Христина, дівчина-король

Друга дія

Чутно звуки чобіт, які долинають здалеку. Йоган зустрічається з Ерікою.

ЕРІКА: Який вражаючий звук чобіт, пане графе!

ЙОГАН: Ви дійсно його впізнали?

ЕРІКА: Так.

ЙОГАН: То їх чутно?

ЕРІКА: Ми тільки їх і чуємо.

ЙОГАН: І що ви відчуваєте?

ЕРІКА: Насправді?

ЙОГАН: Так.

ЕРІКА: Нічого. Це попереджає про ваше наближення, і все. Не химеруйте хоч ви. Бачили, там, надворі, північне сяйво. Відтоді, як небесні маріонетки шугають над нами, відбуваються жахливі речі.

ЙОГАН: Тільки-но розпакували левів із празької скарбниці. Нумо, гляньте. Це вас розважить.

ЕРІКА: Я боюся левів, пане.

ЙОГАН: Та вони ж набиті соломою.

ЕРІКА: А ще я боюся того, що у нас в голові.

ЙОГАН: Звідки ви знаєте, що у нас в голові?

ЕРІКА: Пан філософ казав.

ЙОГАН: Що він казав?

ЕРІКА: Він говорив щось про душу і перетравлювання м’яса.

ЙОГАН: Ви впевнені, що йшлося про душу?

ЕРІКА: Так. Таку маленьку. В нашій голові.

ЙОГАН: Душу?

ЕРІКА: Не більшу за кедровий горіх. Він сказав, що там живуть любов і ненависть. А ще там співіснують сум і радість.

ЙОГАН: І кому ж філософ усе це розповідав?

ЕРІКА (бреше): Мені.

ЙОГАН (скептично): Ви зустрічаєтеся зі вченими, герцогине Браге?

ЕРІКА: А чому ні? Він іще додав, що ми можемо обмінюватися думками з Богом так само, як, приміром, із тітонькою чи камердинером. Я не забагато базікаю?

ЙОГАН: А королева при цьому була присутня?

ЕРІКА: Хотілося б, щоб мене залишили у спокої у моєму невігластві! Королева ж вимагає протилежного. Мені не дано зрозуміти й третини з того, що вона розповідає, і двох третин з того, що пояснює. Вона змушує нас читати розумні книжки. Математичні формули. Вірші, в яких риби літають, а дерева здатні переживати справжні почуття. Читання мене заколисує, пане. Коли вона мене запитує, які думки в мене спливають після того чи того уривка, я кажу їй, що ще до нього не дійшла. Навіть гірше, я кажу їй, що підозрюю, яке велике значення це має, і тому сподіваюся знайти достатньо часу, щоб глибоко в усьому розібратися. Я так хитрую, щоб приховати власну неотесаність, що розумнішаю. Єдине, що мене цікавить, так це, хто кого зваблює, хто про кого пліткує, а ще, хто з джентльменів мені сподобався б...

ЙОГАН: Ви така обмежена, що, слухаючи вас, відпочиваєш.

ЕРІКА (наче випльовує слова): Так, пане, королева була присутня, і я там була непоміченою й усе чула.

ЙОГАН: Чи пан філософ висловлювався зневажливо про нашу віру?

ЕРІКА: Він сказав, що Лютер помилявся.

ЙОГАН: У чому?

ЕРІКА: В усьому.

ЙОГАН: Ще щось?

ЕРІКА: Здається, ні.

ЙОГАН: Для таких, як ви, хто багато базікає, завжди є ще щось. У кожного свої межі. Тож спробуємо трохи вийти за ваші. Чи є щось, що могло б зашкодити нашій королеві у виконанні нею її священних обов’язків? (Пауза.) Ви любите королеву?

ЕРІКА: Понад усе.

ЙОГАН: Тож дайте волю власній цікавості визнавати, хто до кого зваблює і хто про кого пліткує.

