Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Жахіття Данвіча

Якщо у північно-центральному Массачусетсі на перехресті Ейлзбері[205], одразу за Діновим Кутком, мандрівник поверне не туди, то опиниться в усамітненій і дивовижній місцині. Ландшафт починає поступово підвищуватися, а оторочені вересом кам’яні стіни притискаються все ближче і ближче до звивистої запилюженої дороги. Дерева у придорожніх лісосмугах здаються надто великими, а бур’яни, кущі ожини і трави буяють так, як нечасто побачиш у заселених краях. Зрештою, там лиш зрідка трапляються оброблені поля, а земля не дуже родюча; обжиті будинки, яких тут теж нерясно, всі як один старі, обдерті та напіврозвалені. Чомусь мандрівники остерігаються запитувати дорогу у самотніх згорблених людей, які де‑не-де бовваніють на трухлявих порогах своїх осель чи на каменистих полях, розбитих на крутих схилах. Ці постаті здаються такими мовчазними і потайними, що при першому ж погляді на них виникає відчуття, ніби торкаєшся чогось забороненого, від чого хочеться триматися якнайдалі. Коли дорога йде вгору і над густими лісами нарешті виринають гори, відчуття дивного неспокою тільки посилюється. Їхні верхів’я надто вже заокруглені й симетричні, щоб бути природними, і їхній вигляд викликає тривогу, а іноді, в особливо ясні дні, на тлі неба вимальовуються обриси дивних кіл з високих кам’яних колон, якими увінчані більшість вершин.

Дорогу раз у раз перетинають непрохідні яри і байраки, а перекинуті через них дерев’яні кладки породжують сумніви у власній безпеці. Коли дорога знову йде вниз, обабіч неї з’являються драговини, які викликають інстинктивну неприязнь, майже страх, особливо надвечір, коли в хащах кричать невидимі дрімлюги[206], а світляки у неймовірних кількостях злітаються, щоб потанцювати під хрипкі, моторошно наполегливі ритми трубного скрекотіння зелених жаб. А біля підніжжя куполястих пагорбів тоненькою, блискучою стрічкою зміїсто в’ється річка Міскатонік, беручи тут свій початок.

З наближенням до пагорбів їхні лісисті схили починають викликати більший страх, аніж увінчані каменями вершини. Ці схили здіймаються так зловісно й похмуро, що виникає бажання обійти їх, не наближаючись, але жодна дорога не дає змоги їх проминути. За критим містком видніється село, що тулиться поміж струмком і прямовисним схилом Круглої Гори, — чудернацька купка ветхих халуп під мансардними дахами, вигляд яких свідчить про дуже давні архітектурні традиції, не характерні для інших споруд цього регіону. А коли придивитися ближче, то можна побачити, що більшість із цих будинків покинуті та на межі руйнування, а церква з поваленою дзвіницею слугує лише господарчим складом для мешканців села. Страшно довіритися темному тунелю критого мосту, але його не оминути. Перетнувши річку, одразу відчуваєш ледь вловимий нудотний запах, запах багатовікового гниття і тліну, що витає на вуличках села. Величезне полегшення — вибратися з тієї місцини, піти вузенькою стежкою навколо підніжжя пагорбів, через рівнину, що лежить далі за пагорбами, аж доки дорога знову не вийде на перехрестя Ейлзбері. Іноді аж тоді подорожній дізнається, що проминув Данвіч.

Сторонні намагаються бувати в Данвічі якомога рідше, а після однієї жахливої пори всі дорожні знаки, що вказували на те село, познімали. Якщо оцінювати місцевий краєвид за класичними естетичними канонами, то прекрасніший годі й уявити, а все ж там немає ні сліду художників чи мандрівників. Два століття тому, в часи пересудів про відьомське поріддя, дияволопоклонництво, дивні з’яви в лісі, коли над такими балачками ще ніхто не сміявся, люди уникали тих місць. У наш раціональний час їх так само уникають, хоч і не розуміють чому, а спогади про жах Данвіча 1928 року надійно сховані у серцях тих, хто щиро вболіває за добробут села, та і всього світу. Можливо, одна з причин — хоч вона й не стосується необізнаних із краєм чужинців — в тому, що місцеві жителі зараз взагалі жахливо занепали, впевнено рухаючись шляхом деградації та регресу, що зрештою звично для нетрів Нової Англії. Вони наче сформували свою власну расу, в якій яскраво виражаються розумові та фізичні стигмати дегенерації та кровозмішання. Середній показник їхнього інтелектуального розвитку неймовірно низький, при цьому їхні хроніки рясніють згадками про жахливі злочини, загадкові вбивства, кровозмішення і діяннями настільки жорстокі та збочені, що їм навіть важко дібрати назву. Стара аристократія[207], яку представляють два чи три гербоносні[208] роди, що приїхали із Салема 1692 року, трохи підноситься над загальним рівнем занепаду, хоча чимало їхніх відгалужень настільки безнадійно загрузли серед низів населення, що лише імена нагадують про їхнє походження. Деякі Уотлі та Бішопи досі посилають своїх старших синів у Гарвард та Міскатонік, хоч ці сини нечасто повертаються назад під трухляві дахи, де народилися і вони самі, і їхні прабатьки.

Ніхто, навіть люди, що володіють якимись фактами стосовно нещодавнього жаху, не може сказати, що не так із Данвічем; а проте старі легенди оповідають про нечестиві ритуали і таємні зібрання індіанців, на яких вони прикликали блюзнірські тіні сутностей, що приходили з великих округлих пагорбів, і возносили дикі оргіастичні молитви, на які земні глибини відповідали гучним тріскотом і гуркотінням. У 1747 році преподобний Авія Годлі, який щойно прибув до Конґреґаційної церкви у Данвічі, виголосив достопам’ятну проповідь про близьке пришестя Сатани та його бісів, в якій, зокрема, сказав:

«Мусимо визнати, що богохульства пекельного сонму демонів надто очевидні, щоб їх заперечувати; прокляті голоси Азазеля і Бузраеля, Вельзевула і Беліала лунають з-під землі, і багато хто з нині живих може це засвідчити! Я сам не далі як півмісяця тому виразно чув розмову злих сил під пагорбом за моїм домом, і лунали там брязкіт і гуркіт, кректання, тріск і шипіння, на які не здатна жодна земна істота, і звуки ці достеменно линули із тих печер, які лише чорній магії під силу знайти, і лише Дияволу — відчинити».

Пан Годлі зник невдовзі після виголошення тієї проповіді, але текст надрукований у Спринґфілді, і досі доступний. Для геологів та фізіографів[209] так і залишилися загадкою звуки, що лунають серед пагорбів, про які продовжували повідомляти з року в рік.

Нині легенди розповідають про жахливий сморід біля тих розташованих колом кам’яних колон, що вінчали пагорби, про ревище повітряних потоків, яке можна було почути у певних час із деяких місць на дні байраків, а дехто й досі намагається пояснити феномен місця чортових танців — пустельного, обвітреного схилу, на якому не росло ні деревце, ні кущ, ані навіть трава. Самі місцеві смертельно бояться численних дрімлюг, які на всі лади голосять теплими ночами. Вони божаться, що ці птахи — провідники у потойбіччя, які чигають на душі померлих, і що вони кричать в унісон з останнім подихом умирущого. І якщо їм вдається захопити душу, коли та покидає тіло, вони негайно здіймаються і летять геть, заходячись у демонічному реготі; якщо ж їм не вдається цього — вони розчаровано вмовкають.

Усе це, звісно, дурні байки, які прийшли до нас із незапам’ятних часів. Проте й Данвіч страшенно давній — давніший за будь-яку ферму чи поселення в радіусі тридцяти миль. Південніше села й досі можна побачити підмурівки пивниці і димар старого будинку Бішопа, збудованого ще до 1700 року, а руїни млина на порогах, зведеного 1806 року, належать до найсучасніших зразків тамтешньої архітектури. Зрозуміло, що промисловість у тій місцевості не процвітає, а фабричний бум дев’ятнадцятого століття майже одразу ж зачах. Найстаріші там, певна річ, кромлехи[210] з неотесаних кам’яних колон, що височіють на пагорбах, але їх походження приписують індіанцям, а не поселенцям. Цілі поклади черепів і кісток, які знаходили у тих кромлехах і на схожому за розмірами кам’яному дольмені[211] на Вартовому Пагорбі, лише підтверджували поширене повір’я, що у тих місцях колись були могильники покумтуків[212]; втім, чимало етнографів, незважаючи на абсурдність такого припущення, наполягають, що ті останки належать європеоїдам.

На околицях Данвіча, на великій, частково заселеній фермі, яка стояла на схилі пагорба за чотири милі від самого селища і за милю від найближчих сусідів, о п’ятій ранку, в неділю, другого лютого 1913 року народився Вілбур Уотлі. Дату запам’ятали, бо саме було Стрітення, яке мешканці Данвіча, на диво, святкували під іншою назвою, та ще тому що напередодні цілу ніч безупинно валували собаки, а з пагорбів долинали дивні звуки. Трохи менше важить той факт, що мати новонародженого була однією з деградованих Уотлі, дегенеративна, неприваблива альбіноска тридцяти п’яти років, яка жила зі своїм старим напівбожевільним батьком, про якого у молоді роки ходило багато страшних історій, пов’язаних із чаклунством. Офіційно Лавінія Уотлі не мала чоловіка, але вона, цілком у дусі місцевих традицій, не намагалася зректись дитини, про батьківську лінію якого селяни гадали дуже і дуже довго, розглядаючи найнеймовірніші варіанти. Вона ж, своєю чергою, надто вже пишалася своїм темношкірим, козлоподібним немовлям, яке разюче відрізнялося від її обличчя альбіноски з блідою шкірою і рожевими очима, люди ж не раз чули, як вона бурмоче якісь чудернацькі пророцтва про його незвичайні можливості та величне майбуття.

Нікого не дивувало, що Лавінія бурмоче такі речі, бо ж вона завжди була відлюдькуватою, полюбляла блукати серед пагорбів під час грози, навіть намагалася читати величезні фоліанти, які її батько успадкував по двох століттях існування роду Уотлі і які вже розсипалися на порохню, поточені віком та червою. Вона ніколи не ходила до школи, але її голова була забита безладними уривками прадавніх знань, яким її навчив Старий Уотлі. Віддаленої ферми завжди остерігалися, через те, що Старий Уотлі мав зловісну репутацію, пов’язану з чорним чаклунством, а нагла насильницька смерть пані Уотлі, що трапилася, коли Лавінії виповнилося дванадцять років, не робила це місце популярнішим. Ізольована у такому оточенні, Лавінія радо віддавалася нестримним мріям, а її захоплення були далекими від звичних; дозвілля ж у неї ніколи не було заповнене хатнім обов’язкам, через що з їхнього помешкання давно зникли найменші сліди порядку та чистоти.

Тієї ночі, коли народився Вілбур, з будинку пролунав страхітливий крик, який було чути навіть попри гуркіт пагорба і гавкіт псів, але при тих пологах не було ані лікаря, ані повитухи. Найближчий тиждень сусіди нічого не чули про малого, аж поки Старий Уотлі через сніги приїхав на санях у Данвіч і став молоти якусь нісенітницю до гурту гультіпак у сільмазі Озборна. Здавалося, зі старим відбулися якісь зміни — в його потьмареному розумі з’явилася якась нова ознака таємничості, і якщо раніше старий викликав у людей забобонний жах, то тепер цей страх оселився в його душі, — хоча, здається, він був не з тих, хто переймався будь-якими родинними подіями. Окрім всього, у ньому навіть помітили щось схоже на гордість, яка потім проступила і в його доньці, а те, що він казав про батька дитини, всі, хто його тоді чув, пам’ятали ще довгі роки.

— До ’дного місця мені, шо вни подумають — як малий Лаві буде як й’го неньо, він ни буде виглядав ні на шо, ош ви моглибисте подумати. Чи думаєте, ош люди тилько в сесих краях живут? Лаві троха читала, і має дешо сякоє, ош ви лиш про тоє говорите. Я рахую, ош ’ї хлоп не гірше, чим кось із вас по сесь бік Ейлзбері; а вби ви відали про гори, ош я відаю, то бисте вже не хтіли їй ліпшого слюбу. Аді, я вам шось повім — кдись ви, люди, вчуєте, як дитя Лаві кликатиме ім’я свого неня з вершини гори Сентінель!

Єдиними, хто бачив Вілбура впродовж першого місяця його життя, був старий Захарія Уотлі, ще з давніх, не вироджених Уотлі, та невінчана дружина Ерла Соєра, Мемі Бішоп. Мемі навідала їх просто з цікавості, а те, що вона розповідала опісля, робить честь її спостережливості; а Захарія був прийшов, ведучи за налигач пару корів із Олдерні, яких Старий Уотлі купив у його сина Куртіса. Це поклало початок тривалому періоду закупівель худоби родиною маленького Вілбура, який закінчився тільки 1928 року, коли явився і зник жах Данвіча, а проте напіврозвалена стаєнка Уотлі ніколи не тріщала від надлишку худоби. Був навіть час, коли людей настільки брала цікавість, що вони прокрадалися на їхнє обійстя, щоб перелічити череду, яка паслася на крутому схилі, що над старою фермою, однак ніколи не знаходили там більше десяти-дванадцяти кволих, безкровних на вигляд тварин. Була то якась чумка або ж малярія, підхоплена на занедбаному пасовищі, а чи якийсь грибок на тирсі у брудній стайні, але худоба Уотлі мерла голова за головою. На шкурі вцілілих тварин можна було побачити дивні ранки і струпи, ніби від надрізів, ще раніше випадкові гості раз чи двічі помічали такі самі струпи на шиї сивого неголеного старого та його кучерявої неохайної доньки.

