Хліб із хрящами

Розділ 18. Іди за мною, гниляк

Генерал Микола Станіславович Аматов підійшов до вікна, поправив портьєру.

— Я нє буду, я нє буду целова-ать халодних рук... В етой осені нікто нє вінова-ат, нє віноват... — продекламував ламким басом, сперся руками об підвіконня.

"Сьогодні щось малувато", — він притулився до броньованого вікна і задоволено усміхнувся, поплескав себе по щоках.

Під будинком уряду відбувалася чергова акція протесту. Звична картина. Люди з транспарантами. Раніше генералу навіть подобалося читати всі ці написи. Кожного дня, за сніданком, він згадував про цих недоносків та їхні осточортілі вимоги. Поки що він дозволяв пікетникам вільно й демократично мерзнути просто під вікнами свого кабінету.

Спочатку генерал був переконаний, що всі ці сміхотворні мітинги проплачені опозицією. Він вірив у те, що насправді його народ — розумний, практичний і терплячий. Коли Аматов звертався до людей із промовами, то саме цей ідеалістичний образ чесних трудівників, запозичений із радянських плакатів, проступав на плащаниці його душі й випромінював надійне, заспокійливе світло, наче православна ікона в пишному золотому окладі.

Коли він скрутив голову так званій опозиції, закинувши всіх її більш-менш помітних лідерів до в'язниць, нічого не змінилося. На свій превеликий подив, генерал щодня спостерігав із вікна ту ж таки картину: багатотисячний натовп, який вперто і бездумно вимагав неможливих речей.

Тоді генерал нарешті зрозумів, що переоцінив свій народ, — і радянська ікона в його душі зблякла.

Ці розбещені свободою нікчеми думали тільки про себе, про свою шкуру.

"Дегенерати. Чортові дегенерати, крикуни. Хіба для таких людей ми будуємо нову державу?", — сердився генерал, коли за вікном звучали бляшані барабани.

Найбільше дратували Аматова таблички з назвами населених пунктів, областей та регіонів, усі ці "Баришівка", "Черкаська область", "Кривий Ріг", "Вінниччина" і — як ніж у спину — "Донбас", "Луганськ", "АР Крим".

Секретарка повідомила, що в приймальні чекає полковник Тирлиця.

"Хай заходить", — генерал сів у крісло під власним портретом.

— У нас є результати по Міцному. Щойно говорив із Горбом, вони завершили першу серію тестів, і він хоче негайно доповісти про результати Вам особисто.

— Він тут?

— Ні, в лабораторії, але Ви можете зв'язатися з ним по Скайпу.

Аматов скривився.

— Добре, включай цю хріновину.

Тирлиця відкрив ноутбук, підключився до мережі й за хвилину на екрані з'явилося обличчя Миколи Васильовича Горба, доктора наук, професора, члена-кореспондента НАН України, який протягом останніх шести років очолював лабораторію медичної мікробіології, що безпосередньо підпорядковувалась Міністерству оборони. На його засмаглому обличчі, обрамленому бородою, важко було прочитати бодай натяк на якісь емоції.

— Я вас слухаю, Миколо Васильовичу, доповідайте. Тільки... — генерал подивився на Тирлицю, потім на свої руки. — Давайте коротко і по-суті, без лекцій.

— Ми взяли чотири зразки продукції, що різняться за датою виготовлення. Дослідження токсинів, виявлених у цьому коньяку, ще не завершені, на вичерпний аналіз знадобиться кілька місяців. Очевидно, вони насамперед пригнічують та руйнують діяльність центральної нервової системи. Ці токсини не виводяться з організму й патогенез цілковито залежить від того, як швидко і в якій кількості вони накопичуються.

— Мені про це вже доповідали... — холодно перебив генерал.

— Токсини містяться у всіх зразках і спектр патологій, спричинених ними, надзвичайно широкий, — мікробіолог наче й не чув ремарки Аматова. — Якщо людина має хронічні захворювання, то під впливом агента спостерігається різке погіршення клінічної картини, імунітет практично зникає, як при захворюванні на СНІД. Більшість отриманих нами результатів потребують уточнення і перевірки, це не так просто, і я би просив вас розглянути можливість підключення фахівців з інших центрів, які мають більший досвід у напрямку...

Горб нахилився до камери:

— Ви мене чуєте, генерале?

Генерал мовчки кивнув. А тоді, опустивши очі, сказав:

— Ми обговоримо це питання пізніше... Тільки, мабуть, уже не з вами, а з більш... компетентними... спеціалістами. Якщо це все...

— Не все, ні. Найважливіша інформація на сьогодні полягає в тому, що ці токсини не мають до нашої проблеми ніякого стосунку. Вони можуть спричинити органічні зміни, ураження певних ділянок головного мозку, але не ось це...

Горб узяв зі столу знімок і тримав його перед собою кілька секунд.

— Що це за мамалига? — Аматов втрачав терпіння.

— Це знімок головного мозку.

— Якого ще мозку?! Чий це мозок?

— Чий? Ну, це питання... часу... — мікробіолог поглипував у веб-камеру, наче знуджений телеглядач. — Сьогодні — їхній, а завтра — мій... Чи ваш.

