Хліб із хрящами

Розділ 3. Ще трохи про дружбу смородів

Хто ж не знає про білого кролика... Так... Ну, почнемо з того, що я про нього майже нічого не знаю. І тому не можу роздуплитись, який зв'язок між ним та замовленням на убивство єдиного справжнього зомбі. Єдиного в цьому проклятому селі.

Білий кролик.

Кроляча лапка у поміч.

Вмикайте всі навігаційні системи, драґ нах сморід, якось так.

Пошуки білого кролика я малодушно вирішив почати з підвалу. Просто тут, нагорі, де ми з нетбуком споживаємо воду та електроенергію (кожному своє, звісно), ніяких слідів білого кролика немає. Навіть запаху. Це я точно знаю. За два дні, повірте, я знайшов геть усе, що тут є. Якщо навіть ці довбані погляди повилазили зі стіни, то про що мова...

Білий кролик, киць-киць-киць.

Отже, підвал. Героїзму — я вже рапортував — не залишилось, тому довелося тупо скористатись ліхтариком. Якщо там буде білий кролик, я зловлю його, як рейнджер. Ліхтарик нічим не гірший за автомобільну фару. На крайняк, тут є два ліхтарики, тому в білого кролика шансів обмаль.

Перша спроба спуску в підвал закінчилася блюванням — я попереджав і себе, і вас. Піднявши ляду й хлюпнувши всередину трохи жовтуватого світла, я завмер лише на якусь мить, — і відразу ж обригав сходи, якими збирався спуститись. Сморід, знаєте, в чомусь дуже схожий на вино — він настоюється і з часом стає інтенсивніший. Густіший аромат, мать його, виразний букет. Тільки якщо з вином можна морочитися сотні років, то для трупа достатньо і кількох днів. А за умови, що труп і так був трохи того, еее, не зовсім живий, то цього часу навіть забагато. Я, звісно, добре уявляв, що саме побачу, але не сподівався, що процеси розпаду плоті такі швидкісні. Й що саме зараз — найгірший момент для ексгумації. Патанатоми, перешліть мені голубиною поштою свою чарівну мазь, якою ви зрошуєте вуса під волохатими ніздрями! Пришліть мені рекомендованим листом хоч якісь побажання успіхів у новому році.

Одне слово, ляда впала на місце. Я встиг прибрати ногу, що заступила за межі чорного квадрата (де, бляха, всі ці послідовники Малєвіча? Кращої натури для свого пленеру їм все одно не знайти). Я залишився з неушкодженою ногою. Як для початку — це чудова новина. Так і запишемо: пошуки білого кролика почалися з дивовижної новини. Готуйтеся до того, що протягом найближчої години я розповідатиму вам, як мені пощастило! Алілуя! Господь зглянувся над моєю кінцівкою! Білий кролику, тобі — гайки!

Минула година. Тішитися і далі було вже якось непристойно, не межі недоумства. Тому думки і пальці мимоволі наближалися до ляди. І ноги, так, мої неушкоджені ноги знову опинилися по боках чорного смердючого квадрата.

Цього разу, відкинувши ляду, я відразу відскочив убік: "Хай вивоняється як слід," — подумав я, спритно видряпавшись по драбині під стелю й вистромивши голову в прочинене настіж вікно. Хапонув потрійну дозу свіжого повітря (слово свіжого треба було б взяти у лапки, але хай вже так залишається: у порівнянні з підвальним смородом воно таки було значно свіжіше) і зачинив вікно.

Потім настав час випробувати мій респіратор. Я скропив соляркою першу-ліпшу шмату, якою можна було перев'язати обличчя, — так роблять усі лицарі пустелі, а я не в кращому становищі, щоб гребувати добутою з кінофільмів мудрістю. Солярка, звісно, — це не та чарівна мазь, якою користуються патанатоми і судмедексперти. Ви знайшли труп, який пролежав у лісі три тижні? — о, чудово, везіть його сюди, у нас іще залишилось три спеціальних тюбики мазі й півбанки полуничного варення. Ні, солярка — це зовсім не те, але вона теж воняє, дай Боже. Подружити між собою смороди — моя нав'язлива ідея у цьому гаражі. Головне — не зомліти. Не подружитися самому з тим підвальним мерцем, — хай краще смороди пахнуть на брудершафт. Хай вони занюхають один одного — і будуть щасливі. Як ковбої, так. Ви ж бачили "Горбату гору"?

Не обригавши мій респіратор протягом хвилинного перебування над чорним квадратом, я вирішив, що вступити у власні риглі — це навіть весело, і став на першу сходинку, якій найбільше перепало. Про можливість прослизнутися на власних риглях я теж не забував ані на мить. Це як у сценах пограбування банку, коли один бандит, наставивши зброю на касира, кричить іншому гангстеру: "Тримай їх усіх на мушці!"; і той бідака намагається "тримати всіх", внаслідок чого водить своїм кольтом, як дикий експресіоніст у творчому припадку. Я приблизно так і спускався, намагаючись "тримати їх усіх": пам'ятати про риглі на сходах, про ліхтар у правій руці, про ганчірку з соляркою на власній пиці, про труп на підлозі.