Навесні після народження Вілбура Лавінія знову почала, як і раніше, блукати пагорбами, носячи на своїх непропорційних руках смагляве дитя. Коли всі в околиці вже побачили малого, інтерес людей до Уотлі почав згасати, і ніхто не завдав собі клопоту замислитися над його швидким ростом, якого не можна було не зауважити. Вілбур і справді ріс не щодень, а щогодину, бо вже за три місяці від народження мав розмір і сили, яких не завжди зустрінеш і в річних немовлят. Його рухи, і навіть звуки, які він видавав, були цілком свідомими і контрольованими, що взагалі невластиво дитині, тож ні для кого не стало несподіванкою, коли у семимісячному віці він почав ходити без сторонньої допомоги і, хоч ноги йому попервах і плуталися, через місяць перейшов на впевнений крок.

Десь невдовзі після цих подій — на Галовін — яскраве сяйво освітило опівночі вершину Вартового пагорба, на якій серед курганів, що ховали в собі прадавні кістки, лежав старий плаский камінь, схожий на стіл. Численні розмови почалися саме тоді, коли Сайлас Бішоп — ще з тих, не вироджених Бішопів — якось сказав, що десь за годину до того, як спалахнуло сяйво, йому довелося бачити, як хлопчик прудко біжить угору пагорбом, не відстаючи від матері. Сайлас пішов завертати заблукалу телицю, але це одразу вилетіло йому з голови, щойно тьмаве світло його ліхтаря на мить вихопило з темряви дві постаті. Вони майже беззвучно мчали підліском, і враженому свідкові здалося, що вони обоє були голісінькі. Проте пізніше він не брався нічого напевне стверджувати про хлопчика, на якому, можливо, і було щось на кшталт кальсонів чи штанів. Після того ніколи не бачили живого і притомного Вілбура вбраного інакше, окрім як у наглухо застебнутий костюм, найменший натяк на неохайність в якому миттєво розлючував і насторожував його. Ця його разюча відмінність від неохайних матері та діда виставляла хлопця у вельми позитивному світлі, аж поки жах 1928 року не відкрив справжньої причини цього феномена.

Наступного січня чутки закрутилися довкола того, що «чорний гівнюк Лавінії» заговорив, і це в одинадцять місяців! Поголоски про це ширилися ще й тому, що в його мові не було ані тіні звичного для регіону акценту, і в ній не чулося звичного дитячого лепетання, чим не могли похвалитися навіть деякі трирічні і чотирирічні діти. Хлопець був не надто балакучим, але коли все ж говорив, то в його мові зринали геть не характерні для Данвіча та околиць особливості. Ця незвичність стосувалася не змісту сказаного, навіть не вживаних ним простих ідіом, а була радше пов’язана з інтонаціями, чи навіть з внутрішніми органами, які відповідали за ці звуки. Його зовнішність також вражала око нехарактерною для такого віку зрілістю; хоча у нього, як і в матері та діда, практично не було підборіддя, прямий і цілком сформований ніс, разом із виразом великих, темних, схожих на латинські очей надавали йому вигляду майже дорослого чоловіка з геть невідповідним його рокам інтелектом. А проте, незважаючи на це відчуття надзвичайного розуму, він був винятково потворним — щось цапине, чи принаймні звірине, було в його товстих губах, жовтавій пористій шкірі, жорсткому кучерявому волоссі та дивно видовжених вухах. Невдовзі його незлюбили чи не більше, ніж матір і діда, а всі здогади про його походження так чи інакше пов’язували із колишнім захопленням Старого Уотлі чаклунством та згадками про те, як колись задрижали пагорби, коли той викрикнув страхітливе ім’я Йоґ-Сотота, стоячи в кам’яному кружалі та тримаючи перед себе розгорнуту книгу. Собаки хлопця ненавиділи, тож йому постійно доводилось захищатися від них, коли ті, гавкаючи, визвірялися на нього.

А тим часом Старий Уотлі все купував і купував худобу, але череда його так і не зростала. Він також запасався деревиною і почав ремонт необжитих частин свого будинку — просторої гостродахої споруди, яка дальнім кінцем тулилася до скелястого схилу, хоча раніше старому з донькою завжди вистачало трьох найменш занедбаних кімнат на першому поверсі. Старий, мабуть, черпав сили з якогось дивовижного джерела, раз йому вистачало снаги на таку важку працю; він і досі часом бурмотів щось, мов несповна розуму, проте, здавалося, столярування йшло йому на користь. Власне, все почалося з народження Вілбура, коли старий раптом полагодив один із сараїв з інструментами, обшив його дошками і замкнув на здоровенний новенький замок. Зараз же, ремонтуючи закинуті горішні поверхи, він виявив себе неабияким майстром. Його дивацтво проявлялося лише в тому, що він наглухо позабивав усі вікна у відремонтованій частині будинку — хоча багато хто казав, що сама реконструкція була божевільною затією. Легше було пояснити те, що він обладнав ще одну кімнату внизу для свого онука, і дехто навіть бачив цю кімнату, хоча нікому так і не вдалося зазирнути до наглухо забарикадованого горішнього поверху. У цій кімнаті він поставив попід стінами високі дебелі полиці, на які поступово переносив, ретельно добираючи і впорядковуючи, всі ті зацвілі стародавні фоліанти та їхні частини, які доти валялися у найнесподіваніших закутках по всіх кімнатах будинку.

— Я з них і сам колись користався, — казав він, намагаючись посклеювати змережані готичними літерами сторінки за допомогою звареного на іржавій кухонній плиті клейстеру, — але хлопцю вони більше придадуться. Він зна, як ними розпорядиться, бо в тамтих книжках є всьо, шо йому тре’ вивчити.

Коли у вересні 1914 року Вілбурові виповнився рік і сім місяців, його розміри та тілобудова вже не могли не насторожувати. Він був зростом як дитина років чотирьох, цілком вільно говорив і був навдивовижу розумний. Хлопчик вільно собі бігав полями і пагорбами, а також супроводжував матір у всіх її блуканнях. Удома він старанно досліджував малюнки і таблиці у дідових книжках, а Старий Уотлі щодня у пообідню пору навчав і наставляв його. На той час з реставрацією будинку вже було покінчено, і люди, які бачили його після ремонту, дивувалися, чому одне з горішніх вікон переробили на міцні, обшиті дошками двері. Те вікно виходило у двір, під східним фронтоном, який майже впирався у схил пагорба; і всім було невтямки, чому до цих дверей від землі підвели дерев’яний хідник зі східцями. Приблизно під кінець цих будівельних робіт люди запримітили, що старий сарай з інструментами, який, відколи народився Вілбур, був наглухо замкнений, з позабиваними дошками вікнами, тепер знову занедбаний. Розчахнуті навстіж двері звисали з іржавих завіс, а коли Ерл Сойєр після того, як продав нову партію худоби Старому Уотлі, якось увійшов досередини, то був стривожений доволі дивним запахом, яким просякло це приміщення, — такий сморід, запевняв він, йому раніше доводилось відчувати хіба що біля індіанських кружал на пагорбах, і ніщо нормальне на цьому світі не може так пахнути. Хоча, з іншого боку, будинки і стайні данвіцького люду ніколи не славилися своєю привабливістю для нюхових рецепторів.

У наступні місяці не трапилося жодних дивовиж, окрім, хіба, того, що всі місцеві мешканці божилися, що поволі та невпинно гучнішає таємничий гул серед пагорбів. На Вальпургієву ніч 1915 року земля дрижала так, що це відчули навіть у Ейлзбері, а на тогорічний Галовін підземні поштовхи лунали в унісон із спалахами вогню — «тамтого відьомства Уотлі» — на верхівці Вартового Пагорба. Вілбур ріс як на дріжджах, і на вигляд йому було добрих десять років, коли насправді пішов тільки четвертий. Тепер він міг читати цілком самостійно, але говорив менше, ніж раніше. Він поринув в якусь дивну мовчанку, а люди вперше заговорили про те, що в його цапиному обличчі прозирає вишкір зла. Іноді він бурмотів щось незрозумілим жаргоном, наспівував дивні ритми, від яких у слухачів холонула кров, і їх огортав непоясненний жах. Ненависть, яку до нього відчували геть усі собаки, не можна було й далі ігнорувати, тож він був змушений носити із собою пістолет, щоб принаймні більш-менш безпечно пересуватися селом. І те, що хлопцеві іноді таки доводилося пускати в хід зброю, вочевидь не додавало йому популярності серед власників вартових псів.

Ті з небагатьох, хто навідував будинок Уотлі, зазвичай заставали Лавінію на самоті на першому поверсі, а з другого, забитого дошками, у цей час долинали крики і гучний тупіт ніг. Вона ніколи не розповідала, що її батько з малим роблять там нагорі, але одного разу зблідла як полотно і перелякалася абсолютно неадекватно до ситуації, коли вуличний торговець рибою, жартуючи, натиснув на клямку замкнених дверей, що вели на другий поверх. Той торговець потім розповідав гульвісам у Данвічі, що він начебто чув цокіт кінських копит нагорі. Гульвіси замислились, міркуючи про двері, хідник і худобу, що зникала настільки швидко. А тоді здригнулися, згадавши оповідки про молодість Старого Уотлі, про дивовижі, які можна прикликати з-поза меж світу, якщо в урочний час пожертвувати тельця язичницьким богам. Через деякий час помітили, що собаки ненавидять і бояться усього обійстя Уотлі так само люто, як вони ненавиділи і боялися самого молодого Вілбура.

У 1917 році прийшла війна, і сквайр Сойєр Уотлі, як голова місцевої призовної комісії, робив усе можливе, нашкрібаючи серед молодиків Данвіча квоту для відправки у табори військової підготовки. Уряд, стривожений ознаками занепаду та виродження у всьому регіоні, відправив кількох офіцерів та медичних експертів на розслідування; читачі новоанглійських газет ще можуть пригадати його результати. Власне, публічність цих досліджень навела репортерів на слід Уотлі і спонукала Бостон Ґлоуб та Аркгемський Вісник опублікувати провокативні фейлетони про обдарованість молодого Вілбура, чорну магію Старого Уотлі, заставлені дивними книжками полиці, зачинений і забитий дошками другий поверх старовинної ферми, дивовижі всього краю і незрозумілі голоси на пагорбах. Вілбурові на той час було чотири з половиною роки, на вигляд йому можна було дати всі п’ятнадцять. На його губах і щоках засіявся жорсткий темний поріст, а голос почав ламатися.

Ерл Сойєр вирушив до обійстя Уотлі в супроводі гурту репортерів та операторів і спробував звернути їхню увагу на дивний запах, який тепер, здається, просочувався й назовні із забитого горішнього поверху. Це був, за його словами, той самий запах, що він відчув у покинутому сараї для інструментів, коли закінчилися ремонтні роботи, той самий запах, що нагадував сморід, який іноді можна було відчути біля кам’яних кружал у горах. Данвіцький люд читав надруковані історії, посміюючись із очевидних помилок. Зокрема, вони не могли зрозуміти, чому писак настільки турбує те, що Старий Уотлі завжди платив за худобу старовинними золотими монетами. Що ж до самих Уотлі, то вони завжди зустрічали відвідувачів з погано прихованою неприязню, хоч і не наважувалися привертати до себе ще більше уваги грубим спротивом чи відмовою говорити.

Упродовж наступного десятиліття хроніки родини Уотлі цілком вписувалися у плин життя цієї понурої общини, з періодичними загостреннями лише на час оргій у Вальпургієву ніч та напередодні Дня всіх святих[213]. Двічі на рік вони запалювали вогні на верхівці Вартового Пагорба, і в ті дні гора починала здригатися все сильніше і сильніше; проте решту року вони просто займалися собі своїми дивними й лиховісними справами на усамітненій фермі. З часом гості стали божитися, що звуки із забитого горішнього поверху долинали навіть тоді, коли все сімейство було на першому поверсі, і почали розмірковувати, наскільки швидко чи, навпаки, повільно помирає жертовна корова чи бичок. Велася мова про те, щоб поскаржитися Спілці запобігання жорстокості щодо тварин, але до цього так і не дійшло, бо данвіцький люд ніколи не горів бажанням привертати до себе увагу сторонніх.

Близько 1923 року, коли Вілбур був десятирічним хлопчиком, чий розум, голос, постава і бородате обличчя створювали враження цілковитої зрілості, на старому обійсті настала нова епоха столярування. Всі роботи проводилися на зачиненому горішньому поверсі, а з дерев’яних відходів люди зробили висновок, що малий з дідом викинули звідти все начиння, знявши навіть підлогу мансарди, в результаті чого утворився широкий відкритий простір поміж першим поверхом і гостроверхим дахом. Вони навіть знесли центральний комин, натомість прилаштувавши до іржавої печі ненадійну бляшану трубу ззовні фасаду.

