Кінець роману

Розділ 1

Повість не має ні початку, ні кінця, й оповідач довільно вибирає мить у прожитому, що з неї можна дивитися назад чи вперед. Кажу «оповідач довільно вибирає» з необґрунтованою пихою письменника, якого хвалили за технічну вправність, якщо його взагалі відзначали всерйоз. Та чи справді я вибрав зі своєї волі темний мокрий січневий вечір 1946 року в лондонському парку Коммон[2] і постать Генрі Майлза, похилену під водоспадами зливи, а чи ці óбрази вибрали мене? За правилами мого ремесла, було б і доцільно, і правильно почати саме з цього місця, та якби я тоді вірив у Бога, то повірив би і в руку, що смикнула мене за лікоть, і в підказку: «Заговори з ним, він тебе ще не побачив».

А чого б то мені з ним говорити? Якщо «ненависть» — не занадто вже міцне слово для кожної людської істоти, то я носився з таким почуттям до Генрі та його жінки Сари. Мабуть, після подій цього вечора він теж зненавидів мене. Цілком певно, Майлз бував лютий на свою дружину й на того іншого, у якого ми тоді, на наше щастя, не вірили. Тож ця оповідь скоріше про ненависть, ніж про кохання, і якщо я скажу щось добре про це подружжя, то мені можна повірити. Пишу наперекір своїй упередженості, бо гордість професіонала спонукує мене віддавати перевагу майже правді перед майже ненавистю.

Дивно, що такого вечора Генрі вибрався надвір. Він любив вигóду, та й, зрештою, вдома в нього була Сара (принаймні я так вважав). Я сприймаю комфорт як невчасний і недоречний спогад: самотня людина воліє дискомфорт. Мені було занадто вигíдно навіть у своїй кімнатці — водночас спальні та вітальні, захаращеній рештками чужих меблів, яку я винаймав на краю гіршої, південної частини Коммону. Ото я й подумав, чи не варто вийти на прогулянку під дощем і десь випити чарку. Квартирант на третьому поверсі приймав гостей, маленький передпокій був повен капелюхів та плащів, і я помилково взяв чужу парасольку, а відтак зачинив за собою двері з вітражем і обережно зійшов додолу сходами, ушкодженими 1944 року вибухом і досі не полагодженими. Була причина запам’ятати, що під час цього бомбардування міцне бридке вікторіанське скло витримало удар, як витримали б і наші діди.

Вийшовши в місто, я зразу ж відчув, що парасолька чужа. У ній була дірка, і вода затікала за комір мого макінтоша. Тут я побачив Генрі. Мені легко вдалося б уникнути зустрічі: він не мав парасольки й майже осліп від дощу, це було видно у світлі ліхтаря. Чорні безлисті дерева не могли вберегти від зливи; вони стояли, як потрощені водогінні труби. Вода стікала струменями з крис його цупкого темного капелюха на чорне чиновницьке пальто. Узяти й проминути Майлза — він би мене не помітив. Для певності можна було б зійти на крок-два з тротуару. Але я таки озвався:

— Генрі, я насилу тебе впізнав.

Його очі зблисли так, наче ми віддавна щирі друзі.

— О, це ж Бендрікс, — сердечно відповів Майлз, хоча будь-хто розсудив би, що це він має ненавидіти мене, а не навпаки.

— Що ти тут робиш у таку негоду? — спитав я. Є люди, яких нам нестримно кортить подражнити. Передусім таких, що наділені не властивими нам чеснотами.

— Ет, захотілося трохи подихати свіжим повітрям, — ухильно мовив він, вчасно встигнувши притримати капелюха, якого мало не зірвав із голови й не поніс на північ раптовий шквал.

— Як там Сара? — поцікавився я, бо було б дивно, якби не зробив цього. Ніщо не потішило б мене більше, ніж новина, що ця жінка нещасна, хвора й умирає. Тоді я гадав, що мені полегшає від її страждання, що смерть Сари визволить мене. Інакше я й не міг гадати, опинившись у такому ганебному становищі. Мені здавалося, що якби вона померла, то я зміг би навіть полюбити бідолашного дурника Генрі.

— Цього вечора вона кудись подалася, — відказав Майлз і цими словами знову розбудив чортика в моїй голові. Пригадалися ті дні, коли він так само відказував іншим цікавим людям, а тимчасом тільки я знав, куди поділася Сара.

— Може, хильнемо? — спитав я, і Генрі, на подив, рушив разом зі мною. Раніше ми випивали тільки в нього вдома.

— Давненько ти в нас не бував, Бендріксе, — сказав він. Чомусь я належу до людей, яких усі знають тільки на прізвище. Якби йшлося лише про звичку моїх приятелів звертатися не по імені, то мене можна було б взагалі не хрестити, та ще й таким претензійним іменем — Моріс, яке мені дали вельми освічені батьки.

— Давно.

— Мабуть, більш як рік тому.

— Востаннє це було в червні сорок четвертого.

— Ого, скільки часу збігло.

«Дурню, — подумав я, — і тебе не дивує, що я не гостював аж півтора року».

Між нашими житлами — менш ніж п’ятсот ярдів рівного моріжка. Невже Генрі ні разу не спитав: «Саро, як поживає Бендрікс? Може б, нам запросити Бендрікса в гості?» Невже її відповіді не видавалися йому… дивними, ухильними, підозрілими? Я зник їм із очей, немовби камінь у ставку. Либонь, брижі на воді непокоїли Сару якийсь тиждень чи місяць, а Генрі нічого не бачив у своїх шорах. Я ненавидів ці шори ще тоді, коли користав із них і знав, що й інші чоловіки теж можуть користати.

— Може, Сара пішла в кіно? — поцікавився я.

— Ні, туди вона майже ніколи не ходить.

— Колись ходила.

Бар «Герб Понтефракта» був ще прикрашений різдвяними паперовими дзвіночками та серпантином — рожевими й помаранчевими рештками комерційної гулянки. Молода господиня, спершись пишними грудьми на шинквас, презирливо споглядала клієнтів.

— Гарно тут, — зауважив Генрі, хоча вважав інакше, сором’язливо й заклопотано розглядаючись, де б повісити капелюха. Скидалося, що найближчий духом до цього бару заклад, у якому бував Майлз, — це ресторан-котлетна на Нортамберленд-авеню, де він споживав ленч із колегами з міністерства.

— Що замовиш?

— Я б не проти віскі.

— Я теж. Але доведеться задовольнитися ромом.

Ми сиділи за столиком і крутили в руках скляночки. Мені, як завжди, майже нічого було сказати Майлзові. Навряд чи я завдав би собі клопоту познайомитися з ним і Сарою, якби 1939 року не почав писати роман, головним героєм якого був високопоставлений чиновник. Одного разу, дискутуючи з Волтером Безантом, Генрі Джеймс сказав, що молодій, доволі талановитій жінці досить пройтися під вікнами гвардійської гарнізонної їдальні й заглянути туди, щоб написати роман про військову бригаду. Натомість я гадаю, що на певній стадії роботи над книжкою ця письменниця вважала б за потрібне переспатися з гвардійцем — хоча б для того, щоб з’ясувати подробиці. Я не те що пішов з Генрі до ліжка, але владнав майже таку саму корисну справу — першого ж вечора повів Сару до ресторану, твердо й холодно постановивши розвідати, про що думає чиновникова дружина. Вона не знала, що в мене на меті. Очевидно, гадала, що я щиро цікавлюся її подружнім життям. Мабуть, звідти й взялася її симпатія до мене. Я розпитував, коли Генрі снідає і як їздить на службу — у метро, автобусі чи на таксі; чи приносить додому роботу, чи є в нього портфель із королівським гербом. Наша приязнь розквітала в промінні мого зацікавлення. Сара була дуже рада, що хтось сприймає всерйоз її чоловіка. Генрі був значний і поважний, як ото слон завдяки розмірам свого стійла. Є різновиди поважності, безнадійно приречені на несерйозне ставлення до них. Він обіймав важливу посаду заступника секретаря в міністерстві пенсій, а згодом — у міністерстві внутрішньої безпеки. «Внутрішня безпека» — я насміхався з цих слів у миті, коли ненавидів цю жінку так, що хапався за будь-що, аби тільки заподіяти їй біль… Настав час, коли я навмисно сказав їй, що Генрі потрібен мені тільки як прообраз смішного, комічного персонажа в книжці. Саме тоді Сарі почав не подобатися мій роман. Вона була напрочуд віддана чоловікові — цього не заперечиш; і в лиху годину, коли мене путав біс, я сердився навіть на невинного Генрі й придумував дуже вже бридкі епізоди, які нізащо не втулиш у текст…

Одного разу Сара провела в мене всю ніч (я нетерпляче чекав цього, як письменник чекає останнього слова в книжці), і моє випадкове слово зіпсувало настрій того, що цілими годинами видавалось ідеальним коханням. Близько другої ночі я, ображений, заснув, о третій прокинувся й розбудив Сару, поклавши їй руку на плече. Напевно, я хотів усе залагодити, аж тут моя жертва повернула до мене обличчя, заспане й вродливе, повне довіри. Вона забула сварку, і навіть у цьому я знайшов причину сердитися. Які ж збочені ми, люди, а ще кажуть, що нас створив Всевишній! Мені важко уявити Бога, не простого, як математичне рівняння, і не прозорого, як повітря. «Оце лежу й обмірковую п’ятий розділ, — озвався я. — Чи жує Генрі каву, щоб приємно пахло з рота перед важливим засіданням?» Вона похитала головою й тихо заплакала, а я, звичайно, вдав, що не розумію, у чому річ. Мовляв, це ж звичайне запитання, я цікавлюся своїм літературним героєм і не хотів сказати нічого поганого про Генрі. Таж найпорядніші люди жують кавові зерна… У такому дусі я вів далі. Поплакавши трохи, Сара заснула. Любила поспати, і навіть цю рису я сприймав як додаткову образу.

