Хлопці з карного розшуку

ПОЇЗДКА В ХАРАУЗ

Через тиждень Сашка викликав до себе Сидоркін і несподівано запропонував:

— Збирайся. Завтра вранці поїдемо в район, днів на п'ять, на шість, перевіримо роботу дільничних інспекторів, у сільрадах побуваємо. В тебе, кажуть, є добряча рушниця, ось і прихопи її. Можливо, на гусей підемо. А то, дивлюся, зовсім ти запрацювався.

…У Забайкаллі й справді настала весна. Південний вітер продув і висушив дорогу, зігнав із сопок сніг, а тепло, що стояло вдень, з'їло його навіть по ярах та вибалках. Бруньки на деревах набубнявіли, а на шелюгах порозпукувалися і вкрилися жовто-сірим пухом. На осонні, на пагорбах з'явилася зелена памолодь. Дика цибуля повикидала тонке гостре пір'я завдовжки з сірник чи й з півтора. Побіля міста, куди не глянь, по сопках лазили баби й дітвора, збираючи до столу молоденьку цибулю — перші вітаміни. Сірою торішньою стернею потяглися за тракторами чорні смуги. Вивернуті лемешами плугів скибки, що вилискували на сонці масною чорнотою, обстежували граки, перевальцем походжаючи по ріллі. Навіть удень по небу пливли ключі птахів…

Сидячи в автомобілі, Дорохов із задоволенням роздивлявся на всі боки. Він знав, що село Харауз, куди вони їхали, засноване старовірами, розташувалося на кордоні з Бурят-Монгольською Республікою. І ландшафт тут був зовсім не тайговий. Скрізь видно було косогори, покриті стернею. Перед самим селом Сидоркін попросив шофера спинити й показав Сашкові на низину, де по стерні розгулювало кілька табунів диких гусей.

До них було півтора-два кілометри, і паслися вони окремими табунцями по двадцять п'ять — тридцять штук.

— Летять гуси. Це тільки передові партії,— пояснив начальник, передаючи Дорохову бінокль. — Почнеться валовий переліт, тут на стерні голого місця не знайдеш. Тиждень чи й два жируватимуть, а тоді далі на північ.

Село Харауз було велике й багате. Кожна хата, мов фортеця, обнесена високим тином, і половина двору під покрівлею. Не можна тут інакше. Сніги такі, що без покрівлі худобині у двір і не вийти. Лісу вдосталь, тайга ж поряд, отож кожний господар і вкривав гонтою усі надвірні будівлі й досить великий шмат двору.

Правління колгоспу та сільська Рада розміщалися у великій рубленій, збудованій на дві довжини, хаті. Назустріч машині вийшов дільничний інспектор села Хлинов. Прості домоткані штани, заправлені у м'які юхтові ічиги, яскраво-синя косоворотка навипуск, підперезана широким форменим ременем, на якому висіла кобура з револьвером. Лише ремінь, наган та кашкет засвідчували його посаду, в усьому іншому дільничний нічим не відрізнявся від колгоспників. Сидоркін оглянув його і, очевидно, не помітив у ньому нічого незвичайного. Привітавшись, попросив його познайомити Дорохова з справами й поцікавився, чи нема якихось пригод.

— Усе нормально, — наче образившись на начальство за сумнів, поважно відповів дільничний.

— Голова колгоспу в себе? Ну, я до нього. А куди ви нас на ночівлю влаштуєте?

— Якщо хочете, до мене, — запропонував дільничний, — чи, як завжди, до Прокопа.

— Ну, а як там Прокіп Олексійович? Здоровий?

— А що з ним станеться? Живий, здоровий, все жалкував, що не приїздите. А я йому кажу: «Зачекай. Начальник ось-ось з'явиться». Я до нього підскочу вашою машиною?

— Гайда. Та спитай дозволу на ночівлю. Нас цього разу троє, а потім Андрій хай сюди по мене машиною повернеться, я тут поки що з головою побалакаю. — І додав, щоб шофер узяв у багажнику пакунок і передав Прокопові гостинці. Йому й господині.

Прокіп Олексійович, статечний літній чоловік, з'явився у хвіртці водночас з рипом гальм машини. Прикриваючи від сонця долонею очі, затиснувши в кулак чорну невеличку борідку, оглянув приїжджих, поздоровкався з шофером за руку. Запитав, де сам. І, не дочекавшись відповіді, подав руку Сашкові.

— Вас раніше не бачив.

Дільничний пояснив, що це той самий начальник карного розшуку, який Крученого спіймав.

Прокіп затримав Сашкову руку. Мабуть, хотів сказати, що він, Сашко, надто вже молодий, але замість цього кілька разів повторив, що радий новому знайомству.

— Лексійовичу, пустиш ти всіх трьох до себе на постій чи деінде місця шукати? — запитав дільничний.

— У хаті взвод розміститься, заїжджайте.

