Хлопці з карного розшуку

ПО СТАРИХ МІСЦЯХ

Дорохов сидів у кабінеті начальника карного розшуку, роздавлений несподіваним нещастям. Гущин повідомив його про загибель Володі Лисіна. Здавалося, зовсім недавно Дорохов здавав Володі справи в Петровську-Забайкальському, і ось його немає серед живих…

— Сам розумієш, краще за тебе ніхто не знає району. Збирайся і їдь. Допоможи знайти злочинців. Усю організацію роботи бери в свої руки. Вчора його вбили. Мені Сидоркін над ранок подзвонив. Подробиць він і сам не знає, сказав, що виїжджає на місце злочину….І знову, як на похороні Чекулаєва, прогримів залп. Дорохов сумно прислухався до лункого стукоту перших грудок землі, що падали на труну. Ці удари тупим болем віддавалися в серці.

Прямо з кладовища всю оперативну групу, створену для затримання злочинців, зібрали в кабінеті начальника міліції. Сидоркін, змарнілий і, як здалося Сашкові, дуже постарілий за зиму, доповідав тим, що зібралися:

— Тиждень тому Лисін верхи вирушив по селах перевіряти роботу дільничних. Замість тих, хто пішов до армії, ми призначили нових, недосвідчених, із старих та невійськовозобов'язаних, от і доводиться вчити їх на ходу. Позавчора вранці Лисін був у селі Обор, подзвонив черговому, сказав, що виїжджає до Харауза не трактом, а навпростець, через хребти, повз займанки, але не доїхав. Прийшов у село його неосідланий кінь. Хараузький дільничний відчув недобре і з одним колгоспником вирушив по сліду. За десять кілометрів од села прямо на дорозі знайшли вбитого Лисіна. При ньому не виявилося ні зброї, пі польової сумки з документами. Ми виїхали на місце. Судячи з слідів, злочинців було двоє. Можливо, Лисін зустрів їх на дорозі, спішився, стояв з ними, розмовляв і курив. На місці знайшли два недокурки: один — самосад у газеті, другий від «Біломора», обгорілий сірник, гільзу від трьохлінійки та калюжу крові. Лисін дістав дві ножові рани в спину та кульову в голову. З його ж гвинтівки.

— А де речові докази? — поцікавився Дорохов.

— У мене, Олександре Дмитровичу, — одразу ж відповів Степан Простатін. — Недокурок із самосадом маленький, у газетному тексті нічого не розбереш, а гільза, судячи з заводського маркірування, з нашого складу. Хто вони, ті двоє, куди пішли — по слідах не розібрати. Собаки не використовували, немає у нас собаки. Разом з провідником Байкала призвали до армії. Обидва злочинці в чоботях, я там зліпки гіпсові зробив. Дорога ж ця безлюдна. Люди там тільки в косовицю бувають. Ніхто в Хараузі сторонніх не бачив. Та й чоловіків там лишилося — один, другий, та й усі. Треба виїжджати на місце й шукати, ми ж там лише один день і попрацювали.

—Їдьмо, — вирішив Дорохов. — Години, щоб зібратися, вистачить?

Коли співробітники почали розходитися, Сидоркін попросив:

— Не заперечуєш, якщо я з вами не поїду? Нездужаю я, боюся, зовсім захворію, а тут справ сила-силенна. Та й не потрібен я тобі. Сам упораєшся.

У Хараузі ніяких новин не було. Мало не до півночі Дорохов та його товариші по службі розмовляли з колгоспниками, але все марно. Побував Олександр у Степаниди, дружини Юшки Слєпньова, з яким розмовляв на займанці півтора року тому. Цього разу жінка зустріла його войовничо. Ще в сінях заявила, що ганьбити чоловіка нікому не дозволить.

— Юхим мій, як усі, воює, фашистів б'є, і краще, ніж інші. Сміливий він, а до того ж мисливець.

Степанида кинулася до божника, витягла з-під ікони зім'ятий аркуш із зошита, складений трикутником, повертіла ним перед носом у Дорохова.