Про генерала часто писали, що він уміє стримувати свої емоції, як ніхто інший. Але його найближче оточення добре знало, що спокій Аматова — це найгірший симптом його душевного стану. Лють упливала на генерала, як валеріанка. І тоді він міг діяти швидко, вивірено й жорстоко.

Полковник Тирлиця знав наперед, чим закінчиться ця розмова. Залишалося тільки почекати, поки цей нещасний Горб вичерпає запас своїх поганих новин.

— В одному зі зразків коньяку, який вдалося вилучити безпосередньо з Міцного... Ну, якщо говорити прямо, то пляшка була в кишені ось цього славного чолов'яги... — мікробіолог знову продемонстрував дивний знімок. — Ми знайшли не тільки токсини, але й патогенні пріони.

— Поясніть.

— Це інфекційні частинки, які набагато дрібніші за будь-який вірус і які можуть передаватися генетично. їм не може зашкодити ні висока чи низька температура, ні радіація, ані спирт, ані формальдегід, — це дуже стійка сполука.

Пріоновий білок, що набуває патогенних форм, — це інфекція, від якої немає і не може бути ліків. Її інкубаційний період може тривати дуже довго — протягом десятиліть. Це бомба сповільненої дії, але її можна активізувати протягом доби. За допомогою ось цього чудового напою.

Михайло Васильович Горб підніс до веб-камери келих із коричневою рідиною і цокнувся з об'єктивом.

— Пріони містяться в лейкоцитах кожної людини, — вів далі Горб, так і не пригубивши напою. — І якщо в кров потрапляє настільки активний патогенний агент, — мутація відбувається надзвичайно швидко.

На знімку, який ви щойно бачили, — результат цієї мутації, дуже рідкісна й малодосліджена форма енцефалопатії. Простіше кажучи, тканини мозку деградують і перетворюються на однорідну пористу масу. На ранній стадії хвороба вражає ту частину мозку, яка відповідає за координацію рухів; людина просто втрачає контроль над власним тілом. І втрачає настільки, що... як би це сказати... вмирає, але не назавжди.

— Тобто?

— Як ви справедливо зауважили, — Горб знову тримав у руках знімок, — це вже не мозок, а якась мамалига. Але цей прикрий факт, як і відмова та навіть фізичний розпад всіх інших життєво важливих органів, ніяк не заважає... продовжувати існування. Скажу вам чесно, генерале, навіть для пріонної інфекції — це дуже круто. Патогенна форма білка, виявлена нами, має власну пам'ять і програму дій, вона сильніша за життя і смерть.

— Яку ще пам'ять? Яку програму дій?

— Генерале, ви коли-небудь чули про хворобу Куру, яка винищила плем'я форе в Новій Гвінеї? На щастя, це плем'я було ізольоване у високогірних районах, і епідемія не поширилась далі. Ця пріонна інфекція — наш близький, хоч і примітивний, родич. Хвороба Куру також закінчується мамалигою в голові, вона також передається генетично й вона також невиліковна. А мутацію пріонів у цьому племені спричинило одне-єдине, генерале: канібалізм. У вас іще залишилися запитання про пам'ять і програму дій?

Аматов мовчав.

— Генерале, патогенні пріони, якими хтось доповнив букет коньяку "Кремінь", не упали з неба і не прилетіли з Нової Гвінеї.

Кров, генерале, пам'ятає смак тридцять третього року значно краще за нас. Знайти таку кров і випустити на волю її понівечену пам'ять — зовсім неважко. Рано чи пізно це могло статися і без стороннього втручання. Просто комусь захотілося все пришвидшити.

— Що ви... пропонуєте?

— Що я пропоную? — Михайло Васильович вперше за час розмови усміхнувся. — Я пропоную випити! За мертвих і неживих!

Мікробіолог знову цокнувся з веб-камерою, залпом випив коньяк і від'єднався.

— Треба зачистити там усе к чортовій матері, — міркував уголос генерал. — Якщо раптом у всій цій маячні є хоч крапля правди. А цього доктора... Зроби так, щоб я його більше не бачив. Це також стосується всіх очевидців і свідків... зараження. Ти зрозумів?

Полковник уже набирав номер на мобільному. Він усе зрозумів.

— І ще одне. Давай сюди Чвалова. Негайно.

Старі хати, в яких тривалий час ніхто не живе, пахнуть торішнім листям. Тобто, дуже по-різному.

— Ва-ва-ва...

— Ну?

— Запальничку д-дай.

Вася дістав свою бензинку, про яку завжди з гордістю і любов'ю говорив, що це “дуже якісна підробка".

Декілька секунд простояли в темряві, тупо дивилися на вогник, який так гарно горів і... і все. Перед ними, на відстані витягнутої руки, виднілося дупло старої печі. Обабіч, за рамами

без дверей, чорніла душа цієї хати.

— Праворуч — для людей, ліворуч — для свиней. Знаю я цю народну архітектуру і побут, — сказав Вайт Раббіт.

— Ліворуч, — озвався Жека, — спершу подивимося там.

Вася підняв над головою свою запальничку. Якби темрява уміла сміятися, вона б закашлялась.

— Чекай, — Джіперс Кріперс притримав його за лікоть. Вася побачив у його руці ліхтар. Ще радянського виробництва, з металевим корпусом, на акумуляторах.

