Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Поклик Ктулху

Серед усіх могутніх сил чи істот, імовірно, залишився якийсь релікт… релікт іще з тих давніх часів, коли… свідомість проявлялася у розмаїтті форм, цілковито зниклих задовго до перших хвиль людської цивілізації… ті форми збереглися у вигляді минущих спогадів хіба в поезії і легендах, які нарекли їх богами, чудовиськами, міфічними істотами усякого роду і виду…


Елджернон Блеквуд




[1]



I. Жах у глині

Гадаю, наймилосердніша річ у цьому світі — це нездатність людського розуму осягнути весь його обшир. Ми мешкаємо на безтурботному острівці незнання посеред чорних морів вічності, а проте це не означає, що у нас є потреба кудись ними мандрувати. Науки, кожна з яких розвивається лише у власному напрямі, поки що не завдавали нам великої шкоди; але одного дня поєднання розпорошених знань відкриє нам настільки жаскі перспективи реальності і нашого жахливого становища у ній, що ми всі або збожеволіємо від того одкровення, або ж втечемо від світла у мир і спокій нових Темних Віків.

Теософи розмірковували над довершеною величчю космічного циклу нашого світу і людською расою, яка для нього є лише випадковою пригодою. Вони натяками оповідали про дивні пережитки давнини, словами, від яких холоне кров, якщо вони не замасковані м’яким оптимізмом. А проте не від них з’явився тьмяний проблиск заборонених еонів, що змушують мене терпнути від жаху щоразу, коли я про них думаю, і зводять мене з розуму, коли являються мені у снах. Цей проблиск, як і всі страхітливі проблиски істини, сяйнув одного разу з випадкового поєднання розрізнених речей — цього разу зі старої газетної вирізки і нотаток нині мертвого професора. Я сподіваюся, що більше ніхто не довершить цього поєднання; безперечно, якщо я виживу, я ніколи свідомо не додаватиму ланок до цього огидного ланцюга. Я думаю, що професор справді прагнув промовчати про ту частку знання, яка йому відкрилася; він неминуче знищив би всі нотатки, якби його не спіткала раптова смерть.

Я отримав це одкровення взимку 1926–1927 років після смерті мого двоюрідного дядька, Джорджа Ґеммела Енґелла, почесного професора семітських мов Університету Брауна, Провіденс, Род-Айленд. Професор Енґелл був відомим авторитетом у царині прадавніх манускриптів, до його послуг нерідко вдавалися очільники провідних музеїв; природно, що його смерть у дев’яностодворічному віці не залишилася непоміченою. У вузьких колах інтерес підігрівався ще й нетиповістю причини смерті. Вона нагло спіткала професора, коли той повертався з корабля на Ньюпортському причалі; він раптово упав, як кажуть свідки, після зіткнення зі схожим на моряка негром, який вийшов з малопомітних тінистих закутків обривистого схилу, що тягнувся уздовж короткої дороги від берега до будинку покійного на Візьямз-стріт. Лікарі не змогли знайти жодних явних недуг, але після жвавих дебатів зійшлися на тому, що логічною причиною цього фатального кінця є якась прихована вада серця, підсилена стрімким підйомом на такий крутий пагорб для настільки старого чоловіка. Тоді у мене не було жодних причин сумніватися в такому висновку, проте згодом я почав дивуватися — і більше, ніж просто дивуватися.

Як спадкоємець і духівник мого двоюрідного дядька (бо ж він помер бездітним удівцем), я повинен був ретельно вивчити його папери: саме з цією метою я перевіз усі його теки і коробки до свого кабінету у Бостоні. Більшість матеріалів, з якими я мав справу, згодом буде опубліковано Американською Спілкою археологів, але була одна скринька, вміст якої я вважаю вельми загадковим і не маю бажання нікому його демонструвати. Вона була замкнена, і я не міг її відімкнути, доки випадково не натрапив на іменний перстень, який професор носив у кишені. Тоді з його допомогою мені вдалося відімкнути скриньку, але тут я зіткнувся зі складнішою і куди надійніше замкненою перепоною. Бо ж що могли означати дивний глиняний барельєф і розрізнені нотатки, аркуші і вирізки, які я знайшов? Невже мій дядько на схилі літ почав вірити у таке очевидне шахрайство? Я вирішив знайти ексцентричного скульптора, відповідального за це нахабне збурення старечого розуму.

Барельєф був грубим прямокутником, менш ніж дюйм завтовшки і площею приблизно п’ять на шість дюймів; очевидно, виготовили його недавно. Втім, його вигляд і композиція не справляли враження сучасних; хоча дивацтва кубізму і футуризму є дуже і дуже химерними, вони нечасто відтворюють загадкові традиції, що сягають ще доісторичних письмен. А письмена, власне, і були основним вмістом цього барельєфу. Однак, моя пам’ять, попри знайомство з огромом паперів і колекцій мого дядька, жодним чином не змогла ідентифікувати саме ці символи чи бодай співвіднести їх з найвіддаленішими з можливих джерел. Над невідомими ієрогліфами була зображена фігура — з очевидним наміром живописати її, проте надто вже імпресіоністичне виконання не давало чіткого уявлення про її суть. Здавалося, то був якийсь монстр, а чи символ, що передавав монстра, образ якого могла витворити лише хвора свідомість. Я не надто погрішу проти істини, якщо скажу, що моя дещо екстравагантна уява намалювала одночасно образи восьминога, дракона і потворної подоби людини. М’ясиста голова зі щупальцями вінчала гротескне і лускате тіло з рудиментарними крилами, а проте саме загальний контур цієї фігури робив її разюче жахливою. Позаду постаті проступали нечіткі обриси якихось колосальних архітектурних споруд, що слугували тлом зображення.

Записи, які окрім стосу вирізок з преси, були долучені до цієї химери, зовсім недавно були зроблені рукою професора Енґелла, до того ж без жодних претензій на літературний стиль. Документ, який здався мені найважливішим, мав заголовок КУЛЬТ КТУЛХУ[2], старанно виведений друкованими літерами, щоб уникнути помилок у прочитанні настільки нетипового слова. Рукопис було розділено на дві частини, перша з яких мала заголовок «1925 — Сон і робота сну Г. A. Вілкокса, вул. Томаса, 7, Провіденс, Р. I.»[3], а друга — «Розповідь інспектора Джона Р. Леґраса, вул. Б’єнвіль, 121, Новий Орлеан[4], Лa., 1908 р. A. A. С. — Нотатки про те саме, і нот. проф. Веббза». Решта рукописних паперів були просто короткими нотатками, деякі — записами дивних снів різних людей, деякі — цитатами з теософських книжок і часописів (значною мірою з Атлантиди і втраченої Лемурії В. Скотта-Еліота[5]), інші ж нотатки стосувалися вцілілих донині таємних общин і прихованих культів, з численними посиланнями на місця у таких міфологічних і антропологічних джерелах, як Фрейзерова Золота Гілка[6] і Відьомські культи у Західній Європі міс Мюррей[7]. Вирізки більшістю містили згадки про поширення психічних захворювань і спалахи групового божевілля чи манії навесні 1925 року.

Перша половина основного рукопису оповідає цілком окрему історію. Скидається на те, що 1 березня 1925 року худий темношкірий молодик, зовнішність якого була позначена певною невротичністю і знервованістю, зустрівся в одній справі з професором Енґеллом, принісши глиняний барельєф, який натоді був щойно зліплений і навіть ще не до кінця застиг. На його візитівці було зазначено ім’я Генрі Ентоні Вілкокса, і мій дядько впізнав у ньому наймолодшого сина чудової і віддалік знайомої йому родини, який останнім часом вивчав скульптуру у Род-Айлендській школі мистецтв і самотньо мешкав у будинку Фльор-де-Ліс біля свого навчального закладу. Вілкокс був напрочуд обдарованим, як на свій вік, але водночас і неабияким ексцентриком, що від самого дитинства надзвичайно захоплювався дивними історіями і незвичними снами, якими зазвичай ділився з усіма ближніми. Він називав себе «психічно гіперчутливим», проте статечні жителі старого ділового міста вважали його радше «дивакуватим». Ніколи не маючи багато спільного з людьми свого кола, він поступово випав із поля зору соціуму і був знаний лише у вузькому колі естетів з інших міст. Навіть у Клубі Мистецтв Провіденса, з його консервативними ідеалами, хлопця мали за практично безнадійного.

Під час візиту, йшлося професорському рукописі, скульптор у доволі різкій формі зажадав скористатися з глибоких археологічних знань господаря, оскільки потребував допомоги, щоб розпізнати ієрогліфи на барельєфі. Його манера розмовляти була якоюсь сонною і дещо манірною, а в рухах і позах прозирала дещо відсторонена грація. Відповідь мого дядька теж була доволі різкою, бо очевидна свіжість барельєфа могла ріднити його з будь-чим, окрім археології. Молодий Вілкокс і собі не змовчав, чим вразив мого дядька настільки, що він запам’ятав і дослівно відтворив його мову — зразок чудової, ба навіть фантастичної поетичності, яка, либонь, і дає уявлення про стиль всієї бесіди і яку я відтоді вважаю чудовою характеристикою для цього юнака. Вілкокс сказав: «Звісно ж, він цілком новий, бо я витворив його минулої ночі у своїх снах про дивовижні міста; у візіях, проте, давніших, ніж замислений Тір, чи занурений у себе Сфінкс, а чи оточений садами Вавилон».