Наступної після цих подій весни Старий Уотлі звернув увагу на все більші зграї дрімлюг, що прилітали з Долини Холодного Джерела і ночами кричали у них попід вікнами. Він вбачав у цьому певний знак і повторював завсідникам Озборна, що, мабуть, скоро настане його час.

— В’ни тетерка свистять в ритм мому диханню, — казав він, — і, я так думаю, готуют си лапати мою душу. В’ни знают, жи в’на скоро полетит, то й не хтять пропустити. Ви зуздрите, хлопці, як я вмру, чи в’ни ї’ злапали. Їк злапают, то до саміського заходу муть співати і сміятиси. Їк не злапают — то муть сидіти тихо. Я так лічу, жи межи ними і тими душами, жи в’ни лапают, деколи бувают крепкі бійки.

У ніч проти Свята врожаю11924 року Вілбур Уотлі терміново викликав доктора Гоґтона з Ейлзбері, вирушивши серед ночі своїм єдиним вцілілим конем, щоб зателефонувати тому із крамниці Озборна. Доктор застав Старого Уотлі в жахливому стані, серцевий ритм і хрипке дихання якого свідчили про те, що його кінець не за горами. Його потворна донька-альбіноска і внук із дивною бородою стояли біля смертного ложа, а з порожнього приміщення над ними долинали бентежливі відзвуки, схожі на ритмічне лопотіння і плюскіт хвиль, що накочуються на низький берег. Утім, доктора радше турбували крики нічних птахів надворі: незліченні полчища дрімлюг вигукували своє безкінечне диявольське послання, раз по раз бездоганно підлаштовуючись під хрипкі видихи помираючого. Це було моторошно і неприродно — як, зрештою, думав доктор Гоґтон, і все у цій місцевості, куди він поїхав украй неохоче, тільки з огляду на терміновий виклик.

Близько першої ночі Старий Уотлі опритомнів і, стримуючи хрипи, прокашляв своєму внукові ще кілька слів:

— Більше місця, Віллі, більше місця — і скоро. Ти ростеш — а в’но росте борше. В’но скоро вже б’де готове тобі служити. Відкрий ворота для Йоґ-Сотота тим довгим поспів’ям, ти ’го найдеш на 751 сторінці повної версії, і лиш тогди піднеси сірника до тюрми. Земний вогень то нігди не запалить.

Він був геть не при своєму розумі. Після паузи, під час якої зграя дрімлюг за вікном підлаштовувала свої завивання під зміни ритму дихання, а здалеку долинали перші відзвуки дивних шумів серед пагорбів, він додав ще кілька речень:

— Корми ’го регулярно, Віллі, але не захоплюйси; не дозволь ’му зашвидко вирости з приміщення, бо як в’но поламає стіни і вибереться до того, як ти відкриєшси Йоґ-Сототу, то всьо тото піде за водою. Лишень в’ни, з-поза, можуть ’го заставити плодитиси і працювати… Лиш в’ни, старі, як захтять вернутиси…

Але тут його мова знову зірвалася на хрипи, і Лавінія закричала, почувши, як під цю зміну підлаштувалися дрімлюги. Так тривало добру годину, аж поки з горла вмирущого не вирвався останній хрип. Доктор Гоґтон опустив зморшкуваті повіки на осклілі сірі очі, і тут раптом стихли крики птахів. Лавінія схлипувала, але Вілбур лише реготнув, прислухаючись до гуркотів, що відлунював на далеких пагорбах.

— Вони єго не запопали, — пробасив він.

На той час Вілбур став уже вченим, надзвичайно ерудованим, хоч і вельми однобічно, і був відомий своїм листуванням з численними далекими бібліотеками, в яких зберігалися стародавні рідкісні та заборонені книжки. У Данвічі його все більше й більше боялися та ненавиділи після того, як раптово зникло кілька молодих людей, а підозра майже що сама собою впала саме на його дім; проте він завжди спромагався спинити слідство за допомогою страху чи запасів давнього золота, яке все ще, так само як і за життя його діда, регулярно витрачалося на купівлю все більшої кількості худоби. Він виглядав уже як цілком зрілий чоловік, а його зріст, сягнувши нормальної для дорослого чоловіка межі, поволі її перетинав. У 1925 році, коли Вілбура навідав один з його кореспондентів-науковців із Міскатонікського університету, а потім вийшов з дому блідий як стіна і геть збентежений, його зріст уже сягав шести футів і дев’яти дюймів.

З плином часу Вілбур усе зневажливіше ставився до своєї матері-альбіноски, аж поки взагалі заборонив їй ходити з ним до пагорбів на Вальпургієву ніч і надвечір’я Дня всіх святих; 1926 року бідолашна поскаржилася Мемі Бішоп, що боїться свого сина.

— Там май більше, чим я можу тобі повісти, Мемі — сказала вона, — а ниньки й більше, чим я сама знаю. На Бога ти присягну, я не відаю, що він там хоче чи собі думає робити.

Того Галовіну шум серед пагорбів лунав гучніше, аніж будь-коли, а на вершині Вартового Пагорба, як і завжди, палахкотів вогонь; проте люди радше звертали увагу на ритмічні крики величезних зграй незвично запізнілих дрімлюг, які, здається, збиралися біля неосвітленої ферми Уотлі. Після опівночі їхні завивання зірвалися на пекельний регіт, який сповнив усе село, і до самісінького ранку птахи не замовкали. Тоді вони зникли, кваплячись на південь, куди їм належало відлетіти ще місяць тому. Ще донедавна ніхто не розумів, що це все означало. Ніхто із селян не помер, але бідолашну убогу альбіноску Лавінію Уотлі більше ніколи не бачили.

Улітку 1927 року Вілбур відремонтував дві повітки у дворі та почав переносити туди свої книжки разом з пожитками. Невдовзі після того Ерл Сойєр розповів гульвісам, які сиділи в Озборна, що на фермі Уотлі знову повним ходом йдуть столярні роботи. Вілбур позачиняв усі вікна та двері на першому поверсі і, здається, почав витягати з дому ті ж самі частини, що й раніше вони з дідом винесли із горішніх приміщень. Тепер він жив у одній із повіток і, на думку Сойєра, став дуже стривоженим і боязким. Більшість людей підозрювали, що йому щось відомо про зникнення його матері, а до його угідь тепер наважувалися наближатися ще менше людей, ніж раніше. Його зріст сягав уже більше семи футів, і ніщо не свідчило про те, що він на цьому зупиниться.

Наступної зими трапилась така незвичайна подія, як перша подорож Вілбура за межі Данвіча. Листування з Віденерською бібліотекою в Гарварді, паризькою Національною Бібліотекою, Британським музеєм, університетом Буенос-Айреса і бібліотекою Міскатонікського університету в Аркгемі так і не допомогло йому отримати жадану книгу, тож зрештою він був змушений сам — у потріпаному одязі, неохайний, зарослий і з дуже неотесаною манерою спілкування — вирушити оглянути примірник у Міскатоніку, розташованому найближче до нього. Восьми футів на зріст, з дешевою новенькою валізою із сільмагу Озборна, цей темношкірий козлоподібний покруч одного дня з’явився в Аркгемі у пошуках страхітливої книжки, яка зберігалася під замком у бібліотеці коледжу, — жахливого Некрономікона божевільного араба Абдула Альхазреда у перекладі латиною Олауса Ворміуса, надрукованого у сімнадцятому столітті в Іспанії. Він ніколи раніше не бував у місті, але без жодного клопоту знайшов університетський кампус, спокійно минувши величезного вартового пса, що гавкав на нього із майже надприродною люттю і ворожістю, несамовито шарпаючи товстий ланцюг.

Вілбур захопив із собою безцінну, однак не повну копію англомовної версії доктора Ді, яку залишив йому дід, а взявши до рук ще й латинський примірник, негайно став порівнювати обидва тексти, дошукуючись певного фрагмента, що мав бути на сімсот п’ятдесят першій сторінці його власного пошкодженого фоліанта. Все це він був змушений пояснити бібліотекарю — тому самому ерудиту Генрі Ермітеджу (члену-кореспонденту Міскатонікського університету, докторові філософії Принстонського університету, докторові літератури університету Джона Гопкінза), який колись уже приїздив на ферму, а зараз ввічливо його розпитував. Довелося визнати, що він шукав щось на кшталт формули чи замовляння, в якому має бути страхітливе ім’я Йоґ-Сотот, і його дуже бентежили невідповідності, повтори і туманні натяки, які суттєво ускладнювали пошуки необхідного уривка. Поки він переписував формулу, яку, зрештою, визначив як правильну, доктор Ермітедж мимохіть зазирнув через його плече на розгорнуті сторінки: на лівій сторінці латинської версії містилися страхітливі загрози миру та спокою всього світу.

«Не варто вважати, — проголошував текст, який Ермітедж одразу ж подумки перекладав англійською, — що людина є найдавнішим чи останнім господарем землі або що ці грудки життя і матерії у світі самотні. Древні були, Древні є і Древні будуть. Не у тих світах, що ми знаємо, але поміж них Вони ступають, супокійні та первозданні, незміримі та незримі для нас. Йоґ-Сотот знає браму. Йоґ-Сотот і є брама. Йоґ-Сотот є ключ і хранитель брами. Минуле, теперішнє, прийдешнє — все єдине у Йоґ-Сототі. Він знає, де Древні пройшли крізь минуле і де Вони знову це зроблять. Він знає, де Вони простували земними шляхами і де вони й досі простують, знає, чому Їхній поступ незримий для людства. За запахом Їхнім люди можуть пізнати, що Вони близько, та про вид Їхній не знає ніхто, хіба лише за рисами тих, кого Вони породили у людстві; і їх серед людей чимало видів — від тих, хто народжений за образом і подобою справжньої людини, і аж до форм без матеріальності чи сутності, яка є Ними. Вони ступають, незримі та зловорожі, в безлюдних місцях, де промовляють Слова, де проводять Ритуали у належну їм Пору. Вітер промовляє Їхніми голосами, а земля проказує Їхні думки. Вони згинають дерева у лісах і стирають на порох міста, хоча ні ліс, ані місто не бачать руки нищителя. Кадат серед холодної пустки пізнав Їх, але хто з людей пізнав Кадат? Крижані пустелі Півдня та затонулі острови Океану зберігають каміння, позначені Їхньою печаттю, але хто бачив глибоке крижане місто, а чи крижану вежу, увінчану, мов гірляндами, водоростями і морськими жолудями? Великий Ктулху доводиться Їм братом, але й він заледве може Їх бачити. Ійа! Шуб-Ніґґурат! За скверною Їхньою пізнаєте Їх. Їхня рука на Вашому горлі, але ви Їх не бачите, оселя ж Їхня — за порогом, який ви вартуєте. Йоґ-Сотот є ключ до брами, при якій зустрічаються сфери. Сьогодні людина править там, де колись правили Вони; Вони скоро правитимуть там, де сьогодні править людина. За літом надходить зима, а за зимою — літо. Вони чекають, терплячі та могутні, бо ось надходить час Їхньої влади».

Доктор Ермітедж, зіставивши щойно прочитане і раніше почуте про Данвіч та його потаємних мешканців, та ще про самого Вілбура Уотлі з його похмурим, жаским ореолом, що тяжів над ним від часу таємничого народження аж до можливого вбивства власної матері, відчув хвилю жаху, такого ж матеріального, як раптовий подув могильного повітря. Цей зсутулений, схожий на козла велет, що сидів перед ним, нагадував виплодка іншої планети чи виміру, нагадував щось, лише частково пов’язане з людством, невідривне від чорних безодень есенції та сутності, що титанічним фантазмом простягається поза всіма сферами сили і матерії, простору та часу. Аж ось Вілбур підвів голову і заговорив дивним, лунким голосом, який, здавалося, видавали зовсім не ті органи, які в людей відповідають за цю функцію.

— Пане Ермітедж, — сказав він. — Я так собі лічу, що сю книжку мені варто би взяти додому. Там деякі речі, що я би їх хотів поспробувати за конкретних умов, тут і зараз мені недоступних, і то би було смертним гріхом, якби різна паперова тяганина стала мені тут на перепоні. Дозвольте її взяти, пане, і присягаюся, що ніхто навіть на взрить різниці. Чи треба й мовити, що я добре за нею пригляну. Я міг би-м навіть позоставити сю копію…

Він затнувся, побачивши тверду відмову на обличчі бібліотекаря, а його власне цапине лице набуло підступного виразу. Ермітедж, який був уже ладен сказати йому, що він може скопіювати все, що йому потрібно, нараз подумав про можливі наслідки і прикусив язика. Занадто великою відповідальністю було б дати цій істоті ключ до таких блюзнірських інших світів. Уотлі побачив, як обернулася справа, тож спробував делікатно відповісти:

— Ну, то добре, як вам так завгодно. Може, Гарвард не буде так впиратися рогом, як ото ви. — І, не промовивши більше ні слова, він підвівся та пішов геть, пригинаючись перед кожними дверми.

