Кінець роману

Розділ 1

Я залишився ночувати в Генрі. Уперше спав у його домі. Сара лежала в єдиній кімнаті для гостей (тиждень тому вона туди перебралася, щоб не турбувати кашлем чоловіка), і я ліг на софі у вітальні, де колись ми кохалися на підлозі. Я не хотів залишатися на ніч, та Генрі дуже вже просив.

Удвох ми випили не менш як півтори пляшки віскі. Пригадую, він сказав:

— Дивно, Бендріксе, що не можеш ревнувати мертвих. Сара померла кілька годин тому, а я вже захотів, щоб ти прийшов до мене.

— Нема чого ревнувати. Усе давно закінчилося.

— Не треба мене ось так утішати, Бендріксе. Воно не закінчилося ні в неї, ні в тебе. Я був щасливцем. Усі ці роки мав її. Ненавидиш мене?

— Не знаю, Генрі. Колись я думав, що так, а тепер не знаю.

Ми сиділи потемки в кабінеті. Газовий пломінець у каміні давав дуже мало світла, і ми не бачили своїх облич. Тільки з голосу я розпізнавав, коли Генрі плаче. Із пітьми в нас цілився «Дискобол».

— Розкажи мені, Генрі, як це сталося, — сказав я.

— Пам’ятаєш той вечір, коли ми зустрілися в Коммоні? Тижнів три-чотири тому? Того вечора вона дуже застудилася й не хотіла лікуватися. Я навіть не знав, що уражені легені. Сара нікому нічого не казала про цю хворобу.

«Навіть своєму щоденнику не довірилася, — подумав я. — Ані словом вона не обмовилася про недугу. Їй ніколи було хворіти».

— Зрештою Сара лягла в постіль, — вів далі Генрі, — але ніхто б її там не втримав. Слухати не хотіла про лікарів, вона їм не вірить. Тиждень тому вона звелася з ліжка й вийшла — бозна-куди й навіщо. Сказала, що їй треба прогулятися. Я повернувся додому й не застав її. Прийшла близько дев’ятої вечора, зовсім промокла — ще гірше, ніж першого разу. Мабуть, кілька годин ходила під дощем. Усю ніч вона була в гарячці й марила — з кимсь говорила. Не знаю з ким. Не з тобою, Бендріксе, і не зі мною. Я вмовив Сару, щоб таки викликати лікаря. Він сказав, що якби ще тиждень тому призначити пацієнтці пеніцилін, то можна було б її врятувати.

Нам не залишалося нічого іншого, крім як доливати собі віскі. Я думав про Того, що Його висліджував Паркіс за мої гроші. У кінцевому підсумку Він переміг. «Ні, я не маю ненависті до Генрі, — снував я думку. — Я ненавиджу Тебе, якщо Ти існуєш». Пригадалося, Сара сказала Річардові Cміту, що я навчив її вірити. Не знаю, як воно вийшло, але я сам себе ненавиджу, коли подумаю, що втратив.

— Вона померла о четвертій ранку, — мовив Генрі. — Мене не було при ній. Медсестра не покликала вчасно.

— А де ця медсестра?

— Вона дуже акуратно виконала свою роботу й ще перед ленчем пішла звідси, бо в неї був інший нагальний випадок.

— Я б хотів чимось тобі допомогти.

— Ти допомагаєш уже тим, що сидиш тут. Це був жахливий день, Бендріксе. Знаєш, я ніколи не мав справи зі смертю. Завжди гадав, що помру першим, а Сара вже тоді знала б, що робити. Звичайно, якби залишилася зі мною до того часу. У певному розумінні це жіноча справа, як-от пологи.

— Мабуть, тобі лікар допоміг.

— Цієї зими він страшенно зайнятий. Лікар подзвонив до похоронного бюро й викликав службовця. Я б не знав, куди звернутися, бо в нас ніколи не було відповідного довідника. Але лікар не скаже, що робити з її одежею. Тут її повні шафи. Пудра, духи — не викинеш цього добра… Якби в Сари була сестра…

Мій співрозмовник раптом змовк, бо відчинились і зачинилися вхідні двері — так само, як того дощового вечора, коли він сказав, що це прийшла служниця, а я ствердив, що це Сарина хода. Нині ми прислухалися до кроків служниці, що йшла сходами нагору. Дивна річ, яким порожнім може бути дім, хоч у ньому три особи! Ми хильнули, я налив іще.

— У мене тут повно цього віскі, — зауважив Генрі. — Сара знайшла нове джерело…

Він знову обірвав сам себе. Сара стояла в кінці кожної стежки. Годі було хоч якось оминути цю жінку. «Що спонукало Тебе так повестися з нами? — подумав я. — Якби вона не вірила в Тебе, то досі жила б. Ми й далі були б коханцями». Дивно й сумно згадати, що мене колись не влаштовував стан справ. Тепер я радо ділив би Сару з Генрі.

— А похорон? — спитав я.

— Бендріксе, я не знаю, що робити. Трапилась якась дивовижа. Медсестра сказала мені, що в гарячці Сара марила й кликала священика. Принаймні вживала слова «отче, отче», і тут не могло йтися про її рідного батька. Адже не пам’ятала його. Звичайно, сестра знала, що ми не католики. Це розсудлива жінка. Вона втішила Сару. Маю клопіт, Бендріксе.

«Ти міг би принаймні дати спокій бідолашному Генрі, — сердито й гірко подумав я. — Ми цілими роками обходилися без Тебе. Навіщо Ти став втручатися в наші справи, як далекий родич, що повернувся від антиподів?»

— Коли живеш у Лондоні, — розсудив Генрі, — то найпростіша річ — це кремація. До миті, коли медсестра сказала мені про Сару, я думав усе залагодити на Ґолдерз-Ґрин. Службовець похоронного бюро зателефонував до цього крематорію. Там можуть спалити тіло післязавтра.

— Сара маячила, — сказав я. — Не варто зважати на її слова.

— Я подумав, чи не варто порадитися зі священиком у цій справі. Багато з чим Сара крилася. Цілком можливо, що й стала католичкою. Останнім часом вона дивно поводилася.

— Та ні, Генрі, вона ні в що не вірила. Десь так, як ти чи я.

Я хотів, щоб її спалили. Хотів спромогтися сказати: «Воскреси це тіло, якщо можеш».

На відміну від Генрі, я не перестав ревнувати після Сариної смерті. Почувався так, ніби вона живе разом із коханцем, якому віддала перевагу передо мною. Якби ж то змога послати Паркіса, щоб перервав їхнє вічне життя вкупі…

— Ти певен?

— Цілком певен, Генрі.

«Мушу бути обережним, — розмірковував я. — Не смію уподібнитися до Річарда Cміта. Мені не можна ненавидіти, бо інакше повірю в Тебе, на превелику радість — Твою й Сарину. Клею дурня, теревенячи про помсту й ревнощі, а насправді ж потребую тільки того, щоб заповнити собі чимсь голову й забути про незворотність смерті. Тиждень тому досить було спитати Сару: “Пам’ятаєш, як тоді, нашого першого разу, мені забракло шилінга на лічильник?” — і ця сцена ожила б для нас двох. Тепер вона лише для мене. Сара назавжди загубила всі наші спогади й, померши, неначе вкрала в мене частину мого “я”. Втрачаю свою особистість. Це перший етап моєї смерті. Спомини відпадають, як гангренозні руки-ноги».

— Не терплю цієї комедії з молитвами та гробокопачами, — сказав Генрі. — Та якщо Сара так захотіла, то я все влаштую по її волі.

— Сара воліла вийти заміж у цивільній установі, — зауважив я. — Вона не хотіла б, щоб їй влаштували похорон по-церковному.

— Напевно, маєш рацію.

— Реєстрація і кремація, — сказав я, — йдуть у парі.

У темряві Генрі звів голову й видивлявся на мене, ніби запідозрив іронію.

— Передай цю справу в мої руки, — запропонував я. Усе це діялося в тій самій кімнаті, біля того самого каміна, де колись прозвучала моя пропозиція піти від імені Генрі до містера Савіджа.

— Це велика послуга від тебе, Бендріксе.

Він порівну й акуратно налив залишок віскі у скляночки.

— Уже дванадцята, — сказав я, — тобі треба трохи поспати. Якщо зможеш.

— Лікар залишив мені якісь таблетки.

Однак Генрі не хотів залишитися на самоті. Я добре знав, як він почувається. Після дня, проведеного з Сарою, я старався якнайдалі відкласти час одинокості у своїй кімнаті.

— Весь час забуваю, що вона померла, — мовив він.

Усе це й я відчув на собі упродовж того препоганого року — 1945-го, коли прокидаєшся й не пам’ятаєш, що твій любовний роман добіг кінця, що телефонна трубка може озватися будь-чиїм голосом, тільки не Сариним. Тоді вона була така сама мертва, як тепер. Цього року зо два місяці привид болісно обманював мене надією, але вже щез, а біль скоро промине. Щодня буду потрохи вмирати. Як я хотів, щоб це страждання тривало! Поки страждаєш, поти живеш.

— Лягай спати, Генрі.

— Я боюся, що вона присниться.

— Не присниться, якщо заживеш лікареву таблетку.

— Може, тобі дати одну, Бендріксе?

— Ні.

— Ти б не залишився на ніч? Сьогодні паскудна негода.

— Мені байдуже до негоди.

— Зроби мені таку ласку.

— Гаразд, я залишуся.

— Я принесу простирадла та покривала.

— Не завдавай собі клопоту, Генрі, — сказав я, але він пішов. Глянувши на паркет, я докладно пригадав тембр Сариного зойку. На її письмовому столику громадилася безліч усяких речей, і кожну можна було витлумачити, як шифр. «Сара навіть камінця не викинула, — думав я. — Нас розсмішила його чудернацька форма, і ось він лежить як прес-пап’є. Що зробить Генрі з цим камінцем, з геть непотрібною нам пляшечкою лікеру, зі скельцем, відшліфованим морськими хвилями, і з дерев’яним кроликом, якого я знайшов у Ноттинґемі? Забрати ці речі з собою? Бо ж інакше вони опиняться в кошику на сміття, коли господар нарешті візьметься порядкувати. Але чи зможу витримати їх біля себе?»

Я дивився на них, коли прийшов Генрі, нав’ючений покривалами.

— Я забув тобі сказати, Бендріксе. Якщо ти захочеш взяти щось… Навряд чи Сара написала заповіт.

— Ти дуже люб’язний.

— Тепер я вдячний усім, хто її любив.

— Якщо можна, то я візьму цього камінця.

— Вона зберігала дуже дивні речі. Ось тобі моя піжама, Бендріксе.

Він забув принести подушку, і, вклавши голову на валику софи, я уявляв, що відчуваю Сарин запах. Прагнув тих речей, що вже ніколи не матиму. У них немає замінників. Мені не спалося. Я впився нігтями в долоні, як це робила Сара, щоб біль не давав думати. Маятник моїх прагнень втомлено вигойдувався між крайностями: забути і пам’ятати, померти і пожити ще трохи. Нарешті я заснув. Снилося, що я йду вулицею Оксфорд-стрит і непокоюся, бо маю купити подарунок, а в усіх крамницях повно дешевої біжутерії, блискучої в прихованому світлі. Іноді здавалося, що трапилася справді гарна річ; я підходив до вітрини, та зблизька бачив, що це знову підробка, як уся решта. Наприклад, якась бридка зелена пташка з червоними очима, що мали видаватися рубінами. Часу було обмаль, я бігав від крамнички до крамнички. Раптом із однієї з них вийшла Сара. Я знав наперед, що вона мені допоможе.

— Ти щось купила, Саро? — озвався я.

— Не тут, — відповіла вона. — Там далі продають гарненькі пляшечки.

— Не маю часу. Допоможи мені, — попросив я. — Треба щось знайти, бо завтра день народження.

— Не турбуйся, — сказала вона. — Завжди щось та й знайдеться. Не журися.

І я враз заспокоївся. Оксфорд-стрит розширилася й стала великим полем, покритим сірим туманом, а я, йдучи босоніж по росі, спіткнувся в колії і прокинувся. У вухах ще звучали слова «не журися» — як шепіт, як відголос літа з часів дитинства.

У пору сніданку Генрі ще спав, і служниця, Паркісова змовниця, принесла мені на таці каву та грінки. Вона розсунула штори. За вікном сльота обернулась у сліпучий снігопад. Ще заспаний і затуманений від приємного сну, я здивувався, що повіки дівчини набухли від плачу.

— Що сталося, Мод? — спитав я.

Розгнівавшись, вона поставила тацю й вийшла з кімнати. Тільки тоді я прийшов до тями в порожньому житлі й порожньому світі. Пішов нагору й заглянув до Генрі. Він і далі спочивав у глибині наркотичного сну, усміхнений, як пес, і я йому позаздрив. Тоді я зійшов донизу й спробував узятися до грінок.

Пролунав дзвінок, і Мод повела когось нагору сходами. Мабуть, службовця похоронного бюро, бо було чути, що відчинилися двері кімнати для гостей. Він прийшов подивитися на мертву Сару. Я цього не зробив, та й не хотів, бо це все одно, що побачити її в обіймах іншого чоловіка. Когось таке може збуджувати, але не мене. Ніхто б не змусив мене стати звідником смерті. Спробувавши зосередитися, я силкувався на роздуми: «Тепер, коли вже справді настав кінець, треба починати все спочатку. Якщо ти колись закохався, то зможеш це зробити ще раз». Але не вдалося себе переконати. Складалося враження, що з мене вивітрився весь статевий потяг.

Ще один дзвінок. Скільки в цьому домі справ залагоджують, поки Генрі спить! Цього разу Мод зайшла до мене.

— Там прийшли до містера Майлза, — сказала вона, — а я не хочу його будити.

— Хто прийшов?

— Той приятель місіс Майлз, — відповіла служниця, вперше й востаннє визнавши свою участь у нашій нікчемній співпраці.

— Приведіть його сюди.

Я відчував свою величезну перевагу над Cмітом, зодягнений у господаревій піжамі, сидячи в господининій вітальні й знаючи про нього дуже багато, тоді як він про мене — нічого. Прибулець ніяково дивився на мене й пускав на паркет крапельки з розталого снігу.

— Колись ми зустрілись, — озвався я. — Я приятель місіс Майлз.

— З вами був хлопчик.

— Еге ж.

— Я прийшов побачитися з містером Майлзом, — сказав він.

— Ви вже чули новину?

— Саме тому я тут.

