Кінець роману

Розділ 1

Набагато легше передати словами почуття пригнобленого горем, ніж окриленого щастям. Страждаючи, ми усвідомлюємо своє окремішнє буття, причому в потворно егоїстичний спосіб: тільки я потерпаю від заподіяного мені болю, та й нерв, що від нього засіпався, — це мій, а не чийсь. Натомість у щасті ми розпливаємося й втрачаємо свою особистість. Святі вживали слова людської любові, щоб описати своє бачення Бога, а нам, мабуть, варто було б послуговуватися мовою молитов, роздумів і споглядання, щоб витлумачити силу нашої любові до жінки. Ми теж відмовляємося від пам’яті, розуму та глузду, теж зазнаємо втрат, опиняємось у темній ночі душі — noche oscura[4] й іноді дістаємо винагороду — один із різновидів спокою. Саму плотську любов описували як маленьку смерть, і закоханій парі також час від часу дістається дрібка спокою. Дивно, що я пишу ці фрази так, ніби люблю те, що насправді ненавиджу. Іноді сам не розпізнаю своїх думок. Що я можу тямити в поняттях на зразок «темна ніч душі» й у мові молитов, якщо в мене тільки одна молитва? Я успадкував ці поняття й мову, як чоловік, що після жінчиної смерті став власником не потрібних йому суконь, духів і кремів. Однак ця дрібка спокою таки була…

Ось так я й розмірковую про перші місяці війни… Невже це був фальшивий спокій, як і сама війна? Нині видається, що впродовж цього часу сумнівів і сподівань цей спокій простягав руку розради й підбадьорення, хоча вже тоді його відтінювали непорозуміння й підозрілість. Ось так я, повертаючись того першого вечора додому, почував не радість, а смуток та упокорення. Згодом кожне таке повернення отруювала певність, що я один із багатьох коханців, якому наразі віддають перевагу. Я так любив цю жінку, що, прокинувшись уночі, зразу ж подумки відтворював її образ і вже не міг заснути. Вона нібито й віддавала мені весь свій час, однак я не довіряв їй. Кохаючись із нею, я міг почуватися самовпевненим, та на самоті досить було глянути в дзеркало, щоб повернулися сумніви, втілені у відображенні зморшкуватого обличчя й кульгавої ноги: чого б то саме я став обранцем? Часто траплялося так, що ми не могли зустрітися: то візит у перукаря чи дантиста, то домашня вечірка, яку влаштував Генрі, то подружнє віч-на-віч. Даремно я вмовляв самого себе, що вдома вона не має можливості зраджувати мене (з властивим коханцеві егоїзмом я вживав це слово, за яким стояло надумане зобов’язання), коли Генрі зайнятий пенсіями вдів, а згодом, обійнявши іншу посаду, — розподілом протигазів і розробкою картонної тари. Кому, як не мені, знати, що можна покохатися навіть і в найризикованіших умовах, аби тільки закортіло? Що більші успіхи в закоханого, то більша недовіра. Таж уже на нашому другому побаченні сталося таке, що могло б видатися неймовірним.

Я прокинувся обтяжений смутком, викликаним останньою завбачливою реплікою Сари, та вже за три хвилини його розвіяв голос у телефонній трубці. Ніколи в житті мені не траплялася жінка, що могла б так, як ото Сара, змінити весь настрій лише кількома словами телефонної розмови.

Входячи в мою кімнату, торкаючись мого плеча, вона зразу ж навіювала мені чуття довірливості, яке враз зникало в мить розставання.

— Алло, — сказала вона. — Я тебе не розбудила?

— Ні. Коли я зможу з тобою побачитися? Сьогодні вранці?

— Генрі застудився. Він сидить вдома.

— Якби ти могла прийти до мене…

— Мушу відповідати на телефонні дзвінки.

— Тільки тому, що він застудився?

Вчора я почував до Генрі приязнь і співчуття, а нині він став ворогом, якого можна брати на сміх, ненавидіти й потайки очорнювати.

— Він зовсім втратив голос.

Я злорадно втішився, що в Генрі така безглузда хвороба: державний чиновник без голосу хрипко й даремно шепоче про вдовині пенсії.

— Чи не можна щось придумати, щоб зустрітися? — спитав я.

— Звичайно, можна.

Сара замовкла, і мені здалося, що перервався зв’язок. «Алло, алло», — кілька разів повторив я, та в цю хвилину вона саме міркувала — розважливо, зосереджено й швидко, щоб дати мені чітку й визначену відповідь.

— О першій годині я принесу йому до ліжка тацю з обідом. Ми з тобою могли б перекусити сандвічами у вітальні. Скажу йому, що ти захотів побалакати зі мною про вчорашній фільм… або про твій роман.

Щойно вона повісила слухавку — зразу ж наче хтось вимкнув моє чуття довіри, і я задумався над тим, скільки разів вона ось так міркувала. Прийшовши до Сариного дому й подзвонивши, я почувався ворогом… чи нишпоркою, що стежить за кожним її словом, як ото по кількох роках стежили за кожним її рухом Паркіс і його син. І ось відчинилися двері, повернулася довіра.

У ті дні годі було й питати, хто кого прагне. Обох нас проймало жадання. Опертий на дві подушки, зодягнений у зелений вовняний халат, Генрі дістав свою тацю, а ми покохалися на твердій дерев’яній підлозі в долішній кімнаті, не зачинивши за собою дверей і маючи за опору тільки одну подушку. Коли дійшло до вершини, довелося ніжно затулити долонею Сарині вуста, щоб часом Генрі не почув печального й гнівного зойку відданості.

Подумати тільки — ще кілька днів тому я мав намір лише випитувати її, нічого більш! Скулившись на підлозі поряд Сари, я дивився й дивився на неї, неначе ніколи не побачу каштанового волосся, що калюжею міцного вина розплилося на паркеті, рясних крапель поту на лобі й грудей, схвильованих частими подихами, як у юної легкоатлетки, розпростертої в знемозі після переможного бігу.

І тут скрипнув східець. На якусь мить ми завмерли. На столі лежали неторкнуті сандвічі й стояли ненаповнені келихи.

— Він зійшов донизу, — шепнула Сара й сіла в крісло. Я поклав їй на коліна тарілку й підсунув келиха до руки.

— А якщо він почув? — спитав я.

— Він не здогадається, у чому річ.

Мабуть, розпізнавши мій сумнів, Сара пояснила нудотно солодким тоном:

— Бідолашний Генрі. За ці десять років ось таке ні разу не траплялося.

Усе одно ми не могли почуватися безпечно. Мовчки сиділи, аж поки знову скрипнуло. Власний голос видався мені рипучим і фальшивим, коли я надто гучно озвався:

— Я радий, що вам сподобався епізод із цибулею.

Відчинивши двері навстіж, Генрі заглянув у кімнату. Він ніс грілку в сірому фланелевому чохлі.

— Добридень, Бендріксе, — пошепки привітався він.

— Не варто було тобі йти по цю грілку, — сказала Сара.

— Я не хотів тебе турбувати.

— Ми говорили про вчорашній кінофільм.

— Сподіваюся, що ви маєте все, чого хочете, — шепнув мені Генрі й кинув оком на пляшку бордо, яку поставила переді мною Сара. — Ти б краще подала гостеві оте вино з 29-го року, — шелеснув він якимсь позавимірним голосом і вийшов, пригорнувши до себе грілку в чохлі. Знову ми залишились удвох.

— Ти не проти… — спитав я.

Вона похитала головою. Сам не знаю, що я мав на увазі. Напевно, подумав, що від вигляду Генрі в неї прокинулися докори сумління. Ба ні, Сара мала чудовий спосіб позбуватись їх. На відміну від усіх нас, вона вміло ухилялася від надокучливого чуття провини. Мовляв, що зроблено, те зроблено, разом із гріхом умирає каяття. Якби Генрі застукав нас на гарячому й розлютився, Сара вважала б чимсь безглуздим лють, яка не проминає миттєво. Кажуть, католики на сповіді начисто звільняються від гріхів. З цього погляду можна було вважати Сару щирою католичкою, хоча вона, як і я, не дуже-то вірила в Бога. Принаймні я так тоді гадав, а нині вже й не знаю, що гадати.

Якщо ця книжка зіб’ється з прямого курсу, то це тому, що я заблукав у незнаному й не маю карти. Часом застановляюся, чи є хоч дрібка правди в тому, що я написав. Того дня я відчув до Сари безмежну довіру, коли вона раптом мовила, хоч я ні про що не питав: «Я нікого й нічого не любила так, як тебе». Ці слова прозвучали так, неначе вона, сидячи в кріслі й тримаючи недоїдений сандвіч, віддалася мені вся до решти, як було п’ять хвилин тому на твердій підлозі. Ми переважною більшістю вагаємося, перш ніж беззастережно признатися в такому. Ми пам’ятаємо, передбачаємо й сумніваємося. Сара не знала сумнівів. Для неї важливою була тільки теперішня мить. Кажуть, вічність — це не тяглість часу, а брак його, і мені інколи здається, що Сарина відданість торкнула цю дивну математичну точку нескінченності, точку без розмірів, що не займає місця. Що там значив час — усе минуле, усі чоловіки, з якими вона час від часу (знову те саме слово) мала справу, чи все майбутнє, у якому вона могла б так само щиро признатися в тому самому? Я відповів Сарі, що теж так кохаю, і збрехав, бо, на відміну від неї, я ніколи не втрачаю чуття часу. Для мене немає теперішньої миті — вона або в минулому році, або в наступному тижні.

Не збрехала Сара й тоді, коли сказала: «Нікого іншого. Ніколи більш». Просто в часі є суперечності, а в математичній точці їх немає. У Сари була набагато більша здатність кохати, ніж у мене, адже я не міг затулити завісою теперішню мить, не міг нічого забути й не міг не боятися. Навіть у миті любощів я поводився, як полісмен, що збирає докази ще не скоєних злочинів; а коли минуло більш ніж сім років і я розпечатав лист Паркіса, усі ці докази нагромадилися в моїй пам’яті, щоби примножити гіркоту на душі.

