Кінець роману

Розділ 1

Я не міг читати далі. Раз по разу пропускав особливо болючі мені місця. Хоч і хотів дізнатися про Данстана, та не так багато. А тепер, у міру читання, ця справа залишилася далеко позаду, неначе нудна дата в історії. Нині це не мало значення. Запис, на якому я спинився, зроблено всього тиждень тому. «Я прагну Моріса. Прагну звичайного, грішного кохання».

«Ото й усе, що можу тобі дати, — подумав я. — Не знаю якогось іншого кохання. Але якщо гадаєш, що я все розтратив, то помиляєшся. Залишилося цілком достатньо на наші два життя». Мені спав на гадку день, коли вона пакувала валізи, а я тут сидів, працював і не знав, що щастя так близько. Гаразд, що не знав. Гаразд, що знаю. Тепер можу діяти. Данстан — це дрібниця. Начальник протиповітряної оборони — теж дрібниця. Я підійшов до телефону й набрав Сарин номер. Відповіла служниця.

— Це Бендрікс, — сказав я. — Я б хотів поговорити з місіс Майлз.

Вона сказала почекати, а мені забило дух, ніби в кінці довгого забігу. Я сподівався почути Сарин голос, натомість служниця повідомила, що місіс Майлз кудись вийшла. Не знаю, чому я не повірив. Вичекавши п’ять хвилин, накрив трубку хустинкою й зателефонував ще раз.

— Чи вдома містер Майлз?

— Ні, сер.

— А чи можна покликати місіс Майлз? Це сер Вільям Маллок.

Сара відповіла дуже скоро.

— Добрий вечір. Це місіс Майлз.

— Знаю, — сказав я. — Впізнаю твій голос, Саро.

— Ти… А я гадала…

— Саро, я зараз прийду до тебе.

— Ні, прошу тебе. Послухай, Морісе, я лежу в ліжку. Говорю лежачи.

— Тим краще.

— Не роби дурниць, Морісе. Я хворію.

— Тим більше, нам треба побачитися. Що з тобою, Саро?

— Нічого особливого. Застуда. Послухай-но, Морісе… — вона говорила помалу, роблячи паузи між словами, як гувернантка, і це мене сердило. — Прошу тебе, не приходь. Не можу зустрічатися з тобою.

— Саро, я тебе кохаю й прийду.

— А мене тут не буде. Встану й вийду.

«Якщо побіжу, — подумав я, — то доберуся туди через Коммон за чотири хвилини. Вона ще не встигне вбратися».

— Я скажу служниці, щоб нікого не впускала, — застерегла Сара.

— У неї не та комплекція, що має бути у викидайла. А мене таки доведеться викинути.

— Морісе, прошу тебе… Я ж віддавна нічого в тебе не просила.

— За винятком недавнього ленчу.

— Морісе, у мене не той стан. Не можу зустрітися з тобою сьогодні. Наступного тижня…

— До біди було цих тижнів. Я хочу побачитися з тобою сьогодні. Увечері.

— Навіщо, Морісе?

— Ти мене кохаєш.

— А ти звідки знаєш?

— Не важливо. Прошу, щоб ти перебралася до мене.

— Морісе, я можу й по телефону відповісти. Ні.

— По телефону я не можу доторкнутися до тебе.

— Морісе, любий, будь ласка. Пообіцяй, що не прийдеш.

— Прийду.

— Послухай, Морісе. Я дуже погано почуваюся. Сьогодні в мене сильний біль. Не хочу вставати.

— А тобі й не треба вставати.

— Їй-бо, я встану, одягнусь і вийду з дому, якщо пообіцяєш…

— Для нас це важливіше, ніж застуда.

— Будь ласка, Морісе. Прошу тебе. Скоро повернеться Генрі.

— Хай собі повертається.

Я поклав трубку.

