Хліб із хрящами

Coda

Холод, запах солярки, сморід, вибухи та різкий металевий скрегіт, грім і двигтіння землі. Так, і від чого ж я отямився? Щось над головою руйнується, падає.

Просто мені в обличчя шкіриться гниляк. Подвійний гниляк. Такий мертвий і такий веселий. Моє коліно опинилося на його стегнах. І навіть встигло прилипнути. Халепа. Ліхтар досі світить, тобто, минуло не так багато часу.

Знову вибух. Із масивного бетонного перекриття наді мною сиплеться фарба. На швах вона геть облетіла. Тягне димом.

Я так розумію, гаража вже немає: люк завалений. Ось балка з піддашшя, притиснута згори бляхою, уламками стін і ще невідь чим. Головне, щоб витримали стіни. А вони витримають. Їй-Богу, ці люди щось собі знали. Тут вистачить різних інструментів, щоб докопатися до центру землі.

Рай можна уявляти по-різному. Головне — туди потрапити, й тоді відразу зрозумієш, де опинився. Там є все, крім часу. Як у мене в цьому підвалі. Скільки хвилин минуло після останнього вибуху? Чи годин? Немає часу, немає. Правда, є шлунок. Із нього кепський годинник, але таймер — більш-менш. Консервоване м'ясо з квасолею. Вода. Чудово. Якби ще не ця смердюча паскуда... З іншого боку, я навряд чи відчуватиму дискомфорт від необхідності срати в кутку. Отам, під вентиляційною трубою. Боже, як усе продумано.

У середніх класах школи, коли вивчали функції, будували графіки, шукали значення аргументу тощо, мене вразив один факт. Я довго не міг примиритися з ним. Здавалося, це була якась помилка чи несправедливість. Конфлікт між математикою та реальністю.

Будь-чиє життя можна уявити як графік функції. Якщо розглянути найпростішу функцію, виражену за допомогою дробу (ну, наприклад, у=1/х), то пастка полягає ось у чому: з області визначення функції випадає одна-єдина точка. Уявіть собі: область визначення цієї функції (яка цілком може бути віддзеркаленням вашого життя) — від мінус безкінечності до плюс безкінечності, за винятком одного лише, нульового, значення аргументу. Мені ця проблема не давала спати. Ну, чому, чому в усіх мільярдах точок функція існує й лише в одній-єдиній — ні?! Куди вона дівається в цій точці? Алгебра посіяла сумнів у безперервності життя, — і я не міг їй цього пробачити аж дотепер.

Цей підвал, тиша і запаси харчів, цей безживний гниляк на підлозі, завалений люк — це і є та одна-єдина точка, в якій аргумент мого життя набув нульового значення.

— Ну, як ти там? Устроївся? Удобно тобі?

Знову він припхався. Мій потрійний погляд збоку.

— Ти таку жару пропустив, я тобі базарю!

— Всіх, всіх пожерли! І жінок, і дітей, і цих-во...

— Солдатів, солдатів...

— Хрусь! — і нема, хрусь! — і нема...

— Даже танки покусали. Голодні, як собаки!

— І злющі, просто страх...

— Там кінець світу, щоб ти знав, повний шнапс!

— А ти фасолю наминаєш, із м'ясом...

— Як воно тобі в горло лізе?

— І ще ж, саме главне, така антисанітарія!

Вони притихли ненадовго. Потім, наче за стіною, я почув їхнє перешіптування, хоча й не міг розібрати жодного слова. Тоді хтось із них кашлянув і гидко пропищав:

— А білий кріль, поки ти тут сидиш, і далі чугикає. Зомбі твій, біле-е-е-есенький.

Дружно зареготавши, з улюлюканням і завиваннями, вони забралися геть.

І що ти на це скажеш? Що ти зробиш?

Є тільки одна порада, до якої мені зараз варто прислухатись: сиди тихо і пий воду.

2011 р.