Христина, дівчина-король

Перша дія

Зима 1649 року. Швеція. Палац Уппсала.

Стіни прикрашено головами благородних оленів та інших оленевих з гіллястими рогами.

ЕРІКА (до публіки): Це сталося раптово. Королева була безтурботною, що трапляється з нею не надто часто. У ці дні навіть луна її лайки вселяє радість усьому дворові. А ще я згадую місяць. Він був величезним. Він відкидав довгі й насичені тіні. Це був оманливий місяць. Ніхто не помічав темної запони, яка рухалась у далині. Запони чорно-сірої, оманливо-сірої. І радісна лайка королеви перекривала мовчання того, що мало трапитися. Був канцлер і його син, посол Франції зі його філософ. А ще був Карл Ґустав, кузен королеви. Сани швидко ковзали льодом озера Меларен. Оленями було важко управляти. Їхній інстинкт, напевне, попереджав їх про те, що станеться. А далі — сніг, вітер, люта віхола. Небо впало на землю.

Входить Христина, за нею Карл Ґустав, канцлер Аксель і граф Йоган, його син. З їхніх шуб стікають цівки талого снігу. Еріка хоче зняти з Христини шубу, але та відштовхує її так різко, що вона ледве не падає. Еріка швидко випростовується і вітається. До гурту приєднуються Шаню і Декарт.

КАРЛ ҐУСТАВ (стоїть на колінах і ледве стримує сльози): Я визнаю всю глибину своєї помилки! Я скоряюсь і готовий до покарання.

ХРИСТИНА: Ти зробив мені боляче!

КАРЛ ҐУСТАВ: Пробач мені!

ХРИСТИНА: Ти зробив боляче моєму плечу.

КАРЛ ҐУСТАВ: Я ридаю.

ХРИСТИНА: Я не дозволяла тобі ридати.

КАРЛ ҐУСТАВ: Я благаю твоєї милості!

ХРИСТИНА: Я тобі не дозволяла скиглити.

КАРЛ ҐУСТАВ: Погодься, що ця кривда походить від надзвичайної відданості.

ХРИСТИНА: А чи не можна було б, мій кузене, бути мені відданим без того, щоб піддаватися таким нападам? Краще заглянь у якесь дзеркало, і тебе приголомшить те, на що схожий командувач моїх армій!

КАРЛ ҐУСТАВ: І це після того, що я зробив на твою пошану! Двадцять тисяч чоловіків підвладні моєму голосу! За королеву Христину! За дроттнінґ Христину! Я приніс тобі скарбницю Богемії! Караваджо! Мікеланжело! Рафаель! Алхімічні нотатки імператора Рудольфа! Багатства Священної Римської Імперії германців! Усі книги з польських монастирів!

ХРИСТИНА: То й що?!

КАРЛ ҐУСТАВ: Кожен мій удар, кожен мій вигук, кожна моя рана мали твоє ім’я! Двадцять тисяч чоловіків на штурм Праги!

ХРИСТИНА: То й що?! Ще раз то й що?! Я повинна віддячити тобі, втративши гідність?

КАРЛ ҐУСТАВ: Якось ти зізналася, що кохаєш мене!

ХРИСТИНА: Мені тоді було ледь дванадцять!

КАРЛ ҐУСТАВ: Ти назвала мене своїм нареченим.

ХРИСТИНА: У дванадцять років ладен заручитися з усім світом!

КАРЛ ҐУСТАВ: Я нашіптував тобі дещо на вушко. Тобі подобався мій лагідний голос. Якось я торкнувся кінчиками пальців твоїх губ. Якщо моя любов проривається через очі, через мої жести, якщо оце почуття, що володіє мною, викликає у тебе гнів, я хочу відчувати його до кінця своїх днів. Я кохаю тебе! Я кохаю тебе! Я кохаю тебе!

ХРИСТИНА: Ти все язиком теліпаєш, як те щеня, що воду з калюжі хлепче.

КАРЛ ҐУСТАВ: А я знов повторюватиму! Я кохаю тебе. Я кохаю тебе. Я кохаю тебе.

ХРИСТИНА: О, видерті груди святої Агати! Ти кинувся на мене, як звір! У віхолу! Забруднив, обслинив! Ти хрюкав. Забризкав слиною. Жорстокий, як ведмідь! У тебе тхне з рота! Твої масні лапи! Слухав тільки інкуба у себе між ніг, притиснув мене до землі! Свого правителя — до землі! Сенс твого буття — до землі!

КАРЛ ҐУСТАВ: То вітер!

ХРИСТИНА (до всіх): І жоден з вас не відгукнувся на мої крики! Жоден не прийшов мені на допомогу!

АКСЕЛЬ: Сніг був як завіса.

ЙОГАН: Лютий вітер лементував гучніше за все.

АКСЕЛЬ: Я ледве не збився з дороги.

ЙОГАН: І кроку не можна було ступити.

АКСЕЛЬ: Я був там, але не бачив де!

ХРИСТИНА: Та якби я не опиралася, він би зробив так, щоб я запузатіла, як свиня, і таким чином найбільша проблема Швеції вирішилась би!

Пауза.

КАРЛ ҐУСТАВ: Ми впали, бо дув вітер! А завірюха змусила тебе уявити казна що. То були лише обійми! Всього лиш обійми, шанобливі і благоговійні. Я хотів пригорнути тебе! Притиснути до себе! Дихати тобою! Стиснути всю! Об’єкт сенсу мого буття, всю притиснути до себе. Ти знаєш, як це, коли дихаєш кимось?

ХРИСТИНА: До мене не можна торкатися!

КАРЛ ҐУСТАВ (зі зворушливою щирістю): Христино! Виходь за мене!

ХРИСТИНА: О, криваві рани Христа! Знову заміжжя! Вчора — пропозиція від Філіпа IV з Іспанії. Невиліковний сифілітик! Псувальник цнотливиць! Він написав, що зробить мене глибоко щасливою! Назавтра — лист від нащадка данської корони! Мені пророкують небувалу шану! Дуже сумніваюся, що цей панегірик вийшов з-під його пера. О, дупа господня, йому тільки-но виповнилося два рочки! Чи я така вже бажана? От скажіть? Мої вирячені очі викликають такий захват?

КАРЛ ҐУСТАВ: Не кажи так!

ХРИСТИНА: Мої криві плечі гідні балад? А лайка, коли я розлючена, спонукає вона до ніжності?

КАРЛ ҐУСТАВ: Не кажи так!

