Хлопець із пекла

Розділ III

Коротше кажучи, хлопці та дівчата, влип я так, як до мене не влипав ще, мабуть, жоден Бійцівський Кіт. От сиджу я зараз на розкішній галявині по шию у м’якій травці-муравці. Довкола мене — благодать, справжній курорт на озері Заґґута, тільки самого озера немає. Дерева — ніколи таких не бачив: листя зелене-зелене, м’яке, шовковисте, а на гілках висять здоровенні плоди — грушами називаються — смакота, і їж скільки влізе. Ліворуч від мене діброва, а просто переді мною дім. Корній каже, що сам його своїми руками збудував. Можливо, не знаю. Знаю тільки, що коли мене призначили на варту біля мисливського будиночка його високості, так, там теж був дім — розкішний будинок, і будували його ве-е-ликі голови, але куди йому до цього. Перед будинком басейн, вода чиста, як побачиш — пити хочеться, купатися страшно. А довкола — степ. Там я ще не був. І поки що не кортить. Не до степу мені зараз. Мені би зараз зрозуміти, якою мовою я думаю, зміїне молоко! Бо ж від самого народження ніяких мов, крім рідної алайської, я не знав. Військовий розмовник — це, звісно, не в рахунок: всілякі там «руки вгору», «лягай», «хто командир» і таке інше. А тепер от ніяк не можу второпати, яка ж мова мені рідна — ця-от їхня російська чи алайська. Корній каже, що цю російську в кількості двадцяти п’яти тисяч слів та різних там ідіом[3] у мене запхали за одну ніч, поки я спав після операції. Не знаю. Ідіома… Як це буде алайською? Не знаю.

Ні, я ж спочатку що подумав? Спецлабораторія. Такі в нас є, я знаю. Корній — офіцер нашої розвідки. Дуже схожий. І готують вони мене для якогось особливо важливого завдання. Може, інтереси його високості розповсюдились на інший материк. А може, чорт забирай, і на іншу планету. Чому б і ні? Що я знаю?

Я навіть, дурень, спочатку думав, що все довкола — декорація. А потім день тут живу, другий — ні, хлопці та дівчатка, не виходить. Це місто — декорація? Синє це громаддя, що з’являється час від часу на обрії, — декорація? А жеровисько? Показати хлопцям це жеровисько — не повірять, не буває такого жеровиська. Береш тюбик, ніби із зубною пастою, витискаєш на тарілку, і на тобі — забулькотіло, засичало, і тут треба схопити другий тюбик, його тиснути, і ахнути ти не встиг, як на тарілці перед тобою — величезний шмат підсмаженого м’яса, весь золотистий, дух від нього… ех, що там казати! Це, хлопці та дівчатка, не декорація. Це м’ясо. Або, скажімо, нічне небо: всі сузір’я перекошені. 1 Місяць. Теж декорація? Чесно кажучи, він на декорацію якраз досить-таки схожий. Особливо як високо. Але на сході — дивитися страшно! Величезний, розбухлий, червоний, повзе з-за дерев… Який я вже тут день, п’ятий, чи що, а досі мене від цього видовища дрож проймає.

От і виходить, що справи кепські. Могутні вони тут, падлюки, могутні, простим оком видно, і супроти них, супроти всієї цієї моці я тут один. І ніхто ж у нас про них нічого не знає, ось що найстрашніше. Ходять вони по нашій Гіганді, як у себе вдома, знають про нас усе, а ми про них — нічого. З чим вони до нас прийшли, що їм у нас треба? Страшно… Як уявиш собі все їхнє чортовиння — всі ці миттєві стрибки на сотні кілометрів без літаків, без машин, без залізниць… ці їхні споруди, вищі за хмари, неможливі, неймовірні, як поганий сон… кімнати-самобранки, їжа прямо з повітря, лікарі-чудодії… А сьогодні вранці — наснилось мені, абощо? — Корній просто з басейну без нічого, в самих плавках, злетів у небо, як птах, розвернувся над садом і зник за деревами…

Я про це як згадав, продерло мене до самих печінок. Зірвався, пробігся галявиною, грушку зжер, щоби заспокоїтися. А я ж тут усього тільки п’ятий день! Що я за п’ять днів міг тут побачити? От хоч би ця галявина. В мене вікно просто на неї виходить. І от недавно прокидаюся вночі через якесь хрипке нявкання. Коти б’ються, чи що? Та вже знаю, що не коти. Підкрався до вікна, визирнув. Стоїть. Просто посеред галявини. Що — не розумію. Ніби трикутне, величезне, біле. Поки я очі продер, дивлюся — тане в повітрі. Як мара, слово честі. Вони в них так і називаються: «привиди».

