Хліб із хрящами

Розділ 14. Останній ефір

Вночі отець Дмитро — уперше за багато років — прокинувся від того, що йому нестерпно хотілося закурити. В ніздрях залоскотав тютюновий запах, — і це найбільше дратувало. Він набрав чашку води з відра й випив кількома великими ковтками. Цигарковий дух умить пощез, але бажання закурити нікуди не поділося. Воно біснувалось у грудях, наповнювало рота густою слиною.

Курити він кинув випадково, коли майже півроку жив відлюдьком у Криму, облаштувавши собі келію в печері поблизу Нового світу. Позбутися цієї звички вдалося так легко, що він аж здивувався. Тепер, якби в його хаті раптом знайшлися цигарки, він із такою ж легкістю і без жодних докорів сумління закурив би знову. "Розум — дивна мавпа", — він чув цей вираз в якомусь старому фільмі.

Спати більше не хотілося. Став біля вікна. Крізь простирадло сірого снігу де-не-де пробивалося чорне листя. Цей сніг іще не мав достатньо сили, щоб зігріти землю і заспокоїти назавжди це мертве листя. Короткі тіні від цвинтарних хрестів. Лівий край кладовища — весь чорний. Відколи його щодня перекопували, сніг уже не падав.

Отець Дмитро відчинив кватирку. Повітря увірвалося в його легені разом із запахом тютюнового диму. Цей запах був ледь відчутний, і тільки колишній затятий курець міг вловити його на такій відстані.

Він припав до вікна, й розгледів на цвинтарі, чорній його частині, ще одну тінь. Це не могла бути тінь від хреста. Тим більше, що навряд чи цвинтарний хрест міг випускати легкі пасма диму.

Отець Дмитро кинув погляд на рясу, охайно складену на стільці, й поліз у шафу по джинси та синю спортивну куртку з емблемою Nike.

Перед порогом зупинився, швидко перехрестився на покуття і вже відчинив клямку на дверях, коли згадав про щось і повернувся на кухню. Відсунувши стола убік, намацав на підлозі потрібну дошку, підчепив її ножем і потягнув на себе. За мить, розгорнувши просякнуту мастилом ряднину, він дивився на відгомін свого колишнього життя: АКС, десяток РГН, безшумний револьвер ОЦ-38, НКВД-шна фінка, ще кілька армійських ножів. Хвилину він стояв навколішках над сховком, втупившись поглядом на покуття, "...помилуй і спаси нас", — прошепотів він чи то лику Спасителя, чи то ящику з наступальними гранатами. Сховавши за халяву чобота фінку, прихопив револьвера, все інше загорнув, припасувавши дошку на місце.

Коли тільки приїхав сюди, йому відразу запропонували жити в цьому будинку: хата-церква була поруч. А тепер і новий цвинтар — через дорогу. Зручно. До нової церкви однак зараз ніхто не ходить. І вже навряд чи піде.

Вимкнувши світло, він тихо прочинив двері й непомітно зіскочив з ґанку через бічну огорожу; намагаючись триматися ближче до посадки, обійшов цвинтар збоку. Хоч хто б там чатував, варто було його заскочити зненацька.

Тихцем підійти до чоловіка, який причаївся біля однієї з насипаних учора могил, було не складно: мішанка снігу й перекопаної землі дозволяла пересуватися беззвучно. За кілька метрів отець Дмитро зупинився. В ніздрях лоскотав тютюновий дим. Ліворуч від чоловіка в землі стирчала лопата, праворуч, біля самих ніг, отець помітив сокиру. Статура чоловіка, його жорстке волосся, що смішно стирчало на тімені в різні боки, фуфайка з надірваним рукавом, — усе це розвіяло настороженість отця Дмитра. Він ступив крок уперед, під ногою шелеснула стрічка з вінка.

— Що, отче, прокинулися нарешті? — спитав чоловік, не озираючись.

— Дякувати Богу... — пробурчав священик. — Я ж не спізнився?