ХРИСТИНА: Я знаю собі ціну, але не забуваю і про власну зовнішність. Зі шлюбом пов’язана покора, смак якої мені поки невідомий, і я не здатна передбачити той час, коли зможу побороти відразу, яку вона в мене викликає! Мені важко звикнути до думки, що чоловік зможе користуватися мною, як селянин власним полем. Я знаю, що колись мені доведеться з цим змиритися. Я знаю свій обов’язок щодо цього. Та тепер мене цікавить дещо інше. Я успадкувала від свого батька народ шахтарів і лісорубів, селян і вояків, задоволення якого вимірюється двома квартами пива і виставами ярмаркових комедіантів. Неписьменність — норма. Невігластво серед нижчих класів — загальне правило. Ми знущаємося з інтелектуалів. Ми з недовірою ставимося до знань. Наша еліта не може навести жодної цитати, у них немає жодної іншої книжки, крім абетки. Ніхто не читає, але кожен знає пісню. Ніхто не мислить, і всі рахують. У мого народу немає слів, нема ідей, та навіть якби ідеї й були, у нього бракувало б слів, щоб їх висловити. У мого народу немає вибору, окрім як вірити в те, у що йому кажуть вірити, і повторювати те, у чому його переконують. Нам потрібні школи, бібліотеки, вчені, поети. Я хочу зробити свою країну найвитонченішою у світі. Ми маємо надати притулок переслідуваним за Думку, щоб вони принесли нам своє світло. І щоб зробити це, нам треба зупинити на певний час сентиментальні прояви і криваві пологи.

КАРЛ ҐУСТАВ: Я кохаю тебе ще більше.

ХРИСТИНА: Канцлере!

АКСЕЛЬ: Слухаю, пані?

ХРИСТИНА: Займіться підготовкою від’їзду мого кузена.

КАРЛ ҐУСТАВ: Я їду?

ХРИСТИНА: До Фінляндії.

КАРЛ ҐУСТАВ: Я не зможу жити без тебе.

ХРИСТИНА: Палац! Сотня слуг до твоїх послуг! Ти там відновиш сили!

КАРЛ ҐУСТАВ: Я затамую подих до нашого нового побачення. (Христина виходить, за нею Еріка.) Ми впали, бо дув вітер.

Він виходить.

АКСЕЛЬ: Вам подобається наш двір, пане Декарте?

ДЕКАРТ: Їжа огидна, так само як і випивка, яку ви нам подаєте. Ваші люди такі ж привітні, як і тюремники. Тут настільки холодно, що у вас примерзає язик, тільки-но ви розтуляєте рота, щоб сказати: «Настільки холодно, що в мене примерзає язик, тільки-но я розтуляю рота, щоб сказати: “Настільки холодно...!”»

АКСЕЛЬ: Звичайно, наші манери менш вишукані, ніж у Луврі, пане посол Франції, але вони мають чесноту бути щирими й живими.

ШАНЮ: «О, видерті груди святої Агати!»? Авжеж, ваша королева говорить досить вишуканою мовою.

ЙОГАН: Вона може спілкуватися ще й сімома іншими. Вільно.

ШАНЮ: «Запузатіла, як свиня»?

АКСЕЛЬ: Коли вона народилася, вона волала таким низьким голосом, а її тіло було так густо вкрите волоссям, що вся Швеція повірила в народження хлопчика. Постійні викидні в її матері і така примарна, часто зраджувана надія мати принца ввели всіх в оману. Хлопчик! Це хлопчик! Чутка летіла швидше за коня, що зірвався на галоп. Хлопчик! Усіма коридорами. Хлопчик! Ревні пажі занадто скоро доповіли королю. Нарешті у нього хлопчик! Пролунали постріли з гармат, тих, що сповіщають про появу спадкоємця. І ось настала мить представити новонароджену дитину королю. Її сповили, і я власноруч відніс її до батька. Коли він розкрив пелюшки, то захлинувся криком: «Дівчинка! Дівчинка! Хитра! Вже! Бешкетниця! Вона всіх нас обдурила! Ця дівчинка вартує хлопчика. Ми чекали на принца, ми виростимо його найвеличнішим від усіх».

ШАНЮ: Змушений зауважити, пане канцлере Швеції, що наші монархії дещо відрізняються.

АКСЕЛЬ: Отож. Наша бере початок в одностайній згоді всіх груп, з яких складається націю. Ваша ж походить від якоїсь священної олії, яку наніс якийсь голуб на чоло якогось святого Луї. У нас нема такої сміховинної схильності до фантазії. Ні, пане. Ми, ми обираємо!

ДЕКАРТ: Королева виголосила надто сміливу промову. Цікавість. Знання. Мир.

ЙОГАН: Так. Вона дуже смілива, коли йдеться про захист власної незайманості. Щоразу, коли її дівоча пліва під загрозою, замість того, щоб покликати на допомогу, вона починає лементувати: «Вчені! Школи! Книги!»

АКСЕЛЬ (за допомогою жестів наказує йому замовкнути): Сину!

ЙОГАН (підкоряючись): Промова дуже добра. Дуже добра.

ДЕКАРТ: Вона керується свободою волі.

АКСЕЛЬ: А що таке, ця свобода волі, пане?

ДЕКАРТ: Бажання самостійно визначати власне існування.

АКСЕЛЬ: Лютер, наш духовний наставник, учить нас, що лише Бог визначає існування кожної людини.

ДЕКАРТ: На відміну від Лютера, я вірю, що ми можемо визначатися самостійно. Зауважте, у постійному діалозі з Богом. Ми тільки починаємо розуміти, що це, можливо, Земля обертається навколо Сонця, а не навпаки. Ми тільки починаємо розуміти, що те, що ми називали скінченним всесвітом, можливо, є безкінечним. Тож, вельми ймовірно, і Бог, якого нам було визначено, є невизначеним.

АКСЕЛЬ: Ось вони, безрозсудні твердження.

ДЕКАРТ: Новий світ відкривається перед нами.

АКСЕЛЬ: У нашої принцеси цікавість шпариста, як губка, усмоктує геть усе. Говорять з нею про місяць — вона стає астрологом. Про квітку — уявляє себе ботаніком. Попри впевненість, яку вперто виказує, вона могла би зацікавитися й міражами, пропонованими вашою Церквою, яка має сумну звичку перекроювати сторінки Євангелій на догоду примхам принців.

ШАНЮ (почувається незручно): Наразі я нічого не можу відповісти вам на ваше упереджене висловлювання. На цей час протоколом нічого такого не передбачено.

АКСЕЛЬ: Чуєте, вітер стогне в наших вересовищах? Ніч? Заметіль стогне на снігу?

