахідку своєму напарнику.

— Дозвіл є, правда? — байдуже запитав Плащ, наперед знаючи відповідь. — Чи запитати в майора Хмари з відділу наркотиків? Він усе пояснить, правда?

— Це не його волина, — гигикнув Лисий. — Він знайшов. Тут, перед дверима. І в міліцію ніс. Нє? — Він рвонув мою полонену руку вгору, плече знову пронизав різкий біль.

— Дай сюди, — звелів Плащ. — Отак, тепер пускай його.

Лисий послабив хватку. Я відліпився від стіни, витер носа тильним боком долоні. Кров. Шморгнув, намагаючись хоч так зупинити її.

— Та-ак, — Лисий тим часом зазирнув усередину квартири. — Жіночий труп. Кримінальний. Ти його так само знайшов, як і пістолет? Стояв тут, двері витирав.

— Він виходив із квартири, — зробив висновок Плащ. — Виходив і нищив сліди після себе. Наш клієнт. Ходи, з нами поїдеш. Воруши копитами.

— Звідки ви взялися? — вирвалося у мене. — Куди це — з вами? Мої документи в кишені куртки, а ваші де?

— Грамотний, — зробив висновок Плащ. — Покажи документи.

Я поліз у кишеню по посвідчення, але тут же виявилося — прохання стосувалося не мене. Лисий, зайшовши мені за спину, несподівано дав сильного штурхана. Від удару я втратив рівновагу і не впав під ноги Плащу лише тому, що встиг учепитися за бильця сходів. Ось які документи чи, швидше, вірчі грамоти мав на увазі Плащ. Цих документів з мене цілком вистачило.

Вони — не карний розшук.

Вони навіть взагалі не менти.

Вони дуже швидко прийшли сюди. Мабуть, чекали, поки я зайду в під’їзд, дали мені час відчинити двері і наткнутися на труп. Не здивуюся навіть, якщо хтось із них завдав Раї Лисиці смертельного удару ножем.

Шукаючи Наталю Зиму, я знову нарвався на серйозні неприємності.

А головне — ці двоє не особливо й приховували, ким є насправді. Правда, за великим рахунком, вони могли справді бути ментами — двоє башибузуків у районному відділенні, котрі грали зі мною в «слоника», були справжніми працівниками міліції. Ці теж могли працювати на Каракая і бути перевертнями в погонах.

Але погони все ж таки зобов’язують навіть перевертнів: жіночий труп зі слідами насильницької смерті не може сприйматися ментами так відверто байдуже. Кому-кому, а мені це точно відомо. Значить, для цієї парочки трупом більше, трупом менше — жодної різниці. Отже, я теж скоро стану трупом. До цього йде.

— Спокійно, — ніби прочитав мої думки Лисий. — Нічого з тобою не буде. Просто поясниш свою поведінку одним серйозним людям.

— Яким людям? — я вперто хорохорився.

— Побачиш. Топай у машину.

Я рухався попереду. Мої ангели смерті — за мною.

Довкола ще вирувало життя, місто ще не скоро засне. Та кричати, кликати на допомогу не було смислу. По-перше, ніхто не допоможе. По-друге — з мене вишибуть життя просто тут, причому — з мого ж пістолета. Так є хоч маленький шанс протриматися і спробувати виграти час. Хоча час працював не на мене, і взагалі — день сьогодні не мій. Тільки везти себе, мов ягня на бійню, і при цьому мовчати, як те саме ягня, я не міг просто так дозволити.

Машина — синій «опель» — чекала трошки вище, біля сусіднього будинку. Коли я зробив крок до передніх дверцят з боку пасажира, Плащ притримав мене за плече.

— Стоп.

— Що? — озирнувся я.

— Нічого. Тримай, — він щось простягнув мені, я машинально взяв і лиш тепер роздивився — ключі від машини. У вечірній темряві я не міг розгледіти його обличчя, та був переконаний — воно лишилося незворушним. Він просто старанно виконував якусь свою роботу.

