Хлопці з карного розшуку

УРОК КРИМІНАЛІСТИКИ

У прохідній кімнаті, крім дільничного інспектора, який чергував по відділу, був Степан Простатін, провідник службового собаки-шукача Варфоломєєв і якийсь невідомий Сашкові літній чоловік. Дільничний відразу доповів:

— Крадіжка на околиці слободи. З хліва трьох овець узяли. — І, кивнувши у бік того, що сидів на лаві, пояснив: — У нього, в Чуркіна, значить. Він у злодіїв з рушниці стріляв. Та, видно, промазав. Попадали в сани й помчали.

Треба було діяти. Ще вдень Сашко бачив у кімнаті в Простатіна нову сумку з криміналістичним начинням і поцікавився, чи укомплектована вона. Той, знизавши плечима, відповів, що сумки щойно прислали з області, дві ще лишилися на складі. Такою сумкою в Іркутську користувався експерт науково-технічного відділу, а Сашко допомагав йому.

— Мені їхати? — засумнівався провідник.

—Їхати. Обов'язково. Де собака?

— Поряд зі стайнею, у вольєрі.— І Варфоломєєв знехотя привів у кімнату чергового велику східноєвропейську вівчарку.

Так само знехотя, як провідник по собаку, Простатін сходив по сумку, і всі, посідавши у великі ґринджоли, рушили.

В Іркутську під час чергувань Дорохов багато разів виїздив на пригоди, але самостійно, та ще як старший, їхав уперше. Подумки він перебирав усе, що слід зробити на місці злочину.

Великий критий двір Чуркіна був майже на самій околиці міста. До хати примикала комора, чи, як її тут називали, лабаз, а з нею поряд — стайня, корівник і хлів для свиней та овець. Усі ці будівлі містилися під одним дахом. Господар метнувся в хату й повернувся з гасовим ліхтарем — «летючою мишею». Сашко дістав плаский електричний ліхтар, і вони, прив'язавши до саней собаку, всі четверо пішли до хліва. Господар показав під навісом хвіртку, що вела на городи.

— Ледь за північ почув я у хліві гамір. Кабан у нас строгий. Чого, думаю, він серед ночі рохкає? Виглянув у вікно, бачу, хвіртка на городи відчинена і через неї на городах сніг добре видно. Ну, думаю, зламали. Кожух накинув, берданку схопив, та ба! Двері не відчиняються — знадвору дрючком підперті. В сінях віконце вибив і вгору стрельнув. У хвіртку відразу дві тіні шмигонули. Поки по патрони бігав та через вікно вибирався, час минув. Вискочив на город, а від вигону вже сани від'їжджають. Один коня підганяє, а другий ззаду повалився. Тут я вже прямо по санях ударив, перезарядив та вдруге пальнув уже он там, де дорога повертає. Перший раз сажнів на п'ятнадцять стріляв, цілком і зачепити міг, а другий, мабуть, далі вдвічі. Дріб у мене заячий, видно, не донесло. Перший же вовчий заряд був, та вгору пішов.

— Де ж у тебе собака? — запитав Варфоломєєв.

— Гошка, син, пішов у хребти, на полювання подався й обох лайок забрав. Були б собаки, до мене в двір миша чужа не проскочила б. Чотирьох овечок, сволота, зарізали. Просто у хлівці. Трьох забрали. Четверта там лежить. Кабан, видно, кров почув, розлютився та мені знак подав.

Усі зайшли до хліва, у світлі ліхтарів побачили калюжу крові й вівцю з перерізаним горлом. Сашко наказав Простатіну на місці скласти протокол, а Варфоломєєву — пустити по сліду собаку.

— Тільки через хвіртку не йди, — попередив він провідника, — щоб сліди не затоптати. Давай з двору на вулицю, а вже там, на путівці, від місця, де кінь стояв, і пустимо.

Вийшли разом з провідником. На маловторованій дорозі чітко було видно свіжі сліди саней. Знайшли місце, де кінь був прив'язаний до ворини, наткнулися й на плями крові зарізаних овець.

— Звідси й пущу Байкала, — сказав Варфоломєєв, розкрутивши акуратно згорнутий повідець, пристебнутий до нашийника.

— Гаразд, я з тобою.

— Не встигнете, — усміхнувся Варфоломєєв. — Байкал прудко йде.

— Встигну! — Скинув доху, повісив її на огорожу, сказав провідникові:— Дай-но твій кожух, — і прилаштував його поряд. — Ну, пускай свого слідопита.