— Містер Майлз спить. Лікар дав йому снодійні таблетки. То був великий удар для нас, — по-дурному додав я.

Cміт розглядався по кімнаті. На Седар-роуд Сара приходила з нізвідки й, мабуть, видавалася йому позбавленою вимірів, як з’ява зі сну. Але ось ця вітальня надала їй матеріальності. Кімната — це теж Сара. Талий сніг помалу набирався на порозі, неначе горбик землі з-під лопати. Тривав похорон кімнати, як і Сари.

— Прийду пізніше, — тоскно мовив Сміт і повернувся боком, потворною щокою, до мене. «Ось чого торкнулися її губи, — подумав я. — Сара завжди легко давалася підманути на співчутті».

— Я прийшов побачитися з містером Майлзом, — тупо повторив він, — і висловити йому…

— У таких випадках зазвичай пишуть.

— Я гадав, що в чомусь придамся, — мляво відповів Сміт.

— Не варто вам навертати містера Майлза.

— Навертати? — перепитав він, очевидно збентежений і спантеличений.

— Переконувати, що від неї нічого не залишилося. Що це кінець. Цілковите знищення.

— Я хочу побачити її, ото й усе, — зненацька запалився він.

— Містер Майлз нічого про вас не знає. Не дуже тактовно ви повелися, Cміте, що прийшли сюди.

— Коли похорон?

— Завтра, на цвинтарі Ґолдерз-Ґрин.

— Вона не хотіла б цього, — заскочив мене зненацька Сміт.

— Вона ні в що не вірила, — заперечив я. — Була не більш побожна, ніж ви, як ото стверджуєте про себе.

— Невже ніхто з вас не знає? Вона хотіла стати католичкою.

— Нісенітниця.

— Вона мені написала. Твердо постановила. Хоч що я казав, та до неї не доходило. Вона розпочала… катехізацію. Здається, таке слово вживають католики?

«Отже, у неї були ще якісь секрети, — подумав я. — Про них вона навіть не згадала в щоденнику, як і про хворобу. Чи багато ще випаде мені дізнатися?» Ця думка була як розпач.

— Це вас шокувало, хіба ні? — єхидно спитав я, захотівши позбутися болю й передати його Смітові.

— Звичайно, я розсердився. Але ж це неможливо, щоб усі ми мали одні й ті самі переконання.

— Зазвичай ви стверджували зовсім інше.

Він глянув на мене так, ніби здивувався з моєї неприязні, і спитав:

— Вас часом не Морісом звати?

— Так.

— Я чув про вас від неї.

— А я про вас читав. Вона пошила в дурні нас обох.

— Я був нерозсудливий, — згодився Сміт. — Чи не зміг би я її побачити? Як гадаєте?

На сходах затупали важкі чоботи чоловіка з похоронного бюро. Скрипнув той самий східець.

— Вона лежить нагорі. Перші двері ліворуч.

— А якщо містер Майлз…

— Ви його не розбудите.

Поки він повернувся, я встиг одягтися.

— Дякую вам.

— Не дякуйте, — відрубав я. — Вона не моя, як і не ваша.

— Не маю права просити, — сказав Сміт, — але я б хотів, щоб ви… Я ж знаю, що ви кохали її… — І він додав, немовби ковтаючи гірку піґулку: — І що вона вас кохала.

— Про що вам ідеться?

— Щоб ви для неї щось зробили.

— Для неї?

— Постарайтеся, щоб її поховали по-католицькому. Їй би цього хотілося.

— Яка тепер різниця?

— Для неї, мабуть, уже немає різниці. Але нам завжди виходить на добре бути великодушними.

— А що в мене спільного з цією справою?

— Вона не раз казала, що її чоловік дуже шанує вас.

Сміт таки перебрав міру абсурду. Мені закортіло розвіяти сміхом мертвечину цієї похованої кімнати. Я сидів на софі й трясся разом із нею. Подумати тільки: нагорі лежить мертва Сара, спить Генрі з ідіотською усмішкою, а внизу обговорюють похорон два коханці: перший з плямами, а другий колись найняв містера Паркіса, щоб той посипав першому кнопку дверного дзвінка. Зо сміху мені текли по щоках сльози. Якось під час бомбардування я бачив чоловіка, що реготав біля руїн оселі, під якими загинули його жінка й діти.

— Не розумію, — проказав Cміт, стиснувши правий кулак, наче для самозахисту. Дуже багато чого ми не розуміли. Біль, ніби незбагненний вибух, збив нас докупи. — Піду вже, — додав він і потягнувся лівою рукою до клямки. Навряд чи Сміт був шульгою, тож мені спала на думку дивна підозра.

— Ви вже вибачайте. Я сам не свій. Ми всі в такому стані, — перепросився я й простягнув Смітові правицю. Повагавшись, він доторкнувся до неї лівою рукою. — Cміте, — повів я далі, — що там у вашому кулаці? Ви щось узяли з її кімнати?

Сміт розтулив кулака й показав пасмо волосся.

— Це все, — мовив він.

— Ви не мали на те жодного права.

— Тепер вона нікому не належить.

Почувши ці слова, я раптом побачив, чим тепер стала Сара: рештками, які чекають, щоб їх прибрали звідси. Хочеш пасмо волосся — бери. Можеш також обстригти нігті й узяти собі обрізки, якщо вважаєш їх цінністю. Можна поділити її мощі, як святої, між усіма охочими. Скоро її спалять, то чого ж не мав би кожен запопасти те, що бажає? А я, дурень, оті три роки гадав, що вона так чи сяк, але належить мені. Ми не належимо нікому, навіть самим собі.

— Пробачте, — сказав я.

— Знаєте, що вона мені написала?.. І то тільки чотири дні тому? — спитав він, а я гірко подумав, що Сара знайшла час написати йому, але не мала часу подзвонити мені. — Вона написала: «Моліться за мене». Хіба не дивно — просити, щоб я молився за неї?

— І що ж ви зробили?

— Я помолився, коли дізнався, що вона померла.

— Ви знаєте хоч якісь молитви?

— Ні.

— Мабуть, не годиться молитися до Бога, у якого не віриш.

Я вийшов на вулицю зразу за Смітом. Не було сенсу чекати, поки Генрі прокинеться. Рано чи пізно йому доведеться, як довелося мені, стати віч-на-віч зі своєю самотністю. Спостерігаючи рвучку ходу Cміта, що йшов попереду Коммоном, я розмірковував: «Істеричний тип. Невіра може бути таким самим породженням істерії, як і віра». Волога потоптаного багатьма перехожими снігу просочувалася крізь мої підошви й нагадувала росу з сьогоднішнього сну; а коли я спробував пригадати звучання слів «не журися», це мені не вдалося. Я не вмів імітувати Сарин голос. Навіть передражнювати не вмів. Коли пробував відтворити його в пам’яті, виходив якийсь безособовий голос, що міг би належати першій-ліпшій жінці.

Починаю її забувати. Треба зберігати грамофонні платівки — так само, як фотографії.

Битими східцями я піднявся до холу. Крім вітража, тут усе було інше, ніж тої ночі в 1944-му. Ніхто не знає початку будь-чого. Сара справді вважала, що кінець почався тоді, коли вона побачила моє нерухоме тіло. Нізащо не визнала б, що зворотний відлік пішов значно раніше — відколи стали рідшати телефонні дзвінки з різних неістотних причин, а я став сваритися з нею, відчувши загрозу нашій любові. Ми заглядали ген поза кінцеву межу кохання, але тільки я знав шлях, яким нас до неї несе. Якби бомба впала на рік раніше, то Сара не склала б цієї обітниці. Зірвала б нігті, видобуваючи мене з-під дверей. Коли доходиш до межі своїх людських можливостей, доводиться обманювати самого себе вірою в Бога, — на зразок ґурмана, що потребує дедалі вишуканіших соусів до страв. Окинувши оком по-тюремному чистий хол, помальований огидною зеленою фарбою, я подумав: «Сара хотіла, щоб мені випав той другий шанс. Ось він — пусте життя, без запаху, без зарази, тюремне життя… — і звинуватив її за молитви, що нібито все змінили: — Чим я завинив перед тобою, що ти мусила покарати мене життям?» Сходинки й перила скрипіли від новизни весь шлях нагору. Сара ні разу не ступила на ці оновлені сходи. Навіть ремонт будинку сприяє тому, щоб забути її. У час, коли все змінюється, треба позачасового Бога, щоб допоміг пам’ятати. Чи я й досі кохаю, чи тільки шкодую за втраченим коханням?

Я увійшов до своєї кімнати. На столі лежав лист від Сари.

Ось уже понад добу її нема, а перед тим вона ще більше пробула непритомною. Як могло статися, що цей лист так довго мандрував через клапоть парку? І тут я зауважив, що Сара переплутала номер мого будинку. Просочилася дрібка колишньої гіркоти. Два роки тому вона не забула б номера.

Сама думка про те, що перед очима постане її письмо, була така болюча, що я мало не спалив нерозпечатаного конверта, але цікавість буває сильнішою від болю. Лист написано олівцем — мабуть, через те, що це зроблено в ліжку:

«Найдорожчий Морісе, я хотіла написати до Тебе ще вчора ввечері, тільки-но Ти пішов до себе, але, повернувшись додому, я почувалася доволі погано, і через те Генрі наробив переполоху. Я пишу, а не телефоную, бо не змогла б слухати, як дивно змінюється Твій голос від новини, що я не виїду з Тобою. Я ж таки не зроблю цього, Морісе, найдорожчий мій Морісе. Кохаю Тебе, але не можу зустрічатися з Тобою. Не знаю, як мені жити з цим болем і з цією тугою. Весь час благаю Бога, щоб не був суворий до мене й не тримав мене на цьому світі. Дорогий Морісе, мені, як і кожній людині, кортить погнатися за двома зайцями. Два дні перед тим, як Ти подзвонив, я прийшла до священика й сказала, що хочу стати католичкою. Призналася йому про Тебе і про свою обітницю. Я доводила, що Генрі вже мені не чоловік, бо ж не сплю з ним принаймні відтоді, як минув рік наших із Тобою зустрічей. Та й навряд чи можна назвати шлюбом реєстрацію в цивільній установі. Я спитала, чи можна мені стати католичкою й вийти за Тебе заміж. Знала наперед, що Ти нічого не матимеш проти вінчання. Щоразу, перш ніж спитати, я мала таку надію… Як ото відчиняєш віконниці в новому будинку й сподіваєшся побачити краєвид, а кожне вікно виходить на глуху стіну. Я чула від священика тільки “ні”, “ні” й “ні”. Тобто я не зможу вийти за Тебе, не зможу з Тобою зустрічатися, якщо стану католичкою. “Ну його к чорту оте святенницьке кодло! — подумала я й вийшла з кімнати цього отця. Ще й дверима грюкнула, щоб показати йому, як я ставлюся до священиків. — Вони стоять між нами і Богом, — міркувала я. — Бог милосердніший від них… — А тоді вийшла з церкви, побачила розп’яття, і мені спало на гадку: — Звичайно, Він милосердний, та тільки якесь дивне це милосердя. Іноді воно видається карою”. Морісе, найдорожчий мій, у мене страшенно болить голова, почуваюся дуже погано. Якби ж то я не була така міцна, як кінь! Не хочу без Тебе жити. Знаю, що колись зустріну Тебе в Коммоні, і тоді мені буде байдуже до Генрі, до Бога, до всього. Але що з того, Морісе? Я вірю, що Бог є. Вірю в усі ці церковні премудрощі; не знайдеться чогось такого, у що б я не повірила. Нехай собі поділять Трійцю на дванадцять частин, а я віритиму. Нехай собі хоч звідки відкопають докази, що Христа вигадав Пілат, аби дістати підвищення на службі, а я й далі віритиму. Я підхопила віру, як заразну хворобу. Віра прикипіла до мого серця так само, як і любов. Я нікого не любила так, як Тебе, і ніколи так не вірила, як тепер. Я упевнилась, а раніше ні в чому не була певна. Коли Ти із закривавленим обличчям став на порозі кімнати, я раз і назавжди набралася певності, хоча тоді ще не усвідомлювала цього. Я поборювала віру довше, ніж любов, а тепер мені вже нíчого боротися.

Морісе, коханий мій, не сердься. Пожалій мене, тільки не сердься. Я обманщиця й кривляка, але тут не може бути й мови про обман та кривляння. Колись я вважала, що знаю себе й можу відрізнити правильне від хибного, а Ти навчив мене не бути такою певною. Ти очистив мене від брехні й самообману, як ото робітники очищають дорогу від каміння, щоб нею пройшов хтось дуже шанований. Ось Він і прийшов. Ти сам розчистив Йому дорогу. Пишучи, Ти стараєшся відображати правду і навчив мене прагнути її. Ти завжди дорікав мені, коли я обманювала, і питав мене: “Ти справді так гадаєш чи тільки хочеш так гадати?” Ось бачиш, у всьому Ти, Морісе, і винен. Благаю Бога, щоб Він не тримав мене при ось такому житті».

Більше нічого не було. Мабуть, Сара мала дар діставати відповідь на свої молитви, ще не проказавши їх. І справді, вона ж почала вмирати вже того вечора, коли, прийшовши з дощу, застала мене з Генрі. Якби я писав роман, то на цьому місці й поставив би крапку. Завжди бо вважав, що роман має десь дійти кінця, але тепер доходжу висновку, що всі ці роки мій реалізм стояв на хибній основі, адже в житті ніщо не закінчується. Хіміки стверджують, що матерія ніколи не щезає остаточно й безповоротно. Математики стверджують, що коли йдеш у кімнаті й кожний наступний крок удвічі коротший від попереднього, то ніколи не доберешся до стіни. Яким же я був би оптимістом, коли б вирішив, що тут і кінець цій історії! Ось тільки, як і Сара, я б не хотів бути міцним, наче кінь.

Розділ 2

Я спізнився на похорон. Подався до центру міста, щоб побачитися з таким собі Вотербері. Той мав написати статтю про мою творчість для невеликого журналу. Перед тим я вагався, чи варто їхати на цю зустріч, чи ні. Добре знав, що в цій статті автор пишномовними фразами відкриє глибинний підтекст, не знаний мені самому, і виявить вади, які вже намуляли мені очі. А наприкінці він поблажливо помістить мене, либонь, трохи понад Моемом, бо ж той здобув популярність, а я наразі ще не дійшов до такого гріха. Попри те що я й досі трохи відстрашую своїми невдачами, критики з журнальчиків, наче кмітливі нишпорки, вміють винюхати мою майбутню удачу.