ЙОГАН (замогильним голосом): Смерть католикам!

АКСЕЛЬ: Стогін душ наших батьків, наших братів, наших синів?

ЙОГАН: Папу на вогнище!

АКСЕЛЬ: Нескінченна туга тих, хто бився проти ваших папістів?

ЙОГАН: Хай поб’є грім той Рим!

АКСЕЛЬ: Можете спустошити наші шахти. Може вирубати наші ліси. А щодо іншого, знайте: Земля й надалі є центром Всесвіту; Бог — центром нашого життя; Лютер — наша зірка-дороговказ. І тримайте на припоні вашого філософа.

ШАНЮ: Згідно з нашим протоколом, цієї бесіди ніколи не було.

АКСЕЛЬ: Згідно з вашим протоколом.

ШАНЮ і ДЕКАРТ (разом): Панове...

Шаню і Декарт прощаються й виходять.

АКСЕЛЬ: Вона запросила в наші стіни самого диявола. Вона вислизає з моїх рук!

ЙОГАН: Мені подобаються мої ноги. Мені завжди подобалися власні ноги. Я люблю їх через їхню довжину. Мені вони видаються привабливими. Думаю, що саме довжина ніг важлива для чоловіка. Коли я йду, жінки спочатку звертають увагу саме на них. А вже тоді дивляться на моє обличчя. Вони роблять цей рух: знизу — вгору. А як вони ніяковіють! Вам треба побачити це збентеження, батьку! Облудниці, вони намагаються приховати почуття, які викликає в них моя поява. Не знаю, чи я гарний, але я всім подобаюся. Коли я рухаюся, щось у мені нагадує оленя, королівського оленя. Я витончений. А гуркіт моїх чобіт. Мої чоботи змушують замовкати швеців. Часом я подобаюся сам собі. Заприсягаюся, батьку. А всі ці придворні коротуни, які марно кладуть стільки сил, аби підрости. (Пауза.) Мені також подобаються мої стегна...

АКСЕЛЬ (змушуючи його замовкнути): Йогане!!! Якби благодать могла досягти твого мозку, а відтак рухатися згори донизу, у мене була б причина пишатися тобою.

ЙОГАН: Я сподівався, Карлові Ґуставу поталанить! У шаленстві снігової завірюхи я сказав йому: «Ось твій шанс! Навіть якщо королева — твоя кузина, навіть якщо на тебе чекає жахіття кровозмішення. Ось твій шанс! Вона негарна. Ваші діти будуть потворними! Ось твій шанс! Ти її справді кохаєш. У тебе є все, щоб розтопити її крижане серце. Ось твій шанс!» Без зайвих слів він кинувся на неї. (Імітує поведінку Карла Ґустава.) «Я кохаю тебе! Я кохаю тебе! Я кохаю тебе!» Ведмідь-ревун із патетичним серцем і сентиментальними яйцями.

АКСЕЛЬ: Ваша молодість вульгарно обеззброююча.

ЙОГАН: Ні тіні злочину! Жодного натяку на змову з метою вбивства. Наша монархія така нудна, що камені — й ті позіхають. На картинах — жодної риси деспота. На наших стінах — самісінька монотонність. Безкровні обличчя зі скляними очима самі себе питають, що ж вони таке зробили, що приречені висіти там вічно! Чи це те, на що ми сподіваємося? Ми воювали, щоб розважатися. Христина хоче миру! Ми використовували тортури як засіб виховання! Христина хоче заборонити його! Як тоді ми відрізнятимемо правильне від хибного? У цивілізованій країні катують, трясця її мамі! Живемо, вороги! Як ми втамуємо спрагу вояків до бою? Потрібно, щоб чоловік зробив із неї ту, ким вона й має бути, і привів її до тями! Мати чоловіка поміж власних ніг, ось та зацікавленість, що на ній наша правителька повинна зосереджуватися. Треба, щоб вона припинила бути мозком і нарешті стала животом. І навіть якщо вона померла б, народжуючи, то щонайменше спробувала б виконати своє призначення!

АКСЕЛЬ: Соромно так говорити про власну сестру!

ЙОГАН: Мою сестру? Ваша прихильність до неї вас згубить!

АКСЕЛЬ: Ви виросли разом.

ЙОГАН: Навіть якщо після смерті її батька ви всього її навчали, навіть якщо на шкоду власному синові в усьому підтримували її вдень і вночі, це не робить із неї моєї сестри. Вважайте її своєю донькою, якщо вам так краще!

АКСЕЛЬ: Так краще, сину мій! Так краще!

ЙОГАН: Сподіватимемося, оргазм спричинить у неї приплив королівської крові до кори мозку та вимиє звідти всю революційну маячню, і якнайшвидше. Мужика з прутнем! Кажу вам. Мужика з прутнем!

Йоган збирається виходити.

АКСЕЛЬ: А чому не тебе?

ЙОГАН: Чому не мене?

АКСЕЛЬ: Їй завжди подобалося твоє товариство.

ЙОГАН: Мене? На трон?!? Ви серйозно?

АКСЕЛЬ: Ви завжди були у злагоді.

ЙОГАН: На мечах. На конях. Ми завжди перебували у злагоді. А ще на полюванні на ведмедя! Як брати, батьку. Як брати!

АКСЕЛЬ: Гадаю, настав час твоїм довгим ногам прислужитися королівству.

Обоє виходять.

Декарт входить до порожньої зали. За ним — Христина, за нею — Ебба, яка зупиняється трохи осторонь і намагається читати книжку. Христина розтирає плече.

ДЕКАРТ: Дорогою до вашого палацу я бачив стільки лісів, а у ваших камінах чомусь замало дров.

ХРИСТИНА: Ми бачитимемося щодня!

ДЕКАРТ: Щодня.

ХРИСТИНА: Щоранку!

ДЕКАРТ: Щоранку!

ХРИСТИНА: О п’ятій годині!

ДЕКАРТ: О п’ятій годині.

ХРИСТИНА: Так, саме тоді мій розум найгостріший. Ви кривитеся?

ДЕКАРТ: Це через мої черевики. Вони нові. Ні, це холод! Ні, це п’ята година ранку!

ХРИСТИНА: Скажу відверто. Я запросила вас прибути до моєї країни для двох речей. Перша: я хочу, щоб ви пояснили мені, чим є кохання.

ДЕКАРТ: Гаразд. А друга?

ХРИСТИНА: Як його позбутися! (Пауза.) Деякий час тому мене вперше, принаймні так мені здається, охопило це почуття. Я й досі не можу втлумачити собі, чому в стосунках двох осіб до однієї виникає більший потяг, ніж до другої, і це навіть ще до того, як унаочнюються переваги кожної. Тож звідки бере свій початок це підле тяжіння? З тіла чи з духа?

