Розділ IV

Коли вони вийшли до занедбаної дороги, сонце вже підбилось високо над степом. Роса висохла, жорстка коротка трава шурхотіла і похрустувала під ногами. Міріади коників сюрчали довкола, гострий гіркий запах піднімався від нагрітої землі.

Дорога була дивна. Зовсім пряма, вона виходила з-за каламутно-синього обрію, розтинала круг землі навпіл і заходила знову за каламутно-синій небокрай, туди, де цілодобово, вдень і вночі, щось дуже далеке та велике невиразно спалахувало, мерехтіло, рухалося, надималося й опадало. Дорога була широка, вона матово відсвічувала на сонці, і полотно її ніби лежало поверх степу масивною, у кілька сантиметрів завтовшки, заокругленою по краях смугою якогось щільного, але не твердого матеріалу. Гаґ ступив на неї і, дивуючись із несподіваної пружності, кілька разів легенько підстрибнув на місці. Це, звичайно, не був бетон, але це не був і прогрітий сонцем асфальт. Щось на зразок дуже щільної гуми. Від цієї гуми йшла прохолода, а не задушливий жар розпеченого покриття. І на поверхні дороги не було помітно ніяких слідів, навіть пилюки не було на ній. Гаґ нахилився і провів рукою по гладенькій, майже слизькій поверхні. Подивився на долоню. Долоня залишилася чистою.

— Вона дуже всохлася за останні вісімдесят років, — прогудів Драмба. — Коли я бачив її востаннє, вона мала завширшки більше двадцяти метрів. І тоді вона ще рухалася.

Гаґ зіскочив на землю.

— Рухалася? Як рухалася?

— Це була саморухома дорога. Тоді було багато таких доріг. Вони оперізували всю земну кулю, і текли вони — з боків повільніше, в центрі дуже швидко.

— У вас не було автомобілів? — запитав Гаґ.

— Були. Я не можу вам сказати, чому люди захопилися створенням таких доріг. Я маю тільки опосередковану інформацію. Це було пов’язано з очищенням середовища. Саморухомі дороги очищали. Вони забирали з атмосфери, з води, із землі все зайве, все шкідливе.

— А чому вона зараз не рухається? — запитав Гаґ. — Ти не можеш її ввімкнути?

— Ні. Дорогами керували зі спеціальних центрів. Найближчий був досить далеко звідси. Та, мабуть, цих центрів більше немає. Стали непотрібні. Я бачу, все дуже змінилося. Раніше на цій дорозі були юрби людей. Тепер нікого нема. Раніше в цьому небі в кілька обріїв ішли, ішли потоками літальні апарати. Тепер у небі порожньо. Раніше обабіч дороги стояла пшениця у мій зріст. Тепер це степ.

Гаґ слухав з напіврозкритим ротом.

— Раніше через мої рецептори, — продовжував Драмба монотонним голосом, — по всьому діапазону щосекунди проходили сотні радіоімпульсів. Тепер я не відчуваю нічого, крім атмосферних розрядів. Спочатку мені здалося навіть, що я захворів. Але тепер я знаю: я такий, як і був. Змінився світ.

— Може, світ захворів? — запитав Гаґ жваво.

— Не розумію, — сказав Драмба.

Гаґ відвернувся і задивився туди, де обрій спалахував і ворушився. «Дідька лисого, — похмуро подумав він. — Аякже, захворіють вони!»

— А там що? — запитав він.

— Там Антонів, — відповів Драмба. — Це місто. Вісімдесят років тому його не було видно звідси. Це було сільськогосподарське місто.

— А зараз?

— Не знаю. Я постійно викликаю інформаторій, але мені ніхто не відповідає. Змінилися засоби зв’язку, Гаґу. Усе змінилося.

Гаґ дивився на загадкове мерехтіння, і раптом із-за обрію виникло щось неймовірно велике, схоже на косе вітрило неймовірних розмірів, майже таке саме сіро-блакитне, як небо, можливо — трохи темніше, повільно та велично описало дугу, ніби годинникова стрілка по циферблату, і знову зникло, розчинилось у туманному мареві. Гаґ перевів подих.

