Хлопець із пекла

Розділ V

Всю ніч я не міг заснути. Крутився, вертівся, курив, у сад висовувався, щоби прохолодитися. Нерви, видно, розгулялися після всього. Драмба стирчав у куті й світився в темряві. Кінець кінцем я його вигнав — просто так, щоби лють зірвати. До голови лізли всілякі нісенітниці, картинки всілякі, що не стосувалися до справи. А тут ще це ліжко підле — я вже засік, що воно постійно норовить перетворитися на таке собі м’яке ложе, на яких тут усі, напевно, сплять, до того ж, падлюка, заміряється мене заколисувати. Як немовля.

Взагалі-то не в тому біда, що я заснути не міг, — я по три доби можу не спати, і нічого мені не робиться. А головне, що я думати не міг по-людськи. Нічого не тямив. Домігся я вчора свого чи не домігся? Можу я Драмбі тепер довіряти чи ні? Не знаю. Стежить за мною Корній чи ні? Знову-таки не знаю. Вчора після вечері зазирнув я до нього в кабінет. Сидить він перед своїми екранами, на кожному екрані — по пиці, а то й по дві, а він з усіма цими пиками розмовляє. Мене як ножем штрикнули. Уявив я собі, як скаженію там на пагорбі, істерику закочую, а він сидить собі тут у прохолоді, дивиться на все це через екран і хихоче. І ще, може, Драмбі радирує: давай, мовляв, дозволяю… Ні, про себе я точно знаю, що я б так не міг. Щоб на моїх очах оскверняли святиню мого народу, а я при цьому хихикав би та на екранчик дивився — ні, в мене б так не вийшло. Я вам не щуроїд.

Але ж і Корній ніби не щуроїд! Я на всяких щуроїдів надивився, і на наших, алайських, і на імперських, а такого бачити не доводилось. Та з іншого боку, що я про нього знаю? М’яко стеле, смачно годує… а більше й нічого. А якщо в нього таке завдання, сказано йому: будь-якою, мовляв, ціною… Не знаю, не знаю. Недавно, коли я повернувся, він мене спочатку зустрів як завжди, потім придивився, насторожився й почав розпитувати, що та як. Батько рідний, та й годі. Я йому знову набрехав, що макітра болить. Від степових запахів. Та він, по-моєму, мені не повірив. Не виявив цього, звісно, але не повірив. А я цілий вечір за ним стежив: буде він Драмбу допитувати чи ні. Ні, не допитував. Навіть не глянув на нього… Ох, хлопці та дівчатка, бідолашна моя голова! Хоч лягай на спинку, і хай несе, куди несе.

Так промарудився я аж до світанку. Лягав, зривався, кружляв по кімнаті, знову лягав, у вікно витикався, макітру в сад звішував, і кінець кінцем мене, видно, зморило — задрімав я, поклавши вухо на підвіконня. Прокинувся весь у поту і відразу почув те саме хрипке нявкання — мррряу-мррряу-мррряу, — немов самого диявола ангели небесні душать голіруч у пеклі, і мені в обличчя війнуло з саду гарячим, немов шипучим вітром. Я ще очей як слід не розплющив, а вже сиджу на підлозі, рукою намацую автомат і визираю поверх підвіконня, як поверх бруствера. І цього разу я все побачив, як це в них робиться, від самого початку й до самого кінця.

Над моєю круглою галявиною, праворуч від басейну, загорілась у сутінках яскрава цятка, і потекло від неї вниз та в сторони ніби рідке світло, ще прозоре, ще кущі крізь нього видно, а воно все тече, тече і ось уже заповнило величезний такий конус на зразок хімічної банки у чотири метри заввишки, заповнило й відразу почало тверднути, застигати, тьмяніти, і от уже стоїть на галяві їхній зореліт класу «привид», яким я його вперше побачив. І тиша. Первісна. Навіть птахи замовкли. Над галявиною — світанкове сіро-блакитне небо, навколо галявини — чорні кущі та дерева, а посеред галявини — це сріблясте чудовисько, і ніяк я не можу второпати, чи то воно істота, чи то воно щось неживе.

Потім щось слабко тріснуло, розкрилась у ньому чорна паща, дзенькнуло, засичало, і вибралася звідти людина. Тобто це я спочатку подумав, що людина: воно мало руки, ноги. Голову. Усе воно було якесь чорнувате, чи що… чи закоптило його, чи воно обгоріло… і все було обвішане зброєю. Я такої зброї, хлопці та дівчатка, ніколи не бачив, але з першого погляду зрозумів, що це саме зброя. Вона звисала у прибульця з обох плечей та з пояса і брязкала та дзенькала на кожному кроці. По боках він не дивився, а рушив просто до сходів, як до власного дому, і йшов якось дивно, але я не відразу зрозумів, у чому справа, бо очей не міг відірвати від його обличчя. Воно в нього теж було чорнувате, обгоріле, блищало і відсвічувало, і раптом він підняв обидві руки та почав його з себе здирати, як маску, — та це, мабуть, і була маска, бо він за дві секунди впорався з нею і з розмаху пожбурив її на землю. І тут мене пройняло потом удруге, бо під цим чорним, обгорілим, липким та лакованим у нього виявилося друге обличчя, вже не людське — біле, як камінь, безносе, безгубе, а очі — як блюдця і світяться. Я на це обличчя тільки глянув і відразу зрозумів: не можу. Почав дивитися йому на ноги — ще гірше. Бо ж у нього чому така дивна хода була? Він по цій густій траві, по твердій землі йшов, як ми з вами йшли б сипучими пісками чи, скажімо, трясовиною — щокроку провалювався по кісточки, а то й глибше. Не тримала його земля, подавалася…

Біля сходів він призупинився на секунду й разом струсив із себе всю свою амуніцію. Забряжчала вона, загриміла, а він увійшов у двері — і знову тиша. І порожньо. Як у маренні. І зорельота вже нема, так ніби й не було ніколи. Тільки чорні діри від галявини до дому та купа небаченої зброї біля сходів. Усе.

