Кінець світу в Бреслау

Нью-Йорк,

неділя 20 листопада 1960 року,

десята година вечора

Чорношкірий таксист Джеймс Майнорс пришвидшив рух «двірників». Дві руки пожадливо згортали з лобового скла сніжинки. «Двірники» були своєрідним метрономом, що підкреслював ритм бігбітової пісні Чака Беррі «Мейбелін», яка лунала з динаміка. Долоні Майнорса витанцьовували на кермі й з лясканням опадали на коліна та стегна. На похмурого пасажира таксі пісня не справляла найменшого враження. Він притиснувся щокою до холодного скла дверцят і намагався читати газету, не пропускаючи жодної світляної плями від ліхтарів чи вітрин магазинів. Коли Майнорс збільшив звук до максимуму, пасажир посунувся на середину сидіння. Погляди обох чоловіків зустрілися в центрі дзеркала.

— Зроби тихіше й не стрибай за кермом, — у клієнта був виразний німецький акцент. Його похмуре, обрезкле обличчя, затінене крисами старосвітського капелюха, пашіло люттю. — Це тобі не бананова плантація в Африці.

— Расист довбаний, — слова Майнорса повністю заглушив веселий приспів. Він стишив радіо й звернув до бічної вулички, обабіч якої стояли псевдовікторіанські будиночки. Світла тут було небагато. Пасажир старанно склав газету й заховав її до внутрішньої кишені пальта.

— Он там, на розі, — пробурмотів він, намагаючись щось розгледіти крізь брудну пелену снігу з дощем. Таксі зупинилося у вказаному місці. Пасажир щось несхвально буркнув, відчинив дверцята й занурив черевики у в’язку грязюку. Розкрив парасоля і, важко відсапуючись, підійшов до віконця водія.

— Зачекайте, будь ласка.

Майнорс у відповідь потер великим пальцем об вказівний і трохи опустив шибку. Пасажир витяг з гаманця банкноту й тицьнув її водієві в руку. З-за шибки до нього долинув веселий голос, спотворений якимось химерним акцентом:

— Назад почвалаєш пішки, фашист паскудний.

Таксі затанцювало на слизькій дорозі й рушило, ковзаючись і зневажливо скидаючи при цьому задом. Водій опустив шибку й Чак Беррі на повний голос залунав у тихій вуличці.

Чоловік поволі піднявся східцями на невеликий ґанок, потупав обліпленими снігом черевиками й натиснув на дзвоник. Йому відчинили майже одразу. У дверях стояв молодий священик у масивних рогових окулярах. Мав зачіску в стилі Чака Беррі.

— Пан Герберт Анвальдт? — запитав священик.

— Добрий вечір. Це я, — важко видихнув Анвальдт, розлюченим поглядом проводжаючи таксі, що зникало за рогом. — Чим я тепер доїду додому?

— Священик Тоні Купайоло з парафії святого Станіслава, — відрекомендувався Чак Беррі. — Це я вам телефонував. Заходьте, будь ласка.

Знайоме клацання замка, знайома, заповнена книжками, вітальня й лампа під зеленим абажуром. Не вистачало лише знайомого аромату сигар і знайомого господаря цього дому. Замість нього стривожений священик Купайоло вішав біля вхідних дверей промокле пальто й капелюха Анвальдта, незграбно струшуючи з парасоля липкі снігові плювки. Замість пахощів кубинських сигар ніздрі Анвальдта втягнули різкий пах медикаментів, жалюгідний сморід клоаки, усепроникний запах смерті.

— Ваш друг помирає, — підтвердив священик.

Анвальдт глибоко затягнувся. Зі спальні на першому поверсі вийшла молода медсестра.

Вона з неприхованою гидливістю тримала в руках емальовану посудину, щойно наповнену хворим. Глянула на Анвальдта, який одразу зрозумів, що він їй так само огидний, як і судно в її руках.

— Прошу тут не курити! — Ґудзики фартуха, що туго облягав її груди, мало не повідлітали від неприхованого обурення. Анвальдт очікував саме на таку реакцію й затягнувся ще сильніше.

— Пане Анвальдт, ваш друг помирає від раку легенів, — прошепотів священик Купайоло з ледь помітним докором. — Паління тютюну протипоказане в його домі.

Медсестра увійшла до ванної кімнати. Анвальдт покинув курити й викинув цигарку в камін. Тоді очікувально глянув на священика.

— Шановний пане, медсестра, що доглядає вашого друга, подзвонила мені сьогодні й попросила здійснити над хворим обряд останнього таїнства, — священик Купайоло перевів подих і почувся впевненіше. — Ви ж напевне знаєте, що до нього належить також таїнство святої сповіді. Коли я сів біля хворого, готовий вислухати його гріхи й благословити його в останню путь, пан Мокк сказав мені, що має на совісті якийсь страшний гріх і не признається в ньому, доки ви не прийдете сюди. До сповіді він приступить лише після розмови з вами. Ви буваєте тут майже щоранку, і я міг би зачекати зі сповіддю до завтра, але хворий вимагає сьогодні. Salus aegroti suprema lex.[1] Для священика теж. Ідіть зараз до нього. Він вам усе пояснить, — священик Купайоло глянув на годинник. — Не переймайтеся таксі. Боюся, що ви взагалі не потрапите сьогодні додому.

Анвальдт рушив нагору, але напівдорозі повернувся. Здивований священик Купайоло дивився, як Анвальдт підходить до вішалки й витягає з кишені пальта газету. Священик нахилив голову й прочитав німецьку назву. «Що воно таке Süddeutsche? — замислився він на мить, перегортаючи в пам’яті невеликого зошита, що його він колись заповнював у школі німецькими словами, — deutsche це німецький, а süd? Що б то означало?».

Думки священика полишили німецьку мову, й коли Анвальдт піднімався нагору, повернулися до проблем, якими його щедро наділяли пуерто-ріканські парафіяни. З ванної кімнати долинали звуки блювання й булькання води в бачку. Анвальдт прочинив двері до спальні. Смуга світла поділила ліжко навпіл. Голова Мокка спочивала на вершині гори з білих подушок. Біля ліжка стояла крапельниця й столик, захаращений ліками. Стрункі пляшечки в пергаментних шапочках сусідили із приземкуватими слоїками, наповненими таблетками. Мокк ворухнув поколотою голками долонею та іронічно усміхнувся до Анвальдта.

— Бачиш, який я паскудний стариган. Не досить, що ти був у мене вранці, то я викликав тебе ще й увечері, — свист повітря, що його видихав Мокк, став чутнішим. — Але ти, напевно, мені вибачиш, коли я скажу, що хотів похвалитися тобі новою доглядальницею. Вона змінює ту, яку ти бачиш щоранку. Ну як, подобається? Тиждень тому закінчила сестринську школу. Її звуть Єва.

— Авжеж, це ім’я їй пасує. — Анвальдт зручно вмостився в кріслі. — Не одного спокусила б своїми райськими яблуками.

На кілька хвилин Мокк зайшовся свистячим сміхом. Зів’яла шкіра напнулася на вилицях. Смуги світла від автомобільних фар ковзнули по стінах спальні й на мить вихопили з напівтемряви план якогось міста, що висів на стіні, оправлений у рамку. Місто було немов оперезане широким, покрученим паском ріки.

— Чому тобі спало на думку це біблійне порівняння? — Мокк уважно глянув на Анвальдта. — Певне, це через священика.

Запанувала тиша. Сестра Єва поперхнулася й закашлялася у ванній.

Анвальдт хвилину вагався й нервово ламав пальці. Тоді розгорнув газету.

— Слухай-но, я хотів тобі дещо прочитати… — Анвальдт почав шукати окуляри. Замість них знайшов портсигар. Згадав про заборону курити й відразу сховав його назад.

— Нічого мені не читай і кури. Кури тут, Герберте, кури, хай йому грець, скільки заманеться й слухай мою сповідь, — Мокк перевів подих. — Я розповідав тобі про свою першу дружину, Софі, пригадуєш? Власне, мова буде про неї…

— Я, власне кажучи… Хотів… — мовив Анвальдт і замовк. Мокк не почув його й шепотів щось до себе. Анвальдт напружив слух.

— Тридцять три роки тому теж була неділя, і сніг липнув до шибок зовсім так само, як нині.

Бреслау,

неділя 27 листопада 1927 року,

друга година пополудні

Сніг, підхоплений повівами вітру, липнув до шибки. Ебергард Мокк стояв біля вікна й дивився на слизьку від снігу й грязюки Ніколаї-штрасе. Годинник на ратуші вибив другу. Мокк запалив першу цього дня цигарку. Похмілля повернулося несподіваною хвилею нудоти. Картини вчорашньої ночі громадилися перед його очима: ось театр-вар’єте й трійко поліцейських напідпитку — комісар Ебнер у котелку, зсунутому на потилицю, радник Домаґалла, що викурює двадцяту сигару «Султан», і він сам, радник Мокк, що розсуває оксамитну вишневу завісу, яка відокремлює їхню ложу від решти залу. Ось власник готельного ресторану «Резіденц», що із запобігливою усмішкою приносить кухлі пива коштом фірми. Ось візник, що намагається втихомирити Мокка, який впихає йому до рук відкорковану пляшку горілки. Ось його двадцятип’ятирічна дружина, Софі, чекає на нього в спальні. Розпустивши волосся й розкинувши ноги, вона пильно дивиться, як до спальні вточується п’яна колода. Мокк заходився спокійно гасити цигарку в попільничці у формі підкови. Мимохіть глянув на офіціанта, що саме заходив до вітальні.

Гайнц Раст, офіціант зі «Свидницького льоху», вніс до вітальні тарілки й полумиски. Розставляючи їх на столі, він уважно розглядав усіх присутніх. Він уже знав Франца Мокка, який кілька днів тому несміливо підійшов до його шефа, Макса Клюге, аби замовити урочистий недільний обід на честь свого брата. Із Растом Франц Мокк не поводився так згідливо, і складаючи меню, сперечався за кожний пфеніг. Сьогодні офіціант познайомився з його дружиною, Ірмґард Мокк, осовілою жінкою з лагідними очима, що приймала від нього великі термоси з їжею й розставляла їх на плиті, у якій палахкотіло вугілля.

— Чудова маринована свиняча голова із кмином. Наша фірмова заливна м’ясна страва, — розхвалював офіціант, не приховуючи захоплення від вигляду стрункої блондинки із сонними, ледь відсутніми очима, яка недбалим рухом подала кришталевий мундштук гімназистові, що сидів біля неї. Гімназист видлубав із мундштука недопалок, що ще димів, і звернувся до кремезного брюнета років сорока з гаком, який стояв біля вікна.

— Дядьку Ебергарде, просимо до столу. Холодні закуски вже чекають.

Брюнет поцілував у долоню соннооку молоду жінку й зайняв місце біля неї. Навпроти них сіли Франц та Ірмґард. Гімназист незграбно стирчав край столу. Раст, якого Франц підганяв помахом руки, забіг до кухні й заніс п’ять пузатих пляшок пива з видряпаним на порцелянових кришках написом «E. Haase». Відкрив три й налив пиво до вузьких бокалів. Тоді сів на кухні й крізь зачинені двері став дослухатися до розмови за столом.

— Не варто було витрачатися на цей урочистий обід. Ірмґард так смачно готує, що її страви могли б стати окрасою «Свидницької пивниці», — спокійний бас, всмоктування пивної піни й полегшене зітхання.

— Ми не могли собі дозволити пригощати таку пані, як Софі, нашою домашньою ковбасою із квашеною капустою. А тут маємо те, що їдять у доброму… товаристві, — нервовий баритон, що затинався після кожного слова. — Дякуємо, що ви нарешті вибралися до нас. Для простого майстра — це честь.

— Повірте, Франце, що мені доводилося бачити дам, які вилизували смалець із тарілок. — Мелодійний, тихий і майже дитячий голос. — Хоча я й походжу з аристократичної родини, та вже під час навчання в консерваторії позбулася класових забобонів… — легка нетерплячість. — Крім того, я не розумію, вашого «нарешті». Наскільки мені відомо, досі мене ніхто сюди не запрошував.

— Ервіне, ти цього року закінчуєш гімназію, — бас, чиркання запалюваного сірника, випущений крізь ніздрі дим. — Які твої плани на майбутнє?

Раст помішав бульйон і розлив його в тарілки. На великому полумиску кельнер повикладав спаржу й полив її розтопленим маслом. Відчинив двері, вніс усе до кімнати й весело повідомив:

— А ось гаряча страва: бульйон із жовтком і спаржа.

Ебергард Мокк загасив цигарку. Його небіж втупився в требницьку гаптовану скатертину та повільно й чітко вимовив:

— Я хочу вивчати германістику в університеті.

— О, це цікаво, — Ебергард Мокк з помітним задоволенням поглинав бульйон. — Пригадую, що не так давно ти хотів бути поліцейським.

— Це було до того, як я відкрив для себе поезію Гайне.

Коли Раст торкнувся полумиска із заливним, аби його прибрати, Франц Мокк притримав кельнера за руку й відкраяв виделкою великий шматок свинячої голови.

— Я заплатив, то і їм, — Франц Мокк зблід на виду й нагадав Растові пияка, що колись у їхньому ресторані одним рухом перекинув стола догори ногами. — Я знаю, що простий майстер на залізниці не може бути прикладом для мого сина… Але я тобі стільки разів повторював: стань залізничним інженером, будеш добре заробляти, щороку їздитимеш на відпочинок до Сопота… А ти мене не слухаєш і конче хочеш вивчати якогось жида…

— Тату, я поет, — Ервін нервово ламав пальці. — Я хочу робити те, що люблю…

Ірмґард подала Растові знак, аби той вийшов з кімнати. Раст ухопив полумисок із рештками заливного, але Франц Мокк знову притримав його за руку.

— Люблю, люблю, — шматочки м’яса й слини впали на требницьку скатертину. — Ти що, педик якийсь? Поети — це ж суцільні педики й жиди. А ти які вірші пишеш? Щось там про зірки й машини. Чого не напишеш любовного вірша до жінки? А, вже знаю, знаю… То твій новий вчитель німецької літератури… Це він намагається зробити з тебе педика…

— Франце, припини, бо я тобі цього не подарую, — Ірмґард спопелила поглядом спершу чоловіка, а потім кельнера. Той видер у Франца Мокка полумисок із рештками заливної свинячої голови й вибіг до кухні. На великій сковороді розтопив масло й поклав на неї порізану шматочками картоплю. На другій конфорці поставив каструлю з бараниною в густому соусі. У їдальні запанувала тиша, яку за мить порушив голос капризної дитини:

— Ебі, ти колись сам займався латинською літературою. Хотів бути гімназійним вчителем. Хіба ти був гомосексуалістом?

Раст вніс тацю з наступною стравою.

