Хлопець із пекла

Розділ VII

За сніданком Корній не сказав мені жодного слова, навіть не глянув на мене. Ніби мене за столом і нема зовсім. Я, природньо, підібрався, чекаю, що буде, і на душі, треба сказати, гидко до краю. Весь час чи то вимитись хочеться, чи то взагалі здохнути. Ну, поїв я так-сяк, піднявся до себе, натягнув форму — не допомагає. Якось навіть гірше стало. Узяв портрет його високості — вислизнув він з моїх рук, закотився під ліжко, я й шукати не став. Сів перед віконцем, лікті на підвіконня поставив, дивлюсь у сад — нічого не бачу, нічого не хочу. Додому хочу. Просто додому, де все не так, як тут. Що за доля в мене собача? Нічого ж у житті не бачив. Тобто бачив, звичайно, багато, іншому стільки і не насниться, скільки я наяву бачив, а от втіхи — ані найменшої. Почав пригадувати, як герцог мене тютюном обдарував, — покинув, не помагає. Замість його обличчя постійно зринає цей хирляк, сухорлява його фізія, вся в кров’яці. А замість його голосу — зовсім інший голос, і він усе повторює: «Навіщо це? Навіщо це?» Звідки я знаю — навіщо?

Потім раптом розчинилися двері, увійшов Корній — як хмара, очі — блискавки, — ні слова не кажучи, жбурнув мені мало не в обличчя пачку якихось аркушів, і, знову нічого не кажучи, повернувся і пішов. І дверима гримнув. Я мало не завив від туги, копнув ці аркуші — по всій кімнаті розлетілися. Почав знов у сад дивитися — чорно перед очима, не можу. Підібрав аркуш, який був найближче, почав читати. Потім другий, потім третій… Потім зібрав усі, склав за порядком, почав читати знову.

Це все були звіти. Корнієві люди, які, як я розумію, були закинуті до нас, працювали там у нас: хто двірником, хто перукарем, а хто й генералом. І от вони, значить, доповідали Корнієві про свої спостереження. Чиста робота, годі й казати. Професіонали.

Ну, було там про цього хлопчину, про Данґа. Жив він, як і я, у столиці й навіть неподалік від мене, навпроти зоопарку. Батька його вбили ще під час першого Тарського інциденту. Він був науковцем, ловив у гирлі Тари якихось своїх наукових риб, ну, там його випадково й порішили. Залишився він один із матір’ю. Як і я. Тільки мати його була інтелігентною і пішла в учительки, музику викладала. А він, між іншим, теж був хлопцем з головою. Премії всілякі у школі хапав, здебільшого — з математики. Він здібності мав великі, ніби як я до техніки, тільки більші. Коли почалася ця війна, він під час чи не першого бомбардування потрапив під бомбу, ребра йому потрощило, праву ногу назавжди скалічило.

І поки я, значить, брав Аріхаду, придушував повстання й ходив десантом у гирло Тари, він цілодобово лежав удома. Я не докоряю йому, він там намордувався, може, ще більше за мене: в їхній дім влучило дві бомби, його отруїло газами, всіх мешканців будинку потім виселили, залишилися вони вдвох із матір’ю в отій руїні — не знаю, чому мати не захотіла переїжджати. І от, значить, мати його щодня йшла на роботу, тепер уже не в музичну школу, а на патронний завод. Іноді на цілу добу йшла, іноді на дві. Залишить йому яку-небудь їжу, суп у ватник закутає, щоби він міг дотягтися, — сам він з ліжка майже не вставав — і піде. Але от одного разу вона пішла, та й не повернулася. Невідомо, що з нею сталося. Цей Данг уже геть загинався, коли на нього випадково вийшов Корніїв розвідник. Словом, моторошна історія, що й казати. Просто в центрі столиці гинув від голоду та холоду хлопець, причому великий математичний талант, навіть величезний, і всім на нього було начхати. Так би й здох, як собака під парканом, якби не цей тип. Ну, він раз до нього прийшов, другий прийшов, їжу йому носить. А хлопець візьми та й розколи його! Той тільки рота роззявив. А Данг йому щось на зразок ультиматуму: або ви мене звідси до себе візьмете, у ваш світ тобто, або я повішусь. Он, каже, петелька висить, бачите? Ну, Корній, звісно, віддав розпорядження… Така от історія.