Дуже мені захотілося протерти очі, вщипнути себе за стегно й таке інше, але я цього робити не став. Бо ж я Бійцівський Кіт, хлопці та дівчатка. Я від себе всю цю ману відмів. Не вперше. Я тільки головне залишив: зброю! Вперше я тут побачив зброю. Я навіть одягатися не став — як був, в одних трусах, гайнув через підвіконня з другого поверху.

Роса була рясна, ноги мої вмить стали мокрі вище колін, і пройняла мене остуда — чи то від цієї вогкості, чи то, знову ж таки, від нервів. Біля сходів я присів навпочіпки і прислухався. Тихо, по-нормальному тихо, по-вранішньому. Пташки завовтузилися, цвіркун якийсь сюрчав. Мені до цього діла не було, я голоси чекав почути. Ні, не чутно голосів. Адже в цьому домі завжди так: не має бути голосів — галасують, бурмочуть, перелаюються, причому хто — невідомо, бо Корнія вдома нема, волочиться десь, дідька потішає. А от коли, як зараз, повинні люди — чи навіть нехай не зовсім люди, — але повинні ж вони вітатися, один одного по спинах ляскати, гукати щось вітальне! Ні, тут у них буде тиша. Могила. Ну гаразд.

І от сиджу я навпочіпки і дивлюсь на ці штуки, які перед і мною лежать, навіть на вигляд важелезні, гладкі, маслянисті, надійні. Ніколи я таких не бачив ані на малюнках, ані в кіно. Великої, певно, вбивчої сили апарати, та от біда, незрозуміло, з якого боку до них підступитися, за яке місце їх брати і на що в них натискати. І навіть доторкатися до них якось боязко: того й дивися — гахне, кісток не позбираєш.

Словом, я розгубився, і це було погано, бо насправді мені слід було зразу вхопити що-небудь і рвати кігті. Ну, Гаґу, давай! Швидше! Ось цю коротеньку: ствол є, замість дула, щоправда, скельце якесь, зате й рукоятка ніби є, два пласких магазини з боків ствола стирчать… Все. Не маю більше часу. Потім розберусь. Протягнув я руку і обережно взявся за рукоятку. І тут сталася зі мною дивна річ.

Узявся я, значить, за рукоятку. Рубчаста така, тепла. Пальці зімкнув. Тягну на себе. Обережно, щоб не брязнуло. Вагу навіть відчув. А в кулаці — нічого. Сиджу, як п’яний, дивлюсь на порожній кулак, а машинка ця як лежала на сходинці, так і лежить. Я зопалу хвать її впоперек — і знов під пальцями метал, тверде, важке. Рвонув на себе — знову нічого.

І захотілося мені тут закричати на весь голос. Ледве стримався. Глянув на долоню — долоня в мастилі. Витер її об траву, підвівся. Розчарування, звичайно, страшне. Все в них враховано, все розраховано, завбачено, в гадів. Переступив я через цю купу непридатного для мене заліза і пішов у дім. Бачу: в холі, у куті, стовбичить Драмба. Заворушив своїми вухами, втупився, а мені на нього й дивитись було гидко. І вже хотів я піднятися до себе, як раптом подумав, а що, як… Кінець кінцем, хіба не однаково, чиї руки триматимуть машинку, мої чи цього долдона?

— Рядовий Драмба, — сказав я неголосно.

— Слухаю, пане капрале, — відгукнувся він, як і належить.

— Ану ходи за мною.

Вийшли ми знов на сходи. Зброя лежить, нікуди не поділась.

— Подай мені ось цю, крайню, — кажу. — Тільки обережно.

— Не зрозумів, пане капрале, — гуде цей бовдур.

— Чого ти не зрозумів?

— Не зрозумів, що саме наказано подати.

Провались ти! Мені-то звідки знати, як це називається?

— Як називаються ці предмети? — запитую.

Драмба запрацював вухами і рапортує:

— Трава, пане капрале. Сходи…

— А на сходах? — запитую я і відчуваю, що мене мороз по шкірі починає продирати.

— На сходах пил, пане капрале.

— А ще?

Вперше Драмба загаявся з відповіддю. Довго мовчав. У нього, видно, також шестерня за шестерню зайшла, як і в мене.

— Також на сходах присутні: пан капрал, рядовий Драмба, чотири мурахи… — Він знову загаявся. — А також усілякі мікроорганізми.

