Христина, дівчина-король

Третя дія

КАРЛ ҐУСТАВ (сам-один): Десять днів! Десять днів, як Христина не показується при дворі. Десять днів, як вона зачинилася в своїх покоях. Вона не виносить жодного шуму, жодних розмов обслуги. Ні співів, ні псалмів. У погляді придворних дам переляк. Ні декретів. Ні законів. Вона навіть не підписала наказ про моє вигнання. Держава паралізована. (Раптом.) Я чую її крик. Я єдиний, хто його чує. Кажуть, посеред ночі вона виходить і їздить верхи аж до вранішньої зорі. Нічна сорочка — єдине її вбрання. Кажуть, вона вдарила пажа, який подивився на неї співчутливо. А ще кажуть, вона палить книжки, свої улюблені. Кажуть, вона закохалася.

Мир робить із нас божевільних! Сьогодні вранці забили двісті коней з королівської кавалерії. Чистокровних. Тих, які були на фронті. Зайві! Задорого годувати! Гордість нашої армії — у годівницю бідноті! Наша броня йде на переплавку. З неї роблять нічні горщики! Ми знищуємо ведмедів! Справжня бійня. Треба ж у когось стріляти. Жоден солдат не вправляється з мечем. Всі вправляються з чарами. Блиск наших подвигів блідне в ритмі спорожніння барил. Мир робить із нас божевільних! Ми не звикли до часу, часу, який складається з хвилин і годин, і ще менше до часу, в якому панує почуття, сміх і плач.

Я впевнений, це її крик. Більш здушений, ніж інші.

Це мене, мене ти кохаєш.

Я знаю, що ти не знаєш, як мені це виказати, я знаю, що цей розлад спровокований почуттям, яке тебе лякає!

Я кохаю тебе!

Я кохаю тебе!

Я кохаю тебе!

Я й сам не знаю, як зменшити цю пристрасть. Я не знаю ні способу, ні заклинань. Я кохаю тебе за твоє волосся! Я кохаю тебе за твої очі! Я кохаю тебе за твої губи! Я кохаю тебе за твої стегна! Я кохаю тебе за твоє плече! Я кажу «ніжна моя». Я хочу твої груди! Я кажу тобі «вродлива моя», а думаю «відкрий свої стегна». Я шепчу «богиня».

Моя дівчинка-король! Моя маленька дівчинка-король!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА (сидить у кріслі на колесах, яке штовхає Альбінос): То тільки поезія! Нестерпно! У мене нема супроводу, щоб повернутись у власне обійстя. Моя донька не підписала розпорядження. Немає нікого, хто б опікувався мною. Я огидно тхну. В моє доньки немає серця.

КАРЛ ҐУСТАВ: Я зробив непоправну помилку, коли попросив вас утрутитися на мою користь.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Вона врешті решт одружиться зі спадкоємцем данської корони! Малому лише два роки! Їй ще довго не доведеться віддаватися йому, а коли він досягне відповідного віку і побачить її, то в нього зникне будь-яке бажання.

КАРЛ ҐУСТАВ: Ви зла.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Мій бідолашний племіннику. Лише дурні не можуть збагнути задоволення бути злим.

КАРЛ ҐУСТАВ: У вас немає ні честі, ні порядності.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Зате у мене є елегантність і гарні манери.

КАРЛ ҐУСТАВ: Невже?

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: А ще у мене є доброта і великодушність.

КАРЛ ҐУСТАВ: І де вони?

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА (вказує на свого Альбіноса): Він їх охороняє.

КАРЛ ҐУСТАВ (знущально): Дурні забобони щодо альбіносів!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: За легендою, той, хто у змові з альбіносом, звільняється від сором’язливості, яку накладають чесноти.

КАРЛ ҐУСТАВ: І скільки ж альбіносів вам було потрібно, щоб холоднокровно скинути власну доньку зі сходів?

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Вона хоче миру для країни! Отак! Ми наживатимемося на війнах інших. Ми надаватимемо світові все необхідне для взаємознищення! І тоді, жахливо мирні і жахливо багаті, ми зосередимося на красному мистецтві та навчанні прекрасного.

КАРЛ ҐУСТАВ: Якщо я Божою милістю зійду на трон, я накажу вас повісити разом із вашими чеснотами. Мені треба випити склянку, ні ціле барило!

Карл Ґустав виходить. Заходить Декарт, дивиться на небо.