— На, дивись. У солдатах він. Призвали. Пише: сам добровільно попросився з колонії.

Олександр глянув на листа, він був посланий менше місяця тому. Вище адреси замість марки стояв штамп: «Військовий».

Дорохову бракувало давніх хараузьких друзів — дільничного Хлинова, мисливця Прокопа. Ще торік пішли вони воювати. Новий дільничний раніше був рахівником у колгоспі, хоч і бігав, старався, але користь од нього була невелика.

Щоправда, знайшлася зрештою в селі тямуща людина — мисливець Михайло Гостєв, та ось біда: інвалід, нога не гнеться. Через те і в армію не взяли. Але допомогу подати він згодився не вагаючись.

Вранці, перед світанком, осідлавши колгоспних коней, Дорохов, Простатін та Михайло Гостєв виїхали на місце.

Гостєв сидів у сідлі боком, витягнувши вперед ліву ногу. Вчора під час знайомства пояснив Дорохову:

— Пом'яв мене в молодості біля барлога звір. Увесь лівий бік роздер, а ось ногу, коли треба через колоду перелазити, руками перетягаю. Але полювання не кинув, працівник у колгоспі я нікудишній, а по хутровині мене тільки Прокіп обжене.

На сопку Гостєв їхав перший, раз у раз погладжував шию свого коня, ласкаво його під ганяв і розмовляв з ним, як з людиною. Не витерпів і похвалився:

— Який уже рік полюю з коня. Він у мене до рушниці привчений. По тайзі шастає, мов лось. Двох лайок тримаю. Отак бригадою і звіруємо.

Олександр пригадав, як хвалив Хлинов цього мисливця: «Дві ліцензії дали на ізюбрів, одну Прокопові виділили, другу Мишаньці Гостєву, він справний мисливець». Ось тут, у тайзі, і був потрібен йому саме такий «справний» помічник — експерт у тайгових справах. Їхали тією самою дорогою, якою Дорохов ще до війни їздив з Хлиновим. Світанок застав їх на вершині першої сопки. Мисливець одразу звелів зупинитися в ялиннику, щоб завчасно їх не помітили, а сам узяв у Простатіна бінокль і почав оглядати луки, що розкинулися внизу, — єлань,[3] річку, що підступала до протилежної лісистої сопки. Особливо ретельно оглянув стіжки сіна, складені по всій долині. Коли мисливець повернув бінокль, Простатін передав його Дорохову.

— Отам, метрів на триста ближче до річки, кущ бачите? Якраз поряд усе й сталося.

Повторний огляд місця злочину нічого не дав.

— Дарма шукаєш, Олександре! Я після твоїх уроків щоразу тепер на місці розгадки шукаю. І тут усе обнишпорив.

—І правильно робиш, Степане. — Дорохов ще раз глянув на землю, що увібрала кров Лисіна. Там тепер виділялася тільки бура, вкрита інеєм пляма. Обидва попрямували до мисливця.

Михайло Гостєв сидів на уривистому березі й чекав.

— Як, начальники, знайшли щось чи ні? Гляньте на мою знахідку. — І показав на вогнище на березі.

— Недавно палили. Днів три-чотири тому, не більше.

На дні невеличкої улоговинки зберігся попіл від маленького вогнища. Тут же валялася порожня, закопчена на вогні консервна бляшанка, кришку з якої, акуратно зрізану ножем і зігнуту черпачком, знайшли неподалік. Михайло хотів підняти їх, але Простатін попросив не чіпати.

— Зачекай, Мишаню. Може, сліди пальців знайдемо. Що ж, вони, виходить, тут снідали?

— Банка «мікоянівської» тушонки — малувато для двох чоловіків. Видно, водичку з річки кип'ятили. Он листя скручене, виходить, траву замість чаю заварювали. А потім і всмак покурили. — Гостєв показав на два малесенькі недокурки. — Але з тютюном у них погано. Досмалили так, що насилу нігтями самокрутку можна захопити. Тут вони, видно, й помітили вашого начальника.

