Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Барва з позамежжя світу

На захід від Аркгема здіймаються стрімкі бескиди, а видолинки там поросли густими лісами, яких ніколи не торкалася сокира. Є і темні вузькі улоговини, за схили яких чіпляються дерева, де жебонять струмочки, які не бачили жодного промінчика сонця. На пологіших схилах притулилися старовинні кам’яні ферми з приземкуватими, замшілими хатинами, які у прихистку величних скель навіки занурилися в роздуми про таємниці Нової Англії; втім, усі вони зараз стоять порожні, їхні широкі димарі обвалюються, а обшиті ґонтом стіни загрозливо випинаються з-під низеньких мансардних дахів.

Старожили звідси пішли, а чужинцям тут не подобається. На цих землях намагались поселитися франкоканадці[148], індіанці, італійці і навіть поляки — проте ніхто не затримався. І річ не стільки в чомусь, що можна було там почути, побачити чи з чим зіткнутися, а радше в тому, що навіювала уява. Ця місцина взагалі погано впливає на уяву, а про приємні сни тут можна забути. Мабуть, саме це і відлякує сторонніх, бо старий Еммі Пірс ніколи не розповідав їм того, що він пригадує з дивних часів. Еммі, який з роками трохи поїхав розумом, єдиний, хто досі там живе, єдиний, хто досі говорить про ті дивні часи; та й то він зважується на це лише тому, що його будинок стоїть край поля і поблизу ходжених шляхів навколо Аркгема.

Коли я тільки збирався вирушити до цих долин і пагорбів, щоб виконати необхідні заміри для нового водосховища, мене попереджали, що це лихе місце. Вперше я почув таке в Аркгемі, а оскільки це стародавнє містечко, сповнене відьомських легенд, я собі подумав, що то одна з історій, які бабусі століттями розповідають онукам. Сама назва «гибле пустище» здавалася мені надто дивною і театральною, аж стало цікаво, як це вона потрапила до пуританського словника. А тоді я сам угледів оте темне плетиво улоговин і схилів на заході долини і вже нічому не дивувався, окрім безмежної загадковості того місця. Я побачив його вранці, однак та місцина вічно повита тінями. Там занадто густо ростуть дерева, а їхні стовбури надто товсті для будь-якого нормального новоанглійського дерева. На пітьмавих стежинах поміж деревами було занадто тихо, а лісова земля була надто м’якою, встеленою товстою ковдрою моху і прілого листя, що гнило тут, либонь, від початку часів.

На просіках, переважно вздовж старої дороги, тулилися ферми; на обійстях деяких із них ще стояли всі будівлі, на інших — тільки одна чи дві, а іноді й зовсім — лише самотній димар чи просто вхід до підвалу. Там буяли всуціль бур’яни і верес, у хащах яких снували дикі тваринки. Над усім цим витав гнітючий дух неспокою і бриніла легка нотка несьогосвітності та гротеску, наче бракувало якоїсь невловимої деталі у перспективі чи світлотіні. Тож і не дивно, що чужинці не хотіли тут селитися, бо в цьому місці не хотілося залишатися навіть на одну ніч. Цей край надто нагадував пейзажі Сальватора Рози[149]; він дуже скидався на якусь заборонену гравюру на сторінках книги жахіть.

Але все це виглядало не настільки жахливо, як саме гибле пустище. Я збагнув це тієї ж миті, коли спустився до нього вниз розлогою долиною; жодна інша назва не годилася, щоб назвати це, так само й ніщо інше не пасувало так цій назві. Ці слова міг би дібрати поет, якби бодай краєм ока побачив цю місцину. Либонь, думав я, споглядаючи її, тут бушувала пожежа; але чому ж нічого більше так і не виросло на цих п’яти акрах сірої пустки, що простягалася до виднокола, наче випалена кислотою величезна пляма серед лісів і полів? Вона лежала на північ від старої дороги, лише трохи зачіпаючи південне узбіччя. Чомусь навіть сама думка про те, щоб підійти ближче, збурила в мені огиду, але, зрештою, я змусив себе ступити туди тільки тому, що мене туди привела робота. На всій цій величезній площі нічого не росло — скрізь лише жирний сірий порох, чи то попіл, над яким, здавалося, навіть вітер ніколи не віяв. Дерева поблизу росли тонкі та хирляві, довкруж лежало чимало струхлявілих стовбурів. Коли я квапливо переходив на інший бік пустища, то встиг помітити праворуч від себе купу цегли і каміння, які позначали рештки димаря і підвалу, та ще зяюче чорне нутро покинутого колодязя, затхлі випари з якого забарвлювали сонячні промені напрочуд химерними відтінками. Навіть довгий, втомливий підйом угору лісистим схилом, який чекав на мене далі, здавався безмежно гостинним порівняно з цим краєвидом, тож більше я не дивувався страшним чуткам, які переказує аркгемський люд. Поблизу не було ані будинків, ані руїн; певно, навіть у давнину ця місцина була самотньою і віддаленою. А на зворотній дорозі, у присмерку, остерігаючись іти через ту зловісну пустку, я вирішив накинути гак і подався до міста манівцями — дальньою південною дорогою. У глибині душі я хотів, щоб небо захмарилось, бо в мою душу почав закрадатися страх перед глибокими небесними безоднями.

Увечері я порозпитував аркгемців-старожилів про гибле пустище і про те, що означала ця фраза — «дивні дні», яку стільки разів ухильно бурмотіли у відповідь на мої розпитування. Втім, я не отримав жодної докладної відповіді, проте зрозумів, що ця таємниця не така давня, як собі уявляв. Це виявилося геть не старою легендою, все трапилося ще за пам’яті тих, хто про це розповідав, — десь у вісімдесятих, коли ціла родина, що жила у тих місцях, зникла або ж була вбита. Ніхто не вдавався в подробиці; і оскільки всі в один голос переконували мене не зважати на божевільні вигадки старого Еммі Пірса, я розшукав його наступного ж ранку, дізнавшись, що він самотньо живе у старенькому трухлявому будиночку саме там, де дерева починали розростатися до небачених розмірів. Це була якась моторошно занедбана місцина, над якою вже починав витати слабкий сморід, що пробивається з будинків, які простояли занадто довго. Лише наполегливим стукотом я підняв з ліжка старого чоловіка, проте, ще поки він нерішуче човгав до входу, збагнув, що він мені не радий. Він був не такий старезний, як я очікував, але його очі глибоко позападали, а неохайна одіж та сива борода виглядали і геть похмуро.

Не знаючи, як найкраще налаштувати його на оповідь, я почав розповідати про свої справи: про заміри, які проводжу, поставив кілька загальних питань про околиці. Він був значно тямовитіший та й куди освіченіший, ніж я собі гадав, і перш ніж я оговтався, він уже розповів мені все те, що я загалом почув в Аркгемі. Він не був схожий на інших селян, з якими я стикався у тих краях, де планувалося водосховище. Я не почув від нього жодного слова протесту проти затоплення багатьох миль прадавніх лісів та земельних угідь, хоча, здається, його власний будинок також стояв на землях, які мали бути затоплені після зведення загати. Єдина емоція, яку він виказував, — це полегшення; полегшення від долі, яка чекає на темні похмурі видолинки, в яких він провів ціле життя. Авжеж, їм краще бути під водою, а ще краще, якби їх затопило тоді, після дивних днів. І, коли він отак розпочав розповідь, його хрипкий голос раптом зазвучав нижче, а сам він усім тілом подався вперед і почав емоційно вимахувати вказівним пальцем.

Саме тоді я почув цю історію, і поки його деренчливий голос то хрипів, то шепотів, розповідаючи її, я раз у раз здригався, незважаючи на теплу літню днину. Мені нерідко доводилося допомагати йому пробиратися крізь нетрі його власної розповіді, виокремлювати фрагменти наукових теорій, які він повторював як папуга, завчивши слова професорів, а також заповнювати прогалини в оповіді там, де його відчуття логіки чи послідовності давало збій. Коли ж він закінчив розповідати, я вже не дивувався ні тому, що його розум потьмарився, ані тому, що аркгемський люд неохоче говорить про гибле пустище. Ще до заходу сонця я поквапився назад у готель, остерігаючись, щоб ніч не застала мене на відкритій місцевості; наступного ж дня я поїхав до Бостона і відмовився від завдання. Я не міг змусити себе знову вирушити в похмурий хаос старого лісу та крутосхилів чи ще раз побачити гибле пустище, де посеред покришеної цегли і каміння пусткою зяяв колодязь. Невдовзі там таки побудують водосховище, невдовзі всі ці прадавні таємниці будуть надійно поховані під товщею вод. Але навряд чи навіть тоді мені знову захочеться побувати там проти ночі — принаймні, поки на небі сяятимуть лиховісні зірки; і ніщо на світі не змусить мене випити води із нового водогону Аркгема.