Швидко випивши ром, Генрі блукав невеселим оком по рожевих і помаранчевих стрічках.

— Чи гарно ви відсвяткували Різдво? — спитав я.

— Гарно. Дуже мило.

— Вдома?

Генрі подивився на мене так, ніби здивувався з того, як я наголосив це слово.

— Вдома? — перепитав він. — Так, звичайно.

— Чи добре почувається Сара?

— Так.

— Ще вип’єш рому?

— Тепер моя черга замовити.

Поки він замовляв, я пішов до вбиральні. На стінах були набазґрані написи: «Щоб дідько вхопив тебе, хазяїна, і твою цицькату жінку!» «Усім звідникам і повіям — щасливої гонореї та веселого сифілісу!»

Я скоренько повернувся до підбадьорливого серпантину й подзенькування склянок. Іноді я надто вже чітко бачу своє відображення в інших людях, а тому непокоюсь і дуже хочу вірити у святих, у їхні похвальні чесноти.

Я повторив написане Майлзові. Хотів його шокувати й здивувався, почувши спокійну відповідь.

— Ці ревнощі — жахлива річ.

— Маєш на увазі напис про цицькату жінку?

— Обидва написи. Коли ти нещасливий, то заздриш на чуже щастя.

Я ніяк не сподівався, що Генрі може такого навчитися в міністерстві. Ось і знову в цій фразі з мого пера стікає гіркота. Яка ж занудна й мертвотна ця гіркота! Якби я міг, писав би з любов’ю. А якби міг так писати, то був би іншим і не втратив би кохання. Але раптом над блискучими плитками столика щось зачепило мене — не любов, а тільки співчуття до товариша в нещасті.

— Почуваєшся нещасливим? — спитав я Генрі.

— Бендріксе, я дуже тривожуся.

— Скажи, у чому річ.

Мабуть, це ром розв’язав йому язика. А може, Генрі тямив, що я про нього чимало знаю? Сара була йому віддана, але в таких стосунках, як наші, мимоволі щось та й довідаєшся… Я знав, що зліва від пупа в нього родимка, бо якось про неї Сарі нагадала моя родима пляма. Знав, що Генрі короткозорий, але при чужих людях не носить окулярів (а я таки був чужий, якщо ніколи не бачив його в окулярах). Знав, що він звик чаювати о десятій. Знав навіть, як він спить. Може, він усвідомлював це і вважав, що зайвий факт нічого не змінить у наших взаєминах?

— Мене тривожить Capа, — сказав він.

Двері відчинились, і проти світла стало видно, як періщить дощ. Якийсь веселий коротун заскочив до бару й вигукнув: «Пийте здорові!», але ніхто йому не відповів.

— Вона хворіє? — спитав я. — Здається, ти сказав…

— Ні, не хворіє. Напевно, ні.

Генрі понуро розглянувся. Еге ж, це не його середовище. Я зауважив, що в нього набігли кров’ю білки. Видно, дуже зрідка він надівав окуляри — адже чужих людей завжди чимало. А може, очі почервоніли від плачу.

— Бендріксе, тут я не можу побалакати з тобою, — сказав він так, ніби здавна був рад побалакати будь-де. — Ходімо до мене.

— А чи не повернулася вже Сара?

— Гадаю, ні.

Я розрахувався за спиртне й тим знову прикро вразив Генрі, який не любив діставати щось на дурничку. У таксі він завжди тримав напоготові гроші в жмені, тоді як попутники шпорталися в кишенях.

Вулиці й досі заливав дощ, але до Майлзової домівки було недалеко. Відімкнувши двері під вікном у стилі часів королеви Анни, він гукнув: «Саро! Саро!» Я чекав відповіді й боявся її, але ніхто не обізвався.

— Вона ще не вдома, — сказав Генрі. — Зайдімо до кабінету.

Мені досі не доводилося бувати тут, у його робочій кімнаті. Як приятель Сари, я бачився з Генрі тільки в її безладно обставленій вітальні, де все було не гармонійне, не систематичне й не плановане, усе належало теперішньому часу, бо ніщо не могло залишатись як пам’ятка по колишньому смаку чи почутті. Усе було в живому вжитку, натомість тут, у кабінеті, усе мені видавалося майже недоторканим. Навряд чи хтось гортав багатотомник Едварда Ґіббона, а зібрання творів Вальтера Скотта, либонь, стояло тут тільки через те, що колись належало Майлзовому батькові, як і маленька бронзова копія «Дискобола». Ось у цій невживаній кімнаті Генрі почувався найщасливішим лише тому, що це була його власність. І я подумав — заздро й гірко: якщо хтось незаперечно володіє якоюсь річчю, то не відчуває потреби користуватися нею.

— Віскі? — спитав господар оселі. Згадавши його очі, я задумався над тим, чи не випиває він більше, ніж було колись. Ще б пак, адже он як щедро налив подвійні порції.

— Що тебе непокоїть, Генрі?

Я давно облишив писати роман про високопоставленого чиновника й уже не потребував прототипа.

— Capа, — відповів він.

Чи злякався б я, якби він це сказав саме таким тоном два роки тому? Ні, зрадів би, бо страшенно втомився від обману. Я був би радий відкритій боротьбі хоча б тому, що міг би сподіватися хоч на невеликий, але таки шанс перемогти, хай тільки Генрі припустить якусь тактичну помилку. Ніколи в житті я не прагнув перемоги так палко, як тоді. Це прагнення було ще сильніше, ніж мрія написати добру книжку.

Глянувши на мене почервонілими очима, Генрі додав:

— Я боюся, Бендріксе.

Я вже не міг зверхньо ставитися до цього чоловіка. Він теж став випускником школи страждання, і я вперше подумав про нього як про рівню. Пригадую, на столі Генрі стояла в рамці з хрещатими ріжками стара брунатна фотографія його батька. Мені впало в око, що той дуже схожий на сина того самого віку — сорока з гаком років — і водночас дуже не схожий. Відмінність полягала не у вусах — відчувалося, що батько по-вікторіанському самовпевнений, завжди і всюди почувається як вдома, знає всі входи й виходи в цьому світі. І раптом я знову пройнявся теплим чуттям побратимства. Генрі припав мені до душі ближче, ніж його батько — чиновник міністерства фінансів. Удвох ми були товариші у відчуженні.

— Чого ж ти боїшся, Генрі?

Наче від поштовху в плечі, він із розмаху сів у крісло й гидливо проказав:

— Бендріксе, я завжди гадав, що найгірша річ… найпаскудніша, на яку тільки зважиться людина…

Колись я, напевно, сидів би як на голках, а нині… Який чудний і безмежно нудний оцей погідний спокій невинності!

— Ти ж знаєш, що мені можна довіритися, — запевнив я, припустивши, що в Сари міг залишитися лист від мене, один із кількох. Це професійний ризик літератора. Жінки схильні перебільшувати значимість своїх коханців і навіть не можуть уявити розчарування, якого зазнають у день, коли надто вже відвертий лист опиниться в рубриці «Цікаве» каталогу автографів ціною п’ять шилінгів.

— Ось подивися, — сказав Генрі, простягнувши листа, написаного не моїм почерком. — Прочитай, ну ж бо.

Якийсь приятель написав йому: «Чоловікові, якому Ти хочеш допомогти, я б порадив звернутися до Савіджа, на адресу Віґо-стрит, 159. Я пересвідчився, що він кваліфікований і тактовний, а його підлеглі не такі обридливі, як інші».

— Не розумію, Генрі.

— Я написав цьому приятелеві, що один знайомий розпитував мене про приватні детективні агенції. Це жахливо, Бендріксе. Напевно, він розкусив, у чому річ.

— Ти справді маєш намір…

— Я ще не брався до цієї справи, але ось на столі лежить лист і нагадує про себе… Дурня, правда? Довіряю Сарі й знаю, що вона його не прочитає, хоч заходить сюди десять разів щодня. Я навіть не сховав цього листа в шухляду. Однак не можу вірити… Зараз вона на прогулянці. На «прогулянці», Бендріксе.

Дощ промочив його пальто наскрізь, тож Генрі тепер сушив руб рукава піджака проти полум’я в газовому каміні.

— Співчуваю тобі.

— Ти завжди був їй щирим приятелем, Бендріксе. Кажуть, чоловік останній з ліку дізнається, чим дихає його жінка… Побачивши тебе сьогодні в Коммоні, я ось що подумав: якщо ти вислухаєш цю історію й висмієш мене, то я зможу спалити листа.

Він сидів, виставивши мокрий рукав і відвівши від мене очі. Мені було геть не до сміху, але я б засміявся, якби зумів.

— Це не така справа, — розсудив я, — з якої можна було б посміятися, хай навіть вона видається чудною…

— Вона справді чудна. А ти таки вважаєш мене дурнем, хіба ні? — нетерпляче спитав Генрі.

Тільки що я був би рад змусити себе до сміху, а тепер, коли досить лише збрехати, повернулися колишні ревнощі. Невже подружжя стає аж таким цільним одним тілом, що, ненавидячи жінку, мусиш заодно ненавидіти й чоловіка? Останнє запитання в нашій розмові навело на гадку те, як легко було обманювати Генрі. Аж так легко, що він видавався мені підсобником у жінчиних зрадах. Таким самим підсобником — ось тільки в крадіжці — стає той, хто залишає гроші на столі в готельному номері. Я ненавидів Майлза за те саме, що колись допомагало мені сходитися з його жінкою.

Рукав піджака парував. Досі не глянувши на мене, Генрі повторив:

— Звичайно ж. Я цілком певен, що ти маєш мене за дурника.

Тут замість мене виступив чортяка.

— Ні, Генрі, це не так.

— Тобто ти справді гадаєш, що таке… можливе?