Дорохов подивився на вузьку, мілку річечку. На тому березі дорога пірнала в густий підлісок, і він зрозумів хід міркувань мисливця.

— Мабуть, ти правду кажеш, Михайле. Лисін з'явився на тому березі несподівано. Вони глянули — кінний, та ще з гвинтівкою… І одразу тікати.

— По-моєму, вони його раніше помітили, а може, зачули.

— Знати б, хто вони, звідки?

— Свої, тайгові. Вони тут удома. Он багаттячко зліпили — жоден міський його так не викладе. Ягоди з дикої смородини заморозки збили, а вони знайшли, зібрали з листочками — чай варити. Порожні йдуть — без казанка, без провіанту. Самі поміркуйте, без припасу, без чашки-ложки тільки крайня потреба в тайгу зажене. А от куди прямують, не докумекаю. Може, в Харауз, а може, в Обор. Одне зрозуміло: трактом їм не з руки. Тайгою йдуть. Чому? Варнаки, видно, але місця їм ці відомі.

— Що варнаки, Мишаню, то правда. Тільки куди подалися?

Простатін закурив, запропонував цигарку мисливцеві. Той відмовився й дістав свого кисета.

Після кількох затяжок міцного самосаду показав угору по єлані.

— Мимо нашої займанки дорога до села Обор, звідки ваш начальник їхав. А он у тому виярку є стежка на Чикойський тракт. Тільки її мало хто знає. Треба подивитися. Стежка також скаже, пройшов хто чи ні.

— Чи далеко до тракту?

— Хто ж його знає? — мисливець насунув шапку на лоба. — Коли добре йти, за день можна дістатися.

— На займанці скільки людей? — з тривогою запитав Дорохов.

— Дід Лука — тесляр наш, та жінки з худобою. До міцних морозів там будуть.

— Ось що, Степане, ми з Мишанею на стежку глянемо, а ти їдь назад у Харауз. Збери людей: дільничного міліціонера разом з нашим Зінов'євим і добре було б хоча б одного-двох колгоспників. І негайно їдьте на займанку. Ми туди теж поїдемо. Побоююсь я за старого з жінками. Легка здобич для бандитів ця займанка, якщо вони не пішли з цих країв. Та ще зв'яжися з Сидоркіним. Хай він вишле групу на тракт, та щоб стежину знайшли, що звідси виходить.

— Ось глянь-но сюди… — Мисливець прутиком на землі прокреслив лінію. — На тракті є крутий виярок, з одного боку голець височенний, а з другого — лобата сопка, геть у кедрівнику, тільки вершина, мов лисина, гола. Між ними по виярку стежка.

— А на тій лобатій сопці нема печери? — пригадав Олександр.

— А ти звідкіль знаєш? — здивувався мисливець. — Цілих дві. Я ще хлопчаком з батьком бідкував, і в одній з цих печер ми жили. Потім по шишку ходив.

— Ось що, Степане, неодмінно скажи Сидоркіну про ці печери.

— На хвилинку вас, Олександре Дмитровичу, — відкликав Дорохова вбік Простатін. — Ти, Мишаню, не ображайся, у мене до начальника секретна розмова.

Коли одійшли набік, Простатін сказав:

— Ви маєте на увазі ті печери, де базу повині були закласти? Та ви не бійтеся, це ж після вашого від'їзду я ними займався. На лобатій сопці печери залишили в резерві.

— Коли знаєш, легше буде пояснити. Їдь, а то сонце вже ген де. У колгоспі всі по роботах розійдуться.

Простатін повернув коня в Харауз, а Дорохов з мисливцем переїхали вбрід річку й берегом рушили вниз за водою. Мисливець не поспішав, оглядаючи берег, і Дорохов йому не заважав. Несподівано позаду, з того боку, куди поїхав Простатін, ляснув постріл, за ним другий, третій. Потім два майже злилися разом Не змовляючись, Дорохов з мисливцем повернули коней і, розбризкуючи воду, кинулися річку. Тільки-но вибралися на луки, Дорохов погнав свого коня до дороги, але мисливець гримнув:

— Ти що, здурів? На дорозі кулю зловиш. Давай до того березняка та закрайком.