— Пані й панове, ось баранина із прянощами, печена картопля, салат із селери та вишневий компот, — Раст вправно збирав порожній посуд. Сердитий погляд Ірмґард змушував його поквапитися. Він вийшов до кухні й припав вухом до дверей: нічого, крім голосного брязкоту виделок та ножів.

— Люба моя, — пролунав за мить спокійний голос. — Про це тобі краще знати.

— Дядьку Ебі, що поганого у вивченні літератури? — Нервовий тенор часом зривався на фальцет. — Будь ласка, поясніть моєму батькові, що в цьому немає нічого поганого. Ви ж якнайкраще знаєте, скільки хвилин блаженства ми зазнаємо завдяки цьому… Ви ж самі вивчали Горація й написали про нього статтю латиною… Наш викладач латини, директор гімназії Пєхотта, високо цінує ваші зауваження…

— Я гадаю, — сичання газу з відкритої пляшки супроводжувало захриплий голос, надсаджений десятками вчорашніх цигарок, — що освіта й фах, який ми обираємо, не завжди йдуть у парі, що видно на моєму прикладі…

— Припини, Ебі, й говори по-людськи, — притлумлена відрижка. — Ти полишив ці дурощі, про які говорив Ервін, і обрав роботу поліцейського. Кажи-но: ким краще бути хлопцеві, поетом чи залізничним інженером?

— Ну, скажи нам, — капризним голосом озвалася дитина. — Усім нам цікаво, як ти розв’яжеш цю складну дилему.

— Інженером, — останнє слово супроводжувалося голосним ковтком.

Раст відскочив від дверей, які Ервін мало не розтрощив, вибігаючи з кімнати. Гімназист насунув на голову шапку, натяг трохи затісне пальто й вибіг з дому.

— А ось і десерт, шановні пані й панове: сілезький маківник, — Раст подавав солодке й каву. Прибираючи з-перед бюсту Софі непочаті баранячі відбивні, він помітив, як в її руці дрижить мундштук. Глянув на неї й зрозумів, що це ще не кінець неприємностям за обідом.

— Цікаво, я знаю свого чоловіка вже два роки, і сьогодні вперше не впізнаю його, — на щоках Софі з’явився легкий рум’янець. — Де твоя плебейська сила, Ебергарде, що змушує злочинців тремтіти, яка колись примусила мене дуріти від самої думки про тебе? Сьогодні тобі забракло цієї сили, аби захистити цього хлопця? Вдома ти глузуєш з технократів, з людей, чиї горизонти обмежені числами, а тут залізничника поціновуєш вище, аніж поета? Шкода, що твій вразливий брат не бачить тебе, коли ти читаєш Горація й розчулюєшся від «Страждань юного Вертера». Кримінальний радник Мокк засинає в кріслі, у затишному світлі лампи, а на його округле черево, роздуте від голяшки й пива, зсувається шкільне видання «Од» Горація. Шкільне, зі словничком, бо цей видатний латинський стиліст вже не пам’ятає слів.

— Стули пельку, — тихо вимовив Ебергард Мокк.

— Ти свиня! — Софі рвучко встала з-за столу.

Мокк меланхолійно поглянув на дружину, що вибігла з кімнати, а тоді вслухався в цокотіння її підборів на сходах. Запалив цигарку й усміхнувся до Франца.

— Як звуть того Ервінового викладача? Перевіримо, може, він і справді педик?

Бреслау,

неділя 27 листопада,

опівночі

Мокк непевним кроком вийшов з ресторану «Савой» на Тауенцін-пляц. За ним вибіг хлопчик-служник і подав йому капелюха, якого Мокк не одягнув, дозволивши мокрим сніжинкам осідати на вологому від поту волоссі. Під вікном ресторану Зенгера похитувався самотній п’яниця, який справляння своїх фізіологічних потреб переривав, посвистуючи до візників, що проїжджали повз нього. Свист хлопчика-служника вочевидь був більш переконливим, бо не минуло й хвилини, як перед Мокком зупинився старий обшарпаний екіпаж. П’яниця кинувся до нього, але Мокк був ближче. Він кинув служникові п’ятдесят пфенігів і впав на сидіння, мало не розчавивши якоїсь дрібної людської істоти.

— Перепрошую шановного пана, ви так швидко сіли, що я не встиг шановному панові повідомити, що в мене вже є пасажир. Я візник Бомбош, а це моя донька Розмарі. Ви сьогодні останній мій клієнт і зараз ми їдемо додому, — візник добродушно підкручував довгі вуса. — Вона така невеличка, що шановному панові напевно не буде тісно. Воно ще таке молоде…

Мокк глянув на трикутне личко своєї супутниці. Великі наївні очі, капелюшок з вуалькою й пальтечко. Дівчині було щонайбільше вісімнадцять років, вона мала худі, сині від холоду долоні й діряві черевики з підбитими підошвами. Усе це Мокк розгледів у світлі ліхтарів навколо «Музею сілезьких старожитностей».

Розмарі розглядала величезну будівлю музею, що пропливала із правого боку вулиці. Мокк уголос лічив забігайлівки на Зонненпляц, Ґребшенер-штрасе і на Редіґер-штрасе, а результати своїх підрахунків радісно повідомляв Розмарі.

Візник зупинився на Редіґер-пляц перед солідною кам’яницею, у якій Мокк разом із дружиною Софі займав п’ятикімнатне помешкання на третьому поверсі. Мокк вивалився з екіпажа й кинув візникові першу-ліпшу зім’яту купюру, яку він витяг з кишені пальта.

— За решту купи черевики й рукавички своїй донечці, — гикнув голосно і, не чуючи радісних слів подяки візника, широко розправив плечі, нахилив голову й рушив на штурм дверей будинку.

На щастя для Моккової голови, сторож будинку ще не спав і встиг вчасно відчинити двері. Мокк розчулено обійнявся з ним і помаленьку розпочав нелегку подорож сходами, хитаючись поміж Сциллою поручнів і Харибдою стіни, не зважаючи на Цербера, що з виттям і гавкотом кидався із переддвер’я Гадеса за чиїмись зачиненими дверима. Мокк, якого не спинила ані служниця, що виспівувала, немов сирена, намагаючись зняти з нього пальто й капелюха, ані несамовита радість старого собаки Арґоса, досяг нарешті Ітаки своєї спальні, де на нього чекала вірна Пенелопа в мусліновому пеньюарі й туфельках на високих підборах.

Мокк усміхнувся до Софі, яка задумана сиділа, відкинувшись на спинку шезлонга, що стояв біля розстеленого ліжка. Софі злегка потягнулася, і муслін її пеньюара туго напнувся на повних грудях. Мокк зрозумів це однозначно й гарячково почав роздягатися. Він саме змагався із зав’язками кальсонів, коли Софі зітхнула:

— Де ти був?

— У ресторані.

— З ким?

— Я зустрів двох друзів, тих самих, що й учора — Ебнера й Домаґаллу.

Софі встала й залізла під ковдру. Трохи здивувавшись, Мокк зробив те саме й міцно притулився до спини дружини. Не без зусиль пропхав руку під її пахвою й пожадливо розчепірив пальці на м’яких грудях.

— Я знаю, що ти хочеш попросити пробачення. Чудово знаю. Отож будь і далі гордим, суворим і нічого не кажи. Я пробачаю тобі твою поведінку у Франца. Пробачаю твоє пізнє повернення. Ти хотів напитися, був знервований, — вона говорила монотонним голосом, вдивляючись у дзеркало туалетного столика, що стояв навпроти ліжка. — Ти кажеш, що був із друзями. Охоче вірю. Стовідсотково, що ти не був із жодною жінкою, — Софі підвелася на лікті й поглянула у вічі своєму відображенню. — У такому стані ти не впорався б із жодною жінкою. Останнім часом з тебе катма користі. Ти просто нікчема в ліжку.

— Тепер я можу, можу тебе загнуздати. Будеш благати, аби я припинив, — обличчя Мокка палало, однією рукою він шарпав муслін халатика, другою — бавовняні кальсони. — Сьогодні ми нарешті зачнемо нашу дитину.

Софі повернулася до чоловіка і, торкаючись його губів своїми вустами, мовила голосом сонної дитини:

— Я чекала на тебе вчора, ти був із друзями, чекала на тебе сьогодні — ти теж був із друзями, а тепер хочеш трахатися?

Мокк обожнював, коли вона була вульгарною. У збудженні він розірвав кальсони. Софі сперлася на стіну. З-під її нічної сорочки видніли дві вузенькі рожеві ступні. Мокк почав їх пестити й цілувати. Софі розкуйовдила пальцями густе волосся чоловіка й відсунула його голову.

— Хочеш трахатися? — спитала знову.

Мокк заплющив очі й кивнув головою. Софі підтягла ноги до себе й обома ступнями торкнулася грудей чоловіка. Тоді різко випростала їх, зіштовхуючи його з ліжка.

— Із друзями трахайся, — почув він шепіт дружини, падаючи на шорсткий килим.

Бреслау,

понеділок 28 листопада,

друга година ночі

Мокк прочумався за письмовим столом у своєму кабінеті. Його праву долоню вкривали сліди засохлої крові. Лампа освітлювала пляшку рейнського шпетбургундера й напівпорожній келишок. Він придивився до своєї долоні при світлі лампи. До засохлої коричневої плями крові прилипло кілька світлих волосин. Мокк вийшов до кухні, притримуючи роздерті кальсони. Старанно вимив руки в чавунному умивальнику. Потім налив води до емальованої чашки й випив, вслухаючись у шум на подвір’ї, що скидався на металічний скрегіт пружин. Визирнув у вікно. Візник Бомбош насунув коневі на голову мішок з вівсом і гладив його по шиї. Будка хиталася на ресорах на всі боки. Розмарі заробляла на нове пальтечко.

Мокк розплющив очі й хвильку прислухався до настирливих криків молочників, які лунали раз по раз. Вранішній холод проймав його увіпхнуте у фотель тіло. Він насилу розкрив рота й провів пересохлим язиком по шорсткому, як терка, піднебінні. Найменший порух у фотелі завдавав болю, й Мокк вирішив підвестися. Він закутався в халат і зачалапав босими ногами по викладеній плиткою підлозі передпокою. Пес Арґос виявляв бурхливу вранішню радість, якої господар анітрохи не поділяв. У ванній Мокк запхнув щіточку в коробку із зубним порошком «Фенікс» і заходився очищати ротову порожнину. У результаті до кисло-алкогольного присмаку в роті додався ще й терпкий цементний. Мокк розлючено виплюнув до умивальника сіре місиво й пінкою «Пері» намилив великого помазка з борсучої шерсті. Бритва була предметом, яким сьогодні Моккові можна було користуватися хіба що під чиїмось суворим наглядом. Відчувши різкий біль, він зрозумів, що порізався. Тоненька цівочка крові була дуже світлою, світлішою від крові, що текла вчора уночі з носа Софі. Мокк уважно вдивлявся у власне відображення.

— Чому я сміливо можу дивитися тобі в очі? — він витер обличчя й побризкався одеколоном від Вельцеля. — Тому, що вчора нічого не сталося. Зрештою, я нічого не пам’ятаю.

Служниця Марта Гочолль поралася на кухні, її чоловік, камердинер Адальберт, стояв, прямий як струна, тримаючи в одній руці півтора десятка краваток, а в другій — вішак із костюмом і білою сорочкою. Мокк квапливо одягся й зав’язав навколо шиї бордову краватку. Марта увіпхала її грубий вузол між тугі крильця комірця. Мокк насилу натяг на свої опухлі ноги щойно вичищені Адальбертом черевики, накинув на плечі світле пальто з верблюжої шерсті, насунув капелюха й вийшов із квартири. У коридорі до нього почав лащитися великий шпіц. Мокк погладив собаку. Його господар, адвокат Пачковський, зневажливо поглянув на свого сусіда, від якого, як і щодня, тхнуло мішаниною одеколону й алкоголю.

— Вчора уночі у вас був жахливий галас. Моя дружина не могла заснути до ранку, — процідив Пачковський.

— Я дресирував собаку, — пробелькотів Мокк.

— А мені здалося, що власну дружину, — монокль Пачковського зблиснув у жовтому світлі лампочки. — Ви гадаєте, що вам все дозволено? Той ваш собака репетував людським голосом.

— Деякі тварини розмовляють людським голосом за місяць до святвечора, — Моккові захотілося зіпхнути сусіда зі сходів.

— Невже? — брови Пачковського здивовано вигнулися.

— Я саме й розмовляв з однією із них.

Адвокат стояв, як закам’янілий, і якусь мить вдивлявся в налиті кров’ю білки Моккових очей. Потім поволі зійшов сходами, спромігшись на чергове зневажливе «невже?».

Мокк повернувся до квартири. Упевнившись, що двері спальні замкнено ізсередини, він увіпхався до кухні. Адальберт і Марта сиділи біля столу, страшенно перелякані.

— Ви не поснідали, пане раднику. Я приготувала яєшню з лисичками. — Марта усміхнулася, продемонструвавши відсутність кількох зубів.

— Їжте на здоров’я, — Мокк щиро заусміхався у відповідь. — Я лише хотів побажати вам доброго дня. Щоб він був так само добрий, як і вчорашня ніч, ви ж добре спали, правда?

— Так, пане раднику, — Адальбертові ще й зараз здавалося, що він чує пронизливий вереск Софі й тупе дряпання собачих кігтів у зачинені двері спальні.

Зціпивши зуби й зіщуливши очі, Мокк вийшов геть.

Бреслау,

понеділок 28 листопада,

дев’ята година ранку

Кримінальний вахмістр Курт Смолож був одним із кращих працівників бреславського Управління поліції. Злочинці ненавиділи його за брутальність, а начальство цінувало за лаконічність рапортів. Один з його керівників цінував у ньому ще й іншу рису — кмітливість. Цю рису Смолож виказав того ранку дуже виразно, до того ж двічі. Першого разу, коли увійшов до обличкованого під чорне дерево кабінету Мокка й побачив на чолі шефа червоний слід від персня-печатки — безсумнівний знак того, що радник спирався на нього змученою головою. Смолож не повідомив тоді про жахливий злочин у будинку «Під Грифами», куди вони мали негайно з’явитися за наказом кримінального директора Гайнріха Мюльгауза. Він знав, що в цю хвилину Мокк нічого не зрозуміє.

— Чекатиму на Вас, пане раднику, в машині, — сказав Смолож і вийшов, аби припаркувати свого чорного «адлера» під брамою Управління поліції.

Так швидко вахмістр пішов не лише із цієї причини. Про іншу Мокк дізнався, коли, лаючись, втиснувся на сидіння поруч із водієм. Він побачив вкриту рудими волосками руку Смоложа із пляшкою молока. Мокк відкрив її і пожадливо зробив кілька ковтків. Тепер він був готовий вислухати Смоложеве повідомлення. Машина рушила з місця.