— Природна річ. Сара — це тільки жінка.

— А я завжди вважав, що ти її щирий приятель, — обурився він, ніби це я написав листа.

— Це вже тобі судити. Ти ж знаєш її набагато краще, ніж я.

— Так. У певному розумінні, — понуро відказав Генрі. Я здогадувався, що він думає якраз про те розуміння, у якому я знав її найкраще.

— Ти спитав, Генрі, чи не вважаю я тебе дурнем. Я відповів, маючи на увазі, що твоя думка як така зовсім не дурна. А проти Сари я нічого не сказав.

— Я це розумію, Бендріксе. Пробач. Останнім часом мені не спиться. Ото прокидаюся вночі й міркую, що робити з тим клятим листом.

— Спали його.

— Якби ж то я міг…

Генрі й далі тримав у руках цю цидулку, і я вже подумав був, що він таки спалить її.

— Або піди до містера Савіджа, — сказав я.

— Я ж не зможу вдавати перед ним, що ми з Сарою не подружжя. Уяви, Бендріксе, як воно — сидіти в кріслі, де сиділи інші ревниві чоловіки, і розповідати те саме, що й вони… А чи є там така приймальня, щоб ми бачили один одного, поки триває залагодження справи?

«Дивно, — подумав я, — хтось міг би й повірити, що Генрі наділений багатою уявою». Чуття переваги тануло, й у мені знову прокинулося бажання докучати Генрі.

— А чому б не піти мені? — спитав я.

— Тобі?

Якусь мить я роздумував, чи не задалеко зайшов і чи не запідозрить лихого навіть легковірний Генрі.

— Так, — підтвердив я, бавлячись із небезпекою. Зрештою, що за біда, коли він навіть і дізнається про щось у минулому? Це тільки на користь вийде, принаймні навчить його краще пильнувати жінку. — Я міг би прикинутися ревнивим коханцем, — повів я далі. — Він більш вартий шани й не такий смішний, як ревнивий чоловік. Література підтримує таких кавалерів-героїв. Зраджені коханці — це не комічні, а трагічні постаті. Згадай-но Троїла. Моєму самолюбству не зашкодить розмова з містером Савіджем.

Рукав висох, але Генрі й далі тримав його біля вогню. Тканина затлілася.

— Ти справді зробив би це для мене? — спитав він. Його очі зайшли сльозами. Видно, Генрі не сподівався такого шляхетного вияву дружби й вважав, що не заслуговує на нього.

— Авжеж. У тебе рукав горить.

Він глянув на рукав, як на чужу річ.

— Щось неймовірне, — сказав він. — Сам не знаю, що це я надумав. Спершу розповідаю тобі, а тоді питаю… про це. Не годиться шпигувати за жінкою з допомогою приятеля. Тим більше коли він має прикинутися її коханцем.

— Так, — відповів я. — Не годиться також зраджувати жінку чи чоловіка, красти й дезертирувати з поля бою, але ж люди весь час це роблять. Це складник сучасного життя. Я сам не раз таке робив.

— Добрий з тебе чоловік, — мовив Генрі. — Усе, чого я потребував, — це побалакати з кимсь розсудливим, щоб прояснилося в голові.

Він таки встромив листа в полум’я, а коли останній чорний клаптик впав у попільницю, я сказав:

— Детектив зветься Савідж, його адреса — Віґо-стрит, 159 чи 169.

— Забудь усе, що я тобі розповів, — відказав Генрі. — Це безглуздя. Цими днями мені дуже болить голова. Піду до лікаря.

— Двері грюкнули, — зауважив я. — Сара прийшла.

— Це, напевно, служниця, — заперечив Генрі. — Вона була в кіно.

— Ні, це хода Сари.

Майлз підійшов до дверей, відчинив їх, і на його обличчі автоматично з’явився безглуздий вираз ніжності й сердечності. Мене завжди дратувала ця механічна реакція на Сару, бо ж нічого не означала. Навіть закоханий не зможе завжди щиро тішитися приходом жінки, а я вірив на слово Сарі, що вони з чоловіком ніколи не кохали одне одного. У мене, як гадаю, було набагато природніше й щиріше привітання, приправлене недовірою та ненавистю. Принаймні я сприймав Сару як повноправну особу, а не як частину домашньої обстави, не як порцелянову статуетку, що з нею треба обережно поводитися.

— Са-ро! Са-ро! — нестерпно фальшивим голосом гукнув він, розбиваючи слова на склади.

Які слова мені вибрати, щоб хтось чужий так виразно уявив цю жінку, щоб аж побачив, як вона зупинилась у передпокої, біля сходів, і обернулася до нас? Я ж навіть своїх літературних героїв міг описати тільки їхніми вчинками. Мені завжди здавалося, що читачеві треба дати волю уявляти персонажів, як собі захоче. Не варто йому постачати готові ілюстрації. І ось мене підвела моя-таки письменницька техніка. Я ж не хочу, щоб на місце Сари підставляли іншу жінку. Треба, щоб читачі бачили її широкий лоб, енергійно окреслені вуста на виразному обличчі, а тимчасом усе, що я спромігся зобразити, — це неозначена постать у мокрому макінтоші, яка повертає голову й озивається: «Я чую тебе, Генрі», — а тоді: «Ти?» Вона завжди називала мене «ти». «Це ти?» — по телефону. «Ти можеш?», «Ти хочеш?», «Ти зробиш?» — а я, дурень, не раз по кілька хвилин ходив під враженням, що на світі є тільки одне «ти» — моя особа.

— Приємно тебе побачити, — сказав я. У мене якраз був один із нападів ненависті. — Ходила прогулятися?

— Так.

— Сьогодні ж паскудна погода, — осудливо кинув я, а Генрі додав, нібито турботливо:

— Ти промокла до нитки, Саро. Колись таки помреш від застуди.

У розмові банальна фраза з її народною мудрістю може часом забриніти ноткою фатуму. Та якби ми й знали, що Генрі сказав правду, то навряд чи хтось із нас щиро занепокоївся б тим, що Сара пробилася крізь наше роздратування, підозрілість і ненависть.

Розділ 2

Не знаю, скільки днів минуло. Повернувся давній неспокій, а в такому запамороченні рахувати дні не легше, ніж сліпому пильнувати за змінами освітлення. Чи то на сьомий день, чи то на двадцять перший я вирішив, що мені робити. Тепер, по трьох роках, туманно пригадую, як я сторожував на краю Коммону, видивлявся на оселю Майлзів здалеку — з берега ставка чи з-під портика церкви XVIII століття, сподіваючись, що двері відчиняться й зійде Сара добре помитими сходами, не пошкодженими бомбардуванням. Даремно сподівався. Погода змінилася — удень не дощило, уночі приморожувало, а двері дому, як та стрілка зіпсованого барометра, ані ворухнулись. Ніхто з них не виходив. Ні разу мені не стрівся Генрі. Мабуть, соромився того, що розповів мені, він-бо дуже зважає на традиції та умовності. Пишу останні слова, іронічно усміхаючись, хоч сам, щойно загляну вглиб себе, знаходжу тільки пошану й довіру до таких людей, чимось подібних до мирних сіл, які побачиш із вікна автомашини на шосе. Стільки спокою й відпочинку обіцяють ці стріхи й кам’яні стіни…

Пам’ятаю, у ті понурі дні чи тижні мені часто снилася Сара. Інколи я прокидався з болем, інколи з радістю. Коли думати про жінку весь день, не варто снити про неї вночі. Я пробував писати, але книжка не вдавалася; щодня виконував свою норму — п’ятсот слів, та персонажі ніяк не оживали. Ось такою великою мірою на роботу літератора впливає поверховість прожитих днів. Можеш заповнити весь час купівлею в крамницях, клопотом із податковою декларацією, принагідними балачками, а потік підсвідомості тече собі без змін, замість тебе вирішуючи твої проблеми й складаючи плани. Сидиш за столом, спустошений та пригнічений, — і враз бозна-звідки приходять слова, бозна-як виходять із глухого кута повороти сюжету. Допоміжну роботу виконано, коли ти спав, щось купував, з кимсь балакав. Однак підозрілість, ненависть і прагнення руйнувати залягають глибше, ніж думки про книжку, і підсвідомість впливає передусім на ці чуття. Ось так одного ранку я прокинувся, твердо знаючи, наче постановив це звечора, що нині піду до містера Савіджа.

Чудний це набір — кілька професій, які вимагають довіри людей. Той довіряється адвокатові, той — лікареві, а той, якщо він католик, — священикові. Сьогодні я додав до цього переліку ще й приватного детектива. Хибним виявилось уявлення Генрі про самого себе під пильним оком інших клієнтів. Тут було дві приймальні, і мене провели в одну з них. Навряд чи можна було сподіватися, що в цій конторі на Віґо-стрит душок плісняви в передпокої, характерний для адвокатського бюро, поєднається зі світським духом журналів, характерних для приймальні зубного лікаря. На столі лежали «Гарперз базар», «Лайф» і французькі журнали мод, а чоловік, що привів мене сюди, був трохи понад міру ґречний та елегантний. Підсунувши для мене стільця до каміна, він дуже обережно зачинив двері, і я почувся пацієнтом. Таким я й був — серйозно хворим, що потребував хваленої шокової терапії, аби вилікуватися від ревнощів.

Першою рисою образу містера Савіджа, що привернула мою увагу, була краватка — мабуть, відзнака якогось товариства однокашників. Другою — гладенько поголена й притрушена пудрою шкіра. Третьою рисою став лоб, що випинався з решток білявого волосся і яснів розумінням, співчуттям та готовністю прислужитися. Здоровкаючись, детектив якось дивно крутнув мені пальці. Мабуть, він масон. Якби я теж так крутнув, то, гадаю, міг би заробити знижку.

— Містере Бендрікс? — обізвався він. — Сядьте. Гадаю, у цьому кріслі вам буде найкомфортніше.

