Кінець роману

Розділ 1

…насамкінець нічого не залишилося, крім Тебе, — кожному з нас двох. Я могла б усе своє життя витрачати любов потрошку — то тут, то там, вділяти пайку то одному, то другому мужчині. Та вже тоді, уперше, у готелі біля Паддинґтону, ми розтратили все, що мали. Ти був там і навчав нас — як ото багача — марнотратити, щоб якогось дня у нас не стало нічого за душею, крім любові до Тебе. Але Ти до мене занадто добрий. Коли я прошу болю, даєш мені спокій. Дай і йому. Віддай Морісові мій спокій, він гостріше цього потребує.

12 лютого 1946 року

Два дні тому мене проймало відчуття миру, спокою і любові. Здавалося, життя знову буде щасливе, та ось минулої ночі приснився мені сон, що я ступаю довгими сходами вгору — назустріч Морісові на самому верху. Я ще тішилася, знаючи наперед, що там, нагорі, ми кохатимемося, і гукнула, що вже йду, та відгукнувся зовсім чужий голос і настрашив мене. Він гудів, як сирена, що подає засторогу заблукалим у тумані суднам. Припустивши, що Моріс перебрався на нову квартиру й тепер він невідь-де, я рушила назад, а внизу опинилася по груди у воді, і передпокій наповнився густою імлою. Тоді я прокинулась і відтоді втратила спокій. Жадаю Моріса, як жадала тоді, у наші давні часи. Хочу вдвох із ним їсти сандвічі. Хочу вдвох із ним пити в барі. Я втомилася й не хочу страждати. Я прагну Моріса. Прагну звичайного, грішного кохання. Боже милий, Ти знаєш, як мені хочеться, щоб я прагла зазнати Твоїх страждань, але не тепер. Забери ж від мене їх ненадовго й згодом поверни.

Прочитавши цей уривок, я перейшов на першу сторінку. Сара писала не щодня, і мені не хотілося читати всі записи підряд. Театри, ресторани, вечірки, які вона відвідувала з Генрі, — усе це життя, якого я не знав, ще й досі могло завдавати болю.

Розділ 2

12 червня 1944 року

Часом я так втомлююся, переконуючи М., що я його кохаю й завжди кохатиму… Він чіпляється до кожного мого слова й перекручує його, як адвокат. Знаю, він боїться пустелі, у якій опиниться, якщо наше кохання згасне, і не може втямити, що я теж боюся того самого. Те, що він виголошує, я висловлюю подумки й записую ось тут. Що зможеш спорудити в пустелі? Інколи, покохавшись із ним не раз і не два за день, я задумувалася над тим, чи не настане кінець нашим тілесним втіхам. Знаю, що він теж про це задумується й боїться тої миті, з якої має початися пустеля. Що ж нам у ній робити, якщо ми втратимо одне одного? Як тоді далі жити?

Він ревнує до минулого, теперішнього й майбутнього. Його кохання схоже на середньовічний пояс вірності: він почувається безпечним тільки тут, зі мною, в мені. Якби я могла навіяти йому чуття безпеки, ми б любилися спокійно й щасливо, а не надмірно й надривно, та й пустеля зникла б. Може, і назавжди.

Якби змога повірити в Бога, то чи заповнив би Він порожнечу в пустелі? Я завжди хотіла, щоб мене любили й захоплювалися мною. Я почуваюся страшенно незахищеною, коли на мене гнівається чоловік і коли мене покидає приятель. Не хочу втрачати навіть чоловіка. Прагну, щоб у мене було все, завжди і всюди. Я боюся пустині. У церкві кажуть, що Бог нас любить, що Він — це все. Жінка, що в це вірить, байдужа до захоплення нею, не потребує спати з мужчиною і почувається безпечною. Але я не можу винайти якусь іншу віру.

Нині Моріс весь день був дуже милий зі мною. Він часто каже, що нікого так не кохав. Гадає, якщо це часто повторяти, то я повірю. А я вірю тільки тому, що кохаю його так само. Якщо розлюблю, то не віритиму, що він мене кохає. Якби я любила Бога, то повірила б, що Він мене любить. Потребувати любові — цього мало. Спершу треба полюбити, та ось не знаю, як на те спромогтися. А мені цього треба, ой як треба.

Він був милий увесь день. Тільки один раз відвів очі вбік, почувши чоловіче ім’я. Він гадає, що я досі сплю з іншими. А якби й спала, то невже це так важливо? Я б не позбавляла його від принаймні товариських зв’язків, якби ми не змогли втішатись одне одним у пустелі. Часом навертається думка, що тоді він і склянки води б мені пошкодував. Постарався б відгородити мене від людей, щоб я була самітна, одним-одна, як пустельник. Втім, ці відлюдники ніколи не бували одинокі, принаймні вони самі так кажуть. Я геть заплуталася. Що ж це ми виробляємо одне одному? Я ж знаю, що завдаю йому того самого, що й він мені. Буваємо безмежно щасливі, а попри те, ніколи в житті не бували такими нещасними. Ми немовби створюємо гуртом одну статую, і я висікаю її з Морісового страждання, а він — із мого. Причому навіть не знаю, яка вона має бути, ця статуя.

17 червня 1944 року

Вчора ми удвох пішли на його квартиру й робили те саме, що завжди. Не вистачає мені духу описувати те, що сталося, проте хочеться, бо ж у цю мить триває наступний день після вчорашнього, що його я боюся довести до кінця. Поки пишу, поти він сьогоднішній, у якому ми ще разом.

Коли я вчора чекала його в Коммоні, виступили з промовами незалежний лейборист, комуніст і якийсь базіка, що тільки жартував. Ще один промовець громив християнство. Він із Товариства раціоналістів Південного Лондона чи як там ще. Був би красень, якби не плями на всій щоці. Його мало хто слухав, але ніхто й не перебивав виступу. Він нападав на те, що вже віддавна мертве, і я дивувалася, навіщо він старається. Кілька хвилин я постояла й послухала, як він спростовував докази існування Бога. Ти ба, я й не знала, що є такі, крім моєї боягузливої потреби мати когось, щоб не бути самотній.

Раптом я злякалася, що Генрі передумав і надіслав телеграму, що приїде додому. Ніколи не втямлю, чийого розчарування я більше побоююся — свого чи Морісового. Чи так, чи сяк, а виходить на одне: ми сваримося. Я гніваюся сама на себе, він — на мене. Отож я повернулася додому, не застала телеграми й на десять хвилин запізнилася на побачення з Морісом. Уже й почала сердитися у відповідь на його злість, яку передбачала, та він несподівано повівся дуже мило.

Досі Морісові й мені не траплялося провести разом мало не весь день, а в нас ще була попереду ціла ніч. Ми купили салату, булочок і дістали пайку масла на картки. Не мали великої охоти їсти, і було дуже тепло. Тепер теж тепло, кожен скаже: «Яке гарне літо!», а я їду поїздом на село, до Генрі, й усе в мене скінчилося раз і назавжди. Мені страшно, це ж і є пустиня, навколо ген на стільки миль нікого й нічого немає. Якби я залишилася в Лондоні, то мене могла б швидко спіткати смерть, зате там була змога підійти до телефону й набрати єдиний номер, який знаю напам’ять. Я часто забуваю свій. Мабуть, Фройд пояснив би це тим, що я хочу його забути, бо це також номер Генрі. Але я люблю Генрі й бажаю йому щастя. Ось тільки сьогодні ненавиджу, бо він щасливий, а ми з Морісом нещасливі, і Генрі не здогадається, у чому річ. Він скаже, що я виглядаю втомленою, і вирішить, що в мене місячні. Віддавна вже він не завдає собі клопоту підраховувати, коли вони випадають.

Сьогодні ввечері завили сирени. Тобто вчора ввечері, але хіба не все одно? Тут, у пустелі, немає часу. Але я можу звідси вийти, коли захочу. Можу завтра спіймати поїзд, поїхати додому й подзвонити йому. Напевно, Генрі залишиться на селі, а ми з Морісом проведемо разом ніч. Обітниця — це далеко не все, що справді важливе, та й склала я її комусь такому, кого ніколи не знала і в кого, власне, і не вірю. Ніхто не дізнається, що я порушила обітницю, крім Нього й мене, а Його ж немає, хіба не так? Не може Його бути. Не можуть водночас бути і милосердний Бог, і мій відчай.

Якщо я повернуся, що з нами буде? Та те саме, що було вчора, поки не завили сирени. Те саме, що й торік. Ми сердитимемось одне на одного, боячись кінця й роздумуючи, як будемо жити далі, коли в житті нічого не залишиться. Ет, не варто мені роздумувати, уже нема чого боятися. Ось він, кінець. Боже милий, а що ж я вдію з цим прагненням кохати?