Цими словами він розпочав свою дещо безладну оповідь, яка мимохіть торкнулася струн заснулої пам’яті і збудила гарячковий інтерес мого дядька. У ніч напередодні відчувалися слабкі підземні поштовхи, найвідчутніші на території Нової Англії за останні роки, що також неабияк вплинуло на уяву Вілкокса. Коли він ліг спати, то побачив неймовірний сон про колосальні міста, зведені титанами, і небосяжні моноліти, обліплені зеленавою тванню і потемнілі від прихованого жаху. Стіни і колони вкривали ієрогліфи, а знизу, з бозна-яких глибин, долинав голос, який не був голосом; хаотичне відчуття, яке лише уява може перетворити на подобу голосу, але з якого Вілкокс спромігся сформувати майже невимовлювану суміш звуків: «Ктулху фхтагн».

Ці звуки були ключем до спогадів, які схвилювали і стривожили професора Енґелла. Він з науковою прискіпливістю розпитав про все скульптора і з надзвичайною увагою вивчив барельєф, за роботою над яким замерзлий і одягнений лише у піжаму юнак отямився від сну. Як пізніше розповідав Вілкокс, мій дядько проклинав свою старість за ту повільність, з якою він розпізнавав ієрогліфи та піктограми. Багато його запитань здавалися візитеру вочевидь недоречними, особливо ті, які намагалися пов’язати його з дивними культами або общинами; Вілкокс же не міг зрозуміти неодноразово пропонованих йому обітниць мовчання, в обмін на запрошення до членства в якомусь нібито відомому містичному, чи то поганському релігійному ордені. Коли ж професор Енґелл упевнився, що скульптор геть необізнаний з будь-якими культами чи стародавніми класифікаціями загадкових знань, він напосів на свого гостя, вимагаючи від нього майбутніх звітів про його сни. Це дало свої результати, бо після першої бесіди рукопис щоденно поповнювався новими розповідями молодика, впродовж яких він описував вражаючі фрагменти нічних візій, завжди обтяжених темною панорамою мокрого, похмурого каменю, з потойбічним голосом чи розумом, який монотонно бубонів загадкову, приголомшливу, невимовну тарабарщину. Два слова, які звучали найчастіше, можна було передати на письмі як «Ктулху» і «Р’льєх».

23 березня, йдеться далі у рукописі, Вілкокс не з’явився; в будинку, де він мешкав, вдалося з’ясувати, що той занедужав на дивний різновид лихоманки і переїхав до родинного маєтку на Вотермен-стріт. Посеред ночі він раптом почав кричати, розбудивши кількох своїх сусідів-художників, і потім перебував або без свідомості, або у полоні гарячкових марень. Мій дядько зателефонував його батькам і відтоді не випускав з уваги перебігу хвороби, часто надзвонюючи в офіс доктора Тобі на Теєр-стріт, що, як він знав, опікувався хворим. Охоплений пропасницею молодий розум, либонь, був у полоні химерних образів; і доктор, за його словами, раз у раз здригався, коли юнак заговорював до нього. У тих мареннях було не лише те, що йому снилося раніше, але й прохоплювалися натяки на якесь гігантське щось «з милю заввишки», яке ступало чи важко вергалося десь поруч.

Жодного разу він не зміг дати його цілісного опису, лише окремі безтямні слова, які у переказі доктора Тобі переконали професора, що «воно» цілком відповідає тому безіменному жахіттю, яке хлопець відтворив у своїй сомнамбулічній скульптурі. Зв’язок із цим об’єктом, додав лікар, безсумнівно, був першим кроком до впадання юнака у летаргію. Його ж температура, попри все, не надто перевищувала нормальну; проте, з іншого боку, загальний стан хворого дозволяв припустити радше лихоманку, аніж психічні розлади.

2 квітня близько п’ятнадцятої години всі симптоми Вілкоксової недуги раптово зникли. Він підвівся в ліжку, здивовано відзначивши, що перебуває вдома і абсолютно нічого не знає про те, що відбулося у снах і наяву ще з 22 березня. Отримавши оптимістичні прогнози від лікаря, через три дні він повернувся на свою квартиру, проте більше жодним чином не зміг допомагати професорові Енґеллу. З його одужанням з пам’яті цілковито пощезли всі сліди дивних сновидінь, а мій дядько не зробив жодного запису його снів після тижня безглуздих і непотрібних нотаток про його нудотно тривіальні візії.

На цьому закінчується перша частина рукопису, але відсилання до безладно розкиданих нотаток дали мені чимало матеріалу для роздумів — насправді настільки багато, що тільки глибоко вкорінений скептицизм, на якому тоді базувалася моя філософія, міг бути причиною моєї впертої недовіри до слів художника. Ці нотатки були описами снів різних людей впродовж того самого періоду, коли молодого Вілкокса навідували такі самі візії. Здається, мій дядько швидко уклав величезний список запитань практично до всіх своїх друзів, яких він без зайвого нахабства міг просити робити щоденні звіти про сни і впродовж певного часу датувати будь-які примітні візії. Схоже, що таке прохання сприймалося неоднозначно; проте, врешті-решт, він, здається, отримав значно більше відповідей, аніж — як і будь-яка людина — міг опрацювати без секретаря. Оригінали листів не збереглися, але дядькові нотатки становлять довершений і дуже вагомий довідник. Пересічні представники широких мас і бізнесу, що у Новій Англії традиційно вважаються «сіллю землі», дали майже повністю негативний результат, хоча подекуди траплялися розрізнені випадки незвичних, а все ж безформних сомнамбулічних вражень, завжди поміж 23 березня і 2 квітня — у період Вілкоксової гарячки. Відчуття науковців були трохи сильнішими, хоча лише в чотирьох випадках описи містили ефемерні обриси дивних пейзажів, а в одному випадку згадується жах, викликаний чимось протиприродним.

А от від митців і поетів надходили відповіді, які безпосередньо стосувалися дослідження, і я уявляю, яка здійнялася б паніка, якби вони змогли порівняти свої сновидіння. Загалом, через відсутність оригіналів листів я запідозрив професора в тому, що він обговорював з ними ключові питання або ж що просто відредагував кореспонденцію для підтвердження того, що й сам несвідомо прагнув у ній побачити. Саме тому мені все ще здавалося, що Вілкокс, якимось чином обізнаний з матеріалами, які зібрав мій дядько, обманював досвідченого вченого. Хай там як, але ці дописи митців створювали вкрай тривожну картину. Від 28 лютого до 2 квітня більшості з них снилися дуже химерні речі, причому інтенсивність сновидінь безперечно була найсильнішою впродовж періоду скульпторових марень. Понад чверть повідомлень описували краєвиди і нібито звуки, не надто відмінні від змальованих Вілкоксом; деякі з опитаних зізнавалися у гострому відчутті страху перед гігантським безіменним чимось, що з’являлося наприкінці сну. Один особливо детально змальований у нотатках випадок був дуже сумним. Широковідомий архітектор, який захоплювався теософією і окультизмом, збожеволів того ж дня, коли Вілкокс занедужав, і через кілька місяців упокоївся, впродовж усієї хвороби постійно благаючи врятувати його від якогось повсталого породження пекла. Якби мій дядько у своїх записах вказував імена, а не порядкові номери, я міг би спробувати знайти докази і провести власне розслідування, але, зрештою, мені вдалося розшукати лише кількох опитаних. Проте всі вони надали детальні записи своїх візій. Мені було цікаво, чи всі респонденти професорових опитувань почувалися так само тривожно, як ця група. Гадаю, добре, що вони ніколи не отримали жодних пояснень.

Вирізки з газет, як я вже казав, стосувалися випадків паніки, манії і дивної поведінки людей впродовж заданого періоду. Професор Енґелл, мабуть, найняв ціле прес-бюро для цієї роботи, бо кількість витягів була просто грандіозною, а джерела розпорошені по всьому світові. Там було повідомлення про нічне самогубство у Лондоні, коли самотній чоловік з диким криком вистрибнув з вікна. Також був недоладний лист редактору однієї газети у Південній Америці, в якому фанатик, покладаючись на власні видіння, передбачав зловісне майбутнє. У дописі з Каліфорнії йшлося про місцеву теософську колонію, члени якої, одягнувшись у білі роби, готувалися до якогось «великого звершення», що наближається, а повідомлення з Індії обережно натякали на збурення в народі, які здійнялися 22–23 березня. Захід Ірландії також повнився дикими чутками та переказами, а художник-фантаст на ім’я Ардуа Бонно на паризькому вернісажі 1926 року[8] виставив блюзнірський Сомнамбулічний пейзаж. І настільки численними були проблеми, зафіксовані у різних божевільнях, що тільки диво могло завадити медперсоналу провести дивні паралелі і зробити бентежні висновки. Та підшивка вирізок ще тоді все сказала, а вже зараз я заледве можу собі уявити той бездушний раціоналізм, з яким я відсунув її убік. Проте, повторюю, тоді я був переконаний, що молодий Вілкокс встиг ознайомитися з більш ранніми матеріалами, які згадував професор.



II. Історія інспектора Леґресса

Друга половина цього довгого рукопису була присвячена давнішим згадкам, завдяки яким сон скульптора і його барельєф стали настільки важливими для мого дядька. Скидається на те, що одного разу, ще раніше, професор Енґелл уже бачив огидний натяк на безіменне чудовисько, хоча й, збитий з пантелику невідомими ієрогліфами, не зміг одразу провести паралелей, а також чув лиховісні звуки, які можна передати на письмі приблизно як «Ктулху»; між усім цим існує настільки тривожний і жахливий зв’язок, що навряд чи варто дивуватися, чому він діймав молодого Вілкокса своїми випитуваннями та уточненнями.