Сьогоднішнього вечора випала ще гірша негода, ніж місяць тому, коли я зустрівся з Генрі. Нині йшов дощ зі снігом, і гострі обледенілі краплинки немовби прошивали наскрізь петельки дощовика. Вони затемнили ліхтарі в Коммоні, так що годі було бігти. Зрештою, я все одно не можу швидко бігати через кульгавість. Шкода, що не взяв ліхтарика, який залишився ще з воєнних часів. На північний бік парку я добирався аж вісім хвилин. Щойно я ступив із тротуару, щоб перейти вулицю, як відчинилися двері й вийшла Сара. «Ось ти вже в моїх руках», — зрадів я. Був цілком певен, що ще цього вечора ми знову спатимемо разом. А коли все почнеться заново, тоді вже будь що буде. Ніколи я не знав Сари краще, ніж сьогодні, і ніколи так сильно не кохав її. «Що більше знаємо, то більше любимо», — прийшла мені думка. Я повернувся на терени довіри.

Сара дуже квапилася й не побачила мене крізь завісу снігу та дощу на широкій вулиці. Звернувши ліворуч, вона швидко пішла далі. «Десь їй та випаде сісти, — зміркував я, — там її й упіймаю». Я рушив за Сарою, відставши кроків на тридцять. Не озираючись, вона йшла краєм парку, проминула ставок і розбомблену книгарню. Наче до станції метро простувала. Що ж, якщо треба, то побалакаю з нею навіть у переповненому вагоні. Ось Сара зійшла сходами метро до каси. Не взявши сумочки, мацнула в кишенях, але не знайшла грошей, навіть тих трьох півпенні, що дали б змогу безперестанку їздити хоч до півночі. Тоді вона зійшла нагору й перейшла вулицю з трамвайною колією. Не вдалось одне, спало на гадку друге. Я тріумфував. Сара боялася — не мене, а себе й того, що станеться, коли ми зустрінемося. Я почувався переможцем і міг собі дозволити навіть якесь співчуття до своєї жертви. Хотілося сказати: «Не переймайся, уже нема чого боятися, невдовзі ми будемо щасливі, кошмар ось-ось закінчиться».

І тут Сара щезла мені з очей. Дуже вже самовпевнений, я дав їй задалеко відірватися від переслідування. Вона перебігла вулицю, випередивши мене на тих самих тридцять кроків, поки я зі своєю хворою ногою вибирався вгору сходами, а тут іще між нами пройшов трамвай — ось Сара й зникла. Могла звернути ліворуч, на Гай-стрит, або ж попростувати до Парк-роуд. Хоч я її й не бачив, та не дуже тим журився. Не сьогодні, то завтра, але таки знайду її. Я вже дізнався про цю безглузду обітницю й цілком певен, що Сара мене кохає, певен у ній. Якщо двоє кохають одне одного, то вони й сплять разом. Це формула, доведена досвідом усього людства.

Я зазирнув у дешеве кафе на Гай-стрит і не побачив там Сари. Тоді згадав про церкву на розі вулиці Парк-роуд і зразу ж відчув, що вона там. На те й вийшло — Сара сиділа в одному з бокових проходів, поряд із колоною та бридкою статуєю Діви Марії. Не молилася, просто сиділа, заплющивши очі. У церковному сутінку я зауважив її тільки завдяки світлу свічок біля статуї, отож сів ззаду, як ото Паркіс, і вичікував. Тепер, знаючи кінець усієї історії, я міг би чекати й роки — промоклий, змерзлий і щасливий. Міг навіть співчутливо споглядати вівтар і постать, підвішену на ньому. «Вона любить нас обох, — думав я, — та якщо дійде до сутички між образом і чоловіком у плоті, то я вже наперед знаю, хто переможе. Можу покласти руку на її стегно, припасти вустами до її грудей, Він-бо ув’язнений на вівтарі й не може обстоювати свою справу».

Раптом вона закашлялася, притиснувши долоню до боку. Я знав, що їй болить, і не міг залишатись осторонь. Я сів поруч з нею і поклав руку на її коліно. Коли минувся напад кашлю, Сара озвалася:

— Дай мені спокій, будь ласка.