Еммі сказав, що все почалося з метеорита. До його появи ще з часів судилища над відьмами взагалі не було жодних неймовірних легенд, та навіть і тоді ці західні ліси викликали куди менший жах, аніж маленький острівець посеред Міскатоніка, де біля вигадливого кам’яного вівтаря, старішого навіть за індіанців, засідав Диявол. Ці ліси не вважалися населеними примарами, а їхній фантастичний присмерк ніколи не був жахливим — аж до дивних днів. Тоді насунула ота незвичайна біла полуденна хмара, в повітрі залунали вибухи і ген у далекій лісовій долині забовванів стовп диму. А вже до ночі кожен в Аркгемі чув про великий камінь, що впав із небес і приземлився прямо біля колодязя на обійсті Наума Ґарднера. То його будинок стояв на тому місці, де пізніше утворилось гибле пустище, — ошатна біла хатинка Наума Ґарднера посеред родючих садів та полів[150].

Наум пішов до міста, щоб розповідати людям про камінь, і дорогою повернув до Еммі Пірса. Тоді Еммі було сорок років, і він добре запам’ятав усі ті дивні речі. Наступного ранку вони з дружиною разом із трьома професорами Міскатонікського університету, які поквапилися на власні очі побачити дивного гостя із незнаних зоряних просторів, вирушили до місця падіння метеориту, а побачивши — здивувались, чому Наум напередодні називав його таким величезним. Він зсохся, пояснив їм Наум, вказуючи на велику коричнювату брилу на поораній землі та обвугленій траві біля старовинної криниці з журавлем на передньому дворі; але вчені йому пояснили, що каміння не зсихається. Від метеорита все ще пашіло теплом, а Наум заявив, що вночі він світився блідим сяйвом. Професори спробували відколоти шматочок геологічним молотком і виявили, що камінь напрочуд м’який. Він і справді був дивовижно м’яким, майже пластичним; тож професори радше відколупали, аніж відкололи зразок, який забрали із собою в університет для дослідів. Вони поклали його у старе відро, позичене на кухні у Наума, бо навіть найменший шматочок вперто відмовлявся охолоджуватися. На зворотній дорозі вони також спинилися в Еммі, щоб перепочити, і, здавалося, замислились, коли пані Пірс зауважила, що уламок, схоже, поменшав і трохи обпалив дно відра. Він і справді був невеликим, але, можливо, вони просто взяли менше, ніж гадали.

Наступного ж дня — а діло було у червні вісімдесят другого — не приховуючи свого захвату, професори поспішили назад. Минаючи хатину Еммі, вони розповіли йому, які дивовижі витворяв цей зразок і як він безслідно зник, коли його помістили у скляну пробірку. Пробірка також зникла, і вчені мужі довго говорили про дивовижну спорідненість цього каменя з кремнієм. У лабораторних умовах він поводився геть неймовірно — залишався цілком інертним, не виділяв ніяких оклюдованих газів[151], коли його нагрівали над вугільним пальником, ніяк не реагував на перл бури[152], та й взагалі, як невдовзі виявилося, він ніяк не змінювався під впливом температури, навіть у струмені оксисен-гідрогенового пальника[153]. Під пресом він деформувався, а у темряві помітно світився. Вперто не бажаючи охолоджуватися, він невдовзі викликав захват у всього університету; а під час нагрівання біля спектроскопа він відкидав тони кольору, не схожого на жоден знаний відтінок нормального спектру, тож невдовзі почали говорити про невідомі елементи, неймовірні оптичні властивості та інші речі, які зазвичай кажуть збентежені науковці, стикаючись із невідомим[154].

Тож так його й не охолодивши, вони почали експериментувати з ним у реторті, додаючи різноманітні реагенти. Вода на нього ніяк не вплинула. Соляна кислота також. Азотна кислота і навіть царська вода лише шипіли і розбризкувалися навсібіч, торкаючись його інертної гарячої поверхні. Еммі нелегко було пригадати всі ці деталі, але він згадав деякі розчинники, коли я перелічив ті з них, які зазвичай використовуються. Вони застосовували аміак та їдкий натр, спирт та ефір, огидний сірковуглець та ще з десяток інших, але, хоча з плином часу маса зразка стабільно зменшувалась, а сам шматочок, здавалося, поволі холонув, він усе ж ніяк не реагував із розчинниками — вони ніби взагалі на нього не впливали. Втім, це безсумнівно був метал. Вдалось з’ясувати, що він був магнетичний, а після занурення у кислі розчинники на шматку метеорита були помітні слабкі сліди відманштеттенових фігур[155]. Коли температура зразка суттєво знизилася, досліди продовжили у скляному посуді; саме у скляній колбі вони залишили всі уламки, на які подрібнили суцільний шматок під час дослідів. Наступного ранку і уламки, і сама колба безслідно щезли, і тільки обвуглена пляма на дерев’яній полиці позначала місце, де вони раніше стояли.

Усе це професори розповіли Еммі, навідавшись до нього наступного ранку, і він знову вирушив з ними, щоб поглянути на кам’яного посланця зірок, цього разу без дружини. Метеорит очевидно зсихався, і навіть високочола професура не могла сумніватися в реальності того, що бачила. Навколо брунатної брили, що помітно зменшилася і лежала біля криниці, тепер було порожнє місце і купи вивернутої землі; те, що вчора мало добрих сім футів у діаметрі, зараз заледве сягало п’яти. Камінь був досі гарячий, і вчені мудрагелі, уважно вивчаючи його поверхню, молотком і зубилом відкололи ще один, більший, шматок. Цього разу вони сягнули глибше і, витягуючи фрагмент з породи, побачили, що ядро цього об’єкта відрізняється від решти речовин.

Вони знайшли всередині щось схоже на оболонку великої кольорової глобули, вкрапленої в породу. Було майже неможливо описати її колір, що нагадував певні елементи дивного спектру самого метеорита; загалом, його й кольором можна було назвати лише з великою натяжкою. Глобула була гладенькою на дотик, а побіжний огляд показав, що вона крихка і порожниста. Один із професорів легенько цюкнув її молотком, і вона, тихенько хруснувши, розбилась. Усередині не було нічого, а в момент розламування зникли і всі сліди самої глобули. Після неї в породі залишилась хіба невеличка сферична порожнина, зо три дюйми діаметром, і всі нараз вирішили, що їм вдасться знайти інші інклюзи, раз уже вони втратили вміст цієї.

Але припущення не справдилося; після кількох марних спроб знайти нові глобули в метеориті науковці пішли геть із тим зразком, який вони здобули вранці і який, втім, у лабораторії поводився анітрохи не краще, ніж його попередник. Він був пластичним, екзотермічним, магнетичним, трохи люмінесцентним, трохи холонув у сильних кислотах, відкидав барви невідомого спектру, поволі зникав на повітрі, взаємознищувався з кремнієвмісними компонентами — і це все, що взагалі вдалось з’ясувати; наприкінці серії дослідів науковці з університету змушені були визнати, що вони його неспроможні класифікувати. Він не належав цьому світові, а був частинкою великого зовнішнього простору і тому був наділений його властивостями і підкорявся його законам.

Тієї ночі шаленіла буря, а коли професори прийшли до Наума наступного дня, їх чекало гірке розчарування. Бувши магнетичним, камінь виявляв дивовижні електромагнітні властивості; він, як сказав Наум, «притягував усі блискавки», до того ж із дивовижною регулярністю. Фермер бачив, як за одну годину блискавка шість разів вдаряла у шматок каменя на його передньому дворі, а коли буря стихла, там не залишилось нічого, окрім ями біля старої криниці з журавлем, напівзасипаної землею. На тому місці спробували копати, але безрезультатно, і вчені підтвердили факт його цілковитого зникнення. Це був абсолютний провал; ученим нічого не залишалося, як повернутися до лабораторії і продовжити експерименти з фрагментом, що зменшувався і який вони дбайливо зберігали у свинцевому ящику. Він проіснував цілий тиждень, упродовж якого не вдалося з’ясувати нічого вартісного. Він зник без жодного залишку, і до того часу професори впевнились, що вони насправді бачили на власні очі таємничу крихту незвіданих безодень за межами світу; єдине дивне послання з інших світів та інших вимірів матерії, енергії та буття.

Звісно, хоча й не без фінансової підтримки коледжів, аркгемські газети чимало понаписували про цей випадок, не раз навіть посилали репортерів на бесіду з Наумом Ґарднером та його родиною. А після того як одна щоденна бостонська газета направила туди свого журналіста, Наум одразу став кимось на кшталт місцевої знаменитості. Він був високим, добросердим чолов’ягою років п’ятдесяти, жив разом із дружиною і трьома синами на охайній фермі посеред долини. Вони з Еммі часто ходили в гості один до одного, їхні дружини також товаришували; за всі ці роки Еммі жодного разу не сказав про нього кривого слова. Здається, Наум трохи запишався від уваги, яку тепер привертала його домівка, і наступні кілька тижнів чимало говорив про метеорит. Липень і серпень видалися спекотними, тож Наум тяжко працював на сінокосі десятиакрового пасовища на протилежному березі струмка Чепмена, проорюючи своїм торохкітливим возом глибокі колії на тінистих стежках. Праця виснажувала його, як ніколи раніше, і він почав відчувати вагу років на своїх плечах.