Він їх не бачив! Розумієте? Не бачив! Мікроорганізми він бачив, а залізяки ці метрової довжини бачити йому не годилося. Йому їх бачити не годилося, а мені — брати. Все, все передбачили! І тут я від досади, не подумавши, махнув босою ногою по найбільшій залізяці, що на сходах валялася. Завив я, палець відбив зовсім, ніготь зламав. А залізяка як лежала, так і лишилася лежати. Все. Це вже було останньою краплею. Зашкутильгав я до себе, зубами скрегочу, мало не плачу, кулаки стиснув. Прийшов, повалився на ліжко, і охопив мене такий відчай, якого не відчував я аж від того дня, коли прийшов у звільнення додому й побачив, що не те що хати моєї — всього кварталу нема, одна обгоріла цегла громадиться і душить гаром. Здалось мені в ці чорні хвилини, що ні до чого я не здатний, нічого я не можу тут зробити, в цьому ситому і лукавому світі, де кожен мій крок розраховано і передбачено на сто років наперед. І цілком може бути, що кожну мою дію, котру я ще тільки збираюся здійснити, вони вже знають, як припинити чи обернути собі на користь.

І щоб розігнати морок, я почав пригадувати найсвітліше, найщасливіше, що було в моєму житті, і згадав той морозний ясний день, стовпи диму, які здіймалися в зелене небо, і тріск полум’я, що пожирало руїни, сірий від сажі сніг на площі, закоцюблі трупи, понівечений ракетомет у величезній воронці… а герцог іде вздовж нашої шеренги, ми ще не встигли охолонути, очі ще заливає піт, дуло автомата обпікає пальці, а він іде, важко спираючись на руку ад’ютанта, і сніг рипить під його м’якими червоними чобітками, і кожному з нас зазирає у вічі і тихо говорить слова подяки та схвалення. А потім він зупинився. Просто перед і мною. І Гепард, якого я не бачив, — я нікого не бачив, крім герцога, — назвав моє ім’я, і герцог поклав мені руку на плече і якийсь час дивився мені прямо у вічі, і обличчя у нього було жовте від утоми, посічене глибокими зморшками, а зовсім не гладеньке, як на портретах, повіки червоні та запалені, і повільно рухалася важка, погано виголена щелепа. І все ще тримаючи свою праву руку в мене на плечі, він підняв ліву і клацнув пальцями, і ад’ютант квапливо вклав у ці пальці чорний кубик, а я все ще не вірив своєму щастю, не міг повірити, але герцог промовив низьким хрипким голосом: «Розтули пащу, Кошеня…» — і я замружився і розтулив рота з усієї сили, відчув на язиці шкарубке й сухе і почав жувати. Волосся мені стало сторч під шоломом, з очей покотилися сльози. Це був особистий жувальний тютюн його високості, наполовину з вапном та сушеною гірчицею, а герцог плескав мене по плечу й казав розчулено: «О ці шмаркачі! Мої вірні, непереможні шмаркачі!..»

І тут я впіймав себе раптом на тому, що посміхаюся на всю морду. Ні-і, панове, ще не все закінчено. Вірні, непереможні шмаркачі не підведуть. Не підводили там, не підведуть і тут. Повернувсь я на бік і заснув, чим і скінчилася ця моя пригода.

Ця скінчилася, зате інші почалися, бо тиха наша хатинка раптом заворушився. Раніше було як? Поснідаємо ми з Корнієм, потеревенимо хвилин двадцять про те, про се, і все, аж до обіду я сам. Хочеш — спи, хочеш — книжки читай, хочеш — голоси в домі слухай. А тут — не знаю, чи то хтось цей їхній гадючник розворушив, чи то в них перепочинок якийсь закінчився, та тільки стало в нашому будиночку тісно.

А почалося все з того, що вирушив я до цього коридору подивитись, як там моє листування. Чесно кажучи, нічого нового я побачити не сподівався, однак дивлюся — хо! — відгукнувся мій математик. Відразу під моїм питанням цими ж акуратненькими маленькими літерами було виведено: «Твої друзі у пеклі». Отакої! Що ж це виходить? «Хто ти, друже?» — «Твої друзі у пеклі». Отже, їх тут кілька… Чому ж не пишуть, хто вони? Бояться? І чому у пеклі? Нормальній людині тут, звісно, не солодко доводиться, але — у пеклі… Я глянув на ці фарбовані двері. Може, там в’язниця? Або що-небудь гірше? Що ж ви, хлопці, путнього нічого не написали? Ні-і, цей коридорчик треба взяти під нагляд. Та це потім, а що мені зараз написати? Щоб вони відразу все про мене зрозуміли… Ч-чортяка, не знаю я цієї математики. Може, в них у цій формулі все зашифровано. Напишу-но я їм, хто я, щоб вони знали, з ким мають справу і на що я здатний. Напишу я їм… Я дістав припасений недогризок олівця і нашкрябав друкованими літерами: «Бійцівський Кіт ніде не пропаде». Дуже мені сподобалось, як я це вигадав. Будь-кому зрозуміло, що я — Кіт, що я бадьорий і готовий до дій. Парашутистів цих я в гробі бачив, нічого вони мені тут не зроблять. А якщо це пастка і затіяв цю перекличку Корній — що ж, будь ласка, нічого такого я не написав.