— Ніколи не дам тобі спокою.

— Що це на тебе найшло, Морісе? На тому ленчі ти поводився інакше.

— Мені було гірко. Тоді я не знав, що ти мене кохаєш.

— Чому ти вважаєш, що я тебе кохаю? — спитала вона, але не скинула долоні з коліна. Тоді я розповів, як Паркіс украв її щоденник. Я не хотів, щоб поміж нас залишався обман.

— Негарний вчинок, — сказала Сара.

— Еге ж.

Вона знову закашлялась, а тоді у знемозі сперлася плечем на мене.

— Люба моя, — сказав я, — уже настав кінець. Кінець нашого чекання. Ми разом вийдемо звідси.

— Ні, — відповіла вона.

Обнявши Сару, я торкнувся її грудей.

— Звідси й почнемо, — сказав я. — Поганий з мене був коханець, Саро. А все через невпевненість. Я не довіряв тобі. Мало знав про тебе. А тепер почуваюся впевненим.

Вона нічого не сказала, але й далі спиралася на мене. Це було схоже на згоду.

— Скажу тобі, як було б найкраще, — повів я далі. — Піди додому й полежи кілька днів. Не можна їздити з такою застудою. Щодня дзвонитиму тобі й питатиму про здоров’я. Коли тобі стане краще, я прийду й допоможу спакувати речі. Ми тут не залишимося. Маю двоюрідного брата в Дорсеті, у нього стоїть порожняком котедж. Поживемо там кілька тижнів і відпочинемо. Я зможу закінчити книжку. А тоді звернемося до юристів. Нам обом треба відпочити. Я втомився, смертельно втомився без тебе, Саро.

— Я теж.

Сара мовила ці слова так тихо, що я б не почув, якби не сподівався їх. Вони були наче музична заставка, що звучала впродовж усіх наших зустрічей, почавши з першого зближення в паддинґтонському готелі. «Я теж» — у всьому: у самотності, смутку, розчаруванні, розпачі, насолоді й бажанні завжди бути разом.

— З грошима буде туго, — сказав я, — але не дуже. Мені замовили біографію генерала Ґордона, і завдатку нам вистачить на три місяці комфортного життя. На той час я подам новий роман і дістану за нього аванс. Обидві книжки вийдуть цього року, і ми протримаємося до часу, коли напишу наступну. Коли ти поруч, я можу працювати. Знаєш, якоїсь миті я виберуся з труднощів. Здобуду вульгарний успіх, і нам обом це страшенно не подобатиметься, зате ми купуватимемо всяку всячину, дозволятимемо собі екстравагантність і тішитимемося, бо ж будемо разом.

Раптом я зауважив, що Сара спить. Втомившись від утечі, спершись на моє плече, вона заснула, як не раз бувало в таксі, в автобусі й на лавці в парку. Я змовк і не перешкоджав. Ніщо не могло порушити її спокою в цій темній церкві. Навколо статуї Діви Марії мигтіли свічки, і нікого з людей тут не було. У моєму плечі, обтяженому Сариною головою, помалу наростав біль — найбільша насолода, що трапилася за все життя.

Кажуть, діти уві сні підлягають впливу чогось нашептаного. Я негучно зашепотів до Сари — так, щоб слова не розбудили її, а якось по-гіпнотичному проникли в підсвідомість:

— Саро, я кохаю тебе. Ніхто й ніколи тебе так не кохав. Ми будемо щасливі. Генрі не заперечуватиме, бо ж ідеться тільки про його гордість, а коли вона уражена, то швидко гоїться. Він знайде собі іншу звичку замість тебе — може, колекціонуватиме давньогрецькі монети. Виїдемо, Саро, виїдемо. Ніхто нас не спинить. Ти кохаєш мене, Саро, — і я змовк, подумавши, чи варто купити нову валізу. Тут Сара закашлялася й прокинулась.

— Я спала, — озвалася вона.

— Мусиш піти додому, Саро. Ти змерзла.