І чого б то мені вагатися? Я ж не мав охоти зустрітися з Вотербері й цілком певно не хотів, щоб про мене писали. Я ж втратив потяг до письменницької роботи, і мене вже ніхто не зможе ні втішити похвалою, ні вразити хулою. Починаючи той роман про високопоставленого чиновника, я ще був повен завзяття, та, коли мене покинула Сара, розпізнав у своїй праці нікчемний наркотик на зразок сигарет, з яким можна нидіти тижнями й роками. Якщо після смерті ми перетворюємося в ніщо (я ще намагаюся в це вірити), то який сенс залишати після себе книжки, крім пляшок, одежі й дешевої біжутерії? А якщо правда на боці Сари, то яке ж мізерне значення мистецтва! Мабуть, я вагався просто від самотності. Не мав що робити перед похороном і захотів підкріпитися скляночкою-другою. Можеш занедбати роботу, але аж ніяк не правила поведінки й не смієш дозволити собі нервовий зрив на людях.

Вотербері чекав мене у винному барі на Тотнем-Корт-роуд. Зодягнений у чорні вельветові штани, критик курив дешеві сигарети й мав при собі дуже молоду дівчину, значно вищу на зріст, ніж він, і занадто вже гарну, як на нього. Вона мала на собі подібні штани, курила такі самі сигарети й звалася Сільвією. Зразу було видно, що з цього Вотербері в неї почалося довге учнівство й наразі триває стадія імітування наставника. Цікаво, куди вона дійде з таким виглядом, з такими бистрими добрими очима і з таким волоссям — золотим, як на старовинних мініатюрах. Чи пам’ятатиме за якихось десять років свого наставника Вотербері й цей винний бар? Мені стало шкода цього критика — такого гордого, такого поблажливого до нас двох, а тимчасом приреченого на поразку. «Еге ж, — подумав я, зловивши її погляд з-понад склянки в мить, коли Вотербері молов щось дуже вже дурне про потік свідомості, — я міг би хоч зараз відбити в нього Сільвію. Його статті в тонких паперових обкладинках, а мої книжки в солідних полотняних палітурках. Вона знає, що від мене можна більше навчитися». А однак цей бідолаха ще мав нахабство осаджувати дівчину, коли вона час від часу вставляла просте людське слово, зовсім не високоінтелектуальне. Я хотів був застерегти його про марне майбутнє, але замість того вихилив другу склянку хересу й сказав:

— Не можу тут довго затримуватися. Мушу піти на похорон на Ґолдерз-Ґрині.

— Похорон на Ґолдерз-Ґрині! — вигукнув Вотербері. — Неначе одного з ваших героїв. Його поховали б саме на цьому цвинтарі, правда?

— Не я вибрав місце поховання.

— Життя наслідує мистецтво.

— Це хтось із ваших приятелів? — співчутливо спитала Сільвія, і Вотербері сердито подивився на неї, почувши таку недоречність.

— Так.

Я бачив, що вона пробує здогадатися: чоловік? жінка? чи близьке було приятелювання? — і мені це сподобалося. Отже, для Сільвії я людина, а не письменник. Людина, що переживає смерть приятелів, ходить на їхні похорони, відчуває насолоду й біль, іноді навіть потребує втішання, а не просто вправний ремісник, «твори якого, мабуть, більше заслуговують на прихильність, ніж твори містера Моема, хоча ми, звичайно ж, не можемо класифікувати їх так високо, як…»

— Як ви дивитеся на Форстера? — спитав Вотербері.

— На Форстера? Ой, вибачте. Якраз думаю, чи довго добиратися до кладовища.

— Хвилин сорок, — втрутилася Сільвія. — Вам доведеться почекати едґверського поїзда.

— На Форстера… — повторив роздратований Вотербері.

— А від залізничної станції треба їхати автобусом, — додала Сільвія.

— Сільвіє, містер Бендрікс прийшов сюди не для того, щоб говорити про транспорт до Ґолдерз-Ґрина.

— Пробач, Пітере. Я подумала, що…

— Перш ніж подумати, порахуй до шести, — обірвав її Вотербері. — А тепер чи могли б ми повернутися до Форстера?

— Та чи варто? — спитав я.

— Це було б цікаво, адже ви належите до різних шкіл…

— То він належить до школи? А я про себе навіть і не знав чогось такого… Ви пишете підручник?

Сільвія усміхнулась, і він це зауважив. Я відчув, що з цієї миті Вотербері гостритиме свій ланцет критика, але мені було байдуже. Байдужість подібна до пихи, і він, напевно, подумав, що я запишався.

— Мені справді пора йти, — сказав я.

— Ви ж тут щойно п’ять хвилин, — заперечив він. — Справді важливо, щоб стаття вийшла належною.

— Справді важливо не запізнитися на похорон.

— Не розумію вас.

— Я сама їду до Гампстеда, — докинула Сільвія. — Покажу вам, куди їхати.

— Ти мене про те не попередила, — підозріливо проказав Вотербері.

— Ти ж знаєш, що я кожної середи відвідую маму.

— Сьогодні вівторок.

— Тоді не доведеться їхати завтра.

— Дуже мило з вашого боку, — сказав я. — Я радий, що ви підтримаєте мені компанію.

— В одній із ваших книжок ви використали потік свідомості, — квапливо випалив Вотербері. — Чому ви облишили цей метод?

— Ох, не знаю. А чому хтось змінює квартиру?

— Ви відчули, що він невдалий?

— Я відчуваю, що всі мої книжки невдалі. Що ж, до побачення, Вотербері.

— Я вам надішлю номер журналу зі статтею, — сказав він так, ніби погрожував.

— Дякую.

— Не запізнися, Сільвіє. О пів на сьому на «трійці» буде програма Бартока.

Удвох ми рушили в нетрі Тотнем-Корт-роуд.

— Дякую вам за те, що поклали край цій забаві, — сказав я.

— Ой, я ж бачила, що ви хочете піти з неї.

— Як вас на прізвище?

— Блек.

— Сільвія Блек. Гарне поєднання. Аж занадто гарне.

— Це була велика приязнь?

— Так.

— Жінка?

— Так.

— Співчуваю, — сказала Сільвія. Мені здалося, що так воно й є. Цій дівчині треба ще багато чого навчатися — літератури, музики, мистецтва одягатися й провадити розмову, але аж ніяк не людяності. Разом ми забралися в переповнений вагон метро й, стоячи поруч, ухопилися за підвішені петлі. Близькість її тіла пригадала мені, що таке прагнення. Невже так буде завжди? Не прагнення, тільки спогади про нього? Сільвія повернулася боком, щоб пропустити пасажира, який увійшов на зупинці «Ґудж-стрит», і я відчув дотик її стегна як щось таке, що сталося дуже давно.

— Досі я ні разу не бував на похоронах, — сказав я, щоб зав’язати розмову.

— Отже, ваші батьки ще живі?

— Батько живе. Мати померла, коли я був у школі, в іншому місті. Я думав, що мені дадуть кілька вільних днів, але батько вирішив, що для мене це стало б ударом. Так воно й минулося. Тільки й того, що в день, коли надійшло повідомлення про смерть, мені дозволили не відробляти уроків.

— Я б не хотіла, щоб мене спалили.

— Волієте черв’яки?

— Так.

Наші голови були так близько, що можна було говорити дуже тихо, але ми не бачили одне одного через тисняву.

— А мені однаково, — сказав я й тут же здивувався, що силкуюся на брехню. Мені зовсім не однаково, це ж я відмовив Генрі від католицького похорону.

Розділ 3

Учора Генрі похитнувся у своїй постанові. Пополудні зателефонував мені й попросив прийти. Дивно, як ми зблизилися після Сариної смерті. Тепер він покладався на мене так, як колись на Сару, бо я був давній знайомий у цьому домі й навіть подумував, чи не запропонує Генрі жити разом із ним і що я йому на те скажу. Якщо йдеться про те, щоб забути Сару, то нíчого вибирати між двома домами: вона належала до обох.

Коли я прийшов, Генрі ще був затуманений снодійним. Якби не те, то мав би я з ним більше клопоту. У кабінеті на краєчку крісла нерухомо сидів чоловік із кислим кістлявим обличчям — напевно, один із тих редемптористів, які щонеділі відправляють пекельну месу в темній церкві, де я востаннє бачив Сару. Очевидно, він із самого початку викликав до себе антипатію Генрі, і це пішло мені на користь.

— Це містер Бендрікс, письменник, — відрекомендував Генрі. — Це отець Кромптон. Містер Бендрікс був щирий приятель моєї дружини.

Мені здалося, що Кромптон уже це знає. Ніс збігав по його обличчі, як контрфорс по стіні. Може, саме цей отець і зачинив із грюкотом двері надії перед Сарою.

— Добрий день, — сказав священик з такою ворожістю, що здалося, ніби ось-ось пролунають слова про книжку, свічку й дзвін[6].

— Містер Бендрікс дуже допоміг мені залагодити справи, пов’язані з похороном, — пояснив Генрі.

— Якби я знав, то запропонував би вам позбутися цих клопотів і передати їх мені.

Був час, що я ненавидів Генрі. Тепер моя ненависть видавалася дріб’язком. Генрі — це жертва, як і я, а переможець — ось цей понурий чолов’яга в блазенському комірці.

— Навряд чи ви впорались би з цими клопотами, — втрутився я. — Ви ж проти кремації.

— Я влаштував би католицький похорон.

— Вона не католичка.

— Вона висловила бажання перейти на цю віру.

— Хіба цього досить?

Отець Кромптон виклав формулу, як банкноту:

— Ми визнаємо охрещеним того, хто прагне таким стати.

Банкнота лежала поміж нас й очікувала, що її хтось підбере. Ніхто не ворухнувся.

— Ще є час скасувати все умовлене, — сказав священик. — Звільню вас від цих клопотів.

Він говорив так, неначе звертався до леді Макбет і застерігав, умовляв її, обіцяючи дати для очищення рук щось краще, ніж усі пахощі Аравії.

— Невже це справді так важливо? — раптом спитав Генрі. — Звичайно, я не католик, але не розумію…

— Вона була б щасливіша…

— Це ж чому?

— Містере Майлз, Церква не тільки покладає обов’язки, але й дає привілеї. Є заупокійні відправи. Регулярно звучать молитви. Ми пам’ятаємо наших небіжчиків, — додав священик насамкінець, а я, розсердившись, подумав: «Як саме ви пам’ятаєте їх? З вашими теоріями все гаразд. Ви проповідуєте важливість кожної людини. Кажете, що на наших головах полічено всі волоски, а я й досі відчуваю дотик її волосся до моєї руки, досі пам’ятаю пушок тонюсіньких волосків на крижах, коли вона долілиць лежала на моєму ліжку. Ми теж пам’ятаємо наших небіжчиків — по-своєму».

— У нас нема жодної підстави думати, що вона стала католичкою, — не моргнувши оком, збрехав я. Бачив, що мій приятель розм’як.

— Правда, медсестра таки сказала… — почав був Генрі, але я перебив його:

— Небіжка марила перед смертю.

— Я б не посмів накидатися вам, містере Майлз, — вів своє отець Кромптон, — якби не мав на те вагомої підстави.

— Я дістав листа від місіс Майлз за менш ніж тиждень перед її смертю, — сказав я. — Чи давно ви її бачили?

— Десь у той самий час. П’ять-шість днів тому.

— Дуже дивно, що в листі ані словом не згадано про вашу зустріч.

— Можливо, містере… містере Бендрікс, вона не довіряла вам.

— Можливо, отче, ви трішки квапитеся з висновками. Люди можуть цікавитися вашою вірою, розпитувати про неї, але це ще не означає, що всі вони прагнуть стати католиками. — Я швидко звернувся до Генрі: — Уже нема сенсу щось змінювати. Дано розпорядження, запрошено приятелів. Сара не була фанатичкою. Хто-хто, а вона б не хотіла завдавати комусь клопоту задля примхи. Зрештою, — вів я далі, втупившись у Генрі, — це ж буде цілком християнський обряд. Хоча Сара навіть не християнка. Принаймні ми не помічали ознак того, що вона вірувала. Але ти завжди можеш дати отцеві Кромптону гроші на месу…

— Це зайве. Вранці я вже відслужив першу месу. — Священик ворухнув складеними на стегнах руками — перший злам скам’янілої нерухомості. Неначе посунувся й похитнувся міцний мур після падіння бомби. — Щодня згадуватиму її, відправляючи службу Божу.

— Дякую, отче, — сказав Генрі з таким полегшенням, ніби справу вже залагоджено, і підсунув гостеві пачку сигарет.

— Мабуть, не годилося б казати вам, містере Майлз, такі дивні й непідхожі речі, але мені здається, що ви не усвідомлюєте, якою доброю жінкою була ваша дружина.

— Для мене вона була всім, — признався Генрі.

— Багато хто її любив, — зауважив я.

Отець Кромптон повернув на мене очі, немов учитель, якого перебив нахабний хлопчисько із задньої парти.

— Може, замало любив, — відрубав він.

— Що ж, — сказав я, — повернімося до справи, яку ми обговорювали. Гадаю, ми вже не в змозі щось змінити, отче. Крім того, це викликало б плітки. Ти ж не хочеш пліток, Генрі? Га?

— Ні. О ні!

— У «Таймсі» вже поміщено оголошення. Довелося б внести правки. Люди помічають такі речі. Це викликало б небажаний поголос. Кінець кінцем, ти ж відомий чоловік, Генрі. Тоді й телеграми треба було б порозсилати. Багато хто вже доручив завезти вінки до крематорію. Ви розумієте, що я маю на увазі, отче.

— Не зовсім.

— Ваше побажання нерозсудливе.

— Здається мені, містере Бендрікс, що у вас дуже дивна система цінностей.

— Ви ж не вважаєте, отче, що кремація перешкодить тілу воскреснути?

— Звісно, не перешкодить. Я вже виклав свої аргументи. Якщо містер Майлз вважає їх не дуже переконливими, тоді нема про що говорити.

Священик звівся з крісла. Який же він потворний! Сидячи, він принаймні справляв враження могутності, але, вставши на коротенькі ніжки, виявився несподівано маленьким. Здавалося, отець віддалився бозна-куди.

— Якби ви прийшли трохи раніше, отче… — пожалкував Генрі. — Прошу вас, не подумайте…

— Я не думаю про вас нічого поганого, містере Майлз.

— Напевно, про мене думаєте, отче? — виклично спитав я.

— Не турбуйтеся, містере Бендрікс. Хоч що вчините, та їй ви вже не нашкодите.

