Натура для Пікмана




Не подумай, що я здурів, Еліоте[17], — багато хто вірить і в химерніші забобони. Ти ж не смієшся з Оліверового діда, який нізащо не сяде в авто? Якщо я не люблю те скурве метро, то це моя особиста справа; все одно на таксі пересуватися швидше. Якби ми не скористалися машиною, нам би довелось підійматися пагорбом від самої Парк-стріт[18].

Я знаю, що зараз нервую більше, аніж коли ми бачилися торік, але не треба робити з мухи слона. Тому є багато причин, Бог свідок, але я думаю, що мені ще пощастило взагалі залишитися при здоровому глузді. Це що, допит третього ступеня? А раніше ти не був таким цікавим.

Ну, раз уже ти маєш це почути, то чом би й ні. Може, тобі справді слід усе знати, хай там як, бо ти все пишеш мені, як той стурбований батько, звідколи почув, що я пориваю з Мистецьким Клубом і почав сторонитися Пікмана[19]. Тепер, коли він зник, я іноді заскакую до клубу, але нерви мої вже не ті, що були раніше.

Ні, я не знаю, що трапилося з Пікманом, навіть думати про це не хочу. Ти гадаєш, можливо, що у мене була якась особлива інформація, коли я з ним порвав, — і тому я не хочу думати, куди він зник. Хай поліція познаходить, що зможе, — а знайде вона небагато, судячи з того, що вони поки не знають про те старе приміщення у Норт-Енді[20], яке він орендував під іменем Пітерса. Я навіть не певен, чи я сам би його знову знайшов, — тільки не подумай, що я намагався шукати, хай навіть при денному світлі! Так, я знаю, чи то боюсь, що знаю, чому він його винаймав. Саме до цього я і веду. І, думаю, ще перш ніж я закінчу, ти зрозумієш, чому я не повідомляю поліцію. Вони б попросили їх відвести туди, але я не зможу повернутися туди ще раз, навіть якщо знатиму шлях. Там щось було — і тому зараз я більше не можу їздити на метро або (і з цього ти теж можеш посміятися) спускатися в підвали.

Гадаю, тобі варто знати, що я покинув Пікмана геть не з тих дурних міркувань, які були у тих нервових стариганів — доктора Рейда, Джо Мінота або Босворта. Мене не шокує похмуре мистецтво, а коли людина наділена таким генієм, як Пікман, то знатися з нею буде честю, байдуже в якому напрямі вона працює. Бостон ніколи не знав кращого художника, ніж Річард Аптон Пікман. Я сказав це колись, і досі стою на своєму, і я навіть не здригнувся, коли він показав оту «Трапезу упирів». Саме тоді, пригадуєш, Міно з ним і порвав.

Знаєш, треба сягнути глибин мистецтва і Природи, щоб являти світові такі речі, які створював Пікман. Будь-який журнальний маляр може набазґрати фарби на полотно і назвати це жахіттям, чи відьомським шабашем, чи портретом диявола, але тільки великий художник може зробити таку річ справді лячною, правдивою. Все через те, що тільки справжній митець знає істинну анатомію жахливого чи фізіологію страху — саме ті лінії і пропорції, які пов’язують нас із латентними інстинктами чи спадковими спогадами страху, з відповідними контрастами кольорів і світловими ефектами, які пробуджують приспане чуття незвичайного. Не мені пояснювати, чому Фюзелі [21]змушує нас здригатися, а обкладинка дешевої книжки з байками про привидів викликає хіба що сміх. Ці люди вловлюють щось таке — потойбічне — і дають нам можливість на якусь мить причаститися від цього. Такий талант мав Доре[22]. Його має Сайм[23]. Його має Анґарола з Чикаґо[24]. І Пікман був наділений цим талантом більшою мірою, ніж будь-хто до чи — Господи, як же я на це сподіваюся! — після нього.

Не питай мене, що саме вони бачать. Знаєш, у справжньому мистецтві існує суттєва різниця між світом живих, одухотворених істот, змальованих з природи чи з натури[25], і штучним мотлохом, що його, як правило, комерціалізована шпана штампує у своїх студіях. Що ж, варто сказати, що справжній художник-фантасмагорист має особливі видіння, в яких зринають його моделі, він прикликає те, що дорівнюється до справжніх сцен примарного світу, у якому він перебуває. Хай там як, він спроможний домогтися результату, який відрізняється від солодкавих мрій звичайних наслідувачів так само, як полотна реаліста відрізняються від творів карикатуристів-заочників. Якби я колись побачив те, що бачив Пікман, — але ні! Давай вип’ємо, перш ніж продовжимо. Божечки, я б уже, мабуть, й сконав, якби побачив те, що цьому чоловікові — якщо він взагалі був людиною — довелося побачити!