— Будинок «Під Грифами», восьма ранку, — Смолож говорив лаконічно, як і писав рапорти. — Швець Роміґ не витримав смороду й розвалив стіну своєї майстерні. За стіною був труп.

Від Шубрюкке, де знаходилося Управління поліції, до Ринку було недалеко. Мокк допивав останні краплі молока, а Смолож паркував «адлера» під будинком Державної лотереї на Ніколаї-штрасе. За будинком «Під Грифами», у внутрішньому подвір'ї, перед маленькою шевською майстернею очікував поліцейський у мундирі. Побачивши їх, він віддав честь. Біля поліцейського стояв вусатий сухотник, що з героїчними зусиллями тягав на собі шкіряного фартуха, і товстуха, яка ніяк не могла збагнути, чому на брудному подвір’ї немає жодної лавки. Магнієві спалахи щокілька секунд освітлювали вбогу комірку, сповнену смороду прогнилого від поту взуття й кісткового клею.

Мокк і Смолож увійшли досередини й відчули інший, добре їм знайомий сморід, що його ні з чим не можна було сплутати. Липка від клею стійка ділила майстерню на дві частини. Дві стіни прикривали полиці, на яких купами лежало взуття. У третій було невеличке вікно й двері, а від четвертої несло цим знайомим смородом. У стіні був прорубаний неправильних розмірів отвір, десь метр на метр. Перед ним стояв навколішки поліційний фотограф Елерс і запихав свого об’єктива в темну комірчину. Затискаючи носа, Мокк зазирнув досередини. Ліхтарик вихопив з темряви безволосий череп, обтягнутий напіврозкладеною шкірою. Руки й ноги прив’язані були до гаків на протилежній стіні комірчини. Радник іще раз глянув на обличчя трупа й побачив жирного хробака, що вгризався в залите більмом око. Мокк сягнистими кроками вийшов з майстерні, зняв пальто, кинув його поліцейському і, широко розставивши ноги, виблював, спершися руками об стіну. Смолож, почувши характерні звуки, що їх видавав шеф, не міг собі пробачити того, що він не передбачив таких наслідків поєднання похмілля, молока й напіврозкладеного трупа. Мокк вийняв з кишені брюк хусточку зі своїми ініціалами, вишитими Софі, й витер рота. Тоді підніс обличчя до неба й пожадливо ковтав краплі дощу.

— Візьміть-но кирку, — звернувся він до поліцейського, — і розваліть стіну так, аби звідти можна було витягти цього мерця. Смоложе, зав’яжи собі хусткою рота й носа та обшукай комірчину й кишені трупа, а ти, Елерсе, допоможи Смоложеві.

Мокк одягнув світле пальто, поправив капелюха й розглянувся довкола.

— Перепрошую, хто ви? — спрямував він сяючу усмішку в бік товстої пані, що тупцяла на місці.

— Ернст Роміґ, швець, — запобігливо відрекомендувався сухотник, хоч його ні про що не питали. Він підняв плечі, аби поправити свій шкіряний обладунок.

— Я — управителька будинку, — буркнула пані. З її масного, накрученого на папільотки, волосся, облазила дешева фарба. — Покваптеся, шановний пане, чи ви гадаєте, що я можу тут стояти бозна-скільки й перейматися тим, скільки доведеться доплатити прибиральниці за миття стіни, яку ви загидили?! Я — Матільде Кюн, представник власника, а хто ви такий?

— Ебергард Мокк, дамський боксер, — відбуркнув кримінальний радник і, рвучко відвернувшись, знову ввалився до комірчини. — Елерсе, наведи тут лад і позбирай все важливе. Смоложе, допитай їх.

Сказавши це, він підтюпцем побіг до вестибюлю, оминаючи Смоложа, що стояв з опитуваними під однією парасолею й намагався вберегтися зміїної отрути й туберкульозних паличок. У брамі Мокк привітався з доктором Лазаріусом з поліцейського моргу. За ним повільно йшло двійко людей з ношами.

Мокк зупинився перед будинком і байдуже споглядав досить жвавий о цій порі вуличний рух. Якісь двоє молодих людей так захоплено дивилися одне на одного, що не помітили його. Юнак ненавмисне штовхнув радника й одразу перепросив, увічливо піднявши капелюха. Дівчина глянула на Мокка й швидко відвернула посіріле від утоми обличчя. Розмарі, очевидно, не на користь пішло нічне колисання в екіпажі.

Мокк роззирнувся навкруги й швидким кроком рушив до квіткової крамниці Апельта. У підмальованих очах пухкої квітникарки він зауважив цікавість. Мокк замовив кошик з п’ятдесятьма чайними трояндами й доручив доправити його за адресою «Софі Мокк, Редіґер-пляц, 2». На кремового кольору картці, що її він наказав додати до букета, Мокк каліграфічно вивів: «Більше ніколи, Ебергард», заплатив і залишив квітникарку наодинці зі своїм зростаючим здивуванням.

Він замалим не перечепився об якогось продавця газет. Втиснувши хлопцеві кілька пфенігів, Мокк позбувся його і, тримаючи газету під пахвою, навскоси перетнув Ринкову площу. За хвилину він уже сидів в автомобілі, палив першу того дня цигарку й чекав на повернення Смоложа й Елерса. Аби час збігав швидше, читав «Бреслауер Нойєсте Нахріхтен». На одній зі сторінок з оголошеннями його увагу привернув незвичайний малюнок. Мандала, Коло Перемін, оточувала похмурого старого з піднесеним догори пальцем. «Духовний отець, князь Олексій фон Орлофф доводить, що кінець світу близький. Зараз надходить черговий оберт кола історії — повторюються злочини й катаклізми, що сталися кількасот років тому. Запрошуємо на лекцію мудреця із „Сепульхрум Мунді“. Неділя 27 листопада, Ґрюн-штрасе, 14–16». Мокк опустив шибку й поцілив недопалком прямісінько в Смоложа, що саме надходив. Той струсив попіл з пальта, збувши мовчанням Моккові вибачення. На заднє сидіння увіпхався обтяжений штативом Елерс та кримінальний асистент Ґустав Майнерер, що спеціалізувався на дактилоскопії.

— Роміґ винайняв майстерню місяць тому, якщо точніше — 24 жовтня, — Смолож відкрив поліцейського нотатника. — Від липня до кінця жовтня, як сказала товстуха, майстерня була порожньою. Будь-який злочинець міг собі вдертися. Сторож будинку часто спить п’яний, а не пильнує. Зараз він також десь завіявся. Певне, лікує похмілля. Швець від початку скаржився на сморід. Його швагер, муляр, розповів йому про штуку, яку можуть утнути мулярі, якщо їм добре не заплатити. Вмуровують у стіну яйце. Смердить. Роміґ гадав, що за стіною яйце. Нині вранці хотів його прибрати. Розбив стіну киркою. Це все.

— Що ви знайшли? — спитав Мокк.

— Оце. — Смолож вийняв з кишені коричневого конверта, витягнув з нього гаманець із крокодилячої шкіри й подав Моккові.

Мокк переглянув уміст гаманця. У ньому був паспорт на ім’я Еміля Ґельфрерта, народженого 17.11.1876 p., музиканта, неодруженого, що проживав на Фрідріх-Вільгельм-штрасе, 21, блокнот з адресами, квитанція з пральні на це ж таки прізвище, читацький квиток до Міської бібліотеки, кілька трамвайних квитків та поштівка з Карконошів з написом: «Моєму любому найкращі побажання з гір, Анна, Єленя Гура, 3. VII. 1925».

— Це все? — Мокк приглядався, як працівники моргу виносять «любого» до припаркованого тут-таки авто.

— Ні, ще ось це. Хтось пришпилив йому це до жилета. — Смолож тримав пінцетом листок з календаря «Універсаль» з датою 12 вересня 1927. Жодного напису, просто звичайнісінький листок з календаря, що їх щодня відривають нещасники, які лічать час. Аркушик був проштрикнутий маленькою шпилькою.

— Жодних відбитків пальців, — докинув Майнерер. — Доктор Лазаріус з моргу встановив, коли могло статися вбивство: десь у серпні-вересні.

— Смоложе, їдьмо на Фрідріх-Вільгсльмштрасе, де мешкав музикант. — Мокк з полегшенням відчув, що в шлунку починає посмоктувати. Це означало, що організм був готовий до пива й булки, перекладеної наперченою солониною. — Може, зустрінемо там вірну Анну, що за вишиванням очікує на повернення свого митця з філармонії?

Бреслау,

понеділок 28 листопада,

десята година ранку

Елізабет Пфлюґер повільно роздягалася, старанно розкладаючи свій гардероб на кріслі. Відстібнула панчохи від підв’язок. Софі Мокк дивувалася, як вправно її вузькі білі долоні поволі скручували панчохи. Елізабет зняла пояс, а потім зсунула шовкові труси. Була зовсім гола. Тонкими пальцями лівої руки вона тримала маленьку срібну коробочку, а у другій долоні погойдувалася різьблена ложечка з довгою ручкою. Елізабет занурила її в порошку й піднесла до обличчя Софі.

— Це дуже добрий «кокс», — прошепотіла. Софі втягла носом, здригнулася й провела пальцями по оксамитових, ледь почервонілих від кокаїну ніздрях.

— Закрий обличчя вуалькою, — промовила Елізабет. — Сховаєш синець і збережеш incognito. Ти не повинна нікому показувати своє обличчя. Усе робитимеш цілком добровільно. Можеш нічого не робити, лише дивитися. Можеш будь-якої миті піти звідси геть. Такі принципи.

Елізабет взяла подругу за руку й відчинила двері, які з будуару вели до спальні в мавританському стилі. Софі стояла трохи безпорадна, тримаючи вільною рукою кошика із чайними трояндами. На ложі, під жовтим балдахіном сидів голий молодий чоловік і пив якийсь настій. У кімнаті пахло м’ятою. Елізабет підійшла до чоловіка й забрала в нього порожню чашку. Із дзбанка, що стояв поруч, налила собі повну чашку настою.

— Це м’ята, — сказала вона до Софі. — Напій Венери.

Венерин напій вочевидь почав діяти на чоловіка.

— Пам’ятай, — Елізабет вдавала, що не бачить цього, й дмухала в чашку. — Можеш будь-якої миті покинути це місце. З будуара можна вийти просто на сходи.

Софі нікуди не вийшла.

Ґельфрерт винаймав маленьку кімнатку в мансарді солідного будинку на Фрідріх-Вільгельм-штрасе, 21. У цій кімнаті, окрім табуретки, миски для вмивання, дзеркала, вішака й залізного ліжка було повно пляшок від лікеру з альпійських трав Ґуттентага, які стояли під вікном рівними рядками. На підвіконні лежало кілька книжок і футляр з валторною.

— А він був нівроку гурманом, — зауважив Елерс, розкладаючи штатив.

Мокк віддав накази своїм людям, спустився вниз і подався в бік Кеніґс-пляц. Дощ перестав падати, вийшло сонце й осяяло яскраву вивіску шинку Ґренґеля. За мить Мокк поглинав там вимріяну булку з наперченим салом, запиваючи пивом його гострий смак. З полегшенням випив останні краплі пива й відчув легке сп’яніння. Кинувши кілька дрібняків симпатичному бульдогові, який за стійкою витирав кухлі, він зачинився в телефонній кабіні. За хвилину пригадав собі свій власний номер телефону. Адальберт підняв трубку після першого гудка.

— Добрий день, чи пані вдома? — Мокк довго вимовляв склади.

— На жаль, пане раднику, пані Софі вийшла годину тому, — Адальберт говорив дуже швидко, знаючи, що господареві треба доповідати, не очікуючи запитань. — Вона пішла по крамницях з панною Пфлюґер, невдовзі по тому, як їй доставили кошик троянд. Того кошика взяла із собою.

Мокк поклав трубку й покинув шинок. Його люди сиділи в «адлері» й заповнювали салон тютюновим димом. Мокк приєднався до них.

— Ґельфрерт колись мав наречену, дебелу блондинку десь років під тридцять. Вона приходила до нього із дворічним хлопчиком, — переказував Смолож результати опитування сторожа. — Незаміжня з дитиною. Сторож давно її не бачив. Ґельфрерт працював у якомусь оркестрі. Давав уроки фортепіано. Останнім часом виглядав кепсько. Пив. Ніхто його не відвідував. Сусіди скаржилися, що залишає після себе гівна в нужнику. Більше сторож нічого не розповів.

— Ми знайшли формуляр з Міської бібліотеки, — Елерс підсунув Моккові під ніс клапоть задрукованого паперу. — 10 вересня Ґельфрерт повернув книжку під назвою «Antiquitates Silesiсае».[2] У бібліотеці йому видали квитанцію, що підтверджувала повернення цієї книжки.

— Тобто 10 вересня він був ще живий. Беручи до уваги висновок доктора Лазаріуса, нашого музику замурували в шевській майстерні у дворі кам’яниці «Під Грифами» десь між 10 і 30 вересня.

— Хтось заманив його туди або притяг непритомного, — Смолож відчинив вікно, щоб впустити трохи свіжого повітря.

— Тоді заткнув йому рота кляпом і прив’язав до гаків на протилежній стіні комірки, так, щоб він не борсався й не розвалив свіжої кладки, — додав Мокк. — Мене одне цікавить: чи наш Синя Борода не боявся, що наступного дня до майстерні прийде новий наймач і побачить щойно замуровану стіну, або, що гірше, почує дивні звуки, які, незважаючи на кляп, видавала жертва?

Чоловіки мовчали. Мокк подумав про черговий кухоль пива, зручно вмостився на пасажирському сидінні й повернувся до поліцейських, що сиділи позаду. Зсунутий на потилицю капелюх надавав йому задерикуватого вигляду.

— Смоложе, з-під землі дістаньте цього п'яничку-сторожа з кам’яниці «Під Грифами» й допитайте його. Перевірте в наших паперах убитого й усіх його знайомих із записника. Ви, Елерсе, візьметеся за минуле Ґельфрерта. Де народився, якого віросповідання й таке інше. Потім допитаєте знайомих небіжчика, які мешкають у Бреслау. Рапорт післязавтра опівдні.

— А що робити мені? — запитав Майнерер. Мокк хвильку розмірковував. Майнерер був амбіційним і злопам’ятним. Колись за чаркою він звірився Елерсові, що не може зрозуміти, чому Мокк надає перевагу такому тупакові, як цей Смолож. Майнерер не усвідомлював, що критика добродушного Смоложа є провиною.

яку Мокк нескоро пробачить. Відтоді у своїй кар’єрі Майнерер наштовхувався на численні перешкоди.

— Вам, Майнерере, я хочу доручити зовсім іншу справу. Я маю підозру, що мій небіж злигався з поганою компанією. Ви маєте стежити за ним протягом двох тижнів, кожного дня. Ервін Мокк, Ніколаї-штрасе, 20, дев'ятнадцять років, гімназист гімназії св. Матвія. — Вдаючи, що не помічає розчарування на обличчі Майнерера, Мокк виліз із машини. — Я піду пішки, мені треба ще дещо залагодити.