— Т-т-тю, блін, міг би й зра-а-азу сказать. Ану, д-дай сюди, — Даня крутив у руках цей раритет, оснащений штепсельною вилкою; і нащо прийдешні покоління вигадували окремі зарядні пристрої?

— Ц-це якісь іграшкові в-в-в-вила з п-п-п-підсвіткою...

Клац. Темрява вміє тиснути, світло вміє перемагати. І перемога ця, що на мить засліпила всіх, увінчалася криком. У дальньому правому кутку, зіщулившись, сиділа Ізіда. Вона затулила обличчя руками, та нікому не треба було бачити її лиця, щоб упізнати.

— Т-ти?

— Фух, ми вже думали, тебе схавали, як Саньку.

Жека підійшов, присів біля неї навпочіпки.

— Як тобі вдалося від них утекти?

Ізіда тремтіла, мов у пропасниці, й намагалася міцніше притиснути коліна до грудей. Вона тулилася до стіни, ніби хотіла загорнутися в неї, наче у ковдру.

Знадвору почувся скрегіт.

— В-в-в-в...

— Вируби цей довбаний ліхтар!

Хвилина тиші. Потім кроки й гарчання. Кроки. Знову хвилина тиші. Півтори. Дві. Такої тривалої тиші ніхто з них, певно, не пригадав би. Бо тривалість — це функція страху, а не часу.

— Як ти сюди потрапила?

— Мене... Мене сюди привели... — дівчина тицьнула пальцем у темряву. — Там... ще одні двері.

— Хто?! Хто привів?

— Я... я не знаю.

Тріск і гарчання. Тільки цього разу кожен розумів, що мовчання і темрява їх не порятують. Трансфер відбувся, тепер ці зрадливі легіонери виступають за іншу команду. Тріск, удар, ще удар, скрегіт завіс; грюкіт линув звідти, куди показувала Ізіда. Бічні двері. Ось вони з виляском падають на долівку. Нічого не видно, зате чути, наче в кінотеатрі: звук звідусіль, тріщать не тільки дошки, але й судини мозку. Шурхіт. Крок. Ще крок. Ізіда обома руками стискає руку Джіперса Кріперса, й за інших обставин він би сичав від болю. Але не цього разу. Цього разу сичить не він. Сичить хтось у другій половині хати. І це сичання наближається. Воно вже біля печі. Разом із смородом, який важко з чимось переплутати.

Клац! — і всі на мить сліпнуть. їм здається, що лише на мить.

Долівка стиха цокотить і кришиться: істота, що насувається на музикантів, тягне за собою дворучний ковальський молот; так діти тягнуть за собою санчата на гірку.

— Йоммана... — Вайт Раббіт хоче відступити ще крок до стіни, та ногу ніби щось тримає; еге ж, це і є стіна.

Ліхтар підтанцьовує в руках Дані, він водить ним перед собою, немов ганчіркою, якою намагається швидко витерти з дошки "погані слова" саме тієї миті, коли вчителька переступає поріг класу. Але істоту, що наближається до них, неможливо стерти, вона досі перед очима; сморід загусає в ніздрях, лоскоче в шлунку, шурхає між піднебінням та коренем язика нестерпно жорстким пером.

Чотири кроки, небезпека калатає в усі дзвони, страх циркулює від маківки до п'ят зі швидкістю води, що вилітає з брандспойту.

Ізіда задихається зойком, кашляє.

Зламана шия дозволяє істоті носити голову, закинувши її практично на спину, тож обличчя вони не бачать, за винятком хіба що точеного довгого носа з вузькими ніздрями. Ця голова дивиться на них ніздрями. У правій щось тихо ворушиться, біліє, звивається.

— От жалко п-п-пацана... — зітхнув Даня.

Мрець і справді справляв жалюгідне враження. Він безпомічно сіпався, вчепившись у рукоять молота, наче це була його єдина точка опори. Голова на зламаній шиї бовталась, як мотоциклетний шолом.

— Зараз я йому вправлю хрящі... — прошепотів Жека. Він поволі зміщувався праворуч, заходив з тилу. — Ну й морда, піндик...

План Джіперса Кріперса полягав у тому, щоб вихопити кувалду з рук мерця, — й тоді вже діяти, як карта ляже.

— Краще відійди... вбік, — голос пролунав у Жеки над вухом.

Музикант підняв руки й слухняно відійшов до стіни. З темряви безшумно вийшов чоловік із кумедною еспаньйолкою та волоссям до плечей. Зблиснув ніж, і зомбі повалився на підлогу. Бородань тримав за волосся голову мерця, яка люто клацала щелепами. Потім відійшов до дверей.

— Посвіти... сюди, — гукнув до Дані, вільною рукою потягнувши засув. Вітер підхопив пола його спортивної куртки; на грудях чоловіка спалахнув золотом ієрейський хрест.

— Ого, чувак по хіп-хопу прикинутий, — реготнув Жека.

Отець Дмитро залишив цю репліку без відповіді. Він постукав трофейною головою об підлогу — й тіло мерця зреагувало на цей звук, порачкувавши до нього. Тоді священик нахилився, трохи подався вперед і, широко розмахнувшись, пожбурив голову якомога далі від хати; тіло зомбі якось зневажливо рохнуло й поповзло на пошуки свого цінного аксесуара.