Ермітедж почув несамовитий гавкіт величезного вартового пса і, визирнувши з вікна, спостерігав як Уотлі важкими, ніби в горили, кроками перетинає територію кампусу. Він думав про неймовірні оповідки, які йому доводилося чути, а ще пригадав старенькі фейлетони у Віснику та деякі інші речі, про які йому по секрету розповіли данвіцькі селяни. Видолинками Нової Англії простували жахливі, огорнені хмарами смороду, незримі сутності, які були родом не із Землі — принаймні, не із тривимірної Землі — і безсоромно ступали вершинами гір. Ці історії доктор чув віддавна. Тепер же, здавалося, і сам відчув близьке дихання жаху, готового вторгнутися у наш світ, і він немов поринув у чорний край правічних і раніше байдужих до всього жахіть. Здригнувшись від огиди, він знову замкнув Некрономікон, але в кімнаті і далі стояв гидкий і незбагненний сморід. «За скверною Їхньою пізнаєте Їх», — повторив він. Так — це був той самий запах, від якого його знудило на фермі Уотлі менше трьох років тому. Він знову подумав про козлоликого і зловісного Вілбура, а тоді насмішкувато гмукнув, згадавши сільські байки про його ймовірного батька.

— Кровозмішання? — бурмотів сам до себе Ермітедж. — Господи милосердний, що за невігласи! Покажіть їм «Великого бога Пана» Артура Мейчена[214], то вони й подумають, що це типовий данвіцький скандал! Але що, яка проклята незрима сила із звичної нам землі, чи з-поза її меж, була батьком Вілбура Уотлі? Народжений на Стрітення — через дев’ять місяців після Вальпургієвої ночі 1912 року, якраз коли чутки про дивні підземні шуми сягнули Аркгема. Що ж ходило горами тієї ночі? Що за хресний жах зв’язав себе зі світом у напівлюдському тілі та крові?

Наступні тижні доктор Ермітедж збирав усі можливі відомості про Вілбура Уотлі, а також про можливі безтілесні сутності біля Данвіча. Він зв’язався із доктором Гоґтоном із Ейлзбері, який лікував Старого Уотлі під час його останньої недуги, знайшовши в останніх словах старого, процитованих лікарем, чимало поживи для роздумів. Візит до Данвіча не додав нічого нового до відомих фактів, але ретельне дослідження тих частин Некрономікона, які так зацікавили Вілбура, відкрило чимало нової страхітливої інформації для розуміння природи, методів і намірів того дивного зла, що якимось чином загрожувало цій планеті. Бесіди з ученими, що досліджували старовинні ґримуари у Бостоні, та ще листування з багатьма іншими фахівцями, по всьому світу викликали в Ермітеджа величезне здивування, яке повільно переростало у тривогу, змінюючись нездоланним жахом, що заполонив усе його єство. Коли літо добігло кінця, він несвідомо відчув, що потрібно щось робити з жахом, який зачаївся у верхів’ях долини Міскатоніка, і з потворою, яка була відома людям як Вілбур Уотлі.

Саме данвіцьке жахіття настало між святом урожаю та рівноденням 1928 року, і доктор Ермітедж опинився серед людей, які стали свідками його страхітливої інтродукції. Він уже встиг почути про чудернацьку подорож Уотлі до Кембриджа, про його натужні спроби позичити або скопіювати Некрономікон із Віденерської бібліотеки. Ці намагання також були марними, бо ж Ермітедж іще раніше якнайсуворіше застеріг усіх бібліотекарів, що мали доступ до страхітливої книги. У Кембриджі Вілбур страшенно рознервувався; він відчайдушно прагнув отримати книгу, але не менше — повернутися додому, наче боявся того, що може трапитись, якщо він надовго затримається.

На початку серпня почалося те, чого й слід було очікувати, і вдосвіта третього числа доктор Ермітедж раптово прокинувся від дикого, несамовитого ґвалту вартового пса на території кампусу. Низьке жахливе завивання, хрипи, напівбожевільне гарчання і гавкіт не стихали; галас усе посилювався, хоч і чергувалося із страхітливо промовистими паузами. Тоді пролунав геть інший крик — крик, що перебудив половину Аркгема і відтоді не одному вчувався у снах, крик, що не міг належати нікому, народженому на Землі, чи то цілковито на Землі.

Ермітедж, нашвидкуруч натягнувши якийсь одяг і перебігши вулицю і газон перед будівлями коледжу, побачив, що його уже випередили; він почув відлуння сигналізації, що надривалася в будівлі бібліотеки. Розчинене вікно у місячному сяйві зяяло чорнотою. Хай хто то був, він уже, очевидно, зробив свою справу, бо гавкіт і крики швидко стишилися до низького гарчання і стогонів, які чітко долинали зсередини. Якесь шосте чуття підказало Ермітеджу, що те, що зараз відбувається у приміщенні книгозбірні, не варто бачити непідготованим глядачам, тому, відмикаючи двері до вестибуля, він владно відтіснив юрбу. Серед натовпу він угледів професора Воррена Райса і доктора Френсіса Морґана, людей, з якими він ще раніше поділився своїми здогадами та міркуваннями, — тож він і підкликав їх до себе. Звуки всередині, окрім монотонного підвивання пса, на той час стихли, але Ермітедж нараз почув гучний хор дрімлюг у чагарниках, які висвистували так ритмічно, ніби вторили останнім подихам помираючого.

Будівлею ширився жахливий сморід, надто добре знайомий докторові Ермітеджу, тож троє чоловіків кинулися крізь залу до маленької читальні генеалогічного відділення, з якого і долинало виття. Якусь секунду ніхто не наважувався увімкнути світла, тоді Ермітедж зібрав усю свою хоробрість і намацав вимикач. Хтось із них — невідомо хто — гучно скрикнув, побачивши те, що розпласталося перед ними серед безладно зсунутих столів та розкиданих стільців. Професор Райс стверджує, що він на мить втратив тяму, хоч і втримався на ногах.

Те, що, скорчившись, лежало на боці у гидотній калюжі зеленаво-жовтого гною і чогось липкого й дьогтеподібного, мало майже дев’ять футів зросту, пес позривав із нього увесь одяг разом зі шматками шкіри. Воно ще не померло, але спазматично смикалось, а його груди здіймалися в жахливому унісоні з божевільними криками дрімлюг, що чогось чекали назовні. Клапті взуття та одягу були розкидані по всій кімнаті, а просто під вікном валялася порожня полотняна торба. Біля столу в центрі кімнати лежав револьвер, а його погнутий, однак розряджений барабан пізніше пояснив, чому той так і не вистрелив. Проте оце створіння нараз витісняло з голови усі інші думки. Вельми банально і не зовсім точно було б сказати, що жодне перо не змогло б описати цієї істоти, але можна стверджувати, що її не здатен уявити той, чиї уявлення про обриси і розміри надто тісно пов’язані із звичними для нашої планети формами життя та відомими нам трьома вимірами. Безсумнівно, воно було частково людиноподібним — у всякому разі, з дуже схожими на людські руками і головою, цапине ж обличчя без підборіддя чітко вказувало на його належність до роду Уотлі. Але його тулуб і нижня частина тіла були абсолютно приголомшливими з погляду тератології[215], бо тільки завдяки одягу вільного крою ця істота могла ходити світом поміж людей без ризику бути викритою і знищеною.

Вище пояса воно ще було частково людиноподібним, хоча груди, з яких насторожений пес і досі не забрав лап, мали шкірний покрив з роговими щитками, наче у крокодила чи алігатора. Спина була поцяткована жовтим і чорним, віддалено нагадуючи лускату шкіру змій. Проте найбільше вражало тіло нижче пояса: там закінчувалася будь-яка схожість із людиною і починалося щось геть неймовірне. Шкіра була густо вкрита грубою чорною щетиною, а з низу живота звисав жмут зеленаво-сірих мацаків з червоними ротами-присосками. Вони були розташовані вкрай дивно і, здавалося, наслідували симетрію якоїсь космічної геометрії, чужої Землі чи навіть усій Сонячній системі. На стегнах, глибоко посаджені у рожевих, обрамлених віями орбітах, було щось схоже на рудиментарні очі, а на місці хвоста — немов хобот чи мацак, помережаний пурпуровими кільцями, — судячи з усього, недорозвинений рот або горлянка. Кінцівки, якщо не брати до уваги чорну шерсть, віддалено скидалися на задні лапи велетенських доісторичних ящерів, закінчуючись вкритими венами подушечками, що не були схожі ні на копита, ані на лапи. Коли істота дихала, її хвіст і мацаки ритмічно змінювали барву, ніби демонструючи у цьому створінні перехід від нормального до нелюдського. На мацаках відтінок зеленого помітно поглиблювався, на хвості ж жовтий колір чергувався із хворобливим сірувато-білим у проміжках між пурпуровими кільцями. Крові не було — лише смердючий зеленаво-жовтий гній, що розтікався підлогою, незрозуміло яким чином стираючи з її поверхні колір.

Здавалося, присутність трьох чоловіків пробудила конаючу істоту, вона почала щось бурмотіти, не повертаючись і не підводячи голови. Доктор Ермітедж не залишив жодних записів про те, що саме вона шамкотіла, однак упевнено заявляє, що там не було жодного слова англійською. Спершу склади не нагадували нічого, схожого на будь-яку земну мову, однак під кінець почулися уривки, явно взяті з Некрономікону, того жахливого блюзнірства, у гонитві за яким істота і занапастила себе. Ці уривки, наскільки їх пригадує Ермітедж, звучали якось так: «Н’ґеї, н’ґа’ґаа, баґ-шоґґоґ, ї’аг; Йоґ-Сотот, Йоґ-Сотот…» Бурмотіння поволі стихало, а от дрімлюги навпаки — верещали у ритмічному крещендо нечестивого захвату.

Тоді судомні подихи стихли, а пес підвів голову і гучно, жалісно завив. Жовте цапине лице поваленої на землю істоти змінювалось, а великі чорні очі страхітливо запали. Крики дрімлюг за вікном раптово затихли, а тоді понад гулом юрби, що все більшала, залунав якийсь шерех і лопотіння крил, викликаючи паніку серед людей. Величезні хмари пернатих вартових злетіли в сяйві місяця і зникли з виду, знавіснілі від того, що втратили свою здобич.

Нараз пес рвучко підвівся, перелякано гавкнув і вистрибнув крізь те само вікно, крізь яке потрапив досередини. У натовпі закричали, і доктор Ермітедж гукнув комусь надворі, щоб до бібліотеки нікого не пускали, поки не прибуде поліція чи судмедексперт. Добре було вже й те, що вікна занадто високі, щоб крізь них зазирали різні витріщаки, однак він усе одно ретельно зашторив кожне вікно, що виходило на вулицю. На той час уже прибуло двоє полісменів, а доктор Морґан, що зустрів їх у вестибюлі, попрохав задля їхнього ж блага не квапитися до просякнутої смородом читальні, аж поки не прибуде медик і розпростерту ниць істоту не накриють покривалом.

Тим часом на підлозі відбувалися страхітливі зміни. Не варто й описувати, як і наскільки зсихалося і розкладалося тіло просто на очах доктора Ермітеджа і професора Райса; однак не зайве зазначити, що, окрім зовнішнього вигляду обличчя і рук, насправді людського у Вілбурі Уотлі було зовсім небагато. Коли прибув судовий медик, на фарбованій підлозі залишилася тільки липка білувата маса, а жахливий сморід майже вивітрився. Очевидно, в Уотлі не було ні черепа, ані кістяного скелета — принаймні, у звичному розумінні цього слова. Він явно вдався у свого батька.

Проте все це стало лише прологом до справжнього жаху Данвіча. Абсолютно спантеличені представники влади залагодили всі формальності, всі незвичні деталі ретельно приховали від загалу та преси, а до Данвіча і Ейлзбері відрядили відповідних фахівців, щоб описати маєтність і з’ясувати, хто є чи може бути спадкоємцями покійного Вілбура Уотлі. Околиця була страшенно схвильована, по-перше, тому що гул серед куполоподібних пагорбів усе гучнішав, а по-друге — тому що нестерпний сморід і хлюпаючі, ляскітливі звуки, що долинали з просторих і порожніх нутрощів будівлі ферми Уотлі, нікуди не зникли. Ерл Сойєр, що дбав про коня і худобу за час відсутності Вілбура, зліг із тяжким нервовим розладом. Представники влади вигадали собі відмовку, щоб не заходити до гидотного забитого дошками приміщення, і радо обмежились лише останнім помешканням покійного, новозбудованими повітками, та й ті оглянули дуже поверхово. Зате надіслали величезний звіт до судової управи у Ейзбері, де виявилося, що численні Уотлі, вироджені та нормальні, які проживають у верхів’ях Міскатоніка, досі позиваються з приводу спадку.

На старому комоді, який слугував колишньому господареві письмовим столом, лежав дуже об’ємний рукопис у величезному фоліанті, написаний дивними символами, що з огляду на пропуски у записах, а також різні чорнила та почерки найбільше скидався на щоденник, який став нездоланною загадкою для тих, хто його знайшов. Після доброго тижня обговорень його надіслали до Міскатонікського університету разом із колекцією дивних книжок, що належали покійному, для вивчення і, за можливості, перекладу; проте навіть найкращі лінгвісти невдовзі визнали, що навряд чи текст вдасться просто так розшифрувати. Від старовинного золота, яким Вілбур та старий Уотлі завжди оплачували рахунки, не залишилося жодного сліду.