Там ще багато чого було. Але здебільшого, звичайно, про можновладців. Було там і про герцога, і про Одноокого Лиса, і про пана фельдмаршала Брагга, про всіх там було. Як вони політику роблять, як вони розважаються у вільний час… Я періодично переставав читати, нігті гриз, щоби заспокоїтися. І про її високість теж було. Виявляється, гофмаршалом у палаці служила теж Корнієва людина, тож сумніватися не доводиться. Це ж не те що для мене матеріали підбиралися. Це ж Корній їх з якоїсь справи насмикав, просто з м’ясом видирав. Ну, гаразд.

Склав я ці аркуші акуратною купкою, підрівняв, зважив на руці й знову ними по кімнаті пустив. Взагалі-то, якщо казати чесно, лишалось мені одне: куля в лоб. Хребет вони мені переламали, от що. Домоглися свого. Весь світ в очах перевернули сторч ногами. Як жити — не знаю. Навіщо жити — не розумію. Як тепер Корнієві в очі дивитись — і зовсім не відаю. Ех, думаю, розженуся я зараз по кімнаті, руки по швах і — у віконце, головою вниз. І всьому кінець, хоч тільки й другий поверх. Та тут якраз приперся Драмба, вимагає чергове креслення. Розхолодив він мене. А коли пішов, почав я вже спокійніше міркувати. Цілу годину сидів, нігті гриз, а потім пішов і скупався. 1 прийшло до мене якесь дивне полегшення. Ніби якийсь хворобливий пухир у моїй душі надувався, надувався, а тепер от луснув. Ніби я з якимись боргами розрахувався. Ніби я цим відчаєм своїм якусь провину перед кимось спокутував. Не знаю перед ким. І не знаю яку. І в голові у мене лише одне: додому, хлопці та дівчатка! По домівках! Усі мої борги, які ще залишилися, — всі вони там, удома.

За обідом Корній мені каже, не дивлячись, суворо, непривітно:

— Прочитав?

— Так.

— Зрозумів?

— Так.

На цьому наша розмова і скінчилася.

Після обіду зазирнув я до Драмби. Трудиться мій рядовий на повну котушку, тільки стружка летить. Весь у тирсі, в гарячому мастилі, руки так і літають. Одне задоволення на нього дивитися. Швидко в нього справа просувалася — просто на диво. А мені тепер залишалося тільки одне: чекати.

Ну, чекати довелось недовго, днів два. Коли машинка була готова, я її склав у мішок, відніс до ставів, зібрав там і випробував з молитвою. Нічогенька собі машинка, молотить. Плюється, та все ж таки вона вийшла краща, ніж у наших повстанців, які робили свої шмар-кавки взагалі з обрізків водогінних труб. Ну, повернувся я, запхав її разом з мішком до залізного ящика. Готовий.

1 ось того самого вечора (я вже спати намилився) відчиняються двері, і стоїть у мене на порозі ця жінка. Дякувати Богу, я ще не роздягся — сидів на ліжку у формі та знімав чоботи. Правий зняв, та щойно взявся за лівий, дивлюся — вона. Я нічого навіть подумати не встиг, тільки глянув і, як був в одному чоботі, підхопився перед нею й виструнчився. Гарна вона була, хлопці та дівчатка, аж страх — ніколи я у нас таких не бачив, та й не побачу, напевно, ніколи.

— Вибачте, — каже вона, усміхаючись. — Я не знала, що тут ви. Я шукаю Корнія.

А я мовчу, як бовдур дерев’яний, і тільки очима її їм, та майже нічого не бачу. Очманів. Вона обвела поглядом кімнату, потім знову на мене подивилася — пильно, уважно, вже без усмішки, — ну, бачить, що пуття від мене ніякого, кивнула і вийшла, і двері за собою тихенько причинила. І чи вірите, хлопці та дівчатка, мені здалося, що після того, як вона пішла, в кімнаті відразу стало темніше.