Білий кріль має бути саме тут, у підвалі. Вони ж не могли збрехати. Якщо вже все відбувається аж так неправильно, доводиться вірити в найабсурдніші речі; тут не залишилося нічого, крім правди, бо брехня не виживає в таких умовах, — вона любить затишок і комфорт.

Приблизно такі ж відчуття навідали мене багато років тому, коли я заблукав у лісі. В сутінках, із зірваним від кількагодинного крику горлом. Тоді теж не було нічого, крім правди. Й мох на деревах ріс лише з північного боку, і сонце сідало на заході, — й мені навіть цього було забагато. Забагато правди, щоб нею скористатися. Тоді я не витримав, я здався. Просто сів під першим-ліпшим деревом і повідомив собі, що монеток для нової гри більше немає. І вирішив чекати, поки вони з'являться. Найсмішніше, що таки дочекався. Відтоді у всіх ситуаціях, які вимагають щонайменшої рішучості, я чекаю на щось. Чекаю, що в кишені — після всіх марних пошуків — таки знайдеться ще одна монетка, ще один шанс. Але час спливає, а монетка не з'являється.

Весь твій ліміт щастя, всі твої виграні джекпоти, всі влучні постріли в десятку залишились там, у дитячому лісі. Так, тепер треба повторити цю фразу ще десяток разів. І тоді щось клацне, як автоматичний запобіжник на лічильнику. Й очікування перегорить в одну мить, залишивши мене наодинці з кроком навмання. Будь-яким кроком у будь-якому напрямку.

Хоча тоді, в дитячому лісі, мені не хотілося й чути про випадковість, про щасливий збіг обставин, про дивовижний порятунок.

Чому я згадую про це все зараз, коли трупи за вікном не встигають замерзати? Власне, всі ці люди й померти як слід не змогли. Не встигли.

Електропостачання вирубили. І вже не так важливо — хто. Тим більше, мене це не стосується: дизель — цей визначний винахід людства — грає за мою команду. Всім іншим людям не так пощастило. Тим, хто ще здатний на щось сподіватися. Без світла в них, напевно, взагалі немає шансів. У темряві всі шанси стають менші, зіщулюються й врешті-решт зникають. А ремонтна бригада навряд чи мчить сюди на допомогу. Сюди взагалі ніхто не мчить на допомогу. Навіть безстрашні Чіп і Дейл, бляха, сидять у своїх дуплах.

Час і можливості спливають, і геть незрозуміло, як до цього ставитись.

Останній щабель, я вже внизу. Поки що на підлогу краще не дивитися. Краще дивитися на стіни. Там до біса всіляких поличок і стелажів із найрізноманітнішим причандаллям. Можливо, він, цей обдовбаний ді-джей, таки готувався до війни. Чи до чогось такого, не менш грандіозного. Це якщо оцінювати за звичними мірками, користуватися звичними уявленнями про те, які саме можуть трапитися неприємності в спокійному селі. В раю із садками та млинами. Й карасями у ставках.

Але людина нічого до пуття не може передбачити, й ці от стелажі з поличками — найкраще тому свідчення.

Навряд чи цього разу мені пощастить більше. Навряд чи десь у темному кутку мені всміхнеться відлуння останньої війни.

А втім, цей невеличкий арсенал випромінює більше спокою, ніж сам лише міцний засув на дверях. На дверях, які доведеться рано чи пізно відчинити. Сокира, мисливська рушниця і одна коробка набоїв, два ножі, мачете, подароване колись власнику цього гаража на день народження як сувенір. Лезо можна було б вигострити краще, і якесь воно занадто гнучке. Ну, мачете вигадали не для того, щоб рубати людей, навіть якщо вони мертві. Ножі теж навряд чи згодяться. Рушниця? Якщо гахнути з двох кроків у довбешку — це може допомогти. Й сокира, так, безперечно. Як останній шанс і аргумент.

Але до всього цього ще треба добратися. Все воно там, біля протилежної стіни. До неї — якихось шість-сім кроків. Але для того, щоб здолати цю відстань, доведеться подивитись униз, на підлогу. Щоб не вступити. Не прослизнутись. Не гепнутись. Упасти на ці залишки, та ще й зламати ногу, — от яка перспектива змусить мене опустити погляд, подивитись на підлогу.