У березняку Гостєв зняв з плеча карабін, загнав патрон у ствол і поклав зброю впоперек сідла. Олександр почепив маузер на колодку й обидва, вдивляючись у чагарник, рушили вперед. Поки вони перетинали луки, почули ще два постріли, а тепер усе стихло. Не доїжджаючи до дороги, звернули в напрямі Харауза й на косогорі побачили вбитого коня, що був під сідлом у Простатіна. Він лежав у калюжі крові, вже мертвий. Трохи осторонь валялася Степанова шапка. Мисливець різко, на два пальці, свиснув, зачекав трохи, свиснув удруге. Ніхто не відгукнувся, навколо стояла мертва тиша, не було чути ні шурхоту, ні тріску гілок.

— Та де ж він? Невже вбили? Сте-на-не! — гукнув Дорохов, й одразу звідкись з вершини озвався Простатін:

— Давайте сюди! Вгору дорогою. Їдьте сміливо. Втекла та сволота.

Вони піднялися до Простатіна. Степан дістав цигарку, але сірники ламалися в тремтячих пальцях один за одним.

— Став підійматися на сопку, хотів закурити, пригнувся й бачу: мій гнідко вуха щулить і коситься. Я глянув, а з сопки двоє спускаються, між деревами метляють, недалеко, метрів за сто — сто двадцять. Я з сідла на землю, зірвав з плеча карабін… Той, що трохи менший, помітив мене, за дерево й одразу вистрелив. З мене шапку мов вітром здуло. А другим коня звалило. Я вмить за стовбур і почав палити. Вони, мов зайці, вгору — та через хащі й за хребет. Вискочив слідом, а вони вже внизу, в бік Харауза подалися. Ще двічі пальнув, але марно.

— Ну, гнідко! Виручив. Якби не вчув бандитів, провадив би ти, Олександре Дмитровичу, зараз новий огляд.

— Ти хоч розгледів їх?

— Не дуже. Той, нижчий, який стріляв, у темному півпальтечку, у вушанці, в чоботях, за плечима невеликий мішок, світліший, ніж півпальто. Другий високий, у шинелі, в шапці, теж у чоботях. У нього за плечима великий мішок із звичайної мішковини, чимось напханий. По тому мішку, як по світлій плямі, я й палив.

Біля модрини в півтора обхвати, за якою ховався бандит, на землі в гущі зів'ялої трави віялом лежали стріляні гільзи, що поблискували латунною жовтизною. Простатін зібрав їх. На денці кожної були відштамповані зірочка, літера «П» і цифра «35».

— З нашого складу, — впевнено мовив Степан. — Ті самі, що в Лисіна забрали. Що будемо робити?

— Давайте піднімемося нагору, на сліди їхні подивимося, — запропонував мисливець, — Може, зачепив ти котрогось?

— Не скидається на те. Промазав, — вимовив з жалем Простатін. — Стріляв похапцем, а потім уже далеко було.

— Але глянути треба, — наполіг Дорохов.

На слідах крові не виявилося. Було видно, як бандити стрибками збігли з сопки. Внизу, кілометрів за три, паралельно з хребтом простяглося село.

— Бачите болітце під сопкою? Я тут стояв і добре бачив, як між кущами метляли.

— Там, трохи далі, вторована дорога на займанку, — пояснив Мишаня.

— Слухайте, може, вони в село йшли, коли з Лисіним зустрілися?

— Я теж так, Дмитровичу, розумію. Вже як би там не було, а на казанок і на ложки в Хараузі розжилися б. Після вбивства десь відсиділися — і знову в село. Нині на єлань подалися, та ось на Степана напоролись. Є думка: цією стежкою на займанку хочуть прослизнути. Але там обхід, їм далі буде, ніж тут. Видно, діло в них з того боку.

— Тоді так: бери, Степане, мого коня і разом з Мишанею знайдіть горбок якнайвищий і якнайзручніший, щоб у бінокль луки проглядалися, і чатуйте. А я пішки в Харауз, людей підніму, і вздовж дороги прочешемо все навколо, до самої займанки.