Я на ранок у Корнія запитав, а він каже: це, каже, наші зорельоти класу «привид» для перельотів середньої дальності, двадцять світлових років і ближче. Уявляєте? Двадцять світлових років — це в них середня дальність! А до Гіганди, між іншим, усього вісімнадцять…

Ні-і, від нас їм тільки одне може знадобитися: раби. Хтось таки у них тут мусить працювати, хтось таки цю їхню благодать забезпечує… От Корній мені весь час товче: учись, придивляйся, читай, через три-чотири місяці, мовляв, додому повернешся, почнеш будувати нове життя, те, се, війна, каже, через три-чотири місяці закінчиться, ми, каже, цією війною зайнялися і найближчим часом з нею покінчимо. Тут-то я його і впіймав. Хто ж, кажу, в цій війні переможе? А ніхто не переможе, відповідає. Буде мир, і все. Та-ак… Усе зрозуміло. Це, значить, щоб ми матеріалу даремно не марнували. Щоб усе було тихо-мирно, без усіляких там обурень, повстань, кровопролить. Це як пастухи не дають бикам битися та калічитися. Хто в нас для них небезпечний — тих приберуть, хто потрібний — тих куплять, і підуть вони набивати трюми своїх «привидів» алайцями та шуроїдами впереміш…

Корній от, щоправда… Нічого не можу із собою вдіяти: подобається він мені. Макітрою розумію, що інакше бути не може, що тільки таку людину вони й могли до мене приставити. Головою розумію, а ненавидіти його не можу. Наслання якесь. Вірю йому як телепень. Слухаю його, розвісивши вуха. А сам знаю, що от-от почне він мені навіювати і доводити, що їхній світ — прекрасний, а наш — поганий, і що наш світ треба було би переробити за зразком їхнього, і що я їм у цій справі мушу допомогти, як хлопець розумний, вольовий, сильний, цілком придатний для справжнього життя…

Та що там, він уже і почав потроху. Він усіх видатних людей, на яких ми молимося, вже полити брудом устиг. І фельдмаршала Браґга, й Одноокого Лиса, великого шефа розвідки, і на його високість натякнув був, та тут я його, звичайно, відразу урвав… Усім від нього перепало. Навіть імперцям — це, значить, щоб показати, які вони тут неупереджені. І тільки про одного він говорив добре — і про Гепарда. Схоже, він знав його особисто. 1 цінував. У цьому чоловікові, каже, загинув великий педагог. Тут, каже, йому б ціни не було… Гаразд.

Хотів я зупинитися, та не встиг — почав думати про Гепарда. Ех, Гепард… Ну гаразд, хлопці загинули, Заєць, Носань… Кіт на міні підірвався… нехай. Для того й народили нас на світ. А от Гепард… Я ж батька майже не пам’ятаю, мати — ну що мати? А от тебе я ніколи не забуду. Я ж слабкий до школи прийшов — голод, котятину жер, самого мало не з’їли, батько з фронту повернувся без рук, без ніг, користі з нього ніякої, все на горілку вимінював… А в казармі що? У казармі теж не з медом, пайки самі знаєте які. І хто мені свої консерви віддавав? Стоїш уночі днювальним, жерти хочеться — аж зуби риплять; раптом з’явиться як з-під землі, рапорт вислухає, буркне шось, всуне у руку кусень хліба з кониною — свій таки кусень, за тиловою нормою, — і нема його… А як у марш-кидку він мене двадцять кілометрів на загривку ніс, коли я від слабкості звалився? Мене ж мали хлопці нести, та вони б і раді, але самі падали через кожних десять кроків. А за інструкцією як? Не може йти — не може служити. Греби додому, під смердючі сходи, на котів полювати…

Так, не забуду я тебе, Гепарде. Загинув ти, як нас учив гинути, так і сам загинув. Ну, а якщо вже я вцілів, тож і жити я тепер мушу, не зганьбивши твоєї пам’яті. А як жити? Влипнув я, Гепарде. Ох і влипнув я! Де ти там зараз? Напоум, підкажи…

Вони ж мене тут купити хочуть. Перш за все врятували мені життя. Вилікували, як новенького зробили, навіть жодного зуба дірявого не залишилось — нові виросли, чи що? Далі. Годують на забій, знають, волоцюги, як у нас зі жрачкою важко. Лагідні слова говорять, симпатичну людину приставили…

Тут він мене покликав: час обідати.

Всілися ми за столом у вітальні, взяли ті ж таки тюбики, накрутили собі їжі. Корній спорудив щось дивне — цілий клубок прозорих жовтуватих ниток — щось на зразок здохлого болотяного їжака, — все це залив коричневим соусом, зверху лежать шматочки чи то м’яса, чи то риби, і пахне… не знаю навіть — чим, але міцно пахне, їв він чомусь паличками. Затиснув дві палички між пальцями, тарілку підніс до самого підборіддя та й ну кидати все це до рота. Кидає, а сам мені підморгує. Гарний у нього, значить, настрій. Ну, а в мене від усіх моїх думок, та й від грушок, напевно, апетиту майже не лишилося.

Зробив собі м’яса. Вареного. Хотів тушкованого, а вийшло варене. Нічого, їсти можна, і на тому дякую.

— Добряче я сьогодні попрацював, — повідомив Корній, наминаючи свого їжака. — А ти що поробляв?

— Та так. Нічого особливого. Купався. У траві сидів.

— У степ ходив?

— Ні.

— І дарма. Я ж тобі кажу: там для тебе багато цікавого.

— Я сходжу. Потім.

Корній доїв їжака та знов узявся за тюбики.

— Придумав, де тобі хотілось би побувати?

— Ні. Тобто так.

-Ну?