Тоді настав час жнив та збору врожаю. Поволі достигали груші та яблука, а Наум божився, що його сади родять, як ніколи раніше. Фрукти були неймовірно великі та і виблискували незвично насиченими кольорами, тож довелось замовляти нові діжі, щоб помістити весь майбутній урожай. Але Наума спіткало страшне розчарування — жоднісінький плід із усього багатющого врожаю неможливо було їсти. У солодкий аромат груш і яблук впліталась невловима нудотна гіркота, тож навіть найменший шматочок надовго залишав гидотний присмак. Те саме було і з динями та помідорами, і Наум із сумом побачив, що увесь його урожай пропав. Швидко пов’язавши між собою події, він заявив, що метеорит отруїв ґрунт, і подякував Богу, що більшість його дерев росли на височинах далі уздовж дороги.

Зима видалася ранньою і дуже морозною. Еммі бачив Наума рідше, ніж зазвичай, але зауважив, що той виглядає стурбованим. Усе його сімейство стало якимсь мовчазним та відлюдькуватим, вони почали пропускати церковні служби та різні вечірки, що проводилися в селі. У них не було жодних очевидних причин для такої замкненості чи то меланхолії, хоч усі вони час від часу скаржилися на все гірше здоров’я і постійну тривогу. Сам Наум вельми докладно пояснив природу цієї бентеги, розповівши, що його стривожили сліди на снігу. На перший погляд, то були звичайні собі сліди рудих вивірок, зайців та лисиць, як і кожної зими, але досвідчений фермер божився, що з ними щось не так — із тим, як саме вони були розташовані. Він не вдавався у деталі, але, здається, думав, що вони не зовсім відповідають його уявленням про нормальну анатомію вивірок, зайців та лисиць. Еммі без особливої цікавості слухав ці балачки, аж поки однієї ночі йому не довелося їхати санями повз будинок Наума, повертаючись від Кларка Корнера. На небі сяяв яскравий місяць, а через дорогу саме плигав заєць, і його стрибки були настільки довгі, що це не здалося нормальним ані Еммі, ані його коневі. Насправді, останній мало не вирвався, і його стримали лише міцно напнуті віжки. Відтоді Еммі значно більше довіряв оповідкам Наума і все дивувався, чому це Ґарднерові пси стали такі тихі та сумирні. Здавалося, у них просто не було настрою гавкати.

У лютому хлопчаки МакҐреґора з Медоу-Хілл полювали на лісових бабаків і неподалік від оселі Ґарднера підстрелили одну вельми цікаву особину. Пропорції його тіла дещо відрізнялися від нормальних, хоча й важко було докладно пояснити, чим саме, а на морді застиг вираз, якого ніхто й ніколи не бачив у бабака. Хлопці дуже перелякалися і одразу ж викинули потвору, тож селяни дізналися про неї лише з їхніх гротескних оповідок. Але всі вже помітили, що біля будинку Наума весь час харапудилися коні, і з цього зародилися перші сільські легенди, які швидко почали обростати подробицями.

Люди присягалися, що біля Наумового дому сніг танув швидше, ніж деінде, а на початку березня у крамниці Поттера, що в Кларкз-Корнер, перелякані люди довго обговорювали новину. Того ранку Стівен Райз проїздив повз садибу Ґарднерів і побачив пагони скунсової капусти[156], що випиналися з-під багна на узліссі потойбіч дороги. Ніхто й ніколи не бачив настільки великих паростків, а їхній дивний колір взагалі не надавався до опису. Виглядали вони жахливо, а кінь форкав і харапудився від смороду, який і самого Стівена вразив своєю неймовірною міцністю. Того ранку ще кілька людей вирушили до Ґарднера, щоб на власні очі побачити ті химерні паростки, і всі погодилися, що такі рослини нізащо не могли б вирости у нормальному місці. Також чимало згадували про минулорічний втрачений урожай, і тепер уже всі як один були переконані, що Наумова земля отруєна. Звісно ж, винуватцем був метеорит; а пам’ятаючи, яким дивним вважали той камінь науковці з університету, деякі фермери вирішили про це з ними поговорити.

І вони одного дня таки навідали Наума, але, не надто шануючи сільські побрехеньки та різний фольклор, скептично поставилися до оповідей селян. Так, рослини були, поза сумнівом, дивні, але вся скунсова капуста, зрештою, має не дуже типові форму та аромат, — зрештою, як і колір. Можливо, в ґрунт потрапив якийсь мінеральний елемент з каменя, тоді скоро він вимиється водами. Що ж до слідів і схарапуджених коней — то це, звісно ж, сільські байки, які не могли не виникнути після падіння аероліта[157]. Серйозним людям нічого було робити серед цих чуток, бо ж забобонні селяни ладні були повірити у все і переповідати що завгодно. Тож упродовж усіх дивних днів вчені зневажливо трималися осторонь. Тільки один із них, коли йому майже через півтора року під час слідства дали пил для аналізу, пригадав дивовижну барву скунсової капусти, яка справді дуже нагадувала ту незвичну ділянку спектру, що відображав фрагмент метеорита на спектроскопі, якою відливала тендітна глобула, що її знайшли всередині каменя з безодні. Під час розслідування зразки пилу спочатку перебували у тій самій незвичній ділянці спектру, але згодом втратили свої властивості.

Біля Наумового дому надто рано почали розпускатися дерева, які ночами зловісно хитали гіллям на вітрі. Другий син Наума, Тадей, хлопчина п’ятнадцяти років, божився, що навіть коли не було вітру, вони все одно хиталися, але це здавалося неймовірним навіть для пліток. Втім, у повітрі виразно витала якась тривога. У всього сімейства Ґарднерів з’явилася звичка мимоволі до чогось дослухатися, хоча й ніхто з них не міг достеменно пояснити, що саме вони намагаються почути. Так вони поводилися переважно в миті якогось потьмарення. І, на жаль, з кожним тижнем таких випадків лише більшало, аж поки всі почали подейкувати, що «з Наумовою родиною щось не так». Коли проріс перший ломикамінь, то він теж мав дивне забарвлення, не таке, як у скунсової капусти, але дуже схоже, і так само цей нікому не відомий колір навіть не було з чим порівняти. Наум повіз кілька квіток до Аркгема і показав їх редакторові місцевого видання «Ґазетт»[158], але цей діяч тільки й спромігся, що написати гумористичну статтю, в якій темні страхи селян поставали звичайним безглуздям. Дарма Наум розповів цьому байдужому міщанинові про зв’язок між ломикаменем і тим, як почали поводитися величезні жалібниці-переростки[159].

Квітень і взагалі приніс селянам якесь безумство, саме тоді люди почали уникати дороги повз будинок Наума, так що згодом вона геть спорожніла. Вся річ була в рослинах. Фруктові дерева як одне розквітли у дивних барвах, а крізь кам’янистий ґрунт у дворі та на прилеглому пасовиську проклюнулася дивовижна рослинність, яку лише досвідчений ботанік зміг би співвіднести з типовою для цього регіону флорою. З усього, що росло на цій землі, тільки трава і листя залишилися нормального кольору; всюди були тільки ці, наче сухотні пародії на рослин, забарвлені хворобливим, небаченим примарним кольором, якому немає місця серед відомих на землі відтінків. Від пагонів розбитого серця[160] наче віяло постійною загрозою, а перстач розростався все більше і більше, набуваючи тієї самої збоченої барви. Еммі та Ґарднери запримітили, що між більшістю цих відтінків існує якась страхітлива подібність, ба більше, всі вони нагадують колір крихкої глобули метеорита. Наум переорав і засіяв десятиакрове пасовище, проте землю навколо дому не чіпав. Він знав, що користі з неї вже не буде, і сподівався тільки, що літня рослинність витягне отруту з ґрунту. Тепер він був готовий практично до всього, він звикнувся з думкою, що біля нього постійно щось є — щось, що тільки й чекає, аби його помітили. Звісно, на ньому позначилося й те, що сусіди стали уникати його будинку, але набагато сильніше це далося взнаки його дружині. Щодня ходячи до школи, хлопці почувалися краще, але і їх лякали ці чутки. Найбільше потерпав чутливіший за інших дітей Тадей.