ЕРІКА: Мені лячно від того, що відбувається між Її Величністю і графинею Шпарре. Королева засипає її подарунками. Сукня з сатину. Рукавички з рожевого шовку.

ЙОГАН: Не бачу в цьому нічого незвичайного. Ви ревнуєте, тому що королева прихильна до графині.

ЕРІКА: Їхні очі, пане графе... Їхні очі промовистіші за їхнє мовчання. Вони дивляться одна на одну як чоловік і жінка. Вони торкаються одна до одної як наречені. Вони сваряться на очах у всіх, як подружжя вдома.

ЙОГАН: Нашу королеву виховували як принца. І на цьому метафори закінчуються.

ЕРІКА: Метафори? Що значить це слово?

ЙОГАН (різко обриває): Як ви смієте робити такі натяки?

ЕРІКА: Я спостерігала за ними! Вони цілувалися!

ЙОГАН (роздратовано): У вас якась сатанинська уява. А на питання, чи не занадто багато ви базікаєте, герцогине Браге, відповідь — так.

ЕРІКА: А ще є пісні, які стають дедалі популярнішими в провінційних тавернах, а віднедавна й у тавернах Стокгольма.

ЙОГАН: Заспіваєте якусь?

ЕРІКА: Я не вмію співати.

ЙОГАН (владно): Співайте!

ЕРІКА: Я не вмію співати.

ЙОГАН (щиро): Ви насправді нікчема, якщо поширюєте такі наклепи!

ЕРІКА: І ви теж. Так нікчемно ставити мені всі ці запитання.

Йоган виходить.

ЕРІКА (співає невпевненим голосом):

У зад, у зад, у зад, солдат,

дівах — йому на штих,

у зад, у зад, у зад, солдат,

спитай у хлопа-короля,

у зад, у зад, у зад, ну їй-бо,

Христина вас навча.

Христина сама. Вона бере книжку Нінон де Ланкло. Звук чобіт. Входить Йоган, на ньому наполовину розстібнута сорочка і голова оленя з величними рогами.

ЙОГАН: Я в лісі, серед величних кедрів. У тому, що навколо нашого палацу. Йде сніг. (Починає падати сніг, але тільки на Йогана.) Тихо, я — задумливий благородний олень, я насолоджуюся власною елегантністю, чарівністю своєї гордовитої постави, увінчаної розлогими рогами. Я розглядаю своє зображення, яке відбивається в замерзлій воді. Я красень, сестрице. Якийсь шерех? Ні! Зітхання. Може, й треба злякатися, та власне відображення таке розрайливе, таке заспокійливе. Хіба ж можна втікати? Знову зітхання! Мені коштує великих зусиль відірватися від захопленого споглядання себе. Я здіймаю голову. Я бачу тебе зовсім поруч. Одягнену в усе чорне. Тятива лука натягнута, стріла мітить прямісінько в серце. Чого тобі, сестрице? Чому так дивишся? Мій лагідний голос змушує тремтіти твій лук! Ти промовляєш неповні слова, які луною озиваються в просторі. «Оха! Оха! Оха! Гане! Гане! Гане! Е! Е! Е! Но! Но! Но!» Як німфа Ехо, яка повторювала за Нарцисом закінчення почутих нею слів, ти нездатна висловити мені свою любов. Це нестерпно. І тому в тебе цей напнутий лук і стріла, націлена в моє серце. Ти хочеш убити мене?! Мій погляд нарешті зустрічається з твоїм, спокушує тебе, змушує тебе танути. «Оха! Оха! Оха! Гане! Гане! Гане! Е! Е! Е! Но! Но! Но!» І природа бере своє: «Я кохаю тебе, Йогане! Вже давно!» Тоді я беру твій лук і кладу на землю. Твоє дихання пришвидшується. Ти вже не стримуєш його. Ти стаєш на коліна. Ти обвиваєш мої ноги. Тремтіння прокочується моїм тілом. Кінчики твоїх грудей напружуються. Ти здіймаєшся по моїх ногах. Твої губи на моєму животі. Твоє волосся на моїй шиї. Твоя рука на моєму плечі, такому круглому й гладкому. Інша рука опускається й шукає лінію вигину. Ти тремтиш, як той листок під першими краплями дощу. На мене також накочується хвиля невимовного й бентежливого бажання. Таке задоволення відчувати, як вправно ти подорожуєш моїм досконалим тілом. Увесь здоровий глузд кудись відлітає. Єдина нав’язлива думка в голові: я наповню тебе собою. Я наповню тебе собою.