Гаразд. За коридорчиком цим ми постежимо. А зараз прийшла пора поглянути, що ж у них за цими дверима. Недовго думаючи, взявся я за ручку й потяг її на себе. Відчинилися. Я думав — там кімната якась буде, чи коридор, чи сходи… ну що в людей за дверима буває? Так от, там нічого цього не було. Камера там була. Три на три. Стіни чорні, матові. У стіні навпроти стирчить кругла червона кнопка. І все. Нічого більше в цій камері не було. Я коли цю камеру побачив — відразу перехотів туди заходити. Та ну їх, думаю, к бісу, чого я у цьому склепі не бачив? Кнопок червоних я не бачив, чи що?

Стою я в нерішучості і раптом чую ззаду — голоси. Близько. Можна сказати, поруч. Ну, думаю, здається, влип. Причинив двері, зуби стиснув, обертаюсь. Передньому по горлянці та — в сад, думаю, а там шукай вітру в полі…

Але виявилось, що це не парашутисти. Вивертає у коридор із-за рогу якийсь чоловік з візком, з такою собі платформою на колесах. Я запхав руки в кишені й отакенькою лінькуватою ходою подався назустріч. Коридор широкий, розминемося спокійно. А він уже близенько зі своїм візком. Глянув на нього — зміїне молоко! — чорний! Мені спершу навіть здалося, що в нього взагалі голови немає, потім, звісно, придивився і бачу: є голова. Але чорна! Не тільки волосся, а й щоки, вуха, чоло, а губи червоні, товстезні, білки очей так і виблискують, і зуби теж. Це ж з якої планети його занесло сюди такого? Я притиснувся до стіни, щосили намагаючись дати дорогу, — проходь, мовляв, не затримуйся, тільки не чіпай… Але не так все склалося. Звісно ж, він разом зі своїм візком зупиняється біля мене, осліплює мене своїми білками та зубами і хрипким нутряним голосом промовляє:

— По-моєму, це типовий алаєць…

Я глитнув, киваю.

— Так, — кажу. — Алаєць я.

І він починає розмовляти зі мною алайською, але вже не хрипким басом, а приємним таким, нормальним голосом — тенором або, я не знаю там, баритоном.

— Ти, — каже, — напевно, Гаґ. Бійцівський Кіт.

— Так точно, — кажу.

— Ти, — запитує, — з Центру зараз?

Ну що я йому відповім?

— Аж н-ніяк, — кажу. — Я сам собою…

Я вже розгледів його і бачу, що чоловік як чоловік. Ну, чорний… Ну то й що? У нас на островах голубі живуть, і ніхто їм в ніс не тицяє. Одягнений нормально, як усі тут одягаються, — сорочка навипуск, короткі штани. Тільки чорний. Весь.

— Ти, може, Корнія шукаєш? — запитує він.

Співчутливо так запитує. Зовсім як Корній.

— Вигляд у тебе якийсь скуйовджений, — каже.

— Та ні, — відповідаю я з досадою. — Це я спітнів просто. Гаряче тут у вас…

— А-а… Так ти б мундир свій скинув, чого ти в ньому прієш… А Корнія ти поки що краще не шукай, Корній зараз страшенно заклопотаний…

Чисто так розмовляє алайською, між іншим, грамотно, і вимова в нього така столична, з придихом. Стильно розмовляє. Ну, пояснює він мені щось про Корнія, де зараз Корній і чим він займається, а я все позираю на його візок і, чесно вам скажу, хлопці та дівчатка, нічого вже не чую, що він там мені говорить.

Значить, так. Ну, візок — він і є візок, не в візку справа. А от на цьому візку лежить у нього величезний, нібито шкіряний мішок. Шкіряний і ззовні ніби маслом облитий, коричневий такий, неначе куртка бронехідника. Зверху він, значить, гладенький, без жодної зморшки, а внизу весь якийсь зім’ятий, весь у зморшках і складках. І ось там, у цих самих зморшках і складках, я ще від самого початку помітив якийсь рух. Спершу думав — видалося. Потім… Одним словом, там було око. Відірвіть мені руки-ноги — око! Якась складка там розсунулась тихенько, і глянуло на мене велике кругле темне око. Сумне таке й уважне. Ні, хлопці та дівчатка, дарма я сьогодні в цей коридор пішов. Воно, звісно, Бійцівський Кіт є бойова одиниця сама собою й таке інше, та все ж таки про такі зустрічі в статуті жодним словом не йдеться…

Стою я, тримаюся за стінку і знай собі товчу: «Так точно… Так точно…» А сам думаю: забери ти це від мене, ну, справді, чого ти тут стоїш? І зрозумів мій чорний, зрозумів, що мені треба перепочити. Каже хрипким басом:

— Звикай, алайцю, звикай… Ходімо, Джонатане!

А потім по-алайськи нормальним голосом:

— Ну, бувай здоровий, хоробрий брате… Ух як тебе скрутило. Та не бійся ти, не бійся, Бійцівський Коте! Це ж не джунглі…

— Так точно, — сказав я сто сорок восьмий раз.

Блиснув він своїми білками та зубами на прощання і рушив з візком далі по коридору. Подивився я йому вслід — зміїне молоко! — візок той котиться сам собою, а він поруч із ним чимчикує сам собою, зовсім окремо, і вже знов лунають голоси: один, значить, хрипкий бас, а другий — нормальний, але розмовляють вони вже обидва якоюсь невідомою мовою. І на лопатках у цього чорного напис півколом: ГІГАНДА. Нічогенька така зустріч, га? Ще одна така зустріч, і я у власні чоботи ховатися почну. «Звикай, алайцю, звикай». Не знаю, може, я колись і звикну, але в найближчі п’ятдесят років ви мене в цей коридор медяником не заманите… Додивився я, як вони в цей склеп втиснулися, зачинили за собою двері, та й пішов геть від цього паскудного місця. Тримаючись за стіну.