Мокк сягнистим кроком рушив у бік шинку Ґренґеля.

— Пане раднику, пане раднику, зачекайте, будь ласка. — почув він за спиною голос Майнерера. Мокк озирнувся і з байдужим виразом обличчя чекав на підлеглого.

— Цей ваш помічник, Смолож, він аж занадто маломовний, — Майнерер тріумфував. — Він не сказав, що на стіні висів календар «Універсаль», такий відривний. Ви знаєте, який аркушик відірвали останнім?

— За 12 вересня? — Мокк з повагою поглянув на Майнерера. Той ствердно кивнув. — Той, який убивця пришпилив до жилета небіжчика? У вас цей календар із собою?

— Так, ось він, — прояснів Майнерер і простягнув Моккові ще одного коричневого конверта.

— Гарна робота. — Мокк сховав його в кишеню пальта. — Я займуся цим. Перевірю, чи листок, знайдений у жилеті, вирвано саме із цього календаря.

Опісля весело поглянув на мовчазного підлеглого, а потім несподівано поплескав його по щоці.

— Йди й стеж за Ервіном, Майнерере. Мій небіж для мене важливіший, аніж усі замуровані й незамуровані трупи в цьому місті.

Бреслау,

понеділок 28 листопада,

перша година пополудні

Симпатичний бульдог щохвилини полишав своє місце за стійкою, аби докинути в піч вугілля. При цьому він лагідно всміхався й згідливо кивав головою, погоджуючись з усім, що говорив Мокк. Він повністю поділяв антиамериканські й антирадянські погляди свого співрозмовника. Сам він при цьому не вимовив жодного слова.

Мокк вихилив третій за нині кухоль пива й вирішив перейти на міцніші напої. Він не мав звички пити на самоті, тож замовив дві чарки ялівцівки й одну посунув у бік бармена, оскільки в барі не було жодного відвідувача. Бармен схопив чарку брудними пальцями й спорожнив її одним духом.

До шинку увійшов невисокий вуличний торговець із коробкою всілякого дріб’язку.

— Дорогі панове, золінгенські ножі ріжуть все, навіть гвіздки й гаки, — розпочав він свою тираду.

— Тут шинок. Або замовляй щось, або геть звідси, — буркнув бульдог, доводячи, що може говорити.

Торговець сягнув до кишені й, не знайшовши там жодного пфеніга, повернув до виходу.

— Гей-но! — пожвавішав Мокк. — Я цього пана запрошую. Будь ласка, ще по ялівцівці.

Торговець скинув пальто, поставив коробку на підлозі й підсів до Мокка. Бармен виконав свій обов’язок. За мить по чарках залишилися хіба що мокрі сліди на псевдомармуровій стільниці.

— Це й справді чудові ножі, — торговець повернувся до перерваної теми. — Ними можна швидко й добре порізати цибулю, хліб і ковбасу, а також, — тут чоловік змовницьки підморгнув Моккові, — пошаткувати тещу на дрібні кавалки!

Ніхто не засміявся, навіть сам жартівник. Мокк заплатив ще за дві чарки й нахилився до свого сусіда.

— Нічого я у вас не куплю. Ви мені розкажіть, як ваша торгівля, як до вас ставляться люди й таке інше. Я письменник, і мене цікавлять різні історії. — Мокк говорив правду, бо й справді занотовував характеристики осіб, з якими часто зустрічався. Не один мешканець Бреслау дорого заплатив би за інформацію з Моккового «життєпису славетних людей».

— Я розповім вам історію, як ці ножі крають залізо, — торговець не на жарт захопився.

— Але ж ніхто не різатиме ними заліза, — гаркнув люто бармен. — Навіщо комусь такі ножі?! Приходять, зарази, впихають усілякий непотріб. Твоє щастя, що цей пан тебе запросив, бо в мене ти давно б дістав копняка під зад.

Торговець спохмурнів. Мокк підвівся, одягнувся й підійшов до бармена.

— А я кажу, що такі ножі вам можуть знадобитися, — сказав він.

Продавець ножів аж почервонів від задоволення.

— Це ще навіщо? — запитав спантеличений бармен.

— Ними можна зробити харакірі, — і бачачи, що бармен не зрозумів, докинув, — або вичистити бруд з-під нігтів.

Привітний бульдог перестав бути привітним.

Ще менш привітною була погода. Сильний вітер шарпав будки екіпажів, що стояли на Вахт-пляц, і шмагав по них дощем зі снігом. Притримуючи капелюха, Мокк ускочив до екіпажа й звелів їхати на Редіґер-пляц, 2. Візник послинив олівця й повільно записав адресу в брудному зошиті. Тоді натяг на голову старомодного циліндра і вйокнув на коня. Мокк відчував, що настав той момент, коли алкоголь стає найбільш підступним, людина аж не тямиться від ейфорії, водночас почуваючись тверезою, думає чітко, не белькоче і не хитається. Налий-но собі ще, підказує демон. Мокк помітив у кутку екіпажа троянду на короткому стеблі. Нахилився по неї і наче скам’янів: то була чайна, ледь прив’яла троянда. Тоді роззирнувся навколо в пошуках аркушика з написом «Ніколи більше, Ебергард». Не знайшовши нічого, Мокк по-дружньому поплескав візника по плечу.

— Гей, пане, гарно тут у вашому екіпажі. Навіть квіти є.

Візник щось відповів, але його слова заглушив вітер і трамвай, що сунув гомінкою вулицею біля Фрайбурзького вокзалу. На подив візника, Мокк сів біля нього.

— Ви завжди так прикрашаєте квітами екіпаж? — белькотів він, удаючи п’янішого, аніж був насправді. — Мені це подобається, я гарно заплачу за таку їзду.

— Я сьогодні віз двох клієнток з кошиком тих троянд. Одна, значить, випала, — гречно відповів візник.

— Зупини-но цю буду, — Мокк тицьнув своє посвідчення під ніс здивованому візникові. Екіпаж звернув праворуч, перекриваючи в’їзд на внутрішнє подвір’я вокзальних приміщень на Зібенгуфенер-штрасе. — Звідки й куди ти віз цих жінок? — Мокк зовсім протверезів і почав розпитувати.

— У район Борк. А звідки? Авжеж звідти, куди ми їдемо — з Редіґер-пляц.

— Точну адресу маєш?

— Так. Мені треба звітувати перед шефом, — візник витяг брудного зошита й слинячи пальці, змагався з листками, що їх шарпав вітер. — Атож, Айхен-алеє, район Борк.

— Як виглядали ці жінки? — Мокк швидко записував адресу до нотатника.

— Одна чорнява, друга білявка. У вуальках. Файні кобіти.

Бреслау,

понеділок 28 листопада,

шоста година пополудні

Мокка розбудили радісні дитячі вигуки. Він засвітив торшер біля ліжка. Протер очі, пригладив волосся й озирнувся по спальні наче в пошуках дітей, які порушили його неспокійний сон після жирного, ситного обіду. Глянув у темне вікно: сипав перший сніг, який немов заохочував дітей погратися на майданчику єврейської народної школи. Зачувши голос Софі, Мокк скинув пікейну хатню куртку, сірі грубі вовняні брюки і знову вдягнув костюм і краватку та шкіряні туфлі, що блищали від крему. Тоді придивився в дзеркалі до свого обличчя із двоповерховими зморшками під очима й сягнув по кухоль з нецукрованою м’ятою, яка, за словами Адальберта, була найкращими ліками від похмілля. Освіжив прив’ялі щоки одеколоном і з кухлем у руках вийшов до передпокою, де зіштовхнувся з Мартою, яка несла тацю з кавовим сервізом. Мокк пішов за служницею до вітальні. Софі в блакитній сукні сиділа біля столу. Її майже біле волосся, всупереч моді, сягало до плечей, і було таким густим, що для того, аби перев’язати його стрічкою, треба було докласти чимало зусиль. Невеликі зелені очі надавали її обличчю рішучого й ледь іронічного виразу. «Очі шльондри», — подумав Мокк, коли його вперше представили їй на карнавалі в Сілезькому Регентстві три роки тому. Тоді він насилу примусив себе відірвати погляд від її повних грудей. Зараз у Софі були очі змученої жінки, стомленої і розчарованої. Синець навколо одного з них був трохи темнішим, аніж світлі плями голубих тіней для повік. Мокк стояв у дверях і намагався не дивитися на її обличчя. Споглядав вроджену вишуканість її рухів — коли вона граційно нахиляла молочник, дивуючись, як молоко руйнує чорний колір кави, коли граційно підносила до вуст філіжанку, коли з ледь помітним нетерпінням крутила ручку радіо, шукаючи в ефірі улюбленого Бетховена. Мокк сів біля столу й пильно глянув на Софі.

— Більше ніколи, — промовив чітко. — Пробач.

— Ніколи більше — чого? — Софі поволі провела вказівним пальцем туди-сюди по вушку молочника. — Ніколи більше — чого? Пияцтва? Насильства? Намагання зґвалтувати? Вдавання перед братом справжнього чоловіка, який командує власною дружиною?

— Так. Ніколи більше цього всього, — щоб не дивитися на Софі, Мокк розглядав картину, яку він подарував дружині на день народження, коли їй виповнилося двадцять чотири. Це був делікатний пейзаж Еуґена Спіро, із присвятою митця: «Всього найкращого меланхолійній Софі».

— Тобі сорок чотири роки. Ти гадаєш, що можеш змінитися? — у погляді Софі не було й сліду меланхолії.

— Ми ніколи не змінимося, якщо житимемо самі, удвох, — Мокк був радий, що Софі взагалі з ним розмовляє. Налив собі м’яти й сягнув до буфета, витяг звідти скриньку із сандалового дерева. Металічний брязкіт щипчиків для обтинання сигар і шерхіт сірника. Мокк намагався м’ятою й ароматним димом сигари від Пшедецького прогнати останні прояви похмілля. — Ми обоє змінимося, коли нас стане троє, коли ти нарешті народиш дитину.

— Я від початку нашого шлюбу мрію про дитину, — Софі провела пальцем по носику молочника. Потім встала і, злегка зітхнувши, притулилася до пічки. Мокк підійшов до неї й упав навколішки. Притис голову до її живота й прошепотів: «Віддаватимешся мені щоночі й зачнеш. Побачиш, щоночі». Софі не відповіла на його обійми. Мокк відчув, як її живіт здригається. Підвівся й поглянув Софі в очі, які від сміху стали ще меншими, аніж завжди.

— Навіть якщо ти питимеш м'яту цистернами, ти не зможеш щоночі мною оволодівати, — Софі витирала сльози сміху з підбитого ока.

— А що, м’ята добре діє на чоловічу силу? — спитав.

— Та начебто, — Софі все ще сміялася.

Мокк повернувся до своєї сигари. Широке кільце диму спустилося на пухнастий килим.

— Звідки ти знаєш? — спитав раптово.

— Десь читала, — Софі перестала сміятися.

— Де?

— У якійсь книжці з твоєї бібліотеки.

— Може, то був Ґален? — Мокк, якому не судилося стати філологом-класиком, мав майже всі видання античних авторів.

— Не пригадую.

— Напевно, це була книга Ґалена.

— Можливо, — Софі сіла й крутила чашкою на блюдечку. У її очах зблиснув гнів. — Що ти собі дозволяєш? Не досить того, що ти знущаєшся з мене фізично, то ще й намагаєшся мучити психічно?

— Пробач, — голос Мокка став покірним. — Я просто хотів покласти край будь-яким непорозумінням. Де ти сьогодні була?

— Я не хочу жодних запитань, жодних підозр. — Софі вставила цигарку в кришталевий мундштук і дозволила Моккові подати їй вогонь. — Тому розповім тобі про свій день як чоловікові, що ступив на стежку виправлення і якому цікаво, як минув день у його коханої дружини, а не як розлюченому й ревнивому слідчому. Ти ж знаєш, що ми з Елізабет невдовзі виступаємо на передріздвяному концерті. Вона прийшла до мене вранці, невдовзі по тому, як ти надіслав мені троянди. Ми поїхали екіпажем на Айхен-алеє до барона фон Гаґеншталя. Це він організує цей концерт і жертвує на нього кошти. Нам треба було отримати від нього повноваження, необхідні для оренди Концертного залу на Ґартен-штрасе. Дорогою до нього ми заїхали до церкви Божого тіла, і я залишила там троянди. Я була на тебе дуже сердита й не хотіла твоїх квітів. Потім ми репетирували з Елізабет. Обідала я в неї. От і все. А зараз вибач. Я втомилася, а Марта приготувала мені ванну. За кілька хвилин я повернуся.

Софі допила каву й вийшла з вітальні. Мокк зазирнув до передпокою й побачив, як вона зачиняє за собою двері ванної. Тоді швидко підійшов до телефону й набрав номер Смоложа, віддавши потому в трубку коротке розпорядження.

Софі сиділа роздягнена на краю ванни й роздумувала, до кого дзвонить Ебергард. Вода набирала рожевого кольору під впливом трояндових солей Гаґера, завдяки яким, як розхвалювали свій товар продавці, «тамується біль і зникає втома». Софі не змивала макіяжу. Вона знала, що її чоловік любить, особливо в ліжку, коли жінка має нафарбовані очі. Пучками вона вже відчувала свіжу накрохмалену постіль і близькість Ебергарда. Занурилася в ванній, наполовину заповненій водою, і з цікавістю роздивлялася кахлі, на яких веселий мандрівник простував кудись, несучи на палиці невеличкого вузлика. Раптом закусила губи. Трояндові солі викликали легкий біль унизу живота й спогади про сьогоднішній ранок.

— Це була лише помста, — прошепотіла вона мандрівникові. — Якби я не помстилася, то не могла б йому пробачити. А так сьогодні почнемо все спочатку. Щоночі будемо разом.

Почувся гавкіт Арґоса. Софі почула шурхіт і кроки в передпокої, якийсь знайомий чоловічий голос, а потім грюкіт дверей. Тремтячи від хвилювання, вона вийшла з ванни.

— Марто, хто це прийшов?

— Пан радник вийшов із кримінальним вахмістром Смоложем, — відгукнулася служниця. Софі зі злістю змила макіяж.

Бреслау,

понеділок 28 листопада,

сьома година вечора

Мокк і Смолож сиділи в «адлері», припаркованому на Редіґер-пляц під будинком Мокка. Шибки й дах машини швидко вкривалися сніговим килимом. Мокк мовчав, відчуваючи, як його охоплюють ревнощі, Смолож мовчав, бо така була його натура.

— Що ви дізналися? — запитав нарешті Мокк.

— Сторож був п’яний. Ґельфрерта не знав. Ґельфрерт був нацистом…

— Говоріть не про Ґельфрерта. — Мокк щосили затягнувся цигаркою. — Розкажіть про церкву.