Чому це я пишу «Боже милий»? Він не милий, принаймні до мене. Це ж не хто, а Бог, якщо Він взагалі є, навіяв мені думку про обітницю, і я Його за це ненавиджу. Ненавиджу. Що кілька хвилин мене проминає то сіра кам’яна церква, то пивна. У пустелі повно церков і пивних. І крамниць-філій, і чоловіків на велосипедах, і трави, і корів, і фабричних димарів. Бачиш оте все крізь пісок, як риба в акваріумі бачить крізь воду. І Генрі чекає в акваріумі, виставляє з води писочок, щоб я поцілувала.

Ми не зважали на сирени. Це дрібниця. Ми не боялися смерті від бомби. Безконечно тривав авіаналіт. То було не звичайне собі бомбардування. Газетярам ще не дали дозволу про це писати, але всі вже були в курсі справи. Це щось нове, нас уже застерегли. Моріс пішов униз подивитися, чи є хтось у підвалі. Він боявся за мене, а я — за нього. Я знала наперед, що ось-ось щось станеться.

Не минуло й двох хвилин — на вулиці пролунав вибух. У цій кімнаті, що на задвірках, нічого не сталося, хіба тільки відчинилися двері під напором повітря й відпало трохи тиньку, а Моріс же був унизу, біля входу, у мить, коли впала бомба. Я спустилася сходами. Їх захарастило уламками штукатурки й розтрощеними перилами, а в холі панував жахливий розгардіяш. Я не зразу побачила Моріса, тільки згодом зауважила його руку, що випиналася з-під повалених дверей. Я торкнула її, і мені здалося, що це рука мерця. Можу в цьому заприсягтися. Якщо когось кохаєш, то йому нізащо не вдасться приховати холодок у поцілунку. Невже я не відчула б на дотик, що в цій руці ще теплиться життя? Я була певна: ось візьмись за неї, потягни — і видобудеш її з-під дверей, відділену від тіла. Тепер, звичайно, я розумію, що в мене була істерика. Мене ошукано. Моріс не помер. Якщо так, то чи мушу я відповідати за обітницю, складену в нападі істерії? Що ж це за обітниця, якої я не смію порушити? Я й зараз істеризую, пишучи ці рядки. Однак нікому й ніде ані словом не прохоплюся, що я нещаслива. Бо ж тоді спитають чому й далі випитуватимуть, а я тоді зламаюся. Не смію до такого дійти, мушу оберігати Генрі. Та дідько з ним, з отим Генрі! Я хочу такого, що прийме всю правду про мене й не потребуватиме оберігання. Якщо вже я сучка й облудниця, то невже не знайдеться той, хто міг би таку покохати?

Я стала навколішки. Видно, дійшла до божевілля, адже зроду не робила цього й не мусила. Мої батьки, як і я сама, легковажили молитву. А тут я не знала, які слова знайти. Моріс помер. Згас. Немає чогось такого, як душа. Навіть оте нікчемне щастячко, яке я йому давала, виточилося з нього, як кров. Уже ніколи й ні з ким він не буде щасливим. Якась інша могла б покохати Моріса дужче, ніж я, і дати йому більше щастя, ніж змогла дати я, та відтепер у нього не буде такої можливості. Стоячи на колінах і сперши голову на ліжко, я шкодувала, що не можу повірити. «Боже милий, — сказала я (чого б то “милий”? ну чого?), — зроби так, щоб я в Тебе повірила. Я на це не здатна. Допоможи. Я сучка й облудниця. Ненавиджу сама себе, але не можу себе змінити. Дай мені віру». Міцно заплющивши очі, впившись нігтями в долоні, щоб нічого не відчувати, крім болю, я проказала: «Повірю. Оживи його, і я повірю. Дай йому ще одну можливість. Нехай він знайде своє щастя. Зроби це, і я повірю в Тебе». Але цього було мало. Вірити не боляче, і я повела далі: «Я його кохаю й ладна зробити все, аби тільки Ти його оживив». Я говорила дуже повільно: «Покину його назавжди, тільки оживи, дай йому можливість, — а сама впивала, впивала нігті, аж пробила шкіру і тоді ще додала: — Люди можуть кохати одне одного й не бачитися, правда ж? Вони все своє життя люблять Тебе й не бачать», — аж тут увійшов Моріс — живий. «Ось починаються муки — життя без нього», — подумала я, і мені захотілося, щоб Моріс знову ліг під двері — мертвим.

9 липня 1944 року

О пів на дев’яту ми з Генрі встигли на поїзд. Порожнє купе у вагоні першого класу. Генрі читав уголос звіт Королівської комісії. Я спіймала таксі біля Паддинґтону й підвезла Генрі до міністерства. Змусила його пообіцяти, що ввечері прийде додому. Таксист помилився й привіз мене на південний бік, до будинку № 14. Полагоджено двері, забито дошками вікна. Страшно почуватися мертвою. Кожен хоче за всяку ціну почуватися живим. У мене вдома лежали старі листи. Їх не переслали, я попросила не робити цього. Старі каталоги, старі рахунки й конверт із написами «Терміново» та «Прошу передати в руки». Я хотіла розпечатати його, щоб перевірити, чи я ще жива, але порвала цього листа разом із каталогами.

Розділ 3

10 липня 1944 року

Вирішивши, що мою обітницю не порушить випадкова зустріч із Морісом у Коммоні, я подалася туди спершу після сніданку, тоді після обіду, а тоді надвечір. Ходила-ходила, але так і не перестріла його. Я не могла там залишатися довше, ніж до шостої, бо Генрі запросив гостей на вечерю. У парку знову виступали промовці, як і тоді, у червні. Той з плямистою щокою нападався на християнство, і ніхто його не слухав. «Якби ж то він зумів переконати мене, що не треба держати слово перед кимсь, у кого ти не віриш, і що чудес не буває…» — подумала я. Підійшла ближче, трохи послухала й весь час розглядалася навколо: ану ж побачу Моріса. Промовець говорив про датування Євангелій. Стверджував, що перше з них написано не раніше як через сто років після народження Христа. Я й не гадала, що вони такі давні. Як на мене, не так уже й важливо те, коли почали писати Його житіє. А тоді він сказав, що в Євангеліях Христос не стверджує, що він Бог. Та чи був узагалі такий чоловік, як Христос, і що там Євангеліє порівняно з цією мукою — вистоювати й даремно чекати Моріса? Сива жінка роздавала друковані карточки, на яких надруковано, що Річард Cміт запрошує до своєї домівки на Седар-роуд усіх охочих щиро поговорити з ним. Хтось відмовлявся від карточки й відходив від жінки, ніби вона заохочувала щось передплатити, а хтось упускав карточку на траву. Я бачила, як жінка підбирала впущене, — мабуть, зекономити хотіла. Усе це справляло дуже сумне враження — жахливі плями, нікому не цікава промова й оті впущені карточки, неначе відкинуті пропозиції заприятелювати. Я поклала карточку в кишеню, сподіваючись, що Сміт це зауважить.

На вечерю прийшов сер Вільям Маллок, один із радників Ллойда Джорджа в справах державного соціального страхування, дуже старий і поважний. Генрі, звичайно, уже не має нічого спільного з пенсіями, але й далі цікавиться цим ділом і любить згадувати колишні часи. Чи не пенсіями вдів він був зайнятий, коли ми з Морісом уперше повечеряли й усе почалося? А тепер-от Генрі почав довгу, насичену статистичними даними суперечку з Маллоком про те, чи досягне рівень життя вдів висоти того, що був десять років тому, якщо підвищити їм пенсії на шилінг. Вони не могли дійти згоди в тому, який має бути прожитковий мінімум, і ця дискусія була цілком теоретична, бо ж обидва казали, що держава ніяк не може дозволити собі підвищити ці пенсії. Мені годилося б побалакати з чоловіковим колишнім начальником, але на думку нічого не спадало, крім ракет «Фау-1». Враз закортіло всім розповісти, як я спустилася сходами й побачила Моріса, накритого дверима. Хотілося сказати, що я вийшла з кімнати, звичайно ж, голою, бо не мала часу вбратися. Чи повернув би тоді голову сер Вільям Маллок, чи почув би мене Генрі? У нього є дивовижна властивість — чути тільки те, що стосується теми розмови, а мова ж то йшла про показник прожиткового мінімуму в 1943 році. «Я була гола, — кортіло мені сказати, — бо весь вечір кохалася з Морісом».

Я приглядалася до нинішнього чоловікового начальника. Такий собі Данстан. У нього зламаний ніс, а пом’яте обличчя скидається на бракований глечик, що мав би піти на експорт. Ось цей чолов’яга, мабуть, тільки усміхнувся б. Не пропустив би повз вуха моїх слів і не обурювався б. Сприйняв би почуте як щось природне, властиве людським істотам. Здавалося, досить мені зробити рух — і він відповість. «А чому б і ні? — подумала я. — Чому б мені не втекти хоч на півгодинки з цієї пустелі? Моя обітниця стосується тільки Моріса й не поширюється на інших чоловіків. Не зможу я довіку залишатися самотньою з Генрі й не викликати в чоловіках захвату та похоті, лишень вислуховувати його балачки й під краплями слів помалу вироджуватись у скам’янілість, схожу на той капелюшок-котелок у печері Чеддар-Кейвз».

