У середині січня тисяча дев'ятсот сорокового року Дорохова викликав начальник обласного управління міліції. Посадовив навпроти свого столу, нагадав політичну ситуацію в країні й оголосив, що є така думка направити його, Дорохова, начальником карного розшуку в місто Петровськ-Забайкальський, що за чотириста кілометрів од Чити на захід.
— Потрібні там грамотні й енергійні працівники, а ми вважаємо, що ти з цією посадою справишся. Та й до батьків звідтіль ближче, до них — просто рукою подати. Хоч зрідка, та зможеш побачитися…
Перед від'їздом його довго інструктував Торський. Пообіцяв, що тільки-но викроїть час, приїде сам і допоможе йому на місці.
— Ти знаєш, яке це місто? Там жили чудові люди — декабристи. Обов'язково поцікався…
Зі справами одразу починай розбиратися. Сам вивчи всі нерозкриті злочини. Придивляйся до хлопців, радься з Простатіним. Є там такий працівник. Щоправда, з грамотою у нього слабувато, але досвіду не позичати. Начальник міліції Сидоркін — розумник, справу свою знає. Коли що не так, дзвони. І приїхати я тобі дозволю, коли треба буде. Не журися, козаче, — жартома закінчив Торський і вже серйозно додав: — Учителі в тебе були правильні, впевнений, що справишся.
Петровськ-Забайкальськ, сіре, низьке, збудоване з кедра й модрини невелике місто, розкинулося осторонь від залізничної станції. Начальник районного відділу Сидоркін, літній, інтелігентний на вигляд чоловік, прочитав направлення, важко зітхнув:
— Надто вже ви молодий, дорогий мій. Я просив досвідченого, такого, що знає діло, а вони що там — сміються? У мене в самого таких вистачає.
— Я до вас не просився, — похмуро відповів Сашко. — Хотів у Читі зостатися, а мені наказали: їдь. Анатолій Никодимович Торський казав, що ви будете раді й вже в усякому разі допоможете… А зараз думаю, що буде краще, коли ви на моїх документах напишете відмову. — Сашко встав, підійшов до вікна і несподівано для себе сердито випалив: — Ішов я до вас і думав, що хоч добре слово скажете за допомогу. Викрадених речей майже на десять тисяч повернули у вашу крамницю з Іркутська. Все повністю. А розкрив цю крадіжку… — Сашко не доказав і невизначено махнув рукою.
— Та не сердьтеся ви, Дорохов. — Начальник міліції теж підійшов до вікна. — Адже й мене зрозуміти можна. А за крамницю спасибі. Розумієш, хотів дорослого помічника… Гаразд, зараз запрошу твоїх майбутніх підлеглих, відрекомендую — і йди, приймай справи. Там подивимося, що з цього вийде. Завгосп тобі житло підшукає. На кімнату чи там квартиру не розраховуй, а куток або ванькирчик у добрій хаті знайдемо.
Двоє з працівників карного розшуку — Степан Простатін та Федір Дибов — виявилися старшими за Дорохова. Було їм, мабуть, під сорок. Іван Зінов'єв і Микола Акимов — майже Сашкові однолітки, ну щонайбільше на рік старші. Вони вступили до міліції, демобілізувавшись кілька місяців тому з армії. Вік п'ятого, провідника службового собаки-шукача Варфоломєєва, Сашко не зумів визначити. Рудий, кругловидий, низенький на зріст. Йому можна було дати і двадцять п'ять років, і років на десять більше.
Знайомство було коротке. Сидоркін відрекомендував Дорохова й оголосив, що карний розшук працює погано.
— Злодії місто обсіли, а вони тупцяються на місці. Приймайте справи, Дорохов, і передусім зверніть увагу на нерозкриті крадіжки.
Містився карний розшук у трьох кімнатах: та, що трохи більша — прохідна, з неї двоє дверей вели до маленьких кімнаток. Одна з них призначалася для начальника.
Сашко придивлявся до своїх нових товаришів по службі й мимоволі вловив посмішку в очах старших. Обидва вони говорили підкреслено поважливо, але в їхньому тоні явно чулася іронія.
«Гаразд, — подумав Дорохов, — поживемо — побачимо».
Першого ж дня його влаштували на квартиру до літньої жінки. У великій рубленій хаті вона жила сама. Гликерія Дормидонтівна згодилася за десятку на місяць поступитися Сашкові ванькирчиком. У хаті було чисто, тепло, в світлиці стояли два фікуси, а на підвіконнях у глиняних горщиках цвіла герань. Строкаті доріжки домотканої виробки вкривали пофарбовану, жовту, «під яєчко», підлогу. У просторій кухні на столі шипів самовар. Господиня у довгій, до самої підлоги, рясній спідниці, у кофті в дрібний горошок з якимись крильцями на плечах, пов'язана хусткою з кичкою спереду, мала приємний вигляд. Вона пильно оглянула постояльця, запросила чаювати.
Тільки глянувши на головний убір господині, Сашко зрозумів, що вона справжня чалдонка, та ще й з старовірів. Коли Сашко випив пузату чашку чаю, Гликерія Дормидонтівна попросила:
— Ти вже, Дмитровичу, вибачай, але тютюнового диму в хаті не терплю. Отже ти тютюн смалити надвір виходь.
— Не курю я, Дормидонтівно.
— Чому ж це? Тепер усі, не те що молоді, старі й ті засмалили.
— Не звик. Через мене один клопіт: пізно додому приходитиму.
— Гуляти почнеш?
— Ні, матінко, працювати.
— Ну, коли так, то не біда. Я тобі всі секрети моїх дверей поясню. Столуватися не будеш? — поцікавилася господиня.
— Роздивлюся, потім видно буде.
— Роздивися, роздивися. Самовар у мене свій, не казенний, і хлібець знайдеться, і картоплі повний підвал.
Сашкові сподобалася хата, було зручно, що вона майже поруч з роботою. Першого вечора він повернувся рано, розраховуючи виспатися, оскільки, виїхавши з Чити, майже не спав. Уночі насилу прокинувся. Біля ліжка стояла господиня й термосила його за плече.
— Уставай. Прийшли по тебе.
— Хто? — не міг второпати Сашко.
Нарешті, зрозумівши, де він, схопився, швидко одягнувся, встромив ноги у валянки, просто на спідню білизну накинув доху, витяг з-під подушки наган, вийшов на ґанок. Біля воріт стояв міліціонер.
— Товаришу начальник! Сидоркін послав по вас. Пригода.
Дорохов швидко хлюпнув у лице коряк крижаної води, одягнувся й, остаточно пробуркавшись, підійшов до кімнати господині:
— Дормидонтівно! Ось вам через мене перший клопіт. Замикайте двері. Тепер уже до світанку не повернуся.