Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Срібний ключ

Коли Рендольфу Картеру сповнилося тридцять, він загубив ключа від брами своїх снів. На той час він майже зовсім проміняв буденність життя на щонічні мандри дивовижними стародавніми містами за межами простору і чудовими, неймовірними садами потойбіч ефірних морів; та коли над ним почала тяжіти зрілість, він відчув, як, крапля за краплею, з нього висотується ця свобода, аж поки, зрештою, остаточно не покинула його. Його галери більше не плавали вгору річкою Укранос, повз золочені шпилі Трана, його каравани слонів більше не продиралися крізь запашні джунглі Кледа, де покинуті палаци з увитими лозою колонами зі слонової кості солодко і безтурботно сплять під місяцем.

Він багато читав про природу речей і багато з ким про це говорив. Знані філософи навчили його зважати на логічні зв’язки між речами, аналізувати процеси, які формують його думки й уяву. Дива зникли, він забув, що все наше життя — це лише низка образів, що виникають у мозку, і немає різниці між образами, породженими дійсністю, і образами, породженими уявою, тож не варто підносити одні вище за інших. Людські звичаї нашіптували йому забобонну прив’язаність до речей, які можна відчути лише фізично, на дотик, тож він навіть перед собою почав соромитись тієї частини життя, яку він збавляв у своїх видіннях. Розсудливі люди казали, що його вигадки — легковажні й дитячі, і він повірив, що так воно і є. Але він забув, що реальні діяння такі ж легковажні й дитячі, і навіть ще абсурдніші від того, що лицедії вперто наполягають на власній значимості і прагненні до певної мети, тоді як сліпий космос безцільно переливається з нічого у щось і з чогось знову у ніщо, навіть не знаючи про чиїсь бажання, та й саме існування свідомостей, які зблискують на якусь мить і знову занурюються у пітьму.

Розсудливі люди прикували його до сущих речей, пояснювали, як вони працюють, аж поки всі таємниці не зникли зі світу. Коли він опирався, поривався втекти у присмеркові світи, де чари з дрібних яскравих фрагментів творили жадані видіння його свідомості, переливаючись у безміри затамованого очікування і незміримої насолоди, вони повертали його у дійсність до осяйних відкриттів науки, примушуючи його вбачати диво у вібрації атомів і таємницю у небесних траєкторіях. І коли він не вгледів чару в тих речах, закони яких знані і виміряні, вони сказали, що йому бракує уяви, він ще незрілий, бо віддає перевагу власним ілюзіям перед ілюзіями фізичного творення.

Тож Картер намагався бути як усі, вдавав, що пересічні події та емоції приземлених умів важили більше, аніж фантазії рідкісних витончених душ. Він не заперечував, коли йому казали, що фізичний біль забитої свині чи селюка, який страждає від розладів кишківника, насправді набагато важливіший за незрівнянну красу Нарата з його сотнею різьблених брам і банями з халцедону, які він невиразно пригадував зі своїх снів; спонукуваний приземленими умами, він пророщував у собі болісне відчуття жалю і трагедії.

Утім, іноді він не міг не помічати, якими порожніми, дрібними і беззмістовними є людські прагнення, якими марнотними видаються наші справжні поривання порівняно з всеосяжними ідеалами, яких ми нібито досягли. Тоді він вдавався до ввічливого сміху, яким вони навчили його користуватися супроти екстравагантності та ефемерності снів; він-бо кожен дюйм буденного життя нашого світу вважав таким само екстравагантним і штучним, набагато менш гідним поваги через брак у ньому краси і його вперте небажання визнавати всю свою безглуздість і безцільність. І він став кимось на кшталт жартівника, бо ще не встиг зрозуміти, що у божевільному, позбавленому будь-яких істинних законів логіки світі, навіть гумор зайвий.