Довго я стовбичив отак, в одному чоботі. Всі думки мої сплутались, нічогісінько я не тямив. Навіть не знаю, в чому ж тут справа: чи то освітлення було якесь особливе тієї миті, а може, й сама ця мить була для мене особливою, та я потім півночі все крутився і ніяк не міг опам’ятатися. Згадував, як вона стояла, як дивилася, що казала. Зрозумів, звісно, що вона мені неправду сказала, що аж ніяк вона не Корнія шукала (знайшла, де шукати!), а зайшла сюди навмисно, на мене подивитись.

Ну, це байдуже. Інша думка мене у смертельну нудьгу загнала: зрозумів я, що довелося мені побачити в цю хвилину маленьку частинку справжнього великого світу цих людей. Адже Корній мене до цього світу не пустив, і правильно, напевно, зробив. Я б у цьому світі руки на себе наклав, бо це неможливо: бачити таке щохвилини і знати, що ніколи ти таким, як вони, не будеш і ніколи ти такого, як вони, не матимеш, а ти серед них, як сказано у священній книзі, до кінця днів своїх залишишся «бридкий, огидний і затхлий»… Словом, погано я спав тієї ночі, хлопці та дівчатка, можна сказати, що й зовсім не спав. А ледве засіріло, я вибрався у сад і заліг у кущах на своєму постійному спостережному пункті. Закортіло мені побачити її ще раз, розібратися, зрозуміти, чим це вона мене вчора так вразила. Бо ж бачив я її й раніше, з оцих-от самих кущів і бачив…

І от коли вони йшли доріжкою до нуль-кабіни, поруч, але не торкаючись одне одного, я дивився на неї і мало не плакав. Нічого знову я в ній не бачив. Ну, гарна жінка, не заперечую, — і все. В її синіх очах була порожнеча, і біля рота з’явилися зморшки.

Вони пройшли повз мене мовчки, і тільки біля самої кабіни вона, зупинившись, промовила:

— Ти знаєш, в нього очі вбивці…

— Він і є вбивцею, — тихо відповів Корній. — Професіонал…

— Бідолашний ти мій, — сказала вона і погладила його долонею по щоці. — Якби тільки я могла з тобою залишитися… але я справді не можу. Мені тут тоскно…

Я не став далі слухати. Це ж вони про мене говорили. Прокрався я до своєї кімнати, подивився у дзеркало. Очі як очі. Не знаю, чого їй треба. А Корній правильно їй сказав: професіонал. Тут соромитись нічого. Чого мене навчили, те й умію… І я всю цю історію від себе відкинув. У вас своє, у мене — своє. Моє діло зараз — чекати і дочекатися.

Як я три останні дні провів — не знаю. їв, спав, купався. Знову спав. З Корнієм ми майже не розмовляли. І не тому, що він не пробачив мені за цей випадок чи всяке там, ні. Просто він був дуже заклопотаний. Тепер уже до останньої межі. Навіть змарнів. Народ до нас знову занадився, так і пруть. Не повірите — дирижабль прилетів, цілу добу висів над садом, а під вечір як посипались із нього, як посипались… Та от що дивно — за весь цей час жодного «привида». Я вже давно помітив: «привиди» в них тут прибувають або пізно ввечері, або рано-вранці, не знаю вже чому. Тож удень я був як у тумані, ні на що уваги не звертав. А коли сонце зайде, зорями небо всіє, так я вже біля вікна з машинкою на колінах. А «привидів» нема, хоч ти лусни. Я чекаю, а їх нема. Я вже, чесно кажучи, тривожитися почав. Що це, думаю, навмисно? І тут він усе на сто років вперед розрахував?

За весь цей час тільки одна цікава подія і сталася. Останнього дня. Хроплю оце я перед своєю нічною вахтою, і раптом будить мене Корній.

— Чого це ти серед білого дня спати завалився? — питає він мене невдоволено, проте невдоволення це, бачу, якесь несправжнє.

— Спекотно, — кажу. — Зморило.

Зморозив, звичайно, спросоння. Цього дня якраз дощик моросив від самісінького ранку.