Гадаю, сповідь навчає священика розпізнавати ненависть. Отець Кромптон подав Генрі руку, відвернувшись від мене. Я хотів сказати: «Помиляєтеся. Я ненавиджу не Сару. І щодо Генрі теж помиляєтеся. Це він розбестив її, а не я. — Я хотів захиститися: — Я любив її», — адже, без сумніву, сповідь навчає священика розпізнавати й любов.

Розділ 4

— Наступна зупинка — Гампстед, — сказала Сільвія.

— То ви тут вийдете, щоб провідати матір?

— Я могла б поїхати до Ґолдерз-Ґрина й показати вам дорогу. У вівторок я її не відвідую.

— То був би чин милосердя, — зауважив я.

— Якщо хочете встигнути, то вам доведеться взяти таксі.

— Гадаю, не біда, якщо я запізнюся на початок обряду.

Провівши мене до площі перед станцією, Сільвія хотіла повернутися назад. Дивно, чому ця дівчина завдала собі стільки труду. Я ніколи не бачив у собі якихось рис, що могли б подобатися жінкам, а тепер і поготів. Горе й розчарування подібні до ненависті, людина стає потворною від гіркоти та жалю до себе. Ще й яким егоїстом на додачу! Я нічого не міг дати Сільвії, не хотів стати одним із її наставників і потребував її краси тільки як захисту, боячись потрапити безборонним і самотнім на найближчих півгодини під пильне око тих, що з моєї поведінки намагатимуться визначити, ким я був Сарі й хто кого покинув.

— Я ж не можу піти туди в такій одежі, — заперечила Сільвія, коли я попросив підтримати мені компанію. Видно було, що дівчина рада з такого прохання. Цілком певно, що я міг би хоч зараз відбити її у Вотербері. Його час добіг кінця. Якби я захотів, то критик слухав би Бартока на самоті.

— Ми станемо позаду, — сказав я. — Вас сприймуть як випадкову перехожу.

— Принаймні чорні, — кивнула вона на свої штани.

У таксі я багатообіцяльно поклав руку на її стегно, хоч не мав наміру додержати обіцянку. Димів комин крематорію, на посипаних гравієм алейках калюжі покрилися тонким льодком. Нас проминало багато людей — жалібників із попередньої кремації, які видавалися такими радісними та збудженими, ніби вони покинули нудну гостину й тепер можуть уволю повеселитися.

— Он туди йти, — вказала Сільвія.

— Ви добре знаєте це місце.

— Два роки тому тут спалили мого тата.

Поки ми добралися до каплиці, усі вже виходили з неї. Надто довго мене загаяли розпитування про потік свідомості. Мене кольнув якийсь дивний міщанський жаль — я ж так і не побачив Сари наостанок. Майнула понура думка, що це її дим зноситься понад приміськими садами. Плачучи, наосліп вийшов самотній Генрі й не зауважив мене. Нікого іншого я не знав, крім сера Вільяма Маллока, що був у циліндрі. Докірливо глянувши на мене, сер швидко пішов далі. П’ять-шість осіб видавалися чиновниками. Чи був серед них Данстан? Втім, це не дуже важливо. Кількох чоловіків супроводжували дружини. Кого-кого, а тих таки втішила церемонія, про це виразно свідчили їхні капелюшки. Зі смертю Сари кожна жінка почулася безпечніше.

— Пробачте, — озвалася Сільвія.

— Це не ваша провина.

«Якби ми її забальзамували, — міркував я, — ці дружини ніколи б не почулися в безпеці. Сарине тіло, хоч і мертве, усе одно залишалося б зразком, за яким можна було б судити про їхні живі тіла».

З каплиці вийшов Cміт і швидко зачалапав по калюжах, ні до кого не обізвавшись.

— Картери запросили нас на вік-енд десятого числа, — сказала якась жінка.

— Може, я вже піду? Як гадаєте? — спитала Сільвія.

— Ні-ні, — відповів я. — Мені приємно, коли ви поруч.

Підійшовши до дверей каплиці, я заглянув усередину. Похила доріжка до печі була порожня, люди виносили старі вінки й вносили нові. У кутку стояла навколішки й молилася стара жінка — недоречна, як актриса з іншої п’єси, застукана зненацька несподівано піднятою завісою. Ззаду пролунав знайомий голос:

— Приємно й сумно побачити вас, сер, у цьому місці, де забувається давня кривда.

— І ви сюди прийшли, Паркісе! — вигукнув я.

— Я побачив оголошення в «Таймсі», сер, і відпросився в містера Савіджа на пообіддя.

— Ви завжди стежите за вашими «даними особами» аж до цього місця?

— Сер, то була дуже мила леді, — докірливо мовив Паркіс. — Колись вона спитала мене, як пройти туди-то, не знаючи, навіщо я вештаюся на вулиці. А на вечірці в Майлзів подала мені фужер хересу.

— Південноафриканського? — жалібно спитав я.

— Не знаю, сер, але як вона його подала… Ой, небагато таких, як вона. І мій малюк теж… Весь час її згадує.

— Як він, Паркісе?

— Недобре, сер. Геть погано. Дуже болить йому живіт.

— Чи звернулися ви до лікаря?

— Ще ні, сер. Я вважаю, що все має вирішувати сама природа. До певної межі.

Обвівши оком кілька групок незнайомців, що всі знали Сару, я запитав:

— Що це за люди, Паркісе?

— Ось цієї молодої леді я не знаю, сер.

— Вона зі мною.

— Пробачте. Он там далеко — сер Вільям Маллок.

— Знаю його.

— Джентльмен, що обійшов калюжу, — це начальник відділу, у якому працює містер Майлз.

— Данстан?

— Саме так, сер.

— Ого, скільки ви знаєте, Паркісе!

Я гадав, що ревнощі вже вмерли. Вважав, що буду ладен ділитися Сарою з ким хоч, аби тільки вона ожила, але тут сам вигляд Данстана розбудив у мені колишню ненависть.

— Сільвіє! — окликнув я, неначе Сара могла мене почути. — Де ви сьогодні вечеряєте?

— Я пообіцяла Пітерові…

— Пітерові?

— Вотербері.

— Викиньте його з голови.

«Ти тут? — спитав я Сару. — Дивишся на мене? Поглянь, як я обходжуся без тебе. Це мені не дуже важко». Моя ненависть могла повірити в потойбічне життя. Тільки моя любов знала, що Сара не живе, як і мертва пташка.

Збиралися нові жалібники, і жінка в кутку, побачивши їх, розгублено звелася на ноги. Мало не замішалася в обряд кремації когось чужого.

— Я б хотіла зателефонувати…

Подібна до нудьги ненависть відклалася на весь прийдешній вечір. Я сам себе прирік на те, щоб не кохаючи кохатися. Мене вже гнітила провина, хоч я ще не скоїв злочину — не втягнув невинного дівчатка до свого лабіринту. Сам собою секс може бути дрібничкою, але коли доживеш мого віку, то знаєш, що він може стати всім. Мені самому вже нічого не загрожує, але хто передбачить, який невроз я викличу в ось цій дитині? Наприкінці вечора я незграбно увихатимусь, і вже сама ця незграбність, а то й імпотенція відіграє свою роль; якщо ж робитиму все, як належить досвідченому донжуанові, то й цей досвід вплутає Сільвію куди не треба. «Звільни мене від цього, — благав я подумки Сару, — визволи заради неї, не заради мене».

— Я могла б сказати, що мама захворіла, — додала Сільвія.

Уже готова збрехати. Це кінець Вотербері. Горопашний Вотербері. По цій першій брехні ми з Сільвією могли б стати спільниками. Вона стояла в чорних штанах серед підмерзлих калюж, а мені спало на думку, що саме тут може початися все моє довге майбуття. «Визволи мене, — благав я Сару. — Не хочу починати все спочатку й кривдити це дівча. Я не здатен до кохання. Тільки тебе можу кохати, тільки тебе».

Тим часом до мене підійшла стара сива жінка, ламаючи тонкий лід.

— Це ви містер Бендрікс? — спитала вона.

— Так.

— Сара казала мені… — почала вона й затнулась, а я пройнявся божевільною надією, що ця стара щось та передасть мені й що мертві можуть говорити. — Дочка часто казала, що ви її найкращий приятель.

— Був одним із них.

— А я її мати.

Мені навіть у голову не приходило, що її мати жива. У ті роки ми з Сарою мали стільки сказати одне одному, що цілі обшири нашого життя залишалися білими, як плями на старовинній карті, і чекали, поки їх забарвлять.

— Ви й не чули про мене, містере Бендрікс, правда?

— Власне кажучи…

— Генрі мене недолюблював, через те я трималася здаля.

Вона говорила спокійно й розсудливо, а сльози текли з очей, ніби самі по собі. Чоловіки з жінками розійшлися, інші люди пробиралися поміж нас трьох, поспішаючи до каплиці. Тільки Паркіс забарився. Напевно, гадав, що зможе придатися мені ще якимись відомостями, тож стояв трохи віддалік, знаючи — як він сам сказав би — своє місце.

— Маю честь попросити вас… — сказала Сарина мати. Я силкувався пригадати її прізвище. Камерон, Чандлер? — Я сьогодні поїхала з Ґрейт-Міссендена в такому поспіху… — вона витерла сльози байдужим рухом, неначе ганчіркою щось пролите на столі. «Бертрам, — нарешті пригадав я. — Ось воно. Бертрам».

— Слухаю вас, місіс Бертрам, — відповів я.

— Я забула перекласти гроші в чорну сумочку.

— Охоче допоможу вам.

— Чи не позичили б ви мені фунта, містере Бендрікс? Розумієте, мені треба повечеряти в місті, перш ніж поїхати додому. У Ґрейт-Міссендені рано зачиняють.

Кажучи це, вона знову витерла сльози. Щось у матері нагадувало дочку — якась беземоційність у горюванні, може, і невизначеність… Чи не надто часто канючила вона гроші в Генрі?

— Ходімо на ранню вечерю, — запропонував я.

— Мені б не хотілося вас обтяжувати.

— Я любив Сару.

— Я теж.

Підступивши до Сільвії, я виправдався:

— Це її мати. Мушу запросити її на вечерю. Пробачте. Чи можна вам подзвонити й умовитися про зустріч?

— Звичайно.

— Маєте номер у телефонному довіднику?

— Вотербері має, — понуро відповіла вона.

— Тоді до наступного тижня.

— Буду дуже рада. — Сільвія простягла руку. — До побачення.

Очевидно, вона усвідомила, що нагоду змарновано. Слава Богу, це дрібниця. Трохи жалю й цікавості — не далі, як до станції метро. А тоді прикре слово до Вотербері на тлі музики Бартока. Обернувшись до місіс Бертрам, я спіймав себе на тому, що знову звертаюся до Сари: «Бачиш, кохаю тебе». Але до любові, далеко не такої переконливої, як ненависть, не дуже-то дослухаються.

Коли ми підходили до воріт крематорію, я зауважив, що Паркіс зник. Мабуть, вирішив, що він мені вже не потрібен.

Місіс Бертрам і я повечеряли в ресторані «Ізола белла». Я не хотів іти до котрогось із тих закладів, де ми бували з Сарою, а тут, звичайно, став порівнювати цей ресторан з ними. Ми ніколи й ніде не замовляли к’янті, а тут, п’ючи його, я пригадав про це. Я міг би, зрештою, нині замовити наше улюблене бордо, і від того не побільшало б помислів про Сару. Навіть брак спогадів повнився нею.

— Мені не сподобався той обряд, — сказала місіс Бертрам.

— Шкода.

— Він такий нелюдський… Як конвеєрна стрічка.

— А мені він видався підхожим. Були ж там молитви.

— Той священик… він священик?

— Я його не бачив.

— Він говорив про Всесвіт. Я довго не могла зрозуміти. Думала, що йдеться про цей світ. — Вона знову пустила сльозу в суп. — Я мало не засміялась, а Генрі це зауважив. Було видно, що засуджує мене за такий прогріх.

— Ви з ним не дуже ладнаєте?

— Він дуже дріб’язковий. — Місіс Бертрам витерла очі серветкою й завзято заторохтіла ложкою в тарілці, розмішуючи локшину. — Якось я мусила позичити в нього десять фунтів, бо приїхала до Лондона, забувши сумочку. З кожним може таке статися.

— Звісно.

— Я пишаюся, що нікому на світі не заборгувала.

Її мова була схожа на лінію метро — тяглася колами та петлями. Коли дійшло до кави, я почав упізнавати станції: дріб’язковість Генрі, її фінансова порядність, її любов до Сари, її невдоволення похоронним обрядом, смішний Всесвіт — ось звідти деякі поїзди йшли до Генрі.

— Було так смішно, — торочила вона. — Я не хотіла сміятися. Ніхто не любив Сару дужче, ніж я. — Еге ж, ми всі завжди таке виголошуємо й сердимося, коли чуємо це від когось іншого. — Але Генрі цього не розуміє. Він дуже холодний чоловік.

Я старався, як міг, змінити тему розмови.

— Не уявляю, у який інший спосіб можна було б поховати Сару, — сказав я.

— Вона була католичка, — відповіла місіс Бертрам, узяла фужер і одним ковтком випила половину.

— Нісенітниця, — зауважив я.

— Ох, Сара сама цього не знала.

Раптом я невідь-чого налякався, як той, що скоїв майже ідеальний злочин і тоді побачив першу несподівану тріщину в мурі своїх замислів. Чи глибока вона? Чи вдасться її колись законопатити?

— Ні слова не розумію з того, що ви говорите.

— Вона вам ніколи не казала, що я була католичкою… колись?

— Ні.

— Не дуже добра католичка була з мене. Розумієте, мій чоловік не терпів цих речей. У нього я третя жінка, і, коли ми сварилися першого року по весіллі, я казала, що ми не подружжя, бо й шлюбу не взяли. Він був дуже дріб’язковий, — додала місіс Бертрам.

— Те, що ви католичка, не означає, що й Сара нею була.

Місіс Бертрам ще раз ковтнула портвейну.

— Я ніколи нікому про те не признавалася… Напевно, я трохи під мухою. Га, містере Бендрікс?

— Звичайно ні. Випийте ще винця.

Поки ми чекали замовленого портвейну, вона пробувала перевести розмову на звичні рейки, але я неухильно тримався свого напрямку.

— Ви сказали, що Сара католичка. Як вас розуміти?

— Пообіцяйте, що не скажете Генрі.

— Обіцяю.