У перші дні свого земного полону він звернувся до смиренної церковної віри, дарованої йому наївними переконаннями його батьків, бо в ній простягалися потаємні дороги, які, здавалося, обіцяли йому втечу від життя. Лише зблизька він зміг розгледіти цілковиту виснаженість фантазій і краси, закостенілу і прозаїчну трафаретність, тупу серйозність і гротескні претензії на абсолютну істину, які підкорили уми більшості наставників віри; він побачив всю ту незграбність, з якою вони намагалися підтримувати, ба більше, подавати як належне страхи і первісні уявлення про невідоме. Картера дратувало те, як урочисто люди намагалися відмежовувати земну дійсність від старих міфів, на які на кожному кроці спиралася їхня пихата наука, і саме ця недоречна серйозність знищила в зародку його можливу симпатію до давніх вірувань. Симпатію, яка могла б виникнути, якби стародавні обряди з усією їхньою урочистістю та емоційністю постали у своїй справжній іпостасі.

Але коли він познайомився з тими, хто відкинув старі міфи, то виявив, що вони ще огидніші за своїх попередників. Вони не розуміли, що краса в гармонії, що чар життя не має жодної форми в безцільному космосі, окрім власної гармонії зі снами та відчуттями, які вже покинули нас, легковажно перетворившись на крихітні світила, загублені в безкрайньому хаосі. Вони не могли збагнути, що добро і зло, красиве і потворне — це лише орнамент, що обрамлює перспективу, що їхній єдиний сенс народжується з їхнього зв’язку з тим, що спонукало наших пращурів думати і відчувати, і що у кожній расі та культурі їхні риси різняться. Натомість вони або цілковито заперечували всі ці речі, або зводили їх до грубих, приземлених інстинктів, якими вони самі наділяли звірів і селюків. Їхні власні життя були до огиди сповнені болем, відразою і спотворенням, а все ж вони відчували абсурдні гордощі через те, що їм начебто вдалося уникнути чогось не менш хибного, ніж те, що досі тяжіло над ними. Вони проміняли фальшивих богів страху і сліпої покори на таких самих фальшивих богів вседозволеності та анархії.

Картера не приваблювали ці модерні свободи, бо його спраглий лише любові та краси дух гидував їхньою дешевизною та мерзенністю, а його розум повставав проти кульгавої логіки, з якою поборники цих ідей намагалися позолотити свої недолугі постулати святістю, зірваною з повалених ними ж ідолів. Він бачив, що більшість із них, разом з усім своїм відкинутим святенництвом, не можуть зректися омани, нібито сенс життя лежить окремо від людських мрій, не можуть відкинути хисткі приписи моралі та обов’язку, які не мають нічого спільного з красою, навіть коли у світлі наукових відкриттів вся Природа волає про їхню безглуздість. Скалічені та поневолені упередженими ілюзіями правосуддя, свободи та сталості, вони відкидали давнє знання, давнє життя з його давніми віруваннями, вони ніколи не замислювалися, що саме те знання і той спосіб життя сформували всі їхні теперішні думки і судження, вони єдині провадили і врівноважували їх посеред безглуздого всесвіту, позбавленого окресленої мети чи сталих точок відліку. А оскільки вони втратили усі ці фальшиві настанови, їхні життя виродилися в порожнечу без жодних поривань чи зацікавлень, аж доки їм насилу вдалося заповнити свою внутрішню спустошеність метушнею та позірною корисністю, гамором та радощами, варварським позерством та тваринною чуттєвістю. Коли ж усе це розчарувало і набридло, остогидло у своїх крайнощах, вони проростили іронію та сарказм і відшукали причину всіх негараздів у соціальному устрої. Вони ніколи не усвідомлювали, що їхні власні грубі засади були не менш мінливі та суперечливі, аніж вірування у богів давнини, що насолода однієї миті обертається згубою для наступної. Спокійна, стала краса можлива лише у снах, і світ відмовився від цієї єдиної втіхи, коли у своєму поклонінні дійсності відкинув усі таємниці дитинства та невинності.

