Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Таємничий будинок у туманній височині

Вранці з моря, з-поза скель за Кінґзпортом[45], насувається туман. Білий і пухнастий, він піднімається з морських глибин до своїх сестер-хмар, сповнений видив густих соковитих пасовищ і печер Левіатана[46]. Пізніше хмари літніми дощами проливають часточки цих видінь на гостроверхі дахи осель поетів, а люди не можуть жити без легенд про давні химерні таємниці, дивовижі, які планети оповідають одна одній у нічній самоті. Коли у ґротах тритонів[47] рояться оповідки, а мушлі в обплетених водоростями містах починають наспівувати дивовижні мелодії, яких навчилися від Великих Древніх, тоді величні, сповнені знань тумани отарами здіймаються до небес, а спрямовані на океан очі скель бачать тільки таємничу білу імлу, ніби край скелі є краєм всіх земель, і в чарівливому просторі полегшено линуть урочисті передзвони бакенів.

На північ від старого Кінґзпорта приморські скелі здіймаються високими і химерними громаддями, тераса на терасі, ген до найпівнічнішої, яка висить у небі, наче сіра застигла хмара. Вона стоїть самотою, холодна і гола, націлена у безмежний космос, бо саме біля неї берег різко повертає там, де величний Міскатонік пливе рівнинами повз Аркгем, несучи у своїх водах лісові легенди і чудернацькі спогади пагорбів Нової Англії. Для приморського люду Кінґзпорта та скеля так само важлива, як полярна зірка — для інших мешканців узбережжя; ночами вони споглядають, як за нею ховаються і знову зринають Великий Віз, Кассіопея і Дракон. Для них скеля становить єдине ціле з небесною твердю, бо її і справді не видно, коли туман ховає зорі чи сонце.

Деякі з тих скель вони люблять, як, наприклад, ту, яку за гротескний профіль називають Батьком Нептуном, чи сходи на підпорах, яким вони дали назву Гать; цієї ж скелі вони бояться через те, що вона надто близько до неба. Португальські моряки, які повертаються у порт, щойно її забачать — хрестяться, а старі янкі вірять, що того, хто відважиться на неї видертися, чекає доля куди гірша за смерть, якщо тільки цей хтось справді зможе дістатися вершини. Попри це, на скелі стоїть старовинний будинок, і вечорами люди бачать вогні, що мигтять у маленьких шибках.

Старовинний будинок завжди стояв там, і кажуть, що в ньому мешкає Той, хто здатний говорити із вранішніми туманами, які здіймаються з морських глибин. Він може бачити дива в океані, коли край скелі стає краєм землі, а урочисті передзвони на бакенах полегшено линуть у чарівливому просторі. Такий ходить поголос, хоча ніхто ніколи не навідує те заборонене узвишшя, а тутешній люд остерігається дивитися на нього навіть крізь оптичну трубу. Щоправда, влітку приїжджі не раз оглядали будинок у свої сучасні біноклі, але бачили хіба що сірий допотопний дах, гостроверхий і критий ґонтом, який спадав униз аж до такого самого сірого підмурівка, а ще тьмяне жовте світло, яким з-під того даху у сутінках блимали маленькі вікна. Приїжджі не вірять, що той самий Хтось уже сотні років мешкає у старовинному будиночку, але жоден корінний мешканець Кінґзпорта не сприймає такої єресі. Навіть Жахливий Стариган[48], який розмовляє зі свинцевими маятниками у пляшках, купує зелень за іспанське золото столітньої давності і тримає кам’яних ідолів у садочку свого старезного будинку на Вотер-стріт, може сказати хіба те, що коли його дід був хлопчиком, усе було так само, і що, мабуть, так незмінно триває уже століття, відколи ще Белчер, або Ширлі, або Паунелл, або й Бернард[49] були Губернаторами Його Величності провінції Массачусетс-Бей.