Від цього самого дня стало в нашому будиночку тіснувато. Сунуть хмарою. Через нуль-кабіну прибувають по двоє, по троє. Ночами й особливо під ранок від «привидів» у саду суцільний нявкіт стоїть. Деякі вивалюються просто з чистого неба — один у басейн торохнув, коли я вранці купався, теж влаштував мені свято. І всі вони до Корнія, і всі вони гелгочуть різними мовами, й у всіх у них справи, й у всіх невідкладні. До холу вийдеш — гелгочуть. До їдальні зайдеш попоїсти — сидять по двоє, по троє, їдять і знову ж таки гелгочуть, причому одні попоїли — інші звідкись приходять… Я на це просто дивитися не міг: скільки вони хазяйського добра марнують, хоч би з собою приносили, чи що… Невже не розуміють, що на всіх не настачиш? Совісті люди не мають, ось що я вам скажу. Щоправда, треба все ж віддати їм належне: мішків з очима я серед них більше не помітив. Були серед них, звичайно, досить моторошні екземпляри, але щоб уже повен міх — ні, таких більше не було. І на тім спасибі. Я день терпів, два терпів, а потім від цього нашестя, чесно скажу, хлопці та дівчатка, просто втік. Візьмеш зранку Драмбу — і на стави кілометрів за п’ятнадцять від цього прохідного двору. Я там стави знайшов, розкішне місце, очерети, прохолода, качок сила-силенна…

Звісно, може, я вчинив неправильно, виявив легкодухість. Напевно, я мав би там серед них вештатися, нипати, підслуховувати там, підглядати, мотати на вус. Але, хлопці та дівчатка, я ж і старався. Сядеш де-небудь у кутику в вітальні, рота роззявиш, вуха розвісиш — ні чорта не зрозуміти. Гелгочуть незрозумілими мовами, креслять якісь криві, розмотують одне в одного перед носом якісь рулони голубого паперу з позначками, одного разу навіть карту імперії вивісили, добру годину по ній пальцями повзали… вже, здавалось би, чого простіше — карта, а так я й не зрозумів, чого вони одне від одного домагалися, чого не поділили… Одне я, хлопці та дівчатка, зрозумів: щось у нас там коїться або от-от має скоїтись. Тому весь цей гадючник і заворушився.

Коротше кажучи, вирішив я надати ініціативу супротивникові. Розібратися в ситуації я не вмію, завадити їм ніяк не можу, і залишається мені розмірковувати приблизно так: якщо вони мене тут тримають — значить, я їм для чогось потрібен, а якщо я їм потрібен, то що б вони там не затівали, а рано чи пізно до мене звернуться. Отоді ми й подивимося, як діяти. А поки що будемо на стави ходити, Драмбу муштрувати й чекати — може, щось підвернеться.

І, між іншим, підвернулось.

Якось іду я на сніданок. Дивлюся — за столом Корній. І до того ж сам. Останніми днями я рідко бачив Корнія, та й то довкола нього завжди люд юрмився. А тут сидить сам, молоко сьорбає. Ну, привітав я його, сідаю навпроти. І дивно мені якось стало — скучив я за ним, чи що? Тут уся штука, мабуть, крилася в його обличчі. Гарне в нього все-таки обличчя. Є в ньому щось дуже мужнє і водночас, навпаки, дитяче, чи що? Словом, обличчя людини без усяких там потаємних намірів. Такому і не хочеться вірити, а віриш. Розмовляємо ми з ним, а я повсякчас собі нагадую: обережно, Коте, другом він тобі аж ніяк не може бути, нема чого йому бути твоїм другом, а якщо він не друг — значить, ворог… І тут він раптом каже ні з того ні з сього:

— А чому ти, Гаґу, ніколи ні про що мене не питаєш?

Отакої — не питаю його ні про що. А де ж мені його про щось питати, коли я цілими днями його не бачу? І чомусь мені так гірко стало і страшенно закортіло сказати йому прямо: «А щоб брехні менше слухати, друже лукавий». Та я, звичайно, цього не сказав. Пробурмотів тільки:

— Чому не ж питаю? Питаю…

— Розумієш, — каже він, і тон у нього такий, неначе він просить у мене вибачення, — я ж не можу тобі довгі лекції читати. По-перше, я не маю на це часу, сам бачиш. І хотів би з тобою більше часу проводити, та не виходить. А по-друге, лекції — це, як на мене, нудота рідкісна. Хіба цікаво слухати відповіді на питання, яких ти не ставив? Чи ти, може, думаєш інакше?

Я розгубився, замугикав щось самому собі незрозуміле, і тут завалюють до їдальні двоє, а за ними ще й третій. Сяють усі троє, як начищені мідні чайники. І ніби втрьох несуть крихітну круглу коробочку та з цією коробочкою — прямісінько до Корнія.

— Вона? — каже Корній, піднімаючись їм назустріч.

— Вона, — відповідають вони мало не хором і відразу замовкають.