ДЕКАРТ: Кохання — це почуття, яке спонукає душу доєднуватися до об’єктів, які видаються їй достойними.

ХРИСТИНА: Ведіть далі.

ДЕКАРТ: Виділяються два види кохання. Перший називають коханням доброти, тобто коли бажають добра тому, кого кохають.

ХРИСТИНА: А другий?

ДЕКАРТ: Коханням жаги.

ХРИСТИНА: Це значить?..

ДЕКАРТ: Що душа жадає об’єкта, якого ми кохаємо.

ХРИСТИНА: І які в них відмінні ознаки?

ДЕКАРТ: Будь-яка пристрасть нас змінює фізично, і кожна з них має притаманні тільки їй симптоми. Ми можемо розпізнати їх за зміною пульсу, дихання або знов-таки за змінами кольору шкіри.

ХРИСТИНА: Якщо я тремчу, як той листок, якщо стаю червоною, як данець, — це видає моє почуття?

ДЕКАРТ: Тому, хто вміє читати знаки, — так.

ХРИСТИНА: А вираз обличчя?

ДЕКАРТ: Обличчя! Омана! На ньому важко вирізнити окремі почуття, тому що наша воля може змінювати його вираз. Щоб приховати пристрасть, можна за бажання зобразити іншу емоцію, цілковито протилежну.

ХРИСТИНА: Розкажіть докладніше про кохання, що його ви назвали жагою.

ДЕКАРТ: Під його впливом у грудях відчувається лагідне тепло. Шкіра рожевіє завдяки бродінню крові. Удари серця подовжуються і стають сильнішими, ніж звичайно, а процес перетравлення м’яса в шлунку відбувається легко. Отже, як ми бачимо, ця пристрасть украй корисна для здоров’я.

ХРИСТИНА: А як не сплутати ці два види кохання?

ДЕКАРТ (деякий час уважно спостерігає за Христиною): Дихання швидке й поривчасте.

ХРИСТИНА: Дихання швидке й поривчасте.

ДЕКАРТ: Сильне почервоніння шкіри.

ХРИСТИНА: Сильне почервоніння шкіри.

ДЕКАРТ: Мені видається, пані, що ви вже здатні відрізнити їх одне від одного.

ХРИСТИНА: Уже деякий час пристрасть посилює безлад і віддаляє мене від мого призначення. Я була впевнена, що за походженням підвладна тільки Богові. І раптом таке ярмо від особи, нижчої за положенням. Увесь цей безлад відволікає від державних справ. І, незважаючи на те що я добре розумію роботи з гідростатики Паскаля і праці Кеплера, в яких ідеться про еліптичну траєкторію планет, мені не вдається пояснити собі цей новий подразник. Від краденої ніжності я втрачаю орієнтири і забуваю важливі деталі того чи того закону. Я стаю таким же йолопом, як той паж, який марить надією лишень доторкнутися до шиї чи коліна. Тепло огортає груди, і, це дійсно так, воно бентежить. Але, вибачте, що не погоджуюсь із вами, у мене зовсім не виникає бажання їсти запечену ногу чи смажене рагу. Скажіть-но, як можна позбутися цієї тиранічної залежності?

ДЕКАРТ: Філософія, яку я практикую, не відкидає пристрасті; навпаки, вважається, що саме вона приносить ніжність і радість у наше життя.

ХРИСТИНА: Вас називають найбільшим знавцем почуттів, і у вас нема вирішення?

ДЕКАРТ: Замість того щоб страждати від них, потрібно їх зрозуміти і намагатися приручити. Я вірю, що ми можемо вільно визначатися з вибором. Тільки ми самі. Діяти і думати. Оцінювати добро і зло. І все це — у діалозі з Богом.

ХРИСТИНА: Ви мене бентежите.

ДЕКАРТ: Я нещодавно відкрив одну залозу посередині нашого мозку, таку зовсім маленьку залозу не більшу від кедрового горішка. Саме вона є місцем поєднання тіла й думки. Там народжуються радість і смуток, ненависть і любов. Ця залоза, можливо, і є тим самим вмістилищем душі, а сама душа, отже, не є лишень божим промислом.

ХРИСТИНА (злякано): Як ви можете стверджувати таке?

ДЕКАРТ: Якби ми могли розуміти механізми дії цієї залози, як розуміємо, приміром, процес кровообігу або ті ж самі нервові реакції, ми могли б...

ХРИСТИНА: Ми змогли б безпосередньо впливати на наші пристрасті?

ДЕКАРТ: Хто зна?

ХРИСТИНА: Видалити шматок ненависті? Скибку бажання?

ДЕКАРТ: Хто зна?

ХРИСТИНА: Витік гніву?

ДЕКАРТ: Чом би і ні?

ХРИСТИНА: Видалити кохання?

ДЕКАРТ: Мені потрібні трупи.

ХРИСТИНА: Що?

ДЕКАРТ: Мені потрібні трупи. Для моїх досліджень.

ХРИСТИНА: Усе це якась маячня! Ось так кедровий горіх у нашій голові ставить під сумнів світовий порядок! Навіть гірше, божественний порядок. Аристотель задавався питанням, чи душу зроблено з кісток, блаженний Августин посмів стверджувати, що вона, можливо, є безособистісною, та жоден не наважився на твердження про якийсь конкретний орган! Тут, як і скрізь, ви ризикуєте потрапити на багаття! Я звертаюся до вас, щоб ви звільнили мене від кохання, повернули мені бодай трохи розуму, а ви відповідаєте мені якоюсь тарабарщиною, та ще й кажете, що вам потрібні трупи?! (В неї болить плече.) Ой! Я гніваюсь і мені боляче! О, криваві рани Христа, як боляче! Карл Ґустав розбуркав цю стару травму.

ДЕКАРТ: Дозвольте подивитися.

ХРИСТИНА: Травма з дитинства. Сходи. Неуважна служниця...

Декарт торкається плеча королеви. Еріка панікує, підводиться зі стільця.

ЕРІКА: Ніхто не має права торкатися до королеви!

ХРИСТИНА: До мене не торкаються, пане.

Декарт забирає руку.

ДЕКАРТ: Бажання доторкнутися до вас — це повідомлення, яке мої очі надіслали на цю залозу в моєму мозку, відтак моя душа вирішила, що така дія була б доречною, і наказала моїй руці зробити це якомога ніжніші.