— Ох, розбестив я тебе, — каже він. — Ох, розбестив. У мене руки не доходять, а ти користаєш… Ходім! Ти мені потрібен.

Отакої, думаю. Знадобився. Ну, звичайно, підхоплююсь, ліжко доводжу до ладу, беруся за сандалії, і тут він мені видає:

— Ні, — каже. — Це облиш. Одягни форму. Та опорядись як слід… зачешись. Гевал гевалом, дивитись сором…

Ну, хлопці та дівчатка, думаю, моря горять, ліси течуть, мишка в камені втопилась. Форму йому. І так мені цікаво стало, що нема слів. Одягаюся, затягуюсь до упору, зачесався. Підборами клацнув. Слуга вашої ясновельможності. Він оглянув мене з голови до ніг, усміхнувся чогось, і пішли ми через увесь будинок до нього в кабінет. Він заходить першим, відступає на крок убік і чітко по-алайськи промовляє:

— Дозвольте, пане старший бронемайстре, відрекомендувати вам. Бійцевий Кіт його високості, курсант третього курсу Особливої столичної школи Гаґ.

Дивлюся — і в очах моїх потемніння, а в ногах дрож. Просто переді мною, як привид, сидить, розвалившись у кріслі, офіцер-бронехідник. Блакитний Дракон, «Вогонь на колесах» у натуральну величину, в похідній формі з усіма розпізнавальним знаками. Сидить, нога на ногу, черевики виблискують, шипами вишкірились, коричнева шкіряна куртка з підпалинами, з плеча звисає блакитний шнур — той ще вовчара, значить… І морда як у вовчари, палена пересаджена шкіра лисніє, голова побрита наголо, з коричневими від опіків плямами, очі як оглядові щілини, без вій… Долоні мої, хлопці та дівчатка, самі собою вперлися у стегна, а підбори так клацнули, як ніколи ще тут не клацали.

— Вільно, курсант, — промовляє він сиплим голосом, бере з попільнички сигаретку та затягується, не відриваючи від мене своїх оглядових щілин.

Я опустив руки.

— Кілька запитань, курсанте, — сказав він і поклав цигарку назад на край попільнички.

— Слухаю вас, пане старший бронемайстре!

Це не я кажу, це мій рот сам собою відбарабанює. А я цим часом думаю: що ж це таке, хлопці та дівчата? Що ж це коїться? Нічого не розумію. А він каже, нерозбірливо так, ковтаючи слова, я цю їхню манеру знаю:

— Чув, що його високість удостоїв тебе… а-а… жувальним тютюном із власної руки.

— Так, пане старший бронемайстре!

— Це ж за які… а-а… подвиги?

— Удостоєний як представник курсу після взяття Аріхади, пане старший бронемайстре!

Обличчя в нього байдужне, мертве. Що йому Аріхада? Знов узяв цигарку, оглянув тліючий кінчик, повернув у попільничку.

— Значить, був удостоєний… Якщо так, значить… а-а… після цього ніс вартову службу у ставці його високості…

— Тиждень, пане старший бронемайстре, — сказав мій рот, а голова моя подумала: ну, чого причепився? Чого тобі від мене треба?

Він раптом весь подався вперед.

— Маршала Нагон-Гіґа в ставці бачив?

— Так, бачив, пане старший бронемайстре!

Зміїне молоко! Який пан смалений знайшовся! Я з самим генералом Фраггою розмовляв, не тобі рівня, і той з другої моєї відповіді дозволив та наказав: без звань. А цьому, мабуть, як музика: «Пане старший бронемайстре». Новопідвищений, чи як? А може, з бидла вислужувався… оговтатися ніяк не може.

— Якби зараз маршала зустрів, упізнав би його?

Оце так запитаннячко! Маршал — він був такий низенький, неповороткий, очі в нього завжди сльозилися. Але це від нежиті. Якби в нього ока не було чи, скажімо, вуха… а так — маршал як маршал. Нічого особливого. У ставці їх багато, Фраґґа був ще з бойових…

— Не можу знати, — сказав я.