Байкал і справді дуже швидко взяв слід. Варфоломєєв, притримуючи натягнений повідець, побіг за ним. Сашко, мов на тренуванні, тримався поряд, рахуючи кроки й вирівнюючи по них дихання. Незабаром відчув, що знайшов потрібний ритм, і біг легко. Кілометрів через півтора, майже в центрі, біля в'їзду до старого чавуноливарного заводу, де дорога була вторована, собака збився, захвилювався, явно втративши слід. Дорохов запропонував повернутися метрів на десять і знов пустити Байкала. Варфоломєєв неохоче виконав вказівку, але все повторилося знов. Доводилося ні з чим повертатися до місця пригоди. Дорохов твердо вирішив, що коли він і не розкриє цього злочину, то вже витримку покаже, і запропонував Варфоломєєву бігти назад, заявивши, що інакше вони позастуджуються, і сам кинувся перший. Коли підбігли до хати, Варфоломєєв ніяк не міг відсапатися, а Сашко дихав рівно, лише від гімнастерки йшла пара.

— Ну й вимотав ти мене, начальнику! — щиро зізнався провідник і, прив'язавши собаку, пішов по кожухи, а Дорохов зайшов у хату.

У кухні біля самовара сиділи господар з Простатіним і мирно пили чай.

— Ну, як з оглядом? Закінчили?

— Закінчив, — кивнув Простатін Дорохову й подав папку з протоколом, у якому Сашко прочитав короткий опис двору, хліва й чіткий рядок про те, що «речових доказів не виявлено, а залучений собака Байкал слід у місті загубив».

— Тямовитий, — буркнув Дорохов, здогадавшись, що Простатін вирішив похизуватися своєю кмітливістю, оскільки не вірив ні провідникові, ні собаці і наперед знав, чим закінчиться біганина по сліду.

Господар налив Сашкові чаю. Той із задоволенням почав сьорбати чорно-бурий, по-за-байкальському заварений чай. Увійшов Варфоломєєв і теж усівся з ними. Сашко поцікавився, о котрій розвидняється. Дізнавшись, що до світанку ще цілих півтори години, попросив господаря показати йому рушницю й патрони. Старовинна двоствольна берданка його не зацікавила, а от патрони він оглянув уважно, вийняв з одного клейтух, висипав на долоню дріб, потім знову всипав його в гільзу й закрив клейтухом. Відкрив другий патрон — там виявився точнісінько такий самий дріб.

— Ви не сумнівайтеся, — пояснив господар, — скрізь заячий, саме таким і стріляв.

Сашко взяв з папки чистий аркуш паперу, швидко написав короткий акт про вилучення двох патронів і попросив Простатіна дістати з оперативної сумки сургуч, запакував обидва патрони в папір і над свічкою розігрів сургучеву паличку. Зняв кришку зі свого годинника і тим боком, де було гравірування, приклав до сургуча замість печатки. Обидва працівники з цікавістю спостерігали за діями свого нового начальника, і Простатін, подолавши поблажливу стриманість, попросив дати подивитися годинник. Потім його розглядав Варфоломєєв, потримав у руках потерпілий і похвалився:

— У старшого братана теж був такий за відмінну стрільбу, ще в світову війну подарували.

— Ну що, додому? — невпевнено запитав Простатін.

— Ні, зачекаємо світанку, пошукаємо слідів на городі. А поки що прийму заяву від господаря.

— Вийдемо на хвилинку, — попросив Простатін. Коли вони вийшли на подвір'я, він досить сердито запитав у Дорохова — Чого тут сидіти?

— Потрібно вилучити речові докази.

— Які ще докази? — вже зовсім розсердився Простатін. — Я й так знаю, що це рука Крученого. Він як торік звільнився, так і пішло. То вівці, то свині, то корови. Я його двадцять разів брав, увесь двір у нього перекопав, усе в домі перевернув — і все марно. «Не піймавши, не кажи злодій», — говорить, а я слухаю і відпускаю.

— Якщо ви поспішаєте, то йдіть додому, а я зостануся. Розвидниться — спробую в усіх слідах розібратися. Постараюся зібрати докази, щоб вашого Крученого двадцять перший раз не звільняти.

— Та я й не поспішаю. Мені навіть цікаво, чим усе закінчиться, — знову з'єхидствував Простатін.

Повернувшись до хати, Сашко докладно записав показання потерпілого, ретельно описав прикмети кожної вівці, а під кінець зазначив, що патрони, такі самісінькі, якими Чуркін стріляв у злочинців, у нього вилучені як речові докази за актом. Тільки-но розвиднілося, Сашко послав Варфоломєєва по понятих і попросив знайти хоча б одного письменного. Господар підказав, до кого йти, і незабаром Дорохов докладно пояснював понятим їхнє завдання: в разі потреби підтвердити все, що вони бачили, а також те, що буде записано до протоколу.