ДЕКАРТ: Подивіться на це північне сяйво! Хвилі бірюзового і фіолетового. Зеленого і пурпурового. Вони кружляють, як перший сніг. Ось — кривавий струмок з поля бою. А ось — мерехтіння крил фенікса! А он — парус п’яного ангела в запаморочливому вихорі танцю!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Поезія! Це нестримно!

ДЕКАРТ: Вони сваряться, як діти! Вони сперечаються!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Полярні сяйва існують лише для того, щоб упевнити дурнів, що вони розумні. (До Альбіноса.) Ходімо! Йдемо шукати звуки.

Вона виходить, її крісло штовхає Альбінос.

Великі двері до анатомічного театру відчиняються. Шаню і Декарт перед трупом, накритим полотном, на столі для розтину. Декарт готує інструменти.

ШАНЮ: Завдяки вашому викладанню королева все піддає сумніву.

ДЕКАРТ: Її тривожать більш інтимні речі. Я повинен допомогти їй впоратися з цією пристрастю, яка хоч і має вигляд правильної, погана за суттю.

ШАНЮ: Не робіть нічого.

ДЕКАРТ: Що?

ШАНЮ: Дозвольте їй блукати. Розлад, яким вона страждає, — наш союзник.

ДЕКАРТ: У цьому розладі нема нічого християнського, пане.

ШАНЮ: Що таке совість порівняно з майбутнім, яке ми їй пропонуємо? Ми повинні задовольнити всі її прагнення.

ДЕКАРТ: З якою метою?

ШАНЮ: Без сутичок, без жодної краплі крові ми примусимо найвпливовішу володарку лютеранського світу прийняти єдину угодну Господові віру.

ДЕКАРТ: Протягом деякого часу я працюю над створення одного автомата. Деталь за деталлю. Це складний механізм. Мені залишилося закріпити кілька частин. Нахил голови. Поворот тазу. Але найперше — вигин руки. Я хочу, щоб його долоня згиналася назовні, щоб вона відкривалася, щоб його лікоть згинався також, щоб він клав свою долоню на груди і міг чути механізм власного серця. (Він робить відповідний жест.) Виробництво короля таке ж складне, як і виробництво автомата, пане посол. Воно ґрунтується на обов’язкових законах. І перший із цих законів для того, хто править, — віддано, вірно присвятити себе своєму народові. Це рушійне колесо, яке приводить в дію зірчасту передачу, та в свою чергу — вал, а той — допоміжні колеса. І якщо рушійне колесо з особистих, егоїстичних причин починає крутитися в зворотний бік, щоб задовольняти лише власні інтереси, тоді весь механізм дає збій.

ШАНЮ: І що мені потрібно зрозуміти з усього цього?

ДЕКАРТ: Я — не ваш спільник!

На віддалі з’являється Еріка. Шаню приєднується до неї.

ЕРІКА: Я хочу бути присутньою на лекції!

ШАНЮ: Лише королева може тут бути.

ЕРІКА: У мене дуже розвинена цікавість, але, Господь свідок, не наукова. Усі ці формули, які доводять очевидне... Ці нудні демонстрації природних рухів, які ми робимо, без пояснення, з колиски. Називати все — у чому тут користь? Оця складнопідрядна тарабарщина, як-от «якщо поглянемо на речі під цим кутом», «незважаючи на твердження», «у відповідності до»... І цитують мертвих авторів, яких тут немає і вони не можуть себе захистити. Вчені, вони годинами можуть давати пояснення щодо морських хвиль, помаху пташиного крила, танку зірок. Задовго до всіх цих виступів моряки знали, як управлятись із хвилею! Птах ніколи не зупинявся в польоті, щоб зрозуміти, як махати власним крилом; адже він би тоді впав. Для чого пояснювати, що таке холод, якщо від того ніякої користі, а питання стоїть, як угрітися? І для чого треба знати, кров тече в той чи в той бік? Господь укрив нас шкірою, була ж бо якась причина, щоб сховати те, що в нас усередині. Я хочу бути присутньою на лекції! Я ненавиджу пропускати, хоч би що там було. Дайте увійти!

ШАНЮ: Жодній жінці не дозволено перебувати тут!

ЕРІКА: Це чому ж?

ШАНЮ: Тому що, герцогине Бреге, ви тільки-но дуже наочно все мені показали!

З’являється Христина, бліда й одягнена в чорну накидку з капюшоном.

ЕРІКА: Вона нічого не їсть. А від учорашнього дня й не п’є. (Христина влаштовується біля стола. Еріці видається, що вона бачить труп.) Там! Я бачила! Під простирадлом. Я бачила! Боже! Тіло! Бездиханне тіло.

