Хліб із хрящами

Розділ 5. Лінія Шолє

— Ти голодний?

Вона завжди питає, чи я голодний, коли вже насипає останній черпак борщу. Насипає. Я так відвик від цього слова, яке не чув уже кілька років, відколи поїхав у місто.

— А якщо я скажу, що не голодний, ти передумаєш годувати мене?

— Тю, дурний.

Коли я навідував її востаннє? То був початок травня. Тут на пролісках ще лежав сніг. Паршива була весна. Якщо точніше — її взагалі не було. Холод, холод, болото, вітер, холод. А коли я приїхав до неї, якось відразу почалося літо. Її останнє літо.

Сестра часто дорікала мені, що я так рідко їжджу до баби. Втім, я ніколи не слухав її. І навіть, коли слухав, — не чув. Сестра старша за мене на одинадцять років. Завжди була, як друга мама. Вона з тих дівчат, у яких немає юності, — як не було весни того року, коли я востаннє був у баби. Тобто, за всіма календарями й пронозами синоптиків має вже настати юність, а натомість триває дитинство. Й так вона залишалася дитиною, аж поки враз перетворилася на тітку. Правду кажучи, я проґавив, коли це сталося. Напевно, ще до того, як вона вперше поїхала в Америку. Ну, так, звісно.

— Бери ще пампушки, добрі пампушки, саме до борщу.

— Ага, я в курсі. Дякую.

Баба сіла навпроти мене, поклала руки на коліна. Отак сиділа й дивилась, як я їм борщ. А я дивився в миску й думав, що якби навпроти сиділа будь-яка інша людина й так пильно стежила за кожною ложкою, яку я підносив до рота, це б неминуче почало мене дратувати. Ніколи не міг похвалитися міцними нервами. От у кого вони справді міцні — то це в неї. Ніколи не бачив, щоб вона на когось кричала. Навіть коли мій батько мало не спалив літню кухню, — вона й бровою не повела. Втім, нерви тут, може, й ні до чого. Просто вона прекрасно розуміла, що з нього вистачить і маминих істерик. Мама любила істерики, надзвичайно любила. Коли я довідався, що вони потрапили в аварію і загинули, то, перш ніж розридатися, я встигнув подумати лише одне: це все через її істерики. Вони врізалися у вантажівку на швидкості понад сто кілометрів на годину. В міліції сказали, що найвірогідніше пояснення цього ДТП — серцевий напад у водія. Себто, в мого батька. Коли мене запитали, чи були в батька проблеми з серцем, я лише знизав плечима. Я не знав, чи були в нього проблеми. Але серце в нього було. А значить — були й проблеми. Це все через мамині істерики, — думав я на сільському кладовищі. Коли труни опускали в землю, моя баба обома руками міцно тримала мене за лікоть. І кілька разів різко його стиснула. Вона плакала беззвучно.

— Ти їж, наїдайся, — баба поправила хустину, підвелася і підійшла до плити, де саме досмажувалися котлети.

Коли я намагаюся думати про свою роботу, то зазвичай одним тільки словом: докотився. Звісно, це не зовсім так, і нема чого гнати, — інші заради такої роботи гризли б землю, ламали зуби, вставляли протези, і знову гризли. Час такий, що поважними й респектабельними стали аж геть сумнівні заняття, — приблизно так висловлюються древні члени товариства "Просвіта" на шпальтах "Літературної України", й це одна з небагатьох їхніх думок, яку можна критикувати хіба що за неоковирну стилістику. Я намагаюся нікому не казати, що працюю в PR-агентстві. Ні, сором тут ні до чого. Просто це якось занадто тривіально: добра половина моїх однокурсників, які приходили на філологію з мріями про літературну діяльність та наукову роботу, тепер розповзлися по штабах політичних партій, рекламних та PR-агентствах.

Іноді, коли бухло вже не лізе, я запитую в себе: що ти в цьому житті робиш? Що створюєш? Кому допомагаєш? Ніби й дурниця це — відчуття соціальної вартості твоїх трудових зусиль, але й відсутність такої моральної опори рано чи пізно починає згинати тебе. От і шикують дятли в свідомості: довбуть собі й довбуть, намагаючись дістатися до мініатюрного хробачка чи то совісті, чи то сумління.

Добре, скажу відверто: я ненавиджу свою роботу, бо вона щоденно перетворює мене на брехуна. Ця специфіка виробничого процесу розвиває цинізм і нечулість у ставленні до інших людей, на яких ти дедалі частіше починаєш дивитися, наче на потенційних клієнтів.

— Те, що ми тут придумуємо, — це все лайно, — повчав нас на щотижневих нарадах директор агентства Віталій Шкурян. — Звикніть до цієї думки. Не треба вдавати з себе креативних геніїв. Цілком достатньо й звичайного кретинізму.

Ця гра слів дуже подобалась Віталію. Колись, років із десять тому, він був непоганим журналістом та продюсером, організовував чудові концерти та фестивалі. Потім він — як і десятки інших колишніх "неформальних лідерів" — зрозумів, що існує набагато безболісніший спосіб перерозподілу грошей.

Власне, PR-агентство він заснував протягом одного дня. Зателефонував кільком давнім приятелям, і вони одразу ж здобули керівні посади. Ці гаврики, відповідно, дзенькнули своїм знайомим журналістам, які час од часу пропихали замовні матеріали в своїх ЗМІ, — й через три години в ресторані "Монарх" відбулися перші збори PR-агентства "Лінія Шолє". Очевидно, Віталій ніколи б не взявся за цю ідею, якби не мав на той час у кишені кількох великих замовлень на PR-кампанії.