Він знов відкинувся на спинку крісла і знов узявся за цигарку. Не подобалася йому ця цигарка. Він її більше в руках тримав і обнюхував, ніж затягувався. Ну й не смалив би… он недопалок який величезний, а я махру курю…

Він підібрав під себе свої цибаті ноги, піднявся, підійшов до вікна і став спиною до мене зі своєю цигаркою — лише голубий димок піднімається з-за плеча. Думає. Мислитель.

— Ну добре, — каже зовсім вже нерозбірливо, і виходить в нього «нубре». — А чи нема в тебе… а-а… курсанте, старшого брата в нас у Блакитних бронехідцях?

Навіть морду не повернув. Так, трішки вухо в моєму напрямі нахилив. А в мене, між іншим, три брати було… могли б бути, та всі померли немовлятами. І така мене лють узяла, на все разом.

— Які в мене, зміїне молоко, брати? — кажу. — Звідки в нас брати? Ми самі ледь живі…

Він швидко повернувся до мене, ніби його шилом штрикнули. Витріщився. Ну чисто бронехід! А я нібито у окопі сиджу… В мене по старій пам’яті шкіра на спині зіщулилася, а потім думаю: пішли ви всі зі своїми поглядами, теж мені — старший бронемайстер драної армії… Сам, мабуть, давав драла, все покинув, аж сюди додрапав, від своїх таки солдатів, певне, й рятувався… І відставляю я нахабно праву ногу, а руки заводжу за спину і дивлюся йому просто в оглядові щілини.

Півхвилини він, напевно, мовчав, а потім неголосно просипів:

— Як стоїш, курсанте?

Я хотів сплюнути, але втримався, звичайно, і кажу:

— А що? Стою як стою, з ніг не падаю.

І тут він рушив на мене через усю кімнату. Повільно, страшно. І не знаю я, чим би це все закінчилось, аж тут Корній зі свого кутка, де він весь цей час сидів з папірцями, подає раптом голос:

— Бронемайстре, друже мій, полегше… не заїжджайте…

І все. По обсмаленій морді пройшла якась судома, і пан старший бронемайстер, не дійшовши до мене, завернув до свого крісла. Готовий.

Скис Блакитний Дракон. Це тобі не комендатура. 1 всміхнувся я всім своїм задубілим обличчям якомога нахабніше. А сам думаю: ну, а якби не було Корнія? Вийшов би Корній на хвилинку? Вдарив би він мене, я б його вбив. Насправді, вбив би. Руками.

Він повалився у своє крісло, придушив нарешті в попільничці цю сигаретку й каже Корнію:

— Все-таки у вас тут досить спекотно, пане Корнію… Я б не відмовився від чого-небудь… а-а… освіжаючого.

— Соку? — пропонує Корній.

— Соку? А-а… ні. Якщо можна, чого-небудь міцнішого.

— Вина?

— Мабуть.

Він на мене більш не дивиться. Ігнорує. Бере в Корнія келих і запускає туди свій обсмалений ніс. Смокче. А я очманів. Тобто як це? Ні, звичайно, різне там буває… тим паче розгром… тлін… Аж ні! Це ж Блакитний Дракон! Справжній! І раптом мені як полуда з очей впала. Шнурок… вино… Зміїне молоко, та це все липа!

Корній каже:

— Ти не вип’єш, Гаґ?

— Ні, — кажу. — Не вип’ю. І сам не вип’ю, і цьому не раджу… панові старшому бронемайстрові.

І така мене зла радість розібрала, що я мало не розреготався. Вони обидва на мене вилупились. А я підійшов до цього смаленого пана, забрав у нього келих і кажу — м’яко так, по-батьківськи напучую:

— Блакитні Дракони, — кажу, — вина не п’ють. Вони взагалі спиртного не вживають. У них, пане старший бронемайстре, зарік: жодної краплі спиртного, поки хоч один смугастий пацюк засмерджує своїм диханням атмосферу Всесвіту. Це раз. А тепер шнурочок… — Берусь я за цей знак бойової доблесті, відстібаю його від ґудзика куртки й акуратненько пускаю його вздовж рукава. — Шнурок доблесті тільки за статутом вам належить пристібати до третього ґудзика зверху. Жоден справжній Дракон його не пристібає. На гауптвахтах сидять, але не пристібають. Це, значить, два.