— Ніхто до церкви квітів сьогодні не приносив.

Мокк придивився до вікон своєї спальні, у яких хвилину тому саме згасло світло.

— Смоложе, отримуєш нове завдання, — у хвилини збудження Мокк звертався до свого підлеглого на «ти». — Я хочу знати все про такого собі барона фон Гаґеншталя з Айхеналес. Залиш справу Ґельфрерта. Я сам нею займуся. Окрім цього, не відходь ані на крок від моєї дружини. Особливо не ховайся. Вона знає лише твоє прізвище й голос. Щовечора о восьмій звітуватимеш у шинку Ґраєка на Ґребшенер-штрасе. — Мокк запалив нову цигарку. — Послухай, Смоложе, моя дружина мені сьогодні сказала, що про м’яту вона читала в Ґаленовій книзі. З моєї бібліотеки. Звичайно, я маю Ґалена у виданні Кюна. Двомовне видання, грецько-латинське. Але моя дружина не знає жодної із цих мов.

Остовпілий Смолож дивився на свого шефа, не розуміючи, про що той говорить. Але ні про що не запитав. Саме за це Мокк його найбільше й цінував.

Мокк проковтнув слину й уперше за багато днів не відчув печіння в горлі й протиалкогольних протестів шлунка. Лише легке відчуття спраги нагадувало йому, що не всі спожиті ним учора напої були такими ж невинними, як свіже молоко, що його він якраз пив і яке ще дихало безпечним коров’ячим теплом. Він поставив чашку, вийшов з їдальні до передпокою й став перед великим дзеркалом. Хмарка одеколону, яку він розбризкав за допомогою гумової помпочки, осіла на його щоках. Тоді прочинилися двері спальні, й Мокк побачив на клямці довгі пальці Софі. Він перестав розтирати по обличчю запашну рідину й швидким рухом схопився за клямку, щоб не дозволити дверям знову зачинитися. Софі навіть не пробувала з ним змагатися. Вона сіла перед масивним туалетним столиком з подвійним дзеркалом і нетерпляче почала розчісувати кістяним гребенем скуйовджене вранці волосся. Світлі пасма спадали навкіс їй на обличчя, затуляючи підбите око.

— Ти гадаєш, я щодня спатиму у своєму кабінеті? — запитав Мокк, підвищивши голос. — Що ти щодня просто зачинятимешся від мене в спальні?

Софі й не глянула на нього. Мокк опанував себе й кахикнув, знаючи, що таким чином надасть своєму голосові тембру, який його дружина так любила: м’якого, але рішучого, дружнього, але не сентиментального.

— Мені треба було на хвилинку вийти. У Смоложа була до мене важлива справа.

Йому здалося, що він помітив у її очах, під якими лягли ледь помітні тіні після недоспаної ночі, іскорку цікавості. Мокк підійшов до неї і ледь сперся долонями на її тендітні плечі, крихкість яких вже вкотре його вражала. Софі рвучко скинула його долоні, і Мокк відпустив її.

— Я знаю, знаю… Ти мені вибачила. Ти була така великодушна. Мені не слід було нікуди виходити. Ані на мить. Треба було кожну хвилину того вечора провести з тобою. А потім повинна була настати перша з ночей, коли відбудеться зачаття. Але я вийшов. Ненадовго. Така в мене робота.

У передпокої задзвонив телефон.

— От і зараз теж напевне дзвонять до мене. — Мокк злякано подивився в напівзаплющені очі дружини. — Якийсь виклик. Може, труп…

Софі почула, як віддаляються чоловікові кроки, а тоді його голос, що долинав з передпокою:

— Так, зрозумів, Ташен-штрасе, 23–24, квартира на четвертому поверсі.

Брязкіт слухавки, кроки, знову долоні на плечах, гладенько виголена, ледь волога щока біля її щоки.

— Поговоримо увечері, — прошепотів. — Зараз я їду, бо я там потрібен.

— Мені ти не потрібен. Їдь, — Софі довела, що вона все ще володіє даром мови. Підійшла до вікна й почала придивлятися до сніжинок, що кружляли в повітрі. У Мокка розболілася голова. Він повільно почав пригадувати, скільки він учора випив. Виходило, що небагато, як на таке важке похмілля, яке в нього починалося. Обличчя палало, у скронях розмірено постукували крихітні молоточки.

— Ти, шльондро, — він хотів, щоб це прозвучало якомога байдужіше. — Ти мене провокуєш? Що, знову захотіла по морді, га?

Софі й далі дивилася, як витанцьовують за вікном сніжинки.

Бреслау,

вівторок 29 листопада,

пів на восьму ранку

Мокк ще ніколи не бачив четвертованої людини. Він не уявляв собі, що м’язи шиї так щільно стискають із трьох боків тугу, поділену на три сегменти трубку гортані, що в людських суглобах міститься жовтувата липка рідина, що розпиляна кістка так їдко смердить. Досі він не бачив відтятих пальців, що плавали в заповненій кров’ю балії, розпанаханих ребер, м’яса литок, відрізаного від кісток гомілки, розтрощених колінних чашечок, у які увіпхали сталеві палиці. Мокк ще ніколи не бачив четвертованої людини. Тепер він її побачив.

Побачив і численні цівки крові, що запеклися на стінах, вологі дошки підлоги, нічний горщик, що виднів з-під ліжка, брудну зім’яту постіль, вкриті сажею стільці й липку від засохлого жиру кухонну піч. Не оминув увагою кишеньковий календарик Лібса, що лежав на столі. На даті 17 листопада дві смуги крові утворювали хреста. Не міг не помітити посірілого обличчя Елерса й почервонілих щік свого шефа, кримінального директора Гайнріха Мюльгауза.

Зазвичай добродушне обличчя останнього було цього разу спотворене знущальною посмішкою, яка — і це Мокк чудово знав — була провісником крайнього обурення. Мюльгауз насунув на лоба свого капелюха й, кивнувши головою, наказав Елерсові вийти з кімнати. Коли фотограф звільнив присутніх від вигляду свого зболеного обличчя, Мюльгауз втупив очі в груди Мокка. Це уникання очей Мокка не віщувало нічого хорошого.

— Жахливе вбивство, правда ж, Мокку? — запитав він тихо.

— Справді, Herr Kriminaldirektor.

— Вас не дивує моя присутність, Мокку?

— Справді, дивує, Herr Kriminaldirektor.

— А вона не повинна вас дивувати, — Мюльгауз вийняв з кишені люльку й почав її натоптувати. Мокк теж закурив. Терпкий запах міцних цигарок «Берґманн Приват» притлумив сморід порубаного тіла. — Я мусив приїхати, Мокку, — продовжував Мюльгауз, — бо не бачу тут ваших людей. Тут немає ані Смоложа, ані Майнерера. А хтось однак, окрім вас, повинен бути на місці такого жахливого злочину. Хтось повинен допомогти вам у виконанні обов’язків. Особливо, якщо ви з похмілля.

Мюльгауз випустив густу хмаринку диму й підійшов до Мокка, обережно оминаючи балію з пальцями, які вкрилися брудним кривавим желе. Він став так близько від Мокка, що той відчув жар його люльки, прикритої металевим вічком.

— Ви пиячите вже багато днів, Мокку, — тягнув далі байдужим голосом Мюльгауз. — Приймаєте якісь дивні рішення. Ваші люди, за вашим наказом, займаються іншими справами. Якими справами? Може, важливішими за два страхітливі убивства? — Мюльгауз намагався енергійним посмоктуванням знову підпалити загаслий тютюн. Що може бути зараз важливішим від замурованого музиканта Ґельфрерта й порубаного на шматки безробітного підмайстра слюсаря Гоннефельдера?

Мокк відкрив рота в німому здивуванні, викликаючи цим злісну веселість на обличчі Мюльгауза.

— Так. Я провів опитування. Я знаю, ким був убитий. — Мюльгауз смоктав згаслу люльку. — Хтось повинен був це зробити. Чому не шеф кримінального відділу.

— Herr Kriminaldirektor…

— Замовкніть, Мокку! — гаркнув Мюльгауз. — Годі! Черговий, який сьогодні вранці отримав повідомлення про вбивство, не міг розшукати ані Смоложа, ані Майнерера. Добре, що розшукав радника Ебергарда Мокка, який знемагає від похмілля. Вислухайте мене, Мокку. Мене не цікавлять ваші особисті розслідування. Ви повинні викрити тих, хто вчинив ці два злочини. Цього хоче місто, цього хочуть також ваші й мої друзі. Якщо я ще раз довідаюся, що ви замість того, щоб працювати, йдете на пиво, я зустрінуся з людьми, що мають непорушні моральні принципи, яким ви завдячуєте своєю кар’єрою, і розповім їм таку собі історію про алкоголіка, що лупцює дружину. Як бачите, — додав він спокійним тоном, — мені відомо все.

Мокк старанно затоптав недопалок і подумав про масонів з ложі «Гор», які сприяли йому в його кар’єрі, подумав також про підлеглого Майнерера, який нажалівся Мюльгаузові, відчуваючи, що його недооцінюють. Про відданого Смоложа, що ховався зараз у якомусь екіпажі й утуплював очі, що сльозилися від вітру, у ворота кам’яниці на Редіґер-пляц, і про молодого художника Якоба Мюльгауза, якого вигнав з дому морально досконалий батько і який тепер шукав щастя в одностатевому мистецькому товаристві.

— Якщо вам відомо геть усе, Herr Kriminaldirektor, — Мокк постукав черговою сигаретою в денце портсигара, — то я охоче дізнаюся дещо про підмайстра слюсаря Гоннефельдера, перед тим, як він зустрів на своєму шляху ображеного на весь світ дроворуба.

— Цей дроворуб, — Мюльгауз кисло всміхнувся, — судячи з його замилування до календарів, повинен бути непоганим мулярем.

Бреслау,

вівторок 29 листопада,

десята година ранку

Потеплішало, і снігова каша попливла вулицями. Брудні клапті снігу зсувалися будкою екіпажа, до якого сіли Софі та Елізабет Пфлюґер. Обидві жінки були вбрані в шуби, а обличчя ховали за вуальками.

— Прошу їхати на Менцель-штрасе, 49, — наказала Елізабет візникові, а тоді повернулася до Софі. — Не маєш бажання сьогодні повторити?

— Ох, будь ласка, тільки не сьогодні, — помітно знервована Софі думала про чоловіка. — Знаєш, що цей хам сказав мені вранці? Що я зумисне його провокую, щоб дістати по морді. Що мені це повинно подобатися! Він гадає, що я збоченка!

— А хіба він не має трохи рації? — Елізабет поклала голову на плече Софі й дивилася на мокрі грудки снігу, що падали з розлогих каштанів біля школи на Йорк-штрасе. — Хіба ти не маленька збоченка?

— Припини! — Софі рішуче відсунулася від подруги. — Як він сміє так зі мною поводитися? Це його щоденне спілкування із трупами викликає в нього якісь відхилення. Одного дня він мене б’є, другого благає про вибачення, а коли я пробачаю, залишає мене увечері саму, щоб третього дня знову благати прощення, і коли я вже хочу його простити, віддячує мені грубою лайкою. Що мені робити із цим мугирем?

— Помститися, — солодко проказала Елізабет, дивлячись на трамвай, що із дзенькотом сунув по Ґабіц-штрасе. — Адже ти сама зрозуміла, що тобі це допомагає й що завдяки цьому ти можеш терпіти приниження, яких він тобі завдає. Помста — це розкіш богинь.

— Так, але він принижує мене щодня, — Софі дивилася на бідняка, що тягнув до міського складу каменю на Менцель-штрасе візка. — Невже я повинна мститися йому щодня? Тоді помста стане чимсь звичним.

— Тоді ти повинна мститися щоразу сильніше, щоразу витонченіше.

— Але він може навіть цього мене позбавити. Учора він був дуже підозріливий, коли я необачно згадала про настій з м’яти.

— Якщо він позбавить тебе можливості помсти, — серйозно мовила Елізабет, торкаючись парасолькою плеча візника. Екіпаж зупинився перед будинком Елізабет, — то ти залишишся наодинці зі своїм приниженням. Зовсім сама.

Софі розплакалася. Елізабет допомогла подрузі вийти з екіпажа й обійняла її за талію. Входячи до будинку, вони зустрілися із дружнім і сповненим турботи поглядом сторожа Ганса Ґурвіча.

П’ять хвилин потому таким самим поглядом сторож дивився на кремезного рудоволосого чоловіка, що за допомогою десятимаркової купюри намагався отримати від нього інформацію про панну Елізабет Пфлюґер і товариство, до якого вона належала.

Бреслау,

вівторок 29 листопада,

друга година пополудні

У «Єпископській пивниці» на Бішоф-штрасе панувало пожвавлення. Першу залу заповнили череваті власники складів, які зі смаком ковтали величезні галушки, присмачені хрусткими підсмаженими шкварками. Перш ніж Мокк, що сидів неподалік, встиг замислитися над тим, чи це було головною стравою, а чи тільки закускою, гречний кельнер Макс, стукаючи каблуками, пригладив напомадженого вуса й туго накрохмаленою білою серветкою змів неіснуючі рештки бенкету інших торговців, які хвилину тому піддавали важким випробуванням свої шлунки, заїдаючи пухке тісто хрусткими шкварками. Мокк вирішив ризикнути й за порадою Макса замовив ці галушки до свинячої печені й тушкованої капусти з густим соусом. Кельнер без зайвих запитань поставив перед кримінальним радником кухоль свидницького пива, чарку чистої горілки й холодець із курки, оздоблений віночком маринованих грибів. Мокк настромив на виделку шматок драглів і розгриз хрустку скоринку булки. Прісне м’ясо курки присмачила краплина оцту, що спливла з капелюшка білого гриба. Тоді Мокк перехилив кухля і з непідробним задоволенням змив стійкий присмак нікотину в роті. Вірний максимі primum edere deinde philosophari,[3] він не думав ані про Софі, ані про слідство, і заходився біля политих соусом галушок та чималих шматків печені.

За хвилю Мокк сидів, покурюючи цигарку, з порожньою чаркою й мокрим кухлем, по стінках якого спливала піна. Сягнув по серветку. Витер рота, з унутрішньої кишені піджака дістав записника й почав мережити його сторінки нервовим похилим почерком.