ХРИСТИНА (вражено): О, п’яниці на весіллі в Кані! Який сон, братику! Який сон!

ЙОГАН: Я прийшов, щоб взяти тебе!

ХРИСТИНА: Взяти що?

ЙОГАН: Усе вирішено. Я одружуюсь із тобою!

ХРИСТИНА: Це якась пошесть!

ЙОГАН: Я — єдиний, хто може дати тобі спізнати те задоволення, на яке ти заслуговуєш.

ХРИСТИНА: Хто-чого?

ЙОГАН: Я зроблю так, що твої крики щастя долетять до самої північної Півночі.

ХРИСТИНА: Ім’я автора оцього всього — і я накажу його повісити.

ЙОГАН: Я виріс разом із тобою. Я знаю тебе всю. Коли на мечах, ти кажеш «правий бік». Я кажу «серце». Ти кажеш «живіт». Я кажу «серце». І так в усьому, я знаю, куди ти спрямуєш удар. Настав час, сестрице, пізнати силу єднання більшого, ніж єднання просто спільників.

ХРИСТИНА: Ти занадто близько!

ЙОГАН: Твоє чоло, яке наморщується від питань, я зроблю його гладеньким від утіхи. Чи знаєш ти когось привабливішого від мене на наших теренах? Я люблю говорити з тобою про мене. Це заводить мене. (Він лягає на неї, погрозливо.) У тебе відпаде бажання читати. Вся філософія тобі видаватиметься банальністю. Ти молитимешся Богові, щоб подякувати йому, що знаходиш мене щовечора у своєму ліжку...

ХРИСТИНА: Ану відійди!

ЙОГАН: ...і в нас будуть гарні діти!

Він сильно обіймає її.

ХРИСТИНА: О, іржаві цвяхи голгофського хреста, я й не знала, що існує спеціальний бог для всіляких забаганок. ДО МЕНЕ НЕ МОЖНА ТОРКАТИСЯ!

Їй вдається дістатися до кинджала, і вона погрожує ним Йоганові. Той губить голову оленя.

ЙОГАН: Чого чекаєш? Нумо! (Скидає із себе сорочку.) Сюди! У груди! Якось вночі, ні вже рано вранці, у таверні я бачив, як поет, озброєний кинджалом, вирізав строфи на животі своєї коханки. Їхні очі стікали сльозами, сльозами болю і сльозами насолоди.

Чом бідний коханець — напівмертва душа,

Плач видихаєш, що вітер розносить?

Вина лиш твоя. Твій біль — твоя ж бо жага,

Нарікаєш ти лиш на свою насолоду.

Кров з кожної літери стікала на іншу й утворювала третю. Народжувалася нова абетка! У довгих переривчастих поштовхах мій член звільнився від сім’я, при цьому я до нього навіть не торкався. Екстаз! Повний екстаз! Екстаз, сестрице! Нумо! Заточи лезо! Твори на моєму животі. Я скажу «серце» — напиши «бік»! Починай! Припини бути мозком, стань твариною.

ХРИСТИНА: І коли ж мені треба буде стати на чотири лапи й почати підвивати?

ЙОГАН (серйозно): Прямо зараз!

ХРИСТИНА: І з кожним стогоном я втрачатиму свої права?

ЙОГАН: Одну-дві провінції!

ХРИСТИНА: А в оплату моєї дівочої пліви ми оздобимо твій член кільцями з моєї корони?