— Що це? — дурнувато перепитав я.

— Льодяник, — риторично відповів Плащ. — Сам не бачиш? Сідай за штурвал, покатаєш нас.

— Як це? — я далі нічого не розумів.

— Машину поведеш ти, — пояснив Плащ. — Поїдеш, куди скажемо. Можемо запхати тебе в багажник. Тільки такого наказу не було.

— А який був? — наївно запитав я.

Замість відповіді на перший план висунувся Лисий.

— Ти ще пожвинди мені, лошаро! Сказали тобі — крути бублика, значить — крути, і не вийо…! Бо ти мене, вбивця жінок, ще більше розізлиш.

Навіть якби вони хотіли щось пояснити, то не пояснили б — факт. Але, очевидно, цій парочці дуроломів просто звеліли доставити мене в певне місце. Тільки чому б, справді, не засунути мене в багажник чи не закувати в кайданки і покласти на підлогу машини під ноги комусь із викрадачів? Знаючи, що відповіді на всі ці питання не буде, я покірно взяв ключі й сів за кермо.

Лисий примостився ззаду. У мене за спиною.

Плащ сів спереду. Мій пістолет він недбало кинув у бардачок.

— Крути на Обухів, — звелів він і, простягнувши руку, ввімкнув радіо. У салоні зазвучав «Шансон». — Давай по набережній.

Тепер хоч щось почало прояснюватися. Мене везуть кудись у бік Обухова, тобто — треба виїжджати з Києва. Їхати слід по набережній Дніпра — з Куренівки на Поділ, потім — вздовж річки. Так простіше, пряма дорога. А ось на виїзді з міста в той бік стоїть багато патрулів, у Чапаєвці ціле КПП. Усе ж таки, можна сказати, урядове шосе, на Кончу-Заспу та звідти постійно їздять сильні світу нашого. Значить, мене, полоненого, слід тримати на виду. Навряд чи хто допре, що водій машини і є тим самим, кого захопили в полон. Та й у мене руки зв’язані, виходить, надійніше, ніж наручниками, — кермом.

Якщо я, кермуючи машиною, захочу кудись рипнутися, то в першу чергу зроблю гірше собі. Мої конвоїри правильно вирішили — я не самогубець.

Логіка в усьому цьому якась вивихнута, проте нічого іншого для пояснення дії моїх викрадачів у голову просто не приходить. Вирішивши відкласти пошук пояснень на потім, я зосередився на дорозі. Забивати сторонніми думками голову, коли ти за кермом, не варто.

З носа далі цибеніла кров. Не сильно, проте це все одно заважало — мусив постійно шморгати і вище тримати голову, щоби зупинити кровотечу. Вести машину в такий спосіб було важкувато, хоча цілком можливо. Плащ, помітивши мої страждання, кинув мені на коліна почату упаковку серветок-клінексів. Кивнувши на знак подяки, однією рукою витяг серветку, приклав до носа, витер кров. Зіжмакану серветку запхав до кишені, витяг другу, проробив ту ж саму процедуру. Нічого, стало легше.

Грала музика. Її змінювали рекламні блоки. Мої конвоїри мовчали, хіба що Лисий ззаду час від часу підспівував, коли чув знайому пісню. Я теж мовчки стежив за дорогою.

Скоса поглядаючи на бардачок, де заховався пістолет.

Так, під супровід «Шансону», проминули всі міліцейські пости, і нарешті позначка «Київ» лишилася за спиною. Пройшли Кончу-Заспу, Кончу-Озерну, минули санаторій «Жовтень». Машин ставало дедалі менше, рух у цей бік поволі робився менш інтенсивним.