Цей попередній досвід датується 1908 роком, за сімнадцять років до того, як Американське археологічне товариство організувало свою щорічну зустріч у Сент-Луїсі. Професор Енґелл, відповідно до свого авторитету і досягнень, відігравав провідну роль в обговореннях; до нього першого й підійшли кілька далеких від археології людей, які скористалися можливістю викласти питання і проблеми, що вимагали експертної оцінки.

Їхнім очільником, а невдовзі і центром уваги на зустрічі був цілком звичайний з вигляду чоловік середніх років, який приїхав аж із Нового Орлеану за деякою специфічною, недоступною жодному місцевому джерелу інформацією. Його звали Джон Реймонд Леґресс, і за фахом він був інспектором поліції. Власне, предмет свого зацікавлення він привіз із собою: гротескну, гидотну і, вочевидь, дуже давню кам’яну статуетку, походження якої неможливо було визначити. Звісно, ні для кого не стане відкриттям, що з усіх можливих царин інспектор Леґресс найменше цікавився археологією. Навпаки, його бажання отримати консультацію було стимульоване суто професійними мотивами. Кілька місяців тому вони захопили статуетку, ідола, фетиш чи щось таке у лісистих тванищах на південь від Нью-Орлеана під час рейду на збіговисько, яке вважали прихильниками культу вуду; ритуали ж, пов’язані з нею, були настільки незвичайними й огидними, що поліція мусила усвідомити, що вони зіткнулися з темним культом, про який їм геть нічого не відомо, — з культом значно більш диявольським, аніж найтемніші вудуїстські секти Африки. Про її походження, якщо не враховувати суперечливих і цілком неймовірних історій, які вдалося витягти із захоплених членів секти, не вдалося дізнатися геть нічого. Це спонукало поліцію до упертих пошуків будь-якої інформації, яка могла б допомогти їм ідентифікувати жахаючий символ, а з його допомогою навести на слід першоджерела цього культу.

Інспектор Леґресс навряд чи був готовий до збурення, яке викликало його повідомлення. Одного погляду на цю річ було досить, щоб до глибини душі шокувати і вразити дипломованих науковців, тож вони одразу з’юрмилися довкола нього, витріщаючись на мініатюрну фігуру, абсолютна унікальність та непідробна стародавність якої недвозначно вказували на ще невідкриті обрії сивої давнини. Цей жахливий предмет не можна було віднести до жодної з відомих шкіл скульптури, а проте, здавалося, на тьмяній і позеленілій поверхні несьогосвітнього каменя відбилися цілі століття і міленіуми.

Фігурка, котра почала повільно переходити з рук у руки для прискіпливого і детального огляду, була приблизно семи-восьми дюймів заввишки і виконана з неймовірною майстерністю. Вона зображала монстра, який на позір нагадував людину, але з головою восьминога, обличчя взагалі виглядало як клубок мацаків, тіло було рибоподібне і лускате, з величезними пазурами на передніх і задніх лапах і довгими, вузькими крилами на спині. Ця істота, яка, здавалося, була сповнена жахливої й протиприродної злостивості, мала масивне тіло й загрозливо розкарячилася на прямокутній підставці, чи то п’єдесталі, вкритому невідомими символами. Кінці крил торкалися заднього краю підставки, сідниці — центральної частини, а довгі, загнуті пазурі двох зігнутих ніг звисали через передній край і сягали чверті відстані до низу п’єдесталу. Голова кефалопода[9] була нахилена вперед так, що кінчики лицевих мацаків торкалися передпліч передніх лап, які обвивали підняті коліна монстра. Фігурка справляла враження надзвичайно реалістичної і тим більш незбагненно жаскої, що її походження було абсолютно невідомим. Не було жодних сумнівів у тому, що ця річ була невимовно, неймовірно стародавньою, так що годі було визначити її справжній вік, а проте не помітно було бодай якогось зв’язку з жодним відомим мистецьким стилем, притаманним періоду зародження нашої цивілізації — та і взагалі жодному періоду. Не схожий ні на що інше, навіть матеріал статуетки становив загадку, бо ж ніздрюватий, чорно-зелений камінь із золотими та райдужними прожилками і вкрапленнями всередині не мав жодних знаних у геології чи мінералогії аналогів. Так само збивали з пантелику символи вздовж основи. Ніхто з присутніх, навіть попри те, що добра половина серед них спеціалізувалася саме на криптолінгвістиці, не зміг зауважити навіть найменшої подібності із найвіддаленішими мовними групами. Ці знаки, як і сама фігурка та матеріал, з якого вона була виготовлена, належали до чогось надзвичайно далекого від людства у тому вигляді, в якому ми його знаємо. У них був якийсь лиховісний натяк на прадавні і нечестиві цикли життя, в яких не було місця нашому світу з його ідеями.

А все ж, поки професори один за одним хитали головою, визнаючи свою неспроможність вирішити інспекторову проблему, на цьому зібранні знайшовся один чоловік, у якого виник проблиск дивного відчуття знайомства із монструозною фігуркою і написом, і який тепер, з деяким ваганням, розповів про ту дещицю, котра була йому відома. Цим чоловіком був нині покійний Вільям Ченнінґ Вебб, професор археології Прінстонського університету і дослідник доволі делікатних матерій. Сорок вісім років тому молодий і щойно заручений професор Вебб брав участь в експедиції до Ґренландії та Ісландії, маючи на меті відшукати (цілком даремно) деякі рунічні записи; потрапивши на узбережжя Західної Ґренландії, він виявив там відокремлене плем’я вироджених ескімосів, релігією яких була цікава форма дияволопоклонництва, що шокувала його своєю кровожерністю і відразливістю. Це було вірування, про яке самі ескімоси знали небагато і на згадку про яке їх кидало у дрож, а ще вони казали, що воно прийшло зі страхітливих стародавніх епох ще до створення світу. Окрім жахливих ритуалів і людських жертвопринесень вони успадкували від предків ще деякі дивні ритуали, присвячені якомусь верховному дияволу, якого вони називали торнасук; звідти ж професор Вебб узяв ретельний фонетичний запис слів старого анґекока, або ж мага-жерця, передавши звуки латинськими літерами у єдиний прийнятний спосіб. Але найважливішим у всьому цьому був шанований культом фетиш, довкола якого вони танцювали, коли високо над крижаними пагорбами здіймалася вранішня зоря. За словами професора, це був грубий кам’яний барельєф, у якому поєднувалися огидне зображення і невідомі письмена. І, наскільки професор міг пригадати, можна побачити дуже чітку аналогію між нею і тією потворною річчю, що зараз лежала перед вченим зібранням.

Ця інформація, яку високоповажні науковці сприйняли із зацікавленням і деякою тривогою, настільки вразила іспектора, що він одразу ж почав засипати професора запитаннями. Маючи із собою копію записів звучання ритуалу заарештованих його людьми на болотах адептів невідомого культу, він умовив професора якомога точніше, пригадати звучання заклинань, почутих серед ескімосів-дияволопоклонників. За цим настала черга ретельного порівняння деталей, а потім запала зловісна тиша, коли і детектив і професор визнали цілковиту ідентичність фрази, спільної для двох пекельних ритуалів, які походили з настільки віддалених одне від одного світів. Те, що і ескімоські шамани, і луїзіанські болотні жерці виспівували своїм людиноподібним ідолам, насправді було дуже схоже на оце — поділ на слова тут вгадувався з пауз у фразі, під час її вимовляння:

Ф’нґлуї мґлв’нафг Ктулху Р’льєх вґах’наґл фхтаґн.

Леґресс в одному пункті мав значну перевагу перед професором Веббом, бо кілька його в’язнів-метисів переказали йому, що, за словами старших служителів культу, означають ці слова. Зміст цієї фрази передавався приблизно так:

У домі своєму, у Р’льєху, мертвий Ктулху чекає вві сні.

Опісля ж, у відповідь на вимогливу зацікавленість загалу, інспектор Леґресс якнайдетальніше розповів про свою зустріч з болотними служителями культу; до цієї історії, як я бачу, мій дядько поставився з глибокою цікавістю і, безсумнівно, надавав їй великої ваги. Вона скидалася на найдикіші сновидіння міфотворців і теософів, демонструючи вражаючий рівень неймовірної фантазії серед таких занехаяних культів і маргіналів, яким найменшою мірою можна було б приписати щось подібне.

Першого листопада 1907 року до поліції Нового Орлеана надійшло тривожне повідомлення з району боліт, що лежить на південь від міста. Місцеві скватери, більшістю примітивні, але добродушні нащадки Левитового коліна[10], були цілком паралізовані жахом перед невідомим чимось, яке, бувало, посеред ночі викрадало людей. Вочевидь, це була магія вуду але значно жахливіша, за будь-яку, відому їм досі; відколи зловісний гуркіт барабана вперше розкотився безупинними ударами у глибині примарних лісів, де не мешкала жодна жива душа, зникло чимало їхніх жінок і дітей. Звідти долинали божевільні верески і болісні крики, співи, від яких стигла кров, і було видно танці диявольських вогнів. І, додав переляканий посланець, люди вже більше не могли цього витримувати.