У травні з’явилися комахи, і все Наумове обійстя перетворилось на суще жахіття, сповнене цих дзизкучих і повзучих тварюк. Більшість потвор розміром і повадками навіть близько не нагадувала своїх нормальних родичів, а їх нічна поведінка просто заперечувала увесь попередній досвід вивчення комах. Ґарднери почали чатувати вночі — чатувати, вдивляючись у темряву, очікуючи якоїсь несподіванки… вони й самі не знали, на що чекають. Саме тоді всі переконалися, що Тадей казав правду про дерева. Пані Ґарднер також була побачила це з вікна, спостерігаючи за дебелим кленовим гіллям, що вимальовувалося на тлі осяяного місяцем неба. Гілки вочевидь хиталися, хоча вітру зовсім не було. Мабуть, річ була у соках. Усе, що навколо росло, було якимось химерним. А все ж честь зробити наступне відкриття належала не Наумовій родині. Постійні дива притупили їхнє сприйняття, і полохливий комівояжер із болтонського млина, що однієї ночі їхав собі тією дорогою, гадки не маючи про місцеві легенди, зауважив те, чого вони вже не помічали. По приїзді в Аркгем його розповідь коротеньким абзацом надрукували у «Ґазетт», і тільки після цього всі фермери, разом із Наумом, уперше це побачили. Ніч видалася темною, фари його кабріолета ледь світили, але в одному видолинку біля ферми — як усі зрозуміли зі статті, йшлося про Наумову ферму — було трохи світліше. Вся рослинність навколо світилася тьмяним, але рівним сяйвом: городина, трава, листя, квіти, а на мить йому взагалі здалося, що на задньому дворі біля стодоли заворушилася якась фосфоресцентна маса.

Доти здавалося, що пошесть не зачепила траву, тож корови спокійно собі паслися на лузі біля дому, але під кінець травня молоко теж почало псуватися. Наум перегнав корів на височини, і, здається, проблема вирішилася. Невдовзі після цього стали надто помітними зміни у траві та листі. Вся зелень сіріла і робилася навдивовижу крихкою. Тепер ту місцину навідував хіба лише Еммі, але і його візити траплялися все рідше. Коли школа закрилася на канікули, Ґарднери, фактично, виявилися відрізаними від світу, а нерідко навіть просили Еммі владнати у місті їхні справи. І фізичний і психічний стан родини стрімко погіршувався, тож ніхто особливо не здивувався, коли околицею почали ширитися чутки про божевілля пані Ґарднер.

Це трапилося в червні, десь через рік після падіння метеорита, бідолашна жінка почала кричати про щось у повітрі, щось, чого вона не спроможна описати. У своїх мареннях вона не вимовляла жодного іменника, самі лише займенники з дієсловами. Щось рухалось, мінилось, переливалось, і вуха вловлювали імпульси, що не були звуками. Щось забрали — її спустошили — в ній є щось, чого не мало б бути — комусь треба це прогнати — вночі немає спокою — стіни та вікна мінялися місцями. Наум не помістив її у психіатричну клініку штату, а дозволив їй вільно блукати будинком, поки вона не шкодила собі чи іншим. Він нічого не робив навіть тоді, коли відбулися зміни в її зовнішності. Але коли хлопці стали її боятися, а Тадей мало не втратив свідомості, коли вона почала корчити йому гримаси, Наум таки замкнув її на горищі. До липня вона перестала говорити і пересувалася лише навкарачки, а під кінець місяця Наумові здавалося, що вона трохи світиться у темряві, як це раніше сталося з рослинами.

Незадовго перед цим з обійстя повтікали всі коні. Їх щось розтривожило посеред ночі, і вони страшенно іржали та били копитами. Здавалося, ніщо не могло їх втихомирити, а коли Наум відчинив стайню, вони кинулися звідти, наче перелякані олені. Цілий тиждень знадобився, щоб розшукати всіх чотирьох коней, а коли їх знайшли, вони виявилися некерованими і від них вже не було жодної користі. Щось потьмарило розум тварин, тож з милосердя їх мусили пристрелити. Наум позичив в Еммі коня для сінокосу, але той уперто відмовлявся наближатися до стодоли. Він сахався, дибився, іржав, тож, зрештою, його довелося залишити на подвір’ї, поки чоловіки розвантажували важенний віз із сіном і скиртували його. А зелень усе сіріла і осипалася. Навіть квіти, які допіру розцвіли настільки дивними кольорами, тепер посіріли, а плоди тьмяніли, зсихалися і втрачали смак. Айстри і золотушник розпустилися сірим і спотвореним квітом, а троянди, цинії та рожі виглядали так потворно, що їх позрізав Зіна[161], найстарший Наумів хлопець. До того часу дивні роздуті комахи пощезли, навіть бджоли залишили вулики і полетіли в ліси.

До вересня вся зелень стала осипатися сірою пилюкою, а Наум почав боятися, що дерева загинуть, перш ніж отрута вимиється з ґрунту. На той час його дружина геть втратила глузд і постійно кричала голосом, від якого кров холонула в жилах, тож вони з хлопцями постійно перебували в стані нервової напруги. Тепер уже вони самі цуралися людей, а коли в школі знову почалися заняття, хлопці до неї не пішли. Але саме Еммі, один із тих небагатьох, хто їх усе ще навідував у ті часи, першим збагнув, що вода в криниці більше непридатна для пиття. Щось недобре було в її смаку, хоча вона не була ані затхлою, ані засолоною, тож Еммі й порадив другові хоча б тимчасово викопати ще одну криницю вище схилом, поки не очиститься ґрунт. Наум пропустив його застереження повз вуха, бо на той час уже встиг звикнути до всіх неприємних дивовиж. Один за одним минали порожні дні, а вони з хлопцями споживали отруєні харчі і так само звично пили ту воду і їли огидні, погано зготовані страви та механічно виконували свою тяжку монотонну роботу. Усіх їх охопила якась тупа байдужість, немов вони увесь час перебували за межами відомих площин реальності, наполовину занурені в інший світ, рухаючись до вже визначеного фатуму.

Зазирнувши до криниці, у вересні збожеволів Тадей. Він пішов з відром по воду, а повернувся вже без нього — він кричав і розмахував руками, іноді зриваючись на безглузде белькотіння чи шепіт про «ворухкі барви там унизу». Вже двоє з родини злягли, але Наум ще якось тримався. З тиждень він дозволяв хлопчині вештатися околицями, аж поки в того почали заплітатися ноги і він став травмуватися, після чого Наум і його замкнув у кімнаті на горищі, що була навпроти тієї, де утримувалась його матір. Було жахливо слухати, як вони кричать одне до одного через замкнені двері, особливо маленькому Мервіну, якому здавалося, що вони розмовляють якоюсь жахливою неземною мовою. У Мервіна розвинулася страшенно хвороблива уява, а тепер, коли батько замкнув брата, що був йому кращим товаришем в іграх, його енергія не знаходила виходу.

Приблизно тоді ж худобу опосів мор. Птиця швидко сіріла й гинула, а її м’ясо було сухим і смердючим. Свині ж росли неймовірно жирними, а тоді з ними раптом стали відбуватися гидотні зміни, яких ніхто не міг пояснити. Звісно ж, їхнє м’ясо ні на що не годилося, і в Наума почали опускатися руки. Жоден сільський ветеринар не наважився б зайти на їхнє обійстя, а фахівець із Аркгема нічим не зміг зарадити. Свині також сіріли, зсихалися і ще до смерті розпадалися на порохно, а їхні очі та рила помітно деформувалися. І годі було збагнути причину цього, бо ж худоба ніколи не їла заражених рослин. Тоді щось підкосило й корів. Деякі їхні частини, а іноді й цілі тіла незбагненно драгліли і зморщувалися, ніби зсідаючись, а раптова смерть тварини чи й просто розклад тіла стали звичним ділом. На пізніх стадіях — а кінчалося завжди смертю — вони також сіріли і всихали, як дещо раніше — свині. Про отруту навіть не йшлося, бо всі запаси зберігалися в надійно замкненій стодолі. Ніякі заблукалі тварини не могли передати зарази, бо яка ж тварина зможе пройти крізь суцільну стіну? Отже, хвороба мала природне походження, проте відповідь на питання, що ж то за хвороба спричиняє до такого, була за межами людського розуміння. До жнив у їхньому господарстві не дожила жодна тварина — худоба і птиця загинули, а собаки повтікали. Однієї ночі зникли всі три собаки, і більше про них ніколи не чули. Ще раніше втекло п’ятеро котів, але їхнє зникнення навряд чи хтось і помітив, бо, здавалося, тепер в околиці не було жодної миші, а дбала про котів свого часу лише пані Ґартнер.

Дев’ятнадцятого жовтня Наум добрів до будинку Еммі з жахливими новинами. Бідолашного Тадея у його кімнаті на горищі спіткала смерть, і то така смерть, про яку він не може говорити. Наум викопав могилку на родинному кладовищі за фермою і поклав туди рештки, які вдалось зібрати. Він казав, що до Тадея нічого не могло проникнути, бо маленьке віконечко на засуві і замкнені двері були цілі; а все ж щось там побувало, так само, як раніше у хліві. Еммі з дружиною як уміли заспокоювали згорьованого чоловіка, проте самі, втішаючи його, тремтіли. Здавалося, все навколо Ґартнерів, до чого вони торкалися, потрапляло в обійми незбагненного жахіття, і навіть сама присутність одного з них у домі відчувалася як подих безіменних і незнаних світів. Попри величезну нехіть, Еммі супроводив Наума до його дому і зробив усе, що міг, аби погамувати істеричний плач маленького Мервіна. Зіну заспокоювати не довелося. Він останнім часом взагалі нічим не займався, лише сидів, тупо вирячившись у простір, і машинально робив усе, про що його просив батько; Еммі ще подумав, що доля милосердна до малого. Інколи на Мервінові крики лунала відповідь з горища, а на всі запитальні погляди Еммі Наум казав, що його дружина дуже хворіє. Коли почало смеркати, Еммі подався до себе, бо навіть дружба не могла змусити його переночувати у тій місцині, де вже починала блідо світитися зелень, а дерева хиталися без вітру. На превелике щастя Еммі, в нього була не дуже багата уява. Навіть в осередді жахіть його розум якось давав собі з цим раду; але якби він зміг пов’язати між собою всі ті події і бодай трохи поміркувати про них, то, безсумнівно, також втратив би розум. Тож у сутінках він покинув будинок, і в його вухах ще довго страхітливо відлунювали верески божевільної жінки та знервований дитячий плач.