Посеред цього хаосу порожнечі та неспокою Картер намагався провадити життя поважного чоловіка, поміркованого і з гарної родини. Його мрії поступово тьмяніли за серпанком віку, тож він уже ні в що не міг вірити, а все ж любов до гармонії утримувала його в межах звичок, притаманних його народу та статусу. Він безрадісно мандрував велелюдними містами, сумуючи через те, що жоден краєвид не здавався йому цілковито справжнім; тому що кожен золотавий спалах сонячного проміння на високих дахах і кожен зблиск світла перших надвечірніх ліхтарів на загублених поміж будинків площах нагадували йому про давні сни і поглиблювали тугу за примарними землями, які він більше не міг знайти. Його мандрівки були лише насмішкою; навіть Велика Війна [51]заледве змогла його розворушити, хоч він від самісінького її початку служив у французькому Іноземному легіоні. Якийсь час він шукав собі друзів, але невдовзі втомився від грубості їхніх емоцій, одноманітності і приземленості їхніх візій. Він відчував якусь дивну радість від того, що всі його родичі були ген далеко, не підтримували з ним жодних контактів, бо вони б не зрозуміли його духовних прагнень. Зрозуміти його могли хіба що рідний дід, та ще двоюрідний дід Крістофер, але вони вже давно померли.

Тоді він знову повернувся до написання книжок, яке було покинув, коли перестав бачити сни. Але і в цьому він не знаходив задоволення чи повноти життя, бо ж на його розумі лежав відбиток земного буття, і він не міг думати про прекрасне, як робив те в минулі дні. Сардонічна іронія зруйнувала всі зведені ним присмеркові мінарети, а земний страх неможливого понівечив усі тендітні, прекрасні квіти в його чарівних садах. Всі ті провини, з якими він змирився, виливалися у слізливу сентиментальність його персонажів, а міфи справді важливих вимірів, визначних людських вчинків та життєвих подій опускали його піднесені фантазії до ледь завуальованих алегорій та дешевої соціальної сатири. Його нові романи мали такий успіх, якого ніколи не знали написані ним колись, а оскільки він знав, якими пустими вони мають бути, щоб потішити пустий натовп, він спалив їх геть усі та зарікся писати. То були вишукані романи, в яких він урбаністично висміював сни, які заледве окреслював, а проте він бачив, що їхня мудрованість робить книжки мертвими.

Після цього він витворив собі добре продуману ілюзію і почав бавитися в пошуки дивного і незвичного, використовуючи це як протиотруту від банальності. Проте більшість цих дивовижних речей невдовзі виявлялися убогими й нікчемними; він переконався, що популярні окультні доктрини такі ж порожні й закостенілі, як і доктрини наукові, і в них не виявилося навіть дещиці правди, яка б могла їх порятувати. Неприкрита тупість, фальш і хаотичність мислення — не мали нічого спільного з його снами і ставали на заваді втечі від життя розуму, що звик до вищих рівнів сприйняття. Тож Картер почав купувати дивні книжки, розшукував освічених і дивовижних людей незмірної ерудованості; він занурювався у незвідані глибини свідомості, вивчав таїни прихованих закутків життя, легенди незапам’ятної давнини, які опісля не давали йому спати ночами. Він зайнявся колекціонуванням раритетів, умеблювавши свій бостонський дім так, щоб він відповідав його мінливому настрою — по кімнаті на кожен відтінок, кожна витримана у відповідних кольорах, заповнена відповідними книжками і речами, облаштована для відповідного сприйняття світла, тепла, звуку, смаку та запаху.