Пригадуєш, Пікманові найкраще вдавалися портрети. Не думаю, що з часів Ґойї[26] хтось вкладав стільки моторошного і пекельного у людські риси чи навіть у звичайний відтінок емоції. А до Ґойї були хіба що середньовічні майстри, які створили ґорґуль і химер Нотр-Даму і Мон-Сен-Мішель. Вони вірили у всі ці речі — можливо, навіть бачили їх, бо в самому середньовіччі не бракувало дивних періодів. Пригадую, як ти сам якось запитував Пікмана, десь за рік до його зникнення, звідки, в біса, у нього беруться такі ідеї і видива. Хіба він не відповів тобі гидким смішком? Рейд порвав з ним зокрема через отой сміх. Рейд тоді взагалі, якщо пам’ятаєш, захоплювався порівняльною патологією, так що з нього аж перли всілякі «внутрішні наповнення» і «виняткові біологічні чи еволюційні значення» як не одних, то інших психічних і фізичних симптомів. Він сказав, що Пікман з кожним днем викликав у нього все більшу відразу, а під кінець буквально почав лякати — адже риси його обличчя повільно змінювалися, змінювалися так, що це починало тривожити, змінювалися так, що втрачали людську подобу. Він узагалі багато про це говорив, переконував, що Пікман став геть ексцентричний і ненормальний. Гадаю, ти писав Рейду, якщо ви взагалі згадували про це у листуванні, що картини Пікмана занадто вплинули на його нервову систему, звузили його кругозір. Я сам казав це йому тоді.

Але май на увазі, що я покинув Пікмана геть не через це. Навпаки, я захоплювався ним все більше; його «Трапеза упирів» була справжнім шедевром. Як ти знаєш, клуб не став її виставляти, а Музей образотворчого мистецтва не прийняв навіть у подарунок; від себе додам, що її ніхто не купив, тож аж до самого зникнення Пікмана вона зоставалася у нього вдома. Зараз вона у його батька в Салемі — ти ж знаєш, що Пікман походить з давнього салемського роду, а одного з його предків повісили за відьомство 1692 року[27].

Я взяв собі за звичку доволі часто навідувати Пікмана, надто ж коли почав працювати над нарисами до монографії про фантастичне у мистецтві. Ймовірно, саме його роботи і зародили цю ідею в моїй голові. Хай там як, я знайшов у ньому бездонне джерело інформації та припущень на цю тему, щойно почав її розвивати. Він показав мені всі картини і малюнки цього жанру, які лише у нього були, зокрема й деякі виконані пером ескізи, через які, я щиро в цьому переконаний, його б викинули з клубу, якби їх побачив хтось з його членів. Невдовзі я став його відданим прихильником і ладен був, як той школяр, годинами слухати його художні теорії і філософські розмисли, досить шалені, щоб запроторити його до Денверської божевільні[28]. Моє обожнювання, вкупі з тим фактом, що більшість людей переважно намагалися не мати з ним нічого спільного, змусили його вельми довіряти мені; одного вечора він зауважив, що якщо я справді вмію берегти таємниці, а до того ще й не надто гидливий, він міг би показати мені дещо незвичне — щось, що вразило мене, сильніше за все бачене у нього вдома.

«Знаєш, — сказав він, — є речі, які не пасують до Ньюбері-стріт[29], — речі, які тут недоречні, які, зрештою, не можна тут осягнути. Моя справа — вловлювати обертони душі, яких не знайти на вульгарних нагромадженнях штучних вулиць фальшивого краю. Бек Бей[30] — це не Бостон, наразі це взагалі ніщо, бо це місце ще не встигло накопичити спогадів і завести місцевих духів. Якщо там і є якісь привиди, то це цілком безпечні примари солончаків і обмілілої бухти; я ж хочу людських привидів — привидів істот, достатньо високорозвинених, щоб, побачивши пекло, усвідомити суть побаченого.