Три дні по тому, рано-вранці, Наум ускочив до Еммі на кухню і, не знайшовши там господаря, вилив душу у своїй сповненій відчаю оповіді пані Пірс, яка сиділа там, заціпенівши від жаху. Цього разу йшлося про маленького Мервіна. Він зник. Пізно вночі Мервін з ліхтарем і відром пішов по воду і не повернувся. Він останнім часом був сам не свій, заледве розумів, що робить. Кричав вечорами. Тоді знадвору також пролунав крик, але перш ніж батько встиг відчинити двері, хлопчик уже зник. Ліхтар, який він узяв із собою, не світив, а самого хлопця не було й сліду. Тоді Наум подумав, що ліхтар з відром також зникли, але на світанку, повертаючись із пошуків лісами і полями, що тривали всю ніч, він знайшов біля криниці деякі дуже дивні речі. Там була покорчена і, очевидно, якимсь чином розплавлена грудка металу, яка раніше, ймовірно, була ліхтарем, а погнута дужка і покручені обручі, що теж напіврозплавлені лежали поруч, швидше за все, були залишками відра. І це все. Наум не знав, що й думати, пані Пірс розуміла ще менше, та й Еммі, коли він, повернувшись додому, вислухав цю історію, не міг сказати нічого путнього. Мервін зник, і не було жодного сенсу розповідати про це сусідам, які вже й без того сахалися Ґарднерів. Проте так само марно казати щось людям у Аркгемі, які звикли з усього насміхатися. Спершу не стало Теда, а тепер і Мервіна. Щось чаїлося, чаїлося і вичікувало, чекало, поки його побачать, відчують, почують. Наум також готувався до такої долі і наостанок попросив Еммі наглянути за його дружиною і Зіною, якщо вони його переживуть. Мабуть, це була кара за якусь провину, хоча він і не міг збагнути, за яку саме, бо ж він, Наум, скільки себе знав, завжди слідував шляхами Господніми.

Більш ніж два тижні Еммі нічого не чув про Наума, аж зрештою, стривожений тим, що могло трапитися, переборов страх і навідав садибу Ґарднерів. З великого димаря не курився дим, і на якусь мить гість злякався найгіршого. Вигляд самої ферми приголомшував — землю вкривали сірувата всохла трава і листя, зі старовинних стін і фронтонів ламким галуззям осипалися виноградні лози, могутні безлисті дерева здіймалися до сірого листопадового неба і ніби аж пашіли злобою, якої Еммі не міг не зауважити у майже непомітному погойдуванні їхніх гілок. Проте Наум був ще живий. Він, геть ослаблий, але притомний, лежав на канапі у низенькій кухні і віддав Зіні якісь накази. У кімнаті було страшенно холодно, і коли Еммі почав помітно дрижати, господар хрипко гукнув Зіні принести більше дров. Проте від них було небагато користі, бо чимала піч була згасла й порожня, і тільки вітер, що задував крізь димар, раз у раз здіймав там хмарки кіптяви. Тоді Наум запитав, чи потеплішало тепер, коли у вогонь підкинули дров, і Еммі збагнув, що трапилося. Урвалася найгрубша жила, і розум безталанного фермера з останніх сил захищався від ще більшого горя.

Обережне розпитування не допомогло Еммі з’ясувати, куди ж зник Зіна.

— У криниці… він живе у криниці… — це все, що спромігся сказати потьмарений розумом батько.

Тоді в голові гостя блискавкою промайнула думка про божевільну дружину господаря, і він став розпитувати про неї.

— Неббі? Тут, де ж їй іще бути! — здивовано відповів бідолаха Наум, і невдовзі Еммі збагнув, що шукати доведеться самотужки.

Залишивши заслаблого чоловіка бурмотіти собі на канапі, він зняв ключі з цвяшка за дверима і піднявся скрипучими сходами на горище. Нагорі було тісно і чимось страшенно смерділо, нізвідки не долинало жодного звуку. З чотирьох дверей у коридорі тільки одні були замкнені, тож саме до них він почав підбирати ключі із в’язки. Третій ключ підійшов, і, трохи пововтузившись із замком, Еммі відчинив невисокі білі двері.

Усередині панувала темрява, бо єдине віконце було невелике, до того ж напівзакрите грубими дерев’яними віконницями; стоячи на збитій із широких дощок підлозі, Еммі нічогісінько не бачив. Сморід неможливо було витримувати, тож, перш ніж ступити у глиб кімнати, йому довелося вийти назовні, щоб наповнити легені придатним для дихання повітрям. Увійшовши, він побачив щось темне у кутку, а придивившись — голосно закричав. У цей час йому здалося, що з підлоги піднялася якась хмарка, затуливши собою вікно, а ще за мить відчув, що його наче ошпарило якимсь гидотним струменем пари. Дивні кольори затанцювали в нього перед очима, і якби він не заціпенів від жаху, то згадав би про глобулу в метеорі, яку пробив геологічний молоток, і про страхітливу рослинність, що зійшла тієї весни. Але він міг думати лише про блюзнірське страховидло, яке зараз було перед ним і яке, очевидно, також стало жертвою безіменного фатуму, що спіткав молодого Тадея і худобу. Але найстрашніше у цьому жахітті було те, що воно повільно і невблаганно сунуло вперед, водночас продовжуючи розпадатися.

Більше Еммі не сказав мені жодного слова про той випадок, і більше в його розповіді не зринало згадок про те, що безформна купа в кутку могла рухатись. Є речі, які краще не згадувати, а те, що зроблено з почуття гуманності, нерідко жорстоко засуджується законом. Я зрозумів тільки, що коли він пішов, у тій кімнатчині на горищі більше нічого не ворушилося і що залишити там бодай щось, здатне пересуватися, було б чи не страхітливішим вчинком, аніж приректи будь-яку істоту на довічні муки. Будь-хто на місці флегматичного фермера збожеволів би чи принаймні втратив свідомість, але Еммі, не втрачаючи голови, вийшов крізь низенькі двері, замкнувши за собою прокляту таємницю кімнати. Слід було подбати про Наума, його потрібно було нагодувати і привести до тями, а ще перевезти кудись, де про нього потурбуються.

Спускаючись темними сходами, Еммі почув унизу якийсь глухий звук. Він навіть подумав, що це притлумлений крик, нервово пригадавши ту наче липку пару, яка овіяла його у страхітливій кімнатчині нагорі. Кого міг потривожити його крик і його присутність? Спинившись від неусвідомленого страху, він почув інші звуки, що долинали знизу. Певно, там волочили щось важке, а ще чувся гидотний, в’язкий звук, ніби якесь мерзенне й нечестиве поріддя щось смоктало. Несподівано здолавши неймовірну висоту асоціативного мислення, він мимоволі подумав про побачене нагорі. Милий Боже! В якому ж це страхітливому сні він опинився? Він не наважувався йти ні вперед, ані назад, лише стояв і тремтів перед темним поворотом сходів. В його пам’яті закарбувалися найменші подробиці. Звуки, відчуття очікування жаху, темрява, крутизна вузьких східців і — Боже милосердний! — тьмяне, але добре помітне світіння всієї деревини навколо нього: східців, перил, оголеної дранки і балок!

Тоді Еммі почув, як його кінь, що стояв надворі, несамовито заіржав, а потім пролунав тупіт копит і звуки квапливої втечі. За якусь хвилю запряжений у бричку кінь зник, залишивши переляканого чоловіка стояти на сходах і гадати, що ж його так налякало. Але це ще не все. Був ще й інший звук. Щось наче сплеск — либонь, води у криниці. Він залишив стриноженого Героя біля неї, і колесо брички, мабуть, просто зачепилося за цямрину, вирвавши звідти камінь. А бліде фосфоресцентне світло все так само сяяло на гидотно старезній деревині. Господи! Який же то був ветхий будинок! Його звели ще 1670 року, а мансардний поверх — не пізніше 1730 року.