Я нічого спеціального не планував. У мене в голові не було жодних ковбойських планів. Просто чим далі ми від’їжджали від Києва, нехай навіть Обухів — не найвіддаленіший куточок Київщини, тим сильнішим ставав мій страх за своє життя. Я не знав, що зі мною буде і чи не зникну кудись, як Наталя Зима. Мені не хотілося зникати ось так, без сліду. Я люблю тебе, життя… Я люблю тебе, життя…

Те, що я зробив наступної миті, не було продумано наперед. Я взагалі нічого не думав. Я діяв, керуючись неймовірно зрослим інстинктом самозбереження.

Крутнувши кермо вправо, я одночасно вдавив донизу педаль гальм.

Гальма вереснули. Машину смикнуло, рвонуло. Лисий завалився набік, не втримавшись ззаду. А Плаща кинуло головою вперед на лобове скло. Готуючись до такого ривка, я притиснувся спиною до водійського сидіння, і таким чином мені вдалося втриматися. Побачивши, як Плащ буцнув скло, я додав прискорення його голові, вгативши його в потилицю, ніби вдавлюючи в лобовуху.

А тоді несподіваними для себе розміреними та по-математичному чіткими рухами відчинив бардачок, витягнув пістолет — під руку попалося дуло — і з розвороту влупив ним по лобі Лисого, який саме, чортихаючись, розпрямлявся і за мить попер би на мене. Куди влучив — не побачив. Рукоятка «тетешника» луснула об щось лунке. Крик болю дав зрозуміти, що я не промазав.

А наступним рухом я вже відчиняв дверцята зі свого боку, викочуючись із машини.

Ривком перетнувши шосе, я чимдуж погнав до лісу.

Я навіть не біг — нісся величезними, наскільки міг, стрибками, при цьому ще й пробуючи петляти, мов заєць. Цей простенький маневр виявився доречним — за спиною гримнуло раз, потім — ще раз, іще. Над головою щось свиснуло, на мить обдавши маківку чимось гарячим. У мене ще ніхто ніколи в житті не стріляв, і розуміння цього шморгнуло батогом — я рвонув ще швидше.

Позаду знову бахнуло, тепер куля чваркнула біля правого вуха, я рвонувся вліво, втратив рівновагу і впав на вологу землю. Перекотившись через голову і при цьому не впустивши пістолет, я знову скочив на ноги. До рятувальних дерев лишалося метрів зо три, цю відстань я подолав двома стрибками, і коли вже стовбур сосни був поруч, ліва нога втрапила в якусь ямку, підвернулася — знизу до коліна ногу пронизав різкий біль. Я знову завалився на прілу березневу траву, заповз за стовбур, який виявився не надто товстим, і тільки тепер глянув, що робиться за спиною.

Переслідувачі розділилися. Лисина бовваніла ліворуч від мене — він саме переходив шосе. Поли плаща розвівалися з правого боку, і цей переслідувач був набагато ближче до мене, ніж його лисий напарник. Вони гнали мене вправно і грамотно. Головне, що саме в цей час у бік Києва та у протилежний бік, до Обухова, проїхало два легковики. Те, що відбувалося зараз на дорозі, не привернуло нічиєї уваги.

На шосе під Києвом чого тільки не трапляється…

Перевівши подих, я притиснувся до стовбура, виставив перед собою руку з пістолетом. У живу людину стріляти не доводилося, хоча в тирі практикувався як по стоячих, так і по рухомих мішенях. Ураховуючи критичність ситуації, я дивувався сам собі — не просто готовий палити в людину, а й при цьому поводжуся цілком професійно, навіть не забуваю в запалі гонитви зняти «тетешник» із запобіжника. Стріляти влучно в такій ситуації я навіть не мрію. Тут треба показати цим двом убивцям, що жертва теж може огризнутися. Це навряд чи відразу зупинить їх, проте змусить зважити на те, що «клієнт» озброєний.

Рука зрадницьки труситься. Від викиду адреналіну взагалі колотить усе тіло. Дуло наводжу просто на Плаща, навіть не намагаючись скільки-небудь влучно прицілитися. Пістолет гуляє разом із рукою, та все ж таки я тисну на спуск.