Жах постав надвечір дев’ятого вересня. У цей сутінковий час гул серед пагорбів був особливо сильним, а собаки цілу ніч заходилися гавкотом. Ті, хто прокинулися рано-вранці десятого вересня, вловили у повітрі незвичний сморід. Близько сьомої ранку Лютер Браун, челядник Джорджа Корі, що жив поміж Долиною Холодного Джерела і селом, очманіло примчав зі свого вранішнього походу з коровами на пашу Десятиакрового Лугу. Коли він увірвався до кухні, його аж тіпало з переляку; на подвір’ї ж корови, які прибігли разом з хлопцем і були не менш нажахані, рили ратицями землю і жалібно мукали. Ледве зводячи дух, Лютер спробував переповісти все пані Корі.

— Тамка-во на дорозі, за посадкою, пані Корі, — тамка-во шось було! Ік грім пахне, а всі кущі та древа повідгинані від дороги, ніби тамтою дорогою хтось хату тягнув. І то ше не найгорше. Тамка сліди на дорозі, пані Корі, — вéликі сліди, гіби від діжі, та глибоко позатоптувані, гіби там слон брів, тілько їх там більше, як від чотирьох ніг! Я їден чи два оглянув, перед як утік, то тамка в кождому такі лінії від їдної точки, як у пальмовім листі, тілько же вони в два, три рази більші за пальмовий лист, тоті сліди, поповтоптувані в дорогу. І смердить страшно, їк біля старої хати Відьмака Уотлі…

Тут він затнувся, і його знову почала тіпати пропасниця того страху, що погнав його додому. Пані Корі, так і не спромігшись витягти з нього ще якусь інформацію, заходилася обдзвонювати сусідів, таким чином розпочавши увертюру паніки, що передувала подальшим жахіттям. Коли вона зателефонувала Саллі Сойєр, домоврядниці Сета Бішопа, який мешкав найближче до Уотлі, знову настала її черга слухати замість розповідати, бо малий Саллі, Чонсі, якому не спалося, піднявся того ранку на пагорб біля садиби Уотлі і, тільки кинувши оком на їхні землі та пасовисько, де на ніч припинали корів пана Бішопа, одразу втік, охоплений жахом.

— Так, пані Корі, — залунав із слухавки тремкий голос Саллі, — Чонсі хіба тільки-во прибіг, на’ть говорити не може, так перепудився! Каже, будинок старого Уотлі чисто знесло, повсюди так дошки лежат, гі динаміта була всередині; лишень підлога внизу ціла, айбо вся в якімсь шмірі, смердить, каже, страшно, і скрапує на зимлю через діри, де то дошки повиривало. І ше їкісь сліди страшні по садови — круглі, всі, а такі здорові, же більші за добре барило, і всюди купа тотої слизоти, же в зірванім будинку. Чонсі каже, в’ни до пасовиска ведут, а на самім пасовиську такий пас трави примнятий, гі там стодолу волочили, і по всій тій дорозі кам’яні стіни повалені.

— А ше він каже, пані Корі, шо був думав припильнувати за Сетовими корівками, хоть одно перепудився; аж вони там на горішній паші аж біля Диявольского Танцьовища, страшно й повісти. Половина собі по просту щезла, а з половини повисисали чисто всю кров, і такі само рани, як то були на худобі Уотлі, як у Лавінії вродився той малий чорний виблядок. Вже-с казали, шо вмер — і тут маєш, хоть я си не думаю, аби малий підійшов близько до того дому Відуна Уотлі! Чонсі добре і не розгледів, куда тото та протоптана дорога веде, тілько каже, шо десь в бік Лощовини, там в керунку села.

— Я вам так скажу, пані Корі, щось там є, щось таке не те, і то всьо через того чорнюка Вілбура Уотлі, і він си такого кінця заробив, бо то всьо з него зачалося. Він і сам був не конче людина, я то завсіди всим казала, а ше-м си так мислю, жи Старий Уотлі в тотім знесенім домі ростив шось таке, шо було людиною ше меньше, як його малий. Тут довкруж Данвіча также завсіди було багато невідомого — а їднак живого — і все те нелюдське, і все те на шкоду людям.

— А зимля вчера знову говорила, а над ранок Чонсі чув дрімлюг, які у тій Лощовині Х’лодної Води так надривалиси, жи він не міг спати. А тоги й’му здалося, що він чує якій єнчі, тихші звуки від того моєтку Відуна Уотлі — ніби який тріск чи хрускіт дерева, ніби десь далеко трощили яку коробку чи велику діжу. Так то биз їдно, то биз єнче він до самого ранечку ни спав, а як лен зазоріло, то він побіг до Уотлі, никнути шо там. І він такой доста увидів, я вам кажу, пані Корі! І ніц у тім доброго, і ліпше би всім чоловікам зібратися і хоть шось робити. Я знаю, там шось страшне, я на’ть чую, шо от уже мій час близко, хоть коли то буде — оден Бог відає.

— А ваш Лютер часом не запримітив, куди тоті сліди провадили? Нє? Но, пані Корі, як вони йдуть до Лощовини цим боком і до вашого дому не сягають, то я так рахую, шо воно до самої Лощовини і пішло. Так і було. Завше казала, шо та Лощовина Х’лодного Струмка — то є недобре і нездорове місце. Дрімлюги і світлячки там не ведуть себе як божі сотворіння, а ше кажуть, шо там мож’ почути всякі дивні штуки, всяке шубання чи шепіт у повітрі, якшо стати в правильнім місці, помежи обвалом і Барлогом.

До полудня вже зо три чверті всіх чоловіків та юнаків Данвіча вирушили дорогами і лугами поміж свіжим руйновищем будинку Уотлі та Долиною Холодного Джерела, нажахано розглядаючи широко розкидані велетенські сліди, понівечену худобу Бішопа, дивні, просяклі гидотним запахом руїни ферми та понищену й прим’яту рослинність на полях та узбіччях. Хоч би що там вирвалося на світ божий — воно вочевидь посунуло у ту велику зловісну долину, бо всі дерева на схилах були погнуті й потрощені, а крізь густі чіпкі чагарі був протоптаний широченний прохід. Виглядало на те, ніби підхоплений лавиною дім промчав крізь хащі униз майже прямовисним схилом. Знизу не долинало ні звуку, лише віддалений, ледь чутний відгомін; не дивно, що всі чоловіки як один воліли зостатися нагорі, сперечаючись, замість спуститися вниз і зіткнутися з незнаним циклопічним жахом у самому його лігві. Трійко собак, яких пошукова група захопила із собою, спершу люто гавкали, але біля самої долини затихли і стали сумирні як телята. Хтось зателефонував до відділу новин Ейлзбері Транскрипт, але вже звиклий до неймовірних історій з Данвіча редактор усього лише згадав про це у гумористичній колонці, цей допис незабаром продублювали в Ассошіейтед Прес[216].

Того вечора всі розійшлися по своїх домівках, забарикадувавши кожну хатину і халупу так надійно, наскільки це було можливо. Чи варто й казати, що жодна худобина не зосталася на відкритій паші. Близько другої ночі домоврядницю Елмера Фрая, який мешкав на східному схилі Долини Холодного Джерела, розбудив страхітливий сморід та знавісніле валування псів, і всі згодом зійшлися на думці, що десь знадвору чувся якийсь чи то плюскіт, чи то клекотання. Пані Фрай запропонувала обдзвонити сусідів, та й сам Елмер уже збирався було погодитись, коли це їхні роздумування урвав тріскіт дощок. Очевидно, звук долинав від стодоли, і майже одразу за ним страхітливо заревла і затупотіла худоба. Собаки заскавчали і припали до ніг заціпенілої від жаху родини. Фрай за звичкою засвітив лампу, хоч і розумів, що смертельно небезпечно виходити на темне подвір’я. Діти та жінки скімлили — незбагненний вроджений інстинкт самозбереження погамував їхні крики, давши усвідомлення, що їхнє життя залежить від мовчанки. Нарешті ревіння худоби стишилося до жалісливого мукання, а натомість почувся гучний ляскіт, тріск і гуркіт. Фраї, що, попритулявшись одне до одного, сиділи у вітальні, не наважувалися ворухнутись, навіть коли останні відлуння цих звуків згасли ген унизу Долини Холодного Джерела. Тоді, дослухаючись до жахливих стогонів, що долинали зі стайні, та демонічних криків запізнілих дрімлюг у долині Селіна Фрай подріботіла до телефону і рознесла околицею новини про другу фазу жахіть.

Наступного дня всю околицю охопила паніка; перелякані, мовчазні гурти людей скупчилися біля місця, де знову з’явилося страхітливе щось. Дві величезні смуги нищення протяглися від долини до ферми Фрая, на латках голої землі виднілися страхітливого розміру сліди, а одна стіна стодоли геть завалилася. Що ж до худоби, то лише чверть стада вдалося знайти і розпізнати. Деякі корови були буквально розірвані на шматки, та навіть і вцілілих довелося пристрелити. Ерл Сойєр запропонував звернутися по допомогу до Ейлзбері чи Аркгема, але інші на цю пропозицію не пристали — мовляв, марна затія. Старий Завулон Уотлі, із того роду, що був саме на півшляху від нормального до виродженого, вголос висловлював похмурі припущення про ритуали, які свого часу проводилися на вершинах пагорбів. Він був з тієї гілки роду, де суворо дотримувалися традицій, тож його спогади про співи у великих кам’яних кружалах стосувалися не Вілбура, і навіть не його діда.

На село, надто пасивне, щоб організувати справжню оборону, опустилася темрява. Лише кілька близьких родин зібралися разом, щоб чатувати вночі під одним дахом, але загалом повторилося вчорашнє даремне барикадування, та ще дехто заряджав мушкети і ставив напоготові вила — може й ефектний, але цілком безглуздий захід. Проте вночі нічого не трапилося, тільки з пагорбів знову долинали звуки; а коли розвиднілося, багато хто став тішити себе сподіваннями, що жах пощез так само несподівано, як і з’явився. Знайшлися навіть відчайдухи, що пропонували спорядити наступальну експедицію в глиб лощини, хоч їхня пропозиція і не здобула підтримки широкого загалу.

Наступної ночі люди знову забарикадувалися, проте сім’ї вже не так поспішали одна до одної. Наступного ранку вже не тільки родина Фрая, але й Сета Бішопа розповіли про дивну поведінку собак, а також незвичні звуки та сморід звіддалік, а вдосвіта люди, що першими наважилися вийти з будинків, із жахом помітили свіжі велетенські сліди, що цього разу тяглися дорогою вгору на Вартовий Пагорб. Як і раніше, з розмірів сліди, можна було з абсолютною певністю припустити колосальні розміри цього блюзнірського жахіття, а от розташування слідів не давало змоги робити якісь однозначні висновки про напрямок руху, оскільки скидалося на те, що ця ходяча гора прийшла із Долини Холодного Джерела і повернулася назад тим самим шляхом. Біля підніжжя пагорба тридцятифутова смуга у переламаних молоденьких чагарях завертала круто вгору, і там чоловіки, що вирушили на пошук, обімліли від здивування — навіть найпрямовисніші підйоми не були перепоною для цього нерозривного сліду. Хай би де зараз було те жахливе створіння, воно могло дертися навіть абсолютно вертикальним схилом; коли ж слідопити кружними шляхами піднялися на пагорб, то виявили, що слід закінчується — чи, радше, вривається — на самій вершині.

Саме на цьому місці Уотлі й розпалювали свої сатанинські вогнища та виспівували свої сатанинські закляття біля кромлеха у Вальпургієву ніч та надвечір Дня всіх святих. Зараз той самий плаский камінь стояв у самісінькому центрі широкої пустки, яку залишило по собі те жахіття, а на його ледь увігнутій поверхні розтікалася смердюча купа тієї ж дьогтеподібної гиді, яку знайшли на зруйнованій фермі Уотлі, коли те чудовисько втекло першого дня жахіття. Чоловіки поглядали один на одного і щось бурмотіли. Тоді подивилися на схил. Очевидно, потвора спустилася тим самим шляхом, що й піднялася. Безглуздо було висувати якісь здогади. Тут були безсилі глузд, логіка і звичні уявлення про мотивацію. Лише старий Завулон, який не пішов з ними, міг би прояснити цю ситуацію чи запропонувати якесь задовільне пояснення.

Ніч проти четверга достоту точнісінько так само, як і всі інші, проте закінчилася не настільки щасливо. Дрімлюги в долині кричали як навіжені, тож багато хто не міг заснути, а близько третьої ночі задеренчали всі телефони загальної лінії. Ті, що наважувалися підняти слухавку, чули до безуму нажаханий голос, який волав: «Поможіть, ох, Господи Боже!..», а декому здавалося, що за цим вигуком ще лунав звук, наче щось ламається. А потім запала тиша. Ніхто не наважився бодай щось зробити, і до ранку не знали, звідки надійшов дзвінок. Аж коли обдзвонили всіх на лінії, з’ясувалося, що Фраї не відповідають. Правда відкрилася годиною пізніше, коли нашвидку зібрана група озброєних чоловіків вирушила на обійстя Фраїв, що межувало з долиною. Видовище було жахливим, проте воно нікого не здивувало. Так, з’явилися нові протоптані стежки та страхітливі сліди, але будинку більше не було. Його розчавило, наче яєчну шкаралупу, а серед руїн нікого не знайшли — ні живих, ні мертвих. Лише сморід і липкий дьоготь. Родина Елмера Фрая навіки зникла із Данвіча.