Розділ 2

«Шановний пане, — писав Паркіс, — я радий повідомити Вас, що ми з сином налагодили приязні стосунки із служницею з будинку № 17. Це дозволить прискорити темпи нашого слідства завдяки тому, що я деколи маю нагоду глянути в записник, у якому дана особа занотовує умовлені візити, і таким чином бути в курсі її дій. Також можу час від часу перевіряти вміст кошика на папери даної особи. Знайдений у ньому вартий уваги речовий доказ долучаю до листа й прошу повернути його з Вашими зауваженнями. Дана особа вже кілька років веде щоденник, але служниця, яку я задля безпеки далі називатиму “моя приятелька”, не змогла здобути його, оскільки дана особа тримає згаданий щоденник під ключем, і ця обставина вже сама собою викликає підозру. Крім даних у долученому тут важливому доказі, повідомлю також, що дана особа значну кількість часу проводить, не додержуючи зобов’язань про зустрічі, зазначених у записнику. Це дозволяє припустити, що він слугує засобом введення в оману, хоча я не хотів би висловлювати несхвальні здогади і впливати упередженим ставленням на слідство, у якому належить встановити істину на благо всіх зацікавлених сторін».

Нас ранить не тільки трагедія. Гротеск теж має зброю — нікчемну й сміховинну. Часом мені кортіло запхнути в рот містерові Паркісу ці перемудровані, неоковирні й недолугі звіти, і то при його синкові. Схоже на те, що я, силкуючись упіймати Сару на гарячому (навіщо? аби ранити Генрі чи себе самого?), допустив незграбного клоуна до наших інтимних справ. Інтимних… Навіть це слово відгонить Паркісовими донесеннями. Хіба не він колись написав: «Хоча в мене немає прямих доказів щодо інтимного характеру зустрічі, яка мала місце на Седар-роуд, 16, однак дана особа очевидно мала намір вчинити подружню зраду»? Але це було пізніше. Із першого листа я дізнався тільки те, що Сара не прийшла на зазначені в записнику умовлені візити (якщо такі взагалі мали відбутися) до дантиста й кравця. Не вдалося з’ясувати, куди вона пішла.

Лист написано фіолетовим чорнилом на дешевому поштовому папері закарлюкуватим вигадливим почерком. Перегорнувши аркуш цього кострубатого документа, я побачив чітке й виразне Сарине письмо. Я й не гадав, що впізнаю його по майже двох роках.

До аркуша Паркіс пришпилив клапоть паперу, позначив його великою червоною літерою «А» й дописав: «З огляду на можливість відкриття судової справи, усі документальні докази належить повернути для включення їх у картотеку». Цей порятований із кошика клапоть старанно розгладжено — немовби рукою коханця. Очевидно, для коханця він і був призначений: «Ніби й нема потреби писати листи до Тебе чи говорити з Тобою. Я ще не встигла щось сказати, а Ти вже все знаєш. Але я, закохавшись, відчуваю потребу саме це й робити, як віддавна звикла. Ще тільки починаю кохати, а вже хочу кинути все й усіх, крім Тебе, і стримують мене тільки страх і звичка. Любий…»

Ото й уся записка. Вона зухвало втупилася в мене всіма своїми буквами, а я не міг не подумати про те, що не можу пригадати жодного рядка з усього того, що колись написала мені Сара. Якби в цих записках вона ось так відкрито признавалася в коханні, я б зберігав їх, але вона саме того й боялась, а тому писала дуже обережно — «поміж рядками». А ось ця її остання любов зруйнувала клітку рядків, не згодившись на те, щоб її ховали поміж них. Мені запам’яталось одне наше кодове слово — «цибуля». У листуванні воно позначало нашу любовну пристрасть. Цибулею стало злягання, навіть саме кохання. «“…вже хочу кинути все й усіх, крім Тебе”, а тут цибуля, — з ненавистю подумав я, — засіб порозуміння в мої часи».

У самому низу клаптика я дописав «без коментарів», засунув його в конверт і заадресував до містера Паркіса. Прокинувшись вночі, я міг повторити напам’ять увесь текст, а слово «кинути» викликало в уяві різноманітні втілені óбрази.

Я лежав, не можучи заснути, а спогади один за одним болюче кололи мене ненавистю й жагою. Ось її волосся, розсипане на паркеті, і скрип східця. Ось ми з нею лежимо в канаві, нас не видно з шосе, а я бачу поміж пасмами її волосся іскорки паморозі на задубілій землі; саме в критичну мить повз нас проїжджає трактор, і тракторист навіть голови не повертає. Чому ненависть не вбиває жаги? Я б усе віддав, аби тільки заснути. Я б зарадив собі по-хлоп’ячому, якби був певен, що це замінить Сару. Але свого часу я вже пробував знайти заміну, і нічого не вдалося.

Я ревнивець. Безглузда річ — писати ці слова у творі, який вважаю довгою історією ревнощів — до Генрі, до Сари й до типа, що його так незграбно висліджував Паркіс. Тепер, коли все належить минулому, я ревную до Генрі тільки тоді, коли постають надто вже яскраві спогади (їй-бо, одружитися б нам — і з моєю пристрастю та з її вірністю ми були б щасливі до кінця днів). Натомість увесь час ревную до свого суперника… Мелодраматичне й до болю невідповідне слово, бо не відображає нестерпних переваг цього типа наді мною — вдоволення, довіри й успіху, що йому дісталися. Іноді я думаю, що він не зауважив би мене навіть як фрагмента всієї картини, і тоді мені страшенно хочеться привернути до себе увагу, крикнути йому у вухо: «Не смій ігнорувати мене! Ось я! Хай там що сталося, а Сара таки кохала мене».

У мене з Сарою часто бували довгі суперечки про ревнощі. Я ревнував навіть до минулого, про яке вона при нагоді відверто розповідала. Ці любовні романи нічого не значили (важило в них, мабуть, тільки підсвідоме прагнення того кінцевого спазму, що його так жалюгідно й надаремно тужився викликати її чоловік). Сара була віддана Генрі, як і всім своїм коханцям, зокрема й мені, але це не втішало, а навпаки — дратувало мене. Був час, коли вона сміялася з мого гніву, не вірила, що він щирий, не вірила у свою вроду, а я гнівався ще й тому, що вона не ревнує мене ні до минулого, ні до майбутнього. Я не вірив, що любов може бути іншою, ніж у мене, і вимірював її в масштабі ревнощів. За такою мірою виходило, що Сара взагалі не може мене кохати.

Наші суперечки були завжди однотипні, і тут я опишу тільки одну з них, бо саме вона дала поштовх вчинку. Той безглуздий вчинок ні до чого не призвів, хіба що до сумніву, який завжди мене проймає, коли я беруся писати, та ще до відчуття, що, зрештою, її правда, а не моя.

Пригадую, я сердито сказав:

— Це лише наслідки твоєї фригідності. Фригідна жінка ніколи не ревнує. Просто ти ще не спізнала звичайних людських почуттів.

Мене дратувало те, що вона не заперечує.

— Може, і маєш рацію. Кажу тобі одне-єдине: я хочу, щоб ти був щасливий. Не можу витерпіти, коли тобі погано. Роби все, що забажаєш, — я не буду проти, аби тільки ти почувався щасливим.

— Тільки того й хочеш, що виправдання для себе. Якщо я з кимсь пересплюся, то ти почуватимеш право будь-коли зробити те саме.

— Ні при чому тут виправдання. Я хочу, щоб ти був щасливий, ото й усе.

— То ти ще й постіль мені для цього застелиш?

— Мабуть.

Непевність — це найгірше з усього, що відчувають коханці. Іноді їм видаються кращими взаємні почуття занудної збайдужілої подружньої пари. Непевність спотворює значення слів і отруює довіру. В обложеному місті кожний вартівник — імовірний зрадник. Ще до часів Паркіса я брався випробовувати Сару — ловити її на дрібному обмані та крутійстві, і викриті прогріхи означали тільки те, що вона мене боїться. Таж кожну викриту побрехеньку я роздував до розмірів зради й навіть у найпрозорішій фразі вишукував приховане значення. Бо ж не міг стерпіти й думки, що Сара з кимсь іншим, нехай навіть тільки доторкається його. Весь час побоюючись такого, я вбачав сексуальність у всіх її випадкових жестах.

— Невже ти не хочеш, щоб я була щасливою, а не нещасною? — поставила Сара нестерпно логічне запитання.

— Краще б мені вмерти або побачити тебе мертвою, аніж знати, що ти з кимсь іншим. Я ж не якийсь там дивак. Це звичайна людська любов. Спитай будь-кого. Кожен скаже те саме… якщо він хоч колись кохав, — відповів я і в’їдливо узагальнив: — По-справжньому кохає тільки той, хто ревнує.

Це діялося в моїй кімнаті. Ми прийшли сюди пізнього весняного пополудня, у пору, коли можна безпечно покохатися. Як ніколи, мали на те кілька годин, а я їх змарнував, затіявши сварку, і тепер уже було не до любощів. Сара сіла на ліжку й сказала:

— Пробач. Я не хотіла тебе сердити. Напевно, маєш рацію.

Але я не відчепився від неї. Я ненавидів Сару, бо прагнув вмовити самого себе, що вона мене не кохає. Я хотів позбутися її назовсім. Ось тепер міркую: і що за лихо було мені від того, кохає мене Сара чи не кохає? Вона ж майже рік була мені вірна, дарувала насолоду й терпіла мої вибрики. А що я їй дав взамін, крім митей насолоди? Я розпочав цей роман цілком свідомо й знав, що якогось дня він неодмінно дійде кінця, та, коли на мене найшло, наче хандра, чуття непевності й напросився логічний висновок про невтішне майбутнє, я став допікати Сарі, немовби заповзявся поквапити майбуття, затягти до себе на поріг цього небажаного й передчасного гостя. Своїми діями кохання і страх нічим не відрізнялися від сумління. Якби ми вірили в гріх, то навряд чи повелися б інакше.

— Ось Генрі ти б ревнувала, — сказав я.

— Ні. Такого не може бути. Це нісенітниця.

— Якби ти відчула, що твій шлюб під загрозою…

— Такого ніколи не буде, — понуро відповіла вона, а я, сприйнявши ці слова як образу, зразу ж вийшов із кімнати й подався на вулицю.

«То це вже кінець? — думав я, драматично позуючи перед самим собою. — Не варто повертатися. Якщо я зможу позбутися її, то невже мені не вдасться знайти спокійну й приязну жінку, щоб жити та поживати з нею? Я б тоді не ревнував, бо не кохав би. І почувався б упевнено й безпечно». Жаль до себе і ненависть до неї йшли рука в руку Коммоном, як двоє божевільних без санітара.