Якось він почув про чоловіка з півдня, якого цуралися і боялися через блюзнірські речі, що їх він вичитував у давніх фоліантах та на глиняних табличках, які йому надсилали з Індії та Аравії. Він поїхав до нього, замешкав із ним і був учасником його дослідів, аж доки однієї опівнічної пори на старезному занедбаному кладовищі їх опанував жах, так що звідти, куди вирушили двоє, повернувся лише один[52]. Тоді Картер повернувся до Аркгема, жахливого відьомського містечка його предків у Новій Англії, де продовжував свої дослідження у нічній темряві, поміж сивих верб і ветхих гостроверхих дахів, і ці дослідження змусили його назавжди відмовитися перегортати певні сторінки щоденника його божевільного предка. Але ці жахи довели його лише до межі дійсності, вони не були тією істинною країною снів, яку він знав замолоду, тож до п’ятдесяти років він втратив надію на будь-який спокій чи умиротворення у світі, надто заклопотаному для краси і надто мудрованому для мрій.

Осягнувши, зрештою, всю пустопорожність і марноту дійсності, Картер нудьгував, збавляючи день за днем, і поринав у смуток розрізнених спогадів його сповненої мрій молодості. Йому здавалося дурницею все те, що він навіщось культивував у собі все життя, тож через одного знайомого у Південній Америці дістав вельми особливу настоянку, здатну без страждань дарувати йому забуття. Проте апатія та сила звички втримували його від цього кроку; і так він нерішуче барився серед своїх думок про давні часи, зриваючи зі стін чудернацькі шпалери і повертаючи будинок до того вигляду, який він пам’ятав з дитинства — пурпурові вітражі, вікторіанські меблі і все інше.

Час усе минав, і що далі, то щасливішим він був від того, що зостався у цьому світі, бо релікти його молодості і його усамітнення змушували справдешнє життя з усією його мудрованістю здаватися страшенно далеким і нереальним; настільки, що крихта чарів і сподівань прокралася назад у його нічні сновидіння. Роками ці сновидіння знали хіба що перекручені відображення щоденних речей, які притаманні навіть найбанальнішим снам, але зараз туди повернулася іскра чогось дивнішого і шаленішого, чогось незрозуміло прекрасного і загрозливого, яке набувало вигляду болісно чітких образів його дитинства і пробуджувало в ньому думки про якісь давно забуті дрібниці. Тоді він часто прокидався, кличучи своїх матір та дідуся, хоч обоє вони уже чверть століття як лежали в могилах.

Аж однієї ночі дідусь нагадав йому про ключ. Цей сивий старий мудрець був геть як живий, він довго розповідав онуку про їхній прадавній рід і про дивовижні видіння шляхетного і чутливого чоловіка, який стояв біля його витоків. Він говорив про вогнеокого Хрестоносця, який перейняв страшні таємниці від Сарацинів, коли ті тримали його в полоні; і про першого сера Рендольфа Картера, який вивчав магію, ще за часів королеви Єлизавети. Розповідав дід також і про Едмунда Картера, який заледве уникнув повішення на процесі в Салемі і який заховав великий срібний ключ, успадкований ним від предків, у старовинну скриньку. Перш ніж Картер прокинувся, ґречний візитер оповів йому, де знайти ту скриньку; оту різьблену дубову скриньку правічних таємниць, прикрашену дивовижним різьбленим візерунком, яку ось уже два століття ніхто не відкривав.

Він знайшов її серед пилюки і тіней великої мансарди, закинуту і забуту в глибинах шухляди у високій скрині. Кришка її була десь із квадратний фут, а готичні різьблення так жахали, що Рендольф навіть не здивувався, чому жодна душа з часів Едмунда Картера не наважувалася її відчинити. Коли він її струснув, з неї не долинуло жодного звуку, і лише гострішим став запах таємничих незнаних прянощів. Можливо, той ключ, був лише напівзабутою легендою, адже батько Рендольфа Картера навіть не знав, що така скринька існує. Вона була обкута іржавим залізом, і ніщо на її поверхні жодним чином не вказувало на існування замка. Картер міг лише здогадуватися, що всередині він має знайти якогось ключа до втраченої брами його снів, але про те, як і де ним користуватися, дідусь йому нічого не розповів.