Якось одного літа до Кінґзпорта приїхав філософ. Звали його Томас Олні, він викладав якісь нудні предмети у коледжі, що біля Нарраґансет-Бей. Він прибув з огрядненькою дружиною і галасливими дітьми; його очі стомилися рік у рік бачити те саме, розум же стомився обмірковувати добре засвоєні речі. Він споглядав тумани з вершини Батька Нептуна і намагався проникнути у білий світ їхніх таємниць, піднявшись східцями Гаті. Ранок за ранком він лежав на скелях і вдивлявся у таємничий простір за краєм землі, що простягався долі, дослухаючись до примарних передзвонів і гучних криків невидимих чайок. Потім, коли туман здіймався вгору і розсіювався, а море зі звичним димом пароплавів ставало буденним, він зітхав і спускався назад до міста, де любив блукати вузькими старими вуличками, що петляли пагорбом вгору і вниз, розглядаючи химерні потріскані фронтони і старомодні двері з колонами, за якими мешкало стільки поколінь відважних мореплавців. Він навіть розмовляв із Жахливим Стариганом, який не надто любив чужинців, навіть гостював у його страшному старому будинку, низькі стелі і поточені червою панелі якого у передсвітанкові години чують відлуння неспокійних монологів.

Звісно ж, Олні не міг не помітити сірого закинутого будинку, який виднівся на тлі неба і стояв на краю того моторошного північного урвища, що зливається в одне ціле з туманами і небесною твердю. Він завжди височів над Кінґзпортом, його таємничість завжди відлунювала у шепотінні на звивистих вуличках Кінґзпорта. Жахливий Стариган скреготливим голосом оповів йому історію, яку чув від свого батька, про блискавку, яка однієї ночі вдарила з цього гостроверхого будинку у хмари високо в небесах, а Бабця Орн, чий невеликий будиночок з мансардою на вулиці Корабельній увесь поріс мохом і плющем, додала, що її бабуся колись від когось чула про примарні постаті, які випливали зі східних туманів і заходили просто в єдині вузькі двері того недосяжного будинку — бо двері там розташовані біля самого урвища з боку океану і побачити їх можна лише з корабля, з боку моря.

Зрештою, запрагнувши нових незвичних вражень і відкинувши як острах кінґзпортців, так і звичні лінощі приїжджих влітку відпочивальників, Олні прийняв фатальне рішення. Попри консервативне виховання — або й через нього, бо одноманітне життя породжує нестерпну жагу до незвіданого — він урочисто заприсягнув піднятися на ту злославну північну кручу і навідати прадавній сірий будинок у небесах. Вочевидь, він розсудив, що в тому місці, либонь, живуть люди, які дістаються туди пологішим схилом біля гирла Міскатоніка. Мабуть, вони торгували у Аркгемі, добре знаючи, як мешканці Кінґзпорта ставляться до їхнього житла; чи, можливо, вони просто не могли спуститися зі скелі з боку міста. Олні обійшов підніжжя урвища аж до місця, де висока круча зухвало здіймалася вгору до небесної височіні, і цілковито впевнився, що жодна людина не змогла б піднятися нагору ні там, ані кам’янистим південним схилом. Зі сходу і півночі вона прямовисно підносилася на тисячі футів над водою, тож залишався тільки західний схил, що виростав із суші з боку Аркгема.

Отож одного раннього серпневого ранку Олні вирушив на пошуки шляху до неприступної вершини. Він пройшов на північ мальовничим путівцем, повз ставок Гупера і стару цегляну порохівню до місця, де пасовища плавно піднімалися до кряжа над Міскатоніком, з якого відкривався чудовий краєвид на Аркгемські білі георгіанські дзвіниці за річкою і лугом. Там він знайшов тінисту стежину до Аркгема, але жодного сліду дороги до моря, яку він шукав. Дерева і луги підступали аж до крутих берегів біля гирла річки, і ніде не видно було жодного сліду людини; жодної кам’яної стіни чи заблукалої корови, лише висока трава, і велетенські дерева, й плетива вересу, які могли бачити ще перших індіанців. Повільно піднімаючись східним схилом, усе вище і вище понад гирлом ліворуч, усе ближче і ближче до моря, Олні виявив, що шлях стає все складнішим, аж поки замислився над тим, як взагалі мешканці цього одіозного місця спромагаються підтримувати зв’язок із зовнішнім світом, і чи часто вони ходять на ринок у Аркгем.