ШАНЮ: Ви нічого не бачили, герцогине Бреге. Нічого.

ЕРІКА (відступає): Когось спіткало нещастя! Це не лекція. Це нічне чування! Боже! Королева в сльозах... оплакує графиню Шпарре? Через мене? «Гонця! Терміново!» Це я довела її до шибениці?!

Схвильована, вона виходить.

ХРИСТИНА: Хто під цим простирадлом?

ШАНЮ: Гробар приніс нам найсвіжіший. Якщо так можна сказати про труп!

ХРИСТИНА: Хто там, під ним?

Декарт одним порухом скидає простирадло і відкриває оголене чоловіче тіло, за виключенням голови.

ДЕКАРТ: Людина! Чудовий механізм! Здатний на найкраще, як і на найгірше. Людську істоту робить саме дух, енергією якого є думка. Йому не потрібно ні конкретного місця, ні якоїсь матеріальної основи, щоб цим займатися. Я думаю, значить я існую! Ваша величносте, дозвольте відрекомендувати вам мозок. Піднесіть ближче свічку! Ось воно! (Христина прикриває рота носовичком.) Он там, у центрі. Шишковидне тіло. Воно розташовано над водогоном мозку, саме тим, який направляє тваринний дух, той самий дух, який сприяє народженню пристрастей.

ХРИСТИНА: І в ньому відповіді на всі наші запитання?

Вона передає щипці Декартові, який виймає з черепа невеличку білу кульку.

ДЕКАРТ: Ваша величносте, дозвольте відрекомендувати — місце перебування душі.

Христина простягає Декартові блискучого ножа.

ХРИСТИНА (ніби читає безкінечну молитву): Відкрийте її! Зробіть невеличкий надріз. Не більший за проблиск надії. Вилучіть звідти безкінечні очікування. Звуки, які будять надію на її повернення. Вилучіть звідти коридори, в яких не чутно поспішних кроків. Голос, який вас переслідує. Приємний звук прочитаної фрази, коли не потрібно дослухатися до змісту. Одержимість запахом парфуму. Рукавичка, кинута на ліжко. Слід від сльози на рум’яних щоках. Стрічка, що зав’язується і розв’язується. Прагнення одного-єдиного імені. Кліпання повік. Рука у волоссі. Вилучіть звідти приємне приголомшення. Вилучіть невгамовану плоть! Губи! Її губи! Біль у животі, знову в животі, унизу живота. Нумо! Почніть з очікування. Потім сум! Продовжуйте! Видаліть бажання! Візьміть ножа і вилучіть із неї, з душі, спів кристалів!

З гуркотом входить Аксель.

АКСЕЛЬ: Боже!

ХРИСТИНА: Мій друже! Ви знайшли її?

АКСЕЛЬ (вражено): Що це тут за м’ясницька?

ХРИСТИНА: Вона з вами?

АКСЕЛЬ: Не вистачало ще знайти цей труп у ваших покоях.

Накриває тіло простирадлом.

ХРИСТИНА: Вона з вами?

АКСЕЛЬ: Ви потрапили під вплив шарлатанів, які зловживають вашим сум’яттям! Ці чоловіки не мають наміру полегшити ваш біль. (Він бере Шаню за горло.) Я не дозволю вам грати нею.

ШАНЮ: Я повинен буду повідомити мого короля про цей випадок.

Аксель виганяє Шаню.

ХРИСТИНА (до Акселя): Ви з’їхали з глузду?

АКСЕЛЬ (наказовим тоном): Ваша величносте, навчіться знову самі собою управляти!

ХРИСТИНА: Мені нагадати вам ваш ранг?

АКСЕЛЬ (відпускає Шаню): Я розмовляю з вами так, як говорив би ваш батько.

ХРИСТИНА: Але ви не мій батько!

Пауза.

АКСЕЛЬ (ображено): Він довірив вас мені! Погляньте-но. Подивіться на цю різанину!

ХРИСТИНА: Чи не ви мене вчили, що цікавість — завжди добре?

АКСЕЛЬ: У межах учення Лютера!

ХРИСТИНА: Цікавість... у Лютера не було цікавості ні до чого!

Як вдарений громом, Аксель стає на коліна й притискається лобом до землі.

АКСЕЛЬ: Ви тільки-но зневажили ім’я Лютера!

ХРИСТИНА (ствердно): Ми всі врятуємося. Як язичники, так і християни!