Де справді варто жити митцеві, то це у Норт-енді. Якщо почуття прекрасного насправді щире, він змирився б із життям у нетрях задля збережених традицій. Господи, чоловіче! Чи ж ти не розумієш, що такі місця не просто постали, вони виросли? Покоління за поколіннями там жили, мали почуття і помирали ще у ті дні, коли люди не боялися жити, відчувати і помирати. Чи тобі відомо, що на Коппз-Хілл[31] ще 1632 року стояв млин, а добру половину сучасних вулиць проклали до 1650 року? Я міг би показати тобі будинки, які стоять тут два з половиною століття, якщо не більше, будинки, які були свідками того, від чого будь-яка сучасна споруда розсиплеться на порох. Що наші сучасники взагалі знають про життя і сили за його межами? Ти вважаєш салемське відьомство вигадкою, але присягаюся, що моя прапрапрапрабабуся могла б тобі дещо про це розповісти. Вони повісили її на Галловс-Хілл[32], а Коттон Мезер[33] стояв і по-святенницькому дивився на неї. Мезер, будь він проклятий, все боявся, що хтось зможе вирватися з цієї бісової клітки монотонності, — якби ж то хтось зурочив його чи випив йому кров серед ночі!

Я можу показати тобі будинок, у якому він жив, можу показати ще один, до якого він боявся заходити, хай яким сміливим був на словах. Він знав речі, про які не наважувався гадати у своїй дурній Маґналії[34] чи у тих геть дитячих Див незримого світу[35]. Послухай, ти знав, що весь Норт-енд колись був мережею тунелів, які допомагали деяким людям проникати у будинки одне одного, на кладовище і виходити у море[36]? Хай на поверхні влаштовували судилища і гоніння — там щоденно коїлися речі, яких вони не могли осягнути, і щоночі лунав сміх, а вони не могли зрозуміти, звідки він долинає!

Та ж чоловіче, закладаюся, що з-поміж будь-яких десяти будинків, збудованих до 1700 року, які вціліли і нікуди не перевозились, у підвалах восьми з них я зможу показати тобі щось геть моторошне. Зазвичай і місяця не минає без того, щоб у газетах не написали, що, мовляв, робітники знайшли цегляні арки і проходи, що ведуть невідомо куди, як не в одній, то в іншій старій будівлі, яку зрівнюють із землею — одне з них можна побачити на Генчмен-стріт, її торік розібрали. Там жили відьми, там було й те, що прикликали їхні заклинання; там переховувалися пірати і те, що вони привозили з морів, контрабандисти, капери — кажу тобі, люди вміли жити, вміли ослабляти життєві пута у ті старі часи! І це був не єдиний світ, який могла пізнати людина смілива і мудра! А тепер — тьху — порівняй це з тим, що ми маємо нині, у світі настільки розніжених мізків, що навіть клуб так званих митців здригається і тремтить, якщо картина виходить за межі почуттів, допустимих за чайним столиком Бікон-стріт!

Єдиною рятівною благодаттю сучасності є те, що вона надто безнадійно отупіла, щоб уважно приглядатися до минулого. Що мапи, нотатки і путівники насправді оповідають нам про Норт-Енд? Ба! Та я наздогад зможу знайти тридцять, якщо не сорок вуличок та їх сплетінь на північ від Прінс-стріт, про які не підозрює навіть десяток чоловік, що мешкають поруч, не беручи до уваги іноземців, які наводнили ці краї. Та й що макаронникам відомо про справжнє значення цих місць? Ні, Тарбере, ці стародавні місця занурені у глибокий сон, вони переповнені дивами і жахіттями, які виходять за межі будь-якої буденності, і у всьому світі немає нікого, хто б їх розумів і міг отримати з них якусь вигоду. Чи, власне, на це здатна єдина жива душа — бо ж я не просто так розворушив минуле!

Послухай-но, тебе ж цікавлять такі речі. А якщо я тобі скажу, що тут у мене є ще одна студія, в якій я можу вловити нічний дух давнього жаху і потаємні речі, про які не можу навіть помислити на Ньюбері-стріт? Природно, я не розповідаю про це тим старим пенькам з клубу — з Рейдові зокрема, який, падло, усім нашіптує, ніби я якась потвора, що спускається вниз еволюційною драбиною. Так, Тарбере, я давно вже зрозумів, що потрібно живописати жахливе так само, як і прекрасне, беручи його з життя, тож я трохи досліджував ті місця, де, маю підстави вважати, оселився жах.