Незабаром ліс порідів, а далеко внизу праворуч він побачив пагорби, теперішні дахи і шпилі Кінґзпорта. Навіть центральний пагорб здавався карликом з такої висоти, Олні ледве розрізняв стародавній цвинтар біля Конгрегаційного шпиталю, під яким, ходив поголос, були вириті якісь жахливі печери чи то потаємні нори[50]. Попереду росла ріденька трава і щетина кущів чорниці, а за ними — гола скеля урвища і тонкий шпиль страхітливого сірого будинку. Схил став вужчим, і в Олні запаморочилося в голові від власної самотності посеред цього неба; на південь від нього зяяла небезпечна прірва над Кінґзпортом, на півночі — прямовисне урвище, яке чи не на милю здіймалося над гирлом річки. Раптово перед ним розверзлася широка ущелина, футів десять завглибшки, тож йому довелося зістрибнути униз, звісившись на руках, на похиле дно, а тоді обережно дертися вгору з іншого боку чимось схожим на природний прохід. То ось яким шляхом мешканці жахливого будинку мандрували поміж небом і землею!

Коли Олні виліз із ущелини, довкола вже клубочився вранішній туман, а все ж він чітко бачив попереду у височині той нечестивий будинок; його стіни були складені із сірого каменю, високий шпиль гордо підносився над молочно-білою морською імлою. З боку суходолу не було жодних дверей, лише кілька маленьких підсліпуватих віконечок угорі, оформлених у стилі сімнадцятого століття. Довкола Олні були тільки хмари і хаос, він нічого не бачив під покривалом безмежної білизни´. У цих небесах він був наодинці зі зловісним і моторошним будинком; коли ж він обійшов будівлю довкола і, діставшись фасаду, побачив, що стіна стоїть на самому краю урвища, так що до єдиних вузеньких дверей можна було дістатися, хіба пройшовши порожнечею, то відчув такий нестерпний жах, який не можна пояснити лише висотою. Вражало також те, що й досі збереглася вкрита трухлявим ґонтом покрівля, а розтріскана цегла димаря якимось дивом і досі трималася купи.

Поки згущався туман, Олні обійшов будинок довкола, намагаючись відчинити вікна з північного, західного і південного боків, але всі вони були замкнені. Насправді він зрадів тому, що вони замкнені, бо що більше він дивився на будинок, то менше йому хотілося увійти досередини. Тоді почувся звук, який його зупинив. Він почув скрегіт замка і клацання засува, тоді пролунав протяжний скрип, ніби хтось повільно і обережно прочиняв важкі двері. Звук долинав з боку невидимого йому океану, звідти, де вузькі двері виходили у порожнечу затуманеного неба, за тисячі футів над хвилями.

Тоді із самого будинку долинуло важке тупотіння, і Олні почув, як відчиняються вікна, спершу з протилежного йому північного боку, а потім із західного, одразу за рогом. Наступними мали б відчинитися південні вікна, під розлогими низькими навісами даху з того боку, де він стояв; варто сказати, що Олні було геть не по собі, коли він думав про той ненависний будинок з одного боку і повітряну порожнечу за краєм узвишшя з іншого. Коли звуки кроків наблизились до нього, він поповз довкруж будинку знову на захід, втискаючись у стіну під тепер уже розчиненими вікнами. Було зрозуміло, що власник повернувся додому, але він не прийшов землею, ані прилетів на повітряній кулі чи літаку, як можна було б уявити. Знову залунали кроки, і Олні повернув за північний ріг будинку, але перш ніж він устиг сховатися, залунав тихий голос, і Олні зрозумів, що йому доведеться-таки зустрітися з господарем.