Господар розчинив навстіж масивні ворота, розраховані на те, щоб через них пройшов, не зачепившись, віз сіна чи соломи, і машина в'їхала у двір. Під піддашшям Сашко побачив верстат і біля нього купу свіжих стружок. Прокіп Олексійович, перехопивши його погляд, пояснив:

— Теслярую в колгоспі. Восени та взимку збираю бригаду — і в тайгу по здобич, а навесні й улітку ось біля верстата. Зараз гуси пішли, треба було б гайнути, та все ніяк. Ну, тепер з Леонтієм Павловичем виберемося.

Сашко почав розповідати, що дорогою бачили силу-силенну гусей, а мисливець лише всміхнувся:

— Це ще не гуси. Розвідка. Коли основна маса піде, аж стогін стоїть. Ну чого це ми в дворі стовбичимо, гайда до хати.

Сашко вийняв з машини чохол з рушницею, і господар одразу пожвавішав:

— Либонь, начальник нову рушничку придбав?

— Ні, це моя, — гордо відповів Сашко. Шофер дістав з багажника рушницю Сидоркіна, подав дільничному невелику валізу, вийняв акуратно перев'язаний величенький пакунок і вручив його Прокопові Олексійовичу.

— Це вам гостинці.

Прокіп Олексійович, виваживши пакунок у руці, похитав головою:

— Важкуватий. Мабуть, і припас мисливський є. Ось за це спасибі. Теперечки з патронами до берданки зовсім погано. До дробовика у заготівельника хоч гать гати, а до берданки ні патронів, ні гільз. Чого ж ми знов зупинилися? Господиня он у віконце очі видивила, а вийти соромиться.

Хата стояла високо, на широкий різьблений ганок вели п'ять сходинок. Сіни просторі, з віконцями під стелею для повітря, по стінах пучки сухих духмяних трав. З сіней двері до хати й до комори, в кутку дощаний піл, щоб спати влітку, коли в хаті жарко. Простора, не менша за сіни, кухня, і посередині великий обідній стіл. З другого боку піч. В лівому од дверей покутті — іконостас. Образи без оправи, потемнілі від часу, на деяких вже й лику не розібрати. З кухні двері до другої кімнати, також світлої і просторої, з неї вийшла літня жінка, яка вже явно встигла убратися в темний шерстяний сарафан і запнути поверх очіпка строкату хустку.

— Зустрічай гостей, Меланіє, та ось гостинець приймай. Павлович прислав. — І господар поклав на стіл пакунок. — Став самовар! А ти, Тимофію Спиридоновичу, скажи начальникові, щоб поспішав. Годині о четвертій треба на низах бути, а туди годину їхати. Гуска на воду рано з годівлі йде, а там ще роздивитися треба. Пообідаємо й поїдемо. Туди на Андрюшиному тарантасі тепер не добратися. Сльота. Я Карку свого у візок запряжу. А ви з нами? — Мисливець подивився на Сашка.

— Якщо візьмете.

— Візьмуть, візьмуть. А начальник наш не запізниться, — підтвердив дільничний.

— Ну, коли так, чекаємо на обід. Занеси, Андрюхо, всю амуніцію Леонтія Павловича до хати. В нього, либонь, патрони ще торішні, дріб'язом заряджені. Я йому тут десяток на гусей заправлю. — Звертаючись до Дорохова, спитав: — А у вас який калібр? Дванадцятий? Так само, як і Павлович, з тридюймівкою ходите? А в мене двадцять восьмий: і на білку, і на птицю. Повертайтеся швидше.

Дільничний інспектор Хлинов докладно доповідав Дорохову обстановку. Він був місцевий, працював на копальні в Червоному Чикої і кілька років тому вступив до міліції. У розмові Сашко поцікавився, чому Хлинов не носить повністю форми, а той лише розвів руками:

— Щодня форму тягати, так вона ж вигляд утратить. Хіба її від строку до строку вистачить? Коли б ви сьогодні не приїхали, я б осідлав коня і на займанку навідався. Голова колгоспу просив подивитися, як там справи. Незабаром худобу на літо переганятимемо. Я ж іще й член правління колгоспу. А на займанку треба. Працює там один тип не вельми хороший, на злодійстві попадався, судили його в сусідньому районі за крадіжку коней. Три роки відсидів, торік повернувся, одружився з однією вдовицею. Та не в цьому суть. Браконьєрством займається безупинно. Влітку кіз б'є, восени двох ізюбрів звалив. Я викликав, попередив, а він тільки всміхається. «Що, — каже, — ведмеді скаржаться?» Спіймати ніяк не можу. Чоловік тієї жінки полював, від нього гвинтівка лишилася, і десь, кажуть, японську роздобув. І обшук я робив, і підстерігав. — Дільничний розвів руками: — Видно, зброю у тайзі ховає.

До кімнати заглянув шофер.

— Збирайтеся! Начальство в машині.

Дружина Прокопа Олексійовича засмутилася. Накрила на стіл, а гості відмовилися обідати, сказали, що в дорозі під'їдять.

У Сашка не було мисливських чобіт, і господиня принесла йому синові високі бродні.[1] Діставати рушницю з чохла він не став, вирішив витягти на місці, щоб дорогою не запорошилася, та й щоб не побився дорогий батьківський подарунок.

Прокіп сів у візок. Рушив дорогою слідом за машиною.