15 липня 1944 року

Пообідала з Данстаном у ресторані «Жарден де ґурме». Він сказав…

21 липня 1944 року

Випила з Данстаном скляночку-другу в мене вдома, поки він чекав Генрі. Усе йшло до…

22 липня 1944 року

Пообідала з Д. Потім він прийшов до мене додому, щоб іще випити. Але це не подіяло, ох не подіяло…

23—30 липня 1944 року

Подзвонив Д. Я сказала, що вже виходжу з дому. Вирушаю з Генрі в подорож. Справи цивільної оборони на півдні Англії. Наради з керівниками цієї служби та з головними інженерами районів. Проблеми бомбардування. Проблеми глибоких бомбосховищ. Проблема симуляції життя. Ніч за ніччю Генрі і я спимо пліч-о-пліч, як намогильні фігури. У новому, укріпленому бомбосховищі, що в Біґвеллі-на-Сі, начальник протиповітряної оборони поцілував мене. Генрі з мером та інженером ішов попереду до наступного приміщення, а я затримала цього начальника й, торкнувшись його плеча, поставила дурнувате запитання: чому тут немає подвійних спальних нар для подружжів? Свідомо під’юджувала його на поцілунок. Начальник обхопив мене, притиснув до нар так, що аж спина заболіла, і поцілував мене. А по тому виглядав таким оторопілим, що я засміялася й цмокнула його. Нічого з того не вийшло. Невже ніколи й ні з ким не вийде? Повертаючись із Генрі, мер казав йому: «У разі гострої потреби ми зможемо помістити тут двісті осіб». За кілька годин, коли Генрі був на якійсь офіційній вечері, я зателефонувала на міжміську станцію, попросила набрати номер Моріса, а тоді лягла в постіль і чекала відповіді. «Я шість тижнів дотримувалась обітниці, — мовила я Богу. — Хоч не могла й не можу в Тебе повірити, однак держала слово. Якщо не оживу з мертвих, то стану шльондрою, звичайнісінькою шльондрою. Навмисно себе нищитиму. Що день, то дужче зношуватимусь від ужитку. Вважаєш таке кращим, ніж порушення обітниці? Що ж, буду тоді, як та хвойда в барі, що безперестанку регочеться, маючи при собі аж трьох мужчин нараз і зовсім не ніжно торкаючись їх. Я вже розпадаюся на шмаття».

Я чекала, притиснувши трубку плечем до щоки. «Набираємо ваш номер», — озвалася телефоністка. «Якщо він відповість, — сказала я Богові, — завтра ж повернуся». Добре знала, що телефон стоїть зразу біля Морісового ліжка. Якось уві сні я торохнула цей апарат кулаком так, що впав на підлогу. А тепер, почувши «алло», мовлене дівочим голосом, я мало не поклала слухавки. Так, я бажала Морісові щастя, та чи хотіла, щоб він аж так скоро знайшов собі потіху? У мене засмоктало під ложечкою, але тут на допомогу прийшла логіка, і я залучила її, щоб переконати саму себе. А чому б йому та не знайти? Ти ж сама покинула Моріса й хочеш, щоб він був щасливий. «Чи можна покликати містера Бендрікса?» — спитала я. Тимчасом усе в мені видихлося. Може, він уже й не хоче, щоб я порушила обітницю. Може, знайшов якусь, що залишиться з ним, сідатиме з ним за стіл, виходитиме з ним на люди, спатиме з ним щоночі, доки це стане приємною звичкою, і відповідатиме замість нього на телефонні дзвінки. «Містера Бендрікса немає, — відповів дівочий голос. — Він виїхав на кілька тижнів, а я тимчасово винаймаю цю квартиру».

Я поклала слухавку. Втішилася була, але зразу ж засмутилася. Невідомо, де він. Ми втратили зв’язок. Блукаємо в тій самій пустелі, шукаємо, мабуть, тих самих джерел і не бачимо одне одного, завжди самотні. А якби ми були разом, то це була б не пустеля. «Ось воно що, — сказала я Богові. — Починаю вірити в Тебе, а як повірю, то зненавиджу. Маю змогу порушити обітницю, хіба ні? Але не маю змоги скористати з того порушення. Дозволяєш мені зателефонувати, а тоді зачиняєш двері перед самим носом. Дозволяєш мені грішити й забираєш з-під носа гріховний плід. Дозволяєш мені спробувати забутися з Д., але не даєш мені насолоджуватися тою спробою. Змушуєш мене позбутися любові, а тоді кажеш, що й похоті не буде. Чого ж Ти хочеш від мене, Боже? Куди мені дітися?»

Ще школяркою я дізналася про короля — одного з Генріхів, що вбив Бекета. Той король побачив, що вороги спалили його рідне місто, і, вважаючи Господа винуватцем, поклявся: «Ти відібрав у мене те, що я понад усе любив, — місто, де я народився й виріс. А я відберу в Тебе те, що Ти понад усе любиш у мені». Дивина — минуло шістнадцять років, а я й досі пам’ятаю цю клятвену молитву. Король поклявся верхи на коні, сімсот років тому, а я клянуся тепер, у готельному номері, у Біґвеллі-на-Сі — королівському Біґвеллі. «Відберу в Тебе те, що Ти понад усе любиш у мені». Я так і не вивчила напам’ять отченаша, а ось цю чи то молитву, чи то не молитву — пам’ятаю. «Те, що Ти понад усе любиш у мені».

Що ж Ти любиш понад усе? Якби я вірила в Тебе, то, мабуть, вірила б і в безсмертну душу, та чи любиш Ти її? Чи справді бачиш її під шкірою? Навіть Бог не може любити те, чого немає, чого не може побачити. Чи бачить Він, дивлячись на мене, те, чого мені не видно? Це, мабуть, якась гарна річ, якщо Господь може її любити. І це спонукує мене самонадіяно повірити, що в мені є щось гарне. Я хочу, щоб мною милувалися чоловіки, але все зводиться до штучок, яких навчаєшся ще в школі, — поводити очима, змінювати тон голосу, торкатися рукою плеча чи голови. Якщо чоловіки вважатимуть, що ти від них у захваті, то будуть у захваті від твого доброго смаку, а якщо захоплюватимуться тобою, то в тебе хоч ненадовго, та поставатиме ілюзія, що маєш у собі щось варте цього захоплення. Усе життя стараюся, щоб тривала ця омана — заспокійливий наркотик, який допомагає забути, що я сучка й облудниця. Що ж Тобі любити в сучці й облудниці? Де ти знайшов цю безсмертну душу, про яку стільки говорять? Звідки Ти взяв, що в мені є щось добре, саме в мені? Я б іще зрозуміла, якби Ти знайшов цю добру річ у Генрі. Маю на увазі не короля Генріха, а свого чоловіка. Він лагідний, добрий і терплячий. Ти міг би знайти її в Морісові. Він гадає, що ненавидить, а сам любить, весь час любить. Навіть своїх ворогів. Але як Тобі знайти в цій сучці й облудниці щось варте любові?

Скажи мені, Господи, і я постараюся навіки відібрати в Тебе цю добру річ.

Як саме виконав король свою обітницю? Якби ж то змога пригадати… Нічого більш не пам’ятаю про цього Генріха, хіба те, що він звелів монахам відшмагати його на Бекетовій могилі. Та ні, це не та відповідь. Король мав би щось вдіяти ще перед тим, як дістав хлости.

Сьогодні ввечері Генрі знову кудись подався. Чи відберу я в Тебе те, що Ти в мені понад усе любиш, якщо зійду в бар, підчеплю першого-ліпшого, поведу його до моря й ляжу з ним серед дюн? Утім, це мені не зарадить. Уже не зараджує. Не вдасться Тебе скривдити, якщо мене не тішить ця гадана кривда. З таким самим успіхом я б могла втикати в себе шпильки, як пустинник. Тут, у пустині, треба зробити таке, що порадувало б мене й завдало б Тобі болю. Бо інакше все обернеться в умертвіння плоті — тобто вираз віри. А я ж то, повір мені, Боже, ще не вірю, поки що не вірю в Тебе.

Розділ 4

12 вересня 1944 року

Пообідавши в «Пітері Джоунзі», я купила лампу для кабінету Генрі. Пообідала цнотливо — в оточенні самих жінок. Жодного мужчини. Таке враження, ніби служу в жіночому полку. Я почувалася майже в мирі та спокої. Тоді пішла на Пікаділлі, до кінотеатру хроніки, і подивилася на руїни в Нормандії та приїзд якогось американського політика. Нíчого робити до сьомої години, коли має повернутися Генрі. На самоті я випила кілька скляночок. Згрішила. Невже доведеться мені відректися ще й від спиртного? Як же тоді мені жити, якщо я відмовлюся геть від усього? Я була особою, що кохала Моріса, пускалася берега з чоловіками, любила випити. Що станеться, якщо відкинеш усе те, що становить твоє «я»?