Поплескавши подушку крісла, він, повен турботи, стояв біля мене, поки я всідався. А тоді сів на стільці поряд крісла, наче мав пощупати мені пульс.

— Розкажіть мені все своїми словами, — сказав він.

Годі й уявити, чиїми ще словами я міг би послужитися. Я збентежився й засмутився, таж не по співчуття прийшов сюди, а по дієву допомогу, якщо кишеня дозволить заплатити за неї.

— Скільки ви берете за стеження? — спитав я.

Містер Савідж делікатно погладив свою смугасту краватку.

— Не хвилюйтеся, містере Бендрікс, — відповів він. — За таку вступну співбесіду я беру три гінеї, але якщо ви не захочете провадити справу далі, то нічого не візьму, жодного пенні. Знаєте, найкраща реклама — це вдоволений клієнт.

Цю заяложену фразу він увіткнув у розмову, як термометр. Напевно, у подібних ситуаціях ми всі поводимося подібно і вживаємо одні й ті самі слова.

— Ця справа дуже проста, — сказав я. І роздратувався, відчувши, що він уже все знає, хоча я ще нічого не повідомив. Ніщо з почутого від мене зовсім не здивує цього детектива. Усе викрите не відрізнятиметься від того, що він викрив десятки разів уже цього року. Навіть лікаря часом може спантеличити пацієнт, але містер Савідж спеціалізується тільки на одній хворобі й знає кожний її симптом.

— Можете не квапитися, містере Бендрікс, — з нудотною м’якістю відповів детектив.

Я зніяковів, як і всі його клієнти.

— Справді, нема про що говорити далі, — буркнув я.

— Розмова — це вже моя справа, — сказав він. — Передайте мені загальний настрій, атмосферу. Припускаю, йдеться про місіс Бендрікс?

— Не зовсім.

— Ага. То в неї інше прізвище?

— Ви неправильно зрозуміли. Це дружина одного мого приятеля.

— І він вас послав сюди?

— Ні.

— Може, у вас із цією дамою… близькі стосунки?

— Ні. Від 1944 року я бачив її тільки один раз.

— Вибачте, я не зовсім зрозумів. Ви сказали, що справа полягає в стеженні.

До цієї миті я не усвідомлював, як дратує мене цей нишпорка.

— Невже не можна так довго любити чи ненавидіти?! — зірвався я. — Не впадайте в оману. Я один із ваших ревнивих клієнтів. Нічим від них не відрізняюся, хіба що відстрочкою.

Містер Савідж поклав руку мені на рукав, наче вередливій дитині.

— Ревнувати не соромно, містере Бендрікс. Я шаную ревнощі як ознаку справжнього кохання. А щодо дами, про яку ми говоримо… Ви маєте підстави припустити, що вона… з кимсь зійшлася?

— Це її чоловік так припускає. Вважає, що вона з кимсь зустрічається. Вона обманює, пояснюючи, де була й що робила. Вона має… таємниці.

— Ага, таємниці.

— Цілком можливо, що все це дурниці.

— Містере Бендрікс, мій багаторічний досвід каже, що це далеко не дурниці.

Містер Савідж, очевидно вважаючи, що переконав мене провадити лікування далі, повернувся до стола й узявся писати. Прізвище. Ім’я. Адреса. Заняття чоловіка. Звівши олівця над блокнотом, він запитав:

— Чи знає містер Майлз про нашу розмову?

— Ні.

— Чи може наш співробітник показуватися на очі містерові Майлзу?

— Звичайно ні.

— Це ускладнює справу.

— Може, я згодом покажу йому ваші звіти. Не знаю.

— Ознайомте мене, будь ласка, з подробицями цього дому. Чи є там служниця?

— Так.

— Якого віку?

— Мабуть, років тридцять вісім.

— Чи є в неї кавалери?

— Не знаю. Імені її бабусі теж не знаю.

Містер Савідж поблажливо усміхнувся. Я вже подумав був, що він підійде до мене й знову поплеще по рукаві.

— Бачу, містере Бендрікс, що ви не маєте досвіду у справах слідства. Служниця дуже важлива. Вона могла б чимало розповісти про звички своєї господині… якби захотіла. Ви б здивувалися, дізнавшись, як багато всіляких дрібниць потрібно для найпростішої справи.

Цього ранку він довів своє твердження, покривши цілі сторінки дрібним неохайним письмом. Раптом він поставив запитання не по суті справи:

— Ви не будете проти, якщо в разі потреби мій підлеглий зайде до вас?

Я відповів, що не проти, але тут же почувся так, ніби добровільно впускаю щось заразливе у свою кімнату, і додав:

— Я б волів обійтися без цього…

— Звісно. Звісно ж. Розумію.

Гадаю, він справді все зрозумів. Я міг би сказати, що вже сама присутність цього підлеглого осідатиме пилом на меблях і сажею на книжках, і містер Савідж не здивувався б і не образився. Я дуже люблю писати на чистому лінійованому папері. Досить однієї плямки жиру чи ляпки чаю на аркуші — і він уже не годиться для роботи. Раптом мені стукнула в голову химерна думка: якщо приходитиме той бридкий непроханий гість, то доведеться замкнути весь папір у шухляді.

— Добре було б, якби він мене хоч попереджував, — сказав я.

— Так, звичайно, але це не завжди можливо. Яка у вас адреса, пане Бендрікс? Телефонний номер?

— У нас із господинею спарені телефони.

— Усі мої люди працюють дуже обережно. Хочете, щоб вам звітувалися щотижня, чи досить буде одного підсумкового звіту — насамкінець?

— Щотижня. Це може тягтися без кінця. Можливо, і не буде чого підсумовувати.

— А чи часто під час ваших візитів до лікаря виявлялося, що з вашим здоров’ям усе гаразд? Знаєте, якщо хтось відчуває потребу в нашій допомозі, то це зазвичай означає, що є матеріал для звіту.

Гадаю, що мені таки поталанило мати справу з містером Савіджем. Його рекомендували як менш обридливого, ніж інші детективи, проте я зразу зауважив його бридку самовпевненість. Зрештою, якщо добре подумати, то це взагалі не зовсім порядна робота — висліджувати невинних людей. Таж закохані завжди невинні, хіба ні? Вони не коять злочинів і цілком певні, що не роблять нічого злого. На їхніх устах завжди напоготові давня банальна фраза «аби тільки нікому не нашкодити, хіба що собі», а кохання, звісно ж, виправдовує все. Так їм здається, так здавалося й мені в ті часи, коли я кохав.

Коли пішла мова про ціну послуг, містер Савідж несподівано виявився поміркованим: три гінеї за день і видатки — «звичайно ж, із вашого схвалення». Він пояснив, що це за видатки: «чашка-дві кави, знаєте, а часом доводиться почастувати когось спиртним».

Я плоско пожартував, що не схвалюю спиртного, але детектив не знайшов ані крихти гумору в цьому жарті.

— Був випадок, — наголосив він, — коли слідство, яке тривало місяць, врятувала скляночка подвійного віскі. Почастунок у слушний час. То було найдешевше віскі з усіх тих, за які будь-коли розраховувався мій клієнт.

Детектив сказав, що деякі його клієнти вимагають щоденного звіту про видатки, але я відповів, що мені досить щотижневого.

Усе розвивалось у жвавому темпі — до того часу, коли я вийшов на Віґо-стрит, Савідж встиг майже переконати мене, що такі бесіди рано чи пізно бувають у всіх чоловіків.

Розділ 3

Пам’ятаю, містер Савідж сказав: «Якщо знайдеться щось стосовне до нашої справи, дайте мені знати». Детектив, як і письменник, має спершу зібрати тривіальний матеріал, а тоді підібрати ключ. Але як важко вибрати найважливіше й вивільнити справді істотне! На нас тисне зовнішній світ, немов тягар у середньовічному пристрої для катування. Тепер, коли я беруся писати свою власну історію, залишається та сама проблема, тільки ще гірша — набралася така безліч фактів, що якихось інших і придумувати не треба. Як же мені виокремити людську постать від переобтяженого місця дії — від щоденних газет, щоденних обідів, торохтливого потоку машин до Баттерсі, прилетілих із Темзи чайок, що шукають хліба, від залитого сонцем парку, де діти пускають човники раннього літа 1939 року, одного з тих погідних довоєнних приречених літ? Цікаво, чи нині, добре поміркувавши, можна було б здогадатися, хто з гостей на вечірці, яку влаштував Генрі, згодом став коханцем Сари. Уперше ми з нею побачилися, п’ючи поганий південноафриканський херес. Кращого не було, бо в Іспанії тривала війна. Мабуть, я звернув увагу на Сару тому, що вона була щаслива. У ті роки чуття щастя вже віддавна відмирало під подихом майбутньої бурі. Щасливими бували п’яні й діти, мало хто більш. Я вподобав Сару з перших її слів, бо вона, сказавши, що читала мої книжки, тут же облишила цю тему. Повелася зі мною як із чоловіком, а не як із літератором. Тоді мені й на думку не спало, що я міг би в неї закохатися. Передусім це була красуня, а такі жінки, особливо ж якщо вони ще й розумні, будять у мені якесь глибоко закорінене чуття меншовартості. Не знаю, чи винайшли вже психологи комплекс легендарного короля Кофетуа[3], та я не відчував сексуального потягу, якщо з ним не поєднувалося відчуття вищості — розумової чи фізичної. Того першого вечора я зауважив передусім те, що Сара вродлива, щаслива й має звичку доторкатися співбесідника рукою так, неначе він їй дуже любий. Крім слів, сказаних мені на самому початку, з усієї нашої з Сарою розмови пам’ятаю тільки одну її фразу: «Видається мені, що ви багато кого не любите». Напевно, я гострословив на тему своїх колег-письменників. Не пам’ятаю.