Я надибав одне місце, яке, крім мене, навряд чи коли бачили хоч троє білих. Воно не надто далеко від тієї розкопаної ділянки, якщо міряти метрами, але за століття звідси, якщо міряти душею. Я знайшов його завдяки моторошному старому цегляному проходу у підвалі — на кшталт тих, про які я розповідав. Та халупа уже майже розвалилася, тож там ніхто більше не стане жити, я навіть не знаю, чи варто тобі казати, який мізер я за неї плачу. Вікна там забиті дошками, але мені так навіть краще, бо для того, що я роблю, денне світло не потрібне. Я малюю у підвалі, де для цього найкраща атмосфера, але на першому поверсі маю умебльовані кімнати. Володіє будинком один сицилієць, я ж винаймаю його під прізвищем Пітерз.

Отож, якщо ти згоден, я візьму тебе туди сьогодні. Гадаю, тобі сподобаються картини, бо, як я вже сказав, там я дав собі волю. Це недалеко — я туди нерідко прогулююсь, бо не хочу привертати увагу до таксі у такому місці. Можемо взяти диліжанс від Південного вокзалу до Беттері-стріт, а звідти вже пройдемося пішки».

Тож, Еліоте, після такої мови я був ладен бігти, а не просто йти до першого ж вільного кеба, який трапився нам на очі. Ми пересіли на на Південному вокзалі, приблизно опівночі спустилися східцями на Беттері-стріт і вперлися у старий мол поруч із пристанню Конституції. Я не пам’ятаю нашої дороги через усі перехрестя і не можу сказати, коли саме ми знову повернули під гору, але це точно була не Ґріноу-Лейн.

Повернувши, ми почали підійматися вгору пустельною вуличкою, найстарішою і найбруднішою, яку я лише бачив у житті, з потрісканими фасадами будинків, що зяяли вибитими вікнами і старовинними коминами, які руїною вимальовувалися на тлі осяяного місяцем неба. Не думаю, що там знайшлося б хоч зо три будинки, які б іще не стояли за часів Коттона Мезерса, — я особисто побачив принаймні два навісні дахи, а одного разу навіть помітив шпилясті обриси даху вже майже забутого домансардного типу, хоча знавці старовини і кажуть, що у Бостоні їх більше не зосталося.

З цієї вулички, вкрай тьмяно освітленої, ми повернули ліворуч, на так само тиху і ще вужчу вуличку, на якій взагалі не було світла; а за хвилину повернули ще раз — здається, під тупим кутом[37], у цілковиту темряву. Невдовзі після цього Пікман дістав ліхтарик і освітив допотопні фільончасті двері, поточені червою. Відімкнувши їх, Пікман впустив мене до порожнього передпокою, обшитого залишками того, що колись було пречудовими панелями з темного дуба, — хоч, звісно, зовсім прості, вони дивовижним чином створювали атмосферу часів Андроса і Фіппса[38], атмосферу відьомства. Тоді він провів мене у двері ліворуч, запалив олійну лампу і запропонував мені почуватись як удома.

І тоді, Еліоте, хоч я й належу до тих, кого вулична шантрапа вважає «крутими», але, зізнаюся, від того, що я побачив на стінах тієї кімнати, мені стало зле. Там були його картини, знаєш — ті самі, які він не міг намалювати чи навіть просто показати на Ньюбері-стріт, — він мав рацію, коли казав, що йому потрібно «відпустити себе». Давай вип’ємо — принаймні, мені треба перехилити ще одну!

Немає сенсу казати тобі, на що вони були схожі, бо від того, що не здатні описати жодні слова, віяло нечестивим, диявольським жахом, неймовірною відразою і смородом моральної деградації. Там не було нічого від чудернацьких технік, притаманних Сідні Сайму, нічого від сатурнійських пейзажів і місячних грибів, якими Кларк Ештон Сміт [39]холодить нашу кров. Тлом переважно слугували старі цвинтарі, лісові нетрі, приморські скелі, цегляні тунелі, обшиті панелями стародавні кімнати або голі муровані стіни. Його улюбленою сценою було кладовище Коппз-Хілл, яке вочевидь розташовувалося десь неподалік цього будинку.