— Бачив? — запитав він пошепки.

— Бачив, — сказав Драмба пригнічено. — Не знаю, що це таке. Раніше такого не було.

Гаґ мерзлякувато пересмикнув плечима.

— Користі від тебе… — пробурчав він. — Гаразд, пішли додому.

— Ви хотіли відвідати ракетодром, — нагадав Драмба.

— Пане! — різко сказав Гаґ.

— Не розумію…

— Коли звертаєшся до мене, будь добрий додавати «пане»!

— Зрозуміло, пане.

Якийсь час вони йшли мовчки. Коники сухими бризками розліталися з-під ніг. Гаґ скоса поглядав на безшумного колоса, який плавно похитувався поруч із ним. Він раптом помітив, що довкола Драмби, зовсім як нещодавно довкола дороги, тримається своя атмосфера — свіжості та прохолоди. Та й зроблений був Драмба із чогось схожого: такий самий щільно-пружний, і так само матово відсвічували кисті його рук, що стирчали з рукавів синього комбінезона. І ще Гаґ помітив, що Драмба весь час тримається так, щоби бути між ним та сонцем.

— Розкажи-но мені ще раз про себе, — наказав Гаґ.

Драмба повторив, що він — робот-андроїд номер такий-то з експериментальної серії експедиційних роботів, сконструйований тоді-то (близько ста років тому — нічого собі дідуньо!), задіяний тоді-то. Працював у таких-то експедиціях, на Яйлі зазнав серйозної аварії, був частково зруйнований; реконструйований та модернізований тоді-то, але більше в експедиціях участі не брав…

— Минулого разу ти казав, що п’ять років простояв у музеї, — перебив його Гаґ.

— Шість років, пане. У Музеї історії відкриттів у Любеку.

— Гаразд, — пробурчав Гаґ. — А потім вісімдесят років ти стирчав у цій ніші в Корнія…

— Сімдесят дев’ять, пане.

— Добре-добре, нічого мене виправляти… — Гаґ помовчав. — Нудно, напевно, було стояти?

— Я не знаю, що таке «нудно», пане.

— Ну, а що ти там робив?

— Стояв, чекав наказів, пане.

— Наказів… Але зараз ти хоч радий, що тебе випустили?

— Не розумію вашого запитання, пане.

— Оце так бовдур… Утім, це нікого не цікавить. Ти мені краще от що скажи. Чим ти відрізняєшся від людей?

— Я всім відрізняюся від людей, пане. Хімією, принципом системи керування та контролю, призначенням.

— Ну і яке в тебе, у бовдура, призначення?

— Виконувати всі накази, які я здатен виконати.

— Хе!.. А в людей яке призначення?

— Люди не мають призначення, пане.

— Долдон ти, хлопче! Село. Що ти тямиш у справжніх людях?

— Не розумію запитання, пане.

— А я тебе ні про що і не питаю поки що.

Драмба промовчав.

Вони крокували степом, дедалі більше відхиляючись від прямої дороги до будинку, бо Гаґові стало раптом цікаво подивитися, що за споруда стирчить на невеликому пагорбі праворуч. Сонце було вже високо, над степом тремтіло розпечене повітря, задушливий гострий запах трави та землі все посилювався.

— Отже, ти готовий виконати будь-який мій наказ? — запитав Гаґ.

— Так, пане. Якщо це в моїх силах.

— Ну, добре… А якщо я накажу тобі одне, а… м-м-м… хто-небудь ще — зовсім протилежне? Тоді що?

— Не зрозумів, хто віддає інший наказ.

— Ну… м-м-м… Та все одно хто.

— Це не все одно, пане.

— Ну, наприклад, Корній…

— Я виконаю наказ Корнія, пане.

Деякий час Гаґ мовчав. «Ах ти ж, тварюка, — думав він. — Паскудь яка».