ЙОГАН: Пропозиція мені до смаку!

ХРИСТИНА: Я буду половиною, часткою, тінню, річчю?

ЙОГАН: Половиною, але від усього.

ХРИСТИНА: Я радітиму, бо ти дозволятимеш?

ЙОГАН: Так, і тільки за моєї згоди.

ХРИСТИНА: Йогане, ти мене не кохаєш!

ЙОГАН: А хто казав щось про кохання? Тобі потрібен король! Король, який покаже тобі, як правити твоїм народом. (Пауза.) Цей народ не хоче, щоб його змінювали! Забудь свої школи, свої книжки й своїх учених. Ніхто не править биками, цитуючи Софокла! Нам потрібні руки, а не мізки. Бо хто буде копати твої шахти? Послідовники Демосфена? Дозволь йому мріяти, твоєму народові! Але впевнись, що саме ти визначаєш ті мрії. Наповни його почуття, облиш його дух. Однією рукою даруй йому гроші, іншою роби його боржником. Епідемія, війна, руїна! Змусь його боятися! І переконай, що ти все робиш із Божого благословення. Прикрашай так своїх гонців, щоб про звістку всі забували. Зроби так, щоб опозиціонери були в опозиції один до одного. Відгодовуй їх так, щоб вони засипали на власному салі. Коли приймаєш один закон, відразу голосуй інший, який відміняє попередній. Нагороджуй військових. Дій підкупом з єпископатом. Дозволь збагачуватися знаті. Пильнуй, щоб митці та поети співали одну й ту саму осанну й не створювали інших. Стався до твого народу як до ідіота, і він обожнюватиме тебе. Зроби з мене свого короля! Для іншого ж, для «тілесних утіх», я знайду іншу!

ХРИСТИНА: Відверті пустощі!

ЙОГАН: Досить бравади! Двір і велика рада втрачають терпіння! Держава потребує спадкоємця!

ХРИСТИНА: Я не готова!

ЙОГАН: Не хочу вірити в усі ті збочення, в яких тебе звинувачують чутки!

ХРИСТИНА: Чутка — поганий обвинувач.

ЙОГАН: Подейкують, що диявол набув звабливих форм, щоб ми тебе втратили.

ХРИСТИНА: А ти цього вечора одягнувся в шати Бога?

ЙОГАН: Не хочеться вірити у твоє божевілля.

ХРИСТИНА: У що?

Входить Ебба, одягнена в чорну аскетичну сукню. Вона тримає синю сукню і рукавички.

ЕББА: Ваша Величносте!

ЙОГАН (значуще): Я не хочу в це вірити! (Пауза.) Жінка не може обходитися без потягу чоловіка, щоб задовольнити іншу жінку. А ті, хто піддаються йому, роблять це для нас і для нашого задоволення.

ХРИСТИНА (до Йогана, насмішкувато): Йогане! Німфа Ехо сказала тобі: «Геть! Геть! Геть!»

Йоган збирає свою одежу і відступає.

ХРИСТИНА (до Ебби): Ви бачили на власні очі! Який сором! Жіноча дружба — не що інше, як сентиментальність, яка відволікає мене від виконання обов’язків. Приборкати церкви в Європі! Укласти мій мирний договір! Зайняти позицію щодо місця Землі в планетарній системі. Ви всюди безсоромно таскаєте із собою свій шарм, і ці постійно випнуті губи. Вам кажуть: «Знімайте геть усе!» Мить — і ви без вбрання, як антична богиня! Чи вам не відомо, що поняття «все» відносне і ним потрібно користуватися помірковано? Перечитайте Паскаля! Вам кажуть «поволі», і ви стає настільки повільною, як лялечка, що перевертається на метелика. Правильність і аскетичність — ось що повинно прислужитися вам. «Обмеж свої бажання з тим, щоб вони відповідали вірі, вищій сутності всіх талантів, що ми ними володіємо». Перечитайте Лютера! Ось що я зроблю з вашим мереживом. (Вона зриває мережива зі своїх зап’ястків.) Чого ви стоїте, скажіть щось! Зробіть хоч порух!