Із західного вікна визирнуло велике, обрамлене чорною бородою обличчя; в його очах жевріли відблиски незнаних видив. Проте голос звучав лагідно і на стародавній лад химерно, тож Олні й не перелякався, коли назовні вистромилася засмагла рука, щоб допомогти йому перебратися до тієї низенької кімнатки з чорними дубовими панелями на стінах і різьбленим умеблюванням у стилі Тюдорів. Чоловік був вбраний у старовинний одяг, а навколо нього немов витав невловний дух морської мудрості і спогадів про величні галеони. Небагато міг пригадати Олні із розказаних ним див, не пам’ятав навіть, ким той був. Казав лише, що він був дивовижний і добрий, сповнений чарів незміримих безодень часу і простору. Маленька кімнатка відсвічувала зеленавим водянистим сяйвом, і Олні побачив, що далекі вікна з північного боку були зачинені, вони відмежовували туманний обшир тьмяними, як денця старих пляшок, шибами.

Бородатий господар видавався молодим, проте в його погляді прозирали прадавні таємниці; він немов походив з оповідей про казкову давнину, і сільський люд мовив правду, кажучи, що він водив дружбу з морськими туманами і небесними хмарами, ще коли у долині під горою навіть не було села, з якого можна було б спостерігати його самітницьке життя. День тривав, а Олні все слухав розповіді про далекі часи і далекі місця, про те, як королі Атлантиди боролися зі слизавим святотатством, яке вийшло з розломів океанського дна, і як храм Посейдона з обплетеними водоростями колонами і досі посеред ночі являється загубленим кораблям, подаючи їм знак, що ті збилися з курсу. Згадував господар і роки Титанів, і віки первісного хаосу, коли ще не було богів, ні навіть Великих Древніх, і коли Інші Боги приходили танцювати на вершині Гатеґ-Кла посеред каменистої пустелі біля Ултару, що за річкою Скай.

Цієї миті пролунав стукіт у двері; в ті самі двері, збиті з дубових дошок, за якими простиралася лише білохмарна безодня. Олні злякався, але бородань жестом заспокоїв його і, навшпиньки підійшовши до дверей, визирнув крізь маленьке вічко. Вочевидь, йому не сподобалось те, що він побачив, тож бородань притиснув палець до вуст і так само навшпиньки обійшов кімнату, зачинивши і замкнувши усі вікна, перш ніж знову сісти на старовинний диван поруч зі своїм гостем. Тоді Олні побачив, як у кожному з трьох напівпрозорих маленьких тьмяних віконечок по черзі з’являлася чиясь химерна чорна постать — мабуть, перш ніж піти, візитер звично обходив довкола будинку; Олні радів, що господар не відповів на стукіт. Бо великі безодні сповнені дивовижних речей і шукачу мрій варто пильнувати, щоб не натрапити на щось, чого не слід бачити.

Тоді тіні почали згущуватися: спершу під столом — невеликі та ледь помітні, потім густіші — у темних, обшитих панелями кутках. А бородань став робити якісь таємничі ритуальні рухи і запалювати високі свічки у вигадливої форми латунних підсвічниках. Він часто кидав погляд на двері, ніби когось чекав, і зрештою, немов у відповідь на його очікування, пролунав особливий стукіт, який, очевидно, був частиною прадавнього і вкрай таємного коду. Цього разу господар, навіть не глянувши у вічко, відсунув великий дубовий засув і підняв клямку, відмикаючи важкі двері та широко розчиняючи їх перед туманом і зорями.