Залишалося тільки зачинити двері.

Священик витер ножа об штани, сховав його за халяву чобота, і підійшов до Ізіди.

— Як ти?

— Гірше... Болить.

— Це він т-тебе сюди п-п-привів?

— Я побачив, що на неї... еее... напали... Але я не встиг... Мені дуже шкода... — священик зняв з плеча сумку, поставив на підлогу. Потім витягнув із кишені револьвер, перевірив набої.

— Е-е, попустись, що ти надумав?

— І хто ти взагалі такий?

— А хіба тепер... це має значення? — отець Дмитро присів поруч з Ізідою. — Якщо це вас утішить... я був... настоятелем храму... еее... в цьому селі.

— Так ти... тобто, ви... в натурі, тобто, справді священик? — зніяковів Жека.

Отець Дмитро знизав плечима.

— Я вже і сам... не знаю...

— Чуєте, святий отець, — сорі, я не знаю, як до вас правильно звертатися, — словом, нам треба вибратися звідси, ми тут взагалі випадково...

— У когось є цигарка? — жестом перепинив Байт Раббіта священик. Даня простягнув йому пачку LM.

— Червоний LM? — зрадів отець Дмитро. — Я коли курив... ще до висвячення... то лише LM, і тільки червоний. Бо синій... еее... гидота.

— Якщо коротко... — випустив дим настоятель храму Всіх Святих, — то ви влипли. Звідси... навряд чи можна... еее... вибратися. Село повністю... ізольоване. Регулярні війська... Я нарахував батальйонів... еее... шість, не менше. Скрізь... колючий дріт... тягнуть. Дві танкові роти... Вони чекають... наказу. Чуєте... як все... затихло? Перед боєм завжди... тихо.

Ніна Андріївна запалила свічку на покутті, перехрестилася, прочитала молитву. Вона знала, що цей тихий день — останній. Більше днів не буде.

Вона сіла за стіл, розгладила руками газету. Це була друга шпальта "Київського вісника", ще за вересень. Великий заголовок, три колонки дрібного тексту й одна велика фотографія. Ніна Андріївна добре пам'ятала той день, коли побачила фотографію на цій сторінці. Пам'ятала, як почорніло в очах, як підкосилися ноги. Тоді вона, як і тепер, поклала газету на стіл, а сама пішла до серванта, відкрила дверцята, де тримала документи, листи і списані від руки аркуші з рецептами. Під усією цією кіпою, зображенням донизу, лежала одна-єдина фотографія. Саме по неї стара і прийшла.

Ніна Андріївна поклала цю вижовклу світлину поруч із газетним портретом.

Довго вдивлялася в лиця на цупкому картонному прямокутнику. Ці обличчя були надто дрібні, деякі з них зовсім стерлися. На першому плані стояли діти. Десятеро сільських хлопчиків і дівчаток, усі босі, худі, в заношених сорочках і свитках. Одна тільки дівчинка вирізнялася з решти, вона стояла у центрі. В спідничці, пишній блузці, красивих туфельках. За дітлахами тіснилася шерега енкаведистів. Їхній очільник, біловолосий і немовби безбровий Іван Кодій, тримав руки на плечах своєї доці. Дівчинки в туфельках. На газетній фотографїї було видно ліс, розкішний триповерховий будинок, а на передньому плані — широка, на всі зуби, усмішка сивого безбрового чоловіка з мудрими, глибокими, ясними очима. Ніна Андріївна блукала поглядом між двома знімками, наче між ними була якась прірва, звідки до жінки намагалась докричатися страшна правда. І правда ця полягала в тому, що на першій світлині був дикий звір, вовкулака й убивця. А на другій — сам диявол.

— Так, у мене вже голова тріщить, стільки всього... Давайте спробуємо разом зібрати все до купи, проаналізувати. — Байт Раббіт узяв на себе роль кризового менеджера, позаяк усі останні події та щойно почуті від отця Дмитра доповнення налякали його найбільше. — До уваги беремо тільки факти. Факт номер один полягає у тому, що в цьому клятому селі мертві повилазили з могил і нападають на живих. Ми з вами поки що живі, а це значить, що у нас проблеми. Наше завдання полягає в тому, щоб залишатися живими й надалі. Найкраще було б, звісно, втекти звідси. Священик каже, що втекти неможливо, і я схильний йому вірити — пам'ятаєте ту жінку з дитиною, що намагалися перебігти поле? А потім постріли... Стріляли ж не в нас... Інший варіант порятунку полягає в тому, щоб знищити всю цю мерзоту, поки вони не з'їли нас. Якщо ми відкидаємо спробу втечі, то у нас не залишається іншого вибору. Що ми знаємо про цих довбаних зомбаків?

По-перше, серед них є дуже спритні й сильні покидьки, а є просто мертве лайно, що ледве совається. Швидко зметикувати, з ким маєш справу, практично неможливо. По-друге, зовсім незрозуміло, як їх можна знищити. У цьому питанні взагалі якась плутанина. Зі слів отця Дмитра, деяким достатньо кулі в мозок. Але ж я на власні очі бачив мінімум двох, які навіть без голів залишалися... активними, чи як це сказати? По-третє, і це найгірше, мерців тут аж занадто дофіга. Тобто, я навіть не уявляю, чи є у нас хоч якісь шанси...