Що б йому такого збрехати? Нікуди мені зараз не хотілося, мені б тут, з оцим будинком розібратись, і я бовкнув:

— На Місяці…

Він здивовано поглянув на мене.

— Які проблеми? Нуль-кабіна — в саду, довідник із шифрами я тобі дав… Набирай номер та вирушай.

Здався мені цей Місяць.

— І вирушу, — сказав я. — От тільки калоші взую…

Сам не знаю, звідки ця фразочка в мене взялася. Ідіома, напевно, яка-небудь. Засадили вони її мені в мізки, і тепер вона час від часу в мене вистрибує.

— Що-що? — запитав Корній, скинувши брови.

Я промовчав. Тепер от на Місяць треба. Якщо вже сказав, значить, доведеться. А чого я там не бачив? Взагалі-то, звісно, поглянути не завадить… Подумав я, скільки мені ще тут потрібно побачити, і в очах мені потемніло. І це ж тільки побачити! А треба ще запам’ятати, укласти все в макітрі цеглинка до цеглинки, а в макітрі й так усе перемішалося, ніби я тут сто років уже вештаюсь, і всі ці сто років удень і вночі мені показують якесь божевільне кіно без початку й кінця. Він же нічого від мене не приховує. Нуль-транспортування? Будь ласка! Пояснює про нуль-транспортування. І ніби зрозуміло пояснює, моделі показує. Моделі розумію, а як працює нуль-кабіна — ні, хоч кілок на голові теши. Викривлення простору, зрозумів? Або, скажімо, про цю їжу з тюбиків. Три години мені пояснював, а що в голові лишилося? Субмолекулярне стискання. Ну, ще розширення. Субмолекулярне стискання — це, звичайно, добре і навіть чудово. Хімія. А от звідки шмат смаженого м’яса береться?

— Ну чого засумував? — запитав Корній, витираючись серветкою. — Важко?

— Макітра болить, — сказав я зі злістю.

Він гмикнув і почав прибирати зі столу. Я, звісно, як і годиться, попхався йому допомагати, та тут у них і одному робити нічого. Всього й прибирання: посеред столу лючок відкрити й усе туди поспихати, а вже закривати й не треба, само закриється.

— Ходімо кіно подивимося, — сказав він. — Один мій знайомий чудову стрічку зробив. У старовинному стилі, плоску, чорно-білу. Тобі сподобається.

— Про що? — запитав я мляво. Ніякого кіно мені не хотілося. Мені було не до кіно. І так навкруги суцільне кіно. У стилі божевільної маячні. Кольорове і випукле.

— Про війну теж є, — сказав він. — Щоправда, події там відбуваються в середньовіччі…

Одним словом, довелось мені відразу сісти і дивитися це кіно. Веремія якась. Про кохання. Кохають там одне другого двоє аристократів, а батьки проти. Є там, звичайно, кілька місць, де б’ються, але всі на мечах. Знято, щоправда, чудово, в нас так не вміють. Там якщо один другого штрикнув мечем, то вже без обману: лезо зі спини на три пальці вилізло і ніби навіть димиться… От їм ще, мабуть, для чого потрібні раби. Занудило мене від цієї думки, я ледве витримав до кінця. До того ж курити хотілося дико. Корній, як і Гепард, куріння не схвалює. Запропонував навіть вилікувати від цієї звички, та я не погодився: від мене первісного одне це, може, тільки й залишилося… Словом, попросив я дозволу піти до себе. Почитати, кажу. Про Місяць. Повірив. Відпустив.

І зайшов я до своєї кімнати, ніби додому повернувся. Я її відразу, як приїхав, для себе переобладнав. Теж, між іншим, намордувався. Корній мені, звичайно, все пояснив, та я, звичайно, нічого до пуття не зрозумів. Стою посеред кімнати і репетую, як псих: «Стілець! Хочу стілець!» Тільки потім потроху пристосувався. Тут, виявляється, репетувати не треба, а треба тільки тихесенько уявити собі цей стілець в усіх подробицях. От я і уявив. Навіть шкіряна оббивка на сидінні продерта, а потім акуратно залатана. Це коли Заєць, пригадую, після походу відразу сів, а потім устав і зачепився за оббивку гачком від кішки. Та й усе інше я влаштував так, як у Гепарда в кімнатці: ліжко металеве із зеленою вовняною ковдрою, тумбочка, залізний ящик для зброї, столик із лампою, два стільці та шафа для одягу. Двері зробив як у людей, стіни — на два кольори, оранжевий і білий, кольори його високості. Замість прозорої стіни зробив одне вікно. Під стелею почепив лампу з бляшаним абажуром…

Звісно, все це декорація: ні бляхи, ні заліза, ні дерева — нічого цього насправді нема. І зброї в мене, звичайно, ніякої в залізному ящику нема — лежить там один-єдиний мій автоматний патрон, який у кишені куртки завалявся. І на тумбочці нічого нема. В Гепарда стояла фотографія жінки з дитиною — розповідали, що дружини з донькою, сам він про це ніколи не говорив. Я теж хотів поставити фотографію. Гепарда. Яким я його востаннє бачив. Але нічого в мене з цього не вийшло. Напевно, Корній правильно пояснив, що для цього слід бути художником чи там скульптором.