— Колись ми жили за кордоном, у Нормандії. Сарі минуло тоді два роки. Мій чоловік часто їздив до Довілля. Це він так стверджував, а я знала, що він зустрічається з першою жінкою. Я так сердилася… Ми з Сарою пішли на прогулянку в приморських пісках. Донечка все хотіла посидіти, і я давала їй трохи перепочити, а тоді ми йшли далі. Я їй сказала: «Саро, між нами буде таємниця». Уже тоді вона вміла тримати язик за зубами… якщо хотіла. Я боялася, кажу вам, але ж яка помста! Правда?

— Кому помста? Щось не зовсім вас розумію, місіс Бертрам.

— Та моєму чоловікові, звичайно. Не тільки через його першу жінку. Я ж вам уже сказала, — правда? — що він не дозволяв мені бути щирою католичкою. Ох які сцени він влаштовував, коли я збиралася йти на месу! Ото я й подумала: нехай Сара буде католичка, а він про те не дізнається. Хіба що спересердя йому скажу, коли дуже розсерджуся.

— І ви не розсердилися?

— За рік він мене покинув.

— І тоді ви змогли ходити до церкви?

— Знаєте, я не дуже-то побожна. Та ще й вийшла заміж за єврея, він теж був незгідливий… Кажуть, що євреї дуже щедрі й великодушні. Не вірте. Ох, це був дріб’язковий чоловік.

— То що ж сталося на узбережжі?

— Не на узбережжі. Я хотіла сказати, що ми пішли в цьому напрямку. Я залишила Сару під дверима, а сама пішла шукати священика. Коли пояснювала йому, про що йдеться, трохи прибрехала. Така собі невинна брехня у спасіння. Звичайно, я все звалила на чоловіка. Сказала, що він наобіцяв мені перед весіллям, а тоді не додержав обіцянки. Я погано говорю французькою, і це мені дуже допомогло. Коли не знаєш потрібних слів, то твоя мова звучить дуже правдиво. Чи так чи сяк, а отець зробив усе, що треба, і ми ще встигли добратися автобусом додому на ленч.

— Що ж він зробив?

— Охрестив Сару.

— І все? — з полегшенням спитав я.

— Ну, це ж таїнство… так кажуть.

— А я вже подумав був, що Сара справдешня католичка.

— Така вона й була, тільки не знала цього. Шкода, Генрі не поховав її так, як належить.

Знову гротескно закапали сльози.

— Не варто його звинувачувати, бо ж навіть Сара не знала.

— Я завжди надіялася, що воно прийметься. Як щеплення.

— Не видно, щоб воно у вас добре прищепилося, — не втримався я, щоб не шпигнути місіс Бертрам, але та не образилася.

— Ох, — відповіла вона, — у моєму житті було безліч спокус. Сподіваюся, насамкінець усе якось налагодиться. Сара була дуже терпляча зі мною. Дуже добра дівчина… Ніхто її так не цінив, як я. — Потягнувши портвейну, місіс Бертрам повела далі: — Якби мені не випадало виходити заміж за таких дріб’язкових чоловіків, то я могла б належно виховувати Сару. Була б тоді з неї свята, я в цьому певна.

— А воно взяло та й не прищепилося, — злобно кинув я й покликав офіціанта, щоб подав рахунок. Помах крила однієї з тих сірих гусей, що пролітають над нашими майбутніми могилами, озвався холодним повівом по моїй спині. А може, я просто застудився на підмерзлих цвинтарних калюжах. Якби ж то була смертельна застуда, як у Сари…

«Не прищепилося», — повторяв я сам собі, їдучи в метро додому, а перед тим висадивши місіс Бертрам біля Марилебону й позичивши їй ще три фунти, бо «завтра середа, я муситиму сидіти вдома й чекати прибиральниці». Бідолашна Сара. Їй прищепили хіба що цю низку чоловіків і вітчимів. Мати успішно навчила доньку, що один мужчина на все життя — це замало, а та вже сама втямила, що всі материні шлюби — тільки видимість. Сама ж Сара вийшла заміж за Генрі на все життя, і я це знав, собі на розпач.

Але вся ця наука не мала нічого спільного з потайним обрядом на узбережжі. «Це не Тебе прищепили, — сказав я Богу, у Якого не вірив, придуманому Богу, Який буцімто (так вважала Сара) врятував мені життя (а це ж навіщо?) і, хоч і не Сущий на небі і землі, знищив моє єдине щастя. — Ні, не Тебе прищепили, бо ж тоді це була б просто магія, а в неї я вірю ще менше, ніж у Тебе. Це ж усе магія — Твій хрест, Твоє воскресіння, Твоя Свята католицька церква, Твоє причастя святих».

Я лежав горілиць і споглядав тіні паркових дерев, розколихані на стелі. «Лише збіг обставин, — думав я, — жахливий збіг обставин мало не повернув її наприкінці життя до Тебе. Не вдасться затаврувати дворічну дитину навіки-віків дрібкою води та молитвою. Якби я повірив у це, то повірив би також у Тіло і Кров. Усі ці роки не Ти володів нею, а я. Кінець кінцем Ти переміг, можеш мені про це не нагадувати, зате вона в компанії з Тобою не зраджувала мене, коли лежала тут зі мною ось на цій постелі, з цією подушкою під задком. Коли вона спала, не Ти був з нею, а я. Це ж не Ти, а таки я входив у неї».

Згасли всі ліхтарі, над ліжком нависла пітьма. Мені снилося, що я ходжу з рушницею по ярмарку й стріляю в пляшки, нібито й скляні, але кулі відбиваються від них, наче від броні. Отож я палив та й палив, але так і не спромігся розбити хоча б одну пляшку, а о п’ятій ранку прокинувся з тою самою думкою в голові: «Усі ці роки ти належала мені, а не Йому».

Розділ 5

Припущення про те, що Генрі запропонує мені переселитися до нього, спершу було суто виявом мого чорного гумору. Я таки не сподівався цієї пропозиції, і вона застала мене зненацька. Великою несподіванкою стало й те, що через тиждень після похорону Генрі завітав до мене, адже раніше таке ні разу не траплялося. Сумніваюся, що він взагалі заходив далі на південь, ніж тоді, коли я зустрів його в Коммоні під дощем. А нині, почувши дверний дзвінок, я спершу виглянув у вікно. Не хотів гостей і подумав був, що це прийшов Вотербері з Сільвією, та ліхтар біля платана на вулиці вихопив із темряви чорний капелюх Генрі. Тільки тоді я зійшов униз і відчинив двері.

— А я саме проходив мимо, — збрехав Генрі.

— Ласкаво прошу.

Поки я виймав спиртне з буфета, гість ніяково переминався з ноги на ногу.

— Здається, ти зацікавився генералом Ґордоном, — озвався він.

— Мені замовили написати його біографію.

— Візьмешся за це?

— Мабуть, візьмуся. Останніми днями не йде мені робота.

— Мені теж, — сказав Генрі.

— Чи засідає ще Королівська комісія?

— Так.

— То маєш про що думати.

— А чи маю? Може, і так. Принаймні до обідньої перерви.

— Хай там як, а це важливе діло. Ось тобі херес.

— Воно нікому на світі не потрібне.

Яку ж далеку дорогу пройшов Генрі від часу, коли мене розлютила його самовдоволена фізіономія на фото в «Татлері»! На моєму столі лежав лицем донизу портрет Сари — збільшений з любительського знімка. Перевернувши його, Генрі сказав:

— Пам’ятаю, як я її клацнув.

А Сара сказала, що це робота подруги. Гадаю, пішла на такий обман, щоб не вразити моїх почуттів. На світлині вона молодша й щасливіша, але не гарніша, ніж у ті роки, коли ми зналися. Я б дуже хотів, щоб і в наші часи вона виглядала ось так — завдяки мені, але така вже доля коханця — дивитись, як на обличчі коханої застигає, немов гіпсова маска, вираз смутку.

— Я клеїв дурня, щоб розсмішити її, — додав Генрі. — Чи цікавий чоловік цей Ґордон?

— Певною мірою.

— Останніми днями мій дім видається дуже дивним, — сказав Генрі. — Намагаюсь якнайменше висиджувати в ньому. Чи не знайшов би ти вільну годину, щоб пообідати зі мною в клубі?

— Маю купу роботи. Мушу з нею впоратися.

— Тут малувато місця на книжки, — зауважив він, обвівши оком кімнату.

— Авжеж, — згодився я. — Я й під ліжком їх тримаю.

Взявши журнал, що його надіслав Вотербері, аби показати перед нашою зустріччю зразок своєї творчості, Генрі проказав:

— У мене знайшлося б місце. Ти міг би поселитися в моєму житлі, як в окремій квартирі.

Оторопівши, я не зміг відповісти. Він швидко вів далі, гортаючи сторінки, ніби справді зацікавився журналом:

— Подумай над цим. Не обов’язково вирішувати зараз.

— Ти дуже добрий до мене, Генрі.

— Ти зробив би мені велику послугу.

«Чом би й ні? — подумав я. — Кажуть, що письменники не зважають на умовності. Невже я зважаю на ці умовності більше, ніж чиновник?»

— Цієї ночі, — сказав Генрі, — мені снилися ми всі.

— Так?

— Небагато пам’ятаю з того сну. Ми разом пили. Були щасливі. Коли я прокинувся, мені здавалося, що вона живе.

— Мені вона вже не сниться.

— Краще було б поступитися цьому священикові.

— Це було б дурістю, Генрі. Вона така сама католичка, як ти чи я.

— Ти віриш у життя після смерті?

— Якщо маєш на увазі життя людини, то ні.

— Не вдасться довести, що його немає, Бендріксе.

— Майже неможливо довести, що чогось немає. Я пишу роман. Як ти доведеш, що насправді не було описаних у ньому подій і що дійові особи вигадані? Послухай-но: сьогодні в Коммоні я побачив чолов’ягу з трьома ногами.

— Жахіття, — серйозно сказав Генрі. — Це якась потворність?

— Ті ноги ще й були покриті риб’ячою лускою.

— Жартуєш.

— А ти доведи, що я жартую. Не зможеш. А я не зможу довести, що немає Бога. Просто знаю, що Його вигадали. Так само, як ти знаєш, що я вигадав ці ноги.

— Мають бути якісь аргументи.

— Я можу придумати філософську аргументацію своєї вигадки. Візьму за основу хоча б погляди Аристотеля.

Генрі раптово повернувся до попередньої теми.

— Ти міг би й трохи заощадити, якби перебрався до мене. Сара не раз казала, що твої книжки не здобули такого успіху, на який заслуговують.

— Якась подоба успіху вже є, — відповів я, пригадавши статтю Вотербері. — Настає мить, коли просто-таки бачиш, як популярні критики вмочують пера, пишучи хвалебні рецензії, зокрема й на ще не написані книжки. Це тільки питання часу.

Я просторікував, бо ще не вирішив, що мені робити.

— Між нами вже нема колишньої кривди. Правда, Бендріксе? — спитав Генрі. — Я на тебе тоді розсердився у твоєму клубі — через того чоловіка. Та хіба це тепер важливо?

— Я помилився. Той чоловік — просто схиблений пустобрех. Він проповідував раціоналізм і зацікавив Сару своїми теоріями. Забудь це, Генрі.

— Вона була добра, Бендріксе. Люди пліткують, але Сара була добра. Вона не винна, що я… любив її не так, як треба. Розумієш, я дуже обережний і завбачливий. Їй був потрібен хтось такий, як ти.

— Вона мене покинула, Генрі. Пішла своєю дорогою.

— Чи знаєш, що колись я прочитав одну з твоїх книжок? На те мене намовила Сара. Ти описав дім після смерті господині.

— «Честолюбний господар».

— Саме так. Твір мені сподобався. Тоді я вважав, що в ньому все гаразд, а тепер бачу, що ти геть не те зобразив, Бендріксе. Ти описав, як чоловік, відчувши страхітливу порожнечу в домівці, ходить по кімнатах і переставляє крісла. Господар хоче, щоб була видимість руху, щоб здавалося, ніби вдома є ще хтось. Часом він сам собі наливає спиртне у дві склянки…

— А я вже й забув. Надто воно літературне.

— Ти не влучив, Бендріксе. Усе лихо в тому, що дім не видається порожнім. Колись я, повернувшись з роботи, часто не заставав Сари вдома. Кудись вона виходила. Може, і до тебе. Я гукав — вона не відповідала. Ось тоді дім був порожній. Я побоювався, що й меблі зникли. Розумієш, Бендріксе, я ж її таки любив — по-своєму. В останні місяці я щоразу, коли приходив додому й не заставав Сари, страшенно боявся знайти листа від неї: «Дорогий Генрі…» Знаєш, як ото пишуть жінки в романах.

— Так.

— А тепер дім не видається таким порожнім, як було колись. Не знаю, як це висловити. Так, її немає вдома, але ж водночас її завжди немає поза домом. Вона ніколи ніде не буває. Ні з ким не обідає, не дивиться кіно з тобою. Їй нíде бути, хіба що вдома.

— Де ж її домівка?

— Вибачай, Бендріксе. Я знервувався, втомився… погано сплю. Ти знаєш, розмову з нею може хоч якось замінити розмова про неї. Крім тебе, нема нікого, з ким можна було б ось так поговорити.

— У неї було багато приятелів. Сер Вільям Маллок, Данстан…

— Не можу я з ними говорити про Сару. Так само як і з цим Паркісом.

— З Паркісом! — вигукнув я. — Він що — навіки до нас причепився?

— Він сказав, що був у нас на вечірці з коктейлями. Сара підбирала дивних людей. Паркіс також сказав, що знайомий з тобою.

— Що він може від тебе хотіти?

— Він стверджує, що Сара добре поставилася до його малого сина. Бозна-коли це було. Син хворіє. Мені здалося, що Паркіс хотів щось узяти на пам’ять про неї, ото я й дав йому кілька Сариних дитячих книжок. Чимало їх залишилося в її кімнаті, і всі пописані олівцями. Непоганий спосіб позбутися цих книжок. Не годиться їх от так віддати букіністові, правда? Я ж нічого поганого не зробив, хіба ні?

— Еге ж, нічого поганого. Це той детектив, якого я найняв у Савіджа стежити за Сарою.

— Боже мій, якби я знав… Але в мене таке враження, що вона йому припала до душі.

— Паркіс людяний. Його легко розчулити.

Я обвів оком свою кімнату. Там, звідки прийшов Генрі, не більше Сари, ніж тут, навіть менше. Там вона розчиняється.