— А чому? — запитав він нарешті.

— Корній старший, пане. Індекс соціальної значущості в нього набагато вищий.

— Що ще за індекс?

— На ньому більше відповідальності перед суспільством.

— А ти звідки знаєш?

— Рівень інформованості в нього значно вищий.

— Ну то й що?

— Чим вищий рівень інформованості, тим вищий рівень відповідальності.

«Вдатно, — подумав Гаґ. — Не прискіпаєшся. Все правильно. Я тут як дитя мале. Ну, ми ще побачимо…»

— Так, Корній — видатна людина, — сказав він. — Мені до нього, звичайно, далеко. Він усе бачить, усе знає. От ми зараз ідемо з тобою, балакаємо, а він, либонь, кожне наше слово чує. Як що не так, він нам дасть…

Драмба мовчав. Біс його знає, що відбувалося у його вухастій макітрі. Морди, можна сказати, нема, очей нема — нічого не зрозуміти. І голос постійно однаковий…

— Правильно я кажу?

— Ні, пане.

— Як так — ні? По-твоєму, Корній може чогось не знати?

— Так, пане. Він ставить запитання.

— Зараз, чи що?

— Ні, пане. Зараз я не маю з ним зв’язку.

— Що ж він, по-твоєму, не чує, що ти зараз говориш? Чи що я тобі кажу? Та він, якщо хочеш знати, навіть наші думки чує! Не те що розмови…

— Зрозумів вас, пане.

Гаґ подивився на Драмбу з ненавистю.

— Що ти зрозумів, роздовбайло?

— Зрозумів, що Корній має у своєму розпорядженні апаратуру для сприйняття думок.

— Хто тобі сказав?

— Ви, пане.

Гаґ зупинився і сплюнув спересердя. Драмба теж відразу спинився. Ех, заїхати б йому поміж вуха, але ж не дістанеш. Це ж треба, який бовдур! Чи прикидається? Спокійніше, Коте, спокійніше! Холоднокровність і витримка.

— А до мене ти цього не знав, чи що?

— Ні, пане. Я нічого не знав про існування такої апаратури.

— То ти що ж, дикобразе, хочеш сказати, що така велика людина, як Корній, не бачить нас зараз і не чує?

— Прошу уточнити: апаратура для сприйняття думок існує?

— Звідки я знаю? Та й не треба апаратури! Ти ж умієш передавати зображення, звук…

— Так, пане.

— Передаєш?

— Ні, пане.

— Чому?

— Не маю наказу, пане.

— Хе… Наказу не маєш, — пробурчав Гаґ. — Ну, чого став? Пішли! Якийсь час вони йшли мовчки. Потім Гаґ сказав:

— Слухай, ти! Хто такий Корній?

— Не розумію питання, пане.

— Ну… яка в нього посада? Чим він займається?

— Не знаю, пане.

Гаґ знову спинився.

— Тобто як це не знаєш?

— Не маю інформації.

— Таж він твій власник! Ти не знаєш, хто твій власник?

— Знаю.

— Хто?

— Корній.

Гаґ зціпив зуби.

— Дивно якось у тебе виходить, Драмбо, друже, — сказав він скрадливо. — Корній — твій господар, ти вісімдесят років у його домі і нічого про нього не знаєш?

— Не так, пане. Мій перший господар — Ян, батько Корнія. Ян передав мене Корнію. Це було тридцять років тому, коли Ян відійшов від справ, а Корній звів будинок на місці Янового табору. Відтоді Корній — мій власник, але я з ним ніколи не працював і тому не знаю, чим він займається.

— Угу… — промовив Гаґ і рушив далі. — Значить, ти про нього взагалі нічого не знаєш?

— Це не так. Я знаю про нього дуже багато.

— Розповідай, — почав вимагати Гаґ.