ЕББА: Я прийшла попросити вас про люб’язність.

ХРИСТИНА: Хоч би що там було, ви отримали її.

ЕББА: Я ще навіть не висловила прохання.

ХРИСТИНА: Так розмова стане коротшою.

ЕББА: Звільніть мене від моїх обов’язків перед вами.

ХРИСТИНА: Так тому й бути.

ЕББА: Я повертаю вам вашу сукню.

ХРИСТИНА: Зі шкіри Сатани!

ЕББА: І рукавички від мадемуазель де Ланкло.

ХРИСТИНА: Змії з голови Медузи!

ЕББА: Ось перша.

ХРИСТИНА: Так тому й бути.

ЕББА: Ось іще одна.

ХРИСТИНА: Знову ридання! Жінки плачуть так часто, що їхні сльози можна сплутати з потом.

ЕББА: Я їх висушу.

ХРИСТИНА: Обійдуся без вашого смутку. Ба більше, обійдуся без того, щоб бути його причиною. Я звільняю вас. Ідіть.

ЕББА: Прощавайте.

Ебба відходить.

ХРИСТИНА: Заберіть рукавички. Йдіть!

ЕББА: Добре.

ХРИСТИНА: Ось одна.

ЕББА: Так тому й бути.

ХРИСТИНА: Я тремчу, як листок! Я червона, як данець! Якби Декарт був тут, він би пояснив, чому всі ці безкінечні прощання. Курва! Коли слухаю свій розум, хочу, щоб ви пішли, а голос мого серця просить вас залишитися. (Ебба знову відходить.) Графине! (Майже нечутно.) Обійміть мене.

ЕББА: Що?

ХРИСТИНА: Обійміть мене. (Ебба обіймає її.) Холодними ночами під час воєнних кампаній мій батько велів одному чоловікові зігрівати його ліжко. Той лягав раніше, і коли батько приєднувався до нього, постіль була теплою. Його називали партнер по ліжку. (Мовчання.) Ви носитимете той же титул і матимете такі ж обов’язки!

ЕББА: Я прийшла, щоб попрощатися з вами!

ХРИСТИНА: Я прошу вибачити мене за те, що спересердя напустилася на вас.

ЕББА: Я не маю вас вибачати. Ви — моя королева.

ХРИСТИНА (невміло обіймає Еббу): В мене погано виходить, чи не так? Я знаю, як працюють пастки на ведмедів, як розібрати мушкет, але... Я не знаю, що робити з губами і... Мої руки ні на що не придатні і...

Ебба сама обіймає її.

ЕББА: Вже набагато краще.

ХРИСТИНА: Я присягаю перед вами, що відтепер діятиму згідно із власною свободою волі, вирішуватиму душею і розумом, що добре, а що погано. І так буде весь час, поки я лишатимусь на шведському троні. Звільніться від скромності. Переможіть блюзнірство і зарозумілість. Я навчу вас поводженню з мечем і мушкетом, їздити верхи і голосно сміятися. Жінка чи чоловік? Такого питання більше не існуватиме.

ЕББА: При дворі?

Обидві жінки починають роздягатися. Трохи збоку Йоган одягається. До нього приєднується Аксель, і вони спостерігають за жінками.

АКСЕЛЬ: Ти сказав ті слова, які я велів тобі сказати?

ЙОГАН: Сон Нарциса, великий королівський олень, німфа Ехо. Я навіть повторював, як Ехо. (Ображено.) Усі ці роки плекати таку чудову річ, щоб пережити таке приниження! (Вибухає.) Я говорю про себе! Про себе! Її величність подарувала сукню і рукавичні графині Шпарре. Це найвродливіша жінка королівства, графиня Шпарре! І графиню Шпарре тільки-но підвищили до компаньйонки по ліжку Її Величності.