Старий слуга силою відімкнув різьблену кришку, затремтівши від вигляду моторошних облич, які зловісно витріщалися на нього з темного дерева, і від їх віддаленої схожості із кимсь йому знайомим. Усередині, загорнутий у вицвілий пергамент, лежав величезний ключ із потьмянілого срібла, вкритий таємничими арабесками, проте не було жодних пояснень щодо застосування ключа. Пергамент був розлогим, але на ньому були хіба дивні ієрогліфи незнаної мови, накреслені прадавнім стилусом. Картер упізнав деякі знаки, схожі на ті, які він бачив на деяких папірусних сувоях, що належали тому жахливому вченому з Півдня, який однієї ночі зник на занедбаному цвинтарі. Він завжди тремтів від жаху, коли читав ті письмена, і зараз Картера теж пройняв дрож.

А проте він відчистив ключа і дбайливо зберігав його у тій запашній скриньці з прадавнього дуба. А сни його тим часом ставали все яскравішими і, хоча більше й не показували йому дивовижні міста й пречудові сади, як то бувало колись, проте спрямовували його до цілком зрозумілої йому мети. Вони кликали його на роки й роки назад і волею всіх його прабатьків підштовхували його до якогось прихованого і предковічного джерела. І він зрозумів, що мусить зануритися в минуле, поринути у всі його дивовижі, і день за днем він думав про північні пагорби, на яких лежав примарний Аркгем, де нуртував Міскатонік, і де серед сіл забута всіма загубилася його прабатьківська садиба.

У замріяному багрянці осені Картер вирушив здавна знайомим йому звивистим шляхом повз пологі пагорби і луки за кам’яним муром, повз далекі рівнини і густі ліси, затишні ферми, а ще кришталево чисті вигини Міскатоніка, через який тут і там були перекинуті старомодні місточки з дерева і каменю. На одному із закрутів він угледів гай велетенських в’язів, серед яких один його предок таємничим чином зник півтора століття тому, і здригнувся, коли вітер, немов подаючи якийсь знак, загудів у їхніх кронах. Далі лежала стара, побита негодою ферма старої відьми Ґуді Флауер; ферма сліпала маленькими зловісними віконечками з-під масивного даху, який з північного боку спускався майже до самісінької землі. Проминаючи її, він трохи піддав газу і вже не відпускав педаль, аж поки не виїхав на пагорб, який пам’ятав його матір, і батьків матері ще до її народження, де й досі старенький білий будинок гордо дивився на протилежний бік вулиці на запаморочливо прекрасний краєвид каменистого схилу і потопаючої в зелені долини, з далекими шпилями Кінґзпорта на обрії і зблисками правічного, оповитого снами моря на геть далекому видноколі.

Далі був крутіший схил, на якому стояла стара садиба Картера, якої він не бачив от уже понад сорок років. Сонце давно звернуло на вечірній пруг, коли він дістався підніжжя, і на вигині шляху спинився на півдорозі помилуватися розлогими рівнинами в золотому сяйві, оповитими розлитими призахідним сонцем чарами. Здавалося, цей супокійний неземний краєвид містив у собі всі дивовижі та сподівання його нещодавніх снів, і він думав про незнану усамітненість інших планет, коли його погляд блукав безлюдними оксамитними луками, що хвилями спадали поміж розвалених стін, і латками чарівного лісу, що розпростерлися далеко за рядами багряних пагорбів, за якими були інші пагорби, і примарний, порослий деревами видолинок, що потопав у тіні розлогих гаїв, де тоненькі струмочки жебоніли і булькотіли поміж сплетінь покорченого коріння дерев.

