Хлопець із пекла

Розділ VI

Коли Драмба закінчив сполучний хід до коректувального пункту, Гаґ зупинив його, зістрибнув у траншею та пройшовся по позиції. Відрито було на славу. Траншея повного профілю із трішки скошеними назовні ідеально рівними стінками, із щільно утрамбованим дном, без усілякої там пухкої земельки та іншого сміття, все точно за наукою, вела до вогневої — ідеально круглої ями діаметром два метри, від якої відходили в тил укриті колодами бліндажі для боєприпасів і для обслуги. Гаґ глянув на годинник. Позиція була цілком відрита за дві години десять хвилин. І яка позиція! Такою могла пишатись його високості Інженерна академія. Гаґ озирнувся на Драмбу. Рядовий Драмба бовванів над ним і над краєм траншеї. Його величезні долоні були притиснуті до стегон, лікті відстовбурчені, вуха опущені, груди колесом, і від нього, змішуючись із запахом розритої землі, линула атмосфера свіжості та прохолоди.

— Молодець, — сказав неголосно Гаґ.

— Слуга його високості, пане капрале! — гаркнув робот.

— Чого нам ще бракує?

— Банки підбадьорливого та солоної рибки, пане капрале!

Гаґ усміхнувся.

— Так, — сказав він. — Я з тебе зробив солдата, з нехлюя.

Він узявся за край траншеї і одним рухом перекинув тіло на траву, потім піднявся, обтрусив коліна й ще раз оглянув позицію — тепер уже зверху. Так, позиція була на славу.

Сонце підбилося височенько, від роси не залишилося ні найменшого сліду, місяць блідим куснем танучого цукру висів над західним горизонтом, над туманними обрисами міста-чудовиська. Навколо міріадами коників стрекотів степ, рівний, рудо-зелений, на усьому своєму просторі однаковий та порожній, як океан. Його одноманітність порушувала лише хмаринка зелені вдалині, в якій червонів черепичний дах Корнієвого будинку. Навколо стрекотливий степ, напоєний пряними запахами, над ним чисте сіро-блакитне небо, а в центрі — він, Гаґ. І йому добре.

Добре, бо все далеко. Далеко звідси незбагненний Корній, безкінечно добрий, безкінечно терплячий, поблажливий, уважний, який неухильно, міліметр за міліметром втискав у душу любов до себе, і водночас нескінченно небезпечний, неначе бомба величезної сили, що загрожує вибухнути найнесподіванішої миті та рознести в клоччя Гаґів Всесвіт. Далеко звідси лукавий будинок, напханий небаченими і неможливими механізмами, небаченими і неможливими істотами впереміш із такими самими, як Корній, людьми-пастками, шумно киплячою безладною діяльністю без усілякої видимої розумної мети, а тому такий самий незбагненний і відчайдушно небезпечний для Гаґового Всесвіту. Далеко звідси увесь цей лукавий оманливий світ, де люди мають усе, чого лише можуть собі зажадати, а тому їхні бажання збочені, цілі потойбічні і засоби вже нічим не нагадують людські.. І ще добре, що тут бодай ненадовго вдається забути про гнітючу непосильну відповідальність, про всі ці задачі, що ниють, наче виразка, в запаленій душі — невідкладні, необхідні і зовсім нерозв’язні. А тут — усе так просто й легко…

— Ого! — промовив Корній. — Оце так так!

Гаґ підстрибнув на місці й обернувся. Корній стояв по той бік траншеї, з веселим здивуванням оглядаючи позицію.

— Та ти фортифікатор[4], — сказав він. — Що це в тебе таке?

Гаґ помовчав, але діватись не було куди.

— Позиція, — неохоче буркнув він. — Для важкої мортири[5].

Корній був вражений.

— Для чого, для чого?

— Для важкої мортири.

— Гм… А де ти візьмеш мортиру?

Гаґ мовчав, дивлячись на нього спідлоба.

— Ну гаразд, це мене, зрештою, не стосується, — сказав Корній, зачекавши. — Даруй, якщо завадив… Я тут отримав деякі відомості і поквапився, щоби поділитися з тобою. Справа в тому, що ваша війна закінчилась.

— Яка війна? — тупо запитав Гаґ.

— Ваша. Війна герцогства Алайського з імперією.