— Гаразд, я переїду до тебе, Генрі, — сказав я. — Тільки дозволь взяти на себе якусь частину квартирної плати.

— Я такий радий, Бендріксе! Але з мене не беруть квартирної плати. Ти можеш оплачувати частину муніципального податку.

— Коли надумаєш одружитися, скажеш про це за три місяці перед весіллям. Щоб я встиг знайти собі іншу нору.

Генрі сприйняв мене всерйоз.

— Ніколи цього не захочу. Не годжуся для подружнього життя. Я наробив Сарі великої шкоди, коли оженився з нею. Тепер я це знаю.

Розділ 6

Отож я переїхав на північний бік Коммону. Генрі захотів, щоб це сталося якнайскоріш, і через те я змарнував тижневу квартирну плату, а ще заплатив п’ять фунтів за перевезення вантажівкою книжок та одежі через парк. Я дістав кімнату для гостей і кабінет, що його Генрі облаштував у комірчині. Ванна була на поверх вище. Сам господар перебрався до гардеробної кімнатки, а спальню з подружнім холодним ліжком призначив для гостей, яких ніколи не бувало. За кілька днів мені стало зрозуміло, що мав на увазі Генрі, сказавши про не порожній дім. Я працював у Британському музеї, аж поки зачинять читальню, тоді вдома чекав Генрі, і ми зазвичай ішли до «Герба Понтефракта» перехилити скляночку-другу. Якось він поїхав на кількаденну конференцію в Борнмуті, а я привів вуличну дівку. Даремно це зробив. Я одразу ж відчув, що нічого не вдасться, а щоб не вразити її, збрехав, що заприсягся одній жінці ніколи не спати з іншою. Таке пояснення вона потрактувала з добротою та розумінням, повії дуже шанують сентименти. Цього разу я мав на меті не помсту. Почував тільки смуток, що довелося назавжди облишити таке приємне діло. Згодом мені приснилося, що ми з Сарою лежимо в моєму колишньому помешканні й у мене знову нічого не вийшло. Але я не сумував. Ми й без того були щасливі.

Два-три дні по тому я відчинив сервант у своїй спальні й знайшов купу старих дитячих книжок. Мабуть, саме тут рився Генрі, добираючи подарунок для Паркісового сина. Тут було кілька збірок казок Ендрю Ленґа, оправлених у барвисті палітурки, чимало творів Беатрікс Поттер — «Діти з Нового Лісу», «Опудальце на Північному полюсі» — та книжки для підлітків — «Остання експедиція» капітана Скотта й «Вірші» Томаса Гуда. Ось цю обгорнуто по-шкільному в шкіряні обкладинки й приліплено наклейку з написом: «Сарі Бертрам за успіхи в алгебрі». В алгебрі! Як змінюється людина…

Того вечора я не міг працювати. Лежав на підлозі, обклавшись книжками, і намагався відкрити хоч кілька подробиць на білих плямах Сариного життя. Бувають миті, коли закоханий прагне стати також батьком і братом. Він ревнує до тих років, коли його не було в житті коханої. «Опудальце на Північному полюсі», напевно, стало її першою книжкою. Сара безглуздо й нищівно покреслила всі сторінки кольоровими паличками крейди. В одній із томиків Беатрікс Поттер вона написала олівцем «САРА», причому повернула дужку в літері «Р» ліворуч. У «Дітях з Нового Лісу» вона дуже акуратно й дрібненько вивела: «Це книжка Сари Бертрам. Почитати хочеш — дам. А захочеш її вкрасти — не позбудешся напасті». Були й звичайні позначки, які дитина зазвичай ставить у своїх книжках, — анонімні, як сліди пташиних лапок на снігу. Коли я закрив «Дітей з Нового Лісу», ці позначки зразу ж замів наплив часу.

Сумніваюся, чи взагалі читала Сара вірші Гуда. Сторінки були такі самі чисті, як тоді, коли їй хтось вручив цього томика, — чи то вчителька, чи то якийсь шановний гість школи. Я вже клав книжку в сервант, як із неї вилетів і впав на підлогу друкований аркушик — напевно, програма церемонії вручення нагород. Знайомим почерком (навіть він буває в нас юний і з віком набирається втомлених арабесок часу) на програмці дописано: «Що за базікання!» Я уявив, як Сара пише це й показує сусідці, поки вчителька сідає на стільця під шанобливі оплески батьків. Не знаю, чому ця школярська записка з її нетерпимістю, нерозумінням і впевненістю пригадала мені Сарині слова із щоденника: «Я сучка й облудниця». І ось під моєю рукою невинність. Як шкода, що Сара прожила аж двадцять років тільки для того, щоб ось так про себе подумати! Сучка й облудниця. Невже я так обзивав її зі злості? Сара завжди нагромаджувала в собі мої догани. Тільки похвали обсипалися з неї, наче сніжинки.

На звороті аркушика я прочитав програму, датовану 23 липня 1926 року. Міс Дункан із Королівського музичного коледжу виконала «Музику на воді» Генделя. Беатріс Коллінз продекламувала вірш Вордсворта «Я блукав самотній, як хмара». Хор «Гурт шкільних радощів» проспівав «Три тюдорівські арії». Мері Піппіт заграла на скрипці «Вальс ля-мінор» Шопена. Засунувши аркушика поміж нечитані сторінки, я вмостив томик Гуда вглибину серванта, під «Опудальце» й казки Беатрікс Поттер. Тоді ми обоє були щасливі, нас розділяли тільки десятирічна різниця віку й кілька графств, а згодом зійшлися — невідь-чого, хіба тільки для того, щоб завдати одне одному стільки болю. Я взяв «Останню експедицію» Скотта.

Одна з моїх улюблених книжок. Тепер видавалися дивними та застарілими героїчна боротьба проти єдиного ворога — льоду і смертельна самопожертва — тільки себе самого. Між нами і цими людьми стояли дві війни. Я дивився на світлини. Бороди й окуляри-консерви, британський прапор, невеликі снігові замети й поні з довгими гривами — немовби зі старомодними зачісками — серед смугастого каменюччя. Навіть смерть була «з тої епохи», як і школярка, що підкреслювала рядки, ставила окличні знаки й на берегах сторінки з останнім листом Скотта чітко вивела: «А далі що? Невже Господь? (Роберт Браунінґ)».

«Уже тоді, — подумав я, — Він спав Сарі на гадку. Був завжди поряд, користав із її настрою, як коханець, що спокушає своїми небилицями та баєчками». Я поклав останню книжку в сервант і замкнув його на ключ.

Розділ 7

— Де ти був, Генрі? — спитав я.

Зазвичай він з’являвся на сніданок першим, а часом виходив із дому, коли я ще не сходив униз. Цього ранку його тарілка стояла неторкнутою. Я почув, як Генрі тихо зачинив вхідні двері, перш ніж увійти до їдальні.

— Я просто вийшов на вулицю, — туманно відповів він.

— І всю ніч провів надворі?

— Ні. Звичайно ні, — щоб звільнитися від такої підозри, Генрі сказав правду: — Отець Кромптон сьогодні відправив месу за упокій Сари.

— Він і досі це робить?

— Раз на місяць. Я подумав, що годилося б туди зайти задля ввічливості.

— Мабуть, він і не здогадався, що ти там.

— Пізніше я підійшов до нього й подякував. Власне кажучи, запросив його на вечерю.

— Тоді я вийду.

— Я б хотів, щоб ти залишився, Бендріксе. Зрештою, він також по-своєму був приятелем Сари.

— Ти теж стаєш побожним, Генрі?

— Звісно ні. Але ж люди мають таке саме право на свої погляди, як ми з тобою.

Отже, священик прийшов на вечерю. Саме той бридкий, виснажений, аморальний чолов’яга з носом Торквемади віддалив Сару від мене. Він підтримав її дурнувату обітницю, яку треба було забути вже за тиждень. Це ж до його церкви Сара йшла під дощем, шукаючи притулку, а натомість знайшла смерть. Я не спромігся навіть на звичайнісіньку чемність, і Генрі довелося взяти на себе весь тягар тої званої вечері. Отець Кромптон не звик гостювати. Складалося враження, що для нього це якийсь обтяжливий обов’язок, на якому нелегко зосередитися. Говорив він дуже коротко, і його відповіді падали, наче дерева на дорогу.

— Напевно, у вашій парафії чимало бідняків? — спитав утомлений розмовою Генрі, уже за сиром. Він перепробував багато тем — вплив книжок і кіно, недавню подорож до Франції, можливість Третьої світової війни.

— Це не проблема, — відказав отець.

Генрі й далі старався.

— А як із аморальністю? — спитав він із ноткою легкого фальшу, якої не можемо уникнути, коли вимовляєш такі слова.

— Це взагалі не проблема, — відрік отець Кромптон.

— Я гадав… у Коммоні… іноді трапляється побачити ввечері…

— Так буває на всіх незабудованих ділянках. Та й зараз триває зима.

На цьому тема вичерпалася.

— Може, ще сиру, отче?

— Ні, дякую.

— Гадаю, що в такій частині міста, як ця, вам доволі важко збирати гроші… Маю на увазі добродійність.

— Люди дають, скільки можуть.

— Долити вам бренді до кави?

— Ні, дякую.

— Ви не проти, якщо ми…

— Не проти. Сам я потім не зміг би заснути, а мені треба встати о шостій ранку.

— Навіщо?

— Молитися. До цього звикаєш.

— Не можу сказати, — признався Генрі, — що я змалку був дуже схильний до молитов. Колись я часто молився, щоб потрапити в другу п’ятнадцятку найкращих учнів.

— І це здійснилося?

— Потрапив у третю. Мабуть, такі молитви не дуже-то дієві. Правда, отче?

— Всяка молитва завжди краща, ніж жодної. Це визнання Божої сили, своєрідна хвала Йому. Так вважаю.

Вперше за всю вечерю Кромптон вимовив стільки слів поспіль.

— Як на мене, — втрутився я, — це щось на зразок постукування по сухому дереві або ж оминання швів між плитами тротуару. Принаймні в дитинстві.

— Що ж, — відповів він, — я не проти дрібки забобону. Вона дозволяє людям відчути, що цей світ — ще не все. — Отець кинув на мене понурий погляд з-понад носа. — Вона може стати початком мудрості.

— Безсумнівно, ваша церква користає із забобонів… Святий Януарій, кровоточиві статуї, видіння Діви Марії й таке інше…

— Ми намагаємося розрізняти їх. А чи не розумніше було б вірити, що все може трапитися?..

Пролунав дзвінок.

— Я сказав служниці, що вона може лягти спати, — мовив Генрі. — Дозволите, отче?

— Я піду, — зголосився я. Був радий позбутися обтяжливого товариства. Дуже вже легко спадають йому на гадку відповіді. Не фахівець не зажене його на слизьке, цей священик неначе фокусник, що дратує своєю вправністю. Відчинивши вхідні двері, я побачив товсту жінку в чорному, що тримала в руках пачку. Спершу я подумав, що це наша прибиральниця, але вона спитала:

— Це ви містер Бендрікс, сер?

— Так.

— Мені доручили передати вам ось це.

Жінка квапливо всунула мені в руки пачку, ніби та була начинена вибухівкою.

— Від кого це?

— Від містера Паркіса, сер.

Розгубившись, я крутив у руках пакуночок. Мені навіть спало на гадку, що це якісь запізнілі матеріали від Паркіса. Я хотів про нього забути.

— Ви б не поставили підпис, що одержали це від мене, сер? Мені належало віддати цей пакунок у ваші руки.

— Не маю олівця. Паперу теж нема. Повірте, я дуже зайнятий.

— Ви ж знаєте, який він скрупульозний у записах, сер. Маю олівця в сумочці.

Я черкнув розписку на зужиткованому конверті. Жінка старанно вклала її в сумочці й поспішила до хвіртки так, ніби хотіла забратися звідси якнайдалі та якнайскоріш. Я стояв у передпокої, зважуючи пачку в руці.

— Що там, Бендріксе?! — гукнув Генрі з їдальні.

— Пакунок від Паркіса, — сказав я. Фраза прозвучала, як скоромовка.

— Мабуть, книжку повернув.

— О цій годині? А воно ще й мені адресовано.

— То що ж це таке?

Я не хотів розгортати пакунка. Невже ж ми з Генрі не втяглися в болісний процес забування? Здається, я вже достатньо покараний за відвідини агенції містера Савіджа. Тим часом озвався отець Кромптон:

— Мені пора додому, містере Майлз.

— Ще рано.

«Якщо зараз не піду до їдальні, — подумав я, — то мені не доведеться допомагати Генрі провадити світську балачку. Тоді священик скоріше піде собі». І я зняв обгортку з пачки. Генрі мав рацію. Це були казки Ендрю Ленґа, причому з-поміж сторінок випинався складений аркушик паперу. То був лист від Паркіса.

«Шановний містере Бендрікс, — прочитав я й, подумавши, що це лише письмова подяка, нетерпляче кинув оком на останні речення: — …за таких обставин я волів би не тримати цю річ у себе. Сподіваюся, Ви поясните містерові Майлзу, що це не через невдячність із мого боку. Щиро Ваш Альфред Паркіс».

Сівши в передпокої й почувши слова Генрі: «Не подумайте, отче Кромптон, що в мене вузький світогляд…» — я почав читати листа з самого початку:

«Шановний містере Бендрікс, я пишу Вам, а не містерові Майлзу, бо впевнений, що Ви мені поспівчуваєте завдяки нашому тісному, хоч і сумному зв’язку й завдяки тому, що Ви, як літератор і людина з фантазією, звичні до дивних подій. Як знаєте, останнім часом мій син потерпав від жахливого болю в животі, викликаного не морозивом, і я побоювався апендициту. Лікар сказав, що треба оперувати й що це не зашкодить, але я дуже боюся, що моєму бідолашному малюкові доведеться лягти під ножа. Його мати померла на операційному столі через недбальство, я в цьому певен. Що я робив би, якби втратив сина? Залишився б тоді зовсім самотній. Пробачте мені всі ці подробиці, містере Бендрікс, але в нашому фаху ми звикли викладати все за порядком, аби суддя не нарікав, що йому не подали ясно фактів. Тож у понеділок я сказав лікареві, щоб почекати, поки не упевнимося цілковито. Часом думаю, що це від холоднечі. Син міг застудитися, коли вистоював і вичікував біля будинку місіс Майлз. Вибачте мені, але я таки скажу, що вона була дуже добра леді й заслуговувала на те, щоб їй дати спокій. У нашій роботі не доводиться вибирати, але я вже з першого дня на вулиці Мейден-лейн шкодував, що мушу стежити не за якоюсь іншою особою, а за місіс Майлз.