Тепер знизу чітко долинало легеньке шкряботіння об підлогу, й Еммі міцно стиснув в руці масивного ціпка, якого він навіщось підібрав на горищі. Ледь опанувавши себе, він спустився вниз і сміливо рушив до кухні. Втім, він так туди і не дістався, оскільки там більше не було того, по кого він ішов. Воно трапилося йому на півдорозі, ще подаючи ознаки життя. Еммі не міг сказати, чи приповзло воно самотужки, а чи його сюди притягла якась невідома сила, а проте на ньому вже лежала печать смерті. Все сталося з ним за якісь півгодини: стрімке наближення кінця, посіріння, розклад. Воно було жахливо крихким, сухі шматки сипалися з нього на підлогу. Еммі не міг до нього торкнутися, лише нажахано вдивлявся у спотворену пародію на те, що раніше було обличчям.

— Що то було, Науме… що то було? — прошепотів він, і потріскані, зотлілі губи насилу спромоглися на останню відповідь:

— Ніц… ніц… барва… пече… холодна і мокра, а пече… в колодязі живе… я ї’ бачив… як дим… як ото квіти тої весни… а колодязь вночі світився… Тед, і Мерні, і Зіна… все живе… висмоктує життя з усього… в тім камені… то певно камінь ту’ всьо потруїв… я де знаю, шо він хоче… та кругла штука, шо її люди з коледжу відтам виколупали… розбили… то та сама барва… така самісько, як квіти і зелень… їх певно більше… зерна… зернята… і проросли… я на цім тижні перший раз побачив… тяжко йому було з Зіною… великий хлопчик, здоровий во… а воно лізе тобі в голову і забирає… випалює… вода в тому колодязі… а ти правду… зла вода… Зіна з колодязя не вернувся… не виліз… тягне тебе… ти знаєш, що буде, а толку… я то вже бачив, а потім знову як Зіну забрали… як Неббі, Еммі?.. голові зле… не знаю, коли остатній раз ї’ годував… ой буде в’на на ня миригуватиси… йно барва… їй твар під ніч мінялася на тоту барву… а в’но пече і смокче… то відкись, де всьо не так, як ту’… один з тих професóрів так повів… то правду казав… бережиси, Еммі, бо в’но ше не всьо… життє висмоктує…

Це був кінець. Оте, що говорило, більше не могло продовжувати, бо вже розпадалося на шматки. Еммі прикрив останки червоною картатою скатертиною і через задні двері вибіг на поле. Він піднявся угору схилом на десятиакрове пасовище і поквапився додому північною дорогою крізь ліси. Він не міг змусити себе пройти повз криницю, від якої втік його кінь. Глянув на неї у вікно і побачив, що у цямрині не бракує жодного камінця. Отож бричка ні за що не зачепилася, а той сплеск був від чогось іншого — чогось, що, покінчивши з бідним Наумом, пірнуло в криницю.

Коли Еммі дістався до свого дому, виявилося, що кінь із бричкою вже прибіг, до смерті налякавши його бідолашну дружину. Заспокоївши її, однак нічого не пояснивши, він негайно вирушив до Аркгема і повідомив представникам влади, що сімейства Ґарднерів більше немає. Він не вдавався у подробиці, лише повідомив про смерть Наума і Неббі, бо про смерть Тадея і так було відомо, та ще згадав, що причиною, либонь, була та сама недуга, від якої вимерла худоба. Також повідомив, що Мервін та Зіна зникли. У поліцейському відділку його стали допитувати, і зрештою Еммі довелося супроводжувати на ферму Ґарднера трьох офіцерів разом із коронером[162], судмедекспертом і ветеринаром, який раніше лікував їхню хвору худобу. Робив це Еммі всупереч власному бажанню, бо вже було по обіді і він боявся, що їх у цій проклятій місцині може заскочити ніч, — лише присутність інших людей його трохи заспокоювала.

Усі шестеро чоловіків їхали у легкому відкритому екіпажі услід за бричкою Еммі, прибувши на спустошене моровицею обійстя близько четвертої. Хай якими звичними були для офіцерів сцени відразливих смертей, все ж нікого не зоставило байдужим те, що вони побачили на горищі та внизу на підлозі під червоною картатою скатертиною. Сам вигляд ферми, що обернулася сірою пусткою, достатньо вражав, але ті дві речі, які тліли просто на очах, були за межами будь-якої уяви. Ніхто не міг на них довго дивитися, а судмедексперт зауважив, що йому немає на чому проводити експертизу. Звісно, окремі зразки піддавалися аналізу, тож він зібрав їх — і тут справа набула дуже химерного продовження у лабораторії університету, куди принесли дві колби з порохном. Під спектроскопом обидва зразки давали барву невідомого спектру, чимало відтінків якої були достоту такі ж, як і в чудернацькому метеорі, що впав торік. Приблизно через місяць матеріал втратив свою здатність випромінювати цей спектр, чисте ж порохно складалося переважно з лужних фосфатів та карбонатів.

Якби Еммі міг лише подумати, що вони зазирнуть у криницю, він би не сказав їм жодного слова про неї. Сонце хилилося до заходу, і понад усе на світі йому хотілося забратися звідси. А все ж він не міг утриматися і кидав знервовані погляди у бік кам’яної цямрини під великим журавлем, тож коли детектив поцікавився, в чому річ, він мимохіть зауважив, що Наум боявся чогось там унизу — боявся так сильно, що навіть не думав про те, щоб шукати там Мервіна чи Зіну. По цих словах слідчі вже не хотіли нічого чути — лише негайно вичерпати і обстежити дно криниці, тож Еммі, тремтячи з голови до п’ят, мусив чекати, поки затхлу воду відро за відром витягали нагору і виливали на землю. Чоловіки з огидою відверталися від рідини, а під кінець і просто закривали носи від всюдисущого нестерпного смороду. Робота виявилася не настільки тривалою, як вони боялися, бо рівень води був дуже низьким. Не варто, мабуть, докладно розповідати про те, що вони там знайшли. Мервін і Зіна обоє були там, точніше кажучи, їхні частини, а від решток зосталися майже самі кістки. Всередині був також невеличкий олень і чималий пес, приблизно в такому самому стані, та ще купа кісток дрібніших тварин. Твань і слиз на дні були ніздрюваті й наче булькотіли, а чоловік, який з довгою дерев’яною жердиною спустився на ручних опорах униз, виявив, що та може проникати на яку завгодно глибину, не зустрівши жодної твердої перепони.

Запали сутінки, тож із будинку винесли ліхтарі. Тоді, зрозумівши, що з колодязя більше просто нíчого діставати, всі зайшли досередини і сіли радитися в старовинному покої, а мінливе світло таємничого місячного серпика блідо сяяло над сірою пусткою двору. Усіх чоловіків ця справа відверто збентежила, ніхто не міг знайти хоча б якогось переконливого доказу, що свідчив би про зв’язок поміж дивною рослинністю, невідомою хворобою живності та людей і незбагненними смертями Мервіна та Зіни в отруєній криниці. Так, всі вони чули сільські поголоски, але ніхто з них не міг повірити, що тут було щось, що б настільки суперечило законам природи. Безсумнівно, метеор отруїв ґрунт, але хвороби людей і тварин, які нічого з цього ґрунту не їли, мали мати іншу природу. Річ у воді з криниці? Цілком можливо. Добре було б зробити її аналіз. Але яке незбагненне божевілля змусило обох хлопців туди стрибонути? Вони обоє поводились настільки схоже і, судячи зі знайдених фрагментів обоє страждали від усе того ж смертельного сірого тліну. Чому ж усе сіріло й починало порохнявіти?

Коронер, що сидів біля вікна, яке виходило на переднє подвір’я, першим помітив мерехтіння біля криниці. Запала глибока ніч, і вся ця мерзенна земля, здавалося, блідо світилася — і то не були промені місяця; це бліде мерехтіння було чітко і ясно видно — воно немов струменіло з чорної ями колодязя, наче слабкий промінь кишенькового ліхтарика, тьмяно відбиваючись у невеличких калюжках там, куди зливали воду. Воно мало дуже дивний колір, а щойно всі чоловіки підійшли до вікна, Еммі, поглянувши туди, знову відчув несамовитий переляк. Йому був добре знайомий відтінок цього дивного променя примарних міазм. Він бачив цю барву раніше і боявся навіть подумати, що вона може означати. Він бачив її в тій огидній крихкій глобулі всередині небесного каменя два літа тому, бачив у тій шаленій рослинності навесні, навіть, здавалося, бачив її цього-таки ранку, навпроти маленького затуленого віконечка у тій страхітливій кімнатчині на горищі, де трапилися речі, для яких немає назви. Та барва спалахнула лише на мить, а тоді повз нього пронісся той липкий, гидотний струмінь випарів, а потім щось, щось цієї ж барви, забрало бідного Наума. Так він сам сказав наприкінці — що воно як та глобула і рослини. Тоді його кінь налякано втік із двору, з криниці пролунав сплеск, а зараз ця сама криниця вивергала в ніч блідий, зловісний промінь такої ж демонічної барви.