— Ти ще забув про дідка з гранатометом, який взагалі невідомо хто і за кого, — уточнив Жека.

Отець Дмитро підняв руку.

— У мене є... версія. Якщо вона... еее... підтвердиться, то... принаймні... варто спробувати.

Я стежив... за ними. Спостерігав. Там... на заводі... вони стають... сильніші. Вони приходять туди... І змінюються...

— Та про що тут говорити?! Як можна убити мертвих? — Жека копнув стіну ногою.

— Можна... їх можна... знешкодити.

— Як?

— Дай ще... еее... сигарету, — звернувся священик до Дані. — Треба... забрати у них бухло.

Перебування у СІЗО позитивно вплинуло на характер директора заводу "Кремінь": генерал бачив перед собою людину, всією душею готову до співпраці. Численні гематоми, зламаний ніс, чорні ясна, смішна фіолетова щілина замість правого ока.

Чвалов дрібно тремтів і здригався від самого лише голосу Аматова.

— Я так бачу, Іване Петровичу, вас уже ввели в курс діла, — генерал налив склянку води й підсунув її до директора.

— У мене до вас небагато питань. Але ці питання є. І хтось має відповісти. Розумієте? Ми тут із вами самі, вдвох, тому давайте пригадаємо разом, як і про що ми домовлялися. А домовлялися ми з вами, Іване Петровичу, про один невеличкий експеримент. І не просто експеримент, а надзвичайно вигідний — і передусім для вас — експеримент. Я дав вам інвестора, дав зелену вулицю, познайомив із потрібними людьми. Своїми руками перетворив бездарного віршомаза на поважну, шановану людину. Ваша місія полягала тільки в тому, щоб свято дотримуватися

технології та позувати перед камерами. Все! З нейротоксинами ми працюємо вже не перший рік. Вони показують надзвичайно сприятливу динаміку, а препарат на основі МК-801 відкрив перед нами нові перспективи. Чарівна бурда "Кременя" могла стати поворотним пунктом усього проекту. Ми вже почали переорієнтовувати заводи у Дніпропетровській та Івано-Франківській області на МК-801.

Генерал підвівся й підійшов до вікна. Ще вчора він помітив у натовпі кілька плакатів із зображенням огидного зомбі у генеральському мундирі.

— Це був не ваш експерименті навіть не мій. І відправити все псу під хвіст через одного лише недоумка-віршомаза — завелика розкіш. Ви згодні зі мною?

— Це все він, Дошка, інвестор ваш, це він, так сказать, задобрював землю! Я ж не знав... Ви ж самі казали, що він чокнутий, так сказать, і що на нього не треба зважати! І, до того ж, це все забобони, фольклор,так сказать! Нічого в цьому поганого... Хто ж знав, ето самоє, що він підмішав туди... Клянусь, я ж ні сном, ні духом!

З архіву газети "Вісник Київщини".

Рубрика: Витоки.

Заголовок: Таємниці древніх обрядів.

У наш час особливого значення набуває відродження давніх українських цінностей. Наша багатовікова духовна й культурна спадщина, яка постійно зазнавала нищення (особливо в радянський період), сьогодні потребує ретельної реставрації, дбайливого і уважного вивчення. І ми зобов'язані не тільки збирати й оберігати всі ті скарби народної мудрості, звичаїв і традицій, які позначились на формуванні багатьох поколінь наших предків, але й давати їм нове життя.

Протягом останніх років ми спостерігаємо зростання інтересу суспільства до нашої минувшини. З кожним роком відбувається дедалі більше фестивалів, де звучить старовинна українська музика, проводяться майстер-класи з традиційних ремесел. Повертається мода на етнічне вбрання. По всій Україні відновлюються традиції Різдвяних вертепів. І таких обнадійливих прикладів — дуже багато.

Наша газета постійно знайомить читачів з давніми обрядами, більшість з яких походять ще з язичницьких часів. Деякі з них давно відійшли у далеке минуле, залишивши по собі тільки

легенди, усні перекази, поодинокі згадки у літописах та фольклорних джерелах.

Сьогодні ми згадаємо про давньоукраїнський обряд "задобрення землі", який був поширений переважно на території сучасних Київщини та Чернігівщини.

Обряд "задобрення землі" вперше згадується у літописах 13 століття, хоча немає ніяких сумнівів, що корені цього звичаю — у сивій давнині. Серед знайдених на початку XX століття списків, які зберігалися у печерному монастирі поблизу урочища Чорне (на території теперішнього Києво-Святошинського району), є один документ з більш-менш детальним описом ритуалу "задобрення землі", який буцімто належить грецькому монаху Григорію, одному з просвітителів Моравії. В тексті йдеться про мерзенний язичницький ритуал з людськими жертвопринесеннями, який здійснювався у неврожайні роки та перед закладенням нових поселень. Але вже у перші століття після Хрещення Русі ми натрапляємо на інші, значно "миролюбніші" згадки про цей обряд. Зокрема, йдеться про задобрення землі медами і вином. Для цього у полі, перед сівбою, викопувались спеціальні рови, які символізували вуста землі. З народних переказів ми також знаємо, що іноді для задобрення землі використовувалось причасне вино.