— Не варто тобі, Дмитровичу, самому йти, коли б не напоровся на них часом.

— Нічого, Мишаню, тут до села, коли налягти, то тридцять — сорок хвилин ходу. — Дорохов подав Простатіну повід і попрямував униз. — Біля займанки зустрінемося.

— Ми тут згори початуємо, поки на поле вийдеш. У бінокль добре все видно.

Прийшовши в Харауз, Дорохов насамперед подзвонив з сільради в Петровськ-Забайкальський, розповів Сидоркіну про перестрілку. Попросив терміново блокувати стежку, що веде до Красночикойського тракту.

— Пам'ятаєте, Леонтію Павловичу, мене минулої осені в тайгу посилали? Я вам розповідав про свою знахідку. Отуди й виходить звідси стежка. Дуже прошу вас перевірити. — Дорохову доводилося говорити так, щоб ні присутні, ні телефоністи на лінії не здогадалися, про що йде мова.

Група зібралася велика. Голова колгоспу, озброївшись карабіном, вирішив узяти участь у пошуку. З ним на займанку вирушив бригадир тваринників і двоє колгоспників з мисливськими рушницями.

Зв'язався Дорохов і з сусідньою Бічурською районною міліцією, ті пообіцяли прочесати місцевість у напрямі Харауза.

До своїх працівників Дорохов прикріпив колгоспників, і в нього вийшло три групи по три чоловіки кожна.

— Врахуйте, злочинці відкривають вогонь перші, тому кожному треба уважно дивитися на всі боки і, зустрівши бандитів, перш за все знайти для себе укриття.

По селу вмить розійшлася чутка про те, що бандити десь тут, поблизу, через те озброєних вершників проводжали всі, хто був удома. Одні дивилися з вікон, інші стояли біля хвірток. Проїжджаючи повз хату Юшки Слєпньова, Дорохов побачив крізь вікно Степаниду. Вигляд у неї був понурий. Вона зовсім не була схожа на ту метку молодицю, яка ще вчора хвалилася чоловіком-фронтовиком.

Прочісування навіть міського парку — справа складна, а в тайзі шукати бандитів — все одно що вичерпувати ложкою став. Всі три групи перевалили сопку, спустилися на єлань, перейшли вбрід річку. Вже на тому боці їх наздогнав Простатін.

— Ви на займанку, а ми з Мишанею дорогу до Обора подивимося. Вас помітили одразу. Як тільки голова на вершину вибрався, Мишаня каже: «Сам вирушив». У бінокль добре видно.

—Їдьте. Тільки обережно, знов не наткніться. Надвечір біля броду зустрінемось. Я на займанку, дізнаюся, як там справи, і назад.

Люди на займанці працювали, наче й не було нічого. Вони навіть не чули про пригоду. Голова одразу ж узявся за господарські справи, а Дорохов почав докладно інструктувати дільничного й уповноваженого карного розшуку Корольова. Випивши нашвидку чаю, він зібрався назад. До нього приєднався й голова колгоспу.

— Бригадир з моїми дядьками на кілька днів тут залишиться, йому роботи вистачить, — вирішив він. — А я з тобою, Дорохов, у мене також справ хоч одбавляй. — Голова глянув на сонце і визначив — Завидна додому дістанемося.

На першому солонці вони оглянулися.

— Відчуває звірина, що в мене мисливців не зосталося, просто стежки повтоптували, — пробурчав голова. — А людина сюди, видно, не заглядала.

На другому солонці, ближчому до Харауза. Олександр побачив слєпньовський поміст, виявлений ним і Хлиновим раніше. Збитий з дощок, прилаштований на березі, він виявився цілим. Тільки дошки від дощів і часу стали зовсім чорні. Дорохов обдивлявся яму, в якій за десять кроків лісом пройдуть — і не помітиш. А ось посидіти біля солонцю, мабуть, варто. Олександр вирішив відправити Простатіна з головою в Харауз, а самому з Мишанею залишитися тут.