Ви бодай приблизно уявляєте, на що схожа людина, яка померла двічі? Я можу тільки сказати, що це зовсім не схоже на людину, яка вмерла один раз. І ще одне. Подвійний мрець — це вам не подвійний Леон, так і знайте. Це тіло, яке спочатку зогнило, а потім у такому от непрезентабельному стані тинялося в пошуках живої плоті, котрою напихало своє гниле нутро. Коли я побачив цю мерзенну істоту, що так засмерділа весь гараж, у неї з живота, крім брудного намиста з кишок, випирала чиясь долоня, — воно проковтнуло руку, не пережувавши. Ну, так, далеко не всі мерці можуть жувати. У цього, наприклад, нижньої щелепи практично немає. Де воно її поділо? Погодьтеся, ді-джей без нижньої щелепи — це якийсь нонсенс. А втім, після першої смерті — з щелепою чи без неї — воно вже перестало бути ді-джеєм, так? Що там коїлося з ним далі — вже не збагнеш. Може, його ще встигли закопати зі всіма зубами, а потім воно, поки вигрібалося з могили, провтикало свою щелепу чи зламало її, коли прогризало труну. Факт у тому, що після першої смерті воно вже не могло нормально харчуватися — тому й одірвало в когось цю руку по лікоть і заковтнуло, як довбана анаконда. Втім, у анаконди зуби є.

Коли я надибав цей притулок, воно лежало нагорі, на дротах під пультом. Уже двічі мертве. І тоді в мене не було часу, щоб одразу все заблювати; мій шлунок любить мене, і я люблю його; тільки тепер я розумію, що своїм порятнунком завдячую лише власному шлунку, який витримав цю гру в перше побачення. Коли за тобою женуться два десятки гниляків, блювати на порозі свого єдиного в цій місцині сховку — це був би смертельний конфуз. Страшно навіть уявити, що мене могли зжерти під час блювання. Це ще страшніше, ніж згадувати всю попередню втечу. Почасти це нагадувало гру в сліпого квача у шкільному класі, тільки з трохи зміненими правилами, коли всі твої однокласники — це і є сліпі квачі, а ти один мусиш скакати між ними по партах і підвіконнях, щоб ніхто до тебе не торкнувся. В такій грі результат — лише один. До тебе неодмінно торкнуться, й ти теж станеш "сліпим квачем". Єдине, що важливо у цій грі: скільки тобі вдасться протриматись.

Доки тривала ця гра в сліпого квача, я встиг багато чого зрозуміти про страх. Страшно було вбивати, якщо це слово можна вжити до мерців, але ще страшніше — втікати від них і відчувати, як близько ти прошмигнув від фатального доторку. Страшно було накидатися на котрогось гниляка зі спини, щоб обрушити колуна на його потилицю, та ще страшніше — переховуватися за парканами й слухати.

Дуже хотілося напитись до нестями, хоча б отим шмурдяком, який буквально валяється під ногами по всій околиці. Єдине, що мене стримувало, то це перспектива прокинутися від того, що хтось із них почав снідати мною. Якщо поєднати цю ймовірність із гарантованим тяжким бодуном... Бляха, це ще гірше, ніж бути розтерзаним під час блювання.

Отже, страх виявився дуже відносною штукою. Його гайки та кріплення надзвичайно міцні, але ніколи не вгадаєш, коли вони почнуть стискати твою душу, а коли послабляться. В мене було два дні, щоб поміркувати про це. Два дні, які почалися з того, що мій шлунок переміг темряву, після чого можна було виписати йому відгул і дати можливість трохи розслабитися. Особливо тоді, коли я скидав рештки цього двічі мертвого ді-джея в підвал.

Що змінилося відтоді, як ми покинули хату баби Ніни? І коли це було? Ми вийшли на ґанок із відчуттям, що цієї мари легко позбутися; досить просто сісти в машину — й за чверть години все позаду. Чи став я іншою людиною в ту мить, коли остаточно збагнув, що цієї гри в сліпого квача не уникнути? Напевно, різниця між мною колишнім і мною теперішнім приблизно така ж, як між кулею та гільзою: колись я летів, а тепер здебільшого відлітаю убік.

Отже, привіт, беззубий. Як там тебе звали? Дятел? Кльове ім'я, ти навіть не уявляєш, як воно тобі пасує.

Біла долоня так і стирчала з його дірявої утроби. Коли я кажу "біла" — не варто сприймати це буквально. Просто спектр іноді так звужується, що навіть ці брунатно-жовті пальці, між якими шкіра справді трохи світліша, можна назвати білими.

"Білий кролик. Знаєш про такого? От хто тобі знадобиться".

Хочеться вірити, що кролик трохи біліший за цю руку в утробі подвійного мерця. Якщо він, цей кролик, насправді десь тут є.

Може, він десь там і ховається, в дальньому куті, за коробкою з-під телевізора. Чи в самій коробці? Які варіанти? Варіантів два: або знову почалися галюцинації, або там щось ворушиться.

У голові згущується туман — паскудний симптом. Сигналізація на моєму респіраторі завжди увімкнена. Й вона ж — джерело цього туману. Все в одному, унікальна пропозиція до різдвяних свят, прийдіть зі своїм другом — і отримайте втричі більше, ніж зможете винести з нашого супермаркета. Головне — переступити його... Не прослизнутися. Одним широким кроком. А краще — стрибнути. Картонна коробка під стіною. Блін, вона ворушиться. Пливе? Пливе. Все пливе. В мить прощання зі свідомістю я встиг зірвати з обличчя ганчірку. Та вже було пізно.