— Корній Янович. Зріст — сто дев’яносто два сантиметри, вага за непрямими даними — близько дев’яносто кілограмів, вік за непрямими даними — близько шістдесяти років, індекс соціальної значущості за непрямими даними — близько нуля дев’яти…

— Зачекай, — ошелешено сказав Гаґ. — Заткнися на хвилинку. Ти про діло говори, що ти мені бубониш!

— Не зрозумів наказу, пане, — негайно озвався Драмба.

— Н-ну… наприклад, одружений чи ні, яка освіта… діти… Зрозумів?

— Відомостей про Корнієву дружину не маю. Про освіту — теж. — Робот зробив паузу. — Маю інформацію про сина: Андрій, близько двадцяти п’яти років.

— Про дружину нічого не знаєш, а про сина, виходить, знаєш?

— Так, пане. Одинадцять років тому отримав наказ перейти в розпорядження підлітка, за непрямими даними віком чотирнадцяти років, якого Корній називав «сином» та «Андрієм». Перебував у його розпорядженні чотири години.

— А потім?

— Не зрозумів запитання, пане.

— Потім ти його бачив коли-небудь?

— Ні, пане.

— Зрозумі-і-ло, — задумливо промовив Гаґ. — Ну і чим ви з ним займалися ці чотири години?

— Ми розмовляли. Андрій розпитував мене про Корнія.

Гаґ спіткнувся.

— Що ти йому розповів?

— Усе, що знав: зріст, вагу. Потім він мене урвав. Почав вимагати, щоб я розповів йому про роботу Яна на інших планетах.

Оце так. Отже, такі справи. Ну, та це нас не стосується. Але який бовдур! Уже про дім його і запитувати нема чого, зрозуміло, що нічого не знає. Всі плани мої зруйнував, волоцюга… Для чого ж все-таки Корній мені його підсунув? Невже я помиляюсь? От диявол, як же мені його перевірити? Мені ж і кроку не можна буде ступити, якщо я його не перевірю!

— Нагадую, — подав голос Драмба, — що ви збиралися йти додому.

— Ну, збирався. А в чому справа?

— Ми дедалі більше відхиляємось від оптимального курсу, пане.

— Тебе не спитали, — сказав Гаґ. — Я хочу подивитися, що це там за штука на пагорбі…

— Це обеліск, пане. Пам’ятник над братською могилою.

— Кому? — із жвавістю запитав Гаґ.

— Героям останньої війни. Сто років тому археологи виявили в цьому пагорбі братську могилу.

Подивимося, подумав Гаґ і додав ходу. Зухвала і навіть страшна річ спала йому на думку. Ризиковано, подумав він. Ох, відірвуть мені макітру! А за що? Звідки мені знати, що до чого? Я тут людина нова, нічого цього не розумію і не знаю… Та й не вийде, мабуть, нічого. Та якщо вийде… Якщо вийде — тоді гарантія. Гаразд, спробуємо.

Пагорб був невисокий, метрів двадцять — двадцять п’ять, і ще на стільки ж височіла над ним гранітна плита, відполірована до блиску з одного боку і грубо стесана з усіх інших. На полірованій поверхні вирізано було напис — старовинними літерами, яких Гаґ не знав. Гаґ обійшов обеліск і повернувся у тінь. Сів.

— Рядовий Драмба! — сказав він неголосно.

Робот повернув до нього вухасту голову.

— Коли я кажу «рядовий Драмба», — так само тихо промовив Гаґ,— треба відповідати: «Слухаю, пане капрале».

— Зрозумів, пане.

— Не зрозумів, а так точно, і не пане, а пане капрале! — закричав Гаґ і зірвався на ноги. — Пане капрале, зрозуміло? Селянське корито!

Гаґ підійшов до нього впритул, узявся в боки і знизу вгору втупився у непроникну матову решітку.

— Я з тебе зроблю солдата, друже, — промовив він лагідно-зловісним голосом. — Як стоїш, волоцюго? Струн-ко!

— Не зрозумів, пане капрале, — монотонно прогудів Драмба.