Ах, яку я насолоду відчував. Як мені було легко і прекрасно! Оглянув я їх ще раз, як вони мене слухають, немов я сам пророк Гаїура, що вістить з ями Божу істину, та й пішов собі до виходу. На порозі я спинився і насамкінець додав:

— А під час розмови з молодшим за званням, пане старший бронемайстре, не примушуйте постійно величати себе повним титулом.

Помилки тут великої, звісно, нема, тільки поважати вас не будуть. Це не фронтовик, скажуть, це тиловий пацюк у формі фронтовика. І обсмалене обличчя вам не допоможе. Хіба мало де люди обгорають…

І пішов. Сів біля віконця, рученьки на колінах склав — добре мені так, спокійно, наче я велику справу зробив. Сиджу, перебираю у голові, як усе це було. Як Корній спочатку лиш очима лупав, а потім підібрався увесь, кожне моє слово ловив, витягши шию, а в цього фальшивого бронемайстра навіть пащека роззявилась від уваги… Та, звісно, я не довго так себе тішив, бо дуже скоро мені сяйнула думка, що насправді вийшла якась дурня, вийшло, що вони засилають до нас шпигуна, а я їм у цьому допомагаю. Консультую, значить. Як останній куплений покидьок. Зрадів, дурило! Викрив! Узяли б його там, поставили б до стінки, і справі кінець… Якій справі? Отут усе й починається. Адже Корній теж у нас сидів, і, мабуть, не один рік. Залишився цілим. А міг би й не залишитися. Що ж, добре це було б, га? Корній же. Я вже не кажу про те, що гнили би мої кістки зараз у джунглях… Ні-і, це все не так уже й просто. Та я чого ж завівся? Мене цей Дракон завів. Мені ж на нього дивитися бридко було. Раніше, будьте певні, від такого не нудило, раніше впав би я перед ним на коліна, перед хоробрим братом, чоботи б йому чистив з гордістю, а потім похвалявся б… Знаєш, кому я чоботи чистив? Старшому бронемайстрові! Зі шнуром!.. Ні-ні, обмізкувати треба, обмізкувати…

Сидів я аж до самих сутінків і все мізкував, а потім прийшов Корній, руку мені на плече поклав, достоту як тому… Данґові.

— Ну, — каже, — друзяко, дякую тобі. Я так і відчував, що ти що-небудь помітиш. Розумієш, ми його у великому поспіху готували… Одного чоловіка треба врятувати. Великого вашого науковця. Є підозра, що він переховується на західному березі озера Заґґута, а там зараз окопалася бронечастина, й нікому туди проходу нема. Тільки своїх приймають. Тож вважай, що ти сьогодні двох людей врятував. Двох хороших людей. Одного вашого й одного нашого.

Гаразд. Багато він мені ще всякого наговорив. Достоту медом по серцю. Я вже й не знав, куди очі подіти, бо коли я їх, значить, консультував, у мене, справді, і в думках не було кого-небудь рятувати. Просто від зловтіхи в мене все це вийшло.

— Коли ж він відбуває? — питаю. Просто так запитав — потік Корнієвого красномовства трішки пригальмувати.

— Вранці, — відповідає. — О п’ятій ранку.

І тут до мене дійшло. Еге, думаю. От і дочекався.

— Звідси? — питаю. Вже не просто так.

— Так, — відповідає він. — 3 цієї галявини.

Так.

— Угу, — кажу. — Треба було би його провести, подивитися наостанок. Може, ще що помічу…

Корній засміявся, знову поплескав мене по плечу.

— Як хочеш, — каже. — Але краще б тобі поспати. Ти щось останнім часом зовсім від режиму відбився. Ходімо вечеряти, і лягай-но ти спати.

Ну, пішли ми вечеряти. За вечерею Корній був веселий, давненько я його таким не бачив. Розповідав різні смішні історії з тих часів, коли працював він у нас у столиці кур’єром в одному банку, як його гангстери вербували і що з цього вийшло. Запитав він у мене, де Драмба, чому його не видно останніми днями. Я йому чесно сказав, що Драмба в мене будує укріпрайон біля ставів.