— Це не мій дім, Морісе, — відповіла вона. — Я не хочу йти звідси.

— Тут холодно.

— Дрібниці. Тут темно. У темряві я повірю в усе.

— Повір тільки в нас.

— Це я й мала на увазі.

Вона знову заплющила очі, а я, глянувши на вівтар, подумки тріумфально мовив, як живому суперникові: «Бачиш, які доводи перемагають». І легко провів пальцями по її грудях.

— Ти втомилася, правда? — спитав я.

— Так, дуже.

— Не треба було від мене втікати.

— Я не від тебе втікала, — рушила плечем Сара. — Будь ласка, Морісе, йди вже собі.

— Тобі треба лягти.

— Скоро ляжу. Не хочу повертатися з тобою. Хочу попрощатися тут.

— Пообіцяй, що не сидітимеш тут дуже довго.

— Обіцяю.

— І подзвониш мені?

Вона кивнула, споглядаючи свою руку на коліні так, наче це була якась непотрібна річ. Я зауважив, що пальці на руці схрещені, і підозріливо спитав:

— Правду кажеш?

Тоді я розчепив їй пальці й спитав знову:

— Часом не маєш наміру знову втекти від мене?

— Морісе, любий Морісе, на те я не маю сили, — сказала Сара й заплакала, притискаючи кулаки до очей, як дитина. — Вибач. Іди ж бо. Прошу тебе, Морісе, пожалій мене хоч трішки.

Таки настає кінець випрошуванню та вимушуванню. Не можучи провадити далі після такого прохання, я поцілував густе плутане волосся й уже на відході відчув, як солоні, вологі вуста торкнулися куточка мого рота.

— Хай тебе Бог благословить, — сказала вона, і я подумав: «Ось ці слова Сара перекреслила, коли писала Генрі». Якщо ти не Cміт, то відповідаєш так само, як попрощалися з тобою, що я й мимоволі зробив. Озирнувшись на порозі церкви, побачив, як вона сидить, скулившись, на краю світла від свічок, наче жебрачка, що зайшла погрітись, і уявив, що Бог справді її благословляє, а може, і любить. Почавши описувати нашу історію, я гадав, що пишу про ненависть, але та зійшла на манівці, і тепер я знаю, що, попри свої помилки й ненадійність, Сара краща від багатьох людей. Хай принаймні одне з нас двох вірить у неї, бо ж вона ніколи не вірила в себе.

Розділ 2

Упродовж наступних кількох днів мені було дуже важко поводитися й думати розсудливо. Тепер я працював на нас двох. Уранці я визначав собі мінімум — сімсот п’ятдесят слів тексту, але зазвичай вже до одинадцятої години примудрявся написати тисячу. Дивовижним чином впливає надія: весь рік моя книжка насилу волочилась, а тепер добігала кінця. Я знав, що Генрі виходить із дому на роботу десь о пів на десяту й можна було сподіватися Сариних дзвінків від цього часу до пів на першу. Паркіс сказав мені, що містер Майлз тепер приходить додому на обід; годі було сподіватися, що вона зателефонує до третьої. Тож я до дванадцятої тридцять коректував свою ранішню роботу й писав листи, а тоді з жалем полишав сподівання. До пів на третю можна було працювати в читальні Британського музею — робити нотатки про життєпис генерала Ґордона. Я не міг зосередитися на цих нотатках так, як на своєму творі, і думки про Сару відвертали мене від місіонерського життя мого героя в Китаї. Я часто думав, чому саме мені запропонували написати ось цю біографію. Краще було б вибрати такого автора, що вірить у Ґордонового Бога. Мені вкладалося в голові те, що генерал уперто сидів у Хартумі, адже в Англії його ненавиділи мирні політики, але Біблія на Ґордоновому столі — це зовсім не мій світ думки. Може, видавець мав якусь надію, що моє цинічне трактування християнської віри Ґордона забезпечить succès de scandale — скандальний успіх. У цьому я ані не гадав догоджати видавцеві. Це ж бо також Сарин Бог, і мені не годиться закидати камінням навіть оману, у яку вона вірить і яку любить. У той час я не відчував ненависті до Всевишнього, адже зрештою я виявився сильнішим.