«Два жахливі убивства. Один убивця?» — написав він. Подумки відповів на це запитання ствердно. Головним аргументом, що підтримував цю гіпотезу, була зовсім не жорстокість обох злочинів, і не звиродніла екстравагантність убивці, а пристрасть до датування, бажання позначити в календарі день злочину, спроба занести свій учинок до історії. Як повідомив Моккові начальник складу речових доказів, спеціаліст із наукової криміналістики, доктор Фріц Бергер, листок з календаря за 12 вересня 1927 року, який знайшли на Ґельфрерті, було видерто з настінного календаря жертви. Доктор Лазаріус підтвердив, що це могла бути дата смерті Ґельфрерта. Сьогодні в кімнаті двадцятидворічного безробітного слюсаря, Бертольда Гоннефельдера, лежав кишеньковий календарик, у якому вбивця закреслив кров’ю жертви дату 17 листопада. Доктор Лазаріус не мав щонайменшого сумніву, що саме тоді настала смерть Гоннефельдера. «Знайдено двох по-звірячому замордованих людей, — подумки пояснював Мокк потенційному супротивникові. — Біля одного й другого знайдено зазначену в календарі дату смерті. Якщо під час двох таких незвичайних убивств залишено троянду, сторінку з Біблії або календаря, то обидва злочини скоїла та сама людина».

Мокк вдячно прийняв від Макса шарлотку, каву й келишок какаового лікеру. Після попередніх рапортів і перевірок було зрозуміло, що ніщо не пов’язувало замурованого алкоголіка й віртуоза-валторніста, прихильника брунатних сорочок, історика-аматора — з порубаним на шматки непитущим діячем комуністичної партії. Тільки чітка й поспішно позначена убивцею дата смерті. «Убивця хоче нам сказати: „Я убив його саме цього дня. Не пізніше й не раніше. Лише тоді“, — думав Мокк, поглинаючи ніжний яблучний бісквіт, вкритий кожушком збитих вершків. — Отож припустімо: людина є випадковою, невипадковою є лише дата її смерті. Питання: чому вона невипадкова? Чому в одні дні убивця вбиває, а в інші ні? Може, він просто чекає слушної нагоди: наприклад, коли можна перенести зв’язану людину до місця вбивства — повз п’яного сторожа. І тоді, тріумфуючи, залишити листок з календаря, немов бажаючи сказати: „Сьогодні великий день. Сьогодні мені вдалося“. Але так насправді, нагода трапляється на кожному кроці. Щодня можна когось убити, приліпити йому на лоба аркушик з календаря і десь замурувати чи порубати. Якщо ця нагода не є чимось незвичайним, то чи варто з гордістю повідомляти світові, коли вона сталася?».

Мокк старанно занотував у записнику свої думки й зрозумів, що повернувся до початку. Та його це не засмутило. Він знав, що очистив поле пошуку й готовий вести слідство. Він відчув збудження мисливця, який на свіжому холодному повітрі заряджає рушницю й одягає пояс із набоями. «Старий Мюльгауз помилявся, — подумав Мокк. — Тут не треба багато людей. Нехай Смолож і Майнерер і далі виконують мої доручення».

Ця думка так його втішила, що після солодкого лікеру він замовив келих сухого червоного вина. Але замість напою Макс подав йому до столу телефон. У слухавці захрипів голос радника Герберта Домаґалли з поліції моралі:

— Ебергарде, приходь негайно до кондитерської. Тут Ебнер, Феллінґер і я. Зіграємо кілька роберів.

Мокк подумав, що до розслідування справи він може з тим самим успіхом повернутися вранці, й вирішив випити сухого вина в кондитерській Шааля.

Бреслау,

вівторок 29 листопада,

друга година пополудні

Зимове сонце наповнювало світлу вітальню. Білі стіни були розкішно оздоблені, меблі виблискували від лаку й спокушали м’якою також білою оббивкою, а блискуче біле фортепіано вигадливо підносило своє крило. Білизну вітальні порушували кремові гобелени на стінах і неприродній рум’янець на щоках Софі, яка із пристрастю вдаряла по клавішах, перетворюючи фортепіано на ударний інструмент. Скрипка Елізабет ридала й скімлила, даремно бажаючи пробитися крізь crescendo фортепіано. Їй вторувала безлиста гілка клена, яку шарпав вітер, стукаючи нею у вікно. З вікна спливали жалюгідні рештки снігу. Спливали вони й з погано витертих черевиків сторожа Ґурвіча, який, відчинивши вхідні двері власним ключем, безцеремонно, не постукавши, відкрив двері до вітальні. Жінки з полегшею перервали гру й почали масувати закляклі пальці. Невеличкий брудний візок для вугілля посунув по білому паркету. Сторож відчинив дверцята пічки й щедро сипонув туди вугілля. Тоді випрямився, як струна, й питально подивився на Елізабет, у якої патьоки болота, що їх залишали на підлозі грубі чоботиська, мало не викликали головного болю. Скрипалька сягнула по гаманець і, подавши Ґурвічеві півмарки, ґречно йому подякувала. Отримавши своє, сторож не мав наміру полишити вітальню.

— Я знаю, панно Пфлюґер, — широко всміхнулася найважливіша особа в будинку, — що півмарки — це досить за принесене вугілля. Я завжди стільки отримую, — пояснив він Софі, — коли панна Пфлюґер відпускає прислугу на вихідні. Але нині, — він знову глянув на Елізабет, — мені належить більше.

— А це ще чому, добродію? — встала від фортепіано роздратована його теревенями Софі.

— Бо нині… — Ґурвіч підкрутив довгого вуса й хтиво глянув на подругу панни Пфлюґер. — Бо нині я міг розповісти багато правди про панну Пфлюґер, а понавигадував самої брехні.

— Як ви смієте! — піднесений тон Софі не справив найменшого враження на поведінку Елізабет, яка швидко запитала:

— Понавигадували? Кому? Хто про мене запитував?

Гурвіч склав руки на солідному череві й крутив млинка великими пальцями. При цьому він змовницьки підморгував Софі, яку нахабність сторожа поволі виводила з рівноваги. Елізабет знову сягнула по гаманця, і до Гурвіча повернулося бажання продовжити розмову.

— Розпитував шпиг, що нині вранці приїхав за вами.

— І що ви йому сказали? — допитувалася Елізабет.

— Він питався, хто буває в панни Пфлюґер, чи бувають у неї чоловіки, чи залишаються у неї на ніч, чи панна Пфлюґер п’є, чи нюхає «кокс», у якому стані й о котрій годині повертається додому. Питався також і про другу пані. Чи часто вона приходить до панни Пфлюґер і чи супроводжують її якісь чоловіки, — сторож всміхався до п'ятимаркового папірця, якого пальці Елізабет скрутили у вузеньку трубочку. — І я сказав, що панна Пфлюгер — то дуже порядна панна, і що до неї часом приходить мама.

Ґурвіч простягнув руку по гроші, дивуючись власній передбачливості й розумові, завдяки якому він заробив на тижневе харчування в їдальні.

— Зачекай, — Софі вийняла з долоні подруги скрученого папірця. — Звідки нам знати, що все це не брехня, що наш добродій когось там зустрів, а якщо це й правда, і його розпитував поліцейський, то звідки знати, що він сказав йому саме це, а не щось інше?

— Я не брешу, пануню, — підвищив голос Ґурвіч. — Я знаю цього нишпорку. Він мене колись посадив до арешту, хоч я й не був дуже п’яний. Я його знаю. Його звуть Беднож чи Цеґлож. Так до нього казали інші нишпорки.

— Може, Смолож? — Софі раптово зблідла, втрачаючи тим самим багато в сторожових очах, який полюбляв великих рум’яних жінок.

— А так, Смолож, Смолож, — сторож швиденько сховав гроші до кишені грубих тикових штанів.

Бреслау,

вівторок 29 листопада,

пів на четверту пополудні

У кондитерській Шааля, що містилася в наріжному будинку кварталу в центрі Ринку, сиділо троє чоловіків. Вони займали великий стіл під вікном, за яким клієнти магазину, зазвичай, поглинали щойно куплені солодощі. Так само чинили Мокк et consortes[4] — вони об’їдалися солодощами, запиваючи їх кавою й випалюючи при цьому незліченну кількість цигарок. Шааль привітав себе з тим, що його відвідують такі шановані гості, і коли один з них поскаржився на відсутність поблизу якогось картярського клубу, сам запропонував, аби вони зіграли в нього. Картярі прийняли цю пропозицію з радістю, і з того часу грали в бриджа або ската за шоколадом та лікером, а власник магазину вдоволено потирав руки. Так було й цього разу. Начальник «поліції моралі», тобто Другого відділу Управління поліції, давній Мокків колега, радник Герберт Домаґалла згинав і розгинав карти, що слухняно складалися під його долонями правильним стосиком. Комісар Клаус Ебнер, працівник слідчої поліції, перекидав карти з однієї руки до іншої, утворюючи з них віяло. І лише Гельмут Феллінґер, астролог і провидець, з якого кепкувало чимало людей, але чиїми вміннями користувалися мало не всі поліцейські, не тасував і не складав карт. Його руки були зайняті обертанням келиха вина навколо своєї осі, а очі були втуплені у вікно, що виходило на західну частину Ринку.

Мокк щиро привітався із друзями і, повісивши пальто й капелюха на вішалці, підсів до зеленого столика. За мить перед ним стояла чарка горіхового лікеру й лежало тринадцять карт, які вправно відлічив Феллінґер, що в першому робері був його партнером.

— Одна піка, — почав Феллінґер. Ебнер, що сидів праворуч від Мокка, ґречно спасував, а Мокк, побачивши чотири піки з мар’яжем і третього туза з чирвовим валетом, підняв масть партнера до четвертого рівня. Пас Домаґалли закінчив торгівлю. Домаґалла вийшов козирем. Мокк швидко відібрав козирі, заімпасував чирвову даму «до себе» й відкрив супротивникам карти.

— Ось вам у нагороду за гарний напрямок імпасу ваш прогноз, — Феллінґер підсунув у бік Мокка темно-синій конверт, оздоблений печаткою «Г. Феллінґер. Астрологічні послуги й консультації».

— Спасибі, — всміхнувся Мокк, — за похвалу й за прогноз.

Феллінґер не відгукнувся. Він занепокоєно виглядав з вікна й вистукував пальцями по зеленому оксамиту столика. Мокк заховав конверта до папки з доказовими матеріалами обох злочинів і картонним швидкозшивачем зі звітами своїх підлеглих. Ебнер швидко роздав карти. За мить йому довелося повторити роздачу, бо Феллінґер, помилившись, узяв як свої дві карти Домаґалли.

Спочатку наступили один за одним три паси.

— Дві без козиря, — відкрив Феллінґер. Почувся гомін непідробного подиву.

— Мені давно не приходили карти для такої гарної заявки. На таке dictum[5] мені залишається лише «пас», — зітхнув Ебнер.

Мокк уважно придивився до своїх трьох королів і четвертого пікового валета.

— Малий безкозирний шлемик, — завершив він торгівлю, почувши зліва голосну контру. По двох пасах впевнено відповів реконтрою, а після трьох наступних виклав карти на стіл.

Домаґалла завістував піковим королем і взяв на нього взятку. «Чому він не побив? — подумав Мокк. — У нього що, не було козиря?». Домаґалла з усієї сили жбурнув пікового туза. Взявши вирішальну взятку, він недбало кинув даму тієї ж масті. Мокк заплющив очі й не розплющував їх до кінця розіграшу.

— Без чотирьох, — підсумував Ебнер. — Чому, на Бога, ви не імпасували чирвової дами, а грали зверху?

Феллінґер знову глянув у вікно.

— Вибачте, пане Мокку, — тихо мовив він. — Мені не слід грати в цьому місці.

— Чому? — зіронізував Домаґалла. — Сюди що, проходять космічні флюїди?

— Ви невіглас у цих справах, Домаґалло. Тому краще помовчте.

— Можна помінятися місцями, і ми гратимемо на короткому столі, — запропонував Ебнер.

— Не йдеться про місце за столом. Йдеться про цю кондитерську.

— Що ви вигадуєте, Феллінґере, — Домаґалла почав тасувати карти. — Ми ж бо не раз грали в Шааля.

— Але то було в підсобці, — Феллінґер розірвав тугого заокругленого комірця й попустив краватку.

— Сьогодні я ваш партнер, Феллінґере, — Мокк закурив гаванську сигару. — Я не збираюся програвати купу грошей тільки через те, що з вами щось не так. Похмілля вас мучить, чи що? Герберте, — звернувся він до Домаґалли, — це ти мене запросив сюди. Може, у тебе виникла геніальна ідея, — тут Мокк почав наслідувати його фальцет, — дамо Моккові нездатного грати партнера, а ми тоді втрьох поділимося грішми. Так? Ви хотіли знайти собі «лоха», і цим «лохом» сьогодні мав бути Мокк?

Ебнер і Домаґалла вибухнули сміхом, але Феллінґерові було не до жартів.

— Це серйозне звинувачення, — просичав він. — Ви звинувачуєте мене в шахрайстві, Мокку?

— Заспокойтеся, будь ласка, любий пане Феллінґер, — Мокк крутнув у свій бік прикріплену під стільницею попільничку. — Це лише друга роздача. Ви обмовилися. Ви повинні були відкрити «одну без козиря», а не «дві».

— Якщо ми й далі гратимемо тут, я робитиму ще гірші помилки. Оскільки ви мене звинувачуєте, хоч би й жартома, я повинен вам все пояснити. Це через той будинок навпроти. Колись ми тут грали, авжеж, але у підсобці. Звідти я не бачив цього будинку.

Мокк визирнув у вікно й відчув, як щось ніби кольнуло його в груди. Крізь дощ, що спливав по шибці, він побачив кам'яницю «Під Грифами». За столом запанувала тиша. Ніхто з партнерів Феллінґера в глибині душі не нехтував його передчуттів і трансів. Саме завдяки ним вдавалося успішно завершити не одне слідство.

— Феллінґере, дуже вас прошу, розкажіть мені трохи докладніше про цю кам’яницю і про ваш страх, пов’язаний із нею. — Мокк помітно зблід. — Я веду справу про вбивство, яке вчинили в цьому будинку.

— Я читав про це в газеті. — Феллінґер підвівся з-за столу. — Пробачте, панове, але я не можу тут залишатися ані хвилини довше.

Феллінґер вклонився й вийшов до гардеробу.

— Що ж, — після вранішніх відвідин однієї молодої дами, на яку в його архіві було заведено солідну справу, Домаґалла був винятково поблажливий. — Зараз знайдемо четвертого.

— Вам доведеться знайти третього й четвертого, — сказав Мокк і рушив за Феллінґером, супроводжуваний ущипливими зауваженнями Ебнера.

Астролога в кондитерській вже не було. Мокк відкрив гаманця, втиснув якусь монету в руку Шаалю, взяв від нього пальто й капелюха та вибіг на вулицю. Рвучкий вітер шмагонув гострими шпильками дощу. Кримінальний радник розкрив парасольку, та недовго радів цьому захистові. Вітер шарпонув нею й вигнув її в протилежний бік, викручуючи дротяні спиці. Якийсь чоловік у світлому пальті теж змагався з негодою. То був Феллінґер. Мокк підбіг до нього.