Знов обдивилися хлів, де зарізали овець, хвіртку на город, виламану, очевидно, сокирою. На снігу знайшли чіткі сліди взуття двох людей. Один слід залишили унти або ічиги з якоюсь характерною латкою на п'яті. Видно, край м'якої шкіряної підошви зносився і власник взуття пришив латку, але невдало. Латка загнулася, і на снігу, де злочинець тупцював, виламуючи хвіртку, цей дефект було видно досить виразно. Сашко показав слід понятим, повернувся в хату, з оперативної сумки дістав коробку гіпсу, розчинив його за всіма правилами, як не раз на його очах робив в Іркутську експерт, залив слід. Через кілька хвилин на гіпсовому зліпку чітко визначився широкий розтоптаний відбиток підошви й латки.

Простатін з усмішкою дивився на дії Дорохова, та коли побачив зліпок, не зумів приховати свого подиву і навіть спробував допомогти Сашкові. На початку огляду Варфоломєєв ходив осторонь і просто спостерігав, а потім і сам узявся до розслідування. На огорожі, що оперізувала город, на довгій жердині, прикрученій до стовпа дротом, він помітив жмут жовтої шерсті, вирваної разом з невеликим шматком шкіри. Цей жмут, мов за гачок, зачепився за дріт. Варфоломєєв покликав Простатіна. Обидва роздивилися шерсть. Спочатку Простатін хотів її зняти, а потім передумав і звернувся до Дорохова.

— У Крученого собача доха, як у вас, — уточнив він, — тільки руда, дуже пошарпана. Скидається на те, що тут Кручений зачепився.

Сашко покликав обох понятих, і разом оглянули жмутик хутра. Дорохов акуратно зняв його і загорнув у папір. Потім у хаті склав протокол у присутності понятих і опечатав речовий доказ так само, як вилучені раніше патрони.

Закінчився огляд уже вранці. Дорохов подякував понятим, пообіцяв господареві повернути вкрадене м'ясо.

Простатін, почувши таке запевнення, похитав головою і перезирнувся з Варфоломєевим.

Всідаючись у сани, Сашко спочатку вирішив їхати до Крученого сам і показати цим скептикам, як треба використати знайдені докази, але потім, згадавши Фоміна, передумав. Таким самим упевненим тоном, що не допускає заперечень, наказав:

—Їдьте до Крученого додому. Спочатку на місці, товаришу Простатін, винесіть постанову про вчинення обшуку. Якщо Кручений удома, в першу чергу вилучіть взуття і його верхній одяг — доху. Якщо знайдете, звідки вирваний цей жмутик, покажіть дірку понятим і докладно опишіть. Обдивіться сани, може, десь виявиться кров або знайдеться дріб. До речі, огляньте коня, можливо, в нього влучили дробини. — І вже м'якше, всміхаючись, додав — Коли це справа рук Крученого, то він у нас не викрутиться. Я буду у відділі.

Вискочивши з саней, Дорохов, не чекаючи заперечень, попрямував до себе.

— Бачив? Чай пити пішов, а нам працювати. Він мене ще вночі замучив. Пусти Байкала раз, пусти вдруге.

— Та ну тебе! — перебив провідника Простатін і стьобнув віжкою коня.

У відділі черговий переказав Дорохову, що його запитував начальник міліції. Сашко докладно розповів Сидоркіну, як він зробив огляд місця злочину, як, відповідно до вимог криміналістики, вилучив речові докази. Дуже задоволений собою, показав гіпсові зліпки слідів.

Начальник слухав, зітхав, глянув побіжно на речові докази і якось надто сумно сказав:

— Врахуй, Дорохов, що крадіжки худоби нас замучили. Тиждень мине — й нова крадіжка, а ми й старої жодної не розкрили. Не знаю, як цього разу, чи допоможе тобі криміналістика, але ти все ж таки заглянь у старі справи. Треба якихось заходів вживати. У тебе в карному розшуку п'ять чоловік, ти — шостий. Дибов і Простатін люди досвідчені, адже ж я спеціально звелів з тобою вночі на пригоду їхати Степанові Простатіну. Зінов'єв, Акимов новачки, самі зробити нічого не можуть. А провідник, мені здається, собаки просто не зносить, тому-то й не ходить він по сліду. Зараз головне — всім роботу до тями дати. Молодих пошли на базар, а сам разом з Дибовим переглянь справи про подібні крадіжки. Може, там якісь зачіпки є.

Начальник говорив якось безнадійно, ніби наперед знав, що розкриття й цієї крадіжки приречене на провал.