Яке ж це було літо!.. Уже не назвý місяця, та й не пробуватиму пригадати — щоб це зробити, треба повернутися туди крізь нашарування болю. Запам’яталось, як я, перебравши цього кепського хересу, вийшов із душної, набитої людьми кімнати й разом із Генрі прогулявся в Коммоні. Під прямовисним сонячним промінням блякла трава на моріжку. З великої відстані будинки видніли, як на вікторіанській гравюрі, — невеличкі, з чіткими обрисами й безгучні. Тільки десь здалеку долинав плач дитини. Церква XVIII століття стояла, наче іграшка, на острівці трави; іграшка, яку можна залишити надворі в пітьмі, коли суха тривка погода. У таку годину охоче відкриваєш душу комусь чужому.

— Якими щасливими могли б ми всі бути! — сказав Генрі.

— Так.

Дуже симпатичний був мені цей чоловік, що стояв у парку, віддалік своїх гостей, зі сльозами в очах.

— Гарний у вас будинок, — зауважив я.

— Моя жінка його надибала.

Я познайомився з Генрі тиждень тому на іншій вечірці. У ті часи він служив у міністерстві пенсій, і я причепився до нього, бо збирав матеріал для книжки. За два дні Генрі надіслав мені запрошення. Згодом я дізнався, що він зробив це під натиском Сари.

— Чи давно ви оженилися? — спитав я.

— Десять років тому.

— Маєте чарівливу дружину.

— Це моя опора, — сказав він.

Бідолашний Генрі!.. А чого це я назвав його бідолашним? Хіба в нього нема на руках козирних карт — лагідності, скромності й довірливості?

— Мушу вернутися, — мовив він. — Не можна покидати все на неї, Бендрікс, — і поклав долоню мені на руку, немовби давньому знайомому. Це він у Сари перейняв такий жест? Чоловік і жінка взаємно уподібнюються.

Ми поверталися пліч-о-пліч, а коли відчинили двері й увійшли до передпокою, я побачив у дзеркалі, як в алькові двоє відсахуються одне від одного, ніби перервавши поцілунок. Однією з цих двох була Сара.

Я глянув на Генрі. Він чи то не зауважив, чи то злегковажив. «А якщо зауважив, — подумав я, — то який же він нещасний!»

Чи вважатиме містер Савідж цю сценку стосовною до нашої справи?.. З часом я дізнався, що Сару цілував не коханець, а один із колег Генрі на роботі, жінка якого тиждень тому втекла зі спритним моряком. Сара познайомилася з міністерським колегою на тій самій вечірці, і навряд чи він досі становить частину місця дії, з якого мене так рішуче видалили. Любов вигасає за значно коротший час, ніж той, що минув відтоді.

Краще б мені не чіпати цього минулого, бо ось пишу про 1939 рік і відчуваю, що повертається ненависть. Очевидно, вона діє на ті самі залози, що й любов, і викликає ті самі вчинки. Якби нас не навчили, як треба розуміти історію Страстей Христових, то чи здогадалися б ми на підставі тільки вчинків, котрий із двох апостолів любив Христа: ревнивий Юда чи боягузливий Петро?

Розділ 4

Повернувшись додому від містера Савіджа й дізнавшись від господині, що мені дзвонила місіс Майлз, я пройнявся радісним піднесенням, яке бувало, коли грюкали вхідні двері й у коридорі звучали Сарині кроки. Я став плекати марну надію, що моя остання поява в домівці Майлзів розбудила якщо й не кохання, то хоч якісь почуття, якісь спогади, а вже їх можна було б використати. Здалося, що тепер, оволодівши Сарою в постелі — нехай абияк, поспішно й брутально, — знайду спокій, вимету з голови цю жінку й нарешті я покину її, а не вона мене.

Було дивно після півторарічної перерви набирати номер «Маколі, 7753», а ще дивніше, що довелося заглянути в адресну книжку, бо я засумнівався в останній цифрі. Слухаючи гудки, я міркував, чи повернувся Генрі з міністерства, і придумував, що б то сказати, якщо відповість він. І враз я втямив, що тепер правда не зашкодить. Брехня покинула мене, і я почувався так самотньо, наче втратив єдиного друга.

У моєму вусі забринів голос вишколеної служниці й озвучив набраний номер.

— Чи вдома місіс Майлз? — обізвався я.

— Місіс Майлз?

— Це Маколі, 7753?

— Так.

— Я хотів би поговорити з місіс Майлз.

— Ви набрали не той номер.

Служниця повісила трубку. Мені й на гадку не спало, що дрібниці теж змінюються з часом.

Заглянувши в телефонну книгу, я знайшов прізвище Майлз. Номер той самий, отже книга застаріла не менш ніж на рік. Я намірився подзвонити в довідкове бюро, але тут пролунав дзвінок. Телефонувала Сара.

— Це ти? — трохи розгубившись, спитала вона. Ніколи не називала мене ні на ім’я, ні на прізвище, а тепер, не можучи вживати давніх ласкавих прізвиськ, була ні в сих ні в тих.

— Бендрікс слухає, — відповів я.

— Це я, Сара. Тобі передали, що я дзвонила?

— Я хотів тобі зателефонувати, але мушу закінчити статтю. До речі, я, мабуть, і не знайду твого номера. Чи є він у довіднику?

— Ні, ще нема. Ми маємо інший — Маколі, 6204. Я хотіла тебе спитати…

— Слухаю.

— Нічого особливого. Я хотіла пообідати з тобою, ото й усе.

— Я дуже радий. Коли?

— Ти б не міг завтра?

— Ні. Завтра не можу. Розумієш, треба впоратися з цією статтею…

— А в середу?

— Тобі підійде четвер?

— Так, — відповіла вона, і в цьому короткому слові мені причулася нотка обманутого сподівання. Ось так наша зарозумілість і вводить нас в оману.

— Отже, чекатиму тебе в «Кафе роял» о першій.

— Дуже мило з твого боку, — сказала Сара. Відчувалося, що вона й справді так і вважає. — До четверга.

— До четверга.

Я сидів зі слухавкою в руці й уявляв ненависть потворною дурепою, якої ніхто й знати не хоче. Коли я накрутив номер, Сара, мабуть, ще не відійшла від апарата.

— Саро, — озвався я. — Можна було б і завтра. Я забув тобі щось сказати. Там же. О першій.

Я сидів, поклавши пальці на затихлий телефон. Уже мав на що нетерпляче очікувати. «Пам’ятаю, — подумав я. — Це і є надія».

Розділ 5

Поклавши газету на столі, я вкотре вже читав одну й ту саму сторінку, аби тільки не дивитися на двері. Ненастанно входили люди, а я не хотів уподібнитися до тих, що раз у раз зводять голову й тим самим виставляють на посміх своє нетерпляче очікування. Чого ж такого ми всі очікуємо, що аж даємо по собі пізнати обмануту надію? У вечірній газеті йшлося про вбивство й парламентські суперечки на тему нормування продажу солодощів, а Сара спізнювалася вже на п’ять хвилин. Ось мені й не поталанило. Сара застала мене саме тоді, коли я глянув на годинник, і дала про себе знати голосом:

— Вибач. Я їхала автобусом. Були затори.

— На метро можна скоріше добратися, — відповів я.

— Знаю, але я не хотіла поспішати.

Вона часто пантеличила мене своєю правдивістю. Коли ми ще зустрічалися, я не раз спонукував її сказати щось, крім голої правди: що наш роман ніколи не закінчиться, що колись ми одружимося. Я б не повірив Сарі, але мені хотілося почути такі запевнення з її вуст. Може, тільки задля того, щоб заперечувати їх — собі на втіху. Але Сара ніколи не вдавалася до гри «віриш — не віриш», зате часом зненацька роззброювала мене, мовивши щось ніжне, ласкаве й щедре… Пам’ятаю, одного разу мене пригнітило її спокійне твердження, що колись наші стосунки обірвуться, а тоді, на свою несказанну радість, я почув: «Я ніколи нікого так не кохала й не покохаю, як тебе». Еге ж, думав я, вона й сама не знає, що теж бавиться у «віриш — не віриш».

Сара сіла поряд мене й попросила склянку світлого пива.

— Я замовив столик у «Рулзі», — сказав я.

— А чи не могли б ми залишитися тут?

— Ми зазвичай туди ходили.

— Так.

Мабуть, ми поводилися неприродно, бо привернули увагу дрібного чоловічка, що сидів неподалік на софі. Я втупився йому у вічі, щоб не розглядав нас. Чоловічок із довгими вусами відвів очі — великі й полохливі, як в оленятка. Відвертаючись, він скинув ліктем склянку пива на підлогу й геть збентежився. Мені стало шкода його. Я зміркував, що він міг упізнати мене з опублікованих у пресі фотографій. Міг навіть бути одним із моїх небагатьох читачів. Поруч із ним сидів хлопчик. Як це жорстоко — принижувати батька на очах у сина! Хлопчик густо зашарівся, коли підбіг офіціант, а батько почав надто вже уклінно просити пробачення.

— Звичайно ж. Пообідаєш, де захочеш… — сказав я Сарі.

— Розумієш, — відповіла вона, — відтоді я там не бувала.

— Не по тобі був цей ресторан, правда?

— Чи часто ти до нього ходиш?

— Мені він підхожий. Два-три рази на тиждень.

Рвучко звівшись, Сара сказала: «Ходімо» — і раптом закашлялась. Кашель видавався надто вже сильним, як на таке тендітне тіло. Від натуги спітнів лоб.

— Неприємна річ, — сказав я.

— Ет, дрібниця. Вибачай.

— Може, таксі?

— Волію пішки.