Прийшов Генрі. Було видно, що він дуже радий і хоче, щоб я спитала про причину радості, але я промовчала. Тоді він сказав сам:

— Мене представляють до четвертого класу ОБІ.

— А що воно таке? — спитала я.

Генрі приголомшило, що я цього не знаю. Він пояснив, що йдеться про титул офіцера ордена Британської імперії. За рік-два мій чоловік, очоливши департамент, дістане командорський титул — КБІ.

— Коли йтиму на пенсію, — додав він, — то, ймовірно, стану лицарем-командором ордена другого класу — ЛБІ.

— Якась плутанина виходить, — відповіла я. — Ти б не хотів триматися тих самих літер?

— А ти б не хотіла стати леді Майлз? — відповів запитанням на запитання Генрі, і я спересердя подумала, що мені хотілося б одним-одного на світі — стати місіс Бендрікс, та ось довелося навіки розпрощатися з такою надією. Леді Майлз не має коханця, не пиячить, тільки знай балакає про пенсії з сером Вільямом Маллоком. А де ж у той час буду я?

Минулої ночі я дивилася на заснулого Генрі. Поки була тим, що закон називає провинною стороною, я могла дивитися на нього ніжно, як на дитину, що потребує моєї опіки. А коли я стала, по-юридичному кажучи, невинною, він мене весь час бісить. Генрі має секретарку, що іноді дзвонить сюди й каже: «О, це місіс Майлз. А чи вдома Ге Ем?» Усі секретарки вживають ці нестерпні ініціали, що звучать не по-приятельськи, а по-панібратськи. «Його високість Ге Ем, — думала я, дивлячись на нього, — Генріх Моральний, з ласки Господа Милостивого, та його Гоноровий Масовий ескорт…» Час від часу він усміхався уві сні — помірковано й побіжно, як і личить високопоставленому чиновникові, наче хотів тим сказати: «Так, це дуже потішна річ, але пора нам знову взятися до роботи, правда ж?»

Якось я спитала його:

— Чи був у тебе роман із секретаркою?

— Роман?

— Любовний зв’язок.

— Звичайно ні. Чому ти таке подумала?

— Не знаю. Просто так поцікавилася.

— Я нікого, крім тебе, не любив, — сказав він і взявся читати вечірню газету. А я не могла не поставити собі запитання: невже мій чоловік такий непривабливий, що жодна жінка не захотіла його? Крім мене, звісно. Чомусь я таки по-своєму хотіла його, уже й не пригадаю чому й за що. Я була надто молода й, вибираючи, не знала, чого хочу. Це несправедливо. Поки кохала Моріса, то й Генрі любила, а тепер я, ставши, як ото кажуть, добропорядною, не люблю нікого. А найдужче незлюбила — Тебе.

Розділ 5

8 травня 1945 року

Увечері ми пішли до Сент-Джеймського парку подивитись, як святкують День перемоги в Європі. Біля освітленого прожекторами озерця, між палацом і казармами кінної гвардії, було дуже тихо. Ніхто не співав, не галасував, ніхто не був п’яний. Люди сиділи парами на траві, тримаючись за руки. Мабуть, тішилися, що настав мир і не стало бомб.

— Не до душі мені мир, — мовила я Генрі.

— Я оце міркую, куди мене переведуть із міністерства внутрішньої безпеки, — відповів він.

— У міністерство інформації? — припустила я, силкуючись на зацікавлення.

— Ні-ні, на таке я не згоджуся. Там повно чиновників на тимчасовій роботі. Як тобі міністерство внутрішніх справ?

— Будь-що, Генрі, аби тільки воно тобі подобалося, — сказала я.

На балкон вийшла королівська родина, і натовп доброзвичайно заспівав. Це не керманичі, як-от Гітлер, Сталін, Черчилль чи Рузвельт, а звичайна собі сім’я, яка нікому нічого поганого не зробила. Я хотіла, щоб поруч мене був Моріс. Я хотіла розпочати все наново. Я хотіла належати до сім’ї.

— Зворушливо, правда? — зауважив Генрі. — Що ж, тепер усі ми можемо спокійно спати вночі.

Ніби ми хоч вряди-годи робили вночі щось інше.

10 вересня 1945 року

Мушу бути розсудливою. Два дні тому я випорожняла свою стару сумочку («з нагоди свята перемоги» Генрі подарував мені нову; мабуть, солону ціну заплатив) й знайшла карточку з написом «Річард Cміт, Седар-роуд, 16. Приватні поради щоденно, від 16:00 до 18:00. Ласкаво просимо всіх». І я подумала, що надто вже довго мене тіпає та смикає. Треба спробувати інших ліків. Якщо цей Сміт зможе мене переконати, що нічого й не було, що моя обітниця нічого не важить, то напишу Морісові й спитаю, чи не хоче він поновити все те, що було між нами. Може, я навіть покину Генрі. Не знаю. Перш за все треба стати розсудливою. Уже не буду істеризувати. Візьмуся за розум. Отож я прийшла на Седар-роуд і натиснула на кнопку дзвінка.

Тепер я стараюся пригадати, що там діялося. Міс Cміт запарила чаю, а після чаювання вийшла, залишивши мене наодинці з її братом. Він спитав, які в мене проблеми. Я сиділа на кретоновій софі, господар оселі — на твердому стільці, з кішкою на колінах. Гладив її гарними руками, які мені не сподобалися. Я воліла б уже дивитися на плями, але він сів так, щоб виставити мені гладку щоку.

— Поясніть, будь ласка, — сказала я, — чому ви такі певні, що Бога нема.

Погладжуючи кішку, Сміт розглядав свої руки, і я пожаліла його. Пишається ними, бідолаха, а якби не був поплямлений, то, мабуть, не було б причини пишатися.

— Ви слухали мій виступ у Коммоні? — спитав він.

— Так.

— Там доводиться дуже спрощувати. Спонукувати людей, щоб самі думали. Чи стали ви думати?

— Напевно, так.

— У якій конфесії вас виховали?

— Ні в якій.

— То ви не християнка?

— Мабуть, мене охрестили. Це ж загальноприйнята умовність, хіба ні?

— Якщо ви не вірите в Бога, то навіщо вам моя допомога?

І справді. Я ж не можу розповісти йому про Моріса під дверима й про мою обітницю. Поки що не можу. Зрештою, річ не тільки в тому, скільки обітниць я склала й порушила за все своє життя. Чому з них залишилася тільки ось ця, схожа на подарунок від приятельки, — таку вже бридку вазу, що ждеш не діждешся, щоб її розбила служниця? Ба, рік у рік розбиваються справді цінні речі, а ця бридота залишається. Переді мною ніколи не поставало таке питання, і Смітові довелося спитати ще раз.

— Я не певна в тому, що не вірю, — відповіла я. — Просто не хочу вірити.

— Розкажіть мені все як є, — сказав він, забувши про руки й повернувшись до мене плямистою щокою. Забув про себе, забажавши мені допомогти, і я ні з того ні з сього заговорила — про ту ніч, про вибух бомби й про дурнувату обітницю.

— То ви справді вірите, що, можливо… — почав був Сміт.

— Так.

— Подумайте про тисячі людей у всьому світі, що ось у цю мить моляться й ніколи не дочекаються відповіді на свою молитву.

— Тисячі людей умирали в Палестині, коли Лазар…

— Ми ж з вами не віримо в цю баєчку, правда ж? — по-змовницькому глянув він на мене.

— Звичайно ні, але в неї вірять мільйони людей. Мабуть, вважають її обґрунтованою…

— Люди не потребують обґрунтовувати те, що зачепило їхні почуття. Закохані не зважають на здоровий глузд, хіба не так?

— То ви й кохання можете пояснити?

— Так, можу, — відповів він. — У когось воно виступає прагненням володіти, різновидом жадібності. У когось іншого — прагненням підлягти чужій волі, скинути з себе відповідальність і викликати захват. Іноді воно полягає в бажанні мати змогу виговорюватися, скидати тягар з душі на того, кому не нудно вислуховувати. Або ж у бажанні знайти в комусь матір чи батька. Звісно, усе це біологічно вмотивовано.

«Правда, — подумала я, — але невже понад неї немає нічого більш? Усе це я відкопала в собі, у Морісові, але лопата так і не досягла каменю».

— А любов до Бога? — спитала я.

— Це те саме. Людина створила Бога на свою подобу, тож, природно, і любить Його. На ярмарках ви бачили криві дзеркала, що спотворюють. Людина зробила також дзеркало, у якому бачить себе кращою, сильнішою, справедливішою й мудрішою, ніж у дійсності. Такою вона уявляє саму себе. Легше впізнає себе віддзеркаленою в цьому виробі, ніж у тому, що спотворює й викликає тільки сміх. А як вона любить своє поліпшене відображення!