ХРИСТИНА: Усе це якось занадто складно!

ДЕКАРТ: Будь-яка думка гартується в спостереженні. Єдина порада: кохайте! Причини шукатимете потім.

Входить Аксель.

АКСЕЛЬ (до Декарта, незадоволено): Мене не повідомили про цю зустріч! Хіба її не було призначено на завтра, на п’яту годину?

ДЕКАРТ (придивляючись до Акселя): Почервоніння скронь. Робить зусилля, щоб угамувати дихання. Зіниці звужені. Роздратування! Почуття, пов’язане з гнівом і досадою. (Прощається.) Пане. Ваша величносте.

ХРИСТИНА: О п’ятій.

ДЕКАРТ: О п’ятій.

Еріка супроводжує Декарта.

АКСЕЛЬ (до Христини, сварливо): «Той, хто робить те, що забажає, мало коли робить те, що повинен!» Почувши новину щодо прибуття Декарта до вашого двору, студенти лютеранської семінарії в Стокгольмі вийшли на вулиці з протестами. Над вашим гостем нависла небезпека.

ХРИСТИНА: Тож йому потрібен захист! Це ваша справа.

АКСЕЛЬ: Не діймайте йому віри! Не діймайте віри цьому послові! Їхня віра тримається на іконах і мощах! Одна кістка святого Івана Хрестителя — і ви отримуєте сто років раю. Одне волоконце зі спідниці Марії Маґдалени — і ви уникаєте двохсот років чистилища. Їхні єпископи збагачуються завдяки підробці цих витребеньок і спекуляціям ними. Вони винайшли економічну систему примноження капіталу, в якій пекло, чистилище і рай — лише мірила. Під приводом розбудови Собору святого Петра вони набувають таких статків, які дозволяють їхнім сатанинським ієрархам купатися в розкоші. В обігу стільки скіпочок від святого Хреста, що з них можна побудувати корабельний флот, і стільки шматочків крайньої плоті малого Ісуса, що я не наважуюсь уявити розмір святого члена. (Христина всміхається.) Їхня еластична теологія пристосовується до того, хто запропонує більше. Тож ще раз кажу: діймайте віри.

ХРИСТИНА: Мій любий друже, я розчулена вашою турботою.

АКСЕЛЬ: Ваш... друже?

ХРИСТИНА: Це все Декарт. Він каже, треба давати вихід своїм почуттям. Не переймайтеся.

АКСЕЛЬ: Ці мережива на ваших зап’ястках? Щось новеньке! Дозвольте запитати: хтось отримав прихильність у ваших очах?

ХРИСТИНА: Ніхто, якщо говорити про питання, які нас стосуються. Іспанці. Мережива.

АКСЕЛЬ: Мережива з Іспанії! Картини італійські! Філософи французькі! Католицька Європа зваблює вас.

ХРИСТИНА (роздратовано): Могли би просто зауважити, що ці мережива гарні.

АКСЕЛЬ: Про Троянського коня теж казали, буцімто він чудовий.

ХРИСТИНА: Помолімось, і відтак залиште мене.

АКСЕЛЬ (молиться): «Природа лукава в своїх бажаннях, і ніхто не може до кінця боронитися від неї. Господи, зроби так, щоб я йшов уперед у своїх тривогах і сумнівах».

ХРИСТИНА: «Господи, зроби так, щоб я йшла вперед у своїх тривогах і сумнівах».

АКСЕЛЬ: Амінь.

ХРИСТИНА: Амінь.

АКСЕЛЬ: На добраніч, донечко.

Аксель віддає честь і виходить. Чути музику, яку награють на кришталевих склянках.

Мозаїка у верхній частині вікон створює величезне півколо. Імпозантне ліжко з балдахіном із червоного сатину закидане розкритими книгами, картами і планами. Астролябія, телескоп. Ебба, перша дама і компаньйонка, жінка надзвичайної вроди, награє приємну мелодію, ковзаючи пальцями по склянках, розташованих на столі в глибині кімнати.

ХРИСТИНА: Навчіть мене!

ЕББА: Змочуєте пальці та кладете їх на склянки. Потім рухаєте пальцями по колу. Кожна склянка видає свою ноту. Залежно від кількості води нота змінюється. (Христина засовує пальця до рота, щоб зволожити його.) Зачекайте. (Вона показує їй, як змочувати пальці водою.) Так краще. (Христина видобуває кілька нот.) Коли я дізналася, що ви потрапили в цю хурделицю, в мене аж серце зайшлося. Мене повідомили, що ви впали. Я подумала на звіра! Гірше, на фанатика! Яка необережність! Як я хвилювалася! Невелике задоволення бачити мене в такому стані. Скажіть: «почуваюся добре»!

ХРИСТИНА: Порив вітру повалив бідного Карла Ґустава прямо на мене. Я почуваюсь добре, графине Шпарре. Я чуюся добре.

ЕББА: Ваш кузен вас обожнює.

ХРИСТИНА: І як кожний, хто кохає занадто, стає посміховиськом, замість того, щоб залишатися чарівним. Я забилася плечем.

ЕББА: Здоровим чи хворим?

ХРИСТИНА: Хворим.

ЕББА (схвильовано): Мережива на ваших зап’ястях?

ХРИСТИНА: Ви аж надто наполегливі.

Входить Еріка, вносить сукню і футляр.

ЕРІКА: Принесли цю сукню! Подарунок від венеціанського принца!

ХРИСТИНА: Пошукайте в рукаві, напевне, знайдете пропозицію щодо заміжжя.

Еріка кладе сукню й футляр і виходить.

ЕББА: Вона зухвала! Чудо, яка зухвала.

ХРИСТИНА: Поміряйте її!

ЕББА: Я ніколи на це не наважуся.

ХРИСТИНА: Офіційні портрети, які надсилають претендентам на мою руку по всьому світі, — лише покращене зображення обличчя й обриси фігури. Поміряйте! Я знаю, що вам пасуватиме. (Ебба збирається вийти зі сукнею.) Ні! Тут. Переді мною.

ЕББА: Перед вами?

ХРИСТИНА: Це все Декарт. Він сказав: «Роздумуватимемо потім». (Пауза.) Знімайте все. Поволі.

Ебба підкоряється.

ЕББА: Ви нічого більше не скажете?

ХРИСТИНА: Я намагаюся змінити вираз обличчя, уявляючи повну протилежність. (Пауза.) Ваш наречений?

ЕББА: Якоб?

ХРИСТИНА: Як він на вас дивиться?

ЕББА: Він дозволяє своєму поглядові геть усе.

ХРИСТИНА: Що ще?