Тим часом за зачиненими дверима заставленої книжковими полицями кімнатчини в Аркгемі тихо розгорталася не така помітна, проте значно містичніша і пронизливіша історія жаху. Дивний рукопис, чи то щоденник Вілбура Уотлі, доставлений до Міскатонікського університету для перекладу, привернув чималу увагу та спричинив неабияке збентеження серед експертів-лінгвістів — як сучасних, так і більш традиційних поглядів; сама абетка, хоча й віддалено нагадувала грубу версію вживаної у Месопотамії арабської мови, не була відома нікому з експертів. Остаточний висновок фахівців проголошував, що текст було написано штучною абеткою, свого роду шифром, проте жоден з відомих методів криптографічного декодування не дав бодай натяку на можливе розшифрування, навіть коли його перевірили через ключі кожної з мов, якою теоретично міг послуговуватися автор. Стародавні книги, конфісковані з помешкання Уотлі, хоч і були неймовірно цікаві, а в низці випадків давали підстави сподіватися на відкриття нових — страхітливих — напрямів досліджень серед філософів та науковців, ніяк не допомогли розслідуванню самої справи. Одна із цих книг, важенний том із залізною застібкою, була написана ще одною невідомою абеткою — цього разу суттєво іншою, що була ближче до санскриту, ніж до будь-чого іншого. Старий фоліант нарешті передали у цілковите користування доктора Ермітеджа, почасти через його винятковий інтерес до справи Уотлі, а ще завдяки його глибоким лінгвістичним знанням і вправності у тлумаченні містичних формул античності та Середньовіччя.

Ермітедж здогадувався, що ця абетка, можливо, потаємно вживалася якимись забороненими культами, які відлічують свою історію ще із сивої давнини та які могли успадкувати чимало чаклунських формул і традицій від ворожбитів сарацинського світу. Проте він не вважав це питання суттєвим, оскільки немає жодної потреби дізнаватися походження символів, якщо, як він підозрював, їх використовували як шифр для сучасної мови. Вчений сподівався на те, що, з огляду на величезний обсяг тексту, письменник навряд чи вдавався б до якоїсь мови, окрім рідної, за винятком хіба певних формул та заклинань. Тож він із якоюсь незбагненною наполегливістю взявся розшифровувати цей рукопис, продовжуючи притримуватися версії, що основна його частина написана англійською.

З численних невдач своїх колег доктор Ермітедж знав, що ця загадка справді дуже складна і що не варто навіть починати розглядати жодне просте рішення. Всю другу половину серпня він вивчав книжки, що містили величезну кількість матеріалів з криптографії, перевернувши догори дриґом свою бібліотеку, просиджуючи ніч за ніччю серед таїн Поліграфії Трітемія, De Furtivis Literarum Notis Джамбатісти Порти, Traité des Chiffres Де Віженера, Cryptomenysis Patefacta Фальконера, датованих вісімнадцятим сторіччям трактатів Дейвіса та Тікнесі, а також знайомлячись з творами таких сучасних авторитетів як Блер, фон Мартен, і Клюбер з його Kryptographik[217]. Він чергував вивчення книжок із періодичними спробами розгадати таємницю рукопису і невдовзі пересвідчився, що перед ним одна з найскладніших і найгеніальніших криптограм, в якій окремі ряди відповідних літер упорядковуються за принципом таблиці множення, а сам текст будується за допомогою ключових слів, відомих лише посвяченим. Давні джерела видавалися значно кориснішими, ніж нові, тож Ермітедж дійшов висновку, що кодування цього рукопису дуже й дуже давнє, до того ж, безсумнівно, винайдене внаслідок тривалих містичних експериментів. Кілька разів він підходив майже упритул до розгадки, щоб відступити назад перед перешкодою, яку він допіру прогледів. Тоді, ближче до вересня, щось почало поступово прояснюватися. Легко і безпомилково почали вгадувалися деякі літери, вжиті у певних фрагментах рукопису, — тоді стало ясно, що текст і справді написано англійською.

Увечері другого вересня доктор Ермітедж нарешті повністю розгадав шифр і вперше прочитав розлогий уривок з анналів Вілбура Уотлі. То справді був щоденник, як усі й гадали, а стиль його написання з усією очевидністю свідчив як про глибоку окультну ерудицію, так і загальну малограмотність автора. Практично перший же фрагмент тексту, який вдалося розшифрувати Ермітеджу, був датований 26 листопада 1916 року, він виявився цікавим та водночас вельми тривожним. Це писала, пригадав він, дитина у віці трьох із половиною років, хоч і виглядала вона тоді на доброго дванадцяти-тринадцятирічного хлопця.

«Сьогодні вчили Акло[218] для Саваофа, — писалося там, — воно не сподобалось, бо відповідається з горба, а не з повітря. Той нагорі мене обігнав сильніше, ніж я думав, здається, в його розумі не багато земного. Стрелив Джека, колі Елама Гатчінза, коли він побіг мене кусати, а Елам каже що уб’є мене як він помре. Не думаю. Дідо мені повторював формулу Д’о минулої ночі, і я думаю я бачив внутрішнє місто на двох магнітних полюсах. Піду на ті полюси коли очиститься земля, якщо не пройду формулою Д’о-’на коли це зроблю. Ті з повітря у сабат казали мені що роки треба на очищення землі, а дідо доти, певно, помре, то я доти маю вивчити всі кути граней і всі формули від Йїр до Н’г’нґр. Вони зовні допоможуть, але вони не візьмуть тіло без людської крові. Той нагорі матиме точну подобу. Я його трошки бачу коли творю знак Вуріш або роздуваю порошок Ібн Ґазі на нього, а воно близько як вони у Майську Ніч на Пагорбі. Інше лице може трохи затертись. Цікаво як виглядатиму коли земля буде чиста і на ній не буде земного. Той що прийшов із Акло Саваофом каже що я може був перевтілений звідти щоб вплинути тут».

Ранок застав доктора Ермітеджа в холодному поту від жаху і в стані неймовірного зосередження. Він усю ніч не відривався від рукопису і сидів за своїм столом при електричному світлі, гортаючи тремтячими руками сторінку за сторінкою — так швидко, як тільки встигав розшифровувати текст. Він знервовано зателефонував дружині, повідомивши, що додому не прийде, а коли вона принесла йому сніданок, ледве змусив себе проковтнути малий шматочок. Він читав увесь день, раз у раз роздратовано збиваючись, коли потрібно було наново підбирати ключ. Йому принесли обід і вечерю, але й до них він заледве торкнувся. Десь посеред наступної ночі він закуняв сидячи у кріслі, але невдовзі виринув із плетива нічних жахіть, майже так само страхітливих, як ті справжні загрози людському існуванню, про які він щойно дізнався.

Уранці четвертого вересня професор Райс і доктор Морґан наполягли на зустрічі з ним, а вийшли від нього геть сполотнілі і щокроку здригалися. Того вечора він таки вклався спати, але спав лише уривками. Наступного дня, у середу, він знову засів за рукопис, однак цього разу почав доволі багато занотовувати — як із нового тексту, так і з уже розшифрованого. Ближче до ранку тієї ночі він задрімав на складаному стільці власного кабінету, але ще вдосвіта знову повернувся до рукопису. Десь перед обідом його лікар, доктор Гартвел, навідав ученого і наполіг, щоб той відірвався від роботи. Він навідріз відмовився, заявивши, що для нього життєво важливо було закінчити читання цього щоденника, і пообіцявши через деякий час усе пояснити.

Того вечора, одразу як запали сутінки, доктор Ермітедж закінчив своє доскіпливе читання і, геть виснажений, впав у крісло. Його дружина, принісши вечерю, знайшла його у напівкоматозному стані; проте він був достатньо притомний, щоб різким криком віднадити її, коли вона ковзнула очима по його нотатках. Насилу підвівшись, він зібрав списані папери і запечатав їх у величезному конверті, який одразу ж заховав у внутрішню кишеню пальта. В нього ще вистачило сил, щоб дістатися додому, але він настільки потребував медичної допомоги, що домашні негайно викликали доктора Гартвела. Коли лікар вкладав його до ліжка, той лише бурмотів: «Але що ж, заради Бога, ми можемо зробити?»

Увесь наступний день доктор Ермітедж проспав, часом зісковзуючи в марення. Він нічого не пояснив Гартвелу, але коли трохи заспокоювався — тільки й казав, що про нагальну потребу ґрунтовно переговорити з Райсом і Морґаном. Його марення здавалися доволі моторошними: у них були нав’язливі думки про щось у забитому дошками фермерському будинку, що належить знищити, фантастичні згадки про якийсь план цілковитого винищення людства, всього тваринного і рослинного життя за допомогою жахливої давньої раси істот з іншого виміру. Він кричав, що світ у небезпеці, бо Древні хотять очистити його, відтягти його геть від Сонячної системи і матеріального космосу, забрати його в інший вимір з іншими формами буття — туди, звідки вони самі прийшли, вігінтильйони[219] еонів тому. Поміж цим він просив, щоб йому принесли страхітливий Некрономікон та Демонолатрею[220] Реміґія, в яких він сподівався віднайти якусь формулу, що зупинила б загрозу, що зринала в його свідомості.

— Зупиніть їх, зупиніть! — кричав він. — Ці Уотлі хочуть їх прикликати, і тоді трапиться найгірше! Скажіть Райсу і Морганові, що ми мусимо діяти, поки ще не пізно — наосліп, але я знаю, як зробити порошок… Його не годували ще з другого серпня, відколи Вілбур тут загинув, а на цьому етапі…

Проте, незважаючи на свої сімдесят три роки, Ермітедж був фізично здоровим, тож тієї ночі він нарешті відіспався, позбувшись нервового розладу без жодних ускладнень. У п’ятницю він прокинувся пізно, з ясною головою, хоч його і терзав жах вкупі з тягарем величезної відповідальності. В суботу вранці він уже почувався досить добре, щоб піти до бібліотеки і покликати Райса і Морґана на нараду, тож решту дня і цілісінький вечір ці троє чоловіків сушили голови, оперуючи найнеймовірнішими домислами у цих відчайдушних дебатах. Вони подіставали з полиць книгосховища величезну кількість дивовижних та страхітливих книжок, у гарячковому поспіху копіювали цілі гори діаграм та формул. Від скептицизму не залишилося й сліду. Всі троє бачили тіло Вілбура Уотлі, що лежало на підлозі кімнати у цій-таки будівлі, і після цього нікому з них і на думку не спало ставитися до щоденника як до маячні божевільного.

Вони не були одностайні з приводу того, чи слід повідомляти про ситуацію поліцію штату Массачусетс, і зрештою вирішили цього не робити. У цій справі йшлося про речі, які просто неможливо було прийняти на віру, не побачивши доказів, що цілком підтвердять деякі подальші аспекти розслідування. Так і не розробивши детального плану, пізно вночі радники розійшлися, проте цілісіньку неділю Ермітедж присвятив зіставленню формул та змішуванню хімікатів, узятих із лабораторії коледжу. Що більше він міркував про пекельний щоденник, то більше був схильний сумніватися у потенційній ефективності будь-якого матеріального агента супроти тієї сутності, яку Вілбур Уотлі залишив після себе, — сутності, що загрожує самій Землі, невідомій сутності, що вже за кілька днів мала постати у всій своїй могуті, ставши достопам’ятним Жахіттям Данвіча.

Понеділок для доктора Ермітеджа нічим не відрізнявся від неділі, бо ж завдання, за яке він узявся, вимагало безкінечних досліджень та експериментів. Усі подальші наради стосовно страхітливого щоденника привели до чималих змін у планах, і він знав, що навіть у кінці можуть виникнути непередбачені ускладнення. До вівторка, коли у нього вже була доволі чітко окреслена схема дій, Ермітедж вирішив, що упродовж тижня слід навідати Данвіч. Але у середу на нього чекав справжній шок. У самому куточку Аркгемського Вісника була вміщена маленька жартівлива замітка з Ассошіейтед Пресс, яка оповідала про велетенського монстра, вирощеного в Данвічі на бутлегерському віскі. Геть сторопілий Ермітедж тільки й зміг, що зателефонувати Райсу і Морґанові. Їхня бесіда затяглася до глибокої ночі, а наступного дня всі вони у страшенному поспіху готувалися до від’їзду. Ермітедж знав, що він заграє зі страхітливими силами, проте не бачив іншого способу впоратися з наслідками значно серйознішого і зловіснішого втручання, яке вже відбулося.

Рано-вранці Ермітедж, Райс і Морґан сіли в авто і вирушили в Данвіч, діставшись села десь о першій годині після обіду. День був дуже погожий, однак навіть у найяскравішому сонячному промінні здавалося, ніби понад дивними куполястими пагорбами і глибокими тінистими байраками цього краю витав мовчазний жах, якесь лиховісне знамення. На тлі ясного неба на вершинах гір вимальовувалися понурі камінні кружала. З атмосфери гнітючого мовчання, що панувала у крамничці Озборна, вони зрозуміли, що трапилося щось страхітливе, а невдовзі почули про знищення будинку і родини Елмера Фрая. Все пообіддя вони їздили околицями Данвіча, розпитуючи місцевих про те, що трапилося. Потім, відчуваючи все сильніший страх, самі оглянули жалюгідні руїни будинку Фрая, помережані слідами липкого дьогтю, роздивилися нечестиві сліди на подвір’ї Фрая, понівечену худобу Сета Бішопа і величезні просіки в заростях у різних кінцях селища. Ермітеджу видавався надзвичайно важливим слід, що тягнувся угору і вниз Вартовим Пагорбом, тож він довго розглядав моторошний, схожий на вівтар камінь на верхівці.