Усе безумство і монструозність концентрувалися у постатях на передньому плані — бо зловісне мистецтво Пікмана у своїй демонічності зоставалося портретним. Мало які з цих постатей були цілковито людські, але часто певним чином наближалися до людських. Більшість істот, хоч і двоногих, були згорблені, а обриси їхніх тіл дивно скидалися на собачі. Текстура шкіри більшості з них огидно нагадувала ґуму. Ух! Вони й досі стоять у мене перед очима! Те, що вони робили, — не питай мене про деталі. На більшості картин вони харчувалися — я не казатиму чим. Іноді були зображені цілими зграями на кладовищах чи у підземних тунелях, нерідко змальовані в сутичці за свою здобич — чи, радше, за знайдений скарб. І якими огидно виразними Пікман робив порожні обличчя цих тлінних трофеїв! Траплялися картини, на яких було намальовано, як ці істоти серед ночі застрибують у прочинені вікна чи, вмостившись на грудях поснулих, роздирають їх горлянки. Одне полотно зображало цих істот, які, всівшись колом, кидалися на відьму, повішену на Галловс-Хілл; її мертве обличчя було дивно споріднене з їхнім.

Але не подумай, що мені стало зле лише через тих жахливих істот і краєвиди. Я не трирічна дитина, й раніше теж бачив чимало всякого. Річ була в їхніх обличчях, Еліоте, тих проклятих обличчях, вони шкірились і облизувалися до мене з полотен, ніби були сповнені життя! На Бога, чоловіче, я і справді вірю, що вони були живі! Той мерзенний чаклун розбурхав полум’я пекла своєю фарбою, а його пензлик був чарівною паличкою, що породжувала жахіття. Передай мені карафку, Еліоте!

Там була одна картина, «Урок», — змилуйся, Господи, що я її взагалі бачив! Слухай — можеш собі уявити тих собакоподібних істот, які сидять собі колом на цвинтарі, навчаючи маленьке дитя годуватися так, як вони? Така, гадаю, ціна підміни, — ти ж пам’ятаєш давню легенду про те, як темнолюди[40] залишають своє потомство у колисках, викрадаючи натомість людських дітей. Пікман зобразив те, що трапляється з такими викраденими дітьми, коли вони виростають, і тоді я почав уловлювати страхітливу схожість між обличчями людей і мордами тих істот. Він зобразив увесь жахливий градієнт змін між цілковито нелюдськими і деградованими людськими обличчями, встановлюючи між ними сардонічний зв’язок і еволюцію. Ті собакоподібні потвори вийшли з людської подоби!

Але перш ніж я замислився про те, як виглядає їхнє власне поріддя, яке вони залишають людям, я запримітив картину, яка ілюструвала саме цю думку. То був старовинний пуританський інтер’єр — яскраво освітлена кімната із заґратованими вікнами, з лавою і грубим умеблюванням сімнадцятого століття, за столом сиділа родина, і батько читав Біблію. Всі обличчя виражали шляхетність і благоговіння, окрім одного, і те єдине обличчя кривилося у пекельній насмішці. Належало воно відносно молодому хлопчині, якого, безсумнівно, вважали сином цього побожного батька, хоч насправді він був з роду тих нечестивих тварюк. То й була та сама підміна — і з неперевершеною іронією Пікман зробив риси юнака максимально схожими на свої власні.

Досі Пікман уже засвітив лампу в сусідній кімнаті і ввічливо притримував для мене двері, цікавлячись, чи не завдам я собі клопоту оглянути його «сучасні сюжети». Я не міг висловити йому своєї думки з цього приводу — просто онімів від страху й огиди, але, гадаю, він і сам усе зрозумів, і це лестило йому. А зараз я ще раз хочу запевнити тебе, Еліоте, що я зовсім не тюхтій, який верещатиме від усього, що не збігається з усталеними нормами. Я немало прожив і маю достатньо широкі погляди, та й крім того, як ти сам міг бачити у Франції, мене нелегко вибити з сідла. Не забувай також, що я тільки-но повернувся з поїздки, яка призвичаїла мене до жахливого видовища того, як колоніальна Нова Англія перетворюється на таку собі філію пекла. Що ж, попри це наступна кімната змусила мене нажахано скрикнути, і я схопився за одвірок, щоб не впасти. Попередня кімната вразила мене видивом зграї упирів і відьом, якими кишів світ наших прабатьків, а ця переносила жах простісінько у наше повсякдення!