АКСЕЛЬ: Коли скажена плоть бунтує, єдиними ліками буде звернутися до слова Божого, щоб подавити той бунт. Плотська сексуальна привабливість — або для шлюбу, або ж для цноти. О дупа Господня, забудьте її!

ХРИСТИНА (зламано): У мене не виходить. (Вона падає на коліна.) У мене не виходить.

ДЕКАРТ (наближається до Христини): Я сумніваюсь, що справжнє тіло Христа присутнє в гостії. Я вірю, що Земля обертається навколо Сонця. Я вірю в свободу волі. Через свої ідеї я втік зі своєї країни. Я вільний. І я... я не правлю королівством.

АКСЕЛЬ: Не знайдеться такого куточка землі, який би прийняв ту пристрасть, яка вас пожирає.

ДЕКАРТ: Ніякої схованки.

АКСЕЛЬ: Жодного притулку.

Шаню дістає з пальта запечатаного листа і простягає його Христині.

ШАНЮ: Ваша величносте! Я листоноша папи Олександра VII. Його Святість запрошує вас приєднатися до нього на троні Риму. Для престолів Франції, Португалії, Іспанії та Священної Римської імперії німецької нації ваше входження в коло католицьких країн було б найбільшим здобутком цього сторіччя. (Звук льоду, що ламається. Всі персонажі за винятком Ебби виходять на сцену, стривожені та мовчазні. Урочиста мить.) Папа задовольнить усі ваші запити, як найпоміркованіші, так і найнезбагненніші. Палаци, особиста армія, довічна рента. Назвіть ім’я артиста, ба назвіть вченого, і він перебуватиме під вашим захистом. Розкрийте свій задум, і ми його здійснимо. Папа проголосить вас королевою-дівою.

ХРИСТИНА: І тоді я не буду зобов’язана брати шлюб?

ШАНЮ: Не будете.

ХРИСТИНА: Буду вільна у своєму пересуванні?

ШАНЮ: Ви будете вільними у своїх публічних діях.

ХРИСТИНА: Як і в приватному житті?

ШАНЮ: Безперечно, і в приватному житті теж. Ad maiorem Dei gloriam. Для більшої слави Божої.

Потужний звук криги, що ламається. Труп зникає. Сцена стає величезним замерзлим озером. Приглушений шум скресання криги.

АКСЕЛЬ (до Христини): Пломенистий дух у тілі воїна! Дитино моя, я був цим вражений від самого вашого дитинства. Я вірив у вашу надію зробити з нашої країни найвеличнішу державу світу. Та авантюрист, який хоче до безкінечності розширяти рубежі пізнання, кінчає тим, що падає в безодню, коли перетинає межу горизонту. Не знаю, коли саме я міг спонукати вас до дурості віддавати перевагу присутності біля вас жінок і витончених чоловіків. Я мав би розгледіти набагато раніше ту стежку, на яку вас вирішив завести диявол. Я занадто поважаю ваше священне право правити, щоб противитися вашій волі, та якщо ви відречетеся від віри вашого батька, наслідки вийдуть далеко за межі тільки вашої особи. У вас немає спадкоємця. Ви ламаєте печатку на цьому посланні та створюєте тим самим хаос. Ваші піддані буквально рватимуть одне одного. Деякі підуть за вами, тому що виберуть вірність своєму монархові. Та знайте, що більшість залишиться відданими вірі вашого батька й кине виклик вашому союзові з нашими «занадто новими старими ворогами». Будуть і такі, хто не забариться скористатися ситуацією у власних інтересах. Це назвуть громадянською війною. Наші сусіди витруть ноги об ваш мирний договір і захоплять нас. І це називатимуть занепадом швецької імперії. І я прокляну той день, коли назвав вас своєю донькою. (Він стає на коліна біля її ніг.) Я благаю тебе, Христино, використай увесь твій блискучий інтелект, а я знаю, він у тебе надзвичайний, і врятуй Швецію.

Інші персонажі зникають, залишаються тільки Декарт і Еріка, обличчя якої прикрите чорною вуаллю.

ХРИСТИНА (до Декарта): Пане, що керує світом? Спустошення любові чи спустошення ненависті?

Декарт робить рух, майже механічно, для самого себе. Христина його не повторює.

ДЕКАРТ: Ви повертаєте долоню ось так. Відкриваєте її. Ви кладете її на груди і тоді слухаєте биття. А після цього ви слухаєте розум.

Декарт виходить. Еріка наближається і стає на коліна перед Христиною.

ЕРІКА: Чи зможете ви мене вибачити? Брехня щодо вигаданого передсмертя призвела до справжньої смерті!