Отож, розмістившись у двох екіпажах і в одному автомобілі, загін із двадцяти полісменів вирушив близько полудня, маючи за провідника тремтячого скватера. Коли дорога, по якій можна було проїхати, скінчилася, вони пішли пішки і миля за милею рухалися у цілковитій тиші, продираючись через непрохідні чагарі кипарисів, які ніколи не знали денного світла. Обплетені зловісними пасмами іспанського моху огидні корені, купи вологого каміння чи залишки гнилої стіни своєю мертвотністю лише посилювали депресію, якою дихало кожне потворне дерево і кожний вкритий лишайниками пагорок. Нарешті на обрії з’явилося скватерське поселення — нагромадження кривобоких халуп, а назустріч повибігали недоладні мешканці, скупчившись довкола ліхтарів. Здалеку долинав приглушений гуркіт там-тамів, а пориви вітру час від часу доносили моторошний крик. А ще здавалося, що крізь безкінечні хащі нічного лісу, з-поміж безбарвних гілок сочилися червоняві відблиски. Навіть попри небезпеку знову залишитися напризволяще, скватери, всі як один, навідріз відмовилися бодай на дюйм наблизитися до місця нечестивого поклоніння, тож інспекторові Леґрессу і дев’ятнадцятьом його колегам довелося без жодного супроводу увійти під чорні склепіння жаху, куди жоден з них ще ніколи не ступав.

Місцевість, якою просувалася поліція, споконвіку мала погану славу, була майже не дослідженою і маловідомою білій людині. Побутували легенди про таємниче озеро, не осквернене смертним поглядом, у якому мешкало щось величезне, безформне, вкрите білими поліпами і з осяйними очима; скватери ж пошепки розповідали, що опівночі з глибоких підземних печер вилітають дияволи з кажанячими крилами, щоб поклонятися Йому. Кажуть, що Воно було там ще до д’Ібервіля[11], до перших поселенців, індіанців, і навіть до найперших звірів і птахів цих лісів. Воно втілювало жахіття, побачити його — означало померти. А ще Воно навіювало людям сновидіння, тож поселенці знали достатньо для того, щоб просто триматися подалі. Щоправда, вудуїстська оргія відбувалася на самому краю гидотної місцевості, проте ця територія також була недоброю; мабуть, саме тому скватерів набагато більше лякало саме місце поклоніння, аніж жахливі звуки і пов’язані з ними випадки.

Лише поет або божевільний міг би осягнути крики, почуті людьми Леґресса, коли вони торували собі шлях через чорне драговиння до червоних спалахів і приглушених ударів тамтамів; звідти долинав голос, який, вочевидь, належав людині, проте окрім цього там був й інший голос, що міг належати лише звірові; і неймовірно жаско було чути, як щось видає такі звуки. Тваринна лють та оргіастична розгнузданість набули непомірних, демонічних висот у екстатичних криках і вересках, котрі проривалися, ширилися споночілими лісами, як моровиця, винесена вітром із пекельних безодень. Час від часу безладне завивання припинялося, і тоді злагоджений хор грубих голосів починав монотонно наспівувати ту гидотну фразу чи молитву:

Ф’нґлуї мґлв’нафг Ктулху Р’льєх вґах’наґл фхтаґн.

Нарешті діставшись місця, де дерева росли не так густо, чоловіки вийшли на узлісся, звідкіля все було добре видно. Четверо з них одразу втекли, один втратив свідомість, а двоє почали несамовито кричати, проте ці крики потонули у божевільній какофонії оргії. Леґресс бризнув болотною водою в обличчя непритомного чоловіка, і, немов загіпнотизований жахом, загін зупинився.

Посеред розводдя природного болота виднівся порослий травою острівець площею приблизно в акр, геть безлісий і, на диво, незаболочений. Тепер на ньому вистрибувала і вихилялася така невимовно химерна юрба божевільних людських істот, що ніхто, окрім, хіба Анґароли[12], не зміг би її змалювати. Скинувши одяг, цей набрід покручів верещав, ревів і корчився в екстазі довкола величезного багаття, викладеного колом; у його центрі, часом проглядаючи крізь розриви у суцільній завісі вогню, стояв величезний, заввишки восьми футів, гранітний моноліт, на вершині якого стояла неспівмірна з його розміром гидотна різьблена статуетка. З десяти шибениць, розташованих широким колом з однаковими проміжками навколо і оперезаного вогнем моноліту, звисали донизу головою дивовижно спотворені тіла зниклих скватерів. Саме всередині цього паноптикуму, що утворював коло, вистрибував та верещав натовп дияволопоклонників, рухаючись за годинниковою стрілкою у безкінечній вакханалії між колом тіл і колом вогню.

Можливо, це була лише гра уяви — відлуння, почуте одним із поліцейських, надто вразливим іспанцем, котрому вчулися антифони[13], що звучали у відповідь на ритуальний спів з неосвітлених місць у глибині лісу давніх легенд і жахіть. Пізніше я зустрівся з цим чоловіком, Хосе Д. Ґальвезом, і розпитав його; він і справді здався мені меланхолійно-мрійливим. Він навіть запевняв, що почув віддалене лопотіння величезних крил і побачив зблиск сяйливих очей, а також обриси величезного білого тіла між найвіддаленішими деревами, а проте я вважаю, що він просто наслухався місцевих забобонів.

А втім, поліцейські не надто довго залишалися в стані ступору. Обов’язок понад усе. І хоча у тому натовпі було не менше сотні оскаженілих дияволопоклонників, поліцейські, покладаючись на свою зброю, рішуче розітнули гидотну юрбу. Неможливо описати гамір і хаос, які здійнялися упродовж наступних п’яти хвилин. Кийки завдавали страшних ударів, лунали постріли з револьверів, кілька чоловік зуміли втекти; проте під кінець Леґресс нарахував сорок сім похмурих заарештованих, яким він наказав негайно одягнутися і вишикуватися між двома шеренгами полісменів. П’ятеро ідолопоклонників загинуло, а двох важкопоранених забрали на імпровізованих ношах їхні арештовані товариші. Звісно, фігурку, яка стояла на моноліті, обережно зняли, і Леґресс забрав її з собою.

Після вкрай довгої і виснажливої подорожі в’язні були допитані у поліційному відділку. Виявилося, що всі вони — інтелектуально недорозвинені метиси з ознаками виродження. Більшість були моряками, із поріддя негрів і мулатів, переважно з Вест-Індії, або португальці з островів Капа-Верде, які й привнесли у цей різнорідний культ елементи вудуїзму. Але перш ніж були отримані відповіді на численні запитання, стало зрозуміло, що поліцейські зіткнулися із чимось значно глибшим і потаємнішим, аніж звичайний негритянський фетишизм. Хай якими неосвіченими і здеградованими були ці істоти, вони з дивовижною впертістю притримувалися головної ідеї своєї мерзенної віри.

За їхніми словами, вони поклонялися Великим Древнім, що жили за багато віків до людей і прийшли з небес у ще молодий світ. Зараз ці Великі Древні покояться у надрах землі і в глибинах морів, але їхні мертві тіла відкрили свої таємниці у снах перших людей, які й створили культ, що ніколи не занепадав. Це був саме їхній культ, і заарештовані казали, що він завжди існував і завжди існуватиме, схований на далеких пустирищах і в темних місцях по всьому світу, аж доки їхній великий жрець Ктулху не повстане зі свого похмурого дому у могутньому місті Р’льєх під водою і знову запанує на землі. Одного дня, коли зорі будуть сприятливі, він їх покличе, а таємний культ завжди буде готовий до його звільнення.

А поки що нічого більше не дозволено розповідати. Тут чаїлася таємниця, вивідати яку не можна навіть під тортурами. Люди не були єдиними істотами на землі, наділеними свідомістю, з пітьми з’являлися прояви, навідуючи своїх небагатьох вірян. Але це були не Великі Древні. Ніхто і ніколи не бачив Великих Древніх. Різьблений ідол був Великим Ктулху, але ніхто не міг сказати, чи були інші бодай трохи схожі на нього. Ніхто зараз не міг вчитати прадавніх письмен, але їхній зміст передавався із уст в уста. Однак ритуальний спів не був таємницею — про нього лише треба говорити пошепки. Наспів всього-на-всього означав:

У домі своєму, у Р’льєху, мертвий Ктулху чекає вві сні.

Лише двох ув’язнених визнали при достатньо здоровому глузді для повішання, решту ж відправили до різних спеціальних закладів. Усі вони заперечували свою участь у ритуальних вбивствах і запевняли, що ці вбивства здійснювалися Чорнокрилими, які приходили до них зі своїх споконвічних сховків у населеному примарами лісі. Але більше про цих таємничих спільників нічого певного довідатися не вдалося. Інформація, вивідана і занесена до протоколу поліцією, переважно походила зі свідчень літнього метиса на ім’я Кастро, який стверджував, що запливав у дивні порти і спілкувався з невмирущими жерцями культу у горах Китаю.

Старий Кастро пам’ятав фрагменти жахливих легенд, перед якими блідли розмисли теософів і які змушували людину відчувати себе тимчасовим і скороминущим явищем у цьому світі. Відійшли в минуле епохи, коли Вони правили на землі, мешкаючи у величних містах. Їхні рештки, як повідав йому непідвладний смерті китаєць, і досі знаходять у вигляді циклопічних каменів на островах Тихого океану. Усі Вони померли за багато епох до появи людини, проте існують певні знання, здатні Їх відродити, коли зірки, зробивши коло, знову повернуться на колишні місця у циклі вічності. Адже і Вони самі спустилися сюди із зірок, принісши із собою свої образи.