— Це залежить від того, на що ти збирався встигнути, отче. Якщо на "зо святими упокой" — то вже нема смислу співать, а якщо допомогти хочеш — то в самий раз.

Отець Дмитро знав Олексія з перших днів, як тільки приїхав до села. Олексій був учителем у початковій школі. Киянин у п'ятому коліні, продав батьківську квартиру й переїхав із сім'єю в Міцне. Сам збудував хату, завів господарство. Так і жили вчотирьох: він із дружиною та п'ятилітньою донькою, ще й теща до них згодом перебралася. Жили мирно, багатьом на заздрість. У цьому сенсі Олексій був нетиповим зятем. Правда, до церкви ніхто з них не ходив, хіба що на Великдень.

Коли відкрили завод, Маргарита Семенівна, Олексієва теща, пішла влаштовуватися на роботу — її одразу взяли бухгалтером, у сім'ї тільки про це й розмов було. Три дні тому вона померла від внутрішнього крововиливу. Прийшла з роботи, лягла — і не прокинулася. Тепер Олексій сидів біля тещиної могили й курив одну цигарку за одною.

— Ти б, Олексію, додому йшов. Жінка хвилюватиметься. Сам знаєш, про що в селі говорять.

Олексій здивовано поглянув на отця Дмитра:

— Знаю. Тому й сиджу тут.

— Навіщо?

— Мені треба дочекатися, — він подивився на небесну чорноту. — Зараз вони полізуть.

І, наче ці його слова виявились умовним сигналом, неподалік щось гупнуло: це повалився на землю високий дерев'яний хрест.

— Коли я придумував назву для свого радіо, то ніяк не міг вибрати з трьох найкращих, як на мене, варіантів. Мені насправді подобалисья назви на кшталт радіо "Жасмин" чи радіо "Азалія". Але я збирався розповідати про кінець світу, і тому ви вислухаєте Радіо Живих Мерців, які насправді існують. Щоправда, радіо вони точно не слухають.

Друга година ночі за київським часом, наша незмінна адреса у всесвітній мережі — ве-ве-ве зомбірадіо дот юей. Ви слухаєте перше в Україні радикальне сільське радіо, і воно настільки круте, що веде пряму трансляцію кінця світу.

Так-так, шановні слухачі, в селі Міцному з'являється дедалі більше фактів, які можна пояснити тільки повстанням трупів або ж божевіллям вашого покірного ді-джея Дятла, хоча запевняю, що варіант бе — маловірогідний.

Щойно я довідався про трагічну смерть іще двох людей: місцевого міліціонера та слідчого з Києва, який займався вбивством актора Миколи Зінченка. Обох представників внутрішніх органів знайшли неподалік нового цвинтаря з численними рваними ранами на тілі та сильно пошкодженими внутрішніми органами й кінцівками... Ну, не так пошкодженими, як... обгризеними. Я не знаю, чи багато водилося в цих краях диких собак, лисиць, вовків та ведмедів, але вся звірина зникла з села та його околиць ще до того, як почали щезати люди, котрих дедалі частіше знаходять розтерзаними. Тим часом почастішали чутки про те, що до заводу звідусіль сходяться людиноподібні істоти, котрі десь там зникають. Ну, якщо точніше, то не звідусіль, а саме з двох сільських цвинтарів. Досі немає інформації про те, куди поділося керівництво "Кременя" та сільський голова. Мешканці села не виходять із будинків. Люди кажуть, що мертві встають із могил, аби помститися.

Ще кажуть, що сьогодні до села має прибути спеціальна урядова комісія в супроводі кількох армійських підрозділів, які очеплять територію. Запровадження надзвичайного стану залишається чистою формальністю, бо й так...