Одного дня в бібліотеці я їв сандвічі, позначені хімічним олівцем, який завжди до них затісувався, і з-за стола навпроти озвався знайомий голос — притишений з поваги до наших колег-читачів:

— Сподіваюся, сер, що все вже налагодилося. Пробачте, що перешкоджаю.

Я звів очі й побачив незабутні вуса.

— Усе гаразд, Паркісе, дякую. Хочете забороненого тут сандвіча?

— Ой ні, сер. Мабуть, не зможу…

— Ну ж бо. Уявіть, що це коштом клієнта.

Вагаючись, він узяв сандвіча, розклав навпіл і зауважив із таким благоговійним острахом, ніби дістав монету й побачив, що вона золота:

— Це ж справжня шинка.

— Мій видавець прислав мені консерву з Америки.

— Ви надто добрі до мене, сер.

— Я й досі маю вашу попільничку, Паркісе.

Я перейшов на шепіт, бо мій сусід сердито глянув на мене.

— Вона цінна тільки тому, що навіває почуття, — шепнув Паркіс.

— Як ваш син?

— Трохи йому дошкуляє нудота, сер.

— Я здивувався, побачивши вас тут. Це робота? Мабуть, за кимсь із нас стежите?

Я не міг навіть уявити, що в драму ревнощів міг би замішатися хтось із цих занудних завсідників читальні — людей, які гріються ось тут у капелюхах і шарфах: чи то індус, що через силу студіює повне зібрання творів Джорджа Еліота; чи то чолов’яга, що кожного дня засинає, спершись головою поряд стосика одних і тих самих книжок.

— Ні, сер. Це не робота. Нині в мене вихідний, а синок у школі.

— Що ж ви читаєте?

— Судову хроніку в «Таймсі», сер. Сьогодні переглядаю справу Расселла. Це закладає підґрунтя моєї праці, сер. Відкриває нові обрії. А ще можна відійти від щоденних дріб’язків. Я знайомий з одним зі свідків, сер. Колись служив із ним в одній конторі. Отож він увійшов в історію, чого мені ніколи не випаде.

— Ніхто не знає, як воно складеться, Паркісе.

— А я таки знаю, сер. І це відбиває охоту працювати. Справа Болтонів — ось моя найвища вершина. Людям моєї професії завдав удару закон, що заборонив свідчити в шлюборозлучних справах. Судді ніколи не називають нас на прізвище й зазвичай упереджено ставляться до нашого фаху.

— Мені це ніколи не спадало на думку, — співчутливо відповів я.

Навіть Паркіс може розбудити тугу. Сам його вигляд не міг не викликати думок про Сару. Я їхав додому в метро, сподіваючись, що почую її, а вдома сидів, даремно чекав дзвінка й доходив висновку: ні, не сьогодні. О п’ятій я набрав її номер, почув гудки й поклав трубку. Можливо, Генрі рано повернувся, а я ж з ним не зміг би говорити. Я ж переміг, Сара кохає мене й покидає його. Але якщо перемога відкладається, то це нервує так само, як поразка, що надовго затяглася.

Телефон задзвонив аж за вісім днів. Зовсім не в той час, що я сподівався. Доходила дев’ята ранку. Я відповів «алло» й почув Генрі.

— Це ти, Бендріксе? — спитав він якимсь дивним тоном, і я припустив, що Сара вже сказала йому все.

— Так. Слухаю.

— Сталося жахіття. Ти мусиш це знати. Сара померла.

Як же по-міщанському ми поводимося в такі хвилини!

— Мені дуже жаль, Генрі, — відповів я. — Співчуваю.

— Ти не будеш зайнятий сьогодні ввечері?

— Ні.

— Я б хотів, щоб ти прийшов до мене випити. Не можу витримати сам із собою.