Божечки, як він умів малювати! Був там один сюжет, називався він «Нещасний випадок у метро» і зображав зграю тих мерзенних потвор, які виповзали з невідомих катакомб крізь тріщину в підлозі станції підземки на Бойлзтон-стріт і кидалися на юрбу людей на платформі. Інший змальовував танець на Коппз-Хілл серед могил уже в наш час. Далі були кілька інтер’єрів підвалу, до якого крізь проломи і діри в муруванні залазили потвори; шкірячись, вони чаїлися за діжками і трубами, вичікуючи, коли східцями спуститься перша жертва.

Одне гидотне полотно зображало широке перехрестя Бікон-Хілл, заюрмлене, ніби мурахами, ордами гидотних монстрів, що протискалися крізь тріщини, якими була поорана земля. Пікман майстерно зображав танці на сучасних кладовищах, а одна картина вразила мене найсильніше: там було якесь невідоме підземелля, в якому цілі зграї потвор з’юрмилися навколо однієї, яка тримала добре знаний путівник Бостоном і, очевидно, читала його вголос. Усі тицяли пальцями на якийсь конкретний фрагмент, кожне обличчя викривлював епілептичний регіт, настільки гучний, що я майже почув зловісне відлуння. Картина називалася «Тут, на горі Оберн, спочивають Голмз, Лоуелл і Лонґфеллоу».

Поступово я опанував себе і призвичаївся до цієї кімнати, сповненої хворобливої нечестивості; я навіть спробував проаналізувати певні моменти, які стали причиною такого сильного переляку. По-перше, ці істоти були огидні через їх цілковиту нелюдськість і абсолютну жорстокість, змальовану Пікманом. Цей хлопець мав люто ненавидіти все людство, раз так натхненно зображував муки розуму і плоті, а також деградацію смертної оболонки. З другого боку, вони жахали самою своєю могуттю. Хист, з яким були виконані картини, був незаперечний — дивлячись на них, я бачив самих демонів, я їх боявся. Дивувало те, що Пікман досягав цього ефекту не гротескністю чи спотворюваністю зображуваного. Ніщо не було розмито, змазано чи промальовано лише схематично: контури були чіткими, як у реальності, деталі ретельно окреслені. І ці обличчя!

Те, що ми бачили, не було якоюсь довільною авторською інтерпретацією; то було саме пекло, кришталево чітке у своїй суворій об’єктивності. О Господи, то було справді так! Цей чоловік був далеким від фантастики і романтики — він навіть не намагався подати якусь нечітку, перелицьовану ефемеру сновидь, але холодно і сардонічно відображав реальний, механістичний і досконало усталений світ жахіть, який він осягав повністю, бездоганно, всебічно і щиро. Бог його знає, що то міг бути за світ, де він побачив ті блюзнірські подоби, що звивалися, корчились і плазували; та хай яким було оте жахливе джерело його образів, безсумнівним залишалося одне: у всіх сенсах цього слова — і за змістом, і за формою — Пікман був абсолютним, послідовним і майже науково педантичним реалістом.

Потім господар повів мене униз до підвалу, у свою, власне, студію, тож я уже готувався до якихось пекельних вражень від незавершених полотен. Коли ми досягли підніжжя вологих східців, він спрямував світло ліхтаря на просторий відкритий закуток, вихоплюючи з темряви круглий цегляний обмурівок того, що, очевидно, було величезним колодязем у земляній підлозі. Ми підійшли ближче, і я побачив, що отвір був близько п’яти футів діаметром[41], стіни обмурівка були чи не з фут завширшки, деякі камені виступали із землі на шість дюймів[42] — добротний приклад роботи XVII століття, якщо я не помиляюся. Це, сказав Пікман, одна з тих речей, про які він казав, — прохід до мережі тунелів, якими колись був поточений пагорб. Я мимохідь зауважив, що він не був замурований, а прикритий важкою дерев’яною лядою. Подумавши про речі, з якими міг би бути пов’язаний цей тунель, якщо неймовірні натяки Пікмана не були порожньою балаканиною, я аж здригнувся; тоді пішов слідом за ним крізь вузькі двері у чималу кімнату з вистеленою дошками підлогою і типовим умеблюванням студії. Ацетиленова лампа давала якраз достатньо світла для роботи.