Дорохов повернувся до себе засмучений. Він уже жалкував, що не поїхав до Крученого. Дибов приніс йому справи — тоненькі папки, у яких і було всього по чотири-п'ять протоколів. Справ виявилося чотирнадцять. Сашко швидко підрахував кількість украденої худоби і лише розвів руками:

— Та тут же ціла череда! Чотири корови, три кабани і двадцять чотири вівці, не рахуючи сьогоднішніх. Кличте, товаришу Дибов, решту хлопців, порадимося.

Прийшов високий, з блідим веснянкуватим обличчям Іван Зінов'єв, сором'язливо всміхаючись, нечутно відчинив двері Микола Акимов в армійському, ще з солдатської служби, обмундируванні. Вчора під час знайомства він сподобався Дорохову своєю простотою і доброзичливістю.

— Сідайте, порадимося, — м'яко промовив Олександр, — як нам усе-таки з цими крадіжками покінчити.

— Почалися крадіжки навесні минулого року, — пояснив Дибов. — І жодної ми не розкрили. Хоч і попобігали в кожній справі на совість. Судячи з усього, орудує одна зграя.

— Тут, за найприблизнішими підрахунками, м'яса виходить не менше як три тонни, — додав Акимов.

— На базарі вони не продають. Я там усіх м'ясників знаю. Піду про всяк випадок подивлюся, — підвівся Зінов'єв. — Може, цього разу на свіжій баранині попадуться.

— Навряд, — засумнівався Дибов. — Найімовірніше, вони м'ясо здають оптом. На станції є закусочна, можуть і туди. Якщо ви не заперечуєте, нехай Акимов поцікавиться, чим у них сьогодні годують. Завідуючий там пройдисвіт, проби ніде ставити.

Працівники пішли, а Сашко разом з Дибовим заглибилися в папки. З'ясувалося, що дві третини крадіжок учинено в районі. У приміському радгоспі восени після того, як злодії вкрали другу корову, робітники радгоспу по черзі сторожували на скотарнику й нарешті застукали злодіїв. Спробували їх затримати, але вони втекли. Вже вдень на зимнику — дорозі, якою після морозів їздили до міста, — знайшли сліди воза, що вели до Петровська-Забайкальського. В іншій справі були показання потерпілого, який бачив нібито двох злодіїв, але в темряві погано їх розгледів.

Дорохов читав справи, виписував місця крадіжок, прізвища потерпілих і дуже хвилювався. Простатіну час було повернутися, як-не-як минуло цілих три години.

Заходив до Дорохова начальник міліції, подивився, як вони з Дибовим сумлінно гортають сторінки злощасних папок, постояв і вже з порога запитав, чи нема чогось нового. Але Сашко, приховуючи хвилювання, тільки стенув плечима.

Перед обідом у відділ буквально увірвався провідник:

—Їдьмо скоріше. Там Простатін з Байкалом залишилися, коли б лихо не скоїлося.

— Кажи до пуття, що там? — підвівся назустріч провідникові Дибов.

— У кобили, тобто коня Крученого, з ноги п'ять заячих дробин виколупали.

— Давайте по порядку, — попросив Дорохов.

— По порядку, значить, так: приїхали, а Кручений спить. Жінка його каже: «Захворів». Простатін викликав тестя у двір: ходімо, мовляв, на сани й на коня твого подивимося. Зайшли в стайню, вивели кобилу надвір, глянули, а в неї ліве стегно все у випинках, а з них ще сукровиця сочиться. Степан звелів прив'язати Байкала біля стайні, а мені до ветлікарні по ветеринара. «Я, каже, сам з Крученим побалакаю». Поки ветеринар збирався, час минув. Повернувся, а Простатін у кухні з наганом у руці стоїть, а навпроти нього Кручений і Коська Каргін, дружок його, на підлозі сидять, поряд з ними тесть, а жінки на всю хату лементують. Мені Степан наказує: «Візьми в сінях мотузку та позв'язуй обом руки». Я не тільки мотузку приніс, але й Байкала до хати завів, зв'язав їх, собаку стерегти посадив, потім понятих покликав. Тут лікар кобилу оглянув і з кожної випинки по дробині виколупав. Той самий дріб, заячий. Почали обшук. Простатін сани перевернув, на копилах знизу кров. Повернувся в хату, доху Крученого обдивився, під лівим рукавом дірку знайшов. Мабуть, той жмут, що на жердині зостався, якраз і підійде. Отоді Степан звелів мені по вас їхати, самим не впоратися. — Від довгої промови Варфоломєєв упрів, витер рукавом кожуха обличчя. — їдьмо, бо коли б там чогось не скоїлося. Ці двоє хоч і зв'язані, але зовсім озвіріли.