На початку цієї книжки я сказав, що це історія ненависті, а тепер засумнівався в сказаному. Напевно, моя ненависть така сама недолуга, як і любов. Ось зараз я відірвав очі від письма й, випадково вгледівши своє відображення в дзеркалі біля стола, подумав: «Та чи справді так виглядає ненависть?» Бо пригадалося мені те обличчя, яке кожен із нас змалку бачив у склі крамничної вітрини. Затуманене нашим подихом, воно споглядало, як ми пасемо очима чудові недоступні речі в крамниці.

Здається, ця сварка зчинилась у травні 1940 року. Війна допомагала нам по-всякому, так що я став трактувати її майже як ганебного й ненадійного спільника нашого роману (я навмисне брав на язика каустичну соду цього слова, яке натякає про початок і кінець).

На той час німці, либонь, уже окупували Нідерланди, весна відгонила солодкуватим трупним душком неминучого кінця, а мені важили тільки дві життєві обставини: Генрі Майлза перевели в службу внутрішньої безпеки, і він працював допізна, а моя господиня, побоявшись бомбардування, перебралася до підвалу й уже не крилася нагорі, не спозирала понад балюстраду, чи часом не надходять небажані гості. У мене в житті нічого не змінилося завдяки моїй кульгавості (одна нога трохи коротша — наслідок нещасливого випадку в дитинстві). Тільки тоді, коли почалися авіаційні нальоти, я вирішив, що таки варто записатися в «Заходи протиповітряної оборони». Наразі ж почувався так, немовби мене виписали з війни, як ото жильця з готелю.

Того вечора я, добравшись до Пікаділлі, і далі душився ненавистю та недовірливістю. Нічого іншого на світі мені не кортіло так, як допекти Сарі. Хотілося привести з собою першу-ліпшу жінку й лягти з нею в ту саму постіль, у якій я кохався з Сарою. Підсвідомо я здогадувався, що єдиний спосіб зробити їй боляче — це завдати болю самому собі. На ту пору в місті було тихо й темно, тільки по безмісячному небу сновигали плями та снопи світла прожекторів. Не було видно облич тих жінок, що з ліхтариками в руках стояли біля вхідних дверей будинків і входів до не вживаних досі бомбосховищ. Цим повіям, наче світлячкам-самицям, доводилося сигналити про себе світлом. Вздовж Пікаділлі, аж до самої Секвил-стрит, миготіли світляні плямки. Я спіймав себе на думці про Сару. Пішла додому чи про всяк випадок чекає мене?

Одна з жінок блимнула ліхтариком і озвалася:

— Любчику, ти б не хотів узяти мене з собою додому?

Не спинившись, я похитав головою.

Трохи далі ще одна жінка говорила з якимсь чоловіком. Коли вона підсвітила своє обличчя, щоб виставитися напоказ, я угледів щось смагляве, юне, щасливе й ще не зіпсоване: тваринка досі не усвідомила, що опинилася в неволі. Я проминув цю парочку, а тоді розвернувся й попростував до неї. Коли я наближався, чоловік відійшов.

— Вип’єш? — спитав я.

— А потім підемо з тобою додому?

— Так.

— Тоді я не проти випити по одній.

Ми зайшли до пабу в кінці вулиці, і я замовив два віскі. Поки вона пила, я замість її обличчя бачив Сарине. Ця повія була молодша від Сари — років дев’ятнадцять, не більш, вродливіша й — можна гадати — менш зіпсована, але тільки завдяки тому, що в ній забракло того, що псується. Я відчув, що вона мені потрібна не більш, ніж собака чи кицька. Дівчина розповіла про своє гарне помешкання за кілька будинків звідси, сказала, скільки за нього платить, скільки їй років, звідки вона родом і як їй працювалося цілий рік у кафе. Вона запевнила, що йде не з кожним, хто до неї озветься, і що зразу розпізнала в мені справжнього джентльмена. Я також дізнався, що в неї є кенар Джонс, названий на честь джентльмена, що подарував цю пташку. Вона завела мову про те, як важко в Лондоні роздобути корм — насіння жовтозілля, а я тимчасом подумав: якщо Сара досі в мене, то можна було б їй зателефонувати. І почув запитання, чи є в мене сад із жовтозіллям, а якщо так, то чи не міг би я час від часу згадати цього кенара.

— Ти не проти, що я розпитую? — спитала дівчина.

Дивлячись на неї з-понад склянки, я дивувався, що мене до неї зовсім не тягне. Я неначе подорослішав після всіх цих років нерозбірливого сексу. Любов до Сари вбила голу похіть. Ніколи вже не зможу насолоджуватися любощами без кохання.

Звичайно ж, не любов привела мене до цієї забігайлівки, а ненависть. Це я повторяв собі під ніс усю дорогу сюди від Коммону. І досі повторяю, пишучи цей своєрідний звіт про Сару та силкуючись позбутися її раз і назавжди. Я ж бо весь час втовкмачував собі, що зможу забути Сару тоді, коли вона помре.

Я вийшов на вулицю, покинувши дівчину з недопитим віскі та залишивши фунтову банкноту як бальзам на її гордість, і Нью-Барлінґтон-стрит дійшов до телефонної будки. Я не мав ліхтарика, тож довелося кілька разів чиркнути сірником, поки нарешті вдалося набрати номер. Почувши гудки, я уявив телефон на столі. Знав, скільки саме кроків треба до нього ступити Сарі — чи то від крісла, чи то від ліжка. Давши апаратові з півхвилини потеленькати в порожній кімнаті, я накрутив Сарин номер. Служниця сказала, що пані ще не прийшла додому. Я уявив, як вона йде мало не навпомацки затемненим Коммоном — у ті часи не дуже безпечним місцем, глянув на годинника й подумав: якби не моя дурість, то ми провели б разом аж три години. Повернувшись додому, я змушував себе читати й увесь час прислухався до телефону, але той не озивався. Гордість не дозволяла мені подзвонити Сарі ще раз. Кінець кінцем я ліг спати, ковтнувши подвійну дозу снодійного, так що першою річчю, що вранці дійшла до моєї свідомості, був Сарин голос у слухавці, який звучав так, ніби нічого й не сталося. І знову настав ідеальний мир та спокій — до миті, коли я поклав телефонну трубку. Зразу ж чортик у моїй голові підсунув думку, що Сарі геть байдуже до тих втрачених трьох годин.

І досі не можу збагнути, чому люди дуже легко беруть на віру таке немислиме поняття, як уособлений Бог, і в той же час відмовляються сприйняти уособленого диявола як щось реальне. А я ж то добре розпізнав способи, якими він діяв у моїй уяві. Жодне Сарине твердження не могло встояти перед його підступними підозрами, причому чорт зазвичай висував їх, дочекавшись часу, коли ми з нею були не разом. Наші сварки він готував заздалегідь і був ворогом не так Сарі, як нашому коханню. Зрештою, хіба не для того призначений диявол? Можу припустити: якби існував Бог, що любить, то диявол мав би нищити всі подоби такої любові, навіть геть нікчемні й фальшиві. Невже він не боявся б поширення любові й призвичаєння до неї, невже не став би підступом робити з нас зрадників, ладних допомагати йому гасити це високе почуття? Якщо Бог послуговується нами й творить святих із такого самого матеріалу, з якого ми створені, то й диявол може мати свої амбіції. Цілком можливо, що він мріє виховати мене, ба навіть бідолаху Паркіса на своїх святих, раденьких із запозиченим фанатизмом нищити любов, де тільки її знайдуть.

Розділ 3

І справді, у наступному Паркісовому донесенні відчувалося непідробне захоплення диявольською забавою. Нарешті він зачув любов і висліджував її, а за ним услід ступав хлопчик, як пес-шукач. Паркіс виявив, де проводить стільки часу Сара. Більше того — був певен, що в неї потаємні побачення. Довелося мені визнати, що він таки спритний детектив, бо ж із допомогою сина зумів виманити Майлзову служницю з дому в той час, коли «дана особа» йшла до будинку № 16 на Седар-роуд. Отож Сара зупинилася й заговорила зі служницею, що мала вільний день, а та представила їй Паркіса-молодшого. Тоді Сара розсталася з ними й звернула за найближчий ріг, де чатував Паркіс-старший. Той побачив, що вона трохи пройшла, повернулася назад, пересвідчилася, що хлопчика та служниці вже немає, і тільки тоді подзвонила у двері будинку № 16. Відтак детектив заходився з’ясовувати, хто в ньому мешкає. Справа пішла не дуже гладко, бо в будинку були три квартири й не вдалося дізнатися, на котру кнопку дзвінка натиснула Сара. Паркіс пообіцяв, що за кілька днів подасть остаточні дані. Усе, що він мав зробити, — це випередити Сару, коли вона знову подасться туди, і посипати порошком усі три кнопки. «Звичайно, крім речового доказу “А”, нема чим довести невірність даної особи. Якщо ці звіти стануть підставою відкрити судову справу й буде необхідно подати додаткові докази подружньої зради, тоді може виникнути потреба проникнути в помешкання по якомусь часі після того, як у нього ввійде дана особа. У такому разі буде потрібен другий свідок, щоб опізнати її. Не обов’язково застати дану особу під час статевого акту. Суд вважатиме достатнім доказом її збудження та певний нелад одягу на ній».

Ненависть дуже подібна до любощів: після короткого сильного збудження настає тривале заспокоєння. «Бідолашна Сара», — думав я, читаючи звіт, бо вже встиг насолодитись оргазмом ненависті й вдовольнитися. Тепер можна було й пожаліти її, загнану в глухий кут. Таж Сара не скоїла нічого поганого, тільки покохала, а Паркіс із сином стежить за кожним її рухом, змовляється з її служницею, припорошує кнопки й готується грубо вламатися в чи не єдиний прихисток, де вона може знайти спокій. Я вже ладен був порвати це донесення й відкликати шпиків. Мабуть, так і зробив би, якби у своєму убогому клубі не розгорнув журналу «Татлер» і не побачив фото Генрі Майлза. Останнім часом він добився успіху: з нагоди дня народження короля став командором ордена Британської Імперії за свою службу в міністерстві, ще й обійняв посаду голови Королівської комісії. І ось Генрі на прем’єрі британського фільму «Остання сирена» — блідий і витрішкуватий у магнієвих спалахах, під руку з Сарою. Вона опустила голову, щоб не сліпив спалах, але я завжди впізнаю це густе волосся, у якому плуталися і в’язли мої пальці. Раптом мені закортіло простягти руку й доторкнутися Сари, торкнутися її волосся — на голові й схованого під одежею. Мені запраглося, щоб Сара лежала поряд зі мною, щоб я міг повернути голову на подушці й говорити з нею, відчувати майже невловимий запах і смак її шкіри… але з нею був Генрі, що позував перед репортеровою камерою, самовдоволений і самовпевнений, як і годиться начальникові департаменту.