А загалом мені моя комірка подобається. Я тут відпочиваю душею, бо в інших кімнатах — як у чистому полі, все наскрізь прострілюється… Щоправда, подобається вона тут тільки мені. Корній подивився, нічого не сказав, але, по-моєму, він залишився невдоволений. Та це ще півбіди. Хочете вірте, хочете ні, але ця моя кімната сама собі не подобається. Чи самому будинку. Чи, зміїне молоко, тій невидимій силі, яка всім тут керує. Трішки відвернеш увагу, зирк — стільця немає. Або лампи під стелею. Або залізний ящик перетвориться на таку нішу, в якій вони свої мікрокниги тримають.

От і зараз. Дивлюсь — нема тумбочки. Тобто тумбочка є, але не моя тумбочка, не Гепардова, та й взагалі не тумбочка. Казна-що — якась напівпрозора споруда. Дякувати Богу, хоч сигарети в ній залишились як були. Рідні мої, саморобні. Ну, сів я на свій улюблений стілець, закурив сигаретку і цю саму споруду знищив. Чесно скажу — із задоволенням. А тумбочку повернув на місце. І навіть номер пригадав: 0064. Вже й не знаю, що цей номер означає.

Ну, сиджу я, курю, дивлюсь на свою тумбочку. На душі стало спокійніше, в кімнаті моїй приємна напівтемрява, вікно вузьке, відстрілюватися з нього добре у випадку чого. Було б чим. І став я думати: що б це мені на тумбочку покласти? Думав-думав і надумав. Зняв я з шиї медальйон, відкрив кришечку і вийняв портрет її високості. Обростав я його рамкою, як зумів, прилаштував посередині, закурив нову сигаретку, сиджу й дивлюсь на прекрасне обличчя Діви Тисячі Сердець. Усі ми, Бійцівські Коти, до самої нашої смерті — її лицарі та захисники. Усе, що є в нас хорошого, належить їй. Ніжність наша, доброта наша, жалість наша — все це в нас від неї, для неї та в ім’я неї.

Сидів я так, сидів і раптом спохопився: та в якому ж це я вигляді перед нею знаходжуся? Сорочка, штанці, голоручка-голоніжка… Тьху! Я підстрибнув так, що навіть стілець упав, розкрив шафу, зірвав із себе весь цей синьо-білий мотлох і натягнув своє рідне — бойову маскувальну куртку і маскувальні штани. Сандалі геть, на ноги — важкі руді чоботи з короткими халявами. Підперезався ременем, аж подих забило. Шкода, берета нема — мабуть, геть берет згорів, на попіл, навіть оці не змогли відновити. А може, я його сам загубив у цій метушні… Подивився я у дзеркало. Оце інша річ: не хлопчисько шмаркатий, а Бійцівський Кіт — гудзики горять, Чорний Звір на емблемі зуби шкірить у вічній люті, пряжка ременя точно на пупі, як влита. Ех, берета нема!..

І тут я раптом помітив, що репетую я Марш Бойових Кошенят, репетую на все горло, до хрипоти, і на очах у мене сльози. Доспівав до кінця, очі втер і завів спочатку, вже впівголоса, просто для задоволення, від найпершого рядочка, від якого завжди серце щемить: «Хай даль кривавиться і багрянцем цвіте», і до останнього, найвеселішого: «Бійцівський Кіт ніде не пропаде». Ми там ще один куплет придумали самі, але такий куплет у тверезому стані, та ще й маючи перед очима портрет Діви, виконувати ніяк неможливо. Гепард, пам’ятаю, Крокодилові вуха привселюдно нам’яв за цей куплет…

Зміїне молоко! Знову! Знову ця лампа на якийсь ідіотський світильник перетворилась. Ну що ти з нею поробиш… Спробував я цей світильник знову на лампу перетворити, а потім плюнув і знищив зовсім. Відчай мене охопив. Ну де мені з ними впоратись, коли я з власною кімнатою впоратись не можу! Із будинком цим проклятущим… Підняв я стілець і знов усівся. Будинок. Як собі хочете, хлопці та дівчатка, а з будинком цим усе негаразд. Здавалось би, простіше простого: стоїть двоповерховий будинок, поруч діброва, довкола на двадцять п’ять кілометрів голий степ, як дошка, в будинку двоє — я та Корній. Все. Так от, хлопці та дівчатка, виявляється, не все.

По-перше — голоси. Говорить хтось, і не один, і не радіо яке-небудь. По всьому дому голоси. І не те щоб уночі — серед білого дня. Хто говорить, з ким говорить, про що говорить — нічого не зрозуміло. Причому, завважте, Корнія в домі в цей час нема. Теж, між іншим, питання: куди він щезає… Хоча, здається, на це питання я відповідь знайшов. Страху набрався, але знайшов. А було так.

Позавчора сиджу я біля вікна і спостерігаю за нуль-кабіною. Вона навскіс, наприкінці піщаної доріжки, кроків за п’ятдесят. Потім чую — в глибині будинку ніби грюкнули двері, і відразу — тиша, і відчуваю я, що знову залишився в домі сам. Так, міркую, отже, він іде не через нуль-кабіну. І тут мене як обухом по голові вдарило: двері! Де ж це, крім моєї кімнати, в нашому домі двері, що можуть грюкати?