— Вже? — тихо промовив Гаґ. — Таж ви казали — чотири місяці.

Корній розвів руками.

— Ну, вибач, — сказав він. — Помилився. Всі ми помилились. Але це, знаєш, добра помилка. Погодься, що ми помилились у потрібний бік… Упоралися за місяць.

Гаґ облизнув губи, підняв голову, знов опустив.

— Хто… — Він замовчав.

Корній чекав, спокійно дивлячись на нього. Тоді Гаґ знову підняв голову і, дивлячись йому прямо у вічі, сказав:

— Я хочу знати, хто переміг.

Корній дуже довго мовчав, з його обличчя нічого не можна було зрозуміти. Гаґ сів — не тримали ноги. Поруч із траншеї стриміла голова Драмби. Гаґ безглуздо витріщився на неї.

— Таж я тобі вже пояснював, — сказав нарешті Корній. — Ніхто не переміг. Точніше, всі перемогли.

Гаґ процідив крізь зуби:

— Пояснювали… Мало що ви там мені пояснювали. Я цього не розумію. В кого залишилося гирло Тари? Це, може, вам однаково, у кого воно залишилось, а нам не однаково!

Корній повільно похитав головою.

— Вам теж однаково, — стомлено сказав він. — Армій там більше немає — тільки цивільне населення…

— Ага! — сказав Гаґ. — Значить, щуроїдів звідти вибили?

— Таж ні… — Корній стражденно зморщився. — Армій взагалі більше не існує, розумієш? Із гирла Тари ніхто нікого не вибивав. Просто і алайці, й імперці покидали зброю та порозходились по домівках.

— Це неможливо, — сказав Гаґ спокійно. — Я не розумію, навіщо ви мені все це розповідаєте, Корнію. Я вам не вірю. Я взагалі не розумію, чого вам від мене треба. Навіщо ви мене тут тримаєте? Якщо я вам не потрібен — відпустіть. А якщо потрібен — кажіть прямо…

Корній закректав і з силою вдарив себе по стегну.

— Значить, так, — сказав він. — Нічого нового з цього приводу я тобі повідомити не можу. Бачу, що тобі тут не подобається. Знаю, що ти прагнеш додому. Але тобі доведеться ще потерпіти. Зараз у тебе на батьківщині надто важко. Розруха. Голод. Епідемії. А зараз ще й політична плутанина… Герцог, як і слід було чекати, начхав на все і втік, як останній боягуз. Покинув напризволяще не тільки країну…

— Не кажіть погано про герцога, — хрипко прогарчав Гаґ.

— Герцога більше нема, — холодно сказав Корній. — Герцог Алайський позбавлений влади. Втім, можеш утішитись: імператору теж не пощастило. Розстріляний у власному палаці…

Гаґ криво усміхнувся і знову закам’янів лицем.

— Відпустіть мене додому, — сказав він. — Ви не маєте права мене тут тримати. Я не військовополонений і не раб.

— Давай-но так, — сказав Корній. — Давай не будемо лаятися. Ти погано собі уявляєш, що там у вас робиться. А там такі, як ти, позбивали банди, всім їм кортить поставити скелет на ноги, а цього, крім них, уже ніхто не хоче. На них полюють, як на скажених псів, і вони приречені. Якщо тебе зараз відправити додому, ти, звичайно, приєднаєшся до такої банди, і тоді тобі кінець. І справа, між іншим, не лише в тобі, справа ще й у тих людях, яких ти встигнеш убити і замордувати. Ти небезпечний. І для себе, і для інших. Отак-от, якщо відверто.

Виявляється, Корній міг бути й таким. Перед Гаґом стояв боєць, і хватка в цього бійця була залізна, і бив він у саме яблучко. Що ж, за відвертість дякую. Значить, тепер так і будемо: ти мені сказав, але я тобі теж зараз скажу. Досить корчити із себе хлопчика у штанцях. Набридло.

— Значить, боїтеся, що я там буду небезпечний, — сказав Гаґ. Він вже більше не міг і не хотів стримуватися. — Що ж, воля ваша. Тоді дивіться, щоб я ТУТ не став небезпечним!