— За командою «струнко» треба зімкнути п’яти і розвернути носки, випнути груди чимдалі вперед, притиснувши долоні до стегон і випнувши лікті… Ось так. Непогано… Рядовий Драмба, вільно! За командою «вільно» потрібно відставити ногу і закласти руки за спину. Так. Вуха мені твої не подобаються. Вуха можеш опустити?

— Не зрозумів, пане капрале.

— Ось ці штуки свої, які стирчать, можеш опустити за командою «вільно»?

— Так, пане капрале. Можу. Але буду гірше бачити.

— Нічого, потерпиш… Ану, давай спробуємо… Рядовий Драмба, струнко! Вільно! Струнко! Вільно!..

Гаґ повернувся в тінь обеліска і сів. Нічого сказати, таких солдатів хоча би взвод. На льоту схоплює. Він уявив собі взвод таких от драмб на позиції біля того сільця. Облизав сухі губи. Так, такого диявола, напевно, і ракетою не проб’єш. Я тільки от чого не розумію: думає цей долдон чи ні?

— Рядовий Драмба! — гаркнув він.

— Слухаю, пане капрале.

— Про що думаєш, рядовий Драмба?

— Чекаю наказів, пане капрале.

— Молодець! Вільно!

Гаґ витер пальцями крапельки поту, що виступили на верхній губі, та сказав:

— Віднині ти є солдатом його високості герцога Алайського. Я — твій командир. Усі мої накази для тебе закон. Ніяких роздумів, ніяких запитань, ніякої балаканини! Ти зобов’язаний захоплено думати про ту хвилину, коли настане щаслива мить скласти голову в ім’я слави його високості…

Лобуряка, мабуть, половини не розуміє, ну та й добре. Важливо втовкмачити в його макітру основи. Дурість із нього вибити. А розуміє він там чи не розуміє — справа десята.

— Усе, чого тебе навчали раніше, забудь. Я твій учитель! Я твій батько і твоя мати. Тільки мої накази мають виконуватись, тільки мої слова можуть бути для тебе наказом. Усе, про що я говорю з тобою, все, що я тобі наказую, є військовою таємницею. Що таке таємниця — знаєш?

— Ні, пане капрале.

— Гм… Таємниця — це те, про що маємо знати тільки я і ти. І його високість, ясна річ.

Трохи я переборщив, подумав він. Рано. Село ж глухе. Ну гаразд, далі видно буде. Треба його зараз поганяти. Нехай з нього сім потів зійде, з волоцюги.

— Стр-рунко! — скомандував він. — Рядовий Драмба, тридцять кіл навколо пагорба — бігом руш!

І рядовий Драмба побіг. Біг він легко і якось дивно, не за статутом та й узагалі не по-людськи — не біг навіть, а летів величезними стрибками, надовго зависаючи в повітрі, і при цьому, як і раніше, тримав долоні притиснутими до стегон. Гаґ,напіврозкривши рота, стежив за ним. Отакої! Це було схоже на сон. Цілком безшумний напівбіг-напівліт, ні тупоту, ні хрипкого дихання, і не спіткнеться ж ні разу, а там же горбки, каміння, нори… навіть постав йому на голову казанок з водою — не розхлюпає жодної краплі! Який солдат! Ні, хлопці та дівчатка, який солдат!

— Швидше! — гаркнув він. — Ворушись, неміч тарганяча.

Драмба змінив алюр. Гаґ заморгав: у Драмби зникли ноги.

Замість ніг під цілком вертикальним тулубом видно було тепер тільки туманне мерехтіння, як у пропелера на високих обертах. Земля не витримувала, за велетом потяглася, темніючи та заглиблюючись на очах, вирита борозна, та з’явився звук — шелесткий свист розітнутого повітря та дрібний шурхіт осідаючої землі. Гаґ ледве встигав повертати голову. І раптом усе скінчилося. Драмба знову стояв перед ним по стійці «струнко» — нерухомий, величезний, і дихав прохолодою. Ніби і не біг зовсім.