Ці Великі Древні, продовжував Кастро, складаються не з плоті і крові. Але Вони мають форму — хіба це зображення у вигляді зірки не є підтвердженням цього? — але їхня форма втілена не в матерії. Коли зірки розташовувалися правильно, Вони могли через небеса проходити зі світу у світ; коли ж зірки розходилися, Вони не могли жити. Але хоча Вони більше й не жили, насправді ніколи не помирали. Усі Вони лежать у кам’яницях у Їхньому величному місті Р’льєх, запечатані закляттями могутнього Ктулху, щоб одного дня знову постати у величі, коли зорі і земля будуть готові до Їхнього приходу. Але в той час якась зовнішня сила має прислужитися, аби звільнити Їхні тіла. Ті заклинання, що зберігали Їх неторканими, водночас й утримували Їх від першого поруху, тож Вони могли хіба що лежати, пробуджені, у темряві і думати, в той час як минали незліченні мільйони років. Їм відоме все цікаве, що лише було у Всесвіті, бо Вони спілкувалися, обмінюючись думками. Навіть тепер Вони розмовляють у своїх могилах. Коли ж, після вічностей Хаосу, прийшла перша людина, Великі Древні заговорили до тих, котрі були сприйнятливішими, з’являючись у їхніх снах; бо тільки так Їхня мова могла бути зрозумілою для створеного із плоті розуму звичайних ссавців.

Тоді ж, прошепотів Кастро, перші люди створили культ довкола невеличких ідолів, яких їм показали Великі Древні; ідолів, принесених у похмурі ери із темних зірок. Цей культ не мав припиняти свого існування, доки зірки не повернуться на місце і таємні жерці піднімуть величного Ктулху з могили, щоб воскресити Його творіння і відновити Його владу на землі. Впізнати той час буде легко, бо того дня людство уподібниться Великим Древнім; вільні і дикі, поза межами добра і зла, відкинувши закони і мораль, люди вічно святкуватимуть, убиватимуть, впиватимуться жорстокістю задля розваги. Тоді звільнені Древні навчать їх нових способів кричати, вбивати, і пити, і насолоджуватись життям, і вся земля запалає від голокосту екстазу і свободи. А доти, згідно з певними правилами, культ має берегти в пам’яті ті стародавні практики і темну силу пророцтва про їх повернення.

У прадавні часи обрані люди розмовляли у снах із захороненими Древніми, але потім щось трапилося. Величне кам’яне місто Р’льєх, з його монолітами і гробницями, поглинула океанська безодня, і глибокі води, сповнені первісних таємниць, крізь які не може проникнути навіть думка, обірвали цей містичний зв’язок. Але пам’ять ніколи не зникала, і верховні жерці оповідали, що коли зірки будуть сприятливі, місто знову підніметься. Тоді із землі постануть її чорні духи, ветхі і похмурі, сповнені пітьмавих чуток, зібраних у розколинах на дні забутих морів. Але про них старий Кастро не відважився багато говорити. Він швидко урвав свою мову, і жодні вмовляння чи хитрощі не могли змусити його продовжувати цю розмову. Він також категорично відмовився бодай щось сказати про розмір Древніх. Що ж до культу, то за його словами, мабуть, його осереддя — посеред неходжених пустель Аравії, де стоїть оповитий сном Ірам, приховане і недосяжне Місто Колон[14]. Той культ не був споріднений з європейськими відьомськими культами, адепти яких навіть нічого про нього не знали. Жодна книга ніколи його не згадувала, хоча один давній китаєць казав, що у Некрономіконі божевільного араба Абдула Альхазреда можна вбачати подвійний зміст, який посвячені можуть читати так, як їм завгодно, а надто ж цей чимало обговорюваний двовірш:


Не мертве те, що вічно пробуває,

А з вічністю і смерть, бува, вмирає.


Глибоко вражений і неабияк спантеличений Леґресс марно шукав хоча б якихось відомостей про історичні аспекти культу. Вочевидь, Кастро казав правду, коли запевняв, що це — цілковита таємниця. Вчена рада Туланського університету не змогла пролити світла ні на культ, ні на статуетку, і зараз детектив звернувся до найавторитетніших людей країни, де й зіткнувся ні з чим іншим, як з ґренландською історією професора Вебба.

Оповідь Леґресса викликала на зустрічі хвилю гарячкового зацікавлення, підкріпленого, власне, статуеткою, і у подальшому відлунювала в листуваннях присутніх на тій зустрічі людей; окрім того, побіжна згадка про це з’явилася в офіційних публікаціях. Для тих, хто стикався зі спорадичними випадками шарлатанства і обману, основним застережним заходом була обережність. Леґресс на деякий час передав божка професорові Веббу, але після смерті останнього статуетку повернули інспекторові і зараз вона зберігається у нього вдома, де не так давно я бачив її. Це справді жахлива річ, до того ж, безсумнівно, споріднена з сомнамбулічним барельєфом молодого Вілкокса.

Не сумніваюся, що мій дядько був просто вражений розповіддю скульптора, бо ж які ще думки мали виникнути у нього, враховуючи, що він уже знав те, що йому оповів Леґресс про культ, а тут перед ним був вразливий юнак, якому не лише наснилася фігурка і достоту такі ж ієрогліфи, що були викарбувані на знайденому в болотах ідолі і на ґренландському барельєфі, але який також почув уві сні принаймні три потаємні слова із заклинання, повторюваного ескімоськими дияволопоклонниками і луїзіанськими нелюдами? Природно, що професор Енґелл з притаманною йому ретельністю негайно почав власне розслідування; хоч я й підозрював Вілкокса у якихось опосередкованих зв’язках з культом і в тому, що він вигадав цю низку сновидінь, щоб посилити містифікацію і втягти у неї мого дядька. Звісно, описи сновидінь і зібрані професором вирізки були вагомим доказом, але раціоналізм мого розуму і певна екстравагантність ситуації загалом привели мене до висновку, який я тоді вважав найлогічнішим з можливих. Отож, після повторного ретельного вивчення рукопису і зіставлення теософських і антропологічних суджень з інспекторовим описом культу, я поїхав у Провіденс, щоб зустрітися зі скульптором і, як я вважав, справедливо дорікнути йому за такий нахабний обман поважного літнього вченого.

Вілкокс усе ще мешкав сам у Фльор-де-Ліс на Томас-стріт, у незграбній вікторіанській імітації бретонської архітектури сімнадцятого століття, обтинькований фасад якої стирчав посеред чудових колоніальних будиночків, що тіснилися на давньому пагорбі в густій тіні найпрекраснішої георгіанської дзвіниці Америки. Я застав його у кабінеті за роботою, й кинувши погляд на скульптури, безладно скупчені у кімнаті, зрозумів, що переді мною справжній, непересічний талант. Сподіваюся, через деякий час він буде відомий як один з найславетніших декадентів: бо ж він ліпить з глини, а одного дня вирізьбить і в мармурі ті жахи і фантасмагорії, які Артур Мейчен оживляє у прозі, а Кларк Ештон Сміт втілює у віршах і картинах.

Смаглявий, хворобливий і дещо неохайний на вигляд, він з посмішкою обернувся на мій стук і, не підводячись, поцікавився метою мого візиту. Тоді я розповів йому, хто я, і він виявив певний інтерес, оскільки мій дядько, досліджуючи дивні сни, надміру збурив його цікавість, хоча й ніколи не пояснював мети свого дослідження. Стосовно цього я не примножив його знань, натомість делікатно спробував вивести його на чисту воду. Невдовзі я переконався в його цілковитій щирості, бо про свої сни він оповідав у такій наївній манері, яку неможливо підробити. Ці сни залишили глибокий слід в душі хлопця, значно вплинувши на його творчість: він показав мені огидну статуетку, вигляд якої майже змусив мене здригнутися від усвідомлення її темної сили. Він не міг пригадати, де вперше побачив цю подобизну, окрім навіяного сном барельєфа, обриси якого самі собою формувалися під його руками. Поза сумнівом, то було саме те гігантське створіння, яким він марив у гарячці. Вілкокс справді нічого не знав про таємний культ, хоча наполегливі розпитування мого дядька все ж наводили його на певні здогади, я ж знову намагався збагнути, у який спосіб він міг пережити такі незвичайні враження.

Він переповідав свої сни у надзвичайно поетичній манері, змальовуючи панорами жахаючого безмежжя похмурого грандіозного міста зі слизького зеленого каменю, — його геометрія, зачудовано казав хлопець, геть неправильна, — і змушуючи почути лячні звуки невловимого, напівтелепатичного поклику з глибин: Ктулху фгтагн, Ктулху фхтагн.

Ці слова були частиною того нечестивого ритуального звернення до мертвого Ктулху, що спить у своєму кам’яному склепі в Р’льєху, тож усе це неабияк мене схвилювало, попри мої раціональні переконання. Я хотів вірити у те, що Вілкокс усе ж десь випадково почув про цей культ, а потім просто згубив цей спогад серед купи своїх і без того дивних знань і вигадок. Пізніше, завдяки своїй стійкості, той спогад через сни набув підсвідомого втілення у барельєфі та в жахливій статуетці, яку мені довелося побачити, тож його витівку з моїм дядьком можна було вважати цілком безневинною. Юнак взагалі належав до типу людей, які легко підпадають під впливи і так само легко втрачають самовладання (що мені ніколи не подобалося), але зараз я достатньо опанував своїми емоціями, щоб спокійно визнати і його чесність, і його геніальність. Ми цілком дружньо розійшлися, а наостанок я побажав йому усіляких успіхів, на які заслуговує його талант.

Мене все ще захоплювала тема цього культу, тож час від часу я марив власною славою, яку мав здобути завдяки дослідженню його витоків і міжкультурних зв’язків. Я побував у Новому Орлеані, поговорив з Леґрессом та іншими учасниками тієї давньої облави, побачив жахаюче зображення і навіть опитав тих виродків-в’язнів, котрі ще були живими. На жаль, старий Кастро помер ще кілька років тому. Мене знову вразила жива розповідь, яку я тепер почув із перших вуст, хоч вона й була не чим іншим, ніж деталізованим підтвердженням нотаток мого дядька, — я відчув, що натрапив на слід реальної, надзвичайно таємничої і дуже давньої релігії, відкриття якої враз зробить мене авторитетним і маститим археологом. Я все ще розглядав ситуацію з позиції абсолютного матеріалізму, бо хотів, щоб так воно й було, тож я із непоясненною впертістю проігнорував збіги у записах сновидінь і дивних газетних вирізках, зібраних професором Енґеллом.