Вони стояли з боків траншеї, обличчям до обличчя, і спочатку Гаґ тріумфував, що йому вдалося викликати це холодне світіння у зазвичай до відрази добрих очах великого лукавця, а потім раптом зі здивуванням та обуренням виявив, що світіння це зникло, і знов у нього, сатани, усмішечка, і очі знову примружились по-батьківськи, зміїне молоко! І раптом Корній фиркнув, зареготав, поперхнувся, закашлявся, знову зареготав і закричав, розвівши руки:

— Кіт! Ну кіт і кіт! Дикий… Ду-умай! — сказав він Гаґові й постукав себе по потилиці. — Думай! Мізками ворушити треба! Невже ти тут дарма п’ятий тиждень стирчиш?

Тоді Гаґ різко повернувся і пішов у степ.

— Думай! — востаннє долинуло до нього.

Він ішов, не дивлячись під ноги, провалюючись у байбакові нори, спотикаючись, дряпаючи щиколотки колючками. Він нічого не бачив і не чув довкола, перед його очима стояло посічене зморшками землисте обличчя з безмірно стомленими, почервонілими очима, і в вухах лунав хрипкуватий голос: «Шмаркачі! Мої вірні, непереможні шмаркачі!» І ця людина, остання рідна людина, що залишилася живою, зараз десь рятувалася, переховувалася, мучилася, а її цькували, полювали на неї, як на скаженого вовка, смердючі орди обманутих, куплених, осатанілих від страху дикобразів. Бидло, потолоч, покидьки— без честі, без слави, без совісті… Брехня, брехня, не може цього бути! Лісові єгері, гвардія, десантники. Блакитні Дракони… що, вони теж продалися? Теж покинули? Таж у них нічого не було, крім Нього! Вони ж жили тільки для Нього. Вони помирали за Нього! Ні, ні, брехня, нісенітниця… Вони взяли його у сталеве кільце, наїжачилися багнетами, дулами, вогнеметами… це ж найкращі бійці у світі, вони розженуть і роздушать оскаженілу солдатню… О, як вони будуть їх гнати, палити, втоптувати у багно… А я — сиджу тут. Кіт! Паршиве щеня, а не Кіт! Підібрали бідолашненького, вилікували лапку, стрічкою прикрасили, а він знай собі махає хвостиком, молочко тепленьке хлепче і все примовляє «слухаюся» і «так точно»…

Він спіткнувся й упав усім тілом у колючу, суху траву і залишився лежати, затуливши голову від нестерпного сорому. Але ж сам! Сам-один проти всієї цієї махини! І хлопці, друзі мої в цьому лукавому пеклі, замовкли, котрий день не озиваються, ні рядочка, ні літери — може, їх уже й у живих нема… а може, здались? Невже ж я нічого не можу?

Він трусився як у лихоманці під пекучим сонцем, у мозку виникали, кружляли, проносились геть неможливі, неймовірні способи боротьби, втечі, звільнення… Весь жах був у тому, що Корній, звичайно ж, сказав правду. Недарма працювала його машина, недарма з’їхалися, сповзлися, злетілися сюди всі ці чудовиська з невідомих світів — зробили свою справу, розорили країну, занапастили все найкраще, що в ній було, обеззброїли, обезголовили…

Він не почув, як підійшов Драмба, але спітнілій спині під розпеченою сорочкою стало прохолодно, коли тінь робота впала на нього, і йому полегшало. Все ж таки він був не один. Він ще довго лежав долілиць, а сонце рухалось небом, і Драмба безшумно рухався поруч, оберігаючи його від спеки. Потім він сів. Голі ноги були посмуговані колючками. На коліно вистрибнув коник, безглуздо втупився зеленими крапельками очей. Гаґ гидливо змахнув його і завмер, роздивляючись руку. Кісточки пальців були обідрані.

— Коли це я? — промовив він уголос.

— Не можу знати, пане капрале, — відразу ж відгукнувся Драмба.

Гаґ оглянув другу руку. Теж у крові. Землю-матінку, значить, молотив. Породженницю всіх цих… спритників. Молодець Кіт. Тільки істерики мені й бракувало. Він озирнувся в напрямі будинку. Зелена хмарка ледь виднілася на горизонті.

— Багато зайвого я сьогодні напатякав, от що… — сказав він повільно. — Дикобраз ти, а не Кіт. Відлупити тебе нема кому. Погрожувати надумав, шмаркач… Ось чому Корній зайшовся…

Він поглянув на робота.

