Хлопці з карного розшуку

ЧОБОТИ З БІЛИМ РАНТОМ

За справами, за дрібними турботами, біганиною за дорученнями Сашко й не помітив, як надійшла весна.

У карному розшуку, особливо в групі Фоміна, настало затишшя. Справи виникали нескладні й розкривалися одразу або через день, через два. Кілька крадіжок Сашко розплутав самостійно і страшенно цим пишався.

Сьогодні в нього не було нічого термінового, і він розраховував звільнитися трохи раніше й піти до шевця. Йому нарешті пощастило замовити собі чоботи. Справжні, з м'якого шевро, з білою шовковою строчкою по ранту. Такі є в кожного поважного співробітника карного розшуку. Он Боровик пошив їх одразу, тільки-но вони прийшли в карний розшук. У Картинського, кажуть, таких чобіт аж дві пари. Навіть на роботу в них ходить. А в нього, Сашка, тільки казенні, зі складу. Щоправда, в грязь, у дощ вони годяться. А в гості чи то на вечірку в таких уже не підеш. Сашко останнім часом зумів прибратися, купив собі шкірянку, не нову, але пристойну, пошив бриджі, чорну сатинову косоворотку з білими ґудзиками, а от з чобітьми ніяк не виходило. Зарплату майже цілком він оддавав матері, через те відкладати доводилося потроху. Позавчора, нарешті, віддав гроші дядькові Кості Шульгіну. Той зняв мірку й пообіцяв пошити. Цікава людина цей Шульгін. Співробітникам карного розшуку шиє безкоштовно, гроші бере тільки за товар. Однак шевро, підошви купує у спекулянтів, тож все одно чоботи обходяться недешево. Але майстер дядько Костя — яких пошукати, шиє — як малює. Зараз мода на качині носи, то він їх робить просто навдивовижу. Замовники по півроку в черзі чекають, а карному розшукові — раніше за всіх. З однією умовою: чоботи він шиє при тобі. Сиди, дивися, а він працює. Здається, це неспроста. Може, для кожного візиту треба припасти випивку й закуску?

Сашко пожалкував, що не запитав про це дядька Мишу.

Годині о четвертій Дорохов у щасливому настрої вийшов з управління і подався до найближчої крамниці. У винному відділі його погляд привернула пузата пляшка з заморською назвою «Допель кюмель». Сашко заплатив за неї гроші й подався в робітниче селище, де в шевця був свій невеличкий будинок. Шульгін сидів за верстатом навпроти відчиненого вікна, мугикаючи собі під ніс, спритно затягував переди нових чобіт. Він брав шкіру губами пасатижів, затиснутих у лівій руці, тягнув, притискав колодку до колін, правою виймав з рота довгий цвях, уколював його в шкіру і спритно, одним ударом молотка, заганяв його на потрібну глибину. Потім перевертав колодку її старанно розгладжував зморшки чорної глянцевої шкіри. На очах у Сашка колодка обростала частоколом цвяхів.

Він знав, що це не його чоботи. Його, мабуть, ще й не покроєні. Відклавши чобіт, Шульгін узяв з пачки цигарку і, закурюючи, глянув у вікно. Його велике обличчя розпливлося в усмішці. Він привітно махнув Сашкові рукою — заходь.

У цьому домі Сашко був двічі. Першого разу вони проходили з Фоміним мимо, і дядько Миша запропонував: «Давай зайдемо, хорошу людину провідаємо». Зайшли, а дружина шевця сказала, що господар хворий. Сашко залишився в кімнаті, а Фомін з господинею пішли до спальні. З уривків розмови, що долинали до нього, він не зрозумів, про що йшлося, але кілька разів Фомін називав його, Сашкове, прізвище. Вже потім Михайло Миколайович розповів йому, що з Шульгіним і Борисом Картинським вони починали разом працювати, так само, як Сашко з товаришами. Тільки їх, комуністів, мобілізував крайком партії у розпалі непу.

Вдруге вони приходили з дядьком Мишею до шевця недавно. Сашко замовив чоботи й віддав гроші. Розмови ніякої з Шульгіним не вийшло, бо до нього приїхали на возі троє клієнтів, і дядько Миша одразу заквапився.