— Мені конче треба з вами поговорити. — Мокк намагався перекричати дзенькіт трамвая, що саме завертав за ріг. — Ходімо, зайдемо кудись, звідки ви не бачитимете цього триклятого будинку. Тут є невеличкий шинок. — Мокк показав рукою на перехід на Штокґасе, вкритий склепінням арки.

Ховаючись від вітру, що шаленів у вузьких вуличках біля ратуші, вони увійшли до шинку на Штокґасе, 10, на якому висіла вивіска «Шинок Петруске». У шинку було повно студентів, візників, злодіїв і злодюжок, яких наче вітром здмухнуло від вигляду Мокка. Для радника в цю хвилину важливим було не те, звідки вони його знали, а те, що вони звільнили один столик. Мокк зайняв за ним місце разом з Феллінґером і кивнув похмурому кельнерові, який свою роботу, очевидно, вважав карою господньою. Він похмуро поставив перед новими клієнтами дві склянки з паруючим грогом і повернувся за стійку, де втупив свій страдницький погляд у великий, наповнений каламутною рідиною, слоїк, у якому плавали оселедці, цибуля й інші закуски, які годі було розпізнати.

— Любий пане Мокку, — Феллінґер з помітним задоволенням смакував напій, що пахнув гвоздикою. — Я приніс вам астрологічний прогноз. Проаналізувавши ваші із дружиною космограми, я визначив декілька дат імовірного зачаття вашого нащадка. Перша з них настане за кілька днів.

— Дуже вам вдячний, — відповів Мокк. — Але повернімося до бриджа й будинку «Під Грифами»…

— Присягаюся, що я ніколи б вас… — Феллінґер не міг вимовити слова «ошукати». — Я б не посмів…

— Припиніть, — перебив його Мокк, — і розкажіть, чому вас так лякає будинок «Під Грифами».

— Уперше я побачив його на фотографії, — Феллінґер ковзнув поглядом по малюнках на стіні, сюжети яких були такими ж зрозумілими, як і вміст слоїка. — Я закінчив гімназію й збирався вивчати медицину в Бреслау. Оскільки я ніколи в цьому місті не був, мені хотілося дізнатися щось про нього. У магазині в Любані я побачив фотоальбом «Старе місто в Бреслау». Коли я побачив будинок «Під Грифами», то відчув напад панічного жаху й закрив альбом. Тоді я пережив déjà vu і зрозумів, що саме цей будинок я часто бачив у кошмарному сні. Мені часто снилося, що я від когось утікав широкими сходами, а коли вибігав нагору, на дах, і дивився униз, то бачив обриси великих білих птахів, і в мене починала паморочитися голова. Я не падав додолу, але це запаморочення перетворювалося на головний біль, від якого я тоді завжди прокидався. Тож коли я побачив це фото, то відчув, як мене огортає такий жах, що я полишив навіть думку про навчання в цьому місті. Ви ж знаєте, я вчився в Ляйпциґу й Берліні. Але два останні семестри я все таки провів у Бреслау, бо звідси мені було найближче до Любаня, де в страхітливих муках конав мій нині покійний батько. Одного разу я вийшов з винарні «Ламлі» й разом з кількома приятелями чекав на екіпаж. Я був добряче напідпитку, але ніколи не забуду того переляку, коли я збагнув, що стою під цим проклятим будинком. Товариші швидко дізналися про мої страхи й почали з мене глузувати. То вони мене забалакували й вели просто під цей будинок, то підкидали мені поштівки із зображенням цієї кам’яниці… Я намагався боротися із цим страхом за допомогою самогіпнозу. Все марно. От і все, пане раднику. Я просто боюся цього будинку.

Феллінґер допив рештки вина й почав змагатися з парасолею. Мокк знав, що запитання, з яким він хотів звернутися, поставить під сумнів його здоровий глузд, але не міг втриматися.

— Ви можете якось пояснити свій страх перед цим будинком? — запитав він, очікуючи кпинів з боку астролога, слів співчуття чи, у кращому випадку, повторення слів про безрезультатність самогіпнозу. Почуте його здивувало.

— Так, я можу пояснити це метемпсихозом чи переселенням душ. Очевидно, моя душа перебувала в тілі людини, що впала з цього будинку. Мої кошмари — це спогади з попереднього втілення.

Феллінґер одягнув капелюха й почав застібати пальто.

— Ви щось не договорюєте, — голос Мокка був так само привітним, як фабричний гудок, що скликає робітників на першу зміну. — Я нічого не тямлю в реінкарнації, але чудово бачу, коли хтось намагається щось замовчати. Улітку, здасться в липні, ми грали в бридж у Шааля. Ви, якісь двоє ваших знайомих, журналіст, викладач гімназії та я. Ми сиділи за тим самим столиком, що й нині, під вікном, і у вас не було жодних нападів страху. Я чудово пригадую ті три без козирів, які ви психологічно розіграли. У вас не було трефового затримання, а після якогось досить вдалого для вас вісту ви розіграли власне трефу. Суперники взяли, і не бажаючи грати в масть, яку ви начебто розробляли, пішли в бічну масть, і дозволили нам виграти цей божевільний контракт. Ви пригадуєте цей чудовий психологічний розіграш?

— Авжеж, так і було, — погодився знічений Феллінґер. Він зняв з голови капелюха й почав ним обмахуватися наче віялом. — Справді… Знаєте, що? Може, захоплений грою, я не подивився у вікно… Просто…

— Просто ви хотіли сьогодні з мене зробити лоха, Феллінґере, — Мокк глузливо всміхнувся. — І це після стількох років знайомства, спільних перемог і поразок.

— Повірте мені! — вигукнув астролог. — Я не брешу, не вигадую собі виправдань ex post![6] Покличмо Ебнера й Домаґаллу й зіграймо тут, за цим столиком. Ви побачите, що я гратиму без грубих помилок. До біса, я не знаю, чому в липні я не боявся цього будинку, а сьогодні… не відрізняв фігур від дрібних карт. Може, тому, що восени я почуваюся більш вразливим, легко впадаю в меланхолію…

Не чекаючи відповіді Мокка, Феллінґер підвівся, кивнув йому, відчинив двері шинку й вийшов у буревій, дощ та імлу, що поволі сповивала меланхолійне місто.

Смуги тютюнового диму повільно танули в снопах світла, що струменіли із кінопроектора. На екрані спершу з’явився напис «Розстріл російських шпигунів», а потім шерег людей у білих сорочках. Усі мали зв’язані руки. Вони бігли, підкидаючи ноги, в прискореному темпі. У схожому ритмі рухалися солдати в касках із шишаками. Вони підштовхували в’язнів прикладами в бік низенької критої соломою хати. Ув'язнені не встигли навіть стати під стіною, коли гримнули постріли. Жоден з розстріляних не впав ані долілиць, ані навзнак. Усі лягали, немов маріонетки, у яких раптом перерізали мотузки. Пішов крупний план. Один із солдатів підійшов до вбитого, підняв голову трупа й вставив йому до рота запалену цигарку.

Молодий брюнет, що зручно вмостився в кріслі перед проектором, вибухнув сміхом. Старий з колючою бородою, що сидів поруч, не засміявся.

— Вам весело, бароне? — запитав старий.

— А вам, князю, хіба ні? — барон пильно вдивлявся в прострілене око трупа. — Може, через те, що вбиті — ваші співвітчизники? Якщо так, то перепрошую.

— Ви помиляєтесь, — мовив князь. — Це черговий злочин, який уже колись відбувся. Я показую вам його, аби вас переконати…

— Я не вірю у вашу теорію. Вона мене просто смішить. І ваші фільмики теж мене смішать. Завдяки вам я не нудьгую… А ви, — барон звернувся до третього чоловіка, що сидів у кімнаті й вражено вдивлявся в екран, щосили стискаючи міцні кістляві пальці, — а ви, докторе, ви як відомий історик, вірите в цю теорію… Ви можете навести якісь докази на її користь?

— Як і ви, пане бароне, я ставлюся до неї емоційно, — відказав той. — Вас вона смішить, мене — вражає. Я тепер не історик, я — прихильник…

Шанувальники німого кіно не звернули уваги на тихі кроки, притлумлені грубим килимом. Барон здригнувся лише тоді, коли побачив у себе перед носом телефон. Одна велика долоня тримала апарат, друга — слухавку.

— Алло? — барон наголосив останній склад. Проектор, вимкнений людиною з великими долонями, перестав потріскувати, і тепер зі слухавки чітко долинув жіночий голос. Не настільки чітко, щоб розслаблений від вишуканих розваг мозок міг все добре збагнути.

— Повторіть, будь ласка, — буркнув він. — Курт Смолож, так? Не переймайтеся нічим.

Він поклав слухавку й уважно глянув на лису голову та великі вуса атлета, зодягненого в трико.

— Ти чув, Моріце? Поліцейський Курт Смолож, невисокий, міцно збудований, рудуватий.

— Я все чув, пане бароне, — відрапортував Моріц. — І знаю, що треба робити.

Засмучений бармен із шинку Петруске поставив перед Мокком тарілку із чималими шматками підсмаженої грудинки. Коли Мокк тицьнув пальцем на свій порожній кухоль, той скривився, мов людина, якій щось страшенно докучає. Мокк вирішив скривдити його ще дужче й зажадав хліба та хрону. Бармена охопила вселенська журба.

Мокк відчував дію алкоголю й бачив лють в очах злиденно вбраних п’яниць, що юрмилися біля столів і під стінами. Найприємнішою людиною в шинку видався Моккові сліпий акордеоніст, що вигравав якусь сентиментальну мелодію. Якби він не був сліпим, то дивився б на Мокка так само привітно, як робітники з будови, візники й бандити, що ними кишів шинок.

Мокк відвів погляд від товаришів по алкогольному нещастю й заходився біля їжі. Спершу оздобив шматки грудинки гірками хрону, а тоді за допомогою ножа перетворив усе це на однорідне місиво. Потому злегка зітхнувши, почав поглинати підкопчене й підсмажене м’ясо із хроном, заїдаючи його чорним житнім хлібом. Пиво Гаазе змило різкий смак хрону й вудженини.

Розглядаючись по ганделику налитими кров’ю очима, Мокк слухав лайку й прокльони. Найбільш красномовними були безробітні та ображені на весь світ робітники. Раптом до їхнього лементу долучився якийсь різник, скаржачись на капіталістів-експлуататорів, які ніяк не хотіли належно поцінувати його рідкісне вміння одним махом відрубувати коров’ячу голову від тулуба.

Мокка осяяло: вечеря була несмачною не тому, що це було кепське, погано приготоване їдло, а тому, що його мучило почуття провини за невиконаний обов’язок. Слова безробітного різника вплинули на нього так само, як і прочухан від Мюльгауза: вони стали знаком і спонукою до дії.

Мокк сплюнув на підлогу гірку слину, що наповнювала вуста, витяг поліцейського нотатника й авторучку й узявся до роботи, не зважаючи на легке сп’яніння та завсідників шинку, у яких вже не було жодних сумнівів щодо професії цього елегантного кремезного брюнета з густим хвилястим волоссям.

Він глянув на нотатки, що їх він робив у «Єпископській пивниці». Прочитав ще раз: «Отож припустімо: людина є випадковою, невипадковою є лише дата її смерті. Питання: чому вона невипадкова? Чому в одні дні він убиває, а в інші ні?».

— Ці злочини не є випадковими, бо їх чинять у ті, а не інші дні, — прошепотів він до себе, — ніщо не є випадковим. Те, що я зустрів Софі на балу в Реґентстві, те, що в нас досі немає дітей, — він подумав про прогноз астролога Феллінґера. — Астрологи вважають, що випадковостей не буває. Феллінґер, хоча й не певен, чому цього будинку він боїться більше восени, аніж улітку, впевнений в одному: це не випадок. У страхах Феллінґера необхідними елементами є місце й час, оскільки цей будинок лякає його часом більше, часом менше. Сам Феллінґер теж не є випадковою людиною — ясновидець, сомнамбула, людина, що отримує не знані іншим сигнали.

Мокк відчував, що наближається довгоочікувана мить осяяння, що він, як колись Декарт, саме переживає свою філософську ніч і філософський ранок, коли після глупого, важкого мороку все раптом постає в яскравому світлі дійсності. «У світогляді Феллінґера ці три елементи — людина, місце й час — є невипадковими, вони закономірні, — швидко нотував він у записнику. — Чи мій випадок, справа Ґельфрерта-Гоннефельдера, може мати лише один закономірний елемент, час? Жертви не мають між собою нічого спільного: член гітлерівської партії і комуніст, делікатний музикант і слюсар, любитель історії і неписьменний! Це я знаю від моїх людей і від Мюльгауза. Отож людина, жертва злочину, на цьому етапі слідства є чимось неважливим. Якщо припустити, що убивця нас не ошукує, тоді ми напевно знаємо, що важливою є дата, бо на неї сам убивця звертає нашу увагу».

Рука в брудному нарукавнику поставила перед Мокком замовлений кухоль пива. Мокк перегорнув сторінку й миттєво заповнив її двома словами: «А місце? А місце? А місце? А місце? А місце?».

— Воно не може бути випадковим, — мовив він барменові, якого мучив Weltschmerz.[7] До дідька, місця убивств не бувають випадковими.

Ресторан Ґраєка на Ґребшенер-штрасе нічим не нагадував «Шинок Петруске». Це був солідний і порядний заклад, зазвичай переповнений спрацьованими міщанами й виснаженими повіями.

О цій відносно ранній порі діви Коринфу ще не були втомленими, а навпаки, свіжими, напахченими, сповненими надій і щонайкращих планів на майбутнє. Дві з них зазнали гіркого розчарування, оскільки Мокк і Смолож, знехтувавши їхніми принадами, розмовляли біля вікна за столиком, прикрашеним двома кулястими чарками коньяку. Одна зі знехтуваних повій сіла недалеко від них і намагалася дослухатися до розмови чоловіків.

Мокк слухав. Смолож говорив:

— З дев’ятої до другої ваша дружина перебувала в панни Пфлюґер. Грали. До них заходив будинковий сторож, такий собі Ґурвіч. Маємо на нього дещо. Торгує кокаїном. Колись я його посадив. Він був п’яний. Не певен, чи він мене не впізнав. За його словами Пфлюґер — то цнотлива Сусанна. У неї не буває жодних чоловіків, лише часом мати. З третьої до восьмої пані була вдома. Грала. Так минув день.

— Певне, ти не мав часу, щоб довідатись щось про барона фон Гаґеншталя.

— Я — ні. Але мій кузен Віллі — так. (Мокк подумки привітав себе з тим, що колись порекомендував безробітного шахтаря Вільгельма Смоложа на місце регулювальника руху в старій частині міста). Барон Філіпп фон Гаґеншталь — багатій. — Смолож зазирнув до своїх нотаток. — У нього палац у районі Борк, на Айхен-алеє, вілла в Карловицях на Андер Клоштермауер, земельні володіння під Стжеліном і стайня скакових коней, які часто виграють на перегонах. Організатор доброчинних балів. Холостяк. Доктор філософії. Майже бездоганна репутація. Псує її хіба що колишній цирковий атлет Моріц Стжельчик. Два роки тому депортований до Польщі. Повернувся. Добряча тварюка. Підозрюваний у вбивстві. Завжди супроводжує Гаґеншталя. Ми отримали зізнання однієї шльондри. Стжельчик її побив. Зламав пальці. Наступного дня вона забрала заяву.