Єдине, що я тоді запідозрив, а зараз, боюся, знаю напевне, це те, що смерть мого дядька була геть не природною. Він упав від необережного поштовху негра-моряка на вузенькій вуличці, що здіймалася пагорбом від старого молу, який кишів чужоземними виродками. Я не забув про притаманне окультистам із Луїзіани кровозмішання і фанатичне ставлення до моря, тож і не здивуюся, якщо дізнаюсь про змащені отрутою шпичаки та інші таємні методи, такі ж прадавні й безжалісні, як і їхні загадкові обряди й вірування. Щоправда, Леґресса і його людей залишили у спокої; але у Норвегії безжально вбили моряка, якому вдалося дещо побачити. Хіба не міг хтось зловорожий дізнатися про подальші припущення мого дядька, підкріплені інформацією, отриманою від скульптора? Думаю, професор Енґелл загинув, тому що він надто багато знав або ж був за крок від того, щоб дізнатися. І невідомо ще, чи я, бува, не закінчу так само, як він, бо я вже також дізнався немало.



III. Божевілля з моря

Якби одного дня мене захотіли винагородити на небесах, то хай би для цього стерли всі наслідки одного цілком малоймовірного збігу: тоді мій погляд випадково впав на зім’ятий аркушик, який лежав на полиці. Там не було нічого, на що я міг би звернути увагу будь-якого іншого дня, бо це ж був лише старий номер австралійського часопису, Сіднейський вісник від 18 квітня 1925 року. Якимось дивом він оминув прес-бюро, хоча основним його завданням тоді було збирання матеріалів для досліджень мого дядька.

Раніше я недооцінював те, що професор називав Культом Ктулху, тож на той час навідувався до одного освіченого друга із Петерсона, Нью Джерсі; він був куратором місцевого музею, за фахом — мінералог. Якось, оглядаючи резервні зразки, недбало розкладені на полицях у підсобному приміщенні, я натрапив поглядом на дивне зображення в одній зі старих газет, на яких лежали камені. То був уже згаданий Сіднейський вісник, бо ж мій друг вів обширне листування з якнайширшим колом закордонних респондентів; мою ж увагу привернув дещо нечіткий знімок кам’яного зображення, яке практично не відрізнялося від того, що Леґресс знайшов у болотах.

Квапливо висмикнувши часопис з-під коштовних мінералів, я уважно вчитувався у рядки тексту, аналізуючи кожну деталь, і відчув розчарування незначним обсягом газетної замітки. Втім, висловлене у ній припущення мало надзвичайне значення для моїх досліджень, тож я обережно її вирвав, щоб ретельно проштудіювати. У замітці було сказано таке:


ТАЄМНИЧИЙ «ЛЕТЮЧИЙ ГОЛЛАНДЕЦЬ»,

ВИЯВЛЕНИЙ У МОРІ


«Пильний» прибуває з озброєною новозеландською яхтою на буксирі. На борту знайдено одного мерця і одного вцілілого. Історія відчайдушної битви і смертей на морі. Врятований моряк відмовляється коментувати інцидент. У нього знайдено дивного ідола. Слідство триває.


Вітрильник «Пильний» компанії Моррісона, що відплив із Вальпараїсо, цього ранку причалив у Дарлінґ-Гарбор, тягнучи на буксирі постраждалу в бою і виведену з ладу важкоозброєну парову яхту «Тривога» з Данідіна, Нова Зеландія, помічену 12 квітня за координатами 34°21’ південної широти і 152°17’ західної довготи, з одним живим чоловіком і одним мерцем на борту.

«Пильний» відплив із Вальпараїсо 25 березня, а 2 квітня надзвичайно потужні шторми і величезні хвилі віднесли його набагато південніше від запланованого курсу. 12 квітня з борту було помічено покинутий корабель, який, з першого погляду, здавався покинутим, але після абордажу виявилося, що він слугує притулком для одного вцілілого з пропасницею і могилою для іншого чоловіка, який, судячи з усього, вже понад тиждень був мертвим. Живий щасливець стискав у руках жахливого кам’яного ідола невідомого походження, приблизно фут заввишки, у поясненні природи якого науковці Сіднейського університету, Королівського товариства і музею на Колледж-стріт виявилися геть безсилими. За словами ж самого вцілілого, він знайшов ідола у каюті яхти, на невеликому різьбленому вівтарі доволі грубої роботи.

Прийшовши до тями, цей чоловік оповів вкрай дивовижну історію з піратами і вбивствами. Його звали Ґустав Йогансен, він освічений норвежець, який служив другим помічником капітана на двопалубній шхуні «Емма» з Окленда, яка відпливла до Каллао 20 лютого з екіпажем із одинадцяти чоловік. Він сказав, що «Емма» дуже затрималась у дорозі і суттєво відхилилася на південь від курсу через потужний шторм, який лютував 1 березня, а 22 березня на 49°51’ південної широти і 128°34’ західної довготи зіткнулася там з «Тривогою», керованою дивною і зловісною командою, що складалася переважно з канаків і метисів. Отримавши у категоричній формі наказ повертати назад, капітан Коллінз відмовився його виконати, тоді дивна команда відкрила шквальний вогонь по шхуні з дуже потужної батареї корабельних гармат, які становили частину спорядження яхти. Екіпаж «Емми» прийняв бій, стверджує вцілілий, і, хоча шхуна почала тонути від пробоїн нижче ватерлінії, вони все ж спромоглися підійти впритул до свого ворога і взяти їхній корабель на абордаж, давши екіпажу змогу вже на палубі яхти вступивши в бій із божевільною командою, яку вони були змушені всю перебити, хоча ті й переважали кількісно і чинили запеклий та відчайдушний, хоча й незграбний опір.

Троє членів екіпажу «Емми», включно з капітаном Коллінзом і першим помічником Ґріном, були вбиті; решта восьмеро під керівництвом другого помічника Йогансена продовжили плавання на захопленій яхті, притримуючись попереднього курсу, щоб зрозуміти, чи були якісь реальні підстави для наказу капітана піратів повертати назад. Наступного дня вони прибилися до маленького острівця, хоча нікому не було відомо про його існування у цій частині океану. Шестеро з членів екіпажу незрозумілим чином загинули на березі, хоча Йогансен не надто впевнений у цій частині своєї історії і стверджує тільки, що вони провалилися у розколину між скелями. Схоже на те, що потім вони з останнім матросом повернулися на борт яхти і спробували плисти далі, але у штормі 2 квітня знову збилися з курсу. З тої миті і аж до свого порятунку 12 квітня він пам’ятає небагато, не зміг навіть згадати, коли саме загинув його товариш Вільям Брайден. Той помер без жодної очевидної причини, але, швидше за все, від шоку або виснаження. Телеграми з Данідіна повідомляють, що «Тривога» була добре відомим каботажним торговим судном, що курсувало між островами і прославилося на все узбережжя своєю зловісною репутацією. Нею володіла доволі дивна група метисів, чиї часті збіговиська і нічні вилазки до лісу привернули чималу увагу. Яхту споряджали у великому поспіху одразу після урагану і землетрусу 1 березня. Наш кореспондент з Окленда запевняє, що в «Емми» та її команди бездоганна репутація, Йогансена ж описує як людину тверезого розуму і варту довіри. Військово-морське міністерство із завтрашнього дня розпочне перевірку всіх обставин цього інциденту, впродовж якої буде зроблено все можливе, щоб спонукати Йогансена говорити відвертіше, аніж досі».

Оце і все, разом із зображенням пекельного образу; але яку божевільну низку ідей ця замітка збурила в моїй голові! Тут була нова цінна інформація про культ Ктулху і докази того, що цей культ мав дивні інтереси не лише на суші, а й у морі. Що змусило ту команду наказати «Еммі» повертатися, коли вони пливли з тим мерзенним ідолом? Що то був за невідомий острів, на якому загинуло шестеро членів екіпажу тієї ж «Емми» і про який помічник Йогансен так неохоче говорив? Що виявило розслідування віце-адміралтейства і що було відомо про той жахливий культ в Данідіні? І, найцікавіше з усього, що за глибокий і надприродний зв’язок існував між датами, який тепер надав такої страхітливої значущості інформації, ретельно занотованої моїм дядьком?

Першого березня — або двадцять восьмого лютого, відповідно до Міжнародної лінії зміни дат[15] — почала лютувати буря і стався землетрус. Тоді ж, ніби підкоряючись чиємусь владному поклику, з Данідіна спішно відчалила «Тривога» зі своєю мерзенною командою, а на іншій половині земної кулі поети і митці почали бачити сни про дивне просякле вологою місто-колос, доки молодий скульптор бачив уві сні подобу страхітливого Ктулху. Двадцять третього березня команда «Емми» ступила на невідомий острів, в результаті залишивши там шістьох мерців; того ж дня, один відомий архітектор втратив глузд, а скульптор раптово впав у марення, в той час як сновидіння одного вразливого молодика набули особливої виразності, позначені нестерпним жахом переслідування велетенською потворою. А як бути із тим штормом другого квітня, коли зникли всі видіння затонулого міста, а Вілкокс вирвався з обіймів дивної лихоманки без жодних наслідків для здоров’я? Як бути з плутаною оповіддю старого Кастро про затонулих зоренароджених Великих Древніх, їх прийдешнє правління, відданих їм служителів культу і їхню здатність навіювати сновидіння? Невже я балансував на межі космічного жахіття, яке не до снаги витримати людині? Якщо й так, то віднині це мали бути чудовиська, породжені сном розуму, бо, невідомо чому, але саме друге квітня знаменувало кінець зазіхань на душу людства з боку потойбічних небезпек, хай би чим вони насправді були.