Я давно помітив, що в присутності Корнія вони не гелгочуть. У присутності Корнія вони тримаються як належить. Корній, видно, жартувати не любить.

Так. Наминаю я якусь нібито рибу, запиваю гарячим пійлом, а Корній бере цю коробочку двома пальцями, відкриває її обережно й дістає з неї вузьку червону стрічку. Ці троє дихати перестали. В їдальні тиша, і чути тільки, як гелгочуть у вітальні. Корній цю червону стрічку роздивився уважно — просто так і на світло, — а потім сказав неголосно:

— Молодці. Розмножте і роздайте.

І пішов з їдальні. Лише біля самих дверей спохопився, повернувся до мене і сказав:

— Вибач, Гаґу. Нічого не можу вдіяти.

Я лише плечем смикнув — мені що… будь ласка! Ну, з оцих трьох двоє пострибали за Корнієм, а третій залишився і почав акуратно вкладати цю червону стрічку назад у коробочку. Я сиджу злий, ненавиджу їсти у присутності сторонніх. Але він на мене ніби й не зважає. Він прямує через усю їдальню в кут, де в Корнія стоїть якась шафа не шафа, скриня не скриня… одним словом, ящик, поставлений на попа. Я цей ящик бачив сто разів і ніколи не звертав на нього уваги. А він підходить до цього ящика і зсовує зверху якусь шторку, і в стінці ящика утворюється яскраво освітлена ніша. Він кладе свою коробочку в цю нішу і опускає шторку. Лунає коротке гудіння, на ящику спалахує жовте око. Цей тип знову піднімає шторку… і тут, хлопці та дівчатка, я їсти перестав. Бо дивлюсь — а в ніші вже дві коробочки. Цей тип знов опускає шторку — знов загуділо, знов загорілося жовте око, підіймає він шторку — чотири коробочки. І пішов, і пішов… Я сиджу і тільки очима лупаю, а він — шторку вгору, шторку вниз, гудок, жовте око, шторку вгору, шторку вниз… І за хвилину в нього цих коробочок назбиралась ціла ніша. Вигріб він їх відтіля, порозпихав по кишенях, підморгнув мені й вискочив геть.

Знову я нічого не второпав. Та тут жодна нормальна людина не второпала б. Але я одне зрозумів: це ж треба, яка машина! Я встав — і до ящика. Оглянув його з усіх боків, навіть спробував ззаду зазирнути, проте голова не пролізла, тільки вухо прищемив. Гаразд. А шторка піднята, і ніша ця так світлом і сяє мені у вічі. Зміїне молоко! Я озирнувся і хап зі столу зіжмакану серветку… Скотив її в кульку між долонями і жбурнув у нішу — здалека жбурнув про всяк випадок, мало там чого. Ні, все нормально. Лежить собі папірець, нічого йому не робиться. Тоді я обережненько узявся за цю шторку та потягнув її вниз. Шторка легенько зрушилась, просто-таки сама пішла. Клац! І, як і належить, загуділо, загорілася жовта лампа. Ну, Кіт! Потягнув я шторку вгору. Справді. Дві паперові кульки. Я їх звідти виделкою обережно вигріб, дивлюсь — однакові. Тобто однаковісінькі! Відрізнити абсолютно неможливо. Я їх і так дивився, і сяк, і на просвіт — навіть, дурило, понюхав… Однакові.

Що ж це виходить? Золотий би мені зараз, і я ходив би в мільйонерах. Почав я нишпорити по кишенях. Ну, не золотий, думаю, то хоча б гріш мідний… Нема гроша. І тут намацую я свій єдиний патрон. Унітарний патрон калібру вісім і одна десята. Ні, навіть у цю мить я ще не усвідомлював, що тут до чого. Просто подумав: коли вже грошей немає, то хоч патронів нароблю, вони теж грошей варті.

І тільки як у ніші переді мною заблищало міддю шістнадцять штучок, тільки тоді до мене нарешті дійшло: шістнадцять патронів — та це ж ціла обойма! Повний магазин, хлопці та дівчатка!

Стою я перед цим ящиком, дивлюся на свої патрончики, і такі цікаві думки в голові моїй блукають, що я негайно спохопився і роззирнувся довкіл, чи не підслуховує та не підглядає хто за мною. Гарну машину вони собі тут придумали, годі й казати. Корисна машина. Багато всякого добра я в них побачив, але таку ось корисну річ тільки вдруге бачу. (Перша — це Драмба, звичайно.) Ну що ж, дякую. Зібрав я патрончики свої, зсипав їх у кишеню куртки, відтягнули вони мені кишеню, і відчув я, хлопці та дівчатка, ніби, засяяло нарешті щось переді мною вдалині.