Вибачте, шановні слухачі, в нас у студії з'явився гість, хоч це й не передбачено в програмі передач на сьогодні. Я вже з порогу впізнав цю людину. Це Леонід Макарович Онопенко, прекрасна людина, уродженець села Міцне, який люб'язно надав прихисток нашій радіостанції в своєму гаражі. Доброго здоров'я, Леоніде Макаровичу! Щось ви сьогодні маєте не дуже бадьорий вигляд. Сідайте поруч, обговоримо з вами останні новини... Ви ж не збираєтеся... Леоніде Макаровичу, давайте краще домовимося по-людському! Ви ж не можете так просто викинути мене на вули... Ааааааа! Ле...

Земля під поваленим хрестом просіла. Кілька разів вона то здіймалася вгору, як груди біснуватого, то западала. За мить на поверхні з'явилися руки, які хаотично гребли в різні боки; приблизно таку ж координацію рухів демонструє людина, яка вперше в житті опинилася на глибокій воді.

— Беріть лопату! — крикнув Олексій, який наче зірвався з низького старту. Лезо сокири зблиснуло під місяцем, який на мить випхався з-за хмари.

Отець Дмитро мугикнув, але вирішив, що з револьвером у руці бігти трохи зручніше.

Коли вони опинилися біля могили, істота, що колись була людиною, вже виповзла на поверхню. Харкнувши згустком із землі, хробаків та кількох гнилих зубів, воно загарчало.

"Зараз плигне", — подумав отець Дмитро і клацнув запобіжником. Олексій обома руками вчепився в держак сокири, він ніяк не міг змусити себе наблизитися до потвори на потрібну відстань. Мрець тим часом спритно відскочив назад, одночасно відштовхнувшись від землі руками й ногами. Олексію здалося, що в його порожніх очницях промайнув сміх. Покійник схопив хреста напереваги, ще один хвацький стрибок — і він опинився поруч з Олексієм. Короткий удар від себе, наче списом, і Олексій відлетів на кілька кроків. Сокира випала з його рук, у грудях луснула пружина пекельного болю.

— Шустра зараза, — тільки й зміг сказати.

Труп, який за всіма параметрами хоч і не був живим, проте достатньо жвавим, знову загарчав і кинувся на Олексія; ще мить, і його почорнілі пальці-костомахи викололи б учителю очі. Та п'ять пострілів, що пролунали один за одним, відкинули гниляка вбік. Отець Дмитро відразу перезарядив револьвер і підійшов ближче. Півголови монстра — як не було. З розваленого черепа висипалося ще трохи землі, змішаної з червами та слизом.

— Непогано тепер у семінарії учать... — простогнав Олексій. — Чи ти, отче, академію закінчував?

— Академію. Тільки трохи іншого... еее... профілю, — священик схилився над трупом. — У тій академії основи... еее... православ'я... викладали тільки в рамках курсу наукового... еее... атеїзму.

— Що тут скажеш... Путі Господні... Ну, ви в курсі, — Олексій зумів сісти, проте якась надірвана струна в грудях досі видавала тривожне тремоло. — Тільки от даремно ти, отче, лопати не взяв.

За хвилину отець Дмитро вернувся з лопатою і вже хотів відправити агресивного мерця додому, та Олексій спинив його.

— Чекай, так не годиться. Він трохи перепочине — і знову полізе, — Олексій спробував підняти сокиру, та не зміг — схоже, таки добряче потягнув жили. Це у кращому разі. — Треба голову відрубать.

Священик засміявся.

— Усе ти... переплутав... еее... зі страху. Це ж зомбі, а не... вампір.

— Знаєш, краще перестрахуватися. Це якраз той випадок, — Олексій подав сокиру. — Росла б десь поблизу осика, то й кілка йому загнати у серце не завадило б.

Отець Дмитро взяв сокиру, але рубати мерця, який і так розвалювався на шматки, не збирався.

— Отче, потім будеш думати...

За спинами в них щось хруснуло, й обидва стрімко розвернулися, відступивши на кілька кроків назад.

— Твоя... еее... правда, думати... ніколи.

Одразу з двох могил вилазили нові посланці пекла.