ХРИСТИНА: Хто помер?

ЕРІКА: Я ніколи не могла передбачити наслідки. Я не знаю, що мною керує: моя дурна завзятість чи моя завзята дурість?

ХРИСТИНА: Хто помер?

ЕРІКА: Він сказав, що це для спасіння вашої душі. Він сказав, що це богоугодний обман.

ХРИСТИНА: Хто помер?

ЕРІКА: Графиня Шпарре померла.

ХРИСТИНА: А щоб твій язик зогнив у собачих нутрощах!

ЕРІКА: Глухий тріск! З крижаних глибин!

ХРИСТИНА: Щоб твоє ім’я стало найгіршою з лайок, єдиною, яку ніхто не згадуватиме.

ЕРІКА: Її вбив граф Йоган!

ХРИСТИНА: Стугін зламу.

ЕРІКА: Я бачила її труп! Як і ви!

ХРИСТИНА: То я бачила її рештки? Ти часом не здуріла?

ЕРІКА: Разом із послом і філософом! Під простирадлом!

ХРИСТИНА: Потом Ісуса на хресті! Замовкни, гнидо!

ЕРІКА: То там була не вона!

ХРИСТИНА: Я знову можу дихати!

ЕРІКА: Хто там був, під тим простирадлом?

ХРИСТИНА: Твоя мати! Твій батько! Твоє дитя! Уяви того, хто тобі найдорожчий!

ЕРІКА: Це граф Йоган. Він... (Звук чобіт.) А ось і він!

ХРИСТИНА (до Еріки): Залиш мене з ним наодинці! (Еріка покидає сцену, а Йоган виходить.) Йогане, тобі подобається, коли я називаю тебе своїм братом?

ЙОГАН: А віднедавна мені теж подобається звати тебе своїм братом.

ХРИСТИНА: Ти ж знаєш, наскільки я ціную графиню Шпарре.

ЙОГАН: Кого? Даму, яка наражає на небезпеку світовий порядок?

ХРИСТИНА: Я не знаю, де вона. Знайди її!

ЙОГАН: Кого?

ХРИСТИНА: Еббу.

ЙОГАН: Як чарівно! Вона називає її на ім’я. Яке ж задоволення ти повинна мати, коли відмінюєш її у множині? Одна Ебба, кіль...

ХРИСТИНА: Приведи її до мене!

ЙОГАН: Я? І що мені їй сказати, якщо я її все ж зустріну?

ХРИСТИНА: «Життя надто коротке, щоб кохати, як то належить. Повертайся швидше!» Це слова Нінон де Ланкло. Скажи їй і це.

ЙОГАН: І чому я, чому я повинен виконувати цю місію? Для чого запам’ятовувати ці слова? І ця Нінон?..

ХРИСТИНА: Ти знаєш шахраїв, розбійників, злодюг...

ЙОГАН: А ще живодерів і піратів, до того ж знаю всіх на ім’я.

ХРИСТИНА: Ти єдиний зумієш повернути її.

ЙОГАН: А якою буде моя винагорода? (Пауза.) Я щось не розчув.

ХРИСТИНА: Я молитиму Бога, щоб подякувати йому за можливість щовечора опинятись у твоєму ліжку...

ЙОГАН (починає усвідомлювати): Я не зовсім розчув.

ХРИСТИНА: ...і в нас будуть гарненькі дітки.

Сильний гуркіт льодоходу.

ЙОГАН: Король?

ХРИСТИНА: Так, та лише після того, як ти приведеш її до мене.

ЙОГАН: О, всі клієнти Марії Магдалини! Я! Король! О, лахміття Лазаря! Що мені зробити? Обійняти тебе? Поцілувати? Стати на коліна перед тобою?

ХРИСТИНА: Приведи її!

ЙОГАН: Вона скоро тут буде, заприсягаюся власною короною!

Йоган виходить.

ХРИСТИНА (наодинці): Іди, мій фальшивий брате! Я скоріше кинуся вниз із найвищої вершини, аніж одружуся з тобою. І якби якась із тих вершин була заввишки з твоє марнославство, то саме її я й обрала б. (Починає повільно падати сніг.)

Моя країно,

Прекрасна й велична.

Полярна Зоря тобі провідник.

Сонце і місяць стоять на сторожі.

Моя країно.

Довершена, блискуча і чиста.

Запах твій тису, сосни, цуги і кедру,

Води твої сині, прозорі.