— Укріпрайон — це добре, — каже він серйозно. — Отож, у крайньому випадку буде де відсидітись. Стривай, я звільнюся, ми ще справжню військову гру влаштуємо, однаково хлопців треба буде тренувати…

Ну, побалакали ми про муштру, про маневри; а я дивлюсь, який він лагідний і привітний, а сам думаю: попросити його ще раз, чи що? Добром. Відпусти мене, мовляв, додому, га? Ні, не відпустить. Він мене доти не відпустить, поки остаточно не переконається, що я безпечний. А як його переконати, що я вже безпечний, коли я й сам не знаю цього?..

Розійшлися ми. Він побажав мені на добраніч, і пішов я до себе. Спати я, звісно, не став. Так, приліг трішки, подрімав упівока. А о третій годині вже піднявся, почав готуватися. Готувався я так, як у жоден пошук ніколи ще не готувався. Життя моє мало визначитися цього ранку, хлопці та дівчатка. О четвертій годині я вже був у саду й сидів у засідці. Час, як завжди в таких випадках, ледве повз. Та я був цілком спокійний. Ніякого мандражу, нічого. Я просто знав, що мушу виграти цю гру і що інакше бути просто не може. А час… Що ж, повільно там чи швидко, а він кінець кінцем завжди минає.

Рівно о п’ятій, щойно випала роса, залунало в мене над самим вухом знайоме хрипке нявкання, вдарило по кущах гарячим вітром, запалав над галявиною перший вогонь, і от — він уже стоїть. Поруч.

Так близько я ще його ніколи не бачив. Величезний, теплий, живий, і боки в нього, виявляється, ніби навіть шерстю вкриті і помітно ворушаться, пульсують, дихають… Кат його знає, що за машина. Не буває таких машин.

Я змінив позицію, щоби бути якнайближче до доріжки. Дивлюся — ідуть. Спереду мій Блакитний Дракон, шнурок у нього теліпається як належить, у руці — стек, це вони добре додумались: бо ж у них якщо шнурок заслужив, то обов’язково і стек, я й сам про це забув. У порядку мій Дракон. Корній крокує за ним слідом, і обидва вони мовчать — мабуть, усе вже сказано, лишається тільки руки потиснути або, як у них тут заведено, обнятися і благословити на дорогу.

Я зачекав, поки вони підійшли до «привида» впритул, чвакнув, розкриваючись, люк, — і тут я вийшов з кущів і наставив на них свою машинку.

— Стояти ані руш!

Вони разом повернулися до мене і завмерли. Я стояв на півзігнутих, припіднявши дуло автомата, — це на той випадок, якщо хто-небудь з них раптом стрибне на мене через усі десять метрів, які нас розмежовують, і тоді я зустріну його в повітрі.

— Я хочу додому, Корнію, — сказав я. — І ви мене зараз туди заберете. Без усяких там розмов та всіляких зволікань…

У світанкових сутінках обличчя їхні були дуже спокійні, і нічого не було на них, крім уваги та очікування, що я їм ще скажу. І краєм свідомості я відзначив, що Корній залишився Корнієм, а Блакитний Дракон не скинув маску, залишився Блакитним Драконом, і обидва вони були небезпечні. Ох, які небезпечні!

— Або ми туди вирушимо разом, — сказав я, — або туди не вирушить ніхто. Я вас тут обох покладу і сам ляжу.

Сказав і замовк. Чекаю. Не маю більше що сказати. Вони теж мовчать. Потім Блакитний Дракон трохи повертає голову до Корнія й каже:

— Цей хлопчисько… а-а… зовсім забувся. Може, мені прихопити його з собою? Але ж мені потрібен… а-а… денщик…

— Він не годиться в денщики, — сказав Корній, і на обличчі його ні з того ні з сього раптом з’явився той самий вираз передсмертної туги: як у шпиталі.

Я навіть розгубився.

— Мені треба додому! — сказав я. Наче пробачення просив.

Але це вже був колишній Корній.

— Кіт, — сказав він. — Ех ти, котяро… грозо мишей!