Священик не став дочікуватись, поки вони вилізуть на поверхню; доскочивши до першого, він одним ударом розкроїв череп, на якому де-не-де залишилися шматки шкіри з пасмами довгого волосся, другий зомбі натомість отримав п'ять набоїв у груди — й зник під землею.

— Наче нічого... складного, — підсумував отець Дмитро, струсивши з леза сокири фляки мізків.

Глухе гарчання щойно застреленого мерця переконало його, що це не зовсім так. Цього разу зомбі не виповзав зі свого гробу, як покірний глист, — він буквально вилетів звідти, як корок із пляшки шампанського. Очі священика засипало землею і він ледь не проґавив наступний стрибок мерця, чиї руки блискавично наближалися до його горла. Крутнувшись на одній нозі, отець Дмитро широко змахнув сокирою — й обидві руки покійника впали до його ніг. Наступний удар був менш гуманний — лезом проміж очі.

— Отже, без голови вони... все ж таки... еее... спокійніші, — сказав він.

Олексій помітно зблід. Він почувався безпорадно, і це його лютило. Якби не отець, став би вже ласощами для гниляків.

Тим часом на цвинтарі заворушилося ще кілька хрестів із різних боків.

— Збоку, там іще лізуть! — заволав Олексій.

"Нема часу думати", — нагадав собі священик і вхопив учителя за барки. — Тікаймо!

Олексія двічі припрошувати не довелось. Потім він згадав про свою новопреставлену тещу — і побіг іще швидше.

Баба Ніна навряд чи змогла би переконати Кузьму та його друзів, щоб вони залишилися на ніч. Калу вдалося це зробити без жодних зайвих слів, — самими тільки рішучими діями.

Почувши версію старої про те, що міліціонерів поїли мертві, які встають із могил, він попрямував до дверей.

— Тим більше треба з цими "мертвяками" поговорити.

Кузьма з Віталієм теж схопилися на ноги. Ваня швидко наздогнав волоцюгу, окликнув його, але той наче й не чув, тільки трохи сповільнив ходу. Кал підбіг упритул і смикнув чоловіка за плече, гаркнувши йому щось на вухо. Той покірно спинився.

Шкурян, позіхнувши, втратив інтерес до переслідування:

— Ну, ви там із ним поговоріть, а я краще в хату вернусь.

Кузьма теж нерішуче тупцював посеред вулиці. Зрештою поволі пішов до Кала, який і далі трусив за плече неборака.

— Чого мовчиш, га? Ти хто такий? Що тут робиш? — допитувався.

Чоловік утягував голову в плечі й відвертався від Кала, намагаючись вивільнити плече. Підійшовши ближче, Кузьма гукнув:

— Та облиш його.

Кал, навпаки, заходився трусити бідаку ще енергійніше:

— Ти чого морду від мене вернеш? Я тебе питаю!

Чоловік якось незграбно смикнувся вбік і відскочив від Кала, якого наче паралізувало: він так і тримав перед собою стиснутий кулак, де залишився жмут видертого одягу і якесь темне пасмо, з якого скрапував зеленкуватий слиз.

— Дивно... — розгубленість у голосі змішувалася з розпачем. — Я йому шмат піджака вирвав із м'ясом... Ти розумієш? — із його м'ясом!

Понівечений чоловік обернувся до них, і Кузьма тільки тоді зрозумів, що мав на увазі Калєв. Якби цей тип припхався на знімальний майданчик, його б узяли на роль живого мерця без жодних проб.

Протягом кількох секунд Кузьма не міг побороти враження, що це хтось із їхньої масовки забухав і залишився в селі, досі не змивши гриму.

Коли ж потвора кинулася на Кала, поваливши його на землю, Рудий не зміг поворухнутися. Віталій, побачивши здаля, що дійшло до бійки, теж підбіг, але завмер поруч із Кузьмою.

Кал намагався відбиватись, але всі його удари не справляли на монстра ніякого ефекту. Очунявши від першого потрясіння, Шкурян із Кузьмою кинулися на допомогу.