Вистрибнув я з кімнати, спустився на перший поверх. Сунувся туди, сюди — коридор якийсь світлий, вікно вздовж стіни… ну, це як завжди в них. І раптом чую — кроки. Не знаю, що мене зупинило. Причаївся, стою, не дихаю. Коридор порожній, у дальньому кінці двері, звичайні, фарбовані… Як я їх раніше не помічав — не збагну. Як я коридору цього раніше не помічав — теж не розумію. Ну, менше з тим. Головне — кроки. Кілька чоловік. Ближче, ближче, і от — у мене навіть серце стислось — прямісінько зі стіни посередині коридору виходять один за другим троє. Зміїне молоко! Імперські парашутисти, у повному бойовому, у цих своїх розмальованих комбінезонах, автомат під пахвою, сокирка ззаду… Я відразу ліг. Бо самісінький, і нічого нема — голі руки. Озирнуться — пропав. Не озирнулись. Протупотіли в дальній кінець коридору до тих самих дверей, і нема їх. Двері грюкнули, як від протягу, і все. Ну, хлопці та дівчатка… Як рвонув я до себе в кімнату — і тільки там опам’ятався…

Досі не розумію, що б це могло означати. Тобто тепер зрозуміло, як Корній з дому щезає. Через ці самі двері. А от звідки тут щуроїди взялися, та ще й у повному бойовому?.. І що це за двері?

Жбурнув я недопалок на підлогу, подививсь, як підлога його в себе всмоктує, і підвівся. Страшнувато, звичайно, але треба ж колись починати. А як починати, то з цих дверей. У саду на галявині, з грушею за щокою, воно, звісно, приємніше… або, скажімо, марші виспівувати, зачинившись у кімнаті… Вистромив я голову за двері і прислухався. Тихо. Але Корній — у себе. Може, це навіть і краще. У випадку чого заволаю щодуху — порятує. Спустився я в цей коридор, іду навшпиньки, навіть руки розпростав. Я до цих дверей цілу вічність добирався. Пройду десять кроків, спинюсь, послухаю — і далі. Дійшов. Двері як двері. Нікельована ручка. Приклав вухо — нічого не чути. Натиснув плечем. Не відчиняються. Взявся за ручку, потягнув. Знову не відчиняються. Цікаво. Витер я з лоба піт, озирнувся. Нікого. Знову взявся за ручку, знову потягнув, і тут двері почали відчинятися. Від страху чи від несподіванки я їх, клятущі, знову зачинив. У макітрі моїй порожнеча, і тільки одна малесенька думка там стрибає, як горошина в бензобаку: не лізь, дурню, не пхай носа, тебе не займають, і ти не займай… І тут із мене цю останню думку вибило.

Дивлюсь: просто на стіні обіч дверей маленькими акуратними літерами написано алайською «означає». Тобто там взагалі-то багато чого було написано, всього загалом шість рядочків, але все інше була математика, до того ж така математика, що я в ній лише плюси та мінуси розібрав. Це виглядало так: чотири рядочки цієї самої математики, потім слово «означає», підкреслене двома рисками, а потім ще два рядки формул, обведені жирною рамкою, на ній у нього грифель розкришився, у того, хто писав. Оце так… У бідолашній моїй голові, у порожньому моєму бензобаку, така тут товкотнеча почалася, що я й про двері забув. Виходить, я не один тут, є ще алайці? Хто? Де? Чому я вас не бачив досі? Навіщо ви це написали? Знак подаєте? Кому? Мені? Та я ж математики не знаю… Чи цю математику ви розвели лише про людське око? Нічого я не встиг цього разу доміркувати, бо почув, як мене кличе Корній. Я ніби несповна розуму зірвався з місця і навшпиньки влетів до себе. Будь-як упав на стілець, закурив і схопив якусь книжку. Корній внизу гаркнув ще кілька разів, а потім чую — стукає в двері.

Це в нього, між іншим, правило: хоч він і в своєму домі, але ніколи не ввійде не постукавши. Це мені подобається. Ми до Гепарда теж завжди стукали. Але зараз мені було не до цього. «Ввійдіть», — кажу і зображаю на обличчі найможливішу задуму, ніби я так зачитався, що нічого не бачу і не чую.

Він зайшов, спинився на порозі, притулився до одвірка і дивиться. З обличчя нічого не зрозуміти. Тут я вдав, що спохопився, і пригасив недопалок. Тоді він заговорив.

— Ну, як Місяць? — питає.

Я мовчу. Сказати мені нічого. У таких-от випадках мені завжди здається, що він паплюжити мене почне, але цього ніколи не буває. Так от і зараз.

— Ходім, — каже. — Я тобі щось покажу. А потім, може, і на Місяць змотаємося.

Знову цей Місяць! Я, напевно, вже скоро полисію від цього Місяця.

— Слухаюсь, — кажу. І про всяк випадок запитую: — Накажете переодягтися?

— А тобі в цьому не гаряче? — запитує він.

Я лише всміхнувся. Не зумів стриматися. Оце так запитаннячко!