Сівши під оленячою головою, що її 1898 року подарував сер Волтер Безант, я написав листа Генрі Майлзу. Я повідомив, що хочу поговорити з ним про щось важливе, тож бажано, щоб Генрі знайшов час у будь-який день наступного тижня пообідати зі мною в моєму клубі. Вірний собі, він зразу ж зателефонував і запропонував пообідати — у його клубі. За все своє життя я не стрічав людини, що так не любила ходити в гості, як Генрі. Не пам’ятаю, яку відмовку він тоді придумав, але вона мене розсердила. Здається, сказав, що в його клубі є дуже вже добрий портвейн. Насправді ж він відмовився тому, що не хотів почуватися зобов’язаним — навіть за таку дрібницю, як дармовий обід. Генрі й не здогадувався, як мало він буде мені зобов’язаний. Він вибрав суботу, а цього дня мій клуб майже порожній. У журналістів щоденних газет завтра вихідний, шкільні інспектори їдуть додому — до Бромлі чи Стритема, а ось що роблять священики, я й досі не знаю; мабуть, сидять вдома й готують недільні проповіді. Що ж до письменників (для них і засновано цей клуб), то майже всі вони висять на стіні: Артур Конан Дойл, Чарлз Ґарвіс, Стенлі Вейман і Нет Ґулд. Часом до них довішують когось ще видатнішого й відомішого. Живих можна полічити на пальцях однієї руки. У цьому клубі я завжди почуваюся як вдома, бо дуже рідко натрапляю тут на колегу по перу.

Пригадую, Генрі вибрав віденський біфштекс, чим виказав свою необізнаність. Я цілком певен, що він, ніколи й не бачивши цієї страви, сподівався чогось на зразок шніцеля по-віденськи. Тут, у гостях, він надто вже ніяковів, щоб дозволити собі зауваження про страву, і зрештою якось примудрився натоптатися сирою рожевою масою. Згадавши його бундючну міну в магнієвих спалахах, я утримався від застороги, коли наш гість замовляв пудинг «Кабінет». За цим гидотним обідом (того дня клуб перевершив самого себе) ми провадили вишукану й штучну розмову ні про що. Генрі старався, як міг, представляти бозна-якими секретними справи своєї комісії, про які щодня повідомляли в пресі. Ми перейшли до вітальні, порожньої на той час, і пили каву, запавши в безмір чорної, набитої кінським волосом софи навпроти каміна. Я подумав, що роги на стінах дуже пасують до нашої майбутньої розмови, і, сперши ноги на старосвітську решітку, надійно заблокував Генрі в кутку. Помішуючи ложечкою каву, я поцікавився:

— Як там Сара?

— Непогано, — ухильно відповів Генрі, обережно й підозріливо куштуючи портвейн. Либонь, не забув віденського біфштекса.

— Ти й досі непокоїшся? — спитав я.

Спохмурнівши, він відвів очі.

— Непокоюся?

— Ти ж непокоївся. Сам мені сказав.

— Не пригадую. Сара почувається добре, — недоладно пояснив він, ніби мені йшлося про її здоров’я.

— Чи звернувся ти до цього детектива?

— Я сподівався, що ти забудеш цю справу. Я погано почувався… Розумієш, саме тоді формували цю комісію… Перевтома…

— А чи пам’ятаєш, що я зголосився піти туди замість тебе?

— Мабуть, тоді ми обидва трішки перевтомилися. — Втупившись у старі роги над своєю головою, Генрі примружився, щоб прочитати прізвище жертводавця. — У вас тут чимало голів, — ні з того ні з сього докинув він.

Я не дав йому ухилитися.

— За кілька днів я відвідав його.

Він відставив склянку.

— Бендріксе, ти не мав права…

— Я оплачую всі видатки.

— Це ж неймовірне нахабство.

Генрі звівся, та я тримав його в пастці. Звідти він міг вибратися, хіба що відштовхнуши мої ноги. Але не в його характері було прикладати силу.

— Ти ж хотів з’ясувати, що і як з нею, — сказав я.

— Нема чого з’ясовувати. Я хочу вийти. Випусти мене.

— Вважаю, що тобі корисно було б прочитати звіти.

— І не подумаю…

— Раз так, тоді я сам прочитаю тобі уривок про таємні візити. Її любовного листа я повернув детективам, щоб долучили до картотеки. Дорогий друже, ти дав себе обвести круг пальця.

Здавалося, він ось-ось мене вдарить. Тоді я дуже радо дав би йому здачі, торохнув би цього бевзя, якому Сара стільки років була безглуздо вірна — у свій спосіб, та в цю мить увійшов секретар клубу. Високий, сивий, довгобородий, у замащеній супом жилетці, він скидався на вікторіанського поета, а насправді писав сумні новели — спогади про собак, які йому траплялись. Його твір «Навіки Фідо» мав великий успіх 1912 року.

— О, Бендріксе, — озвався він. — Віддавна вас тут не бачу.

Я познайомив їх.

— Щодня уважно читаю звіти, — розторопно, наче перукар, вихопився старий мемуарист.

— Які ще звіти? — насторожився Генрі. На звук цього слова йому вперше в житті спало на думку щось інше, ніж службові документи.

— Королівської комісії.

Коли секретар нарешті пішов собі, Генрі попросив:

— Будь ласка, дай мені звіти й дозволь вийти звідси.

Сподіваючись, що під час розмови з секретарем він обміркував нашу справу, я вручив йому останній звіт.

Генрі зразу ж кинув його в камін і підсунув кочергою до вогню. Я не міг не визнати, що цей жест виражає гідність.

— Що робитимеш далі? — спитав я.

— Нічого.

— Від фактів нікуди не дінешся.

— К чортовій матері ці факти.

Досі я ні разу не чув від нього лайки.

— Я завжди можу дати тобі копію.

— Ти мене випустиш чи ні?

Диявол зробив свою справу, а я випустив із себе всю отруту. Отож прибрав ноги з решітки, і Генрі квапливо вийшов, забувши свого начальницького чорного капелюха. Колись я бачив, як цей капелюх, стікаючи водою, пливе через Коммон. Здається, що це було в далекому минулому, а не кілька тижнів тому.

Розділ 4

Прихопивши з собою цього капелюха, я пустився за Генрі. Сподівався догнати його чи хоча б потрапити йому на очі на довгій дорозі до Вайтголла. Однак Генрі ніде не було видно, і я повернув назад, не знаючи, куди податися. За останні дні з часом сталося найгірше — його, вільного, надто вже багато. Зайшовши до книгареньки поблизу станції метро «Чаринґ-кросс», я подумав, що, цілком можливо, у цю мить Сара натискає на припорошену кнопку дзвінка, а містер Паркіс чатує за рогом Седар-роуд. Якби змога повернути час назад, я б пропустив повз себе осліпленого дощем Генрі. Утім, віднедавна я сумніваюся в тому, що хоч якийсь мій вчинок може змінити плин подій. Тепер ми з Генрі союзники — на нашу власну мірку, та чи справді ми в союзі проти нескінченного плину?

Я перейшов вулицю, проминув ятки з фруктами й увійшов у парк «Вікторія-ґарденз». Цього сірого вітряного дня мало хто сидів тут на лавці, і я з першого погляду зауважив Генрі, та впізнав його не зразу. Простоволосий просто неба, він видавався одним із тих безіменних і знедолених, що приходять із убогих передмість і нікого тут не знають, як-от цей старий, що годує горобців, чи жінка з бурою паперовою пачкою, позначеною написом «Свон енд Едґарз». Він сидів, опустивши голову й задивившись на свої туфлі. Я так довго жалів тільки самого себе, що тепер аж здивувався, пожалівши свого ворога. Я тихо поклав капелюха на лавку, поряд із Генрі, і відійшов би, якби він не підвів на мене заплакані очі. Видно, примандрував сюди з дуже далеких країв. Сльози належать до іншого світу — не того, у якому працює Королівська комісія.

— Пробач, Генрі, — озвався я.

Як легко нам повірити в те, що можна позбутися чуття провини, зробивши жест каяття!

— Сядь, — наказав він, наділений владою сліз, і я послухався. — Я оце думаю. Ти був її коханцем, Бендріксе?

— Чому ти забрав собі в голову…

— Це єдине пояснення.

— Не розумію, про що це ти.

— Це також єдине виправдання, Бендріксе. Невже не розумієш, що твій вчинок… потворний?

Кажучи це, Генрі перевернув капелюха й перевірив, чи та, що треба, марка фірми-виготовника.

— Напевно, вважаєш мене, Бендріксе, несусвітнім дурнем, що досі не здогадався, чому ж вона мене не покинула?

Чи я зобов’язаний читати Генрі лекцію про характер його жінки? У мені знову набралася отрута.

— Бо маєш непогані й певні прибутки, — відповів я. — Ти став однією з її звичних речей. Ти уособлення безпеки.

Він слухав поважно й уважно, неначе я свідок, що складає присягу перед його комісією. А я їдко вів далі:

— Ти перешкоджав мені в цій справі не більше, ніж іншим.

— Отже, були й інші?

— Інколи я гадав, що ти все знаєш і тобі байдуже. Інколи хотів викласти тобі всю правду, ось як зараз, коли вже пізно. Хотів сказати, що я про тебе думаю.

— І що ж ти думав?

— Що ти звідник. Звів її зі мною, з ними і з ось цим, останнім. Навіки звідник. Чому ти не сердишся, Генрі?

— Я не здогадувався про те.

— Ти зводив її саме своєю нездогадливістю. Зводив тим, що не навчився з нею кохатися й вона мусила шукати когось іншого. Зводив тим, що давав їй нагоду… Зрештою, тим, що ти зануда й дурень. А тепер той, хто не зануда й не дурень, забавляється з нею на Седар-роуд.