— Тримай, тримай його за руку, тримай сука руку! — шипів Віталій невість кому.

— Ашшшш... Він укусив мене, цей довбаний мішок гамна мені палець відкусив! — репетував Кал.

— Тримай, Кузьма, тримай цю мразь!

— Чия це кров? Чия це кров?

— Бляяяяяя...

— Шо з ним?! Кузьма, глянь, шо з ним...

— Та хулі ж ти його лупиш по морді? Воно ж нічого не відчуває! Відтягни його!

— Кал! Ванька бляха!

Кал примудрився вхопити покидька за горло і гамселив його об землю. Той перестав опиратися. Проте Калєв не зупинявся і, звівшись на ноги, дубасив його по обличчю, від якого мало що залишилось.

Відтягнувши Кала від мертвяка, Віталій діловито оглянув його руку, заюшену кров'ю.

— Якщо я вмію правильно рахувати до п'яти, пальця тобі не відкусили.

— Да?! — роздратовано перекривив його Кал. — Він на соплях висить, хіба не бачиш?

— Пішли, треба зупинити кров.

Коли дійшли до подвір'я, Кузьма озирнувся. Чолов'яга, який хвилину тому був, нібито, мерцем у квадраті, шкутильгав своєю дорогою. Він прямував до заводу.

Баба Ніна хоч і не готувалася ні до війни, ні до кінця світу, проте медикаментів та перев'язочних матеріалів у неї цілком вистачило б на маленький партизанський загін, що потрапив у тривалу облогу. Власне, так воно й було.

— Мені б у лікарню, тут шити треба, — бідкався Кал, поки Кузьма розмотував бинт. Обидва запитально дивилися на Віталія, котрий уже чверть години не відлипав від вікна.

— А краще викликати швидку. Тільки чомусь мені здається, що вона не приїде, — сказав він, жестом запропонувавши визирнути на вулицю. — Тут сьогодні парад. Масові гуляння.

Мертвяки йшли частіше поодинці, іноді — невеликими групами. Деякі з них були ходячими кістяками в зотлілому лахмітті, а деякі майже не відрізнялися від живих людей. Усі вони прошкували в одному напрямку, ніхто з них не намагався зайти на подвір'я.

— Краще тут пересидіти, — сказала баба Ніна, яка весь цей час теж не відривала погляду від вікна. — В хату вони не полізуть.

— Чого це ви так думаєте? — спитав Кал.

— їм на завод нада. Звідти їх призвали, і там вони будуть до пори.

— А потім?

— Потім? — баба Ніна сіла на лавку. — Потім підуть по хліб.

Отець Дмитро згадував кінець лютого, коли він тільки приїхав у Міцне. Деякі враження мають підвищену терпкість. Особливо, якщо це — перші враження. Вони вміють спотворювати будь-що.

А хіба його перші враження могли бути інші? Вся справа в густині неба.

Наприкінці зими, коли сніг зрікається чистоти і з демонічним реготом виштовхує на поверхню фекалії, пляшки, обгортки від цукерок, кістки тварин (весна іде, красу несе), найгостріше відчуваєш її, цю жорстоку густину неба. Перші випари відмерлої плоті, розморожені, підморожені й знову розігріті бездумним сонцем линуть у височінь, де знову загусають. Так, цей неапетитний холодець неба можна їсти ложкою, краяти тупим ножем, хоча така ідея викликає лише збридження.

Варто тільки підняти руку — і холодні липкі драглі охоплять зап'ястки, потраплять до рукавів.

Тепер він дивився за вікно — й відчував, що відбув свою подорож по колу: цього грудня небо втратило густину, назавжди. А мертва плоть на цій побіленій плямами чорноті підмерзає, тане, чорніє майже так само; різниця хіба в тому, що цієї пори смерть отримає в подарунок пригорщу льодяників, а не кленовий сироп.