ЕББА (спокусливо): Інколи він схрещує руки... зовсім як ви. Він підносить їх до свого підборіддя, зовсім як ви. (Майже гола.) Мій наречений дивиться на мене, як дивляться на білих лебедів, коли захоплюються красою їхніх крил, але забороняють їм літати!

ХРИСТИНА: Одягайте сукню.

Ебба виконує.

ЕББА: Настільки повільно вас влаштовує?

ХРИСТИНА: Якоб?

ЕББА: Так.

ХРИСТИНА: Він пишається тим, що ви в його обіймах?

ЕББА: Так.

ХРИСТИНА: Чи свідомий він того, що коїть ревнощі в чоловічих хащах? А ви, ви задоволені, коли знаєте, що вас бажають?

ЕББА: Коли він на мене дивиться, я не повинна виказувати жодного сумніву...

ХРИСТИНА: А ви сумніваєтеся?

ЕББА: Кохання складається зі сумнівів і переконань, а передусім із переконання, що в нас є сумніви.

ХРИСТИНА: Ви зараз ділитеся власними роздумами?

ЕББА: До ваших послуг. Це навички, які ми здобуваємо.

ХРИСТИНА: Вам подобається бути бажаною?

ЕББА: Здається, так.

ХРИСТИНА: Він вам каже, що ви файна?

ЕББА: Так часто, що аж набридає.

ХРИСТИНА: А як він торкається вас?

Тиша.

ЕББА: Венеціанські фарби — найкращі у світі. Ця сукня безсоромна. Вона прекрасно безсоромна. Наші ж занадто правильні. Наші корсажі сплетені з жорсткого пластрону. Наша білизна чорна, спідниці теж чорні. Складається враження, буцімто ми постійно перебуваємо у жалобі. Чи не варто вже змінити це? А ці три спідниці, які ми вдягаємо: верхня, дзвонова і нижня. Чому не відмовитися бодай від однієї з них? Нумо відмовимося від верхньої. Адже дзвонова, незважаючи на її назву...

ХРИСТИНА: Усі ці гучні слова сказані про шифон! Те, як ви слідкуєте за собою. Догляд за шкірою. І ці ваші витончені жести, такі витончені... Графине Шпарре, ви уособлюєте собою все те, що я так ненавиджу в жінках. Їхню нездоланну потребу подобатися! Ця ганебна звичка — існувати тільки задля чийогось погляду. А про повну відсутність упевненості в собі годі й казати.

ЕББА (ображено): Я не знала, що можу бути такою огидною для вас.

ХРИСТИНА: А я... Я не знаю, як вам це сказати, і зовсім не відаю, як це пояснити самій собі, але я ні за що на світі не хочу, щоб ви бодай щось змінили у вашій особистості. Ні за що на світі. Хай ваші жести залишаються такими ж витонченими! Говоріть про шифон, як говорять про поезію, про бряцяльця — як про гімни. Ну ось, я не знаю, що зі мною, та раптом з’явилося майже нестримне бажання вгризтись у величезну баранячу ногу.

ЕББА (зашаріло): Здається, я червонію.

ХРИСТИНА: Кажуть, що у всьому винне серце.

ЕББА: Ви звеліли пошити цю сукню за моїм розміром?

ХРИСТИНА: Я не знала, чи вона вам сподобається.

ЕББА: Вона мені подобається.

ХРИСТИНА: Ви носитимете її при дворі.

ЕББА (відчуває незручність): При дворі?

ХРИСТИНА: Хіба не ви казали, що треба міняти моду?

ЕББА: Маю зібрати всю мужність.

Заходить Еріка, її ніхто не помічає.

ХРИСТИНА: Зачекайте! (Простягає Еббі футляр, в якому лежить пара рукавичок із рожевого сатину.) Вони вам до смаку? Скажіть, що вони вам сподобались! Я не дуже знаюся на таких речах. Я краще розуміюся на переміщеннях кавалерії. Вони вам подобаються? Справді? (Ебба неабияк схвильована.) Вони з Парижа. Є така мадемуазель Нінон де Ланкло, саме вона мені їх і надіслала. Епікурійка, до речі. Вірить у насолоду тіла.

ЕББА: О!..

ХРИСТИНА: Вона заприсягнулася, що ніколи не вийде заміж.

ЕББА: Та невже?

ХРИСТИНА: Вона стверджує, що жінка — рівня чоловікові.

ЕББА: Яка дивна особа.

ХРИСТИНА: Я занотувала одну думку з її книжки, яка мене неабияк уразила.

ЕББА (читає): «Якби Бог зробив мені честь і запитав би мою думку, я порадила б йому помістити жіночі зморшки на п’яти».

Ебба сміється.

ХРИСТИНА: Я рада, що ці слова вас розсмішили. Я ж не знала, як реагувати. Я перечитувала їх двічі і жодного разу не засміялася. (Ебба вдягає рукавички.) Ви тремтите!

Христина, починає енергійно розтирати Еббу, щоб зігріти. Раптом Ебба цілує її. Еріка рвучко підводиться з місця, але її ніхто не помічає.

ЕББА: Не треба було. Я... Це природно для мене. Я хотіла показати, як я вам вдячна. Не треба було.

ХРИСТИНА: Бажання поцілувати мене — це посилання, яке ваші очі передали до вашого мозку, і, вважаючи, що така дія буде корисною для вашої душі, він віддав наказ вашим губам зробити це з ніжністю.

Повертається Карл Ґустав.

ЕРІКА: Ваша величносте! Ваш кузен!

ХРИСТИНА: Знову?

Карл Ґустав стає на коліна і схиляється чолом до землі.

КАРЛ ҐУСТАВ: Я віднаходжу мужність у власному відчаї! Зволь послухати того, хто тебе переконає. Зволь почути твою матір!

ХРИСТИНА: Мою матір?

КАРЛ ҐУСТАВ: Королева-мати, дроттнінґ Марія-Елеонора, хоче тебе бачити!

ХРИСТИНА: Графине, ходімо! Ви залишитеся поруч зі мною!

Входить Марія-Елеонора, одягнута в сатин скорботи, щільно прикрашена коштовностями; синювато-червоний колір обличчя, спровокований кровотечами. Її підтримує високий і худий Альбінос. Вона намагається побороти сильне тремтіння однієї з рук. Схиляється вимушено перед своєю донькою.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА (нещиро): Дроттнінґ Христино! Дякую, що погодилися на цю аудієнцію. Я дізналася, що ви впали під час заметілі. Я злякалася! Треба ж було такому статися! Я молила небо оберігати вас на славу нашого королівства.