На лівому боці вулиці Мейден-лейн є ніша з вхідними дверима й каналізаційна решітка. Нині ми проминули їх, ані словом не перекинувшись. А після того першого обіду, коли я випитував Сару про звички Генрі й тим здобув її прихильність, саме в цьому місці по дорозі до метро я доволі незграбно поцілував її. Сам не знаю, навіщо я так повівся. Може, згадалося відображення в дзеркалі. Я ж не мав наміру залицятися до цієї жінки, навіть не гадав ще раз побачитися з нею. Надто вже вродлива була Сара, а тому й не збуджувала мене своєю гаданою доступністю.

Коли ми сіли за столик, один із старих офіціантів сказав мені:

— Віддавна ми не бачили вас тут, сер.

Я пошкодував, що збрехав Сарі.

— Тепер я обідаю нагорі, — викрутився я.

— І ви, мем, давно тут…

— Майже два роки, — відповіла вона з точністю, яка мене іноді бісила.

— Пригадую, ви завжди замовляли кухоль світлого пива.

— У вас чудова пам’ять, Альфреде, — сказала Сара, і старий засяяв. Вона завжди вміла ладити з офіціантами.

Подані страви перервали нашу нудну балачку, й уже після їди Сара пояснила причину цієї зустрічі.

— Я хотіла з тобою пообідати. Хотіла розпитати про Генрі.

— Про Генрі? — перепитав я, постаравшись, щоб у голосі не прозвучало розчарування.

— Він непокоїть мене. Яке враження справив на тебе Генрі того вечора? Чи не видавався якимсь дивним?

— Я не зауважив нічого особливого, — відповів я.

— Я хотіла попросити тебе… ох, знаю, що ти дуже зайнятий, але… чи не міг би ти час від часу бачитися з ним? Мені здається, що він почувається самотнім.

— З тобою?

— Ти ж знаєш, він мене, власне, і не помічає. Уже скільки років.

— Може, Генрі почав помічати, що тебе нема вдома?

— Останнім часом я не часто виходжу… — сказала Сара, і кашель впору перервав цю нитку розмови. Коли напад припинився, вона вже встигла обдумати свої можливі гамбітні ходи, попри те що їй не до лиця було уникати правди.

— Пишеш нову книжку? — поцікавилася Сара. Зовсім як чужа, як одна з гостей на вечірці з коктейлями. Такої репліки вона не дозволила б собі навіть у день нашого знайомства, коли ми пили південноафриканський херес.

— Аякже.

— Остання мені не дуже сподобалася.

— Саме в той час я насилу змушував себе писати… Надходив мир…

Я міг би з таким самим успіхом сказати «відходив мир».

— А я побоювалася, що ти візьмешся до давнього задуму. Того, що страшенно мені не подобався. Багато хто з письменників-чоловіків так і зробив би.

— Одна книжка забирає в мене цілий рік часу. Надто вже важка праця задля самої тільки помсти.

— Знав би ти, за які дрібнички довелося б тобі мститися…

— Звісно, я жартую. Нам було добре разом. Ми, дорослі люди, знали, що колись усе закінчиться. А тепер, бачиш, можемо зустрітись, як приятелі, і балакати про Генрі.

Я розрахувався, ми вийшли, а за двадцять ярдів була ніша з решіткою.

— Мабуть, підеш до Странду? — спитав я, зупинившись на тротуарі.

— Ні, мені на Лестер-сквер.

— А мені на Странд.

Вона стояла в ніші, на вулиці нікого не було.

— Ось тут розпрощаюся, — сказала Сара. — Було приємно побачитися з тобою.

— Мені теж.

— Зателефонуй до мене, коли матимеш вільний час.

Намацавши ногою решітку, я рушив до ніші.

— Саро… — озвався я.

Вона швидко відвернулась, немовби хотіла подивитися, чи не надходить хтось, і впевнитися, що маємо ще час… але тут знову її взяв кашель. Скорчившись під дверима, Сара кашляла й кашляла, аж очі почервоніли. У хутряній шубці вона була подібна до тваринки, загнаної в глухий кут.

— Пробач.

— Треба лікуватися, — гірко сказав я, немовби мене обікрали.

— Це звичайний собі кашель. — Вона простягла мені руку. — До побачення… Морісе.

Ім’я прозвучало, як зневага. Я попрощався, не взявши простягненої руки. Відійшов швидко й не обертався, вдаючи дуже заклопотаного, радого нарешті звільнитися й піти собі. Знову почувши кашель, я пошкодував, що не маю слуху і не вмію засвистіти щось жваве, хвацьке й веселе.

Розділ 6

Коли юнак формує свої звички працювати, йому здається, що вони триватимуть усе життя й витримають будь-яку катастрофу. Понад двадцять років я писав по п’ятсот слів за день, п’ять днів щотижня. Можу створити роман за рік, і ще залишається досить часу на те, щоб перечитати машинопис та зробити коректуру. Завжди дуже систематичний, я, виконавши норму, припиняю роботу — нехай і на половині сцени. Працюючи зранку, час від часу підраховую, скільки зроблено, і позначаю сотню за сотнею в рукописі. Друкарям не треба визначати обсяг роботи, бо на першій сторінці машинопису я вказую точне число — скажімо, 83 764. Коли я був молодий, навіть любовні пригоди не змінювали мого робочого графіка. Така пригода могла початися хіба що після ленчу, і, хоч як пізно доводилося лягати в постіль (якщо вона, звичайно, була моя власна), перед тим я неодмінно перечитував написане вранці й на тому засинав. Навіть війна не дуже мені вадила. Через свою криву ногу я потрапив не в армію, а в цивільну оборону, і там товариші на службі тільки тішилися, що мені зовсім не до вподоби спокійні ранкові чергування. Завдяки тому я набув слави заповзятливого чоловіка — геть незаслуженої, бо ж моя заповзятливість поширювалася лише на письмовий стіл, аркуш паперу та визначене число слів, що помалу й розмірено спливали з пера. Тільки Сара зуміла порушити мій накинутий самому собі розпорядок. У часовому проміжку від перших денних авіаційних нальотів аж до обстрілу ракетами «Фау-1» 1944 року всі бомбардування відбувалися за незмінним і загалом підхожим нічним графіком. Часто випадало так, що з Сарою я міг побачитися лише вранці, бо пополудні вона завжди наражалася на відвідини подруг. Отоварившись, вони хотіли побути в компанії й попліткувати до вечірньої сирени. Інколи вона приходила до мене, зайнявши дві черги, і ми кохалися між зеленярем і м’ясником.

Але й за таких умов було легко повертатися до своєї роботи. Поки людина щаслива, вона миритиметься з усяким порядком. Тільки нещастя змогло збурити мої робочі звички. Усвідомивши, що ми надто часто сваримося, що надто часто Сарі дошкуляє моя дратівливість, я збагнув, що наше кохання приречене, що воно перетворилося на любовний роман, у якого є початок і кінець. Я міг точно вказати мить, коли все почалося, а одного дня відчув, що зможу вказати годину, коли все закінчиться. Щоразу, коли Сара зачиняла за собою двері мого житла, я не міг узятися до роботи, натомість подумки відтворював те, що ми сказали одне одному, і доводив себе до гніву або каяття. І весь час я знав, що прискорюю хід подій, підганяю й виштовхую зі свого життя те єдине, що люблю. Я був щасливий, ба навіть цілком стерпний у співжитті, допоки вдавалося вмовляти самому собі, що кохання триває; отож воно й тривало. А якщо вже йому судилося вмерти, то я б волів, щоб це сталося якнайскоріш. Усе було так, неначе кохання обернулося в якесь звірятко, що потрапило в пастку й, смертельно поранене, спливає кров’ю, а я мушу заплющити очі й скрутити йому в’язи.

Увесь цей час я не міг працювати. Як я вже сказав, дуже велика частина письменницької роботи звершується у підсвідомості — у тих глибинах, де останнє слово написано раніше, ніж перше з’явиться на папері. Ми пам’ятаємо подробиці нашого твору, і нема потреби їх придумувати. Війна не потривожила моїх глибоководних ґротів, та нині для мене було щось незмірно важливіше, ніж війна і літературний твір, — кінець кохання. Я працював над цим почуттям, як над книжкою. Кожне колюче націлене слово, яке доводило Сару до сліз і зривалося з моїх уст нібито саме собою, насправді перед тим гострилося в підводних печерах. Книжка волоклася, натомість кохання, гнане натхненням, мчало до кінця.

Не дивно, що Сарі не сподобалася моя остання книжка. Весь час я писав її насилу, без переконання й без причини — крім тої, що треба якось опублікувати написане. Рецензенти сказали, що це робота вправного майстра. Атож, тільки вправність і залишилася з усього того, що було пристрастю. Я сподівався, що до наступної книжки повернеться пристрасть, що спомини про речі, знані тільки підсвідомо, розбудять приспаний запал до творчості, але весь тиждень після обіду з Сарою в «Рулзі» я взагалі не міг писати. Ось знову «я», «я» та «я», неначе ця історія про мене, а не про Сару, Генрі й, звісно, того третього, якого я ненавидів, не знаючи його, ба навіть сумніваючись, що такий взагалі є.

Я спробував попрацювати вранці — безуспішно, а за обідом випив понад міру й змарнував решту дня. Коли смерклося, я стояв біля вікна в темній кімнаті й дивився на освітлені вікна по той, північний бік плаского посутенілого Коммону. Було дуже холодно, і газове полум’я в каміні гріло лише тоді, коли я, скулившись, присувався до нього дуже близько, а тоді воно зразу ж припікало. Поодинокі снігові пластівці пропливали у світлі ліхтарів на південному боці й торкалися шибок товстими мокрими пальцями. Я не почув дзвінка. Господиня постукала у двері й повідомила: «До вас прийшов якийсь Паркіс», — ясно вказавши неозначеним займенником на суспільне становище мого відвідувача. Я ніколи не чув такого прізвища, але сказав їй, щоби впустила цього чоловіка.