Твої величезні ведмеді,

Твої королівські олені,

Вовчий вий,

Та мишкування сов.

Моя країно!

Метка до свят,

Метка в хмелю,

І навстіж вхід.

Іншим простягає руку.

Твої щирі утіхи протистоять прикрощам і вірі.

І ви, небесні маріонетки, ви пам’ятаєте мого батька!

Про сніг він казав, що то сльози змерзлого неба.

Моя велична країно, твоя королева обливається холодними слізьми.

Що краще: нехтувати щодня власною країною чи залишити її, щоб ще більше любити її здалеку?

Зректися свого народу, зректися своє віри, зректися свого батька, щоб стати такою, якою я хочу бути?

Вона знову бере листа від Папи. Всі персонажі, включно з Еббою, виходять на сцену. Пауза. Коли Христина бачить Еббу, то знову кладе листа на землю. Всі персонажі відходять у тінь, крім Ебби.

ХРИСТИНА: Нічого не кажи! Я хочу, щоб ця мить тривала й тривала. Якби ти знала, як я бажала її. Секунди посідають звичні місця у хвилинах. Ось воно, справжнє чекання! Дай подивитися на тебе. Дай повірити хоч на мить, що без тебе моє життя нічого не варте, що я ніщо, як найбідніший бідняк. Тепер я знаю, що ніколи не змогла б змиритися з тим, що тебе немає, навіть якби ти була відсутня всього секунду. Я належу тобі настільки, що ти ніколи не зможеш утратити мене. Вимови слова, ті, які визначать долю мого народу. Я слухаю тебе.

ЕББА (голосно): Вони теж слухають, оті, що в тіні.

ХРИСТИНА: Де ти була?

ЕББА: Не важливо, та я нікому не побажаю там опинитися.

ХРИСТИНА: Тобі погрожували?

ЕББА: Ні.

ХРИСТИНА: До тебе ставилися зневажливо?

ЕББА: Ні.

ХРИСТИНА: Покажи свої руки.

ЕББА: Ні

ХРИСТИНА: Спину. Зап’ястки. Шию. Ніяких слідів насильства?

ЕББА: Ні.

ХРИСТИНА: А твоя честь? Чинилися посягання на твою честь?

ЕББА: Як того вимагає традиція від компаньйонок, я прийшла, щоб просити вас благословити моє заміжжя. (Пауза.) Не змушуйте мене повторювати. Ми кохаємо одне одного.

ХРИСТИНА: Ви кохаєте одне одного?

ЕББА: Якоб! Мій наречений!

ХРИСТИНА: І ти хочеш одружитися з ним?

ЕББА: Так.

ХРИСТИНА: І ти цілком цьому рада?

ЕББА: Так.

ХРИСТИНА: І ти будеш проводити свої дні і свої ночі...

ЕББА: Так.

ХРИСТИНА: І в радості? І в горі?

ЕББА: Так. (Ще один звук льоду, що ламається з гуркотом.) Ви чули цей гуркіт, який долинув знизу?

ХРИСТИНА: Гуркіт йде з великої тріщини.

ЕББА: Я зрозуміла, що відволікала вас від виконання вашого обов’язку. (Видно, що її терзає нестерпний біль.) Усі ці аскетичні старигани, відколи ми розлучилися. Похмурі богослови, зловісні радники. І дякую вам за моє тісне спілкування з графом Йоганом.

ХРИСТИНА: Я зроблю так, що ти все забудеш. Або ж зроблю так, щоб вони все надовго запам’ятали.

ЕББА: Випробування було важким, але необхідним. (Перебирає шанобливу поставу.) Ви пастух для свого народу. А я на ваше прохання повинна була стати вовком.

ХРИСТИНА: Ми поїдемо до Риму! Ми будемо там щасливими!

ЕББА: І що? Ви переодягнете мене у вікарія?

ХРИСТИНА: Я кохаю тебе! Я ніколи тобі раніше не казала, що кохаю тебе!

ЕББА: Мене ніколи не потрібно було переконувати у цьому. (Пауза.) Я не кохаю вас. Чи був у мене вибір? Чи могла я хоч якимось чином відмовити вам, вашій прихильності? Ви мій суверен. Я намагалася, добре чи погано — радше погано, ніж добре, — показати вам, що кохала вас.

ХРИСТИНА: Це вони вклали ці фрази тобі в голову.

ЕББА: Я кохаю Якоба.

ХРИСТИНА: Ти добре граєш!

ЕББА: Благословіть моє заміжжя!

ХРИСТИНА: Перестань бути їхньою лялькою!