—Їдь, Степане, в село та збери кого зможеш, організуй уночі спостереження. Сидоркіну подзвони, чи нема чогось нового. А ми з Гостєвим повернемося на займанку і ще тут дещо подивимось. Як, Мишаню, не заперечуєш? Скажи, Мишаню, в яку пору доби звір на солонець іде?

— Дрібнота всяка — кози, кабарга — ще до смеркання, а великий звір — ізюбр, лось — уночі або над ранок приходить. Ведмідь, цей і вдень на солонці в засідку може залягти.

— Заїдьмо на найближчий солонець. Хочу дещо показати тобі та порадитися.

Гостєв довго розглядав березовий кілок, потім, поволі шкандибаючи, обійшов солонець, не міг приховати подиву:

— Пощастило тобі, Дмитровичу, бандитську схованку знайшов. Видно, позаминулої ночі хтось із них тут сидів. І, мабуть, великого звіра чекав. Ось тільки не збагну, хто б це міг бути. Чатовий той має бути мені знайомий, коли йому відомий солонець. Бувало раніш, випадково забігали на цей солонець оборські, але там наче й нема поміж промисловиків жодного варнака. Юшка Слєпньов тут капостив, та він, кажуть, воює.

— А що, Мишаню, коли я тут десь поблизу нічку початую? Раптом цей мисливець знову з'явиться?

— До діла кажеш, Дмитровичу. Тільки самому не можна. Та й одежина на тобі не та. Уночі вже мороз, літо давно скінчилося, не всидиш. Ось що: гайда обидва верхи на займанку, та швидше. Щоб до смерку повернутися. Одежиною запасемося. Дільничного прихопимо, він коняк наших забере назад. Навіщо їх мучити? Та й заіржати конячка від страху може. Думаю, мисливець той, щоб сліду свого звірові не показувати, мусить з дороги до помосту прийти. Ось ми біля самої стежечки й заляжемо.

— Може, тобі не треба, Мишаню?

— Ти за мене, Дмитровичу, не бійся. Я ж тільки наввипередки не можу, а руки в мене міцні. Тут, як я розумію, коли що, то руками орудувати доведеться. Годі балакати, лізь у сідло й гайда.

Неподалік од берези з помостом, за кущем біля малопомітної стежечки, Дорохов розстелив свого дощовика, кинув на нього тілогрійку, поклав перед собою маузер, ліхтар і вкрився козячою дохою. Сіро-коричневе хутро злилося з землею, і будь-кому, навіть бувалому тайговикові, в темряві могло здатися, що за кущем просто велика купина. Мишаня з уповноваженим карного розшуку Зінов'євим розташувалися за кілька кроків навпроти. Як не силкувався Олександр, але розгледіти, де вони причаїлися, так і не зміг. Ніч лягла темна, без вітру, зате й без заморозку. Десь поряд перед самим носом у Сашка продзвенів комар, потім ще один. Трохи осторонь за солонцем замекав козел. «Ме-е» — оглушливо прокотилося тайгою.

«Дивися, горланить як, — подумав Сашко. — Міська людина почує вночі й не повірить, що в полохливого козла такий бас, скаже: не інакше як ведмідь». Дорохов знав, що козел найчастіше репетує зі страху. Ось і щойно прийшов поласувати сіллю, а від солонцю людський дух. Підскочив на місці та й ревнув на всю горлянку про всяк випадок: раптом злякаються ті, що блукають тут, і кинуться тікати!

Гуран — як називають козла в Забайкаллі — мекнув ще, до нього десь далеченько обізвався другий, третій. Видно, теж поспішали до солі. Через деякий час від ями долинуло чвакання. Зовсім низько пролетів якийсь великий птах, його не було видно, зате виразно відчувався шурхіт махових пер. Під чиєюсь важкою ходою лунко тріснув сучок, і Дорохов, узявши в ліву руку ліхтар, правою стиснув пістолет, підтягнув під себе коліна, щоб миттю схопитися, чекав. Тріск повторився знову, але вже далі. Зашелестіли кущі, хтось великий відходив од солонцю.