Я задумався, де саме бачив ці лагідні, вибачливі очі, ці старомодні довгі вуса, змокрілі від снігу. Заздалегідь я ввімкнув тільки настільну лампу, він підійшов до неї й, примружившись, як усі короткозорі, даремно намагався розгледіти мене в півтемряві.

— Містер Бендрікс? — спитав він.

— Так.

— Моє прізвище Паркіс, — проказав він так, ніби це мені про щось говорило, і додав: — Підлеглий містера Савіджа, сер.

— Ага, — відповів я. — Сядьте. Закуріть собі сигарету.

— О ні, сер, — заперечив він. — Тільки не на службі. Хіба що для маскування.

— Але ж ви зараз не на службі, хіба ні?

— У певному сенсі, сер. Мене відпустили на півгодини, щоб подати вам звіт. Містер Савідж сказав, що ви волієте щотижня бачити цей документ… з видатками.

— Чи є про що звітувати?

Я не знав, що мене пройняло — розчарування чи збудження.

— Картка не зовсім порожня, — самовдоволено мовив він і, видобувши з кишені хтозна-скільки папірців та конвертів, заходився шукати сам звіт.

— Ви таки сядьте, — сказав я. — Мені аж незручно.

— Як бажаєте, сер, — відповів Паркіс. Сівши, міг краще придивитися до мене. — А чи не зустрічалися ми з вами, сер?

Я вийняв перший аркушик із конверта. Це був перелік видатків, написаний дуже акуратним, як у школяра, почерком.

— Ви дуже чітко пишете, — зауважив я.

— Це мій син так пише, — пояснив Паркіс. — Навчаю його основ нашого ремесла. — І квапливо додав: — Я не довіряю синові ніяких справ, сер, можу тільки залишити його чергувати, як-от тепер.

— То він зараз чергує?

— Поки я тут звітуюся, сер.

— Скільки йому років?

— Минула дванадцятка, — сказав він так, ніби син був годинником. — Малий може принести чималу користь, і за цю роботу не треба платити, хіба що час від часу купувати йому комікси. На нього ніхто не звертає уваги. Хлопчики — це природжені нишпорки.

— Дивна робота як на дитину.

— Сер, та він же не розуміє самої суті справи. Якщо доводиться вриватись у спальню, я залишаю сина вдома.

Я взявся читати:

«18 січня. Дві вечірні газети — два пенні. Повернення додому в метро — один шилінг, вісім пенні. Кава в “Ґантерзі” — два шилінги».

Паркіс уважно дивився на мене, поки я читав.

— Кав’ярня виявилася дорожчою, ніж хотілося б, — сказав він. — Я мусив зробити принаймні це найдешевше замовлення, щоб не привертати собою уваги.

«19 січня. Метро — два шилінги, чотири пенні. Пиво пляшкове — три шилінги. Коктейль — два шилінги, шість пенні. Пінта гіркого пива — один шилінг, шість пенні».

Паркіс знову перервав мені читання.

— Оте пиво трохи тяжіє мені на сумлінні, сер, бо я через необережність перекинув кухля. Це тому, що я схвилювався. Було що записати у звіт. Знаєте, часом тижнями трапляється тільки розчарування, а цього разу вже на другий день…

Звичайно, я пригадав і цього чоловічка, і його засоромленого сина. Під датою «19 січня» (з першого погляду було видно, що 18 січня записано зовсім не важливі спостереження) я прочитав: «Дана особа поїхала автобусом вулицею Пікаділлі-серкус. Видавалася схвильованою. Вулицею Ейр-стрит вона дійшла до “Кафе роял”, де її чекав якийсь чоловік. Ми з сином…»

Він не давав мені спокою.

— Зверніть увагу, сер, почерк інший. Я не доручаю синові писати, якщо йдеться про щось інтимне.

— Добре дбаєте про нього, — сказав я й знову взявся до звіту.

«Ми з сином сіли на софі, близько до цих двох. Очевидно, що дана особа і чоловік перебувають у близьких стосунках, бо поводяться одне з одним безцеремонно й ніжно. Мені здалося, що один раз вони взялися за руки під столом. У цьому я не певен, але ліва рука даної особи і права рука чоловіка опустилися під стіл, а це зазвичай означає таку дію. Після короткої інтимної розмови вони дійшли пішки до тихого й затишного ресторану, відомого відвідувачам як “Рулз”, де вибрали місця не за столиком, а за довгим столом, сіли не на стільцях, а на софі й замовили дві порції свинячих відбивних».

— Невже такі важливі ці свинячі відбивні?

— Якщо хтось часто споживає цю страву, то за такою ознакою його можна опізнати, сер.

— То ви ще не опізнали цього чоловіка?

— Читайте, сер, далі й побачите.

«Те, що вони замовили відбивні, я спостеріг, п’ючи коктейль у барі. Ні від офіціантів, ні від барменки я не зміг щось дізнатися про цього чоловіка. Хоч я ставив запитання знічев’я й недбало, усе одно вони викликали підозру, і я вирішив вийти звідти. Однак, познайомившись із швейцаром театру “Водевіль”, я міг і далі вести спостереження за рестораном».

— Як ви познайомилися? — спитав я.

— У барі «Бедфорд гед», сер, коли ці двоє були зайняті, замовляючи відбивні. А тоді я пішов разом із ним до театру, до службового входу…

— Знаю цей будинок.

— Сер, я старався обмежити свій рапорт до найважливіших речей.

— Слушно.

Далі у звіті стояло: «Пообідавши, ці дві особи пішли разом вулицею Мейден-лейн і розійшлися біля бакалійної крамниці. Я мав враження, що вони дуже зворушені, і мені спало на думку, що, можливо, це прощання назавжди. Тоді це був би, дозволю собі так висловитися, щасливий кінець цього слідства».

Він знову перебив мені читання:

— Пробачте, чи можу я сказати щось від себе?

— Будь ласка.

— Навіть виконуючи службові обов’язки, сер, ми іноді піддаємося впливу емоцій. Мені сподобалася ця жінка… тобто дана особа.

«Я завагався, вибираючи, за ким піти — за чоловіком чи за даною особою, і вирішив, що інструкції не дозволяють вибрати перший варіант. Тому я рушив за даною особою. Вона трохи пройшла в напрямку до Чаринґ-кросс-роуд і видавалася дуже схвильованою. Тоді дана особа зайшла до Національної портретної галереї й перебувала там кілька хвилин…»

— Чи є ще щось важливе?

— Ні, сер. Я думаю, що вона просто шукала, де б їй посидіти, бо потім зайшла до церкви.

— До церкви?

— До католицької, сер, на Мейден-лейн. Усе це ви знайдете у звіті. Вона не молилася. Просто сиділа.

— Ви й це знаєте?

— Певна річ, я теж там побув, сер. Спинився, не дійшовши кілька лавок до даної особи, і став навколішки, щоб видаватися ревним католиком. Можу вас запевнити, сер, дана особа не молилася. Вона католичка?

— Ні.

— Їй треба було посидіти в темноті, сер, щоб заспокоїтися.

— Може, вона мала з кимсь зустрітися?

— Ні, сер. Дана особа побула там три хвилини й ні з ким не розмовляла. Мені здалося, що вона хотіла виплакатися.

— Можливо. А щодо рук ви помилилися, містере Паркіс.

— Щодо рук?

Я нахилився до лампи, щоб краще освітити своє обличчя.

— Ми з нею навіть долонями не доторкнулися.

Ось так я пожартував, а тоді мені стало жаль Паркіса. Було прикро, що нагнав страху на такого боязкого чоловіка. Він дивився на мене, розтуливши рота, наче несподівано дістав удар ножем і тепер, паралізований від болю, жде наступного удару.

— Гадаю, такі непорозуміння часто трапляються, — зауважив я. — Містер Савідж мав би нас познайомити.

— Ні, сер, — жалібно відповів Паркіс, — це я винен.

Він сидів, схиливши голову й втупившись у свого капелюха, що лежав на колінах. Я спробував його підбадьорити.

— Це дрібниці, — сказав я. — Кумедний випадок, якщо подивитися збоку.

— Але я не збоку, а всередині, сер, — відповів Паркіс. Крутячи в руках капелюха, він повів далі таким сумним і тоскним голосом, як Коммон за вікном: — Мені йдеться не про містера Савіджа. Такого чуйного й здатного зрозуміти, як містер Савідж, навряд чи знайдеш серед людей нашого фаху… Мені йдеться про сина. Він вважав мене великим героєм. — Із глибин своєї недолі Паркіс видобув вибачливу й полохливу усмішку. — Ви ж знаєте, які книжки читають його однолітки, сер. Про детектива Ніка Картера та інших…

— А навіщо вашому синові це знати?

— З дітьми треба вести чесну гру, сер, а він завжди розпитує. Він захоче дізнатися, як мені пішло зі стеженням… Це ж бо річ, якої він навчається, — стеження.

— Скажіть синові, що я міг би опізнати чоловіка, за яким стежать, — і тільки, але в тому я не зацікавлений.

— Дякую за пораду, сер, але треба на це подивитися з усіх боків. Не скажу, що я не скористаюся вашою порадою навіть перед сином. Але що він подумає, коли натрапить на вас… під час стеження?

— Навряд чи натрапить.

— Але таке може статися, сер.

— Чому б не залишити його вдома, поки триває ця справа?

— Це було б ще гірше, сер. У нього немає матері, а тепер канікули. У таку пору я завжди навчаю його нашого діла, і містер Савідж це схвалює. Та ні. Якщо вже я пошився в дурні, то мушу за це відповідати. Якби ж то він не був такий серйозний! Він бере до серця кожний мій промах. Одного разу містер Прентіс, помічник містера Савіджа, доволі шорсткий чоловік, сказав: «Знову ви впороли дурницю, Паркісе» — при моєму синові. Ось цей випадок і відкрив хлопчикові очі на мене.