ХРИСТИНА: Яка причина такого рідкісного і надзвичайно пізнього візиту?

Пауза.

КАРЛ ҐУСТАВ: Тітонько!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Спершу я реготала, наче божевільна. Вже давно я так не сміялася. Сміхом, який здіймається з низу живота. Сміхом, який висмикує легені з їхнього летаргійного стану. А відтак мені забракло слини. Це можна було передбачити.

ХРИСТИНА: Тож... Мета вашого візиту?!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Тут хочуть, щоб я поговорила з тобою про почуття. Саме тому я й сміялася.

КАРЛ ҐУСТАВ: Послухай свою матір, Христино.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Він сказав мені: «Одягайтеся!»

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА і КАРЛ ҐУСТАВ (водночас): «Вона так давно вас не бачила. Певно, що її серце пом’якшає».

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Я не знайшла своєї корони. Мало коли випадає нагода її носити. Я одягла цю стару сукню і цю виставку прикрас. Тобі подобається?

КАРЛ ҐУСТАВ: Тітонько, весілля!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА (не надто впевнено): Відмовитися від шлюбу з таким гарним хлопчиною! (Пауза.) Мій улюблений племінник! Великий воїн! (Пауза.) Сильний. (Пауза.) Не знаю, що ще тут можна сказати.

ХРИСТИНА: Пані, шлюби потрібні під час війни. Ми ж працюємо задля миру.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Мир! Велич короля визначається його перемогами, а не лукавими угодами, які слугують лишень для переозброєння ворогів.

ХРИСТИНА: Мир — це дарунок, який ми робимо іншим.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Мир — це час, коли виголошують найбільші дурниці. Війна ж — це час, коли за них розплачуються.

ХРИСТИНА: Відтепер справжні герої вестимуть битви духу.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Слова! Лишень слова!

ХРИСТИНА: Я привела двадцять шість Держав до підписання цього миру.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Послухайте цю Мінерву Півночі! У самому розпалі переговорів вона захоплює Богемію, спустошує скарбницю в Празі, а після цього простягає оливкову гілку!

ХРИСТИНА: Взяття Праги прискорило підписання моєї угоди!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА (до всіх): Тридцять років битв, щоб поширити віру Лютера на всю північ континенту, і ось вона розбазарює спадщину свого батька, потураючи власним примхам мрійниці! (До Христини.) Коли нас заколисають співи твого голуба, наші вороги, і перший серед них Рим, зміцніють, підведуться й устромлять нам ножа в спину, як вони скоїли з твоїм батьком. Це її ти хочеш за жінку, племінничку?

КАРЛ ҐУСТАВ: Так.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Ти заслуговуєш на співчуття!

КАРЛ ҐУСТАВ: Ви помиляєтеся!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Я сподівалася після стількох років побачити бодай якийсь прояв неочікуваного милосердя. (Пестить Альбіносове обличчя.) Чесноту! (До Христини.) Якби тільки твій батько побачив, на що ти перетворилася!

ХРИСТИНА: Дамо йому шанс померти молодим.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Ледве вийшла з мого лона...... замість чергового мертвонародженого принца мені дають дівку, живу й потворну.

Вихором влітає Аксель, у нього вигляд людини, яка ледве встигла одягтися.

АКСЕЛЬ: Що тут відбувається?

ХРИСТИНА (на межі вибуху): Ви зробили мого батька предметом власної химерної жалоби. Забальзамований труп, два роки розпростертий на вашому ложі. Його серце в скляній скрині під верхівкою вашого балдахіну. Покійник із чумним запахом в оточенні ваших плакальниць і альбіносів. Мрець, якого я від шести років змушена була під вашим пильним наглядом цілувати в губи на сході і на заході сонця. І так щодня.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Ми заприсягнулися одне одному, що нас поховають в один день.

ХРИСТИНА: Ви всадовили мене на перший ряд на показі його тліну. Мого батька, мого героя!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Тобі ніколи не спізнати сили справжнього кохання!

ХРИСТИНА: О мокрота прокажених, хай убереже мене Бог!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Ти не можеш зрозуміти весь тягар його втрати.

ХРИСТИНА: Коли бачиш вас, доходиш висновку, що деякі легші від інших.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Твій батько і я — таке прекрасне кохання. І ти — такий потворний його плід.

ХРИСТИНА (волає): Я наказую вам замовкнути.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Ти наказуєш мені? Чи ти забула, хто я?

ЕББА (вибухає): Королева сказала: «Замовкніть!»

Час зупинився.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Що? Ця дразлива сукня щось базікає?

ЕББА: Замовкніть! Замовкніть!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Блядська сукня змушує мене замовкнути?

КАРЛ ҐУСТАВ (вибухає своєю чергою): Весілля!

Декарт і Шаню приєднуються до решти.

АКСЕЛЬ: Ця розмова тривала достатньо.

ХРИСТИНА: Мій батько вас зневажав.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Мені бракує слини.

ХРИСТИНА: Ви були лише бездонною дірою ненаситного кохання, яке жахало його!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Моя донька складає речення, а мені не вистачає слини.

ХРИСТИНА: Ви вимагали повної його уваги і навіть жадали увібрати все повітря, яким він дихав. Саме це й потрібно, щоб зруйнувати бажання.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Ні краплі слини.

ХРИСТИНА: Ревнивице, ви слідували за ним у всіх військових походах.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Слина!

ХРИСТИНА: Переслідуваний вами, він залишав вас у таборі і йшов до своїх повій.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Слина!

ХРИСТИНА: Він зберігав вам вірність тільки протягом тих двох років, коли гнив.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА (грізно): Того вечора на верхівці сходів на моїх руках ти пищала, як цуценя. Я завжди хотіла... та сьогодні я жалкую. О, так! Жалкую! Того вечора треба було тебе залишити біля підніжжя сходів, там, куди я тебе пожбурила.

ЕББА (перелякано): Ні!

КАРЛ ҐУСТАВ (падає на коліна): Боже!

ХРИСТИНА (грізно): То це була не незграбна служниця? Це були ви?

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Ти не знаєш, що таке мати дітей. Тобі було всього два роки.

ХРИСТИНА: Що? Є вік, в якому дозволено жбурляти дітей зверху зі сходів?

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Я була нездатна. В дитинстві закладаються основи.

ХРИСТИНА (іронічно й з надривом): І яку ж основу отримала я! Тридцять дві сходинки! Бум, і бум, і бум, і бум... (Пауза.) Мадам, повертайтеся до свого замку Ничепінґ і замуруйтеся там! Повірте мені, там, у повній ізоляції ви матимете велике задоволення змочувати все слиною і навіть стікати нею.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Невеличка порада, доню: виконай свій обов’язок і розсунь ноги. А якщо ні, я не дам дорого за твою корону.