Сашко так і не зрозумів, що являє собою цей Шульгін. Здоровий, міцний дядько, тільки без обох ніг. У домі чисто, затишно. Багато книжок, не тільки в кімнатах жовті засклені шафи, а й у передпокої, на стіні полиці. І зараз, увійшовши в дім, Дорохов не знав, як себе тримати. Шульгін міцно потис Сашкові руку, скинув із стільця якісь колодки, протер його рукавом і запросив Сашка сідати. Дорохов витяг з кишені лікер, поставив його на верстат. Шульгін повертів пляшку, для чогось побовтав її і подивився на світло. Гукнув кудись у глибину дому, щоб принесли склянки й закуску. Незабаром ставна, статечна жінка — дружина дядька Кості — принесла на підносі склянки, шматочки сиру й ковбаси. Шульгін спритно, одним ударом долоні, вибив корок і майже вщерть налив каламутнуватої, густої рідини:

— Пий!

— Та я не п'ю, — соромлячись, промимрив Сашко.

— Не п'єш?

— Як же пити? Раніше бокс, тепер карний розшук. Я ж од вас ще в управління до дядька Миші зайду.

— Навіщо ж приніс?

— Та ось, — дедалі дужче ніяковіючи, Сашко розвів руками. — Думав, знадобиться.

— Все зрозуміло. Раз швець, то гіркий п'яниця, — криво посміхнувся Шульгін. — А тут ще й каліка, значить, п'є без упину.

Дружина Шульгіна, яка спостерігала всю цю сцену, підійшла до верстата, забрала піднос і пляшку.

— Чого з хлопця знущаєшся? Не бачиш, він до тебе з душею.

— Гаразд, Сашко! Подай-но мені отой згорток. І покроїв, і пошив я твої заготовки. — Шульгін показав гостеві халяви з простроченими передами. — Зосталося надати їм форми, пришити підошви, підбори — і все.

— Скільки ще треба часу, щоб вони були готові?

— Сідай лишень і розповідай, — наче вгадавши Сашкові думки, сказав Шульгін, — а я над твоїми чобітьми трохи помудрую.

— Що розповідати, дядьку Костю?

— Все, що хочеш. Почни з Ольги або з рябого, а краще з буфетниці. Колись я хотів особисто з нею познайомитися, та не довелося.

Сашко вкрай розгубився і не міг вимовити й слова. Шульгін глянув на нього й зареготав:

— Та ти, брате, не червоній. Я у вашому ділі дещо кумекаю і постійно в курсі. Адже це Льольчин чоловіченько мене чоботи шити змусив. Не розумієш? Зараз поясню. Спершу його банду розгромили біля Байкалу. Але отаман з десятком головорізів вислизнув. Шукали, шукали й намацали його під Александроном. Поїхали брати. Зав'язався бій. Я й наткнувся на кулеметну чергу. Бандити на коней, наші за ними слідом, а ми з Борисом, ну, з Картинським, зосталися. Йому в праву руку, а мені по ногах різонуло. Борис мене на собі верстви зо три тягнув. Впаде, відлежиться і знову мене тягне. Упертий чоловік оцей Картинський. Та тільки ноги мені все одно відрізали, а в нього нічого, рука загоїлася. Отакечки, дорогий товаришу Дорохов. Льолька, отаманова жінка, все золото й коштовності награбовані встигла захопити й до Китаю подалася.

Хлопці тоді знайшли провідників, які її через кордон перевели. Думали, що вона там і залишилася. Аж ні, повернулася. Як кажуть, царство їй небесне. Брава молодиця була. Перед революцією тут, в Іркутську, гімназію закінчила. Батечко в неї великими грошима на копальнях Бодайбо орудував. У шістнадцятому році всі свої капітали за кордон перевів і сам подався до Бельгії чи до Голландії, тепер уже не пригадую. А дочка його єдина не поїхала. Спочатку з анархістами злигалася, потім з денікінцями, побувала в отамана Семенова, а коли їх розбили, чомусь зосталася в Сибіру. Знайшла собі чоловіченька з бандитів, який із Семеновим водився, а той уже без гасел, без усяких монархічних ідей грабував усіх підряд — і своїх, і чужих, аби тільки золото та камінці блискучі були. Отак, дорогий мій товаришу уповноважений. А в двадцять шостому році, після госпіталю, змінив я оперативну роботу на оце ремесло.

Шульгін узяв за халяви майбутні Сашкові чоботи, уважно оглянув з усіх боків, помацав м'яку чорну шкіру, що аж вилискувала темною синявою, і вибрав під верстатом пару копилів. Покрутив їх у руках так і сяк і почав припасовувати заготовку.