Дуло мого пістолета плюнуло вогнем. При цьому рука смикнулася, зрадницьки розтиснулася, пістолет випав мені під ноги. Зате потрібного ефекту я досяг: Плащ присів і кумедно порачкував убік, а Лисий — той взагалі з розгону впав на землю і перекотився, стрельнувши у відповідь. Отже, вони мене бояться! Ну, нехай так — побоюються. Тепер хоча б не пертимуть напролом, у психічну атаку.

Нахилившись і піднявши пістолет, я розвернувся і покульгав у глиб лісу.

Перелому нема. Там тільки вивих, з яким не дуже-то й побігаєш. Та й куди бігти, я не мав жодного поняття. Тутешні місця зовсім не безлюдні. Наткнутися на санаторій або чийсь заміський особняк із охороною — раз плюнути. Ось тільки не факт, що ця сама охорона вчасно прийде мені на допомогу. Тим більше не факт, що мої переслідувачі злякаються охорони. Мені раптом стукнуло в голову, що в обох таки можуть бути, навіть напевне є серйозні документи. Якщо не працівників міліції, то якоїсь приватної служби охорони. Те, що мені їх не показали, ще нічого не означає. Переді мною вони особливо й не крилися. Але якщо доведеться видряпувати мене з-під чийогось досить умовного захисту, такі документи дуже знадобляться.

До того ж, усі довколишні охоронці, кого б вони не охороняли і кому б не служили, мають одну дуже цінну рису характеру — вони ніколи не запитають зайвого і не поцікавляться тим, що виходить за межі їхніх службових обов’язків. Вони стережуть спокій депутатів та мільйонерів. Нічия більше особиста безпека їх зовсім не переймає.

Через біль у вивихнутій нозі рухатися між деревами зграбно я не міг. Час від часу озирався на бігу. Переслідувачі не відставали. Обох одразу я не бачив, але то з лівої, то з правої сторони майоріла постать. Притулившись до якогось соснового стовбура, я знову вистрілив, не цілячись. У відповідь ахнули постріли відразу з двох боків. Зціпивши зуби, я побіг далі.

Хоча побіг — це сильно сказано. Пошкоджена нога боліла, ступати на неї було неможливо, і мені доводилося, по суті, стрибати на одній правій, спираючись на п’яту лівої, мов на якийсь костур. Далеко я так не забіжу.

Ніби на підтвердження цих думок позаду знову бабахнуло, тепер — майже зовсім близько. Сахнувшись, аби вийти з імовірного сектора обстрілу, я раптово втратив опору під ногами. Земля кудись зникла, я шкереберть покотився кудись униз, де мене відразу вдарило щось під ребра.

Рівчак, на дні якого я оговтався, виявився не дуже глибоким. Нахромився я на суху гілку, що валялася в рівчаку, і куртка не дала завдати моєму тілу сильнішого, ніж синець, пошкодження. Рипнувшись, аби вилізти з рівчака, я зрозумів — діла не буде. Ліва нога відмовилася служити остаточно. Єдиний спосіб — рятуватися рачки, тільки далеко я так не втечу.

— Гей, ковбою, ти де? — почулося звідкись збоку. — Побігав — і харе! — це кричав Лисий. — Ми вже побачили, що ти крутий перець! Давай, вилазь! Тебе ніхто не буде вбивати, якщо ти вже так цього боїшся!

Найрозумніше в моїй ситуації — лежати тихо.

Я перевернувся на спину, якомога зручніше вмостившись на дні рівчака, стиснув руків’я пістолета обома руками і виставив зброю перед собою, зігнувши руки в ліктях, аби не так трусилися.