— Чому вона покинула тебе?

— Бо я теж став занудою й дурнем. Але я не завжди таким був, Генрі. Це ти мене переінакшив. Вона не покинула тебе, ото я й став зануджувати її, дошкуляти наріканнями та ревнощами.

— Люди високо цінують твої книжки, — зауважив він.

— Люди також кажуть, що ти ідеальний голова комісії. Що тут, до дідька лисого, важить наша робота?

— Я не знаю нічого іншого, що важило б більше, — сумно мовив Генрі, глянувши на сірі хмари, що сунули над південним берегом Темзи. Низько над баржами літали чайки, серед зруйнованих складів стояла Шротова вежа, чорна у світлі зимового надвечір’я. Чоловік, що годував горобців, пішов собі, як і жінка з бурою пачкою. У сутінку біля станції метро по-звірячому кричали продавці фруктів. Здавалося, в усьому світі відчиняються віконниці й невдовзі всім нам доведеться покладатися тільки на власні сили.

— А я дивувався, що ти стільки часу не відвідував нас, — сказав Генрі.

— Мабуть, ми по-своєму дійшли до кінця кохання. Удвох нам уже нічого було робити. З тобою вона могла ходити на закупи, варити страви й засинати в подружньому ліжку, а зі мною могла тільки одне — кохатися.

— Вона до тебе дуже тепло ставиться, — сказав Генрі таким тоном, ніби це я заплакався, а йому доводиться мене втішати.

— Сама тільки теплота — це мало.

— Мені її вистачало.

— Я хотів, щоб кохання тривало, щоб ніколи не пригасало…

Ніколи й нікому, крім Сари, я не признавався в чомусь такому, а Генрі відповів зовсім інакше, ніж це зробила б Сара.

— Людині такого не дано, — розсудив він. — Треба вдовольнятися…

Сара розсудила б інакше. Сидячи поряд Генрі в парку «Вікторія-ґарденз» і дивлячись, як умирає день, я згадував кінець усього роману.

Розділ 5

Це були чи не останні слова, які сказала мені Сара аж до того часу, коли вона, прийшовши додому з таємного побачення, стікала водою в передпокої: «Нема чого тобі аж так боятися. Кохання не вмирає. Тільки тому, що ми не бачимося…» Вона вже прийняла рішення, про яке я й не здогадувався до наступного дня, коли телефонна трубка роззявилася на мене мовчазним ротом мертвяка.

— Дорогий, найдорожчий ти мій, — озвався в ній Сарин голос, — адже люди все своє життя люблять Бога й не бачать Його, правда?

— Наша любов зовсім інша.

— Часом мені не віриться, що є якась інша.

Я мав би розпізнати, що Сара вже потрапила під чийсь вплив, адже раніше не казала чогось такого. Ми ж так радо зійшлися на тому, щоб усунути Бога з нашого світу. А вже коли я обережно ввімкнув ліхтарика, щоб освітити Сарі дорогу зруйнованим коридором, вона знову сказала:

— Усе буде добре. Аби тільки ми дуже кохали одне одного.

— Не зможу дужче, — відповів я. — Усе тобі віддав.

— Ти цього не знаєш, — сказала вона. — Не знаєш.

Під нашими ногами хрускотіли друзки розбитих шибок. Уцілів тільки старий вікторіанський вітраж над дверима. Товчене скло біліло, наче лід, розтоптаний дітьми в підмоклих полях чи вздовж доріг.

— Не бійся, — повторила Сара.

Я знав, що вона має на увазі не ту дивовижну нову зброю, яка й по п’яти годинах безперестанку дзижчала, наче бджола, десь на півдні.

У цю червневу ніч 1944 року вперше дало себе знати те, що потім звалося «Фау-1». Ми відвикли від авіанальотів. Перед тим, у лютому цього ж року, вони на короткий час поновилися після затишшя, яке тривало від травня 1941-го, коли масованими бомбардуваннями закінчився Бліц[5]. А тепер, коли завили сирени й полетіли перші керовані ракети, ми з Сарою вирішили, що це кілька літаків прорвало нашу нічну протиповітряну оборону. Минула година, а сигнал про кінець авіаційної тривоги так і не прозвучав, і нас брала досада. Пригадую, я сказав Сарі: «Мабуть, це через розхлябаність. Надто мало в них роботи», — і цієї ж миті ми, лежачи на моєму ліжку в темряві, вперше побачили ракету. Ми подумали, що це охоплений вогнем літак, а дивне басове гудіння пояснили тим, що став некерованим двигун. Пролетіла друга вогняна ракета, тоді третя, і ми змінили думку про нашу протиповітряну оборону. «Їх підстрілюють, як голубів, — сказав я. — Це ж дурня треба — отак вести далі атаку». Але вони й далі надлітали — ненастанно, година за годиною, до самого світання й після нього, і нарешті навіть ми втямили, що це не літаки, а якась нова зброя.

Ми якраз лягли в постіль, коли почався наліт. Нам було все одно. У ті часи смерть нічого не важила; на першій порі я навіть молився, щоб вона прийшла: завдяки страшному знищенню не треба буде вставати, одягатися й дивитись, як віддаляється, петляючи, до протилежного боку Коммону її ліхтарик, схожий на заднє світло повільної машини. Інколи я замислювався над тим, чи не стає вічність безконечним продовженням миті скону. Якби так було, то я і в ті часи, і нині, будь Сара досі живою, вибрав би мить цілковитої довіри й найбільшої насолоди, коли неможливо посваритися, бо неможливо думати. Я нарікав на її обережність і гірко порівнював наше умовне слово «цибуля» з тим, що Сара написала на клапті паперу, який потім врятував від знищення Паркіс, однак мені менше боліло б читати цього листа до мого невідомого наступника, якби я не знав, як уміє вона віддатися й забутися. Нам було байдуже до «Фау-1», поки тривали любощі. Я вичерпав усе, що в мені було, і лежав, спершись головою на її живіт, відчуваючи смак її шкіри — ледь чутний і невловимий, як смак води, коли неподалік вибухнула одна з ракет і ми почули брязкіт розбитих шибок на південному боці Коммону.

— Мабуть, варто було б нам зійти в підвал, — озвався я.

— Там сидить твоя господиня. Не можу показуватися людям на очі.

Оволодівши жінкою, проймаєшся щирим почуттям відповідальності за неї й забуваєш, що ти тільки коханець, який ні за що не відповідає.

— Може, її там нема, — сказав я. — Піду подивлюся.

— Не йди. Прошу тебе, не йди.

— Я тільки на хвилинку.

У ті часи це був ходовий вираз, хоча кожен знав, що хвилинка може тривати вічність. Одягнувши халат, я знайшов ліхтарика — власне, і непотрібного. Небо вже посіріло, і я міг розрізнити риси її обличчя.

— Поквапся, — сказала Сара.

Збігаючи додолу сходами, я почув гул ракети, який раптово змінила тиша вичікування в мить, коли змовк двигун. На той час ми ще не знали, що це найнебезпечніша мить, у яку треба якнайскоріш відбігти поза досягання друзок скла й упасти на підлогу. Я не почув вибуху, а за п’ять секунд чи хвилин отямився в зовсім інакшому світі. Мені здавалося, що я й досі на ногах, і було дивно, що запала темрява. Щоку неначе придавило холодним кулаком, уста набрали солоного смаку крові. Перші кілька секунд у спорожнілій голові снувалася одним-одна думка — про втому, що охопила мене, ніби після довгої подорожі. Про Сару не залишилось ані згадки, я звільнився від побоювань, ревнощів, непевності й ненависті. Свідомість стала чистим аркушем, на якому ось-ось чиясь рука напише вістку про щастя. Мене проймала тверда певність, що, коли повернеться пам’ять, та сама рука писатиме й далі, а я буду щасливий.

Та коли повернулася пам’ять, усе склалось інакше. Спершу я усвідомив, що лежу навзнак, а наді мною погойдуються, затуляючи світло, вхідні двері. Якісь уламки затримали їх за кілька дюймів від мого тіла. Дивна річ — потім виявилося, що я від плечей до колін покритий саднами, немовби мене потовкла тінь цих дверей. Щоку притисла порцелянова клямка, яка вибила два зуби. Усвідомивши це, я, звичайно ж, пригадав Сару, Генрі й свій страх перед кінцем кохання.

Вибравшись з-під дверей і струсивши з себе порох, я гукнув углиб підвалу, але там нікого не було. У дверний проріз вільно сіялося сіре ранішнє світло, вражала порожнеча, що простяглася надворі перед зруйнованим входом. Усе тому, що зникло дерево, яке раніше затіняло двері; не залишилось ані сліду по стовбурі. Десь далеко свистіли вартові. Я рушив нагору. На першому прогоні обвалилися перила, а сходи аж по кісточки засипало штукатуркою, але в цілому мою домівку, як на тодішні мірки, не дуже ушкодило. Весь удар випав на сусідній будинок. Крізь відчинені навстіж двері моєї кімнати я ще з коридору побачив скулену на підлозі Сару й подумав, що це з переляку. Вона видавалася неймовірно помолоділою — голою дівчинкою.

— Розірвалося поряд нас, — пояснив я.

Сара рвучко обернулась і зі страхом в очах задивилася на мене. Я й не гадав, що мій халат пошматований і припорошений тиньком, волосся побіліло від пилюки, а обличчя вимащене кров’ю.

— О Боже… — проказала вона. — Ти живий.

— Таке враження, що це тебе розчарувало.

Сара звелася й простягла руку до своєї одежі.

— Нема сенсу зараз кудись іти, — зауважив я. — Скоро дадуть відбій повітряній тривозі.

— Мушу йти, — відказала вона.

— Друга бомба не впаде туди, де впала перша.

Мимохіть я висловив поширене в народі повір’я, що часто не справджувалося.

— Ти поранений.

— Ет, вибило два зуби, ото й усе.

— Іди-но сюди, помию тобі обличчя.

Вона вмить одяглась, я навіть не встиг запротестувати. Жодна з моїх знайомих жінок не вбиралася так швидко. Помалу й обережно Сара вмила мене.

— Що ти робила на підлозі? — спитав я.

— Молилася.

— До кого?

— До всього, що тільки може бути.

— Краще б ти зійшла додолу.