Чоловіки замовкли, роздумуючи про невідлучного супутника фон Гаґеншталя і про те, як ускладнити йому життя. Та цього вечора Моріц Стжельчик не супроводжував свого господаря. Він стояв під монастирем і церквою Єлизаветинок на Ґребшенер-штрасе й спостерігав за освітленими вікнами ресторану Ґраєка.

Бреслау,

середа 30 листопада,

дев’ята година ранку

Софі ліниво потягнулася, визираючи з вікна спальні. Хвора на артрит старенька, що мешкала у флігелі, з’явилася на хіднику перед будинком. Її чималий живіт підтримував великий дерев’яний лоток, краї якого були огороджені бортиками. Складна система мотузок, що охоплювали шию й плечі, підтримувала лоток у горизонтальному положенні. Під скатертиною, далеко не першої свіжості, вистигали пончики-берлінки, посипані цукровою пудрою. Старенька почалапала в бік Редіґер-штрасе, розхвалюючи свою домашню випічку. Та ніхто не звертав на неї уваги. Хворобливі старі тягли свої спотворені подагрою ноги, дрібні п’янички перераховували пфеніги, візники посипали піском кінські кізяки. Ніхто не хотів купувати берлінок.

Сонце струменіло просто у вікно, виграваючи в крихітних краплинах — слідах нічного дощу. Від раннього снігу на тротуарах залишилися лише брудні спогади. Софі замугикала під носом сентиментальне танго «Ich hab dich einmal geküsst»[8] і вийшла до передпокою. Марта була на базарі, Адальберт насипав вугілля до льоху, Арґос куняв під дверима. Софі не могла надивуватися красі цього сонного ранку. Вона ще й зараз відчувала вранішні поцілунки й дещо грубуваті пестощі чоловіка, ще й зараз її вуста смакували хрумку скоринку булок, куплених у Фромля, а її гладенька шкіра ніби відгукувалася на приємне тепло трояндової купелі. Вона вирішила поділитися з Елізабет своєю нестримною радістю. Софі сіла до крісла в передпокої й набрала номер подруги. Вона наперед раділа, що зможе досхочу нащебетатися з Елізабет.

— Алло? — почувся нетерплячий голос Елізабет.

— Доброго ранку, люба, я хотіла тобі розповісти, як мені гарно, — Софі перевела подих. — Ебергард сьогодні вранці поводився так, наче це наша перша шлюбна ніч. Був несміливий, обіймав мене так пристрасно, наче це востаннє. Був одночасно сильний і трішечки brute,[9] якщо ти розумієш, про що я…

— То й добре. — зітхнула Елізабет. — Аби цей стан тривав якнайдовше. Боюся, люба, що це просто чергова вершина, після якої ти знову опинишся в темному похмурому проваллі.

— Найтемніші урвища ніщо порівняно з такими вершинами, — замріяно мовила Софі. — Крім того, Ебі дещо мені обіцяв. Він покине пити й проводитиме зі мною вечори. Не полишить мене ані на мить. Сподіваюся, він дотримає обітниці.

— Ти ж знаєш, моя люба, що коли опинишся в біді, можеш на мене розраховувати. Пам'ятай, якщо цей твій чоловіченько знову тебе принизить, я до твоїх послуг. Я завжди чекатиму на твій дзвінок, незалежно, щаслива ти чи засмучена.

— Спасибі тобі, Елізабет. Якщо він мене скривдить, я зустрінуся з тобою і з бароном. Помщуся йому. Після помсти я почуваюся чистою внутрішньо. Моє серце стає тоді таким невинним, що я не можу гніватися й прощаю його. — Софі тихо засміялася. — Уяви собі, що ці розпусні речі, які ми виробляли, зробили з мене таку собі доброчесну християнку. Без цього я була б злючою, знервованою, замкнутою в собі Hausfrau[10]…

— Я рада, що ти сприймаєш це як терапію. Ох, це жахливо. Софі, але я хотіла б колись повторити ще раз те, що ми робили в барона… — голос Елізабет затремтів. — Тобто я бажала, щоб у тебе не складалося із чоловіком… Ах, це жахливо…

— Прошу тебе, припини!

— Не можу припинити, — Елізабет розплакалася. — Бо тепер, якщо я скажу тобі щось погане про Ебергарда, ти подумаєш, що я говорю неправду, що мені йдеться лише про повторення понеділка. А я не можу промовчати, коли знаю, що тобі заподіяно кривду… А крім того, ти негарно зі мною поводишся. Вчора ти почувалася скривдженою, тебе вразило, коли сторож сказав, що той Смолож стежить за нами, а сьогодні вранці віддалася чоловікові… Виявляється, тобі не потрібна жодна психотерапія!

— Ну, ти не повинна почувати докорів сумління, — у Софі розболілася голова від слів подруги. Відчула, як у ній закипає злість. — Не розумію, про що тобі йдеться. Ти чіпляєшся, бо я сьогодні була щаслива, а ти завжди нещасна, і не маєш нікого, з ким тобі було б добре й безпечно? Окрім того, наскільки я пригадую, Смолож запитував про тебе й твоїх коханців, а не про мене. Тож я не можу сердитися на Ебергарда, що він за мною стежить, бо не знаю цього напевно.

— Помиляєшся, — вигукнула Елізабет, — якщо думаєш, що Мокк за тобою не стежить. Увечері він зустрічався із цим чоловіком, Смоложем, у ресторані. Я знаю про це від барона.

— Ну, то й що, — глузливо мовила Софі. — Смолож його підлеглий. Він може зустрічатися з ним, де захоче.

— Ти нічого не розумієш! Вислухай мене уважно. Моріц заплатив одній жінці з того ресторану, щоб вона їх підслуховувала. Вона чула небагато, але дещо запам’ятала. Знаєш, які слова повторював цей підлеглий? Хочеш знати?

— Так, — Софі відчула, як земля наче втікає з-під її ніг. — Я хочу знати.

— Цей чоловік кілька разів повторив «ваша дружина», — Елізабет аж захлиналася від обурення. — Зрозуміла? Вони говорили про тебе. Смолож стежив за тобою й доповідав про те, що бачив учора.

Софі також захлинулася й поклала слухавку на столик. Ранок був так само чудовим, як і хвилину тому, Арґос спокійно спав, сонце ані на мить не переставало сяяти, і тільки Софі не відчувала більше наслідків любовного пробудження, смаку хрусткої булки й благотворної дії теплої ванни. Вона піднесла слухавку до вуха.

— Ти зустрічаєшся сьогодні з бароном? — спитала спокійно.

— Так. Моріц приїде до мене за півгодини. — Елізабет теж заспокоїлася. — Ми збираємося поплавати.

— Я люблю плавати, — прошепотіла Софі.

Покручена артритом старенька вже втрачала надію продати свої specialite de la maison.[11] А даремно. Бо з чорного «адлера», що стояв біля бордюру висунулася рука із двома виставленими пальцями. Зраділа старенька вручила два пончики Куртові Смоложу. Кримінальний вахмістр заплатив, відкоркував термос і налив собі трохи кави, яка була достатньо доброю, щоб забити дріжджовий присмак недопечених берлінок.

Смолож почав жувати повільніше, коли під будинок під’їхав «мерседес» пісочного кольору, з якого вистрибнула Елізабет Пфлюґер. Смоложа захопила грація, з якою вона погойдувала стегнами так, що дивом уникнула зіткнення з одвірком. За хвилю обидві подруги, одна весела, інша замислена й сумна, заповнили ароматом парфумів салон «мерседеса». Барон фон Гаґеншталь, який був за кермом автомобіля, підніс до вуст долоню Софі й увімкнув двигуна. Смолож без жалю відклав на пасажирське сидіння надкушену берлінку. Барон різко рушив на переповнену Редіґер-штрасе. Смолож якусь хвилину стояв, не в змозі влитися в рух. Врешті добачив вільне місце, ревнув двигуном і ледь не збив переляканого коня, що сахнувся на бордюр. Смолож засміявся, бо розлючений візник шмагонув батогом по дахові «адлера», а тоді додав газу й звернув праворуч, на Ґребшенер-штрасе і в’їхав під залізничний віадук. За екіпажами й фургонами поставників товарів він побачив пісочний «мерседес», який саме минав перехрестя з Гогенцоллерн-штрасе. Регулювальник затримав рух транспорту з боку віадука, «адлер» зупинився. Смолож гарячково намагався проаналізувати, чи зможе він наздогнати «мерседес». Він припустив, що барон зверне на Зоннен-пляц, праворуч, й вирішив проїхати біля цирку Буша, аби наздогнати переслідуваних біля Концертного залу на Ґартен-штрасе. Та це виявилося зайвим. «Мерседес» зупинився на розі Ґребшенер-штрасе й Цітен-штрасе.

Регулювальник дав сигнал, що «дорога вільна». Смолож повільно рушив. Барон знову сів до авто, ховаючи коробку із сигарами до кишені пальта. Смолож пригальмував й опинився просто за запасним колесом у пісочному чохлі. На Зоннен-пляц він дозволив старому «даймлерові» втиснутися між собою й «мерседесом». Той різко збільшив швидкість на Нойє-ґраупнер-штрасе, звернув праворуч і поїхав уздовж староміського рову. Увага Смоложа роздвоювалася між «мерседесом» і величезною новобудовою Управління поліції на Швайдніцер Штадтґрабен. Перед універмагом Вертгайма барон фон Гаґеншталь завернув ліворуч, а перед церквою Божого Тіла — праворуч. Проминувши торгівельний клуб, він зупинився перед Купальнями на Цвінґер-штрасе. Смолож різко загальмував перед клубом і в’їхав на його стоянку. Захряснув дверцята авто, пробіг метрів сто і, важко дихаючи, сховався за живоплотом, що оточував дитячий майданчик. Крізь безлисті гілки він спостерігав за критою галереєю перед під’їздом масивного будинку Міських купалень, у якій хвилину тому зникли барон фон Гаґеншталь разом із Софі Мокк та Елізабет Пфлюґер. Смолож увійшов до вестибюля й озирнувся довкола. Хол купалень був порожній. Білетер в уніформі одразу його зауважив. Він швидко підійшов до Смоложа й повідомив:

— Басейн номер один винайняла приватна особа. До дванадцятої. До басейну номер два зараз прийдуть учні реальної школи. Може, ви бажаєте до лазні?

Смолож повернувся й вийшов. Було холодно. Бруківка Цвінгер-штрасе вкривалася вологою. З боку Пагорба Лібіха наближалася, вишикувана парами, колона учнів, яку замикав стрункий чоловік, на вигляд — вчитель гімнастики. Учні підійшли до арки й заповнили її, порушуючи свої стрункі ряди. Смолож підійшов до вчителя й показав йому посвідчення бреславського Управління поліції.

— Я зайду з вами, — сказав він. Учитель анітрохи не здивувався.

Смолож так і вчинив, і за кілька хвилин опинився в чоловічій роздягальні басейну номер два. Залишивши там пальто, капелюха й парасольку, він вийшов на сходову клітку й обережно озирнувся, чи немає поблизу білетера. Той саме пояснював якомусь клієнтові з бичачою потилицею, де знаходиться роздягальня клієнтів парової лазні. Смолож швиденько пробіг оздобленою колонами галереєю й зупинився перед дверми, що провадили до басейну номер один. Вони виявилися зачиненими. Він витяг відмичку й скористався нею. Опинившись на галереї для глядачів, Смолож злегка вихилився й оглянув басейн. Серед голих тіл, що хлюпалися у воді, він не побачив ані Софі Мокк, ані Елізабет Пфлюґер. Піднявшися кількома сходинками догори, він розглянувся навколо. Він був на галереї, що вела вздовж басейну. Справа від нього тягнулася низка дверей до роздягалень, зліва був бар’єр, що захищав від падіння у воду. Галерея провадила до невеликого гімнастичного залу. Звідти чутно було звуки фортепіано й скрипки. Це приміщення особливо зацікавило Смоложа, бо він помітив у ньому голі тіла двох музиканток. Пройти непоміченим до гімнастичного залу було б дивом. Якби він рушив галереєю, то його було б видно як на долоні як тим, хто був у залі, так і тим, хто плавав у басейні. Смолож вирішив заховатися на галереї для глядачів і чекати на появу дружини свого шефа.

На жаль, і це виявилося нездійснимим. Ззаду дорогу перегороджував лисий вусатий велетень, у здоровенній долоні якого ховалося дуло довоєнного «люґера». Смолож вилаяв себе за недоумкуватість. Він і не подумав, з якого то дива барон сьогодні сам провадив своє авто, і куди подівся його водій.

— Я з поліції, — вахмістр промовив це дуже повільно. — Зараз я витягну посвідчення з кишені.

— Нічого ти не витягнеш, брате, — велет лагідно посміхнувся. — Йди прямо до того гімнастичного залу. Дивись тільки, щоб не впасти до басейну. Дуже легко втонути. Особливо обтяженому свинцем.

Смолож не ворухнувся. Він був упевнений, що лисий не ризикне вистрілити.

— Я з поліції, — повторив він. — Мій шеф знає, що я тут.

Велетень зробив різкий рух. Смолож побачив його розчепірену долоню на своєму жилеті й відчув, що його сильно пхнули. Він упав на холодні кахлі галереї. Нападник замахнувся ногою, і Смолож відчув, що сунеться по кахляній підлозі в бік гімнастичного залу. Він намагався підвестися, схопитися за бар’єр або двері роздягальні. Черговий удар у пах зробив його намагання марними. Обидві долоні Смолож затис на побитих яйцях. Велет продовжував гатити його ногами. Смолож котився, як куля в кегельбані по траєкторії між бар’єром і стіною роздягальні. Докотившись до гімнастичного залу, він упевнився, що мав-таки рацію: лисий не ризикнув стріляти серед рикошетуючих стін.

Бреслау,

середа 30 листопада,

полудень

Через бічні двері Мокк вийшов з Будівельного архіву Бреслау на Россмаркт і потягнувся так, що в нього аж хруснули суглоби. Він стояв на тротуарі вузенької вулички й роздратовано вдивлявся в глибокі калюжі, що їх нещадно шмагав дощ.

Мокк відкрив парасольку й перебіг через жваву Шлосс-штрасе, забруднюючи грязюкою щойно почищені зимові черевики. Стиха прокляв даремні сподівання на сніг і зиму й глянув на годинника. Голод нагадав йому, що настала обідня пора, і це його роздратувало ще більше. Він голосно вилаявся й