Ось як описує обряд задобрення землі у селі Міцному польський дослідник Зеновій Крисецький (кінець 18 століття): "Попри строгу церковну заборону на цей поганський звичай, у Великодні свята місцеві селяни "задобрювали землю", щоб захистити себе від неврожаю та падіння худоби. У полі викопували ями, наче для поховання померлих, але неглибокі, на два лікті. Чоловіки клали до цих ям хліб, ковбаси, м'ясо, яйця, а жінки поливали їх згори горілкою. Кілька днів ці ями не можна було закопувати. За переказами, іноді до цих пожертв додавали трохи людської крові".

Відтоді згадки про обряд "задобрення землі" трапляються, здебільшого, у переносному значенні. Що цікаво, словосполучення "задобрення землі" зустрічається у документах та звітності 30-х років, що стосуються села Міцного, хоча немає ніяких сумнівів, що це винятково "заслуга" місцевого писаря.

Сивий чоловік із білими бровами і червоними кролячими очима стояв на контейнері з емблемою "Кременя" й оглядав подвір'я заводу.

Серце інвестора піднесено ганяло жилами чорну кров, солодкоспів погребальних дзвонів наповнював неживу душу Павла Ігнатовича.

"Тепер можна", — сказав він собі, задоволений видивом мертвої повені. Навіть ті жалюгідні кістяки, що піднялися з щедро задобрених ним ровів, справляли цілком боєздатне враження. І головне — вони були дико голодні.

Залишалося ще трохи напоїти їх — і відчинити ворота.

"Вони чудово вміють шукати закуску", — Дошка зіскочив із контейнера і пішов до складу. Мерці розступалися перед ним, хоча й не переставали гарчати та клацати зубами.

Погляд інвестора спинився на одному з них, у зотлілій енкаведистській шкірянці, яка стала безрукавкою. Під нею, на рамені, виднілася кобура. Дошка підійшов до мерця, дістав із кобури пістолет, на рукояті якого ще можна було розібрати іменний напис. Павло Ігнатович обережно вернув зброю на місце, тоді спробував потиснути бійцю руку. Від рукостискання у колишнього побратима Дошки відвалився мізинець.

— Іди зі мною, гниляк. З поверненням.

— Давайте краще почекаємо. Всі ці війська нагнали сюди недаремно. Вони готуються до штурму. Трупакам — глина, проти армії не попреш, навіть якщо ти збіса мертвий і невразливий до куль. Нам треба лише протриматися трохи, і все. Ну, от чого ти раптом вирішив, що вони і нас заодно перестріляють?! — Жека звертався до Вайт Раббіта, який вперто не вірив у добрі наміри мотострілецьких батальйонів.

— Тебе ніхто не тримає. Якщо хочеш, у мене є хустинка. Вона майже біла — можу позичити.

— Жека, це га-га-галімий в-варіант.

— А який не галімий? Штурмувати завод?

— В отця є г-г-гранати.

— Так він сам каже, що гранати їм до сраки! Ну, когось одного з них розірве на частини й порозкидує, що він заманається власні кишки збирати, може двох-трьох, але ж їх там сотні і сотні! Святий отець, чи як вас там, скажіть йому, що ви пожартували!

— Я нікого... не тягну з собою. Згоден, ідея... так собі. Але іншої немає, — промовив священик.

— Та навіть якщо все піде, як по маслу, навіть якщо вдасться підірвати склад із бухлом... вони ж поки охлянуть — і то це ж не факт, а лише гіпотеза... — Жека розпачливо махнув рукою. — Як каже моя баба, доки сонце зійде, роса очі виїсть. Вони нас після такого теракту встигнуть з'їсти, виригати і ще раз ізжерти.

— Від них мо-мо-можна втекти.

— А можна і не втекти. Це, знаєш, усе одно, що до гопоти на Троєщині доколупатись — і дати драла. Можна, звісно, втекти, чого ж... Якщо пощастить. Чуйка мені підказує, що ми свій ліміт прухи й так перебрали. Я пропоную лишатись, а там видно буде.

Отець Дмитро закинув сумку на плече.

— Я з ним п-піду, — несподівано для всіх осмілів Даня.

— Ей, а ти куди намилився? Блін, довбані активісти. Ну, ок, хай по-вашому. В святого отця хоч гранати є, а в нас навіть цигарки кінчаються. Вайт, пішли. Вірте мені, пацани, жопа нам. Ти йдеш?

— А Ізідіа? — Вайт Раббіт спантеличено дивився на друзів.

— Чувак, їй гаплик. Її ж укусили! — Жека вхопив Вайт Раббіта за передпліччя й потягнув за собою. — Тобі ж святий отець сказав, що її доведеться залишити. Чи ти тільки зараз роздуплився?

— Ми не можемо її тут кинути. — Вайт Раббіт висмикнув руку. — А раптом вона виживе? Ми ж нічого про це не знаємо! Ні, ми не можемо. Сатурнум, тепер вона, ні, так не піде...

Отець Дмитро підійшов до хлопця:

— Якщо хочеш, я... пристрелю її.