Отець Дмитро кинув Олексієві старого светра:

— Тут такі витягнуті рукава, що й рукавиць... еее... не треба. В хаті під ранок стало холодно, але вчитель тремтів з інших причин. Він готувався до чогось такого, але до кінця не міг

повірити, що все це може відбуватися насправді. Він подумки повертався до тещиної могили й уявляв, як земля починає осипатися з горбка і западати. Далі він не хотів нічого уявляти, але фантазія працювала в автономному режимі, й він не міг покласти цьому край.

Отець Дмитро налив дві чашки води й поставив до мікрохвилівки.

— Сюди вони не полізуть... заспокойся, — вже вкотре повторив він.

Олексій змусив себе не дивитися у вікно. Принаймні, на декілька секунд.

— Я багато разів читав, що настане день, коли мертві постануть із-під землі, але вважав, що це не можна сприймати так буквально, — сказав учитель.

— А що тобі заважає сприймати це... еее... буквально? Особливо тепер... коли мерці шастають по околицях і навіть... еее... людей... жеруть. Куди вже буквальніше.

— Я не про те. Просто Судний день, навіть якщо б він і відбувався саме так, — він не може бути настільки локальний. Як це ти собі уявляєш: у нашому селі настав Судний день, а в сусідньому, чомусь, ні?! Значить, це щось інше.

Дзенькнула мікрохвилівка й Олексій мимоволі стрепенувся. Нерви взяли відгул, це факт. Отець Дмитро засипав до чашок по дві ложки розчинної кави.

— Знаєш... я ніколи не був хорошим... еее... проповідником, тому... поясню це все по-простому. Так, Судний день — не подія місцевого... еее... значення, тут ти... правий. Але ж це... тільки початок. А що буде завтра? Післязавтра? Вибач, але в Біблії... нічого не сказано... про терміни, ну... еее... скільки це все... триватиме. Головне, що це вже... почалося. Може, не тільки тут, а й ще... десь.

Вони думають, що можна... еее... "локалізувати зону лиха". Нагнати армію, поставити на дорогах... блокпости, оперезати район колючим... еее... дротом — щось у такому... стилі. Врешті-решт, перестріляти всіх... підряд.

— Не знаю, — Олексій схилився над своєю чашкою; у розчинній каві йому подобався тільки запах, пити її він не міг. — Але якщо перебити всіх цих нелюдів, то є шанс, що зараза не пошириться.

Отець Дмитро похитав головою:

— Яка ще... зараза? Про що ти? Відколи це таїни життя... і смерті... еее... стали "хворобою"? Ніхто допуття не знає...

еее... що і чому... відбувається. Тільки не кажи мені, що розповідають... еее... у новинах, — я вже втомився... слухати... ці нісенітниці.

— Учора, до речі, один лікар виступав, так він казав, що це, можливо, масовий психоз. Таке траплялося в історії, коли люди масово божеволіли. Доходило до колективних самогубств.

— Цей лікар — сам... ідіот, прости... еее... Господи. Скільки можна... одне і те ж... божевільні не вилазять після смерті... з могил.

— Так про це ніхто й не говорить. Хто ж повірить? А от масовий психоз — звучить набагато краще. От подивись, як у нас все складається... Всі ж чудово знають правду, все село. Проте люди звикли, що завжди можуть відкупитися від проблем. І коли нема кому платити — ось тоді починається паніка. Якщо нема кому платити — це кінець. Тому й сидять усі по хатах. Сидять і чекають.

— Ну, а ти? Що ти... собі думаєш?

Олексій відсунув чашку на край столу. Кава вихлюпнулась йому на пальці.

— Думаю, що нам не пощастило... Що дожили до сьогоднішнього дня.

— Нехай так... не пощастило. Але в одному ти... еее... помиляєшся. Якщо від проблеми не можна відкупитись — її можна... еее... знищити.

— Дивно це чути від священика.

— Ну... якщо вже говорити... відверто... я не дуже добрий... еее... священик.