Сміт говорив про різні дзеркала, а я, забувши, про що йдеться, думала тільки про те, скільки разів він ще з підліткового віку задивлявся в них і відповідно повертав голову, стараючись, щоб вони не спотворювали, а прикрашали. Цікаво, чому він не відростив бороди, щоб прикрити плями. Чи то волосся не росте на щоці, чи то Сміт гидує обманом? Мабуть, він таки любить правду… ось знову пішла мова про любов. Таж цілком очевидно, що його любов до правди можна розкласти на кілька складників. Це прагнення відшкодувати вроджену ваду, володарювати, викликати захват — особливо ж через те, що жалюгідне примарне обличчя нікого й ніколи не привабить. Мені закортіло доторкнутися плямистої щоки, приголубити її й мовити слова любові — такої самої тривкої, як ця вада. Я почувалася так, як тоді, коли побачила Моріса під дверима. Тепер я теж захотіла помолитися, приректи якусь незвичайну жертву, аби тільки Сміт зцілився, але в мене вже нема що жертвувати.

— Моя дорога пані, — сказав він, — не примішуйте сюди поняття «Бог». Ідеться тільки про коханця й чоловіка. Не заплутуйте цієї справи якимись привидами.

— Як же мені розв’язати цю справу, — спитала я, — якщо на світі взагалі нема кохання?

— Треба вибрати такий розв’язок, щоб ви якнайдовше почувались якнайщасливішою.

— Ви вірите в щастя?

— Я не вірю в жоден абсолют.

Здається, єдине щастя Сміта полягає в упевненості, що він може розрадити, порадити й допомогти, що він може бути корисним. Таке переконання спонукує його щонеділі йти до Коммону й промовляти людям, які відходять від нього, не вислухавши, не розпитавши й впустивши карточки на моріжок. Чи часто приходять сюди відвідувачі, як-от я сьогодні?

— Чи багато у вас відвідувачів? — поцікавилась я.

— Ні, — відповів він. Любов до правди перемогла гордість. — Ви перша… за дуже довгий час.

— Розмова з вами добре вплинула на мене, — запевнила я. — Ви просвітлили мою голову.

Єдиний спосіб, яким можна було втішати Сміта, — це підживляти його ілюзію.

— Якби ви знайшли трохи часу, — несміло сказав він, — ми б могли взятися до справи з самого початку і дійшли б до глибинної суті. Маю на увазі філософські аргументи й історичні свідчення.

Я дала якусь ухильну відповідь, і він повів далі:

— Це справді важливо. Не можна легковажити ворогів. Вони обстоюють свою справу.

— Обстоюють?

— Ця справа слушна тільки на перший погляд. Облудна вона. — Занепокоївшись, Сміт дивився на мене. Мабуть, міркував, чи я не з тих, що відходять. Мені видалася дрібничкою пропозиція, яку він нервово докинув: — Усього одна година щотижня. Вона вам дуже допоможе.

«Хіба я не розпоряджаюся всім своїм часом? — подумала я. — Можу читати книжки й ходити в кіно, ось тільки не розумію слів і не пам’ятаю образів. У вухах стугонять слова про мене саму й про моє лихо, перед очима маячать образи мене й лиха. А сьогодні пополудні я на якусь часину все це забула».

— Прийду. Дуже приємно, що ви вділяєте мені час, — сказала я, силкуючись вселити в нього якнайбільшу надію й благаючи Бога, від якого пообіцяв мене вилікувати Сміт: «Дозволь мені допомогти йому!»

2 жовтня 1945 року

Сьогодні було душно, накрапав дощ. Тож я зайшла до темної церкви на розі вулиці Парк-роуд, щоб там трохи посидіти. Генрі сидів удома, я не хотіла його бачити. Намагаюся не забувати, що треба бути люб’язною за сніданком, за обідом — коли Генрі вдома — і за вечерею. А якщо трапляється це забути, то він відплачує мені люб’язністю. Дві особи, повіки-віків люб’язні одна до одної. Увійшовши, сівши й розглянувшись, я побачила, що це католицька церква, повна гіпсових статуй та інших бездарних витворів реалістичного мистецтва. Не терплю цих скульптур і розп’ять, усього цього наголошування на людському тілі. Силкуюсь уникати цього тіла й усього, що воно потребує. Напевно, я могла б повірити в якийсь різновид Бога, зовсім не пов’язаного з нами, невиразного, аморфного, космічного, якому я щось пообіцяла б, а він дав би мені щось взамін, простягшись із невизначеності до реального життя й снуючи могутнім подихом пари поміж стін і стільців. Колись і я стану часточкою цієї пари — назавжди втечу від самої себе. І ось я, увійшовши в темну церкву на Парк-роуд, побачила тіла, виставлені на всіх вівтарях довкола мене, — огидні гіпсові статуї з самовдоволено-люб’язними обличчями, і згадала, що тут вірять у воскресіння плоті, тої плоті, безповоротного знищення якої я так прагну. Я заподіяла їй стільки зла… Як тепер мені хотіти, щоб вона зберігалася навіки? Раптом згадалися Річардові слова про те, що людські істоти придумують доктрини, щоб задовольняти свої прагнення. Як же він помиляється! Якби мені випало придумати доктрину, то в ній ішлося б про те, що тіло не відродиться, а згниє разом із торішніми хробаками. Дивно, що наш розум коливається вперед-назад, від крайності до крайності. Чи криється істина в якійсь точці, через яку пролітає маятник? Не в тій, де він нерухомо висить, наче прапор у безвітрі, а в тій, що ближча до однієї з двох крайностей. Коли б маятник якимсь чудом спинився під кутом 60 градусів до вертикалі, я б повірила, що він показує істину. Що ж, сьогодні маятник вигойдувався, і я думала не про своє тіло, а про Морісове. Думала про зморшки, які життя викарбувало на його обличчі, такі самі особисті, як його почерк. Думала про той свіжий шрам на плечі, якого не було б, якби Моріс не спробував захистити інше тіло від стіни, що валилася. Не сказав мені, чому він лежав три дні в лікарні. Я дізналася про цей випадок від Генрі. Той шрам став частиною його особистості, як і ревнощі. Я подумала, чи хотілося б мені, щоб Морісове тіло, як і моє, перетворилося на пару, і відчула, що хочу, аби шрам тривав вічно. Та чи зможе його кохати моя пара? Ось тут мені захотілося, щоб таки існувало моє ненависне тіло, але тільки тому, що воно могло б кохати шрам. Ми можемо любити душею, та чи досить самої тільки душі? Любов ненастанно поширюється, тож ми можемо любити навіть безчуттєвими нігтями, навіть одежею, коли рукав відчуває інший рукав.

«Річард має рацію, — спало мені на думку, — ми вигадали воскресіння, бо потребуємо своїх тіл». Як тільки я визнала його правоту й вирішила, що все це казка, якою ми розраджуємо одне одного, куди й ділася моя ненависть до цих статуй. Вони стали схожі на бездарні кольорові ілюстрації казок Ганса Крістіана Андерсена й на погані вірші. Зрештою, комусь та й треба їх писати — хоча б віршомазові, не настільки гордому, щоб ховати їх, замість виставляти напоказ свою дурість. Я обійшла церкву, розглядаючи ці фігури одну за одною. Перед найгіршою — не знаю, якого святого вона зображала, — молився чоловік середнього віку, поставивши поруч себе капелюх-котелок і вклавши в нього кілька загорнутих у газету корінців селери.

Звісно ж, тіло було й на вівтарі, таке знайоме. Я знала його краще, ніж Морісове, але ніколи не сприймала ось таким матеріальним, з усім належним людині, навіть із частинами, прикритими пов’язкою на стегнах. Мені згадалося одне таке зображення в іспанській церкві, яку ми з Генрі відвідали. Кров збігала червоною фарбою з очей і рук. Мене замлоїло. Генрі хотів, щоб я помилувалася колонами XII століття, але мене нудило, я хотіла вийти на свіже повітря. «Ці люди люблять жорстокість», — подумала я. А пара не вразить тебе кров’ю і криками.

Вибравшись на майдан перед церквою, я сказала Генрі:

— Не можу дивитися на всі ці намальовані рани.

Генрі дивився на такі речі розсудливо, він завжди розсудливий.

— Звичайно, це дуже матеріалістична віра, — відповів він. — У ній чимало магічного…

— Хіба магія може бути матеріалістичною? — спитала я.

— Так. Око тритона, лапка жаби, палець мертвонародженої дитини. Годі знайти щось матеріальніше. Побожні люди досі вірять, що під час відправи хліб і вино перетворюються на плоть і кров.

Усе це я знала, але гадала, що воно більшою чи меншою мірою відмерло зразу ж після Реформації й збереглося тільки в бідняків. Генрі вивів мене з омани (як часто він давав лад моїм плутаним думкам!).