ХРИСТИНА: Геть з моїх очей!

Альбінос виходить, підтримуючи Марію-Елеонору.

ХРИСТИНА (до Акселя): Ви ж знали!

АКСЕЛЬ: Заради стабільності корони...

ХРИСТИНА: Ви, мій майже батько? Ви знали!

АКСЕЛЬ: ...Рада вважала за краще ніколи не казати вам правду щодо випадку на сходах.

ХРИСТИНА: Ви теж геть з моїх очей!

Аксель виходить.

КАРЛ ҐУСТАВ: Якщо забажаєш мене бачити — я прийду. Прийду навіть раніше, ніж ти закінчиш вимовляти моє ім’я. Я боротимуся за твої найдорожчі бажання! Якщо потрібно, я навчуся говорити про астрологію і фізику. Я складатиму для тебе вірші. Хочеш, я задушу твою матір?

Він виходить.

ХРИСТИНА (до Ебби): Я забороняю вам плакати! Це не ваша печаль. (Ебба обіймає її, щоб утішити.) Як ви смієте? (Вона відштовхує Еббу, та падає на коліна, б’ється лобом об землю.) Ви забули, хто я?

ЕББА: Я думала...

ХРИСТИНА: Що ви думали?

ЕББА: Ніжність? Дружба?

ХРИСТИНА: Слова, сказані в хвилину слабкості!

ЕББА: Ви захищаєте мене від присутніх, а за мить принижуєте мене? Раз — і я улюблениця долі? Раз — і найнещасніша у світі? Іноді мені здається, ви плутаєте мій обов’язок бути вам відданою з іншим почуттям. А іноді в мене таке враження, що це я все плутаю.

ХРИСТИНА: Місце і час обрані невдало.

ЕББА: Ви вимагаєте від мене бути рівною вам і вашою служницею водночас. Я роблю речі, які сильніші від мене. Речі, які змінюються під впливом сил, яких я не розумію. У мене з’явилися думки, що не відповідають моїй природі. Якщо королева каже: «Будьмо друзями!», я можу бути тільки другом для неї. І якщо мій друг страждає, то я страждаю разом із ним.

ХРИСТИНА: Не тіште себе надією, графине, що та мить затьмарення щодо вас дає вам право поводитися таким чином. Відтепер ви повинні усвідомити, що ви лише гарна прикраса — і цього достатньо. І мадам, моя мати, мала рацію лише в одному: у цій сукні ви виглядаєте, як повія. (Ебба виходить. Декарт наближається до Христини.) Бажання задушити свою матір — посилання, яке передали мої очі моїй душі, яка своєю чергою вирішила, що така дія була б слушною. Вона віддала наказ моїм рукам зробити це. Зробити жорстоко. А я не зробила. О, зад Господній, я не зробила цього!

ДЕКАРТ: Виваженість взяла гору завдяки свободі свідомості, найблагороднішій з тих рис, які притаманні нам. Ви використали власну свободу волі. Як і у разі кохання, існує й два види ненависті. Одна, яку ми називаємо просто ненавистю, стосується речей, поганих для душі. Інша ж, та, яку ми звемо жахом, стосується не просто поганих, а бридких для душі речей.

ХРИСТИНА: Я ненавиджу свою матір, яка нажахана мною.

ДЕКАРТ: Повинен залишити вас.

ХРИСТИНА: Не припиняйте ваші досліди. Я прослідкую, щоб для вас знайшли трупи.

ДЕКАРТ: На добраніч, Ваше Величносте.

Декарт виходить. Христина остаточно знесилена. Пауза. Вона помічає Шаню. Той робить відповідне обличчя.

ХРИСТИНА: Ви були тут? Залиштеся! Залиштеся! Поговорімо про торгівлю!

ШАНЮ: Вибачте?

ХРИСТИНА: Так. Поговорімо про торгівлю! Про доходи! Поговорімо про багатство!

ШАНЮ: Ніч надворі, Ваше Величносте.

ХРИСТИНА: Адже підприємництво боїться денного світла.

ШАНЮ: Перспектива довготривалого миру відкриває перспективи для комерції.

ХРИСТИНА: Я хочу, щоб ви мали змогу першим отримати зиск від наших проектів розвитку. Ми побудуємо дороги. На північ. Скрізь побудуємо дороги. Цими безплідними землями користуються лише кози й вовки. Наші шахти багаті. Ми їх зробимо глибокими. Наші ліси невичерпні. Ми спиляємо їх під корінь. Наші ріки могутні, ми загнуздаємо їх млинами з гігантськими лопатями. Для добра мого народу. Так, для добра мого народу!

ШАНЮ: Ваше місце не тут!

ХРИСТИНА: Що?

ШАНЮ: Ваше місце не тут! Ваші ідеї — аж надто просвітлені й сучасні. Ваш дух — зашвидкий і занадто кипучий.

ХРИСТИНА: Викладайте все, що маєте на думці, все до останнього. І як ви полюбляєте казати: згідно з протоколом, ця розмова ніколи не відбулася.

ШАНЮ: Ваші реформи сміливі, але тут їх ніхто не сприймає серйозно. І я маю мовчати? Ви не зможете розквітнути у кайданах, які одягнув на вас Лютер. Життя в них руйнує сірість, щоб отримати чорноту. І я маю мовчати? А що вже казати про ваше оточення? Кожен бажає бачити вас під владою самця й бажано вагітною. І я маю мовчати? Сьогоднішній Рим — місце безмежних можливостей. Зведення Собору святого Петра викликало велике збурення. Найкращі уми і найпрогресивніші митці зустрічаються там.

ХРИСТИНА (бліда, як крейда): Коротше, пане.

ШАНЮ: Риму потрібна королева...

ХРИСТИНА: У Рима є папа.

ШАНЮ: Риму потрібна королева-діва.

ХРИСТИНА (різко обриває його): І хто підходить для цього краще за доньку солдата Лютера? Що може бути кращим для дискредитації поступу протестантської віри за зречення однієї з його найзнаменитіших доньок? Пане, вважатимемо, що ця розмова не тільки ніколи не відбулася...

ШАНЮ: Наша церква і держави, що входять до її складу, потребують вашої просвітленості.

ХРИСТИНА: ...а й закінчена прямо зараз.

ШАНЮ (прощається): Ваше Величносте...

Христина на самоті розважається грою на кришталевих бокалах.