Паркіс звівся з виразом непохитної рішучості на обличчі (хто ми такі, щоб міряти чужу мужність?) і сказав:

— Сер, я забрав ваш час балачкою про свої клопоти.

— Мені було дуже приємно, містере Паркіс, — відповів я без іронії. — Не турбуйтеся. Синок, мабуть, у вас вдався.

— У нього мамин розум, сер, — сумовито мовив Паркіс. — Треба мені поспішитися. Холодно йому надворі, хоч я й знайшов сухе затишне місце. Ось тільки дуже вже він непосидливий. Сумніваюся в тому, що не виліз звідти й не промок. Якщо ви не проти, сер, то підпишіть, будь ласка, ось цей папір із записаними видатками.

Я дивився у вікно, як він іде, звівши комір тонкого макінтоша й опустивши криси капелюха. Падав густий сніг, і вже під третім із ліку ліхтарем Паркіс скидався на маленького сніговика з плямами бруду. Я здивувався, помітивши, що вже десять хвилин не думаю ні про Сару, ні про ревнощі. Я став настільки людяним, що думав не про своє — про чуже лихо.

Розділ 7

Ревнощі, принаймні я так завжди вважав, можуть бути тільки там, де є жадання. Автори Старого Заповіту любили вживати вираз «ревнивий Бог» і, мабуть, у такий грубий і непрямий спосіб виражали свою віру в те, що Бог любить людину. Як гадаю, жадання буває різне. Моє теперішнє було ближче до ненависті, ніж до любові, а Генрі вже віддавна не жадав Сари як жінки (покладаюся на її слова). Проте в ті часи він, очевидно, ревнував не менш, ніж я. Він прагнув не кохання, а приязні. Уперше відчувши себе вигнанцем за межі Сариної довіри, Генрі стривожився й занепав духом. Не знаючи, що діється і чого сподіватися, він жив у жахливій непевності. З цього погляду йому випало гірше, ніж мені. Я ж то був твердо певен, що нічого не маю, ба навіть не можу мати решток того, що втратив. Натомість Генрі й далі володів Сариною присутністю за столом, звуком її кроків на сходах, скрипом та стукотом дверей, поцілунком у щоку… Навряд чи в нього ще щось є, але й такі рештки стали б щедрою поживою для когось зголодованого. Ще гірше для Генрі те, що він, либонь, колись утішався чуттям безпеки, якого я ніколи не спізнав. Адже до того часу, коли містер Паркіс ішов до сина парком Коммон, Генрі й не підозрював, що Сара і я були закохані. Оце пишу я останнє слово, і наперекір моїй волі моя ж таки думка нестримно мандрує в минуле — до миті, з якої почалася мука.

Після незграбного поцілунку на Мейден-лейн минув цілий тиждень, й аж тоді я зателефонував Сарі. Ще на тій вечірці я почув від неї, що Генрі не любить кіно, а тому вона рідко буває на сеансах. Саме в той час ішов фільм за мотивами однієї з моїх книжок, і я запросив Сару на цю екранізацію — почасти тому, щоб похизуватися, почасти тому, щоб — для годиться — якось розвинути історію з поцілунком, а почасти тому, що мене й далі цікавило подружнє життя чиновника.

— Мабуть, нема сенсу запрошувати Генрі? — спитав я.

— Жодного, — відповіла вона.

— Може, він потім з нами повечеряє?

— Він приносить додому цілу купу роботи. Наступного тижня в Палаті громад якийсь паскудний ліберал має порушити питання про вдів.

Можна сказати, що цього вечора ліберал (здається, це був валлієць на прізвище Луїс) постелив нам ліжко.

Фільм був геть поганий, подеколи мене аж до болю разили епізоди, колись повні життєвої правди, а нині перекручені на заяложені екранні кліше. Я шкодував, що не пішов із Сарою куди-інде. Спершу я тлумачив їй: «Розумієте, це зовсім не те, що я написав», але далі не міг це повторяти. Сара співчутливо торкнула мене рукою, і від цієї миті ми сиділи, сплівши руки в невинних обіймах дітей чи закоханих. Раптово й несподівано кінокартина ожила — усього на кілька хвилин. Забувши, що це мій сюжет, що колись це був мій-таки діалог, я зворушився від сценки в дешевому ресторані. Коханець замовив біфштекс із цибулею, а коханка вагається, перш ніж їсти такий гарнір, бо її чоловік не любить цибульного духу. Коханець ображається і сердиться, здогадавшись про причину цього вагання й уявивши неминучий подружній поцілунок, коли його симпатія повернеться додому. Епізод вийшов на славу — я хотів передати дух пристрасті без риторики в словах та діях, і це мені вдалося. Кілька секунд я почувався щасливим. Мене вабила письменницька робота, усе інше на світі було байдуже. Хотілося піти додому, перечитати цю сцену, попрацювати над чимсь новим. І я шкодував, ох як шкодував, що запросив Сару Майлз на вечерю.

Згодом, коли нам подали біфштекс у ресторані «Рулз», Сара зауважила:

— Один епізод справді ви написали.

— Отой з цибулею?

— Так.

Саме в цю мить на наш стіл поставили таріль із цибульним гарніром. Цього вечора я й гадки не мав, що жадатиму цю жінку, і спитав просто так:

— Генрі не матиме нічого проти цибулі?

— Він її не зносить. А ви любите її?

— Так.

Вона насипала цибулі мені й собі.

Чи можливо закохатися над тарелем цибулі? Це видається неймовірним, але я міг би заприсягтися, що саме так зі мною й сталося. Звісно, річ не в цибулі — я раптово відчув жіночу особистість і ту щирість, через яку згодом почувався то щасливцем, то нещасником.

Під прикриттям скатертини я поклав руку на Сарине коліно, і Сара її притримала.

— Смачний біфштекс, — сказав я.

І слухав відповідь, як поезію:

— Смачнішого я ніколи не їла.

Я не налягав і не спокушував. Ми залишили на тарілках половину смаковитих біфштексів і третину вина в пляшці й вийшли на Мейден-лейн, маючи однакові наміри. Поцілувалися біля ніші та решітки — на тому самому місці, де був перший поцілунок, і я сказав:

— Я закохався.

— І я, — відповіла Сара.

— Ми не зможемо повернутися додому.

— Нізащо.

Біля станції метро «Чаринґ-кросс» ми спіймали таксі, і я сказав водієві, щоб відвіз нас на Арбакл-авеню. Так прозвали таксисти вулицю Істборн Террас із низкою готелів уздовж Паддинґтонського вокзалу, що мали розкішні назви — «Ріц», «Карлтон» і такі інші. Двері цих закладів були завжди відчинені, і можна було хоч коли винайняти номер на годинку-дві. Тиждень тому я відвідав цей квартал. Половину вулиці, де стояли готелі, зруйновано бомбардуванням, а на тому місці, де ми тоді кохалися, постала порожнеча. То був готель «Брістоль», у вестибюлі стояв вазон із папороттю, і господиня з блакитним волоссям провела нас до найкращого номера — покою в достеменному едвардіанському стилі, з червоними оксамитовими шторами, з дзеркалом на весь зріст людини і з великим позолоченим двоспальним ліжком. (Люди, що приходили на Арбакл-авеню, ніколи не потребували двох одинарних ліжок.) Дуже добре пам’ятаю неважливі подробиці: господиня спитала, чи залишимося на ніч; недовге перебування в номері коштувало п’ятнадцять шилінгів; електричний лічильник приймав лише шилінги, а в нас їх не було. Але не можу пригадати, як виглядала Сара у наш перший вечір і що ми з нею робили поза тим, що нервувалися й доволі нездарно кохалися. Зрештою, це не важливо. Ми почали — ось головне. Перед нами відкривалося все життя… Ага, є ще одна річ, яка запам’яталася мені назавжди. Біля дверей нашої кімнати («нашої» — за півгодини) я поцілував Сару й сказав, що здригаюся від самої думки про її повернення до Генрі. На те вона відповіла:

— Не журися, він зайнятий вдовами.

— Мені противно навіть подумати, що він тебе поцілує, — сказав я.

— Не поцілує. Він нічого не бридиться так, як цибулі.

Я провів Сару до її домівки біля Коммону. Крізь шпарину під дверима кабінету Генрі сочилося світло, і ми з нею пішли нагору. У вітальні обнялися, ніяк не можучи розстатися.

— Він сюди прийде, — озвався я.

— Ми почуємо, — відказала Сара й додала — по-жахливому розсудливо: — Один східець завжди скрипить.

Я не мав часу на те, щоб скинути плаща. Ми цілувалися, коли почули скрипіння. Увійшов Генрі, і я сумно спостерігав спокійну міну на її обличчі.

— Ми сподівалися, що ти прийдеш і запропонуєш нам чого-небудь випити, — звернулася Сара до Генрі.

— Охоче, — відповів він. — Чого б вам хотілося, Бендріксе?

Я відмовився. Пояснив, що маю роботу.

— Здається, ви казали, що ніколи не працюєте ввечері, — зауважив Генрі.

— Ет, це не йде в рахунок. Рецензія, — збрехав я.

— Цікава книжка?

— Не дуже.

— Хотів би я мати вашу здібність… критикувати.

Сара відпровадила мене до дверей, і ми ще раз поцілувалися. У цю мить я був ближчий до Генрі, ніж до цієї жінки. Мені здавалося, що тіні всіх чоловіків — з минулого і з майбутнього — падають на теперішню мить.

— Що сталося? — спитала Сара. Вона завжди чутливо вловлювала настрій поцілунку, відчувала шепіт думки.

— Нічого, — відповів я. — Вранці подзвоню тобі.

— Краще буде, коли я подзвоню тобі, — сказала Сара.

«Обережно, — подумав я, — обережно. Дуже вже вміло провадить вона любовний роман». Пригадався східець, який скрипів — «завжди». Сама вжила це слово.