— Та що ж це з вами всіма!.. У неї всього лише гарячка, це може бути від стресу, від втрати крові, від чого завгодно! Ви подивіться на неї! — відсахнувся від священика Вайт Раббіт. Очі його наповнилися слізьми. — Якщо ми покинемо її тут, я собі цього ніколи не прощу... Я лишуся з нею. Вона не стане такою... Я не вірю...

Отець Дмитро задумався. А тоді видобув із сумки одну гранату й подав її Байт Раббіту.

— Коли повіриш... буде вже надто пізно... — священик перехрестив їх обох. — Просто висмикнеш чеку... і все.

Скрадаючись, вони відійшли від хати метрів на двісті, коли за їхніми спинами пролунав вибух.

— Він... повірив.

Байт Раббіту здавалося, що варто йому озирнутися, і він закам'яніє навіки. "Біжи, Вася, біжи...", — підганяв себе бас-гітарист групи з пророчою назвою "Infotainment Of The Dead". Він одразу зрозумів, що з цим безумцем-священиком ("Хоча який він священик? Типовий маніяк, ніде проби ставити") краще не зв'язуватися. А ці довбні, Жека і Даня, повелися, як барани. Ну, що з них візьмеш. В одного батько — військовий, а інший взагалі барабанщик. Із ними б і не вдалося вибратись із цього пекла, сама морока. Баласт. Вайт Раббіт зупинився. Страшенно хотілося пити. Він зачерпнув жменю снігу й підніс до рота, але вчасно помітив щось темно-жовте. Хрящ.

— Придурки, герої срані... Воюйте з мертвими, туди вам і дорога, ідіоти, — сплюнув Вася.

Він згадав одну зі своїх давніх розваг. Колись давно вони з однокласниками ліпили хлібці зі снігу й потім "випікали" їх у льодяній печі. Після чого залюбки об'їдалися своєю "випічкою", аж щелепи зводило. От якби можна було підсунути комусь такий пиріжок з людським хрящем.

Більше йому не хотілося місцевого снігу. Навіть того, який тьмяно виблискував сріблом, наче та льодяна піч із його шкільних років.

Ніде нікого. Ще якихось півгодини — і зовсім стемніє.

Перш ніж побігти далі у пошуках нового, надійнішого, прихистку, він усе ж таки озирнувся. Чорний стовп диму над хатою рівненько підпирав небо.

Вайт Раббіт залибився. Згадав, як дзвякнула чека і нагріта в його руці граната впала за комір її розтягнутого светра, скотилась по грудях на живіт. Він тієї ж миті прожогом кинувся у двері, щоб сховатися за низькою кам'яницею льоху, й тому не бачив, як вимучене лице дівчини освітилося від теплого доторку.

Наче відлуння цього свіжого спогаду, десь зовсім близько хвилею прокотився гуркіт.

— Ну ти, святий отець, я гребу! Нафіга ти гранату дав цьому притирку? Я гребу, оце деньок! — Жека аж закашлявся спересердя.

— Мо-може він х-х-хотів пе-перевірити, як во-вона п-п-працює... — бовкнув Даня.

Хати глипали на них чорними вікнами, біля жодної з них отець Дмитро не бачив слідів. Якби не слово "ХЛІБ", що чорніло на стінах більшості осель, можна було б, про всяк випадок, ущипнути себе за носа — раптом вдалося би прокинутись? Але ці криві літери, похилені в різні боки, наче поспіхом встановлені вздовж дороги шибениці, не залишали жодної надії на щасливе пробудження.

— Так шо ми робимо, я не доганяю, святий отець, га? Мені все ж таки здається, що пхатися на завод — галіма ідея. Все ж наче ок. Жодного трупака нема. Може вони того, перебрали і дрихнуть? А тут ми такі припремось, типу, здрасьтє вам, піцу заказували? Даня, ну, скажи, що це галіма ідея, я гребу.

Пробудження гуркоту змусило всіх зупинитись. Отець Дмитро підняв руку. Такі мелодії він угадував з першої ноти.

— Щось ранувато для початку посівної, — Жека полохливо роззирався навсібіч.

До заводських воріт залишалося менш як півкілометра. Пробігти повз поодинокі хрести нового цвинтаря і спуститись із пагорба. Декілька хвилин.

— Чуєш, святий отець, так що ми робимо, який план? Може, ну його? Чого так спішить?

— Боюсь, що у нас... немає часу... на план, — отець Дмитро якось дивно усміхнувся.

— Ну, як це нема, як нема? Даня, чого мовчиш?

— М-м-може, че-че-через ліс?

Новий цвинтар, до якого вони наближалися, впирався в широку лісосмугу. Жека подумав, що ця пропозиція, вочевидь, ніяк не гірша, ніж палке бажання священика зазирнути на вечірку канібалів.

Гарячий спалах у лісосмузі. Наче прокотилась вогненна куля. Полум'я з плюскотом накинулося на дерева, запах бензину і чорний дим. Ще один сплеск, наче в тиху воду обвалився великий уламок скелі.

Смуги прожекторів викроїли в сутінках над цвинтарем довгі пасма; вони розчинялися в снігах, перехрещувались, танцювали. Гуркіт і багатоголосий стогін двигунів линув і з дороги, що вела до заводу.