Гілки під ногами Лисого хрустіли вже майже поруч. Ще трохи — і його голомоза постать виросла на краю рівчака. Зупинившись, Лисий закрутив головою в різні боки. У темряві, та ще й на дні ями, мене з першого разу побачити важко. Та мисливець не збирається обходити її і йти далі. Це було б зовсім по-кіношному. Навпаки — рівчак приверне його увагу, просто мусить привернути. Зараз він опустить голову, гляне собі під ноги, придивиться…

Не знаю, чи встиг Лисий побачити мене до того, як я виставив уперед руки з пістолетом і двічі вистрілив.

Спеціально я не цілився — просто направив дуло в його бік. Ціль стояла так близько, що промахнутися означало лише те, що Бог зараз не на моєму боці. Таки на моєму: Лисий скрикнув, сіпнувся, зігнув ноги в колінах, поточився і впав просто на мене. Я ледь встиг відкотитися вбік — тіло гупнулося поруч, почувся стогін. Перехопивши пістолет правою рукою, я став на коліна і кілька разів ударив Лисого по обличчю. Стогін припинився, тіло піді мною обм’якло.

Не випускаючи пістолета з руки, я спритно подерся нагору. Що робитиму далі — не знав. Але чомусь здавалося — від одного мисливця кульгавому втекти буде легше, ніж від двох. Та й рівчак не здавався тим безпечним сховком, де можна пересидіти погоню.

Я не встиг вибратися — Плащ наспів сюди раніше, ніж моя голова вистромилася з рівчака. Він біг на крики та звуки пострілів.

Урятувало мене те, що переслідувач не встиг як слід роздивитися в темряві, що тут відбувається. Коли його ноги опинилися переді мною, я, відкинувши пістолет, відчайдушно рвонувся вперед, підбадьорюючи себе бойовим викриком, вчепився обома руками за ці ноги, шарпнув. Не чекаючи такого вінта з мого боку, Плащ завалився на землю, незграбно махнувши руками. Мить — і я вже опинився зверху, пальці намацали його очі, вдавили їх у череп. Мене ніхто не вчив такому прийому. Навіть не знаю, чи він десь прописаний. Я лише боровся за своє життя, і заради цього готовий був стріляти і рвати ворога зубами.

Коли в око встромляють пальця — це боляче. Плащ завив від болю, і, скориставшись цим, я сперся йому на груди коліньми. Замахнувшись, ударив обома руками, стиснувши пальці в замок. Вдаривши, хекнув, мов дроворуб. Тоді, знову замахнувшись, ще раз ударив.

Без сумніву, мій супротивник був більш тренованим. Скинути мене з себе такому, як він, завиграшки. Та на моєму боці були блискавичність, несподіванка, відчайдушність і непереборне бажання врятуватися.

Останнє — безвідмовна перевага навіть маленького гобіта над гобліном-одороблом.

Після п’ятого удару Плащ перестав опиратися, лише стогнав. Я зліз із нього, він тут же скотився на бік, затулив руками обличчя. Ліва нога боліла, та все ж таки я, спершись її п’ятою об землю, замахнувся і два рази влупив супротивнику по яйцях. Він заскавчав побитим собакою, зігнуті в колінах ноги потягнулися до живота, прикриваючи одночасно пошкоджене чоловіче хазяйство. Стукнувши його для певності ще раз, я підібрав свій пістолет і пошкутильгав у бік шосе, не озираючись.

Навіть якщо Плащ оклигає досить швидко, а поранення Лисого виявиться не надто тяжким, все одно в мене є фора щонайменше півгодини.

До траси дістався досить швидко. Перетнувши її, заліз у машину. Ключі стирчали в замку. Відкинувшись головою на спинку водійського крісла, помацав кишеню, перевіряючи мобільний. На місці. Витяг трубку з кишені, натиснув кнопку виклику. Дисплей підморгнув зеленим кольором — працює, зв’язок є. Та спочатку — подалі звідси.

Запустивши мотор і розвернувши машину, я подався назад, у бік Києва.