Схопитися? Бігти слідом? Але ж Мишаня лежить спокійно, він знає, хто там пішов, але не звернув уваги. Отже, звір. Лось або ізюбр. Але чому він брів від дороги? А хто їм може заборонити ходити там, де захочеться?

На солонці й справді зібрався великий гурт. Чути було зітхання, вдоволене посапування, стрибки. Добре придумано з тим кілком. На чорній землі навіть у найбільшу темінь чудово видно білий кілок. Лежи тихенько на помості, спрямуй рушницю на кілок і чекай. Якщо прийшов козел, найбільший, і став навпроти, то своєю тушею він закриє половину або дві третини білого. Потрібен гуран — стріляй. Не потрібен — чекай іншого звіра. Прийде ізюбр, то за ним весь білий стовпчик сховається. Сховався — стріляй. Ось і все полювання.

Цікаво, котра ж зараз година? Мабуть, уже початок на першу. За всіма мисливськими правилами зараз уже ці бандити на солонець не прийдуть. У такий час лізти на поміст — тільки розполохати всіх. Напевно, вже слід збиратися та йти. Все одно стовбичити тут справа марна.

За солонцем почувся крик, схожий на клекіт або на дзявкання собаки, якому наділи дуже тісний намордник.

«Ізюбр, — здогадався Олександр. — І теж занепокоєний людським духом».

За годину чи півтори Мишаня підвівся. Чути було, як він вовтузився із своїм кожухом. Повільно, зовсім без шереху, підійшов до Дорохова, присів поруч на здорову ногу і пошепки заговорив:

— Чуєш, Дмитровичу, ниньки не прийшли. Давай-но заліземо потихеньку на сопку та поглянемо, чи нема де вогника. Без вогнища ночувати ж не будуть.

— Як же ти підеш?

— Нічого. Я тут знаю за півверстви чисту лисинку, ось нею, не кваплячись, і піднімемось. Звідтіля має бути далеко видно. Якщо вогнище палять десь, помітимо. Згортай свою одежину, а я розбуджу Івана. Зморило його. Коли сказав йому, що чекати більше нічого, він ураз і заснув.

Тільки Олександр відкрив дерев'яну кобуру, щоб укласти пістолет, як від незначного клацання одразу ожив солонець. Кинулися урозсип звірі, і за тріском чагарника та гілок можна було визначити, що серед легких кіз був і хтось більший.

До схід сонця просиділи вони, по черзі розглядаючи в бінокль довколишню місцевість, але ніде не помітили не тільки вогню, а й відблиску пригаслого вогнища. Вранці була та сама картина. Повернувшись на солонець, при денному світлі під керівництвом мисливця знищили сліди свого перебування, потім вийшли на дорогу й зустріли дільничного з кіньми. Той виявився здогадливий і привіз із займанки сніданок: варену в лушпинні картоплю, яка ще не встигла вихолонути, п'ять солоних огірків і чималий шмат сала.

Другу ніч коротали в засідці біля солонцю, але бандити так і не з'явилися. Тепер Дорохов лежав разом з мисливцем, слухав тайгову ніч, йому хотілося поговорити, але він себе стримував. Уночі в тайзі необережний звук може злякати не тільки звіра, але й мисливця. В голову лізли, просто не давали спокою думки про батька. Більше місяця не було від нього листів. Сашко уявив собі фронт у сполохах вогню, з трасами кулеметних та автоматних черг і вогкий окоп, батька в мокрих чоботях, змерзлого, схудлого, з жменею солдатів. І йому самому стало холодно й тоскно. З'явилося роздратування: навіть Козубець буде воювати, а він, Дорохов, ганяє тут людей, мотається по сопках і робить прорахунок за прорахунком, а бандити й досі на волі… Козубець! Перед самою поїздкою до Харауза приходила в карний розшук Тася й передала йому лист од червоноармійця Чипізубова. Льошка писав, що здійснилася його мрія і він гризе воєнну науку в навчальному полку і чекає не дочекається, коли відправлять на фронт, щоб усім довести, що він — Чипізубов — зможе битися з фашистами не гірше за інших…

Уже вдосвіта, незадовго до світання, мисливець запропонував:

— Поспімо трішки та знов на ту лисинку піднімемося. Либонь, раночком десь їх помітимо. А вдень ти гарненько в Хараузі пошукай. Може, поки ми їх тут підстерігали, вони десь на сіннику відсиджувалися?