Зрештою вони, дізнавшись про бригаду поліції штату, яка прибула того ранку із Ейлзбері отримавши повідомлення про трагедію Фраїв, вирішили розшукати цих полісменів і порівняти результати обстеження місця події. Втім виявилося, що це зробити непросто — їм не вдалося знайти жодного сліду тієї групи, хоч де вони шукали. Вони уп’ятьох приїхали машиною, однак зараз та стояла покинута біля руїн на подвір’ї Фраїв. Місцеві, які незадовго перед тим розмовляли з полісменами, спершу здавалися не менш приголомшеними, ніж Ермітедж та його колеги. А тоді старий Сем Гатчінз, про щось задумавшись, раптово зблід, штовхнув ліктем Фреда Фарра і, показуючи на мокрий глибокий байрак, що зяяв неподалік, сказав:

— Боженько, — видихнув він, — Я жи їм казав не йти в тоту лощовину, та й не думав, шо хтось би захтів, як тамка і сліди, і сморід, і тоті дрімлюги, котрі завивают десь глибоко…

Тут усі — місцеві й приїжджі — відчули немов поза їхніми спинами дунуло холодним вітром, та інстинктивно нашорошилися, мимоволі дослухаючись. Ермітедж, вперше реально зіткнувшись із жахом та його страхітливими наслідками, здригнувся від відповідальності, яку, як він тепер збагнув, тепер цілковито лежала на ньому. Скоро настане ніч, а саме тоді ця велетенська потвора виходить на свої страхітливі лови. Negotium perambulans in tenebris[221]… Старий бібліотекар подумки повторив формулу, яку він завчив напам’ять, і міцніше стиснув інший клаптик паперу, на якому було записано ще одну формулу, яку він ще не встиг завчити. Потім перевірив, чи працює електричний ліхтарик. Попереду нього Райс витяг з валізки металевий розпорскувач, такий, яким користуються для знищення комах; Морґан же дістав із чохла свою крупнокаліберну гвинтівку, хоч колеги і застерігали його, що їм ніяк не допоможе матеріальна зброя.

Ермітедж, який уже прочитав той страхітливий щоденник, занадто добре знав, чого їм можна чекати, проте він вирішив зайвий раз не лякати і так настрашених мешканців Данвіча жодними словами чи натяками. Він сподівався, що з усім можна буде впоратися, не розкриваючи людям справжньої природи того, що вирвалось на волю і загрожує світові. Коли згустилися сутінки, місцеві мешканці квапливо позникали у своїх домівках, намагаючись відгородитися від зовнішньої загрози, хоч попередній досвід і переконував, що всі людські замки і засуви не порятують від сили, здатної згинати дерева і трощити будинки. Вони лише похитали головами, почувши про план новоприбулих зостатися на чатах серед руїн ферми Фраїв біля долини; розходячись по домівках, вони не надто сподівалися ще раз побачити вчених живими.

Тієї ночі під пагорбами гриміло, а дрімлюги загрозливо верещали. Аж ось вітер, що дув із Долини Холодного Джерела, наповнив важке нічне повітря нестерпним смородом; усі троє колись уже чули цей сморід, коли стояли біля конаючої істоти, що п’ятнадцять років жила у напівлюдській личині. Але жах, у пошуках якого вони сюди прийшли, не з’явився. Хай що було там унизу, воно вичікувало, а Ермітедж застеріг колег, що спроба напасти на нього у темряві буде самовбивчою.

Удосвіта нічні звуки позатихали. Настав бляклий, безбарвний день, коли-не-коли засівалася мжичка, за пагорбами на північному заході громадилися все важчі й важчі хмари. Аркгемці уже й не знали, як бути. Заховавшись від дощу в одній з кількох уцілілих прибудов обійстя Фраїв, вони обговорювали свої подальші дії: вичікувати далі, а чи навпаки — розпочати активну фазу і спуститися до байраку в пошуках тієї безіменної страхітливої істоти. Дощ уже не накрапав, а періщив, з-поза далеких обріїв глухо гуркотів грім. Небосхилом шугали блискавиці, одна вдарила просто поруч, ніби націлюючись у самі глибини байраку. Небо геть потемніло, тож чоловіки могли лише сподіватися, що буря буде короткою і після неї швидко проясниться.

Було все ще дуже темно, коли, може за якусь годину, внизу на дорозі залунав безладний хор збентежених голосів. Наступної миті на дорозі з’явився гурт чоловіків, був їх добрий десяток. Вони бігли в їхньому напрямку, щось кричачи, дехто навіть істерично плакав. Хтось із передніх, схлипуючи, почав оповідати, і аркгемці здригнулися, коли усвідомили зміст сказаного.

— Ой Боженьку мій, Боженьку, — надривався голос. — На ново воно пішло, і тетерка при дні! На воли — на воли в’но і рухаєси просто теперка, і Господь ’го знає, кгди в’но прийде по всіх нас!

Тут чоловік замовк, але наступний підхопив його оповідь.

— Десь може з годину тому Зебу Уотлі позвонили на телефона, і тото була пані Корі, жонка Джорджа, та шо жиє внизу за розхрестям. Каже, той фацет, Лютер заганяв худобину від грози, як дужа громовиця влупила, аже увидів, як дерева позагиналиси в усті байрака — тамка з єнчого боку — і почув той самісько запах, як коли знайшов був тоті дужі сліди в тамту неділю. І каже, шо гучали їкісь звуки, тагі шось ляскало ци тріщало, як‑то кгди кущі та дерева ломляться, і такой всі дерева там біля теї дороги були повалені на їден бік, а по багнюці шось брьхало і ляскало. Але ж шо, Лютер нічогісько не бачив, тілько як дерева і чагарі гнулиси.

— А тоді там гет за бурчаком Бішопа, де він під цесту затікає він учув такий тріскіт і бренькіт, гі дерево тріщит, як го ломлять. І він усе ї не видів, лишень погнуті дерева і кущі. А затим ше їкісь шелести, але вже гет здалека — аж із тої дороги, як іти до Відуна Уотлі та Вартового Горба, — а Лютеру хватило духу побігти туда, де тоті звуки гучали і роздивитися землею. Всюда було багно і вода, а небо ще було темне та й дощ борзо заливав усі сліди, але там на початку, біля самого устя байрака, там де рухали дерева, там ше виднілиси тоті страшні сліди, такі гі діжі, як шо-сми виділи в неділю.

Тут, відсапавшись, його перебив перший чоловік.

— Але це не найбільша біда — то лишень початок. Зеб повидзвонював весь народ, і всі ’го слухали, коли то Сет Бішоп задзвонив. Там його доморядниця їрепенила, гі ї’ різали — так само виділа, як тоті дерева гнуться за дорогою, і шуміло всьо довкруж, гі слонь ішов до ї’ хати. А потім ше й заговорила раптово про запах, казала, її малий, Чонсі, волав, шо той запах такий само як на руйновиську Уотлі тої неділі зранку. І пси цілий час брехали і вили.

— І тут вона заволала так страшно, каже, шопа при дорозі завалилася, гі ї’ вітром здуло, лишень сильного вітру тоги не було. Всі слухали, аж чути було, як на всіх кінцях дроту запинили подих. Аж тут Саллі знов заволала, каже, паркан на переднім подвір’ю розсипавси, хоть не було ні сліду того, хто то зробив. А тоди всі на лінії вчули, як Чонсі та старий Бішоп так само кричать, а Саллі волає, каже, шось важке лупить по хаті — не грім, ніц, шось просто лупить по передній стіні, знов і знов лупашит, хоть з вікон ніц і не видко ся. А тогди… тогди…

На кожному обличчі ще поглибилися проорані переляком зморшки, а Ермітедж, теж наляканий, ледь змушував себе дослухати чоловіка.

— А тогди… Саллі, в’на закричала, «Поможіть, будинок валиться»… і на тім кінци дроту ми чули лишень якийс жахливий тріск і всі закричали… таяк було з Елмером Фраєм, лишень горше…

Чоловік замовк, тож інший підхопив далі.

— А далі всьо — з телєфона не було ні звуку ні писку. Тишина. Ми, котрі чули, посідали-сми в машини та на фіри і позбирали стільки здорових чоловіків, кілько-сми найшли, десь біля Корі, та й прийшли-смо сюди питати, як буде найліпше робити. Я ж так собі гадаю, шо то кара Господня за беззаконня наші, а хто проти Кари Його устоїть?

Ермітедж збагнув, що настав час діяти, і рішуче заговорив до гурту нерішучих і переляканих селян.

— Треба йти за ним, хлопці, — він намагався говорити якомога впевненіше. — Здається, є шанс з ним упоратися. Ви самі добре знаєте, що ті Уотлі були чаклунами — що ж, ця потвора є виплодком відьомства, і саме такими методами з нею треба боротися. Я бачив щоденник Вілбура Уотлі і вивчав деякі з тих дивних старих книжок, які він читав; здається, мені відоме правильне заклинання, що повинне його відігнати. Звісно ж, ніхто не знає напевне, але можна спробувати. Воно невидиме — і я це знав, — але у цьому далекобійному розпорскувачі є порошок, який змусить його показатися нам на секунду. Випробуємо це згодом. Так, це жахлива істота, але їй далеко до того, що Вілбур планував прикликати у цей світ, якби прожив трохи довше. Ви ніколи не дізнаєтеся, чого вдалось уникнути цьому світові. Зараз нам потрібно здолати лише цю єдину істоту, а вона не може розмножуватись. Проте здатна неабияк нашкодити; тож зараз, не вагаючись, треба її знищити. Ми повинні піти за нею, і для початку рушимо до місця, яке вона щойно зруйнувала. Хай хтось із вас показує дорогу — я не дуже добре знаю місцевість, але, здається, тут можна піти навпростець через поля. Як вам таке?

Чоловіки якусь хвилю перешіптувалися між собою, а тоді Ерл Сойєр тихенько заговорив, вказуючи брудним пальцем крізь пелену дощу, що вже не лив, а радше сіявся.

— Я так мислю, шо до Сета Бішопа буде найхутше през нижній луг, там перебредете по мілкому, вийдете на пасовиско Кер’єра і лісопосадку за ним. Так і вийдете на верхній путівець прямо біля Сета — лишень троха з другого боку.

Ермітедж з Райсом і Морґаном пішли у вказаному напрямку, більшість місцевих повільно рушили назирці. Небо світлішало, гроза, судячи з усього, затихала. Коли Ермітедж випадково повернув не в той бік, Джо Озборн застережливо гукнув його і сам вийшов наперед, щоб показати правильний шлях. Людям потроху додавалося хоробрості й певності в собі, хоча напівморок майже прямовисного лісистого схилу, що лежав наприкінці їхньої короткої дороги і поміж дерев якого вони були змушені дертися вгору, став серйозним випробуванням для щойно набутої ними відваги.

На той час, вони нарешті вийшли на розгрузлу ґрунтову дорогу, з-за хмар визирнуло сонце. Вони були недалеко від обійстя Сета Бішопа, просто погнуті дерева і страхітливі сліди, які ні з чим не сплутати, красномовно свідчили про те, що тут уже проходило до них. Вони згаяли хіба кілька секунд на те, щоб оглянути руїни на вигині дороги. Все було так само, як і у випадку з Фраями, і в жодному з руйновиськ, які ще недавно були будинком і стодолою Бішопа, не вдалося нікого знайти — ні живого, ані мертвого. Ніхто й на мить не подумав залишитися серед цього смороду і липкого дьогтю, навпаки — всі інстинктивно повернулися до ланцюжка тих жахливих слідів, що вели до поруйнованої ферми Уотлі і на короновані вівтарями схили Вартового Пагорба.

Коли чоловіки проминали колишню садибу Вілбура Уотлі, вони почали помітно тремтіти, а їхній запал, здається, знову пригас. Непросто було переслідувати істоту розміром з будинок, яку, до того ж, ніхто не міг побачити, але яка була лютішою за демона. Навпроти підніжжя Вартового Пагорба сліди сходили з путівця, там видно було поворот і свіжу протоптану смугу, що вела вздовж старої стежки, яка позначала шлях потвори на верхівку гори.

Ермітедж дістав доволі потужну кишенькову зорову трубу і оглянув крізь неї зелений крутосхил пагорба. Тоді передав трубу Морґану, зір у якого був куди кращий. За якусь мить Морґан гучно скрикнув і віддав трубу Ерлу Сойєру, вказуючи пальцем на якесь місце на пагорбі. Сойєр, незграбний, як і більшість людей, незвичних до оптичного приладдя, трохи пововтузився, але, зрештою, за допомогою Ермітеджа таки сфокусував лінзи. А сфокусувавши, навіть не подумав притлумити крик, як це зробив Морґан.

— Боженьку всемогутній, там же трава і кущі рухаютьси! Воно догори повзе — поволі пнеться на той горб, бог його знає нащо!