Мене налякала ця серйозність. Я хотів подражнити Сару, щоб вивести її з такого настрою.

— Я це зробила, — відповіла вона.

— Щось тебе не було чути.

— Я там нікого не застала. Не побачила тебе, аж зауважила твою руку, висунуту з-під дверей. Я гадала, що ти мертвий.

— Треба було перевірити, чи так воно насправді.

— Я хотіла перевірити, але не могла підняти двері.

— Між мною і дверима був проміжок. Вони мене не придавили. Ти могла б спробувати витягти мене з-під них. Я б тоді очуняв.

— До такого я не додумалася. Була певна, що ти мертвий.

— Якщо так, тоді нічого було й молитися, — дражнив я Сару. — Хіба що вимолювати чудо.

— Коли втратиш надію, — відказала вона, — то й чудо вимолюватимеш. Чудеса трапляються убогим, а я й була убога.

— Залишайся тут до сигналу про кінець тривоги.

Сара похитала головою й вийшла з кімнати. Я рушив услід і на сходах, всупереч самому собі, почав їй допікати.

— Чи побачимося сьогодні пополудні?

— Ні. Не можу.

— А завтра?

— Генрі повернеться.

Генрі, Генрі, Генрі… Це ім’я стугоніло подзвоном усі наші з Сарою дні, глушило щастя, радощі та веселощі нагадуваннями, що кохання помре, що його здолають призвичаєння і прив’язаність.

— Нема чого тобі аж так боятися, — сказала вона. — Кохання не вмирає…

І ось минуло майже два роки, поки дійшло до тої зустрічі в передпокої й до Сариного вигуку «ти?».

Розділ 6

Звичайно ж, після цього випадку я ще багато днів плекав надію. Я вважав збігом обставин те, що на мої телефонні дзвінки ніхто не відповідає, а коли за тиждень зустрів служницю Майлзів і дізнався, що подружжя десь на селі, то заспокоїв сам себе, що під час війни листи, бува, не доходять до адресатів. Щоранку я прислухався до торохтіння поштової скриньки й зумисно барився в себе нагорі, аж поки господиня приносила мою пошту. Я не перебирав конвертів — конче треба було відкласти розчарування на потім і берегти надію якнайдовше, скільки змога. Я читав листи за порядком і, тільки дійшовши до останнього з черги, пересвідчувався, що від Сари нічого нема. Відтак життя завмирало аж до пообідньої пошти о четвертій годині, а тоді мені доводилося перебути ще одну ніч.

Майже тиждень я не писав Сарі. Цього не дозволяла гордість, аж якогось ранку я, відкинувши її, таки написав тривожного, повного гіркоти листа на коммонську адресу Майлзів і дописав на конверті «Терміново» та «Прошу передати в руки». Не дочекавшись відповіді, я втратив надію. Докладно відтворивши в пам’яті Сарині слова «адже люди все своє життя люблять Бога й не бачать Його», я з ненавистю подумав: «Завжди їй хочеться виглядати дуже гарною у своїх очах. Вона змішує віру й зраду, щоб самій собі видаватися шляхетною. Не хоче визнати, що тепер вона воліє йти до ліжка з Іксом».

То були найгірші часи з усіх, що я пережив. Моя професія — уявляти, думати óбразами. Отож п’ятдесят разів за день і скільки там разів за ніч, коли тільки мені перебивало сон, у моїй уяві підіймалася завіса й починалася вистава — завжди одна й та ж: Сара кохається, Сара й Ікс виробляють ті самі штучки, що колись ми удвох; Сара цілує — особливо, по-своєму, вигинається під час любощів і зойкає, наче від болю; Сара в любовній нестямі. Вечорами я ковтав таблетки, щоб швидше заснути, але не знайшов таких, від яких можна було б спати аж до ранку. Удень тільки керовані ракети й відвертали мої помисли від Сари — на кілька секунд, від тиші до вибуху, можна було звільнитися від неї. Минуло три тижні, а ті óбрази як були яскравими, такими й залишилися. Здавалося, їх ніщо й ніколи не розвіє, і я почав усерйоз подумувати про самогубство. Ба навіть дату призначив і, плекаючи щось подібне до надії, став відкладати про запас снодійні засоби. Я доводив самому собі, що це не мій обов’язок — отак тягти до нескінченності. Та ось настав призначений день, а вистава й далі тяглася, і я не покінчив з собою. Не через боягузтво. Мене стримала пам’ять. Пригадався вираз розчарування на Сариному обличчі, коли після вибуху «Фау-1» я увійшов до кімнати. Чи не бажала в глибині серця Сара, щоб я згинув? Тоді б їй менш тяжів на сумлінні новий роман із Іксом, адже якісь рештки сумління в неї та й залишились. Якби я наклав на себе руки, то їй не було б чого заморочувати собі голову. А що я вижив, то після наших спільних чотирьох років Сара мала б хоч подеколи потерпати від докорів сумління, хай навіть вона з Іксом. Тепер же я навіть не думав зробити їй таку поблажку. Я не знав, що б його вдіяти, аби Сара потерпала аж до болю, і лютував від безсилля. Як я ненавидів її!

Звісно, ненависть, як і кохання, має свій кінець. Минуло півроку, і якось я зауважив, що весь день не думаю про Сару й почуваюся веселим та бадьорим. Проте до остаточного кінця ще не дійшло, бо я зразу ж зайшов до крамнички й купив листівку. Хотів надіслати Сарі вістку в тріумфальному дусі й таким чином завдати хоч миттєвого болю, та щойно написав адресу, тут же перехотів і на вулиці впустив листівку собі під ноги. Дивно, що ненависть ожила, коли я зустрів Генрі. Пригадую, розпечатавши конверта з донесенням від детектива, я пожалкував: «Якби ж то й кохання могло так ожити…»

Містер Паркіс добре впорався з роботою. Вдало застосувавши порошок, він з’ясував, що потрібна нам квартира — на найвищому поверсі, а мешкають у ній міс Сміт і її брат Річард. Я задумався над тим, чи не сприяє коханцям міс Сміт у такий самий спосіб, як колись сприяв нам Генрі. Весь мій прихований снобізм збурило це прізвище. Smythe! Оті ще мені букви — «y» і «e»! Невже Сара опустилась аж так низько, що злигалася з якимсь Смітом із Седар-роуд? Може, він стоїть останнім у довгому переліку Сариних коханців за минулі два роки? А може, глянувши на нього (я ж бо постановив скласти про цього Сміта чіткішу думку, ніж ота невиразна, складена з Паркісових донесень), я побачу чоловіка, задля якого Сара покинула мене в червні 1944 року?

— Може, мені подзвонити у двері, увійти до цього Сміта й повестися з ним так, як личить ображеному чоловіку? — спитав я Паркіса в кафе. Він сам запропонував тут зустрітися, бо не міг привести сина до бару.

— Я проти цього, сер, — відповів він, всипаючи третю ложечку цукру до чашки чаю.

Хлопчик сидів за склянкою оранжаду й булочкою на столику поодалік і не міг нас чути. Він спостерігав усіх, що входили в кафе, придивлявся, як вони струшують мокрий сніг із пальт і капелюхів, стежив подібними до намистинок пильними карими оченятами так, ніби мав написати звіт. Либонь, таки мав, це ж належало до батьківської науки.

— Розумієте, сер, — пояснив мені Паркіс, — це ускладнило б судову справу. Хіба що захочете виступити як свідок.

— Ця справа не дійде до суду.

— Вирішите її полюбовно?

— Мені до неї байдуже, — відрік я. — Не варто здіймати рейвах через якогось там Сміта. Просто хочу на нього подивитись, ото й усе.

— Вам, сер, найбезпечніше було б прикинутися контролером газових лічильників.

— Я ж не можу ходити у форменому картузі.

— Поділяю ваші почуття, сер. Я теж уникаю такого й хочу, щоб і мій малий уникав, коли настане його час. — Батько стежив сумними очима за кожним синовим рухом. — Він захотів морозива, сер, але я відмовив. Не та погода, — здригнувся містер Паркіс, немовби змерз від самої думки про морозиво. А тоді докинув таке, що я не зразу втямив, куди він хилить: — У кожної професії своя гідність, сер.

— Чи не можна було б мені взяти з собою вашого сина? — спитав я.

— Тільки на вашу обіцянку, сер, що там не буде якогось неподобства, — нерішуче відповів він.

— Я зайду на цю квартиру тоді, коли в ній не буде місіс Майлз. Ця обставина гарантує цілковиту моральність усього, що там трапиться.

— А навіщо вам мій малий?

— Я скажу, що йому стало погано й ми прийшли не на ту адресу. Хоч-не-хоч, а їм таки доведеться впустити нас, щоб хлопчик трохи посидів.

— Він здатен на таке, — гордо сказав містер Паркіс. — Перед Лансом ніхто не встоїть.

— То він зветься Ланс?

— На честь сера Ланселота, сер. Лицаря Круглого Столу.

— Дивно. З ним пов’язаний доволі неприємний епізод…

— Цей лицар знайшов Священного Ґрааля, сер.

— Та ні, на Ґрааля натрапив Ґалагад. А на Ланселота натрапили, коли він був у ліжку з Ґіневрою.

Чому нам кортить докучати невинним простакам? Через те, що заздримо їм?

— Такого я не чував, — сумно проказав Паркіс, дивлячись на сина так, наче той зрадив батька.

Розділ 7

Наступного дня я, на злість батькові, пригостив Ланса морозивом на Гай-стрит, перш ніж податися до Седар-роуд. Попередньо містер Паркіс повідомив, що Генрі влаштував у себе вечірку з коктейлями, тож не було чого побоюватися. Батько вручив мені сина, обсмикнувши на ньому вбрання. Зодягнув його по-святковому — з нагоди першого самостійного виступу на сцені з клієнтом, натомість я нап’ялив на себе найгірше, що мав.

З ложечки зірвалася грудочка суничного морозива й посадила пляму на святковому піджаку. Я сидів мовчки, поки від порції не залишилося ні краплі, а тоді спитав:

— Хочеш іще?

Хлопчик кивнув.

— Знову суничного?

— Ванільного, — відповів він і, помовчавши, додав: — Будь ласка.