— Ну, вибач, — каже він, ніби мої думки підслухав. — Ходім.

І повів він мене, куди раніше ніколи не водив. Ні-і, хлопці та дівчатка, я з цим домом ніколи не розберуся. Я навіть і не знав, що в цьому домі таке є. У вітальні він ткнувся в стіну поруч із книжковою нішею — і відчинилися дверцята, а за дверцятами виявилися сходи вниз, у підвал. Виявляється, будинок цей має ще цілий поверх, під землею, такий самий розкішний та освітлений начебто денним світло, але це не для помешкання. У нього там щось на зразок музею. Величезна кімната, і чого там тільки нема!

— Розумієш, Гаґу, — каже він мені з якимось дивним виразом — із сумом, чи що? — Я ж раніше працював космозоологом, досліджував життя на інших планетах. Ех, які то були чудові часи! Скільки світів я побачив, і в кожному новому світі безліч дивовижних таємниць — усієї людської історії не вистачить, напевно, щоб ці таємниці розгадати до кінця… От подивись-но! — Він схопив мене за рукав і поволік у кут, де на чорній лакованій підставці був розчепірений якийсь дивний скелет завбільшки із собаку. — Бачиш, він має два хребти. Звір із Ністагми. Коли ми взяли перший екземпляр, то подумали спершу, що це якесь каліцтво. Потім другий такий же, третій… Виявилося, що на Ністагмі мешкає ціла нова галузка тваринного світу — двохордові. їх нема більше ніде… та й на Ністагмі тільки один вид. Звідки він узявся? Чому? Відтоді збігло п’ятдесят років — ніхто на ці питання так і не відповів… Або оце…

І пішов, і пішов. Тягав мене від скелета до скелета, руками розмахував, голос підвищував — я таким його ще не бачив. Напевно, він таки добряче полюбляв усю цю свою космозоологію. Або в нього були з нею пов’язані якісь особливі спогади.

Не знаю. З того, що він мені розповідав, я, звісно, мало що зрозумів і мало що запам’ятав, та й, взагалі, особливо не напружувався. Яке мені до всього цього діло? Втішно було тільки на нього дивитись, а вже ці звірюки!.. В нього їх, напевно, штук сто. Або скелети, або повністю, ніби вплавлені в такі величезні прозорі брили (як я розумію — для особливої збереженості), або просто опудала, як у мисливському будиночку його високості, а то — самі тільки голови або шкури.

От у другому залі в нього — ми як туди зайшли, я навіть позадкував — уся стіна справа завішена однією шкурою. Зміїне молоко!

Завдовжки метрів двадцять, завширшки метрів три, а то й усі чотири, аж на стелю краєм залізає. І вся ця шкура вкрита чи то пластинами, чи то лускою, і кожна лусочка — як добряче блюдо, і кожна сяє чистісіньким смарагдовим світлом з червоними вогниками, так що вся зала від цієї шкури здається ніби зеленкуватою. Я отетерів, очей не можу відірвати від цього сяйва. Це ж треба, що на світі буває! А голівка маленька, як мій кулак, і очей не видно, а до рота пальця не встромиш — як це воно харчувало таку тушу, незрозуміло…

Потім дивлюсь — у кінці залу ніби ще одні двері. До темного приміщення. Підійшли ближче — так, хлопці та дівчатка, це, виявляється, не двері. Це, виявляється, пащека роззявлена. Їй-Богу, двері.

І навіть не до кімнати двері, а, скажімо, до гаража. Або, може, до ангара. Називається ця звірюка — тахорг, і добувають її на планеті Пандора. А Корній повз неї неуважно так пройшов, так наче то черепаха якась або, приміром, жаба. А голова ж — як два вагони добрячі, в пащеці усю нашу школу розмістити можна. Це ж який тоді має бути тулуб при такій-от голові! І як його було добувати! З ракетомета, мабуть…

Ну, що там ще було? Ну, всілякі там птахи, комахи величезні… Нога мені запам’яталася. Стоїть посеред залу нога. Теж залита в цей прозорий матеріал. Ну, страшна нога, звичайно. Вища за мене зростом, вузлувата, як старе дерево, кігті — вісім штук, такі в дракона Гугу зображають, кожний кіготь як шабля… Гаразд. Прикметно що? Виявляється, крім такої-от ноги або, скажімо, хвоста, в жодному музеї нічого від цього звіра нема. Водиться він на планеті Яйла, і скільки вже там років за ним не полюють, а повністю його здобути так і не змогли. Кулі його не беруть, гази його не беруть, із будь-якої пастки він вибирається, мертвими їх узагалі ніколи не бачили, а добувають ось так — частинами. В них, виявляється, пошкоджені частини просто відвалюються, якийсь час ще нібито живуть — шкребуться там чи смикаються, — ну, потім, звісно, завмирають… Ну, нога. Я перед цією ногою стояв з роззявленою пащекою, мов той тахорг. Великий все-таки Творець…

Ну, ходимо ми ось так, ходимо, Корній розповідає, гарячкує, а мені вже все це трохи набридло, і почав я знову думати про своє. Спочатку про цей напис у коридорі, як мені з ним бути і які я з нього висновки маю зробити, а потім мене знову чомусь звернуло на Корнія. Чому це, думаю, він сам живе? Багатий же чоловік, заможний. Де в нього дружина, де діти? Взагалі-то, якась жінка у нього є.