Хай там як, а Ланс дуже затужив, коли почув, що вона померла. Тільки один раз місіс Майлз говорила з моїм сином, і йому не знати чого здалося, що вона подібна до його матері. Це не так, хоча моя дружина була по-своєму теж дуже добра жінка, і я щодня відчуваю, як її бракує. Маючи температуру тридцять дев’ять і чотири десятих — а це дуже багато як на дитину, — синочок почав говорити з місіс Майлз, як було тоді на вулиці, й у розмові признався, що стежив за нею. На ділі ж він ніколи не сказав би такого, бо вже в дитячому віці має свою професійну гордість. Відтак Ланс плакав, що вона відійшла, тоді заснув, а коли прокинувся з температурою тридцять вісім і дев’ять десятих, попросив подарунок, який місіс Майлз пообіцяла йому уві сні. Тому-то я потурбував містера Майлза й обманув його. Мені соромно, бо я зробив це не задля своєї роботи, а тільки задля бідолашного малюка.

Коли я дістав книжку й дав сину, він трохи заспокоївся. Але я непокоївся, бо лікар сказав, що не можна далі ризикувати й треба покласти хворого в лікарню вже в середу, а якщо є вільне ліжко, то й сьогодні надвечір. Отож я не міг заснути, бо сумував за своєю бідною жінкою, турбувався за синка й боявся ножа. Не стану приховувати перед Вами, містере Бендрікс, що я гаряче молився. Я звернувся до Бога, а тоді до своєї жінки, щоб щось зробила, скільки змога. Бо якщо на небі хтось і є, то хто ж, як не вона… А ще я попросив допомоги в місіс Майлз. Якщо дорослий чоловік здатен на таке, то самі розумієте, що хлопчикові й поготів може всяке привидітися. Коли я прокинувся сьогодні вранці, у сина була температура тридцять сім і дві десятих, нічого не боліло, і так було весь день. Прийшовши, лікар сказав, що запальний стан минув і можна почекати з лікарнею. Ланс запевнив, що місіс Майлз зняла біль, доторкнувшись правого боку живота (вибачайте за неделікатність), і підписала йому книжку. Почувши це, лікар застеріг, що хлопчика треба тримати в спокої, а книжка його зворушує. Отже, за таких обставин я волів би не тримати цю річ у себе…»

На звороті аркуша був постскриптум:

«У книжці щось записано, і можна здогадатися, що це зроблено багато років тому, коли місіс Майлз була маленькою дівчинкою. Ось тільки я не можу пояснити це моєму бідному синкові. Боюся, що знову повернеться біль. З пошаною, А. П.».

Я глянув на форзац. Там стояли незграбні закарлюки, написані хімічним олівцем, як і в інших книжках із віршованими епіграфами маленької Сари Бертрам:

Захворівши, я дістала ці казки від мамки.

Хто здоровий їх вкраде, заробить прочуханки.

Та якщо лежиш недужий в ліжку,

То бери й читай цю гарну книжку.

Цю збірку казок я приніс до їдальні.

— Що це таке? — спитав Генрі.

— Ось подивись, — відповів я. — Ти дав цю книжку Паркісу. А чи прочитав перед тим, що в ній написала Сара?

— Ні. Чому ти питаєш?

— Бо трапився збіг обставин. Здається мені, забобонним можна стати й без заохоти від отця Кромптона.

Я дав листа Генрі. Прочитавши, він передав папірця священикові.

— Не подобається мені це, — сказав мій приятель. — Сара померла. Я не хочу, щоб про неї плескали язиками.

— Розумію тебе. Я теж так вважаю.

— Почуваєшся так, ніби хтось чужий її обмовляє.

— Ніхто не сказав про неї нічого поганого, — втрутився отець Кромптон, поклавши листа на стіл. — Мушу вже йти. — Але він і далі нерухомо сидів, дивлячись на лист. — А що це за напис?

— Він дуже давній, — відповів я, підсунувши йому збірку казок. — Вона залишила такі написи в багатьох своїх книжках, як і всі діти.

— Час — дивовижна річ, — зауважив священик.

— Звичайно, хлопчик не втямить, що моя жінка написала це хтозна-коли.

— Святий Августин поставив запитання, звідки береться час, і відповів, що він приходить із майбутнього, якого ще нема, у сучасність, у якої немає тривалості, а далі — у минуле, що вже перестало існувати. Сумніваюся, що ми можемо розуміти час краще, ніж дитина.

— Я мав на увазі не…

— Гаразд, містере Майлз, — сказав отець Кромптон, зводячись. — Не беріть цього близько до серця. Це тільки доводить, якою доброю жінкою була ваша дружина.

— Що мені з того? Вона вже в минулому, яке перестало існувати.

— Чоловік, що написав листа, дуже розсудливий. Немає нічого поганого в тому, щоб молитися до самих померлих, як і за їхні душі, — мовив отець і повторив: — Вона була добра жінка.

Несподівано мені луснув терпець. Дуже вже дошкулили самовдоволення, самовпевненість, якої не зрушиш жодним інтелектуальним доводом, і претензія на розуміння душі тої жінки, яку отець знав кілька годин чи днів, а ми з Генрі знали її роками.

— Такою вона зовсім не була, — заперечив я.

— Бендріксе, — різко кинув Генрі.

— Вона могла затуманити голову будь-якому чоловікові, — вів я своє, — навіть священикові. Вона обманювала вас, отче, як і свого чоловіка, як і мене. Це була вічна брехуха.

— Вона ніколи не прикидалася іншою людиною, ніж тою, якою була насправді.

— Крім мене, у неї були інші коханці…

— Припини, — сказав Генрі. — Ти не маєш права.

— Дайте йому спокій, — звернувся отець Кромптон до Генрі. — Нехай бідолаха пошаліє собі.

— Мені не треба вашого професійного змилування, отче. Прибережіть його для своїх покутників.

— Не вам, містере Бендрікс, вказувати, над ким я маю змилуватися.

— Кожен міг піти з нею до ліжка.

Я прагнув повірити в те, що сказав, бо тоді вже не мав би за ким тужити, не мав би за чим шкодувати. Не був би прив’язаний до Сари, хай там ким вона була. Я хотів бути вільним.

— І не вам, містере Бендрікс, повчати мене про покуту. Уже двадцять п’ять років я сповідаю людей. Ми не можемо здійснити щось таке, чого колись не здійснили б деякі святі.

— Мені нема за що каятися, крім як за невдачу. Повертайтеся, отче, до своїх чоток, до своїх овечок і до своєї клятої будки.

— Ви знайдете мене там, коли відчуєте в мені потребу.

— Відчую потребу у вас? Не хочу грубіянити, але я вам не Сара. Не Сара.

— Пробачте, отче, — сказав зніяковілий Генрі.

— Нема за що просити пробачення. Я знаю, коли людині болить.

Ніяк не вдавалося пробити грубу шкуру його самовдоволення. Відштовхнувши стільця, я відрубав:

— Помиляєтеся, отче. Тут ідеться не про щось таке делікатне, як біль. Мені не болить. Я ненавиджу. Ненавиджу Сару, бо вона шльондра. Ненавиджу Генрі, бо вона до нього причепилася. Ненавиджу вас і вашого вигаданого Бога, бо ви удвох відібрали її в усіх нас.

— Справдешній з вас ненависник, — зауважив отець Кромптон.

Мені набігли сльозами очі від безсилої злості, що не можу завдати болю ні йому, ні Генрі.

— Хай вас усіх чорти візьмуть! — сказав я, грюкнув дверима й зачинив господаря та гостя в їдальні. «Нехай він навчає Генрі святої премудрості, — снувалася мені думка. — Я самотній. Хочу бути самотнім. Якщо не можу мати тебе, Саро, володіти тобою, то завжди буду одинокий. Я ж так само схильний до віри, як і перший стрічний. Досить надовго затулити очі моєму розуму — і повірю, що ти вночі прийшла до Паркісового сина та зцілила його дотиком. Місяць тому в крематорії я попросив тебе порятувати від мене це дівча, і ти втрутила поміж нас двох свою матір, принаймні можна було б так припустити. Але якщо я повірю в це, то доведеться також повірити у твого Бога й любити Його. Та краще вже любити чоловіків, з якими ти спала».

«Мушу набратися розсудливості, — сказав я собі, сходячи вгору до своєї кімнати. — Сара віддавна мертва. Ніхто не зможе кохати померлу людину так, як тоді, коли вона була жива. А Сара ж нежива, не може бути живою. Мені не можна вірити, що вона жива». Я ліг на ліжку, заплющив очі й постарався міркувати розсудливо. Якщо на мене часом находить така сильна ненависть до Сари, то чи здатен я її взагалі кохати? Чи можна кохати й ненавидіти водночас? А може, насправді я ненавиджу тільки сам себе? Ненавиджу книжки, які пишу з рутинною марною вправністю. Ненавиджу ремісницькі замашки — такі лакомі на прообраз, що змусили мене спокусити зовсім не кохану жінку, аби зібрати матеріал. Ненавиджу тіло, що ненаситно насолоджувалось, але не могло виразити те, що відчувало серце. Ненавиджу недовірливий розум, який спонукав Паркіса висліджувати, посипати порошком кнопки дзвінків, ритись у сміттєвих кошиках і красти твої таємниці.

Вийнявши з шухляди нічного столика Сарин щоденник, я розгорнув його навмання й прочитав: «О Боже, якби я справді могла Тебе ненавидіти, що б це означало?» І мені спало на гадку: «Ненависть до Сари — це лише любов до неї, ненависть до себе — це лише любов до себе. Не вартий я ненависті — Моріс Бендрікс, автор “Честолюбного господаря”, “Довершеного образу”, “Могили на узбережжі”, Бендрікс-писака. Якщо Ти існуєш, то ніхто, крім Тебе, навіть Сара, не вартий ненависті». Вона писала: «Іноді я ненавиділа Моріса, але я б і ненавидіти не могла, якби не любила. Господи, якби я справді могла Тебе ненавидіти!..»

Пригадалось, як Сара молилася Тому, у Кого не вірила, а тепер я говорив із Сарою, у яку не вірив. Я сказав: «Колись ти пожертвувала нас обох, щоб я ожив, але хіба це життя без тебе? Добре тобі любити Бога. Ти померла. Ти з Ним. А я хворий на життя, гнию від здоров’я. Якщо я Його полюблю, то мало буде просто взяти й померти. Треба буде щось робити. Я доторкався руками до тебе, пробував язиком тебе на смак: коли любиш, то мусиш щось робити. Не допоможе твоя порада в моєму сні — не турбуватися й не журитися. Якщо я ось так полюблю, тоді настане кінець усьому. Коли я любив тебе, то не хотів їсти, не задивлявся на жінок, а полюблю Його — ніхто й ніщо не буде мені милим, крім Нього. Я навіть писати не зможу й уже не буду Бендріксом. Саро, я боюсь».

Прокинувшись о другій ночі, я зійшов до комірчини й узяв кілька бісквітів та кухоль води. Мені було прикро, що я наговорив про Сару при Генрі. Священик сказав, що ми не можемо зробити нічого такого, чого ще не робили деякі святі. Мабуть, це слушно, якщо йдеться про блуд і вбивство — великі гріхи. А чи може святий прогрішитися в заздрості та дріб’язковості? Моя ненависть була дріб’язкова, як і любов. Я тихо відчинив двері й подивився на Генрі. Він спав при ввімкненій лампі, затуливши рукою очі. Коли не видно очей, усе тіло стає якесь анонімне. Це просто чоловік, один із нас, неначе перший ворожий солдат, якого бачиш на полі бою: мертвий, неозначений, не білий і не червоний, а такий самий чоловік, як ти. Я поклав біля ліжка два бісквіти про випадок, якщо Генрі прокинеться, і згасив світло.

Розділ 8

Робота над книжкою не спорилася (писання видавалося марною тратою часу, але куди ж його подінеш, той час?), отож я пішов прогулятися Коммоном і послухати промовців. Один із них розважав мене ще в передвоєнні роки, і нині я був радий побачити його живим та здоровим на колишньому місці. На відміну від політичних та релігійних ораторів, він не проголошував ніяких ідей. Цей колишній актор просто розповідав різні історійки й декламував уривки віршів. А перед тим кинув слухачам виклик, щоб ловили його на незнанні поезії й подавали назви різних віршів. «Поема про старого моряка»! — вигукнув хтось, і артист зразу ж із великим почуттям прочитав чотиривірш із поеми. Якийсь дотепник назвав тридцять другий сонет Шекспіра, і читець процитував перші-ліпші чотири рядки, що спали на думку, а почувши заперечення, відповів: «У вас погане видання».

Окинувши зором слухачів, я побачив Cміта. Можливо, він мене ще раніше зауважив, адже виставив у мій бік оту гарнішу сторону обличчя, якої не цілувала Сара. Хай там як, а Сміт ховав від мене очі. Чому я завжди прагну побалакати з тими, що її знали? Пробравшись крізь натовп до нього, я озвався:

— Добридень, Cміте.

— О, це ж містер Бендрікс, — відповів він, затуливши хусточкою гірший бік обличчя й обернувшись до мене.

— Ми не бачилися ще з часу похорону.

— Мене не було в місті.

— Ви вже тут не промовляєте?

— Ні. — Повагавшись, він неохоче додав: — Я облишив ці публічні виступи.

— Але й далі навчаєте вдома? — докучав я.

— Ні. Цю справу я теж облишив.

— Сподіваюся, ви не змінили своїх поглядів?

— Я не знаю, у що вірити, — понуро відповів Сміт.

— У ніщо. Це ж був ваш наріжний камінь.

— Так, був.

Сміт став помалу вибиратися з юрби, і я опинився з його гіршого боку. Годі було втриматися, щоб не дошкулити йому ще трохи.

— У вас болять зуби? — поцікавився я.

— Ні. Чому ви питаєте?

— Так мені видається. Оцей носовичок…

Він не відповів, просто відняв носовичка. На щоці не було чого ховати. Свіжа, молода шкіра з маленькою, майже непомітною плямкою.

— Я вже втомився пояснювати кожному знайомому, у чому річ, — сказав нарешті Сміт.

— Ви знайшли якісь ліки?

— Так. Я ж сказав, що був поза містом.

— У приватній лікарні?

— Угу.

— Вам зробили операцію?

— Не зовсім, — відповів він і неохоче додав: — Пляму усунуто дотиком.

— Зцілення вірою?