Другу порцію він їв дуже обережно, а ложечку облизував так старанно, ніби мав видалити з неї відбитки пальців. Відтак ми рушили Коммоном на місце — рука в руку, як батько з сином. «Сара і я бездітні, — думав я. — Чи не доцільніше було б одружитися, ростити дітей і поживати собі в нудно-солодкому мирі та спокої, замість шарпатися в цьому секретному ділі з похіттю, ревнощами та донесеннями?»

На найвищому поверсі я натиснув на кнопку дзвінка й застеріг Ланса:

— Не забувай, що тобі погано.

— Якщо вони пригостять мене морозивом… — почав він. Паркіс навчав його передбачати, що може статися.

— Не пригостять.

Мабуть, двері відчинила сама міс Cміт, жінка середнього віку, з каламутно-сивим волоссям — типова учасниця доброчинних розпродажів.

— Чи тут живе містер Вілсон? — спитав я.

— Ні. На жаль, ви…

— Може, його помешкання на поверх нижче? Не знаєте часом?

— У цьому будинку нема нікого з таким прізвищем.

— Боже мій, — сказав я. — Отакий шмат дороги тягти з собою сина… А йому ще й стало погано…

Я не наважувався глянути на Ланса, та по очах міс Cміт здогадався, що він переконливо виконує свою роль без слів. Містер Савідж радо визнав би його членом своєї команди.

— То прошу ввійти й десь посадити хлопчика, — сказала вона.

— Ви дуже люб’язні.

Цікаво, чи часто Сара заходила до цього невеличкого захаращеного передпокою. Ось я й у житлі Ікса. Напевно, м’який бурий капелюх на вішаку належить йому. Пальці мого наступника — пальці, що торкалися Сари, — щодня повертали цю клямку й відчиняли двері, за якими зараз відкрилися жовті пломінці газового каміна, світло ламп під рожевими абажурами в сніжно-сірому пополудневому сутінку й безмір кретонових просторих чохлів на меблях.

— Чи можна принести вашому синові склянку води?

— Ви дуже люб’язні.

Я згадав, що вже вжив ці слова.

— А може, апельсинового соку з газованою водою?

— Не завдавайте собі клопоту.

— Соку, — твердо сказав хлопчик і додав уже тоді, коли міс Сміт виходила з кімнати: — Будь ласка.

Аж тепер, коли ми залишилися наодинці, я глянув на Ланса. Скорчений у кретоновому кріслі, він справді видавався хворим. Якби не підморгнув мені, я б міг подумати, що… Тим часом міс Cміт принесла сік, і я обізвався:

— Подякуй, Артуре.

— То це Артур?

— Артур Джеймс, — уточнив я.

— Це старосвітське ім’я.

— Уся наша родина старосвітська. Його мама захоплювалася Теннісоном.

— Вона?..

— Так… — відповів я, і міс Cміт співчутливо подивилася на малого.

— Бачу, син — це ваша розрада.

— І тривога, — додав я. Мені стало соромно. Вона така довірлива… Що я тут, власне, роблю? Навряд чи побачу цього Ікса, а якщо й побачу, то чи полегшає мені від того, що я наділив обличчям чолов’ягу з Сарою в ліжку? Я змінив тактику:

— Я мав би представитися. Моє прізвище Бріджез.

— А моє — Cміт.

— Я майже певен, що десь вас бачив.

— Мабуть, ні. У мене дуже добра пам’ять на обличчя.

— Здається, це було в Коммоні.

— Іноді я ходжу туди з братом.

— Він, часом, не Джон Cміт?

— Ні, Річард. Як почувається хлопчик?

— Гірше, — відказав Паркіс-молодший.

— Чи не варто було б поміряти температуру?

— А чи можна мені ще соку?

— Аби тільки не зашкодило, правда? — розсудила вона. — Бідне дитя. Напевно, у нього гарячка.

— Ми зловживаємо вашою добротою.

— Брат ніколи не вибачив би мені, якби я вас не затримала. Він дуже любить дітей.

— Він удома?

— Має прийти — з хвилини на хвилину.

— Повернеться з роботи?

— Власне, у нього робочий день — це неділя.

— То він священик? — спитав я, приховуючи злорадство, і здивувався, почувши загадкову відповідь:

— Не зовсім.

Її стривожений погляд упав поміж нас, як завіса, і за нею віддалилася міс Cміт зі своїми особистими клопотами. Вона вже звелася, коли відчинилися вхідні двері й увійшов Ікс. У темному передпокої він справив враження когось із вродливим обличчям — акторським, бо надто вже часто воно відображалось у дзеркалі, і трохи вульгарним. Мені прийшла сумна, зовсім не злорадна думка, що в Сари мав би бути кращий смак. Та ось Cміт ступив у світло ламп і стало видно великі плями крововиливів на лівій щоці, подібні до знаків розрізнення. Еге, я ж то ні за що ні про що очорнив його, з такою зовнішністю не задивлятимешся в люстро.

— Мій брат Річард. Містер Бріджез, — познайомила нас міс Сміт. — Син містера Бріджеза погано почувається. Я запросила їх зайти.

Сміт потиснув мені руку, придивляючись до Ланса. Я зауважив, що рука напрочуд суха й гаряча.

— Я вже бачив вашого сина, — сказав він.

— У Коммоні?

— Цілком можливо.

Він був надто вже потужний, як на цю кімнату, і не пасував до кретону. Чи сидить тут його сестра, коли вони вдвох в іншій кімнаті… чи, може, її посилають кудись у справах?

Що ж, я побачив Ікса. Нема чого тут далі висиджувати… Хіба для того, щоб знайти відповіді на запитання, які постали в мить, коли він з’явився передо мною. Де вони познайомилися? Чи це Сара ступила перший крок назустріч? Що вона знайшла в Іксі? Чи віддавна й чи часто вони кохаються? Знаючи напам’ять її слова «…ніби й нема потреби писати листи до Тебе чи говорити з Тобою… Ще тільки починаю кохати, а вже хочу кинути все й усіх, крім Тебе…», я видивлявся на плями й думав, що ніде не знайдеш безпеки. Горбуни, каліки — усі вони мають спусковий пристрій, що урухомлює кохання.

— Навіщо ви сюди, власне, прийшли? — раптом втрутився в мої думки Сміт.

— Я вже сказав вашій сестрі, що мій знайомий, Вілсон…

— Вас я ніколи не бачив, зате мені запам’яталося обличчя вашого сина.

Він зробив короткий розпачливий жест, неначе хотів торкнутися хлопчикової руки. У його очах відображалося щось схоже на безпредметну ніжність.

— Не бійтеся мене, — мовив Сміт. — Я звик, що сюди приходять люди. Запевняю вас, я тільки й того хочу, щоб комусь пригодитися.

— Часто трапляються дуже вже соромливі люди, — пояснила його сестра.

Я ніяк не міг второпати, про що тут мова.

— Я тільки шукав свого знайомого, Вілсона…

— Ви ж знаєте, що я цілком певен: такого знайомого взагалі нема.

— Дайте мені, будь ласка, телефонну книжку, і я з’ясую його адресу…

— Сядьте, — сказав він, понуро й задумливо дивлячись на хлопчика.

— Мушу вже йти. Артурові полегшало, та й Вілсон…

Мене гнітила ця невизначеність.

— Якщо хочете, то йдіть. А чи не могли б ви залишити хлопчика тут? Принаймні на півгодини. Я б хотів з ним поговорити.

Мені спало на думку, що Сміт упізнав Ланса й хоче допитати його.

— Про все, що ви хочете дізнатися від нього, можете розпитати мене, — відповів я.

Щоразу, коли мені виставлялася його гладка щока, я набирався злості, а дивлячись на бридку плямисту, вгамовувався й не міг ні в що повірити — особливо в те, що з оцими квітчастими кретоновими чохлами, з цією міс Cміт та її чаюванням може уживатися похіть. І розпач, уже маючи готову відповідь, тепер питає мене: «Невже тобі справді хочеться, щоб замість похоті було кохання?»

— Ми надто вже старі й заскорузлі, — сказав Сміт. — А ось цю дитину тільки починають псувати брехнею вчителі та священики.

— Ні чорта не розумію, про що вам ідеться, — відрізав я й квапливо кинув у бік міс Cміт: — Пробачте, будь ласка.

— Ото ж бо, — зауважив він. — «Ні чорта». А якби я вас розгнівив, то ви сказали б: «О Господи!»

Здається, я його шокував. Може, він пастор-нонконформіст. Сказала ж міс Сміт, що він працює в неділю. Диво дивне, що ось такий чоловік та може бути Сариним коханцем. Вона враз упала в моїх очах, бо ж її роман — це сміх та й годі. Про Сару можна було б розповідати анекдоти на найближчій вечірці, яку я відвідаю. На якусь мить я визволився від цієї жінки.

— Мене нудить, — обізвався Ланс. — Чи можна ще соку?

— Любий мій, — відповіла міс Сміт, — я вважаю, що тобі вже досить.

— Їй-бо, мушу його звідси забрати, — сказав я, стараючись не зводити ока з плям. — Ви були дуже люб’язні. Якщо я вас чимсь образив, то вибачайте, це ненавмисно. Я не поділяю ваших релігійних поглядів…

Здивувавшись, Сміт подивився на мене.

— Але ж це зовсім не мої погляди. Я ні в що не вірю.

— Мені здалося, що ви були проти…

— Я ненавиджу всі ці застарілі пастки. Пробачте, містере Бріджез. Знаю, що задалеко заходжу, але іноді побоююся, що людям навіватимуть асоціації навіть звичайні слова та вислови, як-от «з Богом». Якби я був певен, що мій внук навіть не здогадуватиметься, що слово «Бог» означало для нас щось більше, ніж слово мовою суахілі…

— У вас є внук?

— Я не маю дітей, — понуро відповів він. — Заздрю вам. У вас перед сином великий обов’язок і велика відповідальність.

— Про що ви хотіли його розпитати?

— Я хотів, щоб хлопчик почувся тут як удома. Тоді, можливо, він повертався б сюди. Стільки всякого хочеться розповісти дитині… Я хотів поговорити й про смерть. Хотів звільнити вашого сина від брехні, яку втовкмачують учням у школі.

— Чимала робота, як на півгодини.

— Можна посіяти сім’я.

— Цей вислів походить із Євангелія, — в’їдливо зауважив я.

— Ой, та я сам зіпсований. Не треба мені на це вказувати.

— До вас справді приходять люди… може, потаємно?

— Ви не повірите, — втрутилася міс Cміт. — Люди прагнуть слова про надію.