— Зі мною чому так вийшло? Молодий був і надто хоробрий. Одне слово, дурень! Ліз куди попало… Тепер оце скільки літ минуло, а весь час згадую про той бій. Треба було мені займанку з тилу обійти. Тоді й ноги були б цілі, й Картинського не зачепило б. Бандитам шлях би відрізав, а отже, й інші хлопці врятувалися б. А я поліз у лоб. Ти ось уяви: чи знадобилися б тобі чоботи, якби в рябого пугач при собі був? Думаєш, геройство на бандитську кулю наразитися? Ні, любий мій друже, в карному розшуку всі перестрілки та погоні від невміння або самовпевненості. Пішли на галай-балай, покладаючись на власну хоробрість, а на галай-балай і грибів не назбираєш. По-твоєму, звідки в Миші Фоміна приказка така взялася: «Думати треба, думати»? У перші роки надто вже він гарячий був. У кожну нору стрімголов ліз і дурниць міг наробити зі своєю відчайдушністю. Знайшлися, слава богу, люди, порадили повторювати самому собі: «Думати, Фомін, треба, думати». І уяви собі, допомогло. Тепер це «думати» в нас стало вже приказкою.

Шульгін говорив неквапливо, хитрувато поглядаючи на Сашка, а руки його, немов самі собою, спритно робили свою справу. На очах у Сашка його правий чобіт набував закінченої форми.

Ще й ще приходив Дорохов до дядька Кості, і нарешті заповітні чоботи були готові. Не тямлячи себе від радості, з обновою в руках, Сашко, прощаючись з Шульгіним, попросив дозволу зайти до нього в найближчий вихідний.

— А ви що, тепер усім карним розшуком по шестиденках відпочиваєте? — несподівано спитав Шульгін.

— Хто не чергує, той відпочиває.

— Ти «Степана Разіна» Чапигіна читав? Ні? Тоді візьми он там на третій полиці, здається, четвертий том праворуч.

Дорохов поклав чоботи на верстат, знайшов книжку.

Шульгін сказав:

— Книжку візьми! Прочитай. Гарно написана. Згодом ще що-небудь дам. Є в мене путні книжки. Коли будеш вільний, приходь.

Давно було пошито чоботи з білим рантом, а Сашко, як тільки випадав вільний час, поспішав до Робітничого селища, до знайомого тепер будинку. Вмощувався поруч з верстатом, спостерігав за вправною роботою, слухав розповіді дядька Кості.

— Пошити чоботи діло нехитре, — розмірковував уголос Шульгін. — А ось пошити так, щоб людині втіха від них була, тут, брате, багато чого треба. Думаєш, я одразу так шити почав? Коли мене життя ото повернуло до шевства, не чоботи виходили, а негідь якась — аж дивитися гидко. Поки до всіх тонкощів дійшов і руки набив, багато товару попсував. Мабуть, у кожному ділі так. Та й у вас у розшуку мало бути самостійним, треба ще й зуміти втриматися на цій роботі. В мене як вийшло? Почав я вже сам розкривати, і не дріб'язок якийсь, а серйозні справи. Старшим групи призначили. Виходить, досвіду набрався. А на ділі виявилося, що моє вміння — пшик та й годі. У карному розшуку не можна помилятися. Ось, скажімо, вирішив ти, що тобі все можна, все дозволено, і весь твій досвід піде нанівець. У кращому разі виженуть тебе, а чого доброго, і під суд віддадуть. А пляма на всю службу лягає. І ось ще, слухай та на вус мотай: відповідають у вас за великі хиби, а дрібні неподобства не одразу помітні. Скажімо, поговорив ти грубо із свідком, вилаяв затриманого й поступово звик до такого тону. До начальства, може, й не скоро дійде, а люди лихе слово надовго запам'ятають. У карному розшуку, якщо за собою не стежити, враз зачерствіти можна. А справи ж у вас які? На крові часто вони замішані. А з ким працювати доводиться? Злодії, уркагани та бандити. І все одно, раз працюєш у карному розшуку, насамперед повинен людиною бути. Хамство, грубість навіть у шевському ділі ні до чого. І обачність потрібна. Надумав щось зробити, прикинь, яке враження це справить на інших, як сторонні твої дії оцінять. Адже ви всі на виду. Звернув увагу, скільки людей до Миші Фоміна за порадою йде? Фомін у стосунках з людьми ніяких похибок не допускає, і йому вірять: пообіцяв — обов'язково допоможе…

Кожна розмова з Шульгіним западала Сашкові в душу, залишалася в пам'яті, допомагала мужніти.