ЕББА: Змилуйтеся! Я не кохаю вас.

ХРИСТИНА: А там, у тіні, ти знайдеш їх? Вони скажуть, що ти добре грала? Що ти виглядала щирою у своїй відмові?

ЕББА (занепокоєно): Тріщить, скрегоче. В крижаних глибинах.

ХРИСТИНА: Я вже чую, як вони тобі аплодують! Ти вимовила всі слова?

ЕББА: Я одружуюся. Завтра. На світанку!

Христина кидається на Еббу і здіймає кулак, щоб вдарити її в обличчя. Утім, стримує свою лють.

ХРИСТИНА: Бажання вдарити тебе — повідомлення, яке мої очі передають у мій мозок, який наказує мені вдарити якнайсильніше...

Ебба вивільняється з рук Христини.

ЕББА: Господи!

ХРИСТИНА (все в тій самій позі, наче час зупинився): Якби я була чоловіком! Якби я була чоловіком!

ЕББА: Благословіть або повісьте мене!

ХРИСТИНА: О, мотузка для Юди, попроси у диявола благословити тебе!

Ебба простягає їй рукавички рожевого шовку і кидає їх на землю.

ЕББА: Заберіть їх!

Ебба виходить.

ХРИСТИНА: Я кохаю тебе! Я кохаю тебе! Я кохаю тебе!

КАРЛ ҐУСТАВ (напідпитку і роздратований): Ти повторюєш це, як те щеня, що хлепче з калюжі! Так то був вітер, що тебе штовхнув? Величезне шаленство вітру? От я нічого не відчув. Навіть легкого пориву. Мій суверен на землі! Ганебно на землі! Ну й як воно, бути кинутою? Я тут був у таверні, і вони всі голосно співають:

У зад, у зад, у зад, солдат,

дівах — йому на штих,

у зад, у зад, у зад, солдат,

Христина всього навчить.

Скажи, як тобі, коли тебе кидають? Воно так само й між жінками? Ну і як це? Не так принизливо? Скажеш? Ти... ти можеш скиглити, можеш ридати, можеш вити! Ти королева! А ведмеді, як я, ми смішні з нашим порослим шерстю болем. Заглянь у дзеркало, і ти здивуєшся, на кого схожий провідник мого народу! «Мої замисли інші!» — ти так казала! «Народ шахтарів, лісорубів, селян!» Народ недоумків! Добре, що вони в тебе є, ці недоумки, щоб платити за твої примхи й утримувати цілий двір паразитів! «Мій народ, у нього нема ні слів, ні ідей!» Це поталанило, що в нього немає слів, у твого народу, бо я не знаю, що б він сказав про все, що тут відбувається. Поки тебе трусить, поки тебе долають переживання, ти годуєш свій народ обіцянками й утопіями. Ти любила його колись. Ти ж пам’ятаєш про все, чого ти для нього бажала? Усі твої задуми, які могли б зробити його кращим? Спільна мрія. А зараз, ти не любиш нікого, окрім себе. А я, начальник недоумків, я кохаю лише тебе. (Пауза. Раптом ніжно.) Йди до мене, я втішу тебе. Йди! Моя дівчина-король! Моя маленька дівчинка-король! (Він обіймає Христину, його жести достойні церемонії. Вона не пручається.) Якби ти знала, скільки я пролив крові, щоб ця мить настала. Хай вона триває вічно. Нумо я порахую твоє волосся, одну волосину за одною. (Пауза.) Я кохаю тебе за твоє волосся! Я кохаю тебе за твої очі! Я кохаю тебе за твої стегна... за твої груди, за твій зад!.. Я кохаю тебе за твоє плече. (Він ніжно голубить плече Христини.) Ти як хочеш, свою матір, на шампурі чи під соусом? (Христина сміється.) Твоєму народові потрібно, щоб ти його заспокоїла. Йому потрібно, щоб ти його втішила, щоб захистила його. Твій народ, його треба запевнити, що він завжди матиме, що вкинути до живота, матиме дах над головою, зможе обіймати своїх дітей. Твій народ, йому треба, щоб ти його чула, а йому не треба було б для цього волати. Щоб ти відповідала йому, не погрожуючи кулаком. Щоб найменший серед усіх малих знав, що може розраховувати на твій захист. Твій народ, йому потрібен люблячий лідер, схожий на нього.

Заходить Еріка, сутеніє.