Та-ак, подумав Гаґ. Із такого зженеш піт, аякже… Але до тями я його привів чи ні? Гаразд, ризикнемо. Він глянув на обеліск. Огидно це, ось що. Солдати ж лежать… Герої. За що вони там воювали, з ким воювали — цього я до пуття не зрозумів, але як вони воювали — я бачив. Дай, Боже, нам усім так воювати в наш останній час. Ох, не дарма Корній показав мені ці фільми. Ох, не дарма… В душі у Гаґа ворухнувся забобонний жах. Невже цей лукавий Корній ще тоді передбачив таку-от мою хвилину? Та ні, дурниці, нічого він не міг передбачити, бо не Господь він Бог усе-таки… Просто хотів тоненько мені натякнути, з чиїми нащадками я маю справу… А вони тут лежать. Скільки віків уже вони тут лежать, і ніхто їх не тривожив. Були б вони живими — не допустили би, шугонули би мене звідси… Ну гаразд, а якби це були щуроїди? Ні, мабуть, однаково гидко… І потім, що за дурня: щуроїди — боягузи, смердючки. А то ж солдати були, я ж на власні очі бачив! Тьху, бодай тебе, навіть нудить… А якби тут Гепард стояв поруч? Доповів би я йому про своє рішення — що б він мені сказав? Не знаю. Знаю тільки, що його також занудило б. Тут кожного занудило б, якщо він, звичайно, людина, а не мішок гною. Та й хіба мало від чого солдата нудить? Кишки з шосе зішкрябувати — теж нудило… Ні, Коте, кишки — це інша річ. А тут — символ! Честь!

Він глянув на Драмбу. Драмба стояв по стійці «струнко», байдуже поводячи очима-вухами. А що ж мені залишається? Думка ж правильна! Гиденька — не заперечую. Слизька. Комусь іншому та в інший час я б за таку думку сам по пиці дав би. А мені подітись нікуди. Мені така нагода, може, ніколи більше не випаде. Відразу все перевірю. І цього дурня перевірю, і спостереження свої… Тут в тому і вся справа, що гидко. Тут би ніхто не втримався, відразу за руку мене вхопив би, якби міг. Гаразд, годі слинити. Я це не задля власного задоволення задумав. Я не паразит який-небудь. Я — солдат і роблю свою солдатську справу як умію. Простіть мені, хоробрі браття. Якщо можете.

— Рядовий Драмба! — промовив він тремтячим голосом.

— Слухаю, пане капрале.

— Наказ! Звалити цей камінь! Виконуй!

Він відскочив убік, не відчуваючи під собою ніг. Як би тут був окоп, він стрибнув би в окоп.

— Рухом! — заверещав він, зриваючи голос.

Коли він розмружився, Драмба вже стояв, нахилившись, перед обеліском. Величезні руки-лопати ковзнули по граніту й занурилися у пересохлу землю. Гігантські плечі заворушилися. Це тривало секунду. Робот завмер, і Гаґ раптом із жахом помітив, що його могутні ноги немовби запливають, скорочуються на очах, перетворюючись на короткі, товсті, розплющені внизу тумби. А потім пагорб здригнувся. Почувся пронизливий скрип, і обеліск ледь помітно похилився. І тоді Гаґ не витримав.

— Стій! — зарепетував він. — Відставити!

Він кричав ще щось, уже не чуючи самого себе, лаючись російською та алайською, ніякої потреби не було у цьому крикові, і він уже це розумів і все ж кричав, а Драмба стояв перед ним по стійці «струнко», монотонно повторюючи: «Слухаю, пане капрале, слухаю, пане капрале…»

Потім він опам’ятався. Дерло в горлянці, все тіло боліло. Спотикаючись, він обійшов обеліск довкола, торкаючись до граніту тремтячими пальцями. Все було як раніше, тільки при основі, під незрозумілим написом, зяяли дві глибокі діри, і він почав гарячково забивати в них землю підборами.

Загрузка...