Тут треба віддати належне спостережливості Еммі, який навіть такої миті зміг замислитись над суто науковим питанням. Він не міг не здивуватися тому, наскільки схоже враження на нього справили переливи тієї мли за дня, навпроти вікна, що виходило прямісінько на вранішнє небо, і нічних випарів, що виглядали люмінесцентним туманом навпроти чорного спустошеного пейзажу. Це було неправильно — це було протиприродно, — і він подумав про останні страшні слова свого приреченого друга:

— То відкись, де всьо не так, як ту’… один з тих професóрів так повів…

Нараз надворі усі припнуті до двох хирлявих саджанців коні схарапудились і, вириваючись, почали шалено гризти вудила. Кучер кинувся до дверей, гадаючи чимось зарадити, але Еммі поклав йому на плече свою тремтячу руку.

— Ти туда не ходи, — прошепотів він. — Там шось таке, шо ми не знаєм. Наум казав, там шось таке жиє, шо смокче життя. Він казав, то певно шось, шо виросло з круглої кульки, як та, жи ми виділи в тім метеоритнім каменю торік в червню. Смокче і пече він казав, і воно чисто як тота барва, жи зара світить там, жи ї ледь видко і не сказати, шо воно таке є. Наум думав, воно живиси живим і чимраз міцніє. Казав, жи видів його на тім тижню. То певно шось здалеку з небес, як той чоловік з коледжу казав про камінь. То, як воно собі є, як воно поводиться, то не так, як у Божім світі. То шось з-поза світу.

Тож чоловік нерішуче спинився, а світло з криниці ставало все яскравішим, і припнуті коні били копитами землю та все несамовитіше іржали. То була справді страхітлива мить: старовинний проклятий і просякнутий жахом будинок, чотири страхітливі купи останків у дровітні на задньому дворі — два з будинку і два з криниці, і стовп незнаного і проклятого сяйва з ослизлої криниці на передньому дворі. Еммі утримував кучера на місці, попри те, що сам він, зіткнувшись із тим туманом на горищі, залишився неушкодженим, але інакше він не міг вчинити. Ніхто й ніколи не дізнається, що коїлось надворі тієї ночі; і хоч ця мерзота з-поза світу досі не заподіяла шкоди жодній людині, яка була б при здоровому глузді, не можна було знати напевне, на що вона здатна, бо ж її сила, здавалося, все росла, і, судячи з усього, вона ось-ось мала явити себе в усій своїй повноті під сутінню місцями захмареного нічного неба.

Зненацька один із поліцейських, що стояли біля вікна, коротко і різко скрикнув. Інші спершу озирнулися на нього, а тоді швидко поглянули у вікно, куди був спрямований його безтямний погляд. Слова були зайві. Те, що раніше було сільськими плітками, тепер перетворилося на реальність, і саме через те, що постало перед їхніми очима, всі присутні згодом пошепки погодилися, що в Аркгемі не слід про це говорити. Для початку необхідно зауважити, що на ту пору все на дворі немов завмерло. Щоправда, потім здійнявся невеличкий вітерець, але саме тієї миті панувало повне затишшя. Не хиталися навіть сухі й зотлілі пагони сухоребрика[163], і торочки на даху екіпажа теж не колихалися. А тоді посеред цієї моторошної розлитої навколо тиші всі дерева у дворі раптом почали зловісно і спазматично смикатися, звиваючись у конвульсивній епілепсії шаленства під осяяними місяцем хмарами; вони безсило дряпали мерзотне повітря, ніби їх смикали за якісь несьогосвітні, невидимі мотузки, що єднали їх з позаземними жахами, які корчились і клубочились серед їхнього чорного коріння.

На кілька секунд всі затамували подих. Тоді барва із темних глибин колодязя оповила місяць, і обриси пазуристих гілок дерев враз потьмяніли. А потім, сповнені побожним жахом, всі майже водночас голосно закричали. Бо жах не зник разом з потьмянілими деревами, а коли запала глибока темрява, всі побачили, як на вершечках крон в’ються тисячі дрібних краплин блідого пекельного світла, оповиваючи кожну гілку, ніби вогні Святого Ельма чи язики полум’я, що на Трійцю зійшло на апостолів. Це було монструозне сузір’я позаземного світла, схоже на ситий рій світляків-трупожерів, що витанцьовував пекельні сарабанди під звуки проклятої музики; були ж вони тієї самої безіменної знайомої Еммі барви, якої він так боявся. І щомиті той світляний стовп із криниці все яскравішав і яскравішав, викликаючи у збентежених чоловіків неприродні відчуття приреченості, що виходили за межі будь-якої уяви, на яку був здатен їхній розум. Це вже було не сяйво — воно перетворилося на повінь світла, яке безформним потоком неприкаяної барви, здавалося, струменіло з криниці прямісінько в небеса.

Ветеринар здригнувся і рушив до вхідних дверей, щоб підперти їх іще одним важким брусом. Еммі ж більше не тремтів, але, не в змозі говорити, з величезним зусиллям підняв руку і вказав всім іншим на те, що світіння дерев стає яскравішим. Коні почали сильніше хвицатися й гучніше заіржали, але жоден з чоловіків нізащо не вийшов би надвір. За якусь хвилю світіння дерев ще дужче посилилось, а рухливі гілки почали здійматися все вище. Дерев’яний журавель також сяяв, а ще один полісмен мовчки тицьнув пальцем на прибудови і вулики, що стояли під кам’яною західною стіною. Вони також починали сяяти, і, здається, не світився лише їхній транспорт. На дорозі почулися метушня і цокіт підків, а коли Еммі взяв ліхтаря, щоб краще все розгледіти, то побачив, що, зламавши конов’язь, пара коней сірим вихором рвонула геть, тягнучи за собою екіпаж.

І тут водночас заговорили всі присутні, приголомшено і вражено перешіптуючись.

— Воно поширюється на будь-яку органіку навколо, — пробурмотів судмедексперт.

Йому ніхто не відповів, але чоловік, що спускався у криницю, зауважив, що його жердина, проходячи крізь ту твань, мабуть, зачепила якусь сутність:

— То було жахливо, — додав він. — Там не було ніякого дна. Сама лише тванюка, бульбашки, та ще відчуття, ніби під ними щось чаїться.

Кінь Еммі досі відчайдушно шарпав вудила і смикався надворі, заглушуючи майже нечутне бурмотіння свого господаря, що став міркувати вголос:

— В’но прийшло з того каменя… виросло там унизу… запопадає все живе… живиться з нього, пожирає розум, тіло… Тед і Мерні, Зіна і Неббі… а наостанок Наум… всі пили воду… а в’но напивалось ними… в’но прийшло з-поза світу, де всьо не так, як ту’… а т’перка йде додому…

І цієї миті світний стовп незнаної барви раптом став ще яскравішим і почав перетворюватися на неймовірні зародки форми, які потім кожен очевидець описував по-різному, а бідолашний стриножений Герой озвався таким криком, якого ніхто й ніколи раніше не чув від коня. Усі присутні в тій низенькій кімнатці позатуляли вуха, а Еммі з жахом і огидою відвернувся від вікна. Це важко піддається опису — коли Еммі знову глянув у вікно, злощасна тварина безформною купою лежала на залитій місячним сяйвом землі поміж розламаними голоблями брички. Поховали Героя наступного дня. Але зараз не було часу для скорботи, бо тоді ж поліцейський обережно звернув загальну увагу на щось не менш жахливе, що було з ними в одній кімнаті. Тепер, коли лампи були погашені, стало видно, що бліде світіння почало вже затоплювати увесь будинок. Сяяли грубі дошки підлоги і клаптиковий килимок, мерехтіли рами маленьких вікон. Потічки світла бігли оголеними кутовими опорами, іскрилися на полицях і пічній облямівці, вражали кожні двері і кожен предмет умеблювання. Щомиті світло набирало сили, аж поки, зрештою, стало зрозуміло, що всьому живому і здоровому варто покинути дім.

Еммі провів їх до заднього виходу і далі дорогою крізь поля на те саме десятиакрове пасовище. Вони йшли, шпортаючись, ніби сновиди, не наважуючись озирнутися, аж поки не опинилися на безпечній відстані, піднявшись на узвишшя, вони були невимовно раді, що там була стежка, бо ж хід через передні двері, повз колодязь, був для них закритий. Але йти повз мерехтливі дровітні та стодолу теж було страшно, сяйливі фруктові дерева лякали своїми вузлуватими, страхітливими обрисами — і хвала небесам, що їхні гілки пнулися вгору. Коли вони переходили кладкою потічок Чепмена, місяць сховався за незвично чорні хмари, тож звідти і аж до полів довелося брести наосліп.

Коли ж вони озирнулися на далекі вже угіддя Ґарднерів, що лежали в самісінькому низу долини, їм відкрилося страхітливе видовище. Вся ферма була осяяна якоюсь зловісною, незнаною палітрою барв: дерева, будівлі, навіть трава, вся рослинність, яка ще не цілковито набула смертельної сірості. Гілки дерев простяглися до небес і були позначені язиками пекельного вогню, а іскристі снопи того-таки страхітливого світла шугали вершечками дахів будинку, стодоли і дровітень. То була сцена з видінь Фюзелі[164], і над усім біснувалося оте шаленство світлової аморфмності, ота чужосвітня, позавимірна веселка загадкової отрути із криниці — вона нуртувала, розповзалася, хльостала, розтягалась, іскрилась і хворобливо булькотіла у своєму незбагненному космічному спектрі.