— Рядовий Драмба! Що робив Корній, коли я пішов?

— Наказав мені стежити за вами, пане капрале.

Гаґ гірко усміхнувся.

— А ти, звичайно, підкорився… — Він піднявся, підійшов до робота впритул. — Скільки тебе вчити, бовдуре, — прошипів він люто. — Кому ти підпорядковуєшся? Хто твій безпосередній начальник?

— Капрал Гаґ, Бійцівський Кіт його високості, — відкарбував Драмба.

— То як же ти, дикобразе безмозкий, можеш підкорятися ще комусь?

Драмба помовчав, потім сказав:

— Винуватий, пане капрале.

— Е-ех… — промовив Гаґ безнадійно. — Гаразд, бери мене на плечі. Додому.

Будинок зустрів його незвичною тишею. Будинок був порожній. Полетіли стерв’ятники. На падло. Гаґ передусім скупався в басейні, змив кров і пилюку, ретельно зачесався перед дзеркалом і, перевдягнувшись у свіже, рішуче рушив до їдальні. На обід він запізнився, Корній уже допивав свій сік. Він з удаваною байдужістю поглянув на Гаґа і знов опустив погляд у папку, що лежала перед ним. Гаґ підійшов до стола, кашлянув і промовив стиснутим голосом:

— Я поводився неправильно, Корнію. (Корній кивнув, не підіймаючи очей.) Я прошу у вас вибачення.

Говорити було неймовірно важко, язик ледве ворушився. Довелося зупинитися на секунду і міцно стиснути щелепи, щоби привести себе до ладу.

— Звичайно ж, я… я робитиму все так, як ви наказуєте. Я був неправий.

Корній зітхнув і відсунув від себе папку.

— Я приймаю твої вибачення… — Він побарабанив пальцями по столу. — Так. Приймаю. Щоправда, на жаль, я винуватий більше за тебе. Та ти сідай, їж…

Гаґ сів, не зводячи з нього настороженого погляду.

— Розумієш, ти ще молодий, тобі багато чого можна пробачити. Але я! — Корній потрусив у повітрі розчепіреними пальцями. — Старий дурень! Все-таки в моєму віці і з моїм досвідом час би вже знати, що є люди, які можуть витримати удар долі, а є люди, які ламаються. Першим розповідають правду, другим розповідають казки. Так що ти також прости мені, Гаґу. Давай-но постараємось забути цю історію. — І він знов узявся за папери.

Гаґ їв якесь місиво з м’яса й овочів, не відчуваючи ні смаку, ні запаху, наче вату жував. Вуха його палали. Дурниця якась знову виходила. Над усе хотілося закричати і торохнути кулаком по столі. Годі робити з мене щеня! Годі! Мене ударами долі не зламаєш, зрозуміло? Ми не з іржавого заліза!.. Це ж треба, як повернув, знову я всюди дурень… Гаґ налив собі у склянку кокосове молоко з оплетеної сулії. Взагалі кажучи, я й справді дурень. Він зі мною як із мужчиною, а я — наче баба. От і виходить — щеня і дурень. Не хочу про це думати. Не треба мені твоєї правди, не треба мені твоїх казок. Тобто за правду тобі, звичайно, дякую — я зараз хоч зрозумів, що чекати більше нема чого, що час діяти.

Вони раптом разом розсміялися, пригадавши, мабуть, якусь історію, пов’язану з нуль-кабіною.

— Так, — сказав хлопець. — Цього я навчився… Вмію… Але ви знаєте, Корнію, ми вирішили пробігтись до Антонова. Хлопці обіцяли показати мені щось у степу…

— А де вони? — Корній озирнувся.

— Зараз, напевно, підійдуть. Ми домовились, що я піду вперед, а вони мене доженуть.. Ви йдіть, Корнію, я й так вас затримав. Дуже вам дякую…

Вони раптом обнялися — Гаґ навіть здригнувся від несподіванки, — після чого Корній легенько відштовхнув хлопця і швидко пішов у будинок. Хлопець спустився зі сходів і пішов піщаною доріжкою, і тут Гаґ побачив, що він дуже шкутильгає, припадаючи на праву ногу. Ця нога в нього була явно коротша і тонша за ліву.