У відзвуку похмурих гармоній, що долинали до цієї кімнати з глибин снів і спогадів затонулих Могутніх, спалахнули золотаві вогні, що витанцьовували на зеленкуватому волоссі, і Олні зачудувався з того, хто вшанував їх своєю присутністю. Тут був Нептун зі своїм тризубцем, і грайливі тритони, і фантастичні нереїди, а на спинах дельфінів покоїлася велика вкрита шпичаками мушля, з якої визирав прекрасний і жахливий прадавній Ноденс, Володар Великої Безодні. І мушлі тритонів химерно засурмили, і нереїди почали вистукувати дивні ритми, вдаряючи по гротескних раковинах незнаних мешканців чорних морських печер. Горбатий Ноденс простягнув зморшкувату руку і допоміг Олні з господарем залізти до своєї просторої мушлі, в той час як шалено й прекрасно ревіли мушлі з ґонґами. І вся процесія вирушила просто у безмежний простір, і відлуння їхнього галасу потонуло у гуркоті грому.

Цілу ніч у Кінґзпорті спостерігали за скелею, коли вона прозирала крізь завісу бурі та мряки, а коли над ранок маленькі тьмаві віконечка занурилися в темряву, місто зашепотіло про жах і катастрофу. А діти Олні та його опасиста дружина молилися сумирному і пристойному богові баптистів, сподіваючись, що коли до ранку дощ не вщухне, їхній блукалець десь розживеться парасолькою і ґумовими чобітьми. Тоді, набубнявілий вологою і загорнутий туманами, з моря виплив світанок, і бакени урочисто задзвонили у порожнечі білого обширу. А ополудні над океаном залунали чарівні ріжки, коли сухісінький Олні легкою ходою спустився зі скель до стародавнього Кінґзпорта, в його погляді сяяли видива далеких місць. Він не міг пригадати, що йому снилося у піднебесному домі того самітника, ім’я якого й досі невідоме, не міг навіть пояснити, як йому вдалося спуститися тією кручею, на яку доти не ступала нога людини. Він взагалі не говорив про це ні з ким, окрім Жахливого Стариганя, який після цих бесід бурмотів щось дивне у свою довгу білу бороду; присягався, що чоловік, який спустився з тієї кручі, був уже не зовсім тим, хто підіймався на неї, що десь під сірим гостроверхим дахом або серед незміримого обширу тих моторошних білих туманів і досі блукає загублений дух того, хто був Томасом Олні.

І звідтоді впродовж усіх буденних років сірості та втоми філософ працював, і їв, і спав, і без жодних нарікань робив те, що має робити звичайний добропорядний громадянин. І його більше не вабила магія далеких пагорбів, він не зітхав за таємницями, які зеленими рифами стримлять з бездонного моря. Його вже не вганяла в тугу одноманітність життя, а уява задовольнялася чітко окресленими думками. Його дружина ще більше роздобріла, а діти підросли, посерйознішали і стали йому опорою, тож за нагоди він гордо і статечно усміхається з цього приводу. У його погляді більше не горіло невгасимого світла, а якщо він колись і дослухався до далеких чарівних ріжків, то тільки у ті ночі, коли повертаються недоспані сни. Він більше ніколи не бачив Кінґзпорта, бо його рідні не сподобались смішні старі будиночки, а ще вони скаржилися на жахливу каналізацію. Зараз вони мешкають в ошатному котеджику на Бристольському узвишші, де не здіймаються стрімкі скелі, а сусіди міські й сучасні.

Але Кінґзпортом досі ширяться дивні чутки, навіть Жахливий Стариган допускає, що його дід розповів далеко не все. Тепер, коли несамовиті північні вітри обдувають високий прадавній будинок, який підпирає небеса, серед моряцького люду Кінґзпорта більше не панує зловісна, виплекана віками тиша. І старі люди подейкують про ніжні голоси, які співають там, у височині, про веселий сміх, в якому вчувається радість, незмірима із земною; кажуть, що вечорами маленькі низькі віконечка сяють яскравіше, ніж колись. Ще переповідають, що туди все частіше навідується шалена аврора, сяючи на півночі блакиттю видив морозних світів, а круча і будиночок тонуть у чорноті на тлі її дикого сяйва. А досвітні тумани густішають, тож моряки вже не впевнені, чи узбережжя, з туманів якого долинає спів, те саме, яке вони звикли бачити.