А тоді враз якась страхітлива сутність прямовисно зринула в нічне небо, немов ракета чи метеор, не залишивши по собі жодного сліду, зникнувши в неприродно правильному круглому просвіті серед хмар, перш ніж хтось із них встиг відкрити рота чи щось крикнути. Ніхто з очевидців ніколи не забуде цього видовища. Еммі ж сторопіло витріщався на сузір’я Лебедя, з-поміж зірок якого особливо яскраво мерехтів Денеб, — який на мить оповила дивна барва, що розтанула серед Чумацького Шляху. Але наступної миті його погляд знову повернувся на землю, причиною чому були тріскотливі звуки у долині. То був не вибух, як потім дехто з них божився, то всього-на-всього рипіла і тріскала деревина, а все ж наслідки були не кращими, бо за єдину примарно невловиму мить з приреченої проклятої ферми на світ вивергнулася сліпуча повінь неприродного вогню і матерії, засліпивши тих кількох спостерігачів і здіймаючи до самого зеніту хмари найдрібніших уламків такої барви, якої просто не має бути у нашому Всесвіті. Вони злетіли, вознеслися зі своїми випарами туди ж, де допіру зникла та величезна мерзота, а за мить зникли і самі. Тепер навколо чоловіків була лише безпросвітна темрява, в яку вони не наважувалися ступити, і завивав вітер, який, здавалося, всмоктувався в чорні, непроглядні вихори міжзоряного простору. Він стогнав, ревів, періщив своїми батогами поля і спустошені ліси у божевільному космічному шалі, і вони подумали, що немає сенсу чекати, поки знову визирне місяць і осяє те, що зосталося від Наумового господарства.

Занадто нажахані, щоб висувати будь-які припущення, семеро чоловіків, тремтячи, побрели північною дорогою до Аркгема. Еммі почувався гірше, ніж міське товариство, тож замість податися навпрошки до міста, умовив їх провести його додому. Він не хотів іти крізь спорожнілі, обвітрені ліси аж до свого дому на головній дорозі. Бо його переляк був куди сильніший, ніж у містян, і він довіку приречений жити з чіпким страхом всередині, про який у наступні роки він навіть не наважувався згадувати. Коли всі очевидці, що були на тому буремному пагорбі, перевели свої погляди на дорогу, Еммі ще на мить озирнувся на темну долину, на пустку, яка ще зовсім недавно була притулком його безталанному другові. І там, на тій спустошеній, далекій місцині він побачив, як щось кволо здіймається, а потім знову опадає — туди, звідки щойно перед тим та моторошна сутність злітала в небо. То була просто барва, але вона не була барвою землі чи небес. І саме тому, що Еммі впізнав барву, він зрозумів, що останній, немічний паросток тієї сутності зачаївся у проваллі криниці, і відтоді Еммі ніколи вже не знав спокою.

Ніколи більше Еммі туди не ходив. Минуло вже сорок чотири роки з часів того жаху, але відтоді він там не бував. Так, він зрадіє, коли ті землі затопить водосховище. І я теж буду радий, бо мені не сподобалося, як призахідне проміння вигравало барвами на цямрині закинутої криниці, повз яку я приходив. Сподіваюся, що вода там завжди буде глибокою — та хоч би й так, я ніколи її не питиму. Я не думаю, що ще коли-небудь навідаюся в села під Аркгемом. Троє чоловіків, що ходили тоді з Еммі, наступного ранку повернулися обстежити руїни, але насправді руїн як таких там не було. Залишилася тільки цегла з комина, каміння з підмурків підвалу, подекуди якесь кам’яне і металеве крошиво, та ще провалля тієї бездонної криниці. Окрім мертвого коня Еммі, якого вони відтягли вбік і закопали, і брички, яку вони йому повернули, звідти пощезло все, що бодай колись було живим. На п’яти акрах зловісної пустелі більше ніщо й ніколи не росло. І донині ця рана на землі зяє супроти неба як величезна пляма, випалена кислотою серед лісів та полів, а ті кілька сміливців, які наважилися піти і поглянути на ту землю, не зважаючи на сільські байки, назвали її «гиблим пустищем».

Звісно, сільські байки дивні. Вони були б ще дивнішими, якби містяни чи вчені хіміки з університету потурбувалися взяти на аналіз воду з тієї гидотної криниці чи сірий пил, який, здавалося, ніколи не ворушив вітер. Ботанікам також варто було б дослідити аномальну флору на межах пустища, бо так вони могли б пролити світло на причини того, що давно помітили селяни, — пустище розростається, зовсім потроху, можливо, дюйм на рік. Подейкують, що барва довколишніх рослин теж не зовсім звичайна, особливо ж навесні, а ще ходять якісь неймовірні чутки про дивні сліди на тонкому снігу взимку. Сніг на гиблому пустищі завжди був тонший, аніж де-інде. Коні — ті декілька, яких іще досі тримають за цієї доби моторів, — поблизу тієї мертвої долини зненацька починали показувати крутий норов, а мисливці не могли покладатися на своїх собак біля плями сіруватого пилу.

Кажуть, те місце і на розум впливає недобре: за час, що минув від смерті Наума, люди почали тупіти, а все ж їм бракувало волі забратися геть. А ті, кому вистачило тями, виїхали, тож тільки чужоземці намагалися селитися у старих спорохнявілих хатинках. Утім, вони теж не затримувалися, і можна тільки гадати, які недоступні нам видива відкривала перед ними дивовижа тих місць. Вони ж кажуть, що їхні сни у тій химерній місцині — суцільний жах; звісно, вже сам вигляд тих похмурих земель може наслати макабричні жахіття. Жодному подорожньому не вдалось уникнути дивного відчуття неправильності у тих глибоких долинах, а художники здригаються, малюючи густі ліси, глибока таємничість яких вражає дух, а не погляд. Схожі відчуття пережив і я під час тієї єдиної прогулянки на самоті, яку я здійснив до того, як Еммі оповів мені цю історію. Коли запали сутінки, я несвідомо захотів, щоб на небо набігли хмари, бо в мою душу почав заповзати дивний страх перед глибокими небесними безоднями.

Не питайте, що я про це думаю. Я не знаю — ось і все. Крім Еммі, мені нікого було розпитати, адже в Аркгемі не говорять про дивні дні, а всі три професори, що бачили аероліт і кольорову глобулу в ньому, вже померли. Там, мабуть, були й інші глобули — принаймні, схоже на те. Одна з них нажерлася і зникла, а одна спізнилася. Безсумнівно, вона ще й досі в тій криниці — я знаю, щось було не так із тим сонячним промінням, що вигравало барвами біля тієї огидної діри. Селяни кажуть, що гибле пустище щороку розширюється на дюйм, тож, можливо, воно росте навіть зараз. Але хай який демонічний виплодок там живе, очевидно, що його щось стримує, інакше зараза розповзалася б значно швидше. Може, його не пускають корені тих дерев, чиє гілля дряпає небо? Зараз в Аркгемі подейкують про товстезні дуби, які всупереч власній природі сяють і ходять ночами.

Одному Богові відомо, як воно там насправді. Говорячи про це предметно, гадаю, те, що описував Еммі, слід би назвати газом, тільки цей газ підкорявся невластивим нашому космосу законам. Він походить з-поза меж світів і сонць, що сяють у телескопах і фіксуються на фотопластинах у наших обсерваторіях. Він не клубочиться в небесах, які ретельно вивчають наші астрономи, а чи навпаки — вважають надто далекими для вивчення. То була барва з-поза меж світу — страхітливий посланець несформованих вимірів вічності, відмінний від відомої нам природи, посланець світів, саме існування яких сковує наш розум і змушує заклякати перед чорнотою позакосмічних безодень, які розверзаються перед нашими наляканими очима.

Я не думаю, щоб Еммі свідомо мені брехав, я не думаю, що вся його історія була просто маячнею, як застерігали містяни. Щось жахливе опустилося на ті пагорби і долини разом із метеором, і щось жахливе — хоча мені й невідомо настільки — досі там живе. Я радо дивитимусь, як ті землі затопить вода. А тим часом, сподіваюся, з Еммі не трапиться нічого поганого. Він уже чимало набачився — і все це неабияк на нього вплинуло. Чому ж він так нікуди й не виїхав? І як же чітко він пам’ятав останні слова Наума:

— Не втекти… тягне тебе… ти знаєш, що буде, а толку…

Еммі ж такий чудовий старий — коли бригада будівельників візьметься до роботи, я напишу головному інженерові, щоб добре за ним наглядав. Мені нестерпно уявляти його сірим, покорченим, страхітливо зітлілим, яким він усе частіше являється в моїх снах.