АКСЕЛЬ: Дружба між жінками може тлумачитися по-різному. Вони більш близькі між собою, ніж чоловіки.

ЙОГАН: Досить себе дурити, мій пишномовний татку! З дитинства ви виховували її як чоловіка, а тепер дивуєтеся, що вона зваблює жінок? Звідки, по-вашому, в неї така невтамовна жага знань, така одержимість змінити порядок речей? Від ненормальності, батьку! У божевільних існує потреба перебудувати світовий порядок так, щоб він відповідав їхньому особливому баченню світового порядку. Що більше вона скандалитиме, то більше нас тавруватимуть і то швидше ми здамося.

АКСЕЛЬ (серйозно): Не треба перебільшень.

ЙОГАН: Коханець став перлиною. Видалимо виразку з раковини.

АКСЕЛЬ: Я не знаю!

ЙОГАН: Чекатимемо, доки дами носитимуть ширінку, а джентльмени стануть євнухами?

АКСЕЛЬ: Я не знаю!

ЙОГАН: Коли потрібно звільнитися від черв’яка в яблуку?

Силуети Ебби і Христини бігають у сутінках, перевдягнуті в молодиків. Вони з’являються і щезають під вибухи сміху. Пауза. Ебба робить масаж плеча Христини.

ХРИСТИНА: Ебба? Так тебе звати? Ніжна Ебба. Це так тебе пестить Якоб? Я зроблю з нього лицаря.

ЕББА: З Якоба?

ХРИСТИНА: Так, і лише тому, що навчив тебе так добре пестити. (Пауза.) Читай іще. Твій голос... Знову твій голос.

ЕББА (читає книжку Нінон): «Щоб зберегти кохання, потрібно давати йому змогу бажати щодня і потрібно дозволяти йому дещо нове завтра. Не витрачайте в один день усе, що може підтримувати смак, який ви заохочували».

ЙОГАН (читає в стороні): «Їй відрізають волосся. Її голову поливають пекучим спиртом. Підпалюють. Її волосся згоряє до коренів».

ЕББА (читає далі): «Урізноманітнюйте задоволення, отримуйте благословення мінливістю».

ЙОГАН (читає далі): «Потім їй у спину заганяють гаки і прив’язують до них мотузки...»

ХРИСТИНА: Завтра в тронній залі перед усім двором ти сидітимеш праворуч від мене!

АКСЕЛЬ (серйозно): Зроби якнайшвидше так, щоб графині Шпарре не стало при дворі.

Вони виходять. Гучний стук у двері. Сутінки. Йоган перед Ерікою. Пауза. Темно. Еріка виходить із темряви.

ЕРІКА (до публіки): Королева була такою радісною і щасливою. Такою вона буває вряди-годи. Вона сміялася. Я згадую, як вони обидві загубились у творах Ніно де Ланкло. Вони домовлялись, як з’являться разом при дворі. Між двох фраз графиня була, і тут її не стало. Постукали у двері. «Гонець. Надзвичайно важливо. Графиня Шпарре повинна прибути до узголів’я вмираючого». Мені наказано було сказати королеві таке: «Гонець. Від сім’ї. Терміново». Не попрощавшись і не сказавши їй «до побачення», графиня Шпарре залишила королеву.

ЙОГАН (пестить волосся Ебби): Ваш голос. Знову ваш голос.

ЕББА (налякана, з книжкою в руках): «Потім їй у спину заганяють гаки. Прив’язують до них мотузки. Підвішують її до стелі на три чи чотири години. Потім опускають її на землю. Їй вкорочують пальці, наступаючи на них важкими чобітьми. Вона втрачає свідомість. (Йоган перегортає сторінку.) Назавтра... (Йоган розважається, граючи на кришталевій склянці, звук стає дедалі пронизливішим.) Її кладуть голою на дибу. Розпікають лезо. Кладуть їй на живіт і починають писати».