ЕРІКА: Пан Декарт більше не прийде. Він сказав: «Дзвонять заклично дзвони. У мене в грудях палає вогонь! Піт на моєму чолі. З мене скрапує кров. Поглянь на моє чоло, з мене крапає жовта кров. Печатка миш’яку. Мене труять. Дзвоник пролунав. Мене вбивають за гостію. Давайте скажемо, що я помер від холоду. Заради блага наших народів, заради тривалого миру, скажемо, що я помер від холоду». (Пауза.) Пан Декарт приєднався до сущих на небесах. Пан Декарт помер. (Починає йти до виходу.) Іще, ледь не забула. Насамкінець він сказав: «Це спустошення коханням!» Як наче він шукав відповідь на якесь питання.

Попереджувальний тріск із льодових підвалин. Еріка виходить. Христина кладе руку собі на серце і слухає, як воно б’ється. Чутно сильне биття серця Христини. Вона випростується.

ХРИСТИНА: Карле Ґуставе, настав час беззастережного доказу твого кохання. (Всі персонажі, крім Йогана, виходять на замерзле озеро. Христина тримається урочисто.) Від того часу, як я успадкувала корону свого батька, ще до того, як я стала достатньо дорослою, щоб розумітися на державних питаннях, ви не припиняли говорити, що я повинна обрати короля, щоб розділити з ним трон нашого королівства. Я не можу засуджувати це патріотичне почуття, породжене вашим бажанням не допустити страшної смути, яка неминуче настала б, якби Господь забрав моє життя до того, як я народила б законного спадкоємця. І тому я вирішила, будучи при здоровому глузді та добрій пам’яті, задля безпеки нашої імперії призначити мого кузена Карла Ґустава... моїм сином і, як наслідок, законним спадкоємцем корони Швеції.

КАРЛ ҐУСТАВ: Кого ти робиш з мене? Свого сина?

ХРИСТИНА: Я віддаю тобі все найдорожче, що маю.

КАРЛ ҐУСТАВ: Але ж я тебе кохаю!

ХРИСТИНА: От і дай моєму народові в тисячу разів більшу любов, ніж та, що призначалася мені. (Карл Ґустав неохоче вклоняється та стає перед нею на коліна.) Зі свого боку я відмовляюся від усіх прав на трон цієї країни. Для себе я вимагаю права поводитися так, як мені заманеться, без усякої відповідальності за мої минулі чи майбутні вчинки. (Вона зриває печатку з листа. Звук крижин, що насуваються одна на одну.) Хай живе король Карл Х!

УСІ (крім Карла Ґустава): Хай живе король Карл Х!

Христина виходить, за нею прямує весь двір, крім Акселя і Йогана.

ЙОГАН (блідий і розлючений, сорочка забризкана кров’ю, в руці кришталева склянка): Книжки! Наукові інструменти! Договори і мапи! Гобелени! Караваджо й Рафаель! Вона все забирає із собою! П’ять каравел! Двісті карет, завантажених під зав’язку! Це не вигнання, а якесь мародерство! Вона проклинає Лютера і бере з собою чверть усієї скарбниці Швеції! Достойний успіх! Вона виторговує власну свободу, при цьому користається зі сліпого кохання нюні-ведмедя. Вона стає його матір’ю! А він — її сином! І він, він стає королем! А я — я перетворююся на ніщо! Достойний успіх, батьку! Страхопуд кидає свою країну, зраджує свою віру й свого батька. Я вже бачу, як європейські розумники підшукують слова, щоб замаскувати її зраду та використати цей факт як зброю в ім’я особистої свободи. Ви чуєте дзвони? Це дзвонять у Римі, кепкують із нас. Вона не побажала віддатися чоловікові. Лесбійка їде цілувати персня наймогутнішого з чоловіків. Я бажаю папі відчути все задоволення від її товариства! Вона ще молода. Перед нею все життя, щоб напаскудити всьому християнському світові.

АКСЕЛЬ: Вона зробила Карла Ґустава королем і тим врятувала Швецію.

ЙОГАН: До біса, лесбі!

АКСЕЛЬ: Вона скористалася тією штукою, новою: свободою волі.

ЙОГАН (ламає кришталеву склянку): До біса, лесбійка!

Йоганові стає зле.

АКСЕЛЬ: Що там у тебе? Під сорочкою? Кров!

Йоган обіймає Акселя і розкриває сорочку.

ЙОГАН: Вона витяла слова прощання!

АКСЕЛЬ (читає вислів на грудях свого сина): «Сумління — єдине дзеркало, яке нікому не лестить». Допоможіть!

Звук церковного дзвона, що затихає.