Серед людей миттю поширилася паніка. Одна річ була переслідувати незнану сутність, але зовсім інша — наздогнати її. Можливо, закляття правильні — але що, коли ні? На Ермітеджа зусібіч посипалися запитання про те, що він знає про цю істоту, і жодна відповідь їх не задовольнила. Усі до одного відчували тривожну близькість заборонених вимірів Природи і буття, вимірів, що загрожують самому існуванню людства.

Зрештою, троє аркгемців — старий сивобородий доктор Ермітедж, присадкуватий, із попелястою чуприною професор Райс і худорлявий молодий доктор Морґан — полізли на гору самі. Після тривалих і докладних роз’яснень про наведення і правила користування вони залишили зорову трубу групці переляканих селян, що зосталася на дорозі, тож вони увесь час, передаючи один одному трубу, спостерігали, як трійця вчених підіймається на гору. Йти було важко, Ермітеджа не раз доводилося підтримувати. Високо над ними, торуючи неймовірну стежку, пекельна істота немов зумисне повільним поступом зминала і ламала рослинність на своєму шляху. Стало зрозуміло, що переслідувачі наздоганяють потвору.

Куртіс Уотлі — з невиродженої гілки роду — саме дивився крізь зорову трубу, коли це аркгемці різко звернули зі стежки. Він пояснив юрбі, що, очевидно, ті намагаються дістатися до нижнього схилу гори, з якого було добре видно стежку саме над тим місцем, де зараз розсувались чагарі. Так і сталося — чоловіки піднялися на цей пагорб всього за якусь хвилину після того, як її проминуло невидиме жахіття.

Тоді Веслі Корі, який забрав трубу, вигукнув, що Ермітедж узяв до рук той розпорскувач, що його ніс Райс, і, отже, щось от‑от станеться. Юрба захвилювалася, пригадавши, що саме за допомогою цього розпорскувача незрима потвора повинна була б на мить стати видимою. Двоє чи троє чоловіків заплющили очі, але Куртіс Уотлі знову навів трубу на пагорб і максимально підкрутив різкість. Він побачив, що Райс, який стояв саме на тому схилі гори над потворою і трохи позаду неї, мав чудову нагоду розпилити чудодійний порошок.

Чоловіки, які дивилися без зорової труби, побачили лише біля верхівки гори миттєвий вибух сірої хмари розміром з чималий будинок. Куртіс же, який на той момент тримав прилад, пронизливо вереснувши, впустив його у багнюку, яка на дорозі сягала щиколоток. Він похитнувся і був би впав, якби його не підхопили. А він лише ледь чутно бурмотів:

— Ох, ох, святенький Боже… воно… воно…

На бідолаху посипався шквал запитань, і лише Генрі Вілер здогадався витягти з багна трубу і протерти окуляр. Куртіс же впав у якесь заціпеніння, тож навіть найпростіші відповіді коштували йому величезних зусиль.

— Більше за клуню… все гі з витких канатів… всьо таке на форму їк яйце куряче, лишень більше за всьо на світі, десятки ніг, тагі діжі, гі закриваються, кгди він ступає… ніц твердого — як холодець, всьо з тих поскручуваних витких шнурків… і здоровеннецькі очі на нім… десіть чи дванайціть ротів, ци хоботів стирчат по боках, здорові, як труби від буржуйки, і весь час відкриваються і закриваютьси… сірі самі, а по них пурпурні круги… і Боженьку наш небесний, ті півлиця згори!..

Останнього спогаду, хай би чого він стосувався, бідолаха Куртіс не витримав, зомлівши, перш ніж устиг ще щось сказати. Фред Фарр і Вілл Гатчінз віднесли його на узбіччя і вклали на вологу траву. Тремтячи від страху, Генрі Вілер навів витягнуту з багна трубу на гору, сподіваючись побачити ще щось. Крізь лінзи можна було розібрати три крихітні постаті, що мчали до верхівки гори так швидко, як тільки дозволяв крутосхил. Тільки це — і більш нічого[222]. Тоді всі почули дивний, зовсім нехарактерний для цієї пори року звук, що линув з глибокого видолинку позаду, а може, навіть із підліску Вартового Пагорба. То були крики незліченних дрімлюг, і в їхньому пронизливому хорі вчулися нотки напруги, нотки лиховісного чекання.

Тоді Ерл Сойєр забрав трубу і повідомив, що всі три постаті стоять на самій верхівці гори, на рівні кам’яного вівтаря, проте дещо віддалік. Одна постать, сказав він, здається, піднімає руки над головою з ритмізованими інтервалами; а щойно Сойєр сказав про це, як уся юрба почула віддалік слабкий напівмузикальний звук, наче своїми жестами чоловік супроводжував гучний спів. Мабуть, дивні силуети на цьому віддаленому верхів’ї виглядали безмежно гротескно і неабияк вражали, проте ніхто не був налаштований отримувати від цього видовища естетичну насолоду.

— Думаю, він проказує заклинання, — прошепотів Вілер, вихопивши в Ерла трубу.

Дрімлюги кричали, немов показилися, а ритм їхнього співу був напрочуд уривчастий, геть не синхронний ритуалу, який можна було спостерігати на горі.

І раптом сонце, здавалося, потьмяніло, хоч на небі не виднілося ні хмарки. Це було вельми незвичне явище, яке, очевидно, запримітили всі. Десь під пагорбами наростав гуркіт, цього разу дивно консонуючи із суголосним йому шумом, що линув з небес, де спалахували блискавиці, а зачудована юрба марно визирала хоч найменших ознак бурі. Співи аркгемців тепер можна було чітко розрізнити, а Вілер крізь трубу бачив, як усі вони вже разом здіймають руки під ритмічний наспів. На якійсь віддаленій фермі несамовито завалували пси.

Денне світло все сильніше меркло, тож чоловіки стали здивовано поглядати на обрій. Над гуркітливими пагорбами нависла багряниста пітьма, породжена поглибленням спектру небесної блакиті. Тоді знову спалахнула блискавка, ще яскравіша, ніж раніше, і всі побачили, що кам’яний вівтар на далекій височині наче оповила якась імла. Проте ніхто тоді не дивився у зорову трубу. Дрімлюги не стихали, а вчені хоробро опиралися якійсь незбагненній загрозі, якою, здається, аж сочилося повітря.

І зненацька залунали низькі, хрипкі, пронизливі звуки, яких ніколи не забути тим, хто їх чув. Ці звуки не були породжені людиною, бо людські органи не здатні до таких акустичних збочень. Звук був глухим, наче йшов звідкись з-під землі, проте було чітко чути, що він долинав від кам’яного вівтаря. Власне кажучи, це взагалі не можна було назвати звуками, бо ж їхній несьогосвітній, інфрабасовий тембр промовляв до темних закапелків розуму, і цей жах вловлювався зовсім не вухами; а все ж їх можна було почути, бо вібрації, хоч і ледь вловимо, а проте безсумнівно складалися у слова. Вони були гучними — гучними, як гуркіт і грім, понад якими вони лунали, — але їх не видавала жодна видима істота. І, оскільки уява була схильна приписувати джерело цього звуку світові незримих істот, чоловіки, що, попритискавшись одне до одного, стояли біля підніжжя гори, тепер збилися ще щільніше і заплющили очі, ніби очікуючи вибуху.

— Йїґнаїі’… йїґнаїі’… тфлтк’нґа… Йоґ-Сотот… — відлунило жахливе потойбічне хрипіння. — Йї’бтнк… ’е’йе— н’ґркдл’л’…

Здавалося, на цьому мова й урвалася, наче там угорі відбувалася якась страшна ментальна битва. Генрі Вілер, хай як напружено вдивлявся у зорову трубу, все ж угледів лише три гротескно підсвічені людські постаті на вершині, бачив, як вони, дивно жестикулюючи, несамовито вимахують руками, і чув, як їхні заклинання сягають кульмінації. З яких чорних безодень ахеронського жаху, з яких незапечатаних безодень позакосмічної свідомості чи із зачаєної, довго приховуваної спадковості лунало це нерозбірливе громове завивання? І ось воно знову набрало потуги та осмисленості і зазвучало у несамовитому, всеохопному, цілковитому шалі.

— И-йа-йа-йа-йагаа—і’йайайайаaaa… нґ’aaaaa… нґ’aaaa… р’йту’… р’йту’… РЯТУЙ! РЯТУЙ!.. бб — бб — бб — БАТЬКУ! БАТЬКУ! ЙОҐ-СОТОТ!..

І на цьому все закінчилося. Мертвотно-бліді люди на дорозі, які все ще вслухалися у ці безсумнівно англійські слова, що важким громом падали на лунку порожнечу довкола страшного кам’яного вівтаря, ніколи більше не хотіли чути подібного. А потім усіх аж підкинуло, коли околицею пронісся жахливий гуркіт, з яким, здавалося, затрусилися навіть пагорби — це була оглушлива, нищівна гуркотнеча, і ніхто не міг до пуття сказати, лунала вона з глибин землі чи з небес. З червоногарячого зеніту просто у вівтар вдарила одна-єдина блискавка, і велетенська ударна хвиля невидимої потуги і невимовного смороду зрушила з пагорба і прокотилася вниз. Дерева, траву і чагарі змело навісною хвилею; а геть налякані чоловіки, що стояли біля підніжжя, ослаблені смертоносним запахом, в якому ледь не задихнулись, насилу втрималися на ногах. Віддалік валували пси, зелена трава і листя прив’яли, набули незвичної хворобливої жовто-сірої барви, а поле й ліс всіялися тілами мертвих дрімлюг.

Сморід швидко вивітрився, але рослинність так ніколи й не відновилася. Ще й донині щось химерне і нечестиве прозирає у всьому, що росте довкола того страхітливого пагорба. Куртіс Уотлі отямився, аж коли троє аркгемців повільно спустилися з гори у світлі сонячних променів — знову чистих і яскравих. Вони були скорботні та мовчазні, здається, всіх терзали спогади і думки, ще жахливіші за ті, що обернули групу місцевих мешканців на перелякане стадо. У відповідь на цілу зливу запитань вони лише хитали головами і стверджували тільки один ключовий факт.

— Воно зникло назавжди, — сказав Ермітедж. — Воно перетворилося в те, з чого було створене, і ніколи більше не зможе існувати. Воно й не мало існувати у нормальному світі. Лише часточка його була матерією в тому сенсі, як ми розуміємо це слово. Воно було схожим на батька, і більша його частина повернулась назад до нього в якісь безформні світи чи виміри поза межами матеріального всесвіту; в якісь незвідані безодні, з яких лише найтемніші ритуали, породжені людським блюзнірством, могли на якусь мить прикликати його на ці пагорби.

Тоді запала коротка тиша, і в цей час недолуге бурмотіння бідолашного Куртіса Уотлі знову почало в’язатися в осмислені фрази; він охопив голову руками і голосно застогнав. Здається, пам’ять повернулася до нього з того-таки моменту, коли він втратив свідомість, і його знову охопив жах від побаченого.

— Ох, о, Боженьку мій, тота половина лиця — тота половина лиця нагорі… тото лице з червоними очима і тонютким влосом альбіноса, і підборіддя нема, як в Уотлі… То був восьминіг, стонога, павук чи чорті-що ще, але на горі його була половина лиця, і виглядало гі Відун Уотлі, але за розміром — цілі ярди…

Він втомлено замовк, а гурт місцевих вражено витріщився на нього, хоч їхнє здивування ще не викристалізувалося у новий жах. Нарешті заговорив старий Завулон Уотлі, який намагався пригадати давно минулі події, але досі не подавав голосу.

— П’ятнадцять літ тему, — прокаркав він, — я чув, як старий Уотлі мовив, що одного дня ми почуємо, як дитя Лавінії виголосить ім’я свого неня з вершини Вартового Пагорба…

Але тут його перебив Джо Озборн, щоб знову порозпитувати аркгемців.

— Так що ж то було, в кінці кінців, і як той молодий Відун Уотлі прикликав це з повітря?

Ермітедж добирав слова якомога обережніше.

— Воно було — ну, загалом це було щось на кшталт сили, яка не належить нашій частині простору; сила, яка поводиться, зростає і формується за законами, відмінними від тих, які діють у нашій природі. Не варто прикликати такі сутності з позамежжя, лише найнечестивіші люди і найнечестивіші культи можуть намагатися це зробити. Сам Вілбур Уотлі мав у собі дещо від цих сутностей — достатньо, щоб стати тією демонічною скоростиглою потворою, достатньо, щоб його смерть обернулася вельми жахливим видовищем. Я збираюся спалити його проклятий щоденник, а ви, якщо у вас є бодай крихта здорового глузду, підірвете отой вівтар і поскидаєте всі кромлехи на інших пагорбах. Саме такі речі і притягують істот, якими так захоплювалися Уотлі — істот, яким вони ладні були дозволити стерти з лиця Землі людство і забрати нашу планету в місце, якому немає назви, з метою, якій теж немає назви.

— Що ж до того жахіття, яке ми щойно відіслали в небуття, — Уотлі вирощував його, готуючи до мерзенної ролі у подіях, що мали б відбутися. Воно росло швидко, стало таким великим із тих самих причин, що і Вілбур, — але було сильнішим за нього, бо мало в собі куди більше чужорідного. Ви питали, як Вілбур прикликав його з повітря. Він його не прикликав. То був його брат-близнюк, просто значно більше схожий на батька.