Того ж вечора, після дня квапливої відправки телеграм і залагодження справ, я трохи заспокоївся і сів на потяг до Сан-Франциско. Менш ніж за місяць я був у Данідіні, де, втім, виявив, що ніхто майже нічого не знає про дивних служителів культу, котрі просиджували у старих прибережних тавернах. Портовий набрід був цілком типовим і не привертав особливої уваги; втім, побутував упертий поголос, що ці бруднокровці ходили кудись в глиб суші, коли з віддалених пагорбів долинали удари барабанів і миготіли червоні вогні. В Окленді я дізнався, що Йогансен повернувся із геть посивілим волоссям (яке до того мало солом’яний колір), а після ретельного, хоч і безрезультатного допиту в Сіднеї відразу ж продав свій котедж на Вест-стріт і негайно вирушив з дружиною на батьківщину — до Осло. Про пережиті жахи він розповів своїм друзям не більше, ніж чиновникам із адміралтейства, тож єдине, чим вони могли мені допомогти, — це дати його домашню адресу в Осло.

Опісля я відплив до Сіднея, де поспілкувався з моряками і членами віце-адміралтейської контори, так нічого і не з’ясувавши. На Кільцевому причалі у Сіднейській бухті я побачив «Тривогу», яку на той час уже продали і яка плавала на комерційних рейсах, але її цілком звичайний вигляд не дав мені нічого нового. Страхітлива почвара з головою каракатиці, тілом дракона, перетинчастими крилами, що розкарячилася на вкритому ієрогліфами п’єдесталі, нині зберігалася в музеї у Гайд-парку; я довго і ретельно вивчав її, відзначивши для себе, що це винятково довершений витвір, якому притаманна та сама глибока містичність і жахаюча прадавність, і зроблений він з такого самого незвичного матеріалу, що й статуетка Леґресса. За словами директора музею, цей матеріал виявився для геологів незбагненною загадкою; вони були одностайні у висновку, що на землі не існує подібного цьому каменя. І тут я, здригнувшись, згадав слова старого Кастро, які він сказав Леґрессу про Великих Древніх: «Вони прийшли із зірок і принесли із Собою Свої образи».

Вражений усім цим до глибини душі, я вирішив навідати в Осло помічника капітана Йогансена. Припливши до Лондона, я пересів на судно, що тримало курс на столицю Норвегії, і одного осіннього дня ступив на охайний причал у затінку Еґеберґа. Як з’ясувалося, Йогансен мешкав у Старому місті короля Гарольда Гаардрада, яке зберігало назву Осло впродовж століть, доки більше місто носило назву «Християнія»[16]. Я взяв візника і після короткої подорожі з неабияким тремом у серці постукав у двері ошатного і старого будинку з прикрашеним ліпниною фасадом. Мені відчинила одягнена у чорне засмучена жінка, яка змусила мене заціпеніти, коли відповіла ламаною англійською, що Ґустава Йогансена більше немає.

Його дружина сказала, що після свого повернення він прожив геть недовго, бо те, що трапилося з ним на морі 1925 року, підірвало його здоров’я. Він їй розповів не більше, ніж загалу, але залишив після себе доволі великий рукопис, в якому, за його словами, він висвітлював деякі «технічні питання» і який був написаний англійською, вочевидь, щоб зменшити ризик його випадкового прочитання. Якось, коли він прогулювався вузенькою вуличкою поблизу Ґотенбурзького доку, на нього звалилася підшивка документів, що випала з вікна. Двоє моряків допомогли йому підвестися, але перш ніж приїхала карета швидкої допомоги, він був уже мертвий. Медики не знайшли жодного вірогідного пояснення його смерті, тож списали все на проблеми із серцем і загальне виснаження. Так у моє життя вповз морок, усвідомлення темного жаху, який мене ніколи не покине, аж доки я й сам не піду на спочинок — «випадково» чи будь-яким іншим чином. Переконавши вдову, що я мав безпосередній стосунок до «технічних питань» її чоловіка, і, таким чином, право ознайомитися з рукописом, я забрав записи із собою і прочитав їх на кораблі, що плив до Лондона.

Це була проста, невигадлива річ — наївна спроба моряка написати щоденник постфактум — і намагання поденно відтворити ту жахливу останню подорож. Я не можу повторити його слово у слово, зі всією притаманною йому плутаністю і багатослів’ям, але спробую достатньо точно передати його суть, бодай для того, щоб пояснити, чому звичний плюскіт води за бортом став для мене настільки нестерпним, що доводилося затикати вуха ватою.

Дякувати Всевишньому, Йогансен не знав усього, хай навіть він бачив місто і Його, а от я більше ніколи не спатиму спокійно, з думкою про жахіття, котрі, не знаючи кордонів, снують за межами життя у часі і просторі, і про цих нечестивців із прадавніх зірок, котрі сплять під морями, про яких знає і яких пошановує зловісний культ, що прагне звільнити їх у цей світ і готовий до цього, хай лише наступний землетрус знову явить їхнє страхітливе кам’яне місто сонцю і вітрам.

Подорож Йогансена почалася достоту так, як він повідомив про це віце-адміралтейству. «Емма» з вантажем на борту покинула Окленд 20 лютого і відчула на собі всю силу тієї породженої землетрусом стихії, котра, ймовірно, і підняла з морського дна страхіття, що проникли у людські сни. Коли корабель знову ліг на свій курс, 22 березня його перестріла «Тривога», і я зміг відчути всю гіркоту помічника капітана, коли він писав про обстріл і затоплення їхнього корабля. Про зграю послідовників культу на борту «Тривоги» він пише з помітною відразою. У них було щось настільки нестерпно гидотне, що їх знищення здавалося ледь не священним обов’язком, і саме тому Йогансен із неприхованим здивуванням сприйняв звинувачення у надмірній жорстокості, яке проти нього висунули в суді.

Тоді, пливучи вперед на захопленій яхті під командуванням Йогансена, гнані цікавістю чоловіки побачили величезну кам’яну колону, котра здіймалася з морської поверхні, і на 47°9’ південної широти та 123°43’ західної довготи досягли тванистої берегової лінії з обліпленим водоростями, замуленим циклопічним муром, який не міг бути ні чим іншим, аніж втіленням найбільшого земного жаху — страхітливим мертвим містом Р’льєх, збудованим за незміримі епохи до становлення часів титанічними, відразливими сутностями, котрі прибули на землю з темних зірок. Там покоївся великий Ктулху і його орди, поховані у слизьких зелених склепах, котрі нарешті, після незліченних ер та епох, навіювали думки, що жахіттями проникали у сни вразливих і владно закликали вірних, щоб ті збиралися в паломництво задля їхнього звільнення та відновлення. Йогансен нічого цього не знав, і навіть не підозрював, але, їй-богу, невдовзі він побачив вдосталь!

Підозрюю, що над хвилями стриміла лише вершина гори, страхітлива, коронована монолітами твердиня, де й покоївся великий Ктулху. Щоразу, коли я починаю міркувати про ті безміри, що клубочилися там, унизу, наступним моїм помислом стає думка про самогубство. Йогансен і його люди були нажахані космічною величчю цього Вавилона прадавніх демонів, що здіймався перед ними, і, не маючи жодних підказок, все ж здогадувалися, що там не було нічого, що б належало нашій, а чи будь-якій схожій на нашу планеті. Від зеленавих кам’яних блоків, від запаморочливої висоти велетенського різьбленого моноліту та від приголомшливої реалістичності колосальних статуй і барельєфів з огидним зображенням, подібним до знайденого на «Тривозі», віяло жахом, який неможливо описати, і кожна сторінка розповіді помічника капітана дозволяла виразно відчути його страх.

Нічого не знаючи про футуризм, Йогансен, втім, упритул наблизився до його естетики, коли говорив про саме місто. Бо ж замість того, щоб чітко описувати якісь певні камені чи споруди, він обмежився лише загальними враженнями від величезних постатей та кам’яних поверхонь — поверхонь надто грандіозних, щоб виглядати чимось нормальним чи відповідним для нашої планети, що були вкриті жахливими образами та ієрогліфами. Тут я згадав його розповідь про якісь кути, бо у ній висловлюється припущення про дещо, про що Вілкокс оповідав мені з одного зі своїх сновидінь. Він сказав, що геометрія місця, яке йому примарилось, була неправильною, неевклідовою і, вочевидь, належала далеким від наших сферам і вимірам. Тепер же, споглядаючи жахливу реальність, неосвічений моряк відчував те саме.

Йогансен і його люди причалили до глевкого, багнистого узбережжя цього монструозного акрополя і, ослизаючись, видерлися на титанічні химерні блоки, на які ніколи раніше не ступала нога людини. Саме небесне світило виглядало брудним, прозираючи крізь клуби міазмів, що здіймалися з цієї затонулої хиби природи і, звиваючись у повітрі із загрозливим тремтінням, тихцем вповзали в оті божевільно потойбічні висічені в камені зображення, на яких те, що з першого погляду виглядало западинами, з другого перетворювалося на випуклості.