— Матеріалізм — це платформа не лише для бідняків, — пояснив він. — Деякі найвидатніші мислителі були матеріалістами, як-от Паскаль і Ньюман. Такі витончені в окремих галузях і такі по-примітивному забобонні в інших. Колись ми дізнаємося, чому так сталося. Може, через недугу залоз.

А нині я дивилася на матеріальне тіло, матеріальний хрест і дивувалася: як це людям вдалося розіпнути пару? Звичайно, вона не відчуває ні болю, ні насолоди. Тільки під впливом забобону я вважала, що вона може відповісти на мої молитви. «Боже милий», — мовила я замість «Мила паро». Я казала, що ненавиджу Тебе, та чи можна ненавидіти пару? Можна ненавидіти цю постать на хресті, яка вимагає вдячності: «Ось що Я витерпів для тебе», — але пару… А Річард вірить у щось іще менш реальне, ніж пара. Він ненавидить баєчку й бореться з нею, сприйнявши її всерйоз. Я не могла б ненавидіти Гензеля, Ґретель і їхню цукрову хатку так, як він ненавидить легенду про небеса. Змалку я могла ненавидіти лиху королеву з казки про Білосніжку, а Річард не відчуває ненависті до казкового Диявола. Немає Диявола, немає Бога, але вся його ненависть виливається проти доброї казки, а не злої. Чому? Я звела очі на дуже вже знайоме тіло, розпростерте у вигаданих муках, з опущеною головою, як уві сні. «Іноді я ненавиділа Моріса, — майнула мені думка, — та чи спромоглася б на таке, якби не кохала його? О Боже, якби я могла Тебе ненавидіти, що б це значило?»

А може, я таки матеріалістка? Може, й у мене щось негаразд із залозами, якщо не цікавлюся справді важливими, вільними від забобонів речами та справами — Комісією у справах добродійних організацій, показниками рівня життя, підвищенням калорійності харчування робітників? Чи можна вважати мене матеріалісткою, якщо я вірю в окремішнє існування цього чоловіка з капелюхом-котелком, металу, з якого зроблено цей хрест, і моїх рук, яких я не можу скласти для молитви? Припустімо, що Бог є. Припустімо, що Він існує як ось таке тіло. Хіба може бути щось погане в тому, що я вважаю Його тіло таким самим матеріальним, як і моє? Чи міг би будь-хто любити Його або ненавидіти, якби в Нього не було тіла? Я не можу любити пару, яка колись була Морісом. Знаю, що це дике, грубе й матеріалістичне міркування, але чому б мені не бути дикою й грубою матеріалісткою? Я рушила до виходу розлюченою й наперекір Генрі, наперекір усім розсудливим і безстороннім розумникам повелася так, як богомольці в іспанських церквах: умочила пальця в так звану свячену воду й позначила собі на лобі щось подібне до хреста.

Розділ 6

10 січня 1946 року

Сьогодні ввечері я не могла всидіти вдома й вийшла на дощ. Пригадалось, як колись я впилася нігтями в долоні, ще не знаючи, що Ти ворухнувся від болю. Я тоді сказала: «Зроби так, щоб він був живий», не вірячи в Тебе, але Ти не зважав на мою невіру. Ти охопив її Своєю любов’ю, прийняв як дар, а сьогоднішнього вечора дощ промочив мені наскрізь плаща й усю одежу, я дрижала з холоду і вперше в житті мала враження, що майже люблю Тебе. Я ходила в струменях дощу під його вікнами й була ладна виждати під ними всю ніч, аби тільки показати, що я таки здатна вчитися любити й уже не боюся пустелі, бо в ній є Ти. Повернувшись додому, я застала Моріса в гостях. Ти повернув мені його вдруге. Першого разу я Тебе за це ненавиділа, але Ти охопив любов’ю цю ненависть, як і невіру, і зберіг, щоб потім показати її; щоб ми удвох посміялись так, як ото, бувало, я сміялася віч-на-віч із Морісом і казала: «Пам’ятаєш, які дурні ми були?..»

Розділ 7

18 січня 1946 року

Уперше за останні два роки я пообідала з Морісом. Перед тим зателефонувала йому й попросила зустрітися зі мною, а тоді, їдучи автобусом, застряла в заторі біля Стоквелла й запізнилася на десять хвилин. Спершу я, як бувало колись, побоювалася, що через таку дрібницю зіпсується весь день і Моріс гніватиметься на мене. Тепер же мені не хотілося вихоплюватись наперед зі своїм гнівом. Зрештою, я вже й на гнів не спромоглася б, як і на багато чого іншого. Я хотіла зустрітися з Морісом і розпитати його про Генрі, бо останнім часом той дивно поводиться. Це на нього не схоже — випивати в барі. Генрі випиває тільки вдома і в клубі. Мабуть, у барі він мав розмову з Морісом. Дивно було б, якби чоловік та занепокоївся мною. За весь час нашого подружнього життя нині найменше причин непокоїтися. І ось, коли я опинилася віч-на-віч з Морісом, мені й не в голові був цей привід зустрітися. Залишилася тільки причина — просто зустрітися. Про Генрі я так нічого й не дізналася. Раз у раз Моріс пробував завдати мені болю, і це йому вдавалося, бо ж насправді він мучив самого себе, а я не можу на таке дивитися.

Чи порушила я давню обітницю, пообідавши з Морісом? Ще торік я так би й вважала, а тепер — ні. Тоді я все сприймала буквально, бо побоювалася, не знала, про що йдеться, і не покладала надії на любов. Ми обідали в «Рулзі», і я була щаслива вже від того, що ми разом. Тільки на хвилинку почулася нещасливою, коли ми прощалися на решітці. Я гадала, що він мене поцілує, і прагла цього, але раптово закашлялася й зручна мить проминула. Знаю, що Моріс, ідучи від мене, думав про всілякі паскудні небилиці й мучився. І я потерпала від того, що він мучиться.

Я хотіла поплакати на самоті й вибрала для цього місце — Національну портретну галерею, але там у день студентських екскурсій зібрався цілий натовп, тому я повернулася на Мейден-лейн і зайшла до церкви, бо в ній завжди темно й не розгледиш людини поруч. Там я й сіла. У церкві нікого не було, крім мене та ще дрібного чоловічка, що прийшов трохи пізніше й тихо молився на задній лавці. Пригадалося, як я вперше побувала в одному з таких храмів і як зненавиділа його. Тут я не молилася. Дуже вже часто я це досі робила. Я тільки сказала Богу так, як сказала б батькові, якби пам’ятала його: «Боже милий, я втомилася».

3 лютого 1946 року

Сьогодні я побачила Моріса, а він мене не зауважив. Простував до бару «Герб Понтефракта», і я рушила назирці. Перед тим я цілу годину — довгу й тягучу — просиділа у квартирі на Седар-роуд, намагаючись сприйняти аргументи бідолашного Річарда, і натомість проймалася враженням, що вони свідчать про вивернуту навиворіт віру. Хто ж без цієї віри стане так серйозно й аргументовано трактувати легенду? Якщо я щось взагалі засвоїла з почутого, то це дивні факти, які навряд чи підтверджують Річардові доводи. Наприклад, свідчення про те, що колись жив чоловік, званий Христом. Я вийшла на вулицю, почуваючись втомленою й зневіреною. Звертаюся до Річарда, щоб позбутися забобону, та щоразу ось такий фанатизм тільки допомагає вкоренитися цьому забобону. Я допомагала цьому чоловікові, а він мені не допоміг. А може, і допоміг? Я ж цілу годину майже не думала про Моріса, аж раптом ось він — переходить вулицю.

Я пішла вслід, не спускаючи з нього очей. Стільки разів ми удвох бували в «Гербі Понтефракта»… Я знала, до якої стійки він підійде й що замовить. А чи не зайти мені сюди, щось замовити й побачити, як він обернеться, як усе почнеться заново? Ранки будуть повні сподівання, бо можна буде подзвонити зразу ж, щойно Генрі вийде з дому. Будуть сподівані вечори, про які повідомлятиме сам Генрі, попереджуючи, що повернеться пізно. Може, тепер я б і покинула його. Я зробила все, що могла. Не маю грошей, щоб підтримати Моріса; він заробляє на книжках не набагато більше понад видатки на прожиття, але якби я допомагала йому друкувати тексти на машинці, ми б могли щороку заощаджувати добрих п’ятдесят фунтів. Не боюся бідності. Іноді буває краще по короткому ліжку простягати ніжку, аніж стелити розкішне ложе.

Я стояла біля дверей і дивилась, як він іде до стійки. «Якщо Моріс обернеться й побачить мене, то ввійду», — сказала я Богу. Не обернувся. Повертаючись додому, я не могла спекатися думок про Моріса. Майже два роки ми з ним чужі. Увесь цей час я не знала, що він робить у ту чи іншу годину, але тепер він не чужий: я ж бо, як і колись, знаю, де він і що він. Моріс вип’є ще кухоль пива й повернеться до знаної мені кімнати, щоб писати. Його звички не змінились, і я люблю їх, як люблять старе пальто. З цими звичками почуваюся безпечно. Мені ніколи не хотілося чогось чужого.