Машинкою цією я потім ще не раз користувався. Збільшував потроху запас патронів; гудзик у мене відірвався — і я про всяк випадок гудзиків собі формених два комплекти наробив; ну й ще там дещицю. Спочатку я остерігався, та потім геть знахабнів: вони поряд за столом їдять та гелгочуть, а я стою собі біля ящика та знай клацаю шторкою. І хоч би хто увагу звернув! Безпечний люд, важко зрозуміти, як це вони збираються нашою планетою керувати при такій своїй безпечності. Та їх у нас складаними ножичками різати будуть. Адже ж я тут просто в них на очах міг би всю їхню секретну документацію скопіювати. Була б документація… Вони ж на мене ну зовсім ніякої уваги не звертали. Хочеш підслуховувати — підслуховуй, хочеш підглядати — підглядай… Так, дехто гляне неуважно, всміхнеться тобі і — знову гелготіти. Аж прикро навіть, зміїне молоко! Все ж таки я — Бійцівський Кіт його високості, не шпана яка-небудь дрібна, переді мною такі-от шпаки з тротуару сходили ще й капелюха знімали… Щоправда, не кожного дня знімали, а тільки в дні тезоіменитства, та байдуже. Так і кортіло мені стати якось у дверях і гаркнути по-гепардівськи: «Стр-рунко! Очі на мене, неміч тарганяча!» Тоді б заметушились! Потім я, звичайно, заборонив собі на ці теми міркувати. Я не маю права свою гідність принижувати. Навіть подумки. Нехай усе іде як іде. Мені самому всіх їх по стійці «струнко» все одно не переставити. Та й немає переді мною такого завдання…

Корній мій у ці дні геть змарнів. Мало того, що йому це гелготіння треба було регулювати, так ще й звалилися на нього особисті неприємності. Всього я, звичайно, не знаю, та от якось повернувсь я під вечір зі ставів — стомлений, спітнілий, ноги гудуть, — викупався й завалився у траву під кущами, де мене ніхто не бачить, а я всіх бачу. Тобто бачити особливо не було кого — хто залишався, ті всі сиділи в Корнієвому кабінеті, була в них там чергова нарада, — а в саду було порожньо. І тут двері нуль-кабіни розчиняються, й виходить звідти чоловік, якого я досі тут ніколи не бачив. По-перше, одяг на ньому. Котрі наші — вони все більше в комбінезонах або в барвистих таких сорочках із написами на спині. А цей — не знаю навіть, як визначити. Щось таке на ньому строге, статечне. Матеріальчик сірий, зрозумів? — стильний, і відразу видно, що не кожному такий по кишені. Аристократ. По-друге, обличчя. Тут я пояснити вже зовсім не вмію. Ну, волосся чорне, очі сині — не в цьому справа. Нагадав він мені чимось того рум’яного лікаря, який мене відходив, хоч цей був зовсім не рум’яний і вже ніяк не добряк. Вираз однаковий, чи що?.. В наших такого виразу я не бачив, наші або веселі, або заклопотані, а цей… ні, не знаю, як сказати.

Словом, вийшов він із кабіни, пройшов так рішучо повз мене і — в дім. Чую: гелготіння в кабінеті враз затихло. Хто ж це такий до нас завітав, гадаю. Вище начальство? В цивільному? І стало мені страх як цікаво. От, думаю, взяти б такого в заручники. Велику справу можна було би прокрутити… І почав я собі уявляти в усіх подробицях, як я цю справу прокручую, — уява, значить, у мене розігралася. Потім спохопився. В кабінеті вже знову гелготять, і тут на сходи виходять двоє — Корній і цей самий аристократ. Спускаються і повільно рухаються доріжкою назад до нуль-кабіни. Мовчать. В аристократа обличчя замкнуте, рот у лінійку стиснутий, голову несе високо. Генерал, хоч і молодий. А Корній мій голову звісив, дивиться під ноги й губи кусає. Засмучений.

Я лиш устиг подумати, що й на Корнія тут, видно, знайшлась управа, як вони зупиняються зовсім неподалік від мене, і Корній каже:

— Ну що ж… Дякую, що прийшов.

Аристократ мовчить. Лише плечима легенько повів, а сам дивиться вбік.

— Ти знаєш, я завжди радий бачити тебе, — каже Корній. — Нехай навіть отак, нашвидкуруч. Я ж розумію, ти дуже заклопотаний…

— Не треба, — каже аристократ з прикрістю. — Не треба. Давай краще прощатися.

— Давай, — каже Корній.

І з такою покорою він це сказав, що мені аж страшно стало.

— І ось що, — каже аристократ. Твердо так каже, неприємно. — Мене тепер довго не буде. Мати залишається сама. Я вимагаю: облиш її мучити. Раніше я про це не говорив, бо раніше я був поруч і… Одним словом, роби що хочеш, але мучити її облиш!

Корній щось сказав, майже прошепотів — так тихо, що я не вловив його слів.

— Можеш! — каже аристократ з притиском. — Можеш поїхати, можеш зникнути… Всі ці… всі ці твої заняття … З якого дива вони цінніші за її щастя?

— Це зовсім різні речі, — каже Корній з якимось тихим відчаєм. — Ти просто не розумієш, Андрію…

Я мало не підстрибнув у кущах. Ну зрозуміло ж — ніякий це не начальник і не генерал. Це ж його син, вони навіть схожі!

— Я не можу поїхати, — продовжує Корній. — Я не можу зникнути. Це нічого не змінить. Ти думаєш: око не бачить, душа не болить. Це не так. Постарайся зрозуміти: несила тут щось зробити. Це доля. Розумієш? Доля.

Цей самий Андрій задер голову, поглянув на батька зневажливо, ніби плюнути в нього хотів, аж раптом його аристократичне обличчя жалібно затремтіло — от-от заридає, він якось недоладно махнув рукою і, нічого не кажучи, щодуху попрямував до нуль-кабіни.