Вперше я її ще у шпиталі бачив, вони там через увесь зал переморгувались. А потім вона й сюди до нього приходила. Тобто як вона приходила, я не бачив, але от як він її проводжав, до самої нуль-кабіни довів, — все це на моїх очах відбувалося. Тільки він з нею справжнього щастя не має. Він їй: «Я чекаю тебе щодня, щогодини, завжди». А вона йому: «Ненавиджу, мовляв, щодня, щогодини…» — чи щось на зразок цього. Бачили? А чого тоді приходила, питається? Тільки засмутила людину до краю. Вона в цю кабіну — фр-р-р! — і як не було, а він стоїть, бідолаха, і на обличчі у нього знову ця туга з болем навпіл, як тоді у шпиталі, і я нарешті пригадав, у кого такі обличчя бачив: у смертельно поранених, коли вони кров’ю стікають… Ні, у нього в особистому житті невдача, я вже до чого стороння людина — простим оком бачу… Може, він тому і працює вдень і вночі, аби відволіктися. І бзік цей зоологічний у нього через це… Випустить він мене коли-небудь із цього підвалу, чи так і будемо тут все життя ходити? Ні, не відпускає. Знову щось пояснювати почав. Хоч половину ми вже оглянули? Мабуть, оглянули…

Ну й ну, жила собі вся ця звірина, поживала за тисячі світлових років від цього місця. Горя не знала, хоч мала, звісно, свої турботи і клопоти. Прийшли, запхали в мішок і — до цього музею. З науковою метою. І ми ось теж — живемо, боремось, історію творимо, ворогів ненавидимо, себе не жаліємо, а вони дивляться на нас і вже готують мішок. З науковою метою. Або ще з якою-небудь. Яка нам, зрештою, різниця? І може, стояти нам усім у таких-от підвалах, а вони будуть біля нас руками розмахувати і сперечатися: чому ми такі, і звідки взялися, і навіщо. І до того мені раптом рідними зробилися всі ці звірюки… Ну, не рідними, звичайно, а як би це сказати… От, кажуть, під час повеней чи там, скажімо, коли пожежа в джунглях, хижаки з травоїдними рятуються пліч-о-пліч і стають аж ніби друзями, навіть допомагають одне одному, я чув. От і в мене з’явилося таке саме відчуття. І, як на гріх, саме цієї миті я побачив скелет.

Стоїть у кутку скромно, без якогось там особливого підсвічування, невелика росточком — нижча за мене. Людина. Череп, руки, ноги. Що я, скелетів людських не бачив? Ну, може, грудна клітка ширша, ручки такі маленькі, між пальчиками ніби перетинки, і ніжки кривуваті. Однаково — людина.

Мабуть, щось із моїм обличчям тут зробилося, бо Корній раптом спинився, подивився пильно на мене, потім на скелет, потім знов на мене.

— Ти що? — питає. — Не розумієш чогось?

Я мовчу, вирячився на цей скелет, а на Корнія намагаюся не дивитися. Таж я чекав чогось такого. А Корній каже спокійно:

— Та-а-ак, це той самий знаменитий псевдогомо, теж знаменита загадка природи. Ти вже де-небудь прочитав про нього?

— Ні, — сказав я, а сам міркую: зараз він мені усе пояснить. Він дуже добре мені все пояснить. Та от чи варто вірити?

— Це дивовижна історія, — сказав Корній, — і якоюсь мірою трагічна. Розумієш, ці істоти мали би виявитися розумними. За всіма законами, які нам відомі, мали би. — Тут він розвів руками. — Але — не виявилися. Скелет — дрібничка, я тобі потім фотографії покажу. Страшно! Минулого століття наукова група на Магорі відкрила цих псевдогомо. Довго намагалися вступити з ними в контакт, спостерігали їх у природних умовах, досліджували й прийшли до висновку, що це тварини. Це звучало парадоксом, але факт залишався фактом: тварини. Відповідно, з ними й обходились як із тваринами: тримали у звіринці, при необхідності забивали, анатомували, препарували, брали скелети і черепи для колекцій. Як-не-як ситуація з точки зору науки унікальна. Тварина повинна бути людиною, але людиною не є. І от ще через кілька років на Магорі знаходять порожнє місто. Надпотужна цивілізація. Зовсім не схожа ані на нашу земну, ані на вашу — небачена, цілком фантастичної фактури, але безсумнівна. Уявляєш, який це був жах? З першовідкривачів один збожеволів, другий застрелився… І тільки ще через двадцять років знайшли! Виявилося: так, є на планеті розум. Але зовсім нелюдський. Настільки несхожий ні на нас, ні на вас, ні, скажімо, на леонідян, що наука просто не могла навіть припустити можливість такого феномену… Так… Це була трагедія. — Він раптом якось занудьгував і пішов із залу, немов забувши про мене, та на порозі спинився і сказав, дивлячись на скелет у куті: — А зараз є гіпотеза, що це ось — штучні істоти. Розумієш, магоряни їх створили самі, змоделювали, чи що. Але для чого? Ми ж так і не змогли знайти з магорянами спільної мови… — Тут він глянув на мене, ляснув по плечу і сказав: — Такі от справи, хоробрий брате. А ти кажеш — космозоологія…