І я подумала: як легко можна зробити Моріса щасливим! Дуже хочеться знову побачити, як він сміється від радощів. Генрі немає вдома. Він умовився з кимсь на ленч після роботи й зателефонував, що прийде не раніше, ніж о сьомій. Отож почекаю до пів на сьому, подзвоню Морісові й скажу: «Я прийду на ніч і на всі наступні ночі. Я втомилася жити без тебе». Спакую речі у велику синю валізу й у малу брунатну. Візьму стільки вбрання, скільки треба на місяць відпустки. Генрі цивілізована людина, за місяць залагодяться всі юридичні справи, промине гіркота втрати, і можна буде спокійно забрати з колишньої оселі все потрібне. Гіркота не дуже дошкулятиме, ми ж не закохані. Шлюб став приятелюванням, а невдовзі можна буде й далі приятелювати, як було раніш.

Враз я почулася вільною і щасливою. «Уже не завертатиму собі голови Тобою, — сказала я Богові, простуючи Коммоном. — Мені все одно, чи Ти є, чи Тебе нема, чи справді Ти дав Морісові ще один шанс, а чи я все вигадала. Може, зараз йому випадає той другий шанс, якого я просила. Зроблю Моріса щасливим — ось Тобі, Господи, моя друга обітниця. Перешкодь мені, якщо можеш. Зупини мене, якщо можеш».

Нагорі, у своїй кімнаті, я взялася писати листа до Генрі. «Милий Генрі», — почала була, але це звучало лицемірно. «Любий» було б брехнею, а от «дорогий» — це в самий раз, ніби звертаєшся до когось знайомого. Так я й написала: «Дорогий Генрі, мені дуже прикро завдати Тобі удару, але ось уже сім років я кохаю Моріса Бендрікса. Майже два роки ми не бачилися й не листувалися, але це не допомогло. Я не можу без нього жити, тому й покидаю Тебе. Знаю, що довгий час я була поганою дружиною, а з червня 1944 року в мене взагалі нема нікого збоку, і нам усім погано. Колись я гадала, що можна пустити на самоплив цей роман, а тоді він помалу, любо-мило сам собою згасне, але сталося інакше. Я кохаю Моріса ще дужче, ніж у 1939 році. Очевидно, я поводилася по-дитячому. Тільки тепер усвідомила, що рано чи пізно мушу зробити вибір, бо інакше нароблю дурниць геть у всьому. До побачення, хай Бог Тебе благословить». Я перекреслила слова «хай Бог Тебе благословить», і то так, щоб не вдалося їх прочитати. Якісь вони пишномовні, та й Генрі не вірить у Бога. Свій підпис я хотіла доповнити виразом «з любов’ю», але він теж не годився, хоча й відповідав правді. Я ж таки люблю Генрі — у свій ганебний спосіб.

Вклавши листа в конверт, я написала на ньому: «Особисто в руки». Це щоб Генрі не розпечатав конверта при комусь. Адже він може привести додому приятеля, а я не хочу, щоб той бачив, як уражено гордість мого чоловіка. Тоді я витягла валізу й стала вкладати в неї речі, та раптом стукнула думка: «Куди це я поділа листа?» Він зразу ж знайшовся, але тут на гадку спало ще одне: «Ану ж я в поспіху забуду покласти його в передпокої й Генрі даремно дожидатиметься мене?» Тож я з листом зійшла сходами до передпокою. Майже все спакувала, крім вечірньої сукні, а Генрі мав би прийти не раніш як за півгодини.

Щойно я поклала листа на столику, поверх пообідньої пошти, як у замку зашкряботів ключ. Невідь-чого я схопила листа, і тут увійшов Генрі. Справляв враження хворого й вичерпаного.

— О, ти тут? — озвався він і, проминувши мене, пішов до кабінету.

Трохи виждавши, я рушила за ним, постановивши: «Мушу дати йому листа, треба тільки набратися духу». Відчинивши двері, я побачила, що він сидить у кріслі біля незапаленого каміна й плаче.

— Генрі, що сталося? — спитала я.

— Нічого, — відповів він. — Дуже болить голова, ото й усе.

Розпаливши камін, я запропонувала:

— Дам тобі таблетку венґаніну.

— Не турбуйся, — сказав він, — мені вже полегшало.

— Що в тебе за день був сьогодні?

— Ет, такий самий, як інші. Я трохи втомився.

— З ким це ти обідав?

— З Бендріксом.

— З Бендріксом? — перепитала я.

— А чому б і ні? Він пригостив мене ленчем у своєму клубі. Жахливим ленчем.

Я підійшла до Генрі ззаду й поклала долоню йому на лоба. Дивний жест — у мить, коли маєш покинути чоловіка назавжди. Він так робив зразу ж після нашого одруження, коли в мене часто бували напади сильного болю голови — з нервів, бо все йшло не так, як треба. На якийсь час я забула, що тоді вдавала, буцімто мені полегшало від такого жесту. Генрі обхопив мою руку й притиснув міцніше до лоба.

— Я тебе кохаю, — сказав він. — Чи знаєш це?

— Знаю, — відповіла я. Могла б і зненавидіти його за такі слова з ноткою домагання. «Якби ти справді мене кохав, — подумала я, — то поводився б, як і личить кожному зрадженому чоловікові. Ти лютував би, і ця лють звільнила б мене».

— Я без тебе не зможу, — додав Генрі.

«Та зможеш, — подумки заперечила я. — Бракуватиме тобі вигóди, але зможеш. Колись ти почав читати іншу газету й швидко звик до неї. Це тільки слова, традиційні слова традиційного чоловіка, які зовсім нічого не значать». І тут мені в око впало його обличчя в дзеркалі. Генрі й далі плакав.

— Що з тобою? — спитала я.

— Нічого, я ж тобі сказав.

— Не вірю. Може, щось сталося на роботі?

— А що там може статися? — відповів Генрі з незвичною, як на нього, гіркотою в голосі.

— Чи не Бендрікс тебе знервував?

— Звичайно ні. Гадаєш, він зумів би?

Мені хотілося відвести його руку. Генрі не забирав її. Я боялася його наступних слів, що неминуче ляжуть нестерпним тягарем на сумлінні. Моріс мав би досі бути вдома. За п’ять хвилин я добралася б до нього, якби не завадив Генрі. Я побачила б щастя, а не горе. Поки не бачиш горя, поти й не віриш у нього. Звіддаля можеш завдавати болю будь-кому.

— Моя ти дорогá, — сказав Генрі, — ніякий був з мене чоловік.

— Не розумію, про що ти, — відказала я.

— Я зануджував тебе. І мої приятелі занудні. І ми з тобою… знаєш… віддавна вже не робимо цього…

— Ось цьому рано чи пізно настає кінець, — кивнула я, — в усіх подружніх пар. Ми з тобою добрі приятелі.

Такий був мій план втечі. Якби Генрі згодився з цим твердженням, я дала б йому листа, виклала б свої наміри й пішла б собі. Але він не впіймався на гачок, і я залишилася тут. Знову зачинилися двері перед Морісовим носом. Цього разу не звинувачую за те Бога. Я сама їх зачинила.

— Не можу навіть уявити тебе в ролі приятельки. Без приятелів можна обійтися, — проказав Генрі й, глянувши на моє відображення в дзеркалі, докинув: — Не покидай мене, Саро. Потерпи ще кілька років. Я спробую…

Так і не зумів зміркувати, що б його іще спробувати. Було б набагато краще для нас обох, якби я покинула його кілька років тому. А тепер не спроможуся на удар, коли Генрі поряд мене. І завжди буде поряд мене, бо я навіч побачила його горе.

— Не покину тебе, — відповіла я. — Даю слово.

Іще одну обітницю мушу додержувати. Склавши її, я не зможу витримати з чоловіком ані хвилини. Моріс зазнав поразки, і я зненавиділа Генрі за перемогу. А чи зненавиділа б Моріса, якби він став переможцем? Забравшись у свою кімнату, я порвала листа на такі дрібненькі клаптики, що ніхто не стулив би їх докупи, стусонула ногою валізу під ліжко, бо несила її розпаковувати, і взялася ось це описувати.

Моріс вкладає свій біль у письмо. Відчуваєш, як речення прошиваються нервами. Що ж, якщо біль може вивчити когось на письменника, то й я, Морісе, набираюся тої науки. Якби ж то вдалося хоч раз поговорити з тобою… Не можу говорити з Генрі. Ні з ким не можу. Боже милий, дозволь мені говорити.

Вчора я купила розп’яття. Через те, що квапилася, вибрала дешеве й негарне. Сказавши, що хочу його придбати, я почервоніла. Хтось із знайомих міг би мене побачити в цій крамниці. Тут треба було б вставити в двері матове скло, як у крамничках, де продають презервативи. Замкнувшись у своїй кімнаті, можу вийняти це розп’яття із самого дна шкатулки з коштовностями. Я б хотіла знати молитву без отих «мені». «Допоможи мені». «Дай мені щастя». «Пошли мені смерть». Мені, мені, мені.