— Вони не знають... із ким... із чим мають справу... — отець Дмитро пильно стежив за воротами.

— Це капут, ми облажалися по повній, я гребу... Даня, чого стоїш?

Далеко за стінами заводу, на іншому кутку села, теж з'явилися спалахи, вогненні плювки, що кволими кометами падали на дерева; на глинищі, що випиналося над селом, як лисина над трибуною, розірвався снаряд.

Ворота заводу відчинилися. Мертва повінь вирвалася на волю. Наче вибухова хвиля. Наче гігантське віяло диявола. За їхніми спинами, в самих воротах, стояв сивий чоловік із гранатометом на плечі. Священик з такої відстані не міг бачити його обличчя, але відчував його погляд і чув тихий, лагідний голос: "Ти начебто хотів підірвати склад? Підпалити завод? Це славна ідея, добрий чоловіче. Дрібниця, звісно, але хоч якась спроба, так? Я згоден з тобою. Та до цього варто було додуматися трохи раніше. А тепер... Я навіть можу тобі допомогти. Дивись".

Павло Ігнатович націлив гранатомет на складські приміщення. Вибух засліпив священика. Вогонь поглинав одну будівлю за іншою. Коньяк, звісно, не конкурент напалму, та під час пожежі може творити піротехнічні дива.

Зомбі не зважали ні на вогонь, ні на вибухи, ні на постріли, які ляскали щораз ближче й частіше. Деякі живі мерці діловито прямували до людських осель, наче інспектори-податківці. Деякі бігли поміж вогненними деревами, — хліб із хрящами був повсюди і його було вдосталь. Кілька десятків трупів півколом наближалося до музикантів і священика.

— Тікайте... Раптом вам... пощастить, — сказав отець Дмитро і рушив назустріч мерцям.

— Ну шо за гамно, я гребу! Даня! Ноги, Даня, ноги!

Музиканти побігли просто через цвинтар назустріч гуркоту,

світлу й кулям. Але не здолали й ста метрів, як побачили бронетранспортер, що насувався з-за пагорба; за ним — кардіограма солдатських шоломів.

Даня раптом десь зник, наче крізь землю провалився. Власне, так воно й було. Коли чиясь рука схопила його за гомілку, при самій стопі, й потягнула вниз, Жека навіть не зміг закричати. Він відчував тепло, що поширювалось від живота униз; помийне відро каламуті вихлюпнулося в його свідомості, залило очі.

Щось засичало під ногою:

— С-с-с-с-с-сюди! Д-давай!

Даня випадково провалився у цю розриту могилу й тепер намагався затягнути туди свого друга. Жека бачив, як вогнемет, встановлений на БТРі, розвернувся в його бік, гойднувся, наче хотів привітатися. Джіперс Кріперс з'їхав у могилу, ^подерши мокрі штани об уламок домовини, прикиданий землею.

Він звалився, збивши Даню з ніг, і завмер напівсидячи, впершись колінами в його груди; могила все ж таки була тіснувата для двох.

— Г-голову сховай! — крикнув Інферно, і це була дуже своєчасна порада.

Останнє, що побачив Жека, перш ніж заритися носом у землю, — отця Дмитра, оточеного мертвяками; клацнула чека.

Вибух накрив їх грудками землі та нечистот; шматки тіл розліталися над цвинтарем, наче клапті обвугленого паперу.

Джіперс Кріперс визирнув з укриття. Мертвяки, розкидані ударною хвилею, піднімалися, й пекельне віяло ширилося; дехто з них, уражений напалмом, горів яскравіше, ніж святковий торт довгожителя, і це додавало трупам голодної люті.

Солдати припинили наступ, здивовані такою нечуваною витривалістю противника; вони надто пізно зрозуміли, що на цьому полі бою навіть глуха оборона — заняття сумнівне.

— Даня, нам треба до своїх, швидше, побігли! — Жека видряпався з могили, скориставшись плечем товариша, як сходинкою. — Нас тут пожруть, я гребу, давай за мною!

Даня навіть не поворухнувся.

— Не стріляй! Свої! — Жека біг назустріч найближчому прожектору. — Я живий!

Автоматна черга висловила з цього приводу зовсім іншу думку. В таких дискусіях істина завжди належить автомату.

Від стрілянини в Дані розколювався череп. Тепер людський крик долинав не тільки з села, а й з іншого боку "лінії фронту". Постріли змішувались із хрускотом і чваканням, а вибухи, гуркіт моторів і шипіння напалму вже не могли заглушити вересків, стогонів і прокльонів, які нашаровувались, але не змішувались, як у "Наполеоні". Сивий чоловік у воротах охопленого полум'ям заводу схрестив руки на грудях; над ним виблискував, прикрашений різнокольоровою гірляндою, логотип торгової марки "Кремінь".

Даня причаївся на дні могили, затих. Його добряче прикидало землею. Час од часу над ним пробігали живі мерці; земля й сніг сипалися згори разом із крихкою надією, що його не помітять. По-своєму тут було навіть затишно. Тільки в задницю щось кололо. Даня обережно посунувся; колоти перестало, але земля в нього між ногами заворушилась.