— Була така думка в мене, Мишаню. Була. Удень поїду, пошукаю й поговорю по щирості з деким. Але ж і тут кидати все не можна. А що як з'являться?

— У будь-яку мить можуть з'явитися, — погодився мисливець. — А надто коли в Обор їм подаватися треба чи куди далі.

Але й ранок минув марно. Спускаючись із сопки, щоб зустріти дільничного з кіньми, Мишаня помітив вершника, що скакав з села. Він узяв бінокль.

— Шпарко жене коняку. Поспішає. Видно, щось сталося. Без гвинтівки. Здається, Степан. Чому ж він без зброї? Мабуть, за півгодини чи й скоріше тут буде. — Мисливець перевів бінокль в інший бік. — А он і сніданок нам їде. Ну, пошкандибали вниз.

«Звісно, без діла Простатіну скакати сюди нічого, — подумав Дорохов. — Невже в Хараузі знову лихо скоїлось?» Йому почали уявлятися картини одна страшніша за іншу: натрапили на бандитів, вони ще когось убили й знову втекли. Скільки ж загинуло? Один, два чи більше? Чому пропустили? Мабуть, треба було Степана залишити тут, а самому поїхати в село. Може, він зумів би уникнути жертв, уберегти людей. Чорт забирай, як він повільно їде…

Простатін підскакав одночасно з дільничним, зіскочив з коня, підійшов мовчки.

— Все, Сашко! Все. Взяли вчора біля печери на Чикойському тракті. Без жодного пострілу.

— Обох?

— Еге ж. Знаєш, хто Лисіна вбив?

— Здогадуюся. Раніш казати не хотів. Слєпньов Юшка. Ми його тут на солонці чекали, а він проскочив. Хто другий?

— Теж засуджений і дезертир.

Наступного дня в Петровську-Забайкальському Дорохов сидів у своєму колишньому кабінеті. Трохи осторонь, під вікном, примостився Простатін, а біля самих дверей — Зінов'єв, посеред кімнати на стільці застиг Слєпньов. Спершу він мовчав, а потім став лаятися, захлинаючись, ковтаючи закінчення слів, бризкаючи слиною від люті:

— Гади ви всі! Сволота! Скажи спасибі, Простатін, що гвинтівку твого начальника не встиг пристріляти, а то б не завищив, замість шапки в лоба кулю загнав. Все одно втечу і вбиватиму вас, де тільки зустріну, де тільки доведеться. Гвинтівка ж моя цілісінька зосталася, і припас є. На вас вистачить. А ти, Дорохов, краще не попадайся: зустріну — задушу.

— Що з вами буде, трибунал вирішить. — Олександр хотів сказати щось іще, а потім попросив: — Заберіть його від мене, хлопці, не можу на нього дивитися, ще, чого доброго, не стримаюся. Прокуратура з ним розбереться.

Слєпньова повели до камери. Повернувся Простатін і доповів:

— Слєпньовський напарник на допит проситься.

— Ну його к бісу! Передамо слідчому.

— А може, викличемо? Я б сам з ним поговорив, але ж мені не можна, я наче як потерпілий.

— Якщо потерпілий, гаразд. Скажи Зінов'єву, щоб привів.

Незабаром до кабінету увійшов високий сутулий чоловік, років на десять — дванадцять молодший за Юшку. Армійська шинель висіла на ньому, як на вішалці. На порозі він зняв шапку.

— Проходьте, сідайте. — Дорохов побачив розгублене обличчя, в очах страх і водночас рішучість. — Хто ви, звідки?

— Пєсков Севастян, із Зеї. Я прийшов повинитися.