Зроби так, щоб я думала про ці жахливі плями на Річардовій щоці. Зроби так, щоб я бачила обличчя заплаканого Генрі. Зроби так, щоб я забула про саму себе. Боже милий, я намагалася любити й наробила плутанини. Якби я могла любити Тебе, то знала б, як любити людей. Я вірю в легенду. Я вірю, що Ти народився. Я вірю, що Ти помер за нас. Я вірю, що Ти Бог. Навчи мене любити. Мені байдуже до мого болю. Я не витримую болю інших людей. Хай мені й далі болить, але забери від них біль. Боже милий, якби Ти міг зійти з хреста й дозволив, щоб мене розп’яли замість Тебе… Якби я могла страждати так, як Ти, то могла б і зцілювати так, як Ти.

4 лютого 1946 року

Генрі узяв собі вихідний. Не знаю, навіщо це зробив. Він пригостив мене ленчем. Ми відвідали Національну галерею, тоді рано повечеряли вдома й пішли до театру. Генрі скидається на батька, що забрав дитину зі школи. Але це він дитина.

5 лютого 1946 року

Генрі задумав поїхати навесні зі мною у відпустку за кордон. Поки що він не може вибрати між замками — над Луарою чи в Німеччині, де можна було б приготувати доповідь про моральний дух німців під час бомбардувань. Не хочу, щоб прийшла ця весна. Знову я завела своєї — «хочу», «не хочу»… Якби я могла любити Тебе, я змогла б полюбити Генрі. Бог був створений як людина. Він був не тільки Морісом, але й Генрі з астигматизмом і Річардом із плямами. Якби я змогла полюбити болячки прокаженого, то невже не зуміла б полюбити занудність свого чоловіка? Але я б відвернулася від прокаженого, якби він тут опинився, а тепер от уникаю Генрі. Завжди мене тягне на драматичність. Я забрала собі в голову, що готова терпіти біль від Твоїх цвяхів, а не можу витримати добу з картами й путівниками Мішлена. Боже милий, я ні до чого не здатна. Я й досі сучка та облудниця. Усунь мене з дороги.

6 лютого 1946 року

Сьогодні в мене була жахлива сцена з Річардом. Він говорив про суперечності в християнських церквах, я старалася слухати, але це мені не дуже вдавалося. Помітивши це, Річард спитав:

— Навіщо ви сюди приходите?

— Щоб бачитися з вами, — ляпнула я, не подумавши.

— Я гадав, що ви приходите, щоб учитися, — сказав він.

Я відповіла, що саме це й мала на увазі. Бачила, що Річард не повірив мені, і гадала, що він почуватиметься ураженим і сердитиметься, але він зовсім не розсердився. Звівшись із кретонового крісла, Річард сів на кретонову софу поряд мене — так, щоб я не бачила плямистої щоки.

— Мені це дуже важливо — бачитися з вами щотижня, — признався він, і я відчула, що зараз почнеться залицяння. Поклавши долоню на мій зап’ясток, Річард спитав: — Чи подобаюсь я вам?

— Звичайно ж, подобаєтеся, Річарде, — відповіла я. — Інакше я не сиділа б тут.

— Чи вийдете за мене заміж? — спитав він. Гордість змусила його вжити такий тон, ніби йшлося про те, чи не вип’ю я ще чашку чаю.

— Генрі, мабуть, не схвалив би такого вчинку, — спробувала я обернути все в жарт.

— Невже ніщо не спонукає вас покинути чоловіка?

«Якщо я не покинула його задля Моріса, то якого дідька сподіватися, що я це зроблю задля тебе?» — спересердя подумала я й мовила вголос:

— Я заміжня.

— Для нас обох це нічого не значить.

— О ні, значить, — заперечила я. І додала, бо ж треба було коли-небудь це сказати: — Я вірю в Бога і в усе інше. Це ви мене навчили такого. Ви й Моріс.

— Не розумію.

— Ви завжди запевняли, що священики навчили вас не вірити. Буває й навпаки.

Глянувши на свої гарні руки — на всю свою красу, Річард помалу проказав:

— Мені байдуже, у що ви вірите. Можете вірити хоч у весь набір цих нісенітниць. Я кохаю вас, Саро.

— На жаль, — сказала я.

— Моя любов сильніша, ніж ненависть до віри. Якби в нас були діти, я б дозволив вам виховувати їх у цій збоченській вірі.

— Не кажіть такого.

— Я не багач. Мене стає тільки на спробу підкупити вас одним-єдиним — пожертвувати свої переконання.

— Я кохаю когось іншого, Річарде.

— Не дуже-то й кохаєте, якщо вас стримує ота дурнувата обітниця.

— Я робила все, щоб її порушити, — понуро призналась я. — Не вдалося.

— Маєте мене за дурника? — спитав він.

— Чого б то?

— Бо сподіваюся, що ви покохаєте ось такого, — він повернувся до мене потворною щокою. — Ви вірите в Бога. Це легко. Ви красуня. Вам нема на що нарікати. А мені за що любити Бога? За ось це, що дав мені, дитині?

— Дорогий Річарде, — сказала я, — не таке воно вже й страшне.

Заплющивши очі, я притулила вуста до плям. На мить мене занудило, бо я гидую всім потворним, а Річард сидів нерухомо й дозволяв себе цілувати. «Цілую страждання, — подумала я, — воно ж бо більшою мірою властиве Тобі, ніж щастя. Люблю Тебе у Твоєму стражданні». Відчувши смак заліза й солі, я знову звернулася до Господа: «Який Ти добрий! Ти міг би вбити нас щастям, натомість дав нам жити з Тобою в стражданні».

Я відчула, що Річард рвучко відсунувся, і розплющила очі.

— До побачення, — сказав він.

— До побачення, Річарде.

— Не приходьте сюди. Я не стерплю вашої жалості.

— Це не жалість.

— Я пошився в дурні.

І я пішла собі. Не було чого залишатися. Я не могла сказати, що заздрю Річардові, бо він носить знак страждання й щодня бачить у дзеркалі Тебе, а не нудну людську річ, яку ми звемо вродою.

10 лютого 1946 року

«Не потребую писати Тобі чи говорити з Тобою» — ось так я кілька хвилин тому почала листа, а тоді засоромилася й порвала його. Безглуздо писати до Тебе, Ти ж бо знаєш кожну думку ще перед тим, як вона постане в голові. Чи кохала я Моріса, перш ніж полюбила Тебе? А може, я весь час насправді любила Тебе? Може, торкаючись Моріса, я торкалася Тебе? Чи могла б я торкнутися Тебе, якби спершу не торкнулася його так, як нікого досі, — ані Генрі, ані когось іншого? І Моріс кохав мене й торкався мене так, як нікого більш. А може, він не мене, а Тебе любив? Адже ненавидів у мені те, що й Ти ненавидиш. Увесь час він був на Твоєму боці, але не знав цього. Ти хотів, щоб ми розлучилися, і Моріс хотів, отож прискорював час розлучення гнівливістю, ревнощами і любов’ю. Ми віддали одне одному стільки любові, що насамкінець нічого не залишилося, крім Тебе, — кожному з нас двох. Я могла б усе своє життя витрачати любов потрошку — то тут, то там, вділяти пайку то одному, то другому мужчині. Та вже тоді, уперше, у готелі біля Паддинґтону, ми розтратили все, що мали. Ти був там і навчав нас — як ото багача — марнотратити, щоб якогось дня у нас не стало нічого за душею, крім любові до Тебе. Але Ти до мене занадто добрий. Коли я прошу болю, даєш мені спокій. Дай і йому. Віддай Морісові мій спокій, він гостріше цього потребує.

12 лютого 1946 року

Два дні тому мене проймало відчуття миру, спокою і любові. Здавалося, життя знову буде щасливим, та ось минулої ночі приснився мені сон, що я ступаю довгими сходами вгору — назустріч Морісові на самому верху. Я ще тішилася, знаючи наперед, що там, нагорі, ми кохатимемося, і гукнула, що вже йду, та відгукнувся зовсім чужий голос і настрашив мене. Він гудів, як сирена, що подає засторогу заблукалим у тумані суднам. Припустивши, що Моріс перебрався на нову квартиру й тепер він невідь-де, я рушила назад, а внизу опинилася по груди у воді, і передпокій наповнився густою імлою. Тоді я прокинулась і відтоді втратила спокій. Жадаю Моріса, як жадала тоді, у наші давні часи. Хочу удвох із ним їсти сандвічі. Хочу удвох із ним пити в барі. Я втомилася й не хочу страждати. Я прагну Моріса. Прагну звичайного, грішного кохання. Боже милий, Ти знаєш, як мені хочеться, щоб я прагла зазнати Твоїх страждань, але не тепер. Забери ж від мене їх ненадовго й згодом поверни.