— Бережи себе! — гукнув йому вслід Корній, але того вже не було.

Тоді Корній повернувся й пішов у дім. На сходах він постояв якийсь час — не менше хвилини, напевно, стояв, наче збираючись із силами та думками, — потім розпростав плечі і тільки після цього переступив через поріг.

Такі от справи! Напосілися на чоловіка. І дружина ця, і син — обидва гарні. І чого напосілися? Незрозуміло ж, що їм від нього треба. Гаразд, не моє це діло. Тільки шкода його. Я б, звісно, на його місці накидав цьому синочкові плюхів, щоб знав своє місце і не встрявав, та тільки на Корнія це не схоже. Тобто не схоже, щоб він кому-небудь міг плюхів накидати… вірніше, плюхів він накидати міг би, по-моєму, кому завгодно, сила та спритність у нього неймовірні. Бачив я раз, як вони вовтузились біля басейну — Корній, а проти нього троє його цих… ну, офіцерів, абощо… Як він їх кидав! Це ж любо було глянути. Тож стосовно плюхів ви будьте спокійні. Але тут справа в тому, що без крайньої потреби він нікому плюхів не стане накидати… не те що плюхів, різкого слова від нього не почуєш… Хоча, з іншого боку, звичайно, був один випадок… Якось раз поткнувся я до нього в кабінет — не пам’ятаю, навіщо. Чи то книжку якусь узяти, чи то стрічку для проектора. Одним словом, того дня йшов дощ. Поткнувся і потрапив раптом у цілковиту пітьму. Я навіть засумнівався. Не було ще такого, щоб я в оцьому домі посеред білого дня потрапляв у темне приміщення. Може, мене помилково до якоїсь комірчини занесло? І раптом звідти, з пітьми, голос Корніїв:

— Проженіть ще раз від самого початку…

Тоді я ступив крок уперед. Стіна за мною затяглась, і стало геть темно, як у нічному тирі. Я витягнув перед себе руки, щоб не торохнутись об що-небудь, двох кроків не ступив — заплутався пальцями в якійсь матерії. Я навіть здригнувся від несподіванки. Що ще за матерія? Звідки вона тут, у кабінеті? Ніколи її тут раніше не було. І раптом чую голоси, і щойно я ці голоси зачув, то про матерію і думати забув, і завмер, і дихати перестав.

Я відразу зрозумів, що розмовляють імперською. Я це їхнє хурли-мурли де хочеш упізнаю, сипіння це пискляве. Розмовляли двоє: один — нормальний щуроїд, так би й різонув його з автомата, а другий… ви, хлопці та дівчатка, не повірите, я спершу сам не повірив. Другий був Корній. Ну справді — його голос. Тільки розмовляв він, по-перше, по-імперському, а по-друге, на таких басах, яких я досі не те щоб від Корнія — взагалі на цій планеті ні від кого не чував. Це, хлопці та дівчатка, був справжній допит, от що це було. Я цих допитів набачився, знаю, як там розмовляють. Тут помилки бути не може. Корній йому так люто: гррум-тррум-бррум! А той, боягуз паскудний, йому у відповідь жалібно: хурли-мурли, хурли-мурли… Зраділо моє серце, чесне слово.

Розумів от, на жаль, я лише з п’ятого на десяте, та й те, що розумів, до мене якось не доходило по-справжньому. Виходило ніби, що цей щуроїд — не простий солдат чи, скажімо, міщанин, а якесь велике цабе. Може, маршал, а може, й міністр. І їхня розмова постійно велася про корпуси та про армії, а також про становище в столиці. Тобто я це збагнув тому, що слова «корпус», «армія», «столиця» мені знайомі, а вони весь час повторювались. І ще мені було зрозуміло, що Корній постійно натискає, а щуроїд хоч і звивається, хоч і підлабузнюється, але чогось не договорює, смугастик, крутить, падлюка. Корній гримів усе лютіше, щуроїд пищав усе жалібніше, і особисто мені було цілком зрозуміло, що от саме зараз і треба було би вліпити як слід, — я навіть весь уперед подався, торкаючись носом тканини, що відокремлювала мене від допитної, щоби нічого не пропустити, коли ця сволота завищить і почне викладати, чого від нього домагаються. Але щуроїд раптом зовсім замовк — зомлів, чи що? — а Корній сказав звичайним голосом, по-російськи:

— Досить непогано, Вальдемаре, ви вільні. Тепер спробуємо підсумувати. По-перше…

Так я, хлопці та дівчатка, й не дізнався, що там було по-перше. Засвітили мені в чоло з такою силою, що мені стало світло в цій темряві, і очуняв я, хлопці та дівчатка, вже у вітальні. Сиджу на підлозі, очима лупаю, а наді мною стоїть, потираючи плече, оцей самий Вольдемар, здоровенний дядько, макітра під самісіньку стелю, обличчя в нього розгублене й засмучене, дивиться він на мене з-під стелі та й каже — чи то докірливо, чи то винувато:

— Ну що ж ти, голубчику? Чого ж ти там стирчав у темряві? Звідки ж мені було знати? Ти вже даруй мені, будь ласка… Не вдарився?

Я помацав обережно своє перенісся — є в мене там перенісся чи його вже нема, — так-сяк підвівся і кажу:

— Ні, — кажу. — Не вдарився. Мене вдарили — це було.