Незавершені картини, що стояли на мольбертах чи попід стінами, були настільки ж зловісними, як і ті, що висіли завершені нагорі, і демонстрували скрупульозний метод митця. Всі сцени були вкрай ретельно вималювані, а ескізні штрихи олівцем свідчили про здатність Пікмана надзвичайно точно вловлювати правильні перспективи і пропорції. Цей чоловік був великим художником — я це стверджую навіть тепер, знаючи стільки, скільки знаю. Мою увагу привернула велика фотокамера на столі, і Пікман розповів, що послуговується нею для зйомок тла своїх картин, щоб потім мати змогу перемалювати його у студії зі світлин, замість того щоб тягати своє спорядження через усе місто заради того чи того краєвиду. Він вважав, що світлина мало чим поступається справжній сцені чи моделі, принаймні, що стосується його заняття, тож нерідко брався за фотокамеру.

Мені щось дуже тривожило у цих гидотних ескізах і напівзавершених жахіттях, які шкірилися до мене з кожного кутка кімнати, а коли Пікман раптово стягнув завісу з великого полотна, що стояло в протилежному кінці кімнати, я вже не зміг стримати крику, що рвався назовні, — вже другий цієї ночі. Він відлунював і відлунював у похмурих підземеллях цього старезного, з плямами селітри підвалу, доки я не захлинувся його відголоском, який вдарив у мене спотвореним істеричним реготом. Господи милосердний! Еліоте, я й гадки не маю, скільки там було взято з дійсності, а скільки — з хворої уяви. Не думаю, що на землі можуть існувати подібні видива!

То була величезна, ні на що не схожа почвара, її червоні очі палали, у кістлявих лапах вона тримала те, що колись було людиною, обгризаючи голову так, як дитина гризе льодяник на паличці. Почвара сиділа згорбившись, і з кожною секундою споглядання зростало відчуття того, що будь-якої миті вона може покинути свою жертву і вирушити на пошуки соковитішого бідолахи[43]. Але — будь воно все неладне! Річ була не в самому пекельному образі, не через нього картина ставала концентрованим втіленням мерзоти, — і не в самій постаті, не в її псячій морді із гострими вухами, налитими кров’ю очима, пласким носом і заслиненими губами. Річ була не у його лускатих лапах, і не у вкритому пліснявою тілі, і не в ногах, що закінчувалися ратицями — ні в чому з переліченого, хоча звичайній людині для божевілля було б досить і однієї такої деталі.

Річ була у техніці, Еліоте, у проклятій, диявольській, неприродній техніці! Я сам жива істота, і ніде я більше не бачив полотна, яке б настільки дихало життям. Там був той монстр — він витріщався і жер, жер і витріщався, і я розумів, що тільки ігнорування законів Природи могло б дозволити людині намалювати подібну істоту, не маючи натури, не кинувши хоча б єдиного, короткого погляду в інший світ, недоступний для тих, хто не продав душу Лукавому.

Пришпилений канцелярською кнопкою до вільної частини полотна, біля зображення висів скручений аркуш — гадаю, світлина, з якої Пікман збирався змалювати тло, не менш зловісне, аніж жахіття, яке воно мало вмістити. Я підійшов було, щоб розпрямити папірець і подивитися, що ж там зображено, коли це раптово побачив, що Пікман здригнувся, ніби від пострілу. Він напружено дослухався до всього навколо, ще звідколи мій переляканий вигук пробудив незвичне у цьому темному підвалі відлуння, зараз же, здавалося, його охопив страх, який, непорівнюваний з моїм власним, мав радше реальні підстави, аніж уявні. Він витяг револьвера і жестами попросив мене мовчати, після чого увійшов до основного приміщення підвалу і причинив за собою двері.

Здається, на якусь мить я просто остовпів. Потім я, як і Пікман, почав дослухатися, і мені здалося, що я чую, ніби хтось біжить, а потім прозвучали якісь крики чи гарчання у напрямку, який я не зміг визначити. Я подумав про величезних пацюків і здригнувся. Тоді залунав приглушений брязкіт, від якого по спині пробігли мурашки, — якийсь зачаєний, ляскітливий звук, хоч я все одно не можу передати словами, що то було. Здавалося, ніби важка дровиняка падає на щось кам’яне чи цегляне. Дерево на цеглу — чому я подумав саме про це?