Кілька секунд Гаґ дивився йому вслід, а потім рвучко перекинув тіло через підвіконня, впав навкарачки й відразу ж пірнув у кущі. Він нечутно прямував за цим Данґом слідом, уже відчуваючи до нього несвідому неприязнь, цю гидливу відразу, яку він завжди відчував до людей калічних, неповноцінних і взагалі некорисних. Але цей Данґ був алайцем, причому, судячи з імені та вимови, — південним алайцем, а отже, алайцем першого ґатунку, і, хай там як, поговорити з ним було необхідно. Бо це був усе-таки шанс.

Гаґ наздогнав його вже в степу, виждавши мить, коли будинок до самісінького даху зник за деревами.

— Гей, друже! — тихо сказав він по-алайськи.

Данґ стрімко обернувся. Він навіть хитнувся на скаліченій нозі. Лялькові очі його розплющилися ще ширше, і він позадкував. Усі фарби зникли з його худорлявого обличчя.

— Ти хто такий? — пробурмотів він. — Ти… цей… Бійцівський Кіт?

— Так, — сказав Гаґ. — Я — Бійцівський Кіт. Мене звати Гаґ. Із ким маю честь?

— Данґ, — обізвався той, помовчавши. — Вибач, я поспішаю…

Він повернувся і, накульгуючи ще сильніше, ніж раніше, пішов геть тією самою дорогою. Гаґ наздогнав його і схопив за руку вище ліктя.

— Зачекай… Ти що, розмовляти не хочеш? — здивовано промовив він. — Чому?

— Я поспішаю.

— Та облиш ти, встигнеш!.. Оце так картинка! Зустрілись у цьому пеклі два алайці — і щоб не поговорити? Що це з тобою? Здурів зовсім чи що?

Данґ спробував вивільнити руку, та де там! Він був зовсім хирлявий, цей недоносок із півдня.

Гаґ нічого не розумів.

— Послухай, друже… — почав він з усією проникливістю, на яку був здатен.

— У пеклі твої друзі! — крізь зуби процідив Данґ, дивлячись на нього з неприхованою ненавистю.

Від несподіванки Гаґ випустив його руку. На мить він навіть утратив мову. У пеклі твої друзі… Твої друзі — в пеклі… Твої друзі — в пеклі! Він навіть задихнувся від сказу та приниження.

— Ах ти… — сказав він. — Ах ти, продажна шкуро! Задушити, пошматувати тварюку…

— Сам ти шкура барабанна! — просичав Данґ крізь зуби. — Кат недобитий,убивця.

Гаґ, не розмахуючись, ударив його попід груди, і, коли хирляк зігнувся вдвоє, Гаґ,не втрачаючи дорогоцінного часу, з розмаху жахнув кулаком по білявій потилиці, підставивши коліно під обличчя. Він стояв над ним, опустивши руки, дивився, як той корчиться, захлинаючись кров’ю, в сухій траві, і думав: от тобі й союзничок, от тобі й друг у пеклі… В роті його була гіркота, і йому хотілося плакати. Він присів навпочіпки, підняв Данґову голову й повернув до себе його заюшене кров’ю обличчя.

— Погань… — прохрипів Данґ і схлипнув. — Кат… Навіть сюди…

— Навіщо це? — промовив похмурий голос.

Гаґ підвів очі. Над ним стояли двоє — якісь незнайомі з місцевих, теж зовсім молоді. Гаґ обережно опустив голову південця на траву і піднявся.

— Навіщо… — пробурмотів він. — Звідки я знаю — навіщо?

Він повернувся і пішов до будинку.

Ламаючи кущі та витоптуючи клумби, він навпростець пройшов до сходів, піднявся до себе, впав долілиць на ліжко і так пролежав до самого вечора. Корній кликав його вечеряти — він не пішов. Бубніли в домі голоси, лунала музика, потім затихло. Відсварилися горобці, лаштуючись на ніч у заростях плюща, завели нескінченних пісень цикади, в кімнаті ставало чимраз темніше й темніше. І коли зовсім стемніло, Гаґ піднявся, поманив за собою Драмбу і прокрався в сад. Він пройшов у найдальший закут саду, в густі бузкові хащі, всівся просто на теплу траву і сказав неголосно:

— Рядовий Драмба. Слухай уважно мої питання. Питання перше. По металу вмієш працювати?..