За спиною провідника з'явилася цікава фізіономія Петрова, і Сашко наказав:

— Дибов, Зінов'єв, їдьте з Варфоломєєвим. Та пусти там Байкала м'ясо знайти. Може, в снігу десь? На кров він повинен іти.

— А ви не поїдете? — здивувався провідник.

— Я Акимова зачекаю, та й зі справами розберуся. — Сашко добре розумів, що вночі на місці пригоди дав Простатіну непоганий урок, і, щоб не переборщити, вирішив поки що не втручатися в його дії.

Обшук дав чудові наслідки. Під хлівом знайшли добре замаскований підвал, а в ньому свіже м'ясо та діжки з заквашеними, приготовленими для вичинки овечими й однією коров'ячою шкурами.

Тільки під кінець дня, коли вже стало смеркати, всі зібралися у відділі. Розвели по різних кімнатах заарештованих. Простатін і Дибов зайшли до Дорохова, докладно все розповіли й поцікавилися, кого зі злочинців допитуватиме він сам.

— Нікого. Самі й допитуйте. Тільки показання записуйте якомога детальніше. Ага, до речі, товаришу Простатін, зайдіть до начальника міліції, треба доповісти про результат.

І Дорохов якомога невимушеніше заглибився в папери.

— А ви хіба не доповідали? — ще дужче здивувався Простатін.

Дорохов тільки стенув плечима:

— Дійте!

Години до восьмої вечора, вже після того, як злочинців розмістили в камери, коротко підбили підсумки. Кручений зізнався у семи крадіжках, його напарник — у п'яти. Обидва показали, що крали разом, але розповіли про різні випадки.

Тільки-но Сашко переступив хатній поріг, Гликерія Дормидонтівна накинулася на постояльця:

— Де ж це ти з третьої години ночі вештаєшся? І не обідав, мабуть? Сідай-но, я тобі пельменчиків подам. Так, хлопче, й ноги простягти можна. Чула, ти злодіїв спіймав, які худобу з дворів викрадали?

— Хто ж вам про це сказав? — щиро здивувався Сашко.

— Та ми тут одне в одного на очах і все про всіх знаємо, — усміхнулася жінка. — А сказала мені Агрипина, вона в понятих була, коли злодіїв обшукували.

— Я ж на тому обшуку й не був, — не переставав дивуватися Дорохов.

— Гапка ж чула, як Стьопа Простатін говорив Крученому, що новий начальник приїхав, то він тепер усім нашим варнакам за наукою голови поскручує. Про тебе, значить, казав. Та ти їж, їж. Пельменчики з морозу. Може, чарочку від утоми налити? Не п'єш? Ти ба, й не куриш? А може, ти хворий? Чи багатство вирішив нажити?

Сашко влігся в постіль і не міг заснути, хотілося розібратися, підбити підсумок першому дню. Чи правильно він себе повів? Правильно. На місці злочину в першу чергу треба знайти сліди, зафіксувати їх, а потім використати. Це ж усі знають. Чому ж не побіг до начальника з рапортом про удачу? Адже хотілося. Увійшов би й недбало доповів: «Ви вчора в мені сумнівалися? Самі рік морочилися з крадіжками, а я їх за один день розкрив». Ну а як же Сидоркін? У вічі, може, й не сказав би, та вже напевне подумав би: «Хвалько цей Дорохов, випадково пощастило, а він уже зі своєю удачею мов з писаною торбою носиться». Та й як би хлопці поставилися, коли б він їх відсторонив і сам допитувати взявся? Адже кожному цікаво записати показання викритого злочинця. Протокол як починається? «Я, такий-то, цього числа допитав такого-то». Не тільки тут, начальству, а й у прокуратурі, в суді буде зрозуміло, хто перший одержав показання злочинця. Ось він, Сашко, допитав би — й бігом доповідати, а працювали ж усі. Ще гірше, ніж начальник, поставилися б до цього співробітники. А з ними ж не один день працювати…

Господиня, полінувавшись на ніч протопити піч і боячись, що застудить хорошого постояльця, зазирала до нього двічі й з материнською турботою поправляла ковдру, що сповзала з ліжка. Але Сашко цього не помітив. Зате він виразно побачив, як до ванькирчика зайшов дядько Миша, лагідно скуйовдив йому чуб, турботливо вкрив ковдрою: «Спи, молодець, усе правильно. І надалі хлопців своїх не кривдь, допомагай їм, адже тепер це твій обов'язок, і як далі жити — думай. Думай, Сашко».