Тоді звук знову залунав, уже гучніше. Відчулася вібрація, ніби цього разу дерево впало ближче, ніж раніше. Опісля почувся різкий скреготливий звук, нерозбірливі вигуки Пікмана і оглушливий ляскіт, з яким мій друг розрядив усі шість набоїв свого револьвера, хоч звук і вийшов дещо театральним, ніби приборкувач левів стріляв у повітря задля ефекту. Далі приглушений писк чи клекіт і глухий удар. Знову звук удару дерева об камінь, пауза, а тоді двері прочинилися — і тут, мушу зізнатися, я аж підстрибнув від несподіванки. У руці Пікмана, що увійшов до кімнати, димів револьвер, художник проклинав розжирілих пацюків, якими кишів колодязь.

«Біс його знає, що вони тут їдять, Тарбере, — вишкірився він. — Бо ці давні тунелі сполучаються і з кладовищем, і з відьомськими сховками, і з морем. Але хай що то є, воно у них закінчується, і тому вони просто несамовито намагаються видертися нагору. Думаю, їх потривожив твій крик. У таких старих місцинах краще поводитися обережно — наші друзі-гризуни неабияк заважають творити, хоча іноді я думаю, що вони б цілком органічно вписалися в атмосферу і колорит».

Що ж, Еліоте, оце й кінець нашої нічної пригоди. Пікман обіцяв мені показати своє помешкання і — Бог свідок — слова дотримав. Він вивів мене із плетива провулків, здається, з іншого боку, бо у світлі першого вуличного ліхтаря, який нам трапився, я побачив, що ми опинилися на трохи знайомій мені вулиці, забудованій монотонними рядами багатоповерхівок упереміш зі старими будинками. Як виявилося, то була Чартер-стріт, але я почувався надто схвильованим, щоб помітити, де саме ми на неї вийшли. Для міської електрички було вже надто пізно, тож ми пройшлися назад до центру міста через Гановер-стріт. Я пам’ятаю цю прогулянку. З Тремонта ми повернули вгору по Бікон-стріт, після чого попрощалися на розі із Джой-стріт. Більше я ніколи з ним не розмовляв.

Чому я з ним порвав? Май терпіння. Зачекай, поки я замовлю каву. Наче випили немало, але все одно здається, що чогось бракує. Ні — річ була не в картинах, які я там побачив; хоча, присягаюся, їх було б досить, аби перед ним зачинилися двері дев’яти з десяти будинків і клубів Бостона, і, думаю, тебе вже не дивує те, що я більше не заходжу у підвали чи метро. Причиною стала річ, яку я наступного ранку знайшов у кишені свого пальта. Пам’ятаєш той скручений папірець, що був пришпилений до страшного полотна у підвалі; я ще подумав, що то світлина якогось краєвиду, який Пікман хотів зробити тлом для своєї потвори. Тоді, саме коли хотів було його розгорнути, я злякався і, здається, машинально поклав до кишені. А ось і кава — пий чорну, Еліоте, май розум.

Так, саме через той папірець я і порвав з Пікманом; Річардом Аптоном Пікманом, найвеличнішим з усіх відомих мені митців — і з найогиднішою особою, яка будь-коли виривалася з кайданів реального життя й занурювалася у безодню міфів і безумства. Еліоте, старий Рейд мав рацію. Він був не зовсім людиною. Він або народився в лиху годину, або ж знайшов спосіб відімкнути заборонену браму. Зараз це вже байдуже, бо ж він зник — повернувся у славнозвісну темряву, яку він так любив. Зараз, хай лише піде шандельє[44].

Не проси мене пояснити чи поділитися здогадами з приводу того, що я тоді спалив. І не запитуй, що ховалося за тим приглушеним шкряботінням, в якому Пікман поспішив звинуватити щурів. Знаєш, є таємниці, які можуть походити ще з давніх Салемських часів, а Коттон Мезер оповідав і про химерніші речі. Ти ж знаєш, наскільки страхітливо живими були картини Пікмана — і як ми всі дивувалися, звідки він бере ці обличчя.

Що ж, як виявилося, на світлині було геть не тло. На ній була лише та потворна істота, яку він зображав на своїх жахливих полотнах. То була натура, яку він використовував, а тлом слугувала звичайнісінька стіна підвальної студії, відтворена у найдрібніших деталях. Але, Господи, Еліоте, то була фотографія з натури!








Загрузка...