Ще до того, як вони змогли побачити щось конкретніше, аніж просто камінь і пемза, всіх дослідників охопило почуття, подібне до тривоги. Кожен із них радо би втік, якби не страх стати посміховиськом в очах інших, тож вони переважно прикидалися, наче шукають — як виявилося, марно — якийсь невеликий сувенір. Щось, що можна було б забрати із собою.

Португалець на ім’я Родріґез виліз на підніжжя моноліту і гукнув усім, що він щось знайшов. Інші пішли слідом і з цікавістю почали розглядати химерно різьблені двері із тепер уже знайомим барельєфом. За словами Йогансена, то було щось на кшталт величезної брами; завдяки різьбленому одвірку і порогу вони одразу зрозуміли, що то саме двері, хоч і не могли второпати, чи вони розміщені горизонтально, як люк, а чи стоять під кутом, як вхід до підвалу. Як і говорив Вілкокс, геометрія цього місця була геть неправильна. Не можна було бути певним того, що небо і земля розташовувалися горизонтально, оскільки взаємне положення речей одне щодо одного видавалося неймовірно мінливим.

Брайден натиснув на камінь у кількох місцях, але марно. Тоді Донован почав іти вздовж, звертаючи за ріг, натискаючи на кожен фрагмент стіни уздовж свого шляху. Без жодного вагання він видерся на гротескне кам’яне різьблення — так, саме видерся, оскільки, виявляється, та поверхня не була горизонтальною, — і всі лише дивувалися, якими широкими можуть бути двері. Нарешті верхня частина велетенської дверної плити надзвичайно м’яко і повільно подалася всередину; вони побачили, що вона була хитромудро збалансована.

Донован з’їхав чи, радше, спустився вздовж одвірка вниз і приєднався до своїх товаришів, тож вони вже всі разом спостерігали загрозливе відкривання монструозного різьбленого порталу. У цьому фантасмагоричному викривленому просторі він якось неприродно рухався по діагоналі так, що всі закони матерії і перспективи видавалися хибними.

Отвір чорнів пітьмою, здавалося майже відчутною на дотик. Той морок був насправді матеріальним, приховуючи значну частину внутрішніх стін за входом; він ніби дим виривався клубами назовні зі свого ув’язнення, яке тривало цілі епохи, затьмарюючи сонце, що тонуло у повитому чорною паволокою сутінковому небі під лопотіння перетинчастих крил. Із розверстих глибин здіймався нестерпний сморід, а Гокінзу з його тонким слухом здалося, що віддалік почувся неприємний чвакаючий звук, який линув звідкілясь знизу. Всі прислухалися і слухали доти, доки слизьке Щось не загородило собою увесь видимий простір і навпомацки протиснуло свою драглисто-зелену личину крізь чорний отвір у зовнішній простір отруйного повітря божевільного міста.

У цьому місці почерк нещасного Йогансена зробився майже нерозбірливим. Із шести чоловік, які так і не повернулися на корабель, принаймні двоє, на його думку, тієї ж миті померли на місці від жаху. Те Щось не піддається жодному опису — не існує слів для такого всеохопного масштабу жахливого, непідвладного розуму божевілля, такого моторошного заперечення самої матерії, всіх фізичних величин та космічного порядку. Здавалося, що то брела гора. Господи! Хіба ж дивно, що того дня збожеволів великий архітектор, а бідолашного Вілкокса через його телепатичний зв’язок охопила лихоманка? Те поганське Щось, той зелений, липкий космічний виродок прокинувся, щоб утвердити свою владу. Зорі знову зайняли сприятливе положення, і те, чого століттями не змогли зробити культи, цілком випадково довершила звичайна купка моряків. Після десятків мільйонів років Великий Ктулху знову був вільний і жадав втіхи.

Трьох чоловіків змело гачкуватими пазурами швидше, ніж хтось із них встиг бодай поворухнутися. Упокій, Господи, їхні душі в мирі, якщо десь у Всесвіті існує той мир. То були Донован, Ґуерера і Енґстром. Паркер послизнувся на твані, а троє інших у той час вже ошаліло мчали до човна через безкінечний обшир каменю, вкритого зеленавою пліснявою. Йогансен божиться, що Паркера ніби проковтнув кут кам’яної стіни, якого там просто не могло бути; цей кут видавався гострим, проте мав усі властивості тупого. Тож тільки Брайден і Йогансен спромоглися дістатися човна і почали відчайдушно гребти в бік «Тривоги», почвара ж гепнулась зі слизьких сходів униз і загаялася, вовтузячись біля самого краю води.

Паровий двигун був у робочому стані, тож, незважаючи на нестачу рук, за кілька хвилин гарячкової метушні поміж штурвалом і мотором, вистачило, щоб вивести «Тривогу» на попередній курс. Повільно просуваючись крізь жахіття того невимовного видовища, вона все ж почала розтинати носом смертоносні води, тоді як на каменях того потойбічного неземного берега оте титанічне Щось із зірок пускало слину і щось бурмотіло, ніби Поліфем, проклинаючи корабель Одіссея. Тоді, незрівнянно відважніше, аніж славнозвісний Циклоп, великий Ктулху м’яко ковзнув у воду і, здіймаючи хвилі, погнався за ними зі всією своєю космічною могуттю. Озирнувшись, Брайден одразу збожеволів. Він гучно розреготався і час від часу продовжував вибухати реготом, аж поки однієї ночі не зустрів смерть у власній каюті, коли Йогансен у маренні блукав кораблем.

Але Йогансен не здавався. Розуміючи, що поки паровий двигун не розкочегариться до максимальних обертів, оте Щось може заввиграшки наздогнати «Тривогу», він пішов на відчайдушний крок і, перевівши двигун на повну потужність, вибіг на палубу і повернув штурвал у зворотний бік. Смердючі води спінилися бурунами, і, як тільки двигун набрав максимальних обертів, хоробрий норвежець скерував ніс корабля просто на ту жахливу масу, котра його переслідувала, здіймаючись над брудною піною, немов корма диявольського ґалеона. Вимахуючи своїми мацаками, ця страхітлива каракатиця з’явилася просто перед укріпленим бушпритом яхти, але Йогансен ні на йоту не збавив ходу. Раптом почувся чвакаючий і гидотний ляскіт, що нагадував звук, коли лопається пухир чи розчавлюють медузу, який супроводжувався смородом, мертвотнішим за тисячу розритих могил, і оповідач так і не зміг описати цього звуку. На мить корабель огорнула їдка і непроглядна зеленава хмара, опісля ж залишилося тільки отруйне кипіння води за бортом, де — Боже милостивий! — пошматована маса того безіменного поріддя небес повільно набувала своєї первісної, пекельної форми, віддаляючись з кожною секундою, доки «Тривога» блискавкою летіла подалі від гори, котра Його породила.

Оце й усе. Після цього Йогансен переймався лише ідолом, знайденим у каюті яхти, і тим, аби прогодувати себе і божевільного, який відтоді постійно сміявся. Він навіть не намагався керувати судном, бо те зіткнення відібрало у нього частку душі. Тоді розпочався шторм другого квітня, і його свідомість ще більше затуманилася. Були відчуття примарного кружляння у вирі вічності, запаморочливого лету верхи на хвості комети крізь скручені у клубок всесвіти та неймовірних стрибків з пекельної прірви на місяць, а з місяця — назад до прірви, вщерть сповнененої регітливим хором відкинутих, безглуздих Древніх богів і зелених, насмішкуватих демонів Тартару з їх перетинчастими крилами.

Десь посеред цього марення прийшов порятунок — «Пильний», потім суд віце-адміралтейства, вулички Данідіна і довгий шлях назад, додому, до старого будинку в Еґеберґу. Він не міг про все розповісти — усі вважали б його несповна розуму. До того, як його спіткала смерть, він хотів описати усе побачене, проте дружина не мала ні про що здогадуватися. Смерть була б для нього справжнім благом, бо тільки таким чином він зміг би позбутися тих спогадів.

Таким був прочитаний мною документ, який я одразу ж заховав у бляшану скриньку поруч із барельєфом і нотатками професора Енґелла. Там само опиняться і мої нотатки — це випробування мого здорового глузду — в яких зібрано свідчення про те, що, сподіваюся, ніколи більше за жодних оставин не складеться докупи. Я побачив увесь той жах, який приховує Всесвіт, тож навіть весняне небо і літні квіти тепер здаватимуться мені отруєними. Але я не сподіваюся прожити надто довго. Я відійду так само, як відійшов мій бідолашний дядько, і як відійшов безталанний Йогансен. Я знаю надто багато, а культ продовжує існувати.

Я гадаю, Ктулху також усе ще живий, скніє у кам’яних безоднях, які були його прихистком ще з тих часів, коли сонце було молодим. Його прокляте місто знову занурилось під воду, бо вже після квітневої бурі «Пильний» пропливав над тим самим місцем без жодних перешкод. Утім, його прислужники на землі досі горлають, витанцьовують, катують і вбивають довкола увінчаних ідолами монолітів у безлюдних місцях. Напевне, Ктулху знову потрапив у пастку власної чорної безодні, інакше світ би вже волав в агонії жаху і шаленства. Кому відомий кінець? Що піднеслося, може потонути, затонуле ж може піднестися. Вселенська мерзота чекає, спить у глибинах, а її сморід шириться над нетривкими містами людей. Настане час… — але я не повинен, я не можу про це думати! Залишається хіба молитися, щоб, якщо моє існування виявиться коротшим за існування цього рукопису, мої духівники виявили достатню обережність і подбали, щоб ці папери нікому не потрапили на очі.





Загрузка...