Схема роботи "Лінії Шолє" на першому етапі була абсурдна, як і назва, проте ефективна. Сенс її полягав у тому, що жоден працівник новоствореної контори не працював. Люди просто ділили між собою гроші, а виконання конкретних замовлень скидали на низову ланку журналюг, які за копійки й тексти писали, і сюжети в новини запихали, і навіть із замовниками спілкувалися, коли ті починали нервуватися від неадекватного співвідошення витрачених грошей і кволих інформаційних результатів.

— Лохи є скрізь, в усіх структурах, вони сидять на всіх необхідних нам ресурсах — від матеріальних до інформаційних. Це горизонталь людського лайна, яку можна купити за копійки, — і вона буде булькати, пінитись і фонтанувати, шо той гейзер. А ми будем тільки гріти біля нього руки. Ну, а то, шо все воно воняє постійно — так із цим уже нічого не зробиш, іздєржки.

Ця філософія згодом перетворилася на новий заповіт кожного рекламника чи піарника, але тоді, в 90-х роках, усі причетні до таїнства відсмоктування дармового бабла вважали, що їм пощастило заволодіти якимось надприроднім знанням. Тим, про що насправді писав Кастанеда, не менше.

Сьогодні, звісно, вже немає настільки дурних керівників (тобто, вони є — але на вагу золота), на яких дві літери — PR — впливали значно крутіше, ніж спільний сеанс Кашпіровського, Чумака й баби Ванги. Вони чули ці дві ненаші літери, казали "йоптить, я шо, не понімаю шолє", й відчиняли шухляди та сейфи (власне, ось звідки взялася дивна, на перший погляд, назва). Вони, ці огрядні й однаково костюмовані керівники, добре знали, що PR — це вам не сто баксів у зуби продажному шакалу. PR — це серйозно, масшатбно і дуже, дуже дорого.

— Так ось, — Віталій пильно дивився своїм підлеглим в очі, обламував кожен погляд, і після паузи, під час якої чути було тільки, як скрипить його банківська картка, що нею він ніби формував на столі дві уявні смужки небесного осяяння, вдавався до батьківських інтонацій, — ви не повинні жодним словом, жодним словом...

Знову пауза, ще триваліша. Картка тим часом залишала на склі такі ж сліди, як і ковзани початківців на штучному покритті.

— ... жодним своїм блядським заїканням створювати враження, що клієнт платить за лайно. Якщо я довідаюсь, що хто-небудь із вас чи з ваших працездатних підарасів заявився до клієнта з бодуна чи з червоними глазьонками, чи ще з якоюсь парашою в голові, — вижену нахєр без штанів і цноти.

Віталій дуже любив себе під час цих повчань. Він пишався кожним своїм словом. Якби він не потрапив у цей бізнес — очолив би якусь тоталітарну секту. Я тільки тоді, до речі, збагнув, що таке справжній харизматичний лідер. Людина, яка може зжерти, обламати, винищити твій погляд, але може й поділитися якоюсь іскрою, докинути тобі трохи жарин, що потім пектимуть твою сраку надлюдським ентузіазмом.

— Якщо ти приходиш до клієнта — це значить, що він уже забашляв і чекає на диво. Ти, сука, знаєш, що дива не буде. Але мусиш поводитися так, щоб він із порогу зрозумів: виготовлення див для тебе — рутинне ремесло, конвеєр. Ти собаку з'їв на цьому. Ти — Коперфільд і Ломоносов, альфа і омєга окремої науки, про яку мало хто зі смертних взагалі знає. Чуть шо — зразу лупи його по морді фразами типу "провідні американські PR-технологи радять позиціонувати корпоративні цінності як основу ринкової стратегії", ну, не важливо, щось у такому стилі.

Як я потрапив у це вужче коло, — досі не знаю. Спершу мене смикнув давній знайомий, запропонував попрацювати копі-райтером. Тоді цього слова ще ніхто не вживав. Це зараз, хоч куди плюнь, — влучиш або в брендінг, або в неймінг. Спрофанували вже, слава Богу. Йшлося насправді про написання якихось божевільних статей і новин, висмоктаних із пальця, де б уживалися певні фрази. Одні й ті ж фрази в зовсім різних статтях на будь-які теми. Ці придурки переконали одного надутого держслужбовця, що такий PR-метод набагато ефективніший за 25-ий кадр і пряму рекламу. Ну, так, тому й коштує це все дорожче. Історія закінчилася повним провалом — у "Лінії Шолє" весь трудовий колектив звалив за кордон (хто в Чехію на пиво, а хто й на тихоокеанські острови), а віддуватися змушені були ідіоти, яким всучили по 10-15 баксів і побажали творчої наснаги в створенні криптологічних матеріалів. А ці безглузді текстики треба ж було ще й де-небудь надрукувати. Здається мені, що якби клієнт розбазарював не держбюджетні гроші, а свої, — закінчилося б усе дуже кепсько.

Наступний проект уже був значно марудніший. Абонентське обслуговування знаної тютюнової компанії потребувало неабияких зусиль. До того ж, там у вищому менеджменті було кілька америкосів, — і це найбільше лякало. Тому Віталію довелося трохи переглянути фундаментальний принцип роботи агентства, що полягав, нагадаю, в агресивній бездіяльності всіх керівників відділів, менеджерів із розвитку тощо. Тоді я й потрапив у штат "Лінії Шолє". А чувака, який мене втягнув у це легалізоване шахрайство, поперли. Що найсумніше — почуття провини в мене так і не виникло.

Минуло вже десять років, відколи "Лінія Шолє" успішно стартонула на ринку PR-послуг. Тепер це одне з найповажніших агентств. Ми ведемо кілька потужних корпорацій, дві різнокаліберні політичні сили, потихеньку вивчаємо ринок сучасного мистецтва.