Щось підказувало йому, що машини чужі світові, який він шукає, тож він покинув своє авто на узліссі та, поклавши великого ключа до кишені свого пальто, піднявся на пагорб. Його повністю поглинув ліс, хоча він і знав, що будинок стоїть на високому безлісому пагорбі, до якого лише з північного боку підступали хащі. Йому було цікаво, як зараз виглядає будинок, бо ж він стояв порожній та занедбаний ще з часів смерті його дивакуватого двоюрідного діда Крістофера, який помер тридцять років тому. Хлопчиком він насолоджувався своїми тривалими поїздками сюди і знаходив дивні дива у лісах за фруктовим садом.

Навколо нього згустилися тіні — наближалася ніч. Раптом поміж дерев праворуч сяйнула прогалина, і Картер побачив ген далі присмерковий лан і угледів дзвіницю старої конгрегаційної церкви на Централ-Хілл у Кінґзпорті, забарвлену в рожевий колір останніми зблисками дня, на якій шибки маленьких круглих віконечок палахкотіли вогнем. Та коли він знову занурився в гущавину тіней, йому нараз спало на думку, що, либонь, це видиво постало хіба з якихось його дитячих спогадів, бо ж стару білу церкву давно вже знесли, а на її місці спорудили Конгрегаційний шпиталь. Він з інтересом читав про цю подію, бо в газеті оповідалося про якісь дивні чи то нори, чи то проходи у скелястому пагорбі під церквою.

Його зачудування порушив чийсь схожий на звук труби голос, і він знову сторопів од того, як знайомо він пролунав після всіх цих років. Старий Бенджамін Корі був лакеєм його діда, і він був геть літнім навіть у ті давноминулі часи його дитячих відвідин. Зараз йому, напевне, вже добра сотня років, але цей різкий голос не міг належати нікому іншому. Слів було не розібрати, але в інтонаціях важко помилитися. Подумати тільки старий Бенджі, можливо, досі живий!

— Пане Ренді! Пане Ренді! Гай де ви? Так гі ви би-сте хтіли увігнати вашу цьоцю Марту до гробу? Ці ж вона вам не повіла держацця відтіль подалі аж би й за дня і вертати до темна? Ренді! Рен…ді!.. То найбільша нендза, же-м коли видів, все до лісу го пориває тікти; цілими днями нипає гі неприкаяний попід тотим зміїним кублом тамка наверху!.. Ану гай, Рен…ді!

Рендольф Картер стояв серед непроникної темряви і проводив рукою перед очима. Щось було не так. Він був десь там, де йому не належало бути, відійшов занадто далеко, в місцини, до яких він не належав, а зараз уже було занадто пізно. Він не помітив, котра година була на дзвіниці у Кінґзпорті, хоча легко міг розгледіти куранти у свою кишенькову оптичну трубу; проте він знав, що це його запізнення — щось геть дивовижне і непередбачуване. Він навіть не був певен, чи брав взагалі із собою ту трубу, і вже було засунув руку до кишені куртки, щоб упевнитися в цьому. Ні, її там не було, був лише великий срібний ключ, який він колись знайшов у скрині. Дядько Кріс якось оповідав йому щось дивне про зачинену скриньку з ключем усередині, але тітка Марта завжди різко вривала цю історію, кажучи, що це не та оповідка, яку слід розповідати дитині, голова якої і так забита різними химерними фантазіями. Він намагався бодай пригадати, де саме знайшов ключа, але в голові у нього все переплуталося. Йому здавалося, що ключ був на мансарді його будинку у Бостоні, і він наче пригадував, як пропонував Парксові половину його тижневої платні, щоб той допоміг йому відчинити скриньку і надалі мовчав про це; але щойно він це згадав, як в його уяві постало Парксове обличчя, і він здивовано спостерігав, як зморшки всіх незліченних років раптово зістарили цього жвавого маленького кокні.

— Рен…ді! Рен…ді! Гов! Гов! Ренді!

Ліхтар, що все хитався, виринув з-за темного повороту, і старий Бенджі щодуху кинувся до мовчазного і вочевидь збитого з пантелику подорожнього.