Навіть не знаю, правду він мені розповів чи вигадав усе, щоб остаточно мені мізки замутити, але тільки бажання розмахувати руками та викладати мені про всілякі загадки природи в нього після цього зникло. Пішли ми з музею геть. Він мовчить, я теж, в душі у мене якийсь курник нечищений, і таким чином прийшли ми до нього в кабінет. Він усівся у своє крісло перед екранами, дістав із повітря келих зі своєю улюбленою шипучкою, почав тягнути через соломинку, а сам дивиться немов крізь мене. В кабінеті у нього, крім цих екранів та ненормальної кількості книг, нічого, взагалі-то, й нема. Навіть стола в нього нема. Досі не можу збагнути, що він робить, коли йому якийсь папірець треба, скажімо, підписати. І нема у нього в кабінеті ні картин, ні фотографій, ні прикрас яких-небудь. А він же заможний чоловік, міг би собі дозволити. Я б на його місці, якщо, скажімо, готівки бракує, шкуру б оту смарагдову загнав, прислугу найняв би, статуй усюди порозставляв би, килимів поначіплював би — знай наших… Щоправда, що з нього візьмеш — холостяк. А може, йому й за посадою не дозволено розкошувати. Що я про його посаду знаю? Нічого. Але чомусь він музей у підвалі тримає…

— Послухай, Гаґу, — каже він раптом, — а тобі ж, напевно, нудно тут, га?

Захопив він мене цим питанням зненацька. Хто його знає, як тут треба відповідати. Та й взагалі — звідки я знаю, нудно мені тут чи ні? Тоскно — це так. Незатишно — так. Місця собі не знаходжу — так. А нудно?.. От людині в окопі під обстрілом — сумно? Йому, хлопці та дівчатка, нудьгувати ніколи. І мені тут нудьгувати поки що ніколи.

— Аж ніяк, — кажу. — Я своє становище розумію.

— Ну і як же ти його розумієш?

— Цілковито перебуваю у вашому розпорядженні.

Він усміхнувся.

— У моєму розпорядженні… Добре, не будемо про це. Я, як ти бачиш, не можу приділяти тобі весь свій час. Та ти, по-моєму, цього особливо і не прагнеш. Намагаєшся триматися від мене якнайдалі…

— Аж ніяк, — заперечую я ввічливо. — Ніколи не забуду, що ви мій рятівник.

— Рятівник? Гм… До порятунку ще далеко. А от чи не хочеш ти познайомитися з одним цікавим суб’єктом?

У мене серце тьохнуло.

— Як накажете, — кажу.

Він подумав.

— Мабуть, накажу, — сказав він, підіймаючись. — Мабуть, це буде корисно.

І з цими незрозумілими словами підійшов до дальньої стіни, щось там зробив, і стіна розкрилася. Я глянув і позадкував. Що стіни в них тут щохвилини відчиняються і зачиняються — до цього я вже звик, і це мені вже набридло. Але ж я що думав? Думав, він мене з цим математиком хоче познайомити, а там — зміїне молоко! — стоїть там, хлопці та дівчатка, такий собі долдон на два з половиною метри зростом, плечиська, ручиська, шиї катма, а морда закрита нібито заборолом, такою собі густою матовою решіткою, а з боків головища стирчать чи то фари, чи то вуха. Я чесно скажу: якби не був у мундирі, то дав би такого драла. Чесно. Я б і в мундирі драла дав, але ноги заніміли. А тут цей долдон на додачу ще й промовляє густим басом:

— Привіт, Корнію.

— Привіт, Драмбо, — каже йому Корній. — Виходь.

Той виходить. І знову — чого я чекав? Що від його кроків увесь будинок затруситься. Чудовисько ж, статуя! А він вийшов, як повітрям виплив. Ні звуку, ні шурхоту — щойно стояв у ніші, а тепер стоїть посеред кімнати й ці свої вуха-фари на мене навів. Я відчуваю: за лопатками в мене стіна, і відступати далі нікуди. А Корній сміється, волоцюга, та каже:

— Та ти не бійся, не бійся, Бійцівський Коте! Це ж робот! Машина!

Дякую, думаю. Полегшало мені від того, що це машина, аякже!

— Таких ми тепер більше не робимо, — каже Корній, погладжуючи долдона по ліктю і здмухуючи з нього якісь там пилинки. — А от мій батько з такими ходив і на Яйлу, і на Пандору. Пам’ятаєш Пандору, Драмбо?

— Я все пам’ятаю, Корнію, — басує долдон.

— Ну от, познайомтесь, — каже Корній. — Це Гаґ,хлопець із пекла. На Землі новачок, нічого тут не знає. Переходиш у його розпорядження.

— Чекаю ваших наказів, Гаґу, — басує долдон і ніби на знак вітання піднімає широченну свою долоню під самісіньку стелю.

Взагалі-то, все скінчилося добре. А глибокої ночі, коли будинок спав, я прокрався до того самого коридору і під математичними формулами написав: «Хто ти, друже?»