— Надію?

— Так, надію, — підтвердив Cміт. — Невже ви не розумієте, що сталося б з надією, якби все людство знало, що немає нічого іншого, крім того що є тут, на землі? Немає потойбічних віддяк, нагород і покарань, — промовляв він. Коли не було видно потворної щоки, його обличчя видавалося нестямно одухотвореним. — Тоді ми почали б творити новий світ, схожий на сьоме небо.

— Спершу треба дуже й дуже багато чого пояснити, — зауважив я.

— Може, показати вам мою книгозбірню?

— Це найкраща бібліотека раціоналістичних праць на весь південний Лондон, — докинула міс Cміт.

— Нема потреби мене навертати. Я й так ні в що не вірю. Тільки зрідка бувають винятки.

— Саме з отим «зрідка» нам доводиться мати справу.

— Дивна річ — саме в ці миті приходить надія.

— Надією може прикинутися гординя. Або самолюбство.

— Як на мене, ці почуття тут ні до чого. Це трапляється несподівано, без причини. Повіє запахом…

— Еге ж, — перебив мене Cміт. — Будова квітки, аргументи про доцільність у природі, оті доводи, що в годинника має бути годинникар-виробник… Усе це застаріло. Швеніґен дав на те відповідь двадцять п’ять років тому. З вашого дозволу покажу вам…

— Не сьогодні. Я таки мушу забрати сина додому.

Сміт знову зробив жест розпачливої ніжності знехтуваного коханця. Цікаво, скільки разів його проганяли від смертного ложа. Мені захотілося теж дати якусь надію співрозмовникові, але він обернувся до мене здоровою щокою, і тепер я дивився на зарозуміле акторське обличчя. Я волів бачити його жалюгідним, безглуздим і старомодним. Ер, Рассел — нині вони в моді, та навряд чи знайдеться багато логічних позитивістів у Смітовій бібліотеці. Там немає безсторонніх мислителів, є тільки войовничі хрестоносці.

Біля дверей (Сміт, певна річ, не вжив отого дражливого «з Богом») я кинув — у його гарну щоку:

— Вам би познайомитися з моєю приятелькою — місіс Майлз. Вона цікавиться…

Я обірвав сам себе, влучивши в яблучко. Він різко відвернувся, плями побагровіли, і водночас я почув голос міс Cміт:

— О Господи!

Безсумнівно, я завдав йому болю — такого самого, як і собі. Тепер я шкодував, що не промахнувся.

На вулиці Ланса знудило. Поки він блював у стічну канаву, я стояв поруч і думав: «Невже й Сміт втратив її? Невже цьому не буде кінця? Що ж мені тепер — шукати Ігрека?»

Розділ 8

— Пішло дуже гладко, сер, — сказав Паркіс. — Там була юрма людей. Місіс Майлз гадала, що я один із чоловікових співробітників, а містер Майлз гадав, що я один із жінчиних приятелів.

— Чи вдалася ця вечірка з коктейлями? — спитав я, згадавши свою першу зустріч із Сарою та її тет-а-тет із якимсь незнайомцем.

— Усе було чудово, сер, ось тільки місіс Майлз трохи занедужала. Дуже поганий у неї кашель.

Я слухав із задоволенням. Може, хоч цього разу обійшлося без дотиків та поцілунків в алькові. Поклавши на мій стіл пакета в бурій обгортці, детектив став гордо розповідати:

— Я дізнався від служниці, як добратися до кімнати місіс Майлз. Якби мене хтось зауважив, я б пояснив, що шукаю вбиральню. Ніхто мене не побачив. Щоденник лежав на столі. Видно, вона того дня й писала. Звичайно, місіс Майлз могла вести записи дуже обережно, та я з досвіду знаю, що такий документ завжди щось та й видасть. Люди придумують собі шифри, які можна швидко розгадати, сер. Або ж роблять пропуски, і можна легко здогадатися, які саме слова випущено.

Поки він говорив, я розпакував і розгорнув щоденника.

— Така вже людська натура, сер, — ствердив Паркіс. — Якщо ведеш щоденник, то хочеш зберегти щось на пам’ять. Бо інакше навіщо його вести?

— Ви його переглядали? — спитав я.

— Я визначив, сер, характер цього документа. Судячи з одного запису, вона не з обережних.

— Він не за цей рік, — зауважив я, — а за позаминулий.

На мить Паркіс оторопів.

— Мені пригодиться цей щоденник, — сказав я.

— Він і в справі пригодиться, сер… якщо не простити зради.

Сара вела записи у великій рахунковій книзі, знайоме чітке письмо перекреслювали червоні й сині лінійки. Вона писала не щодня, і я заспокоїв Паркіса:

— Тут є нотатки за кілька років.

— Припускаю, щось змусило її вийняти цей щоденник і почитати.

«Чи могло так статися, — подумав я, — що саме того дня Сара згадала мене, наш роман і від чогось занепокоїлася?»

— Я радий, що дістав цю річ, — сказав я. — Дуже радий. Знаєте, я гадаю, що на тому можна закрити наші рахунки.

— Сподіваюся, ви задоволені, сер.

— Цілком.

— Тоді попрошу вас ось так і написати містерові Савіджу. Він дістає скарги від клієнтів, а подяк ніхто не пише. Що більш задоволений клієнт, то більш йому хочеться все забути й викинути нас із голови. Що ж, не варто його за це засуджувати.

— Я напишу.

— А ще подякую за те, що ви були такі добрі до мого малого, сер. Трохи йому зашкодило, але я знаю, як воно є… З такими, як Ланс, важко вести лінію, коли йдеться про морозиво. Він виканючить ці ласощі, щойно словом їх згадаєш.

Мені страшенно кортіло взятися до читання, але Паркіс барився. Напевно, не дуже-то вірив, що я не забуду його й своєї обіцянки, тому хотів закарбуватися в моїй пам’яті очима вірного пса й жалюгідними вусами.

— Мені були дуже приємні наші службові стосунки, сер, якщо можна взагалі говорити про приємність у таких прикрих обставинах. Не завжди нам випадає працювати для справжніх джентльменів, хай навіть у них і титули. Мав я колись справу з пером Англії. Приносив йому звіти, а він лютував, ніби це я завинив. Таке ставлення знеохочує, сер. Що більше тобі вдасться, то радше клієнт хоче тебе спекатися.

Власне, я таки хотів спекатися Паркіса, а тепер від цих слів мені стало совісно. Не годиться підганяти його, щоб уже пішов.

— Ось я намірився був, сер, — сказав він, — подарувати вам на пам’ять таку собі дрібничку, але подумав, що ви її не приймете.

Як дивно, коли хтось прихильний до тебе! Хоч-не-хоч, а почуватимешся зобов’язаним. Отож я й збрехав Паркісові.

— Мені завжди були до вподоби наші розмови.

— А все почалося так невдало, сер. З моєї дурної помилки.

— Чи сказали ви про неї Лансові?

— Так, сер. Але не зразу, а за кілька днів, коли пощастило з кошиком на сміття. Такий успіх згладив прикрість.

Кинувши оком на сторінку щоденника й прочитавши: «Я така щаслива! Завтра повернеться М.», — я не зразу втямив, хто такий М.

Чудно й незвично подумати, що колись тебе кохала якась особа, що колись ця особа вважала день щасливим чи нещасливим залежно від того, чи був ти з нею, чи ні.

— Якби ви були не проти прийняти цю пам’ятку, сер…

— Звичайно, не проти, Паркісе.

— Маю тут цю штучку. Вона може і зацікавити, і придатися.

Він вийняв із кишені щось обгорнуте цигарковим папером, поклав на стіл і несміло підсунув до мене. Розгорнувши, я побачив дешеву попільничку з написом «Готель “Метрополь”, Брайтлінґсі».

— З нею пов’язана ціла історія, сер, — сказав він. — Чи пам’ятаєте справу Болтонів?

— Щось не можу пригадати.

— Ця справа наробила галасу, сер. Леді Болтон, її покоївка і мужчина. Усіх трьох разом застали. Попільничка стояла біля ліжка. З боку леді Болтон.

— Мабуть, ви зібрали невеличкий музей.

— Треба було б віддати її містерові Савіджу, бо він дуже вже зацікавився тою справою, але я радий, що не віддав. Мабуть, не один ваш приятель, поклавши сигарету на попільничку, поцікавиться, що це за напис, а у вас на те буде готова відповідь: справа Болтонів. Кожен захоче дізнатися її подробиці.

— Сенсаційна історія.

— Така натура людини, сер. Правда ж? Така її любов. Хоч сам я здивувався. Не сподівався, що їх троє і що готельний номер зовсім не великий і не розкішний. Я не захотів докладно розповісти цю історію своїй дружині, місіс Паркіс, тоді ще живій. Такі речі дуже прикро її вражали.

— Цінуватиму й берегтиму цю пам’ятку, — пообіцяв я.

— Якби ж вона вміла говорити, сер!

— Еге ж.

До такої глибокої думки навіть Паркіс не мав що додати. Останнє рукостискання (його долоня трохи липла: мабуть, брав сина за руку), і Паркіс пішов собі. Не належав він до людей, з якими сподіваєшся зустрітися ще раз. Нарешті я розгорнув Сариного щоденника. Спершу мав намір розпочати читання з того червневого дня, коли все скінчилося, виявити причину цього розриву, а тоді переглядати записи з інших днів, порівнювати з відповідними нотатками в моєму щоденнику й таким чином докладно з’ясувати, як дійшло до того, що її любов згасла. Я налаштувався трактувати ці записи як письмовий речовий доказ до справи — однієї із Паркісових справ, але не зміг здобутися на спокій, бо побачив у написаному зовсім не те, чого очікував. Так далеко завели мене ненависть, підозрілість і заздрість, що я сприймав Сарині слова як чиєсь — не її — признання в коханні. Я сподівався знайти безліч доказів її провини — хіба ж не зловив я її бозна-скільки разів на брехні? — і ось маю вичерпну відповідь буквами, яким я можу повірити, хоча не зміг повірити звукам. Спочатку я прочитав дві останні сторінки, а насамкінець перечитав їх, щоб упевнитись. Дивна річ — дізнатися й повірити, що тебе люблять, коли знаєш, що не маєш у собі нічого вартого чиєїсь любові, що тебе можуть любити тільки батьки і Бог.