— Холєра би те взяла, хлопче, гезде ти є! Чи ти язика не маєш, що став і мовчиш як слуп! Вже півгодини туво кричу-кричу, та жи би мертвий, і то встав! Чи не знаєш, як цьоця Марта спереживалася наніц, жи тебе затемна ще нема? Чекай, я ще вукові Крісу повім, як він домів верне! Скільки раз можна казати, жи в лісі по такій порі не до бавлянок! Туво зверху донизу всяким гаддям кишить, і в тім ніц доброго нема, мені то ще мій дідуньо колись був повідав. Ходімте, паночку Ренді, або Ганя вам і зовсім вечері не лишить!

Тож Рендольфа Картера повели вгору дорогою, над якою допитливі зорі мерехтіли крізь голі осінні гілки. І коли перед ними за останнім поворотом жовтим світлом засяяли маленькі віконця, пси зчинили гавкіт, і Плеяди заблимкотіли над безлісим пагорбом, на якому у тьмяному світлі призахідного сонця чорнів великий гостроверхий дах. Тітка Марта стояла у проймі дверей і навіть не дуже лаялась, коли Бенджі привів її заблукалого племінника. Вона досить добре знала дядька Кріса, щоб дивуватися з такої поведінки від уродженого Картера. Рендольф не показав їй ключа, але мовчки повечеряв і запротестував, аж коли настав час вкладатися до ліжка. Нерідко він бачив значно яскравіші сновидіння наяву, до того ж хотів скористатися ключем.

Наступного дня Рендольф підхопився із самого ранку і збирався було вже гайнути до горішнього лісу, але дядько Кріс перехопив його і силоміць усадовив на стілець за обіднім столом. Він нетерпляче роззирався залитою яскравим сонячним світлом низенькою кімнаткою з килимом на підлозі та кутовими опорами й усміхнувся, коли гілля садових дерев зашкряботіло в шиби старовинного вікна. Дерева і пагорби були зовсім близько, вони творили браму того позачасового світу, який і був його справжньою країною.

Тоді, нарешті вирвавшись з дому, він сягнув до своєї кишені по ключ і, пересвідчившись, що той на місці, побіг садом до узвишшя ген далі, де лісистий пагорб здіймався навіть вище за безлісий пагорок, на якому стояв їхній дім. Земля в лісі була вкрита мохом і таємницями, а тут і там у тьмавому світлі поважно здіймалися величні порослі лишайником скелі, як моноліти друїдів серед товстенних, вузлуватих стовбурів священного лісу. Піднімаючись, Рендольф перетнув бурхливий потічок, який трохи віддалік вривався водоспадом і бринів потаємними наспівами до зачаєних фавнів, егіпанів та дріад.

Нарешті він дістався таємничої дивної печери на лісистому схилі, того самого страхітливого «зміїного кубла», якого так боялися селяни і від якого повсякчас застерігав його Бенджі. Вона була глибокою, набагато глибшою, ніж підозрював будь-хто, окрім, хіба, Рендольфа, бо в її найвіддаленішому темному закутку хлопчина знайшов розколину, що вела до просторішого ґроту внизу — моторошної могильної місцини, гранітні стіни якої, на перший погляд, виглядали так, наче мали рукотворне походження. Цього разу він заліз досередини, як і зазвичай, освітлюючи собі шлях сірниками, поцупленими з шухляди у вітальні, і з запалом, який він заледве міг пояснити навіть самому собі, став пробиратися цією розколиною. Не міг він також пояснити, ні чому так упевнено простує до протилежної стіни, ані чому інстинктивно витяг великого срібного ключа. Та він усе просувався вперед, а, повернувшись пізно ввечері додому, навіть не вибачився за своє запізнення, цілком байдуже вислухавши докори, коли його картали за те, що він пропустив навіть обідній ріжок[53].