Втім, найгірше те, що в серцях кінґзпортської молоді поволі зникає страх, в якому вони зростали, слухаючи поночі бліді далекі відголоски північного вітру. Вони впевнені, що нічого лихого не може населяти той піднебесний будинок, бо ж нові голоси бринять радістю, і чути сміх та музику. Вони не знають, що можуть приносити на цю примарну північну височину морські тумани, але прагнуть відкрити для себе бодай дещицю тих див, які, коли хмари робляться найгустішими, стукають у двері, що відкриваються в бік урвища. І старійшини жахаються від думки, що якось вони один по одному дістануться тієї неприступної небесної височіні, дізнаються багатовікові таємниці, приховані під гостроверхим вкритим ґонтом дахом, який є частиною скель, і зірок, і давніх жахів Кінґзпорта. Вони не сумніваються в тому, що ці спраглі пригод юнаки повернуться додому, бояться тільки, що в їхніх очах згасне вогонь, а в серцях — воля до життя. А вони не хочуть, щоб цей чудернацький Кінґзпорт з його крутими вуличками і старовинними фронтонами з плином часу стих, тоді як регіт хору голос за голосом лунатиме все гучніше, все несамовитіше у тих незнаних і жахливих просторах, де тумани і їхні сни спиняються на спочинок дорогою з моря у небеса.

Вони не хочуть, щоб душі їхньої молоді покинули затишні вогнища і мансардні дахи старого Кінґзпорта, не хочуть, щоб у тій скелястій місцині гучнішали сміх і пісні. Бо ж кожний голос приносить із собою тумани з моря і вогні з півночі, і так само нові голоси принесуть більше туманів і більше вогнів, аж доки, мабуть, Старші Боги (на саме існування яких натякають хіба пошепки, боячись, щоб цього не почув пастор-конгрегаціоналіст) не зринуть з глибин, не прийдуть з незнаного Кадата у холодну пустку і оселяться на цій зловісній кручі так близько від лагідних пагорбів і долин сумирних простих рибалок. Вони не хочуть цього, бо прості люди не жалують неземних речей; до того ж, Жахливий Стариган нерідко пригадує те, що Олні розповів про стукіт, якого так злякався самітник, про ту допитливу чорну постать на тлі туманів, побачену крізь похмурі каламутні віконця.

Утім, про все це старійшини можуть хіба здогадуватися; а тим часом вранішні тумани так само здіймаються на ту прекрасну запаморочливу височінь до ветхої хатини зі стрімчастим дахом, до того сірого будинку, біля якого не видно ні душі, але до якого вечір приносить таємничі вогні, доки північний вітер оповідає свої дивовижні історії. Білий і пухнастий, він піднімається з морських глибин до своїх сестер-хмар, сповнений видив густих соковитих пасовищ і печер Левіатана. Пізніше хмари літніми дощами проливають часточки цих видінь на гостроверхі дахи осель поетів, а люди не можуть жити без легенд про давні химерні таємниці, дивовижі, які планети оповідають одна одній у нічній самоті. Коли у ґротах тритонів рояться оповідки, а мушлі в обплетених водоростями містах починають наспівувати дивовижні мелодії, яких навчилися від Великих Древніх, тоді величні, сповнені знань тумани отарами здіймаються до небес, а спрямовані на океан очі скель бачать тільки таємничу білу імлу, ніби край скелі є краєм всіх земель, і в чарівливому просторі полегшено линуть урочисті передзвони бакенів.