— Я ні в що не вірю. Ніколи б не пішов до знахаря.

— Що ж у вас було? Кропив’янка?

— Сучасні методи, — туманно пояснив Сміт, аби закінчити розмову. — Електрика.

Повернувшись додому, я спробував узятися до роботи. Щоразу, тільки-но починаю писати, знаходиться якийсь персонаж, що вперто не хоче справляти враження живого. У його психології немає нічого фальшивого, але цей герой в’язне, його треба понукувати, підшукувати для нього слова, тобто втілювати всю мою ремісничу вправність, набуту за роки кропіткої праці, аби тільки оживити його в очах читачів. Буває, я кисло всміхаюся, коли рецензент хвалить цю постать як найкраще змальовану у творі. Еге ж, якби не змалювати, то було б ні пришити ні прилатати. Коли працюю, такий персонаж обтяжує мої помисли так, як ото неперетравлена страва — шлунок, відбирає приємність описувати сцени з його участю. Він ніколи не дивує мене, не робить нічого несподіваного, не бере на себе ініціативи. Усі дійові особи допомагають, тільки він заважає.

Однак без нього не обійдешся. Можу уявити, що Бог саме так ставиться до декого з нас. Можу припустити, що святі в певному розумінні самі себе творять. Тому й справляють враження живих. Вони здатні на несподіване діло чи слово й стоять поза сюжетом, не залежать від нього. А нас треба понукувати. Ми пройняті впертістю небуття, нерозривно припутані до сюжету. Згідно зі Своїм замислом, Бог притомлено пересовує туди-сюди нас, персонажів без поезії, без вільної волі, і наша значимість полягає тільки в тому, щоб десь-колись допомогти обставити сцену, у якій рухається й говорить живий герой, а при тому, можливо, ще й дати святим можливість проявити їхню вільну волю.

Я зрадів, почувши грюк вхідних дверей і кроки Генрі в передпокої. Це привід припинити роботу. Літературний персонаж може побути бездіяльним до ранку, нарешті настала пора податися до бару «Герб Понтефракта». Я сподівався, що Генрі гукне мені (за один місяць ми зжилися так, як два старі парубки, що роками живуть разом), але він цього не зробив і пішов до кабінету. За хвилину я рушив за ним. Мені хотілося хильнути.

Згадалося, як я вперше прийшов сюди разом з Генрі. Нині він знову сидів поряд із зеленим «Дискоболом», зажурений і пригнічений, але я вже не заздрив йому й не злорадів.

— Може, вип’ємо, Генрі?

— Так. Звичайно. Ось тільки перевзуюся.

Генрі мав взуття, призначене для міста й села, і вважав Коммон селом. Схилившись, він силкувався розплутати вузлик на шнурівці. Ніколи не відзначався зграбністю пальців. Даремно пововтузившись, Генрі заледве стягнув черевика з ноги. Я підібрав цього черевика й розв’язав шнурівку. Напевно, ця дрібна послуга схилила його до довірливості.

— Дякую, Бендріксе. Сьогодні в мене на роботі трапився дуже неприємний випадок.

— Розкажи.

— Туди прийшла місіс Бертрам. Навряд чи ти її знаєш.

— Знаю. Одного дня бачився з нею.

Дивний цей вираз — «одного дня», а не «якогось». Ніби той день чимсь виділявся з-поміж інших — «якихось».

— Ми з тещею не дуже-то ладили.

— Так вона мені й сказала.

— Сара це усвідомлювала й тримала матір віддалік.

— Вона прийшла, щоб позичити грошей?

— Еге ж. Просила десять фунтів. Вічна історія: приїхала до міста на один день, треба щось там купити, а банки зачинені… Бендріксе, я не дріб’язковий, але мене ці виверти дратують. Щороку вона має дві тисячі прибутку. Майже стільки, скільки я заробляю.

— І ти дав?

— Аякже. Завжди даю. Біда в тому, що я не втримався й вичитав їй мораль. Теща розлютилася. Я перелічив, скільки разів вона позичала, а скільки разів віддавала. Оте друге нíчого й підраховувати: тільки першого разу й віддала. Отож вона вийняла чекову книжку й сказала, що зараз-таки випише мені чек на всю суму позиченого. Не сумніваюся, що саме так вона й зробила б. Дуже вже розлючена була. Ось тільки забула, що в книжці вже не стало бланків. Хотіла принизити мене, а принизила себе, бідолашка. Звичайно, це підлило олії у вогонь.

— Що ж вона зробила?

— Звинуватила мене в тому, що я поховав Сару не так, як треба. І розповіла мені чудну історію.

— Знаю цю історію. Мені теж розповіла, коли випила зо дві склянки портвейну.

— Гадаєш, вона збрехала?

— Ні.

— Дивний збіг обставин, правда? Сара охрещена дворічною, а в зрілому віці була ладна повернутися до того, що ніяк не могла пам’ятати… Це щось таке, як інфекція.

— Ти ж сам назвав це збігом обставин.

Колись я додав Генрі дуже потрібної сили. Не дозволю йому знову занепасти духом.

— Мені ще дивніші збіги траплялися, — повів я далі. — Минулого року я так знудився, що знічев’я став придивлятися до автомобільних номерів. Таке заняття доведе тебе до висновку про збіг обставин. Десять тисяч номерів, бозна-скільки можливих комбінацій цифр, а мені не раз і не два випадало побачити у вуличних заторах машини з однаковими номерами.

— Так. Мабуть, і тут щось подібне.

— Я завжди віритиму в збіги обставин, Генрі.

Нагорі тихо дзвонив телефон. Досі ми його не чули. Тут, у кабінеті, вимкнено дзвінок у паралельному апараті.

— Господи, — зітхнув Генрі. — Я не здивуюся, коли виявиться, що це теща телефонує.

— І нехай собі.

У цю мить дзвінок затих.

— Я зовсім не дріб’язковий, — запевнив Генрі. — За останні десять років вона заборгувала не більш як сто фунтів.

— Ходімо випити.

— Підемо. Звичайно ж. Ой, я ж не взувся!

Генрі схилився над черевиками, і я побачив плішину. Неначе клопоти виїли волосся на тім’ї. Я був один із тих клопотів.

— Не знаю, що б я без тебе робив, Бендріксе.

— Годі тобі, Генрі… — відповів я, струсивши йому лупу з плеча.

Несподівано знову озвався телефон.

— Хай собі дзвонить, — сказав я.

— Краще відповісти. Хто його зна… — Генрі звівся й рушив до стола, теліпаючи незав’язаними шнурівками. — Алло. Я Майлз. Слухаю вас. — З очевидним полегшенням він передав мені трубку. — Це до тебе.

— Алло, — сказав я.

— Містере Бендрікс, — відповів чоловічий голос, — я відчув, що мушу вам зателефонувати. Сьогодні пополудні я не сказав вам правди.

— Хто ви?

— Cміт.

— Не розумію, про що це ви.

— Я сказав, що був у лікарні. Насправді ж не був.

— Мені до цього байдуже.

Телефонним кабелем голос добирався до мене.

— Аж ніяк не байдуже. Ви не слухаєте. Ніхто не лікував моєї щоки. Вона сама очистилася, за одну ніч.

— Це ж як? Не розумію…

— Ми з вами знаємо як, — наголосив він бридким змовницьким тоном. — Не можна цього приховувати. Я не мав права з цим таїтися. Це було…

Я поклав трубку перш, ніж Сміт вимовив дурнувате газетярське словечко — альтернативу «збігу обставин». Я пригадав його стиснутий кулак, пригадав, як мене розсердило те, що мерців розчленовують і діляться ними, наче їхньою одежею. Цей Сміт такий чванько, що не проживе без того, щоб виголошувати одкровення. За тиждень-два він просторікуватиме про це тут, у Коммоні, і показуватиме зцілену щоку. У газетах писатимуть: «Чудесне зцілення зробило побожним оратора-раціоналіста». Я пробував закликати на допомогу всю свою віру в збіги обставин, але міг думати — і то заздро, бо не мав реліквії — тільки про хвору щоку, що вночі лежала на пасмі Сариного волосся.

— Хто це був? — спитав Генрі. Я вагався, чи сказати йому, у чому річ, і вирішив, що не варто. Не можна йому довіряти. Тоді він таки знюхається з отцем Кромптоном.

— Cміт, — відповів я.

— Cміт?

— Це той тип, до якого ходила Сара.

— Чого він хотів?

— Обличчя вилікував, ото й усе. Я попросив, щоб він дав мені прізвище медика. В одного мого приятеля…

— Електротерапія?

— Не думаю. Я десь читав, що буває кропив’янка істеричного походження. Мабуть, лікували психотерапією, застосовували радій…

Прозвучало переконливо. Може, я й правду сказав. Ще один збіг обставин на зразок двох машин з однаковими номерами. «Скільки ж їх ще буде, цих збігів? — втомлено подумав я. — Сарина мати на похороні, сон Паркісового синка… Невже це тягтиметься день у день?»

Я почувався плавцем, який переоцінив свою силу й знає, що приплив сильніший від нього. Та хай навіть тонутиму, а все одно до останку підтримуватиму Генрі. Зрештою, хіба це не обов’язок друга? Якщо цю новину не спростують і вона потрапить у газети, хто скаже, у що вона може вилитися? Я ж пам’ятаю історію з трояндами в Манчестері. Чимало води збігло, поки викрили цей обман. У наш час люди дуже схильні до істерії. Можуть з’явитися мисливці на реліквії, можуть початися моління та процесії. Генрі — це ж не хтось невідомий. Зчинився б величезний скандал. Журналісти випитували б про подробиці подружнього життя, розгрібали б цю чудну історію з хрещенням поблизу Данвілля. І ця вульгарність благочестивої преси… Можу собі уявити заголовки. Ще більших чудес понавигадували б. Треба придушити цю справу ще в зародку.

Згадавши щоденник у шухляді в мене нагорі, я подумав: «Його теж треба усунути, бо ж кожен потрактує написане, як захоче». Щоб уберегти Сару для себе, нам треба знищити одну за одною всі риси її образу. Навіть її дитячі книжки виявилися небезпечними. Є ще фотографії, які зробив Генрі. Не можна допустити, щоб усе це потрапило в руки газетярам. Чи варто довіряти служниці Мод? Ось спробували ми з Генрі звести тимчасовий дім на двох, та й той розвалюється.

— Як там із нашою випивкою? — спитав Генрі.

— Зараз прийду.

Зайшовши до своєї кімнати, я вийняв щоденник і відірвав обкладинки. Були цупкі. Бавовняний корінець їжився нитками, схожими на жили. Я неначе відривав лапки й крила пташці — і ось безкрилий, понівечений щоденник лежав на постелі стосиком паперу. Остання сторінка була згори, і я прочитав: «Ти був там і навчав нас — як ото багача — марнотратити, щоб якогось дня у нас не стало нічого за душею, крім любові до Тебе. Але Ти до мене занадто добрий. Коли я прошу болю, даєш мені спокій. Дай і йому. Віддай Морісові мій спокій, він гостріше цього потребує».

«Ось тут тобі не поталанило, — подумки звернувся я до Сари. — Принаймні одну з твоїх молитов не вислухано. Не маю я спокою, та й любові не маю, хіба що до тебе, тільки до тебе. Я людина ненависті. Але небагато в мені було ненависті. Я прозивав істеричними людей, які на те не дуже заслужили, і відчував, що мої слова нещирі. Я почував не так ненависть, як страх. Якщо той Бог є, якщо навіть ти зі своєю похіттю, подружньою зрадливістю й несмілою брехнею змогла аж так змінитися, то й ми всі можемо стати святими. Досить скочити, як ти скочила, — заплющивши очі, раз і назавжди. Якщо ти свята, то й нам неважко стати такими. Саме цього Він може зажадати від кожного з нас — скочити. Але я не скочу».

Сидячи на ліжку, я сказав Богу: «Ти забрав її, але я ще не Твій. Знаю Твої хитрощі. Це Ти ведеш нас на висоту й пропонуєш нам весь світ. Господи, та Ти ж Диявол, що спокушає нас стрибнути. А я не хочу ні Твого спокою, ні Твоєї любові. Я хотів дуже простого й дуже легкого — Сару на все життя, а Ти відібрав її в мене. Своїми великими замислами Ти руйнуєш наше щастя, як жнець руйнує мишачу нору. Я ненавиджу Тебе, Боже. Ненавиджу так, ніби Ти справді є».

Я глянув на стосик паперу — безособовий, як пасмо волосся. Але волосся принаймні можна торкатися пальцями й вустами, а я смертельно втомився від роздумів. Я жив задля її тіла, жадав його, а в мене залишився тільки цей щоденник. І я замкнув його в серванті, адже це була б іще одна Його перемога, якби я знищив ці записки й залишився зовсім без Сари. «Гаразд, — сказав я Сарі, — хай буде по-твоєму. Я вірю, що ти жива й Він існує, але твої молитви — це замало для того, щоб моя ненависть до Бога обернулася в любов. Він пограбував мене, отож і я, як той король, про якого ти писала, вкраду в Нього те, що Він у мені потребує. Ненависть засіла в моєму мозку, а не в шлунку чи на шкірі. Її не вгамуєш і не видалиш, це не біль і не плями на щоці. Невже я не почував до тебе, крім любові, ще й ненависті? Невже я сам себе не ненавиджу?»

— Уже йду! — гукнув я Генрі, і ми рушили пліч-о-пліч до «Герба Понтефракта». Ліхтарі не світили, закохані стрічалися на перехрестях доріжок, а по той бік Коммону стояв будинок із розбитими сходами, у якому Він повернув мені скалічіле життя без надії.

— Вдень я наперед тішуся нашою вечірньою прогулянкою, — мовив Генрі.

— Я теж.

«Вранці, — думав я, — зателефоную якомусь медикові й спитаю, чи можливе лікування вірою… Та ні, краще не треба. Поки не знаєш, можеш придумати безліч інших способів лікування…» Я поклав руку на плече Генрі й так тримав. Уже мушу бути сильним задля нас двох, а він ще не зазнав справжнього горя.

— Я тільки цих прогулянок і чекаю, — сказав він.

На самому початку цієї книжки написано, що це історія ненависті, а тепер, ідучи поруч із Генрі на наше вечірнє пиво, я знайшов молитву, яка, мабуть, відповідала цьому зимовому настрою: «Боже, Ти вже досить зробив — пограбував мене до нитки. А тепер я надто втомлений і старий на те, щоб учитися любові. Дай мені спокій — раз і назавжди».