Зараз усі далекі родичі Рендольфа Картера погоджуються, що коли йому виповнилося десять, щось серйозно вплинуло на уяву хлопця. Його кузен, адвокат Ернест Б. Еспінвол з Чикаґо, старший за нього на десять років, пригадує: зміни у поведінці хлопчика стали помітні 1883 року. Рендольф споглядав уявні видива, окрім нього, мало кому відкриті, і ставлення, яке він виказував до деяких цілком земних речей, ставало все незвичайнішим. Коротко кажучи, здавалося, що він наділений дивовижним даром передбачення; він незвично реагував на речі, які, хоч на той момент цього не можна було навіть припустити, зрештою виправдовували таке його ставлення. У наступні десятиліття, коли на сторінках історії одне за одним зринали нові винаходи, нові імена та нові події, люди подеколи здивовано пригадували, як іще багато років тому Картер ронив випадкове слово, яке, безперечно, стосувалось речей, які на той час належали далекому майбутньому. Він і сам не розумів цих слів, не розумів, чому деякі речі викликають у нього певні емоції, вважаючи, що річ у якомусь призабутому сні. Коли 1897 року один мандрівник мимохідь згадав французьке містечко Белуа-ан-Сантер, він геть зблід, і друзі згадали про це, коли його замалим не смертельно поранили там 1916 року[54], під час служби в Іноземному легіоні на Великій війні.

Родичі Картера багато розмірковували про ці події, надто ж після того, як він таємниче зник. Його старий слуга Паркс, який роками терпляче зносив усі його дивацтва, востаннє бачив свого господаря того ранку, коли він один поїхав кудись на своєму авто, прихопивши нещодавно знайденого ключа. Паркс допоміг йому дістати ключа зі старої скриньки, в якій той лежав, проте його страшенно вразили дивовижні гротескні різьблення на кришці скриньки і ще щось, чому він не міг знайти назви. Коли Картер поїхав, то сказав лише, що планує навідати батьківщину своїх предків біля Аркгема.

На середині В’язової гори, на шляху до руїн старого маєтку Картерів, знайшли його авто, дбайливо припарковане на узбіччі; там лежала і скринька із запашного дерева, вкрита різьбленнями, які до смерті налякали селян, що її знайшли. Всередині був лише дивний шмат пергаменту, вкритий письменами, які не зміг прочитати, ба навіть упізнати, жоден лінгвіст чи палеограф. Дощ давно уже змив будь-які відбитки на землі, хоча слідчі з Бостона таки з’ясували дещо з приводу повалених дерев довкола садиби Картерів. Усе скидалось на те, запевняли вони, що хтось не так давно і справді побував серед руїн. Поблизу лісових валунів знайшли звичайний білий носовичок, але ніхто так і не зміг довести, що той належав зниклому.

Поміж спадкоємців Рендольфа Картера уже ходять балачки про розподіл його майна, але я твердо виступаю проти цього, бо не вірю, що він справді помер. Існують злами часу і простору, уявного і дійсного, які можуть розпізнати лише сновидці; і судячи з того, що мені відомо про Картера, я гадаю, що він, мабуть, знайшов спосіб пройти ці лабіринти. Повернеться він звідти чи ні, важко сказати. Він шукав ті краї сну, які колись був утратив, і безмежно шкодував за днями свого дитинства. Тоді знайшов ключ, і мені чомусь здається, що він зумів ним скористатися, аби повернутися туди.

Я маю намір розпитати його про це, бо сподіваюся невдовзі зустрітися з ним в одному місті у краї снів, яке ми обоє колись шукали. В Ултарі, за річкою Скай, ходять поголоски, що новий король править на опаловому троні у місті Ілек-Вад, казковому місті веж, що височіє на скляних скелях, споглядаючи присмеркове море, в якому бородаті ґноррі будують свої неймовірні лабіринти, і я напевне знаю, як тлумачити ці чутки. Певна річ, я з нетерпінням чекаю нагоди побачити цей великий срібний ключ, бо в його таємничих арабесках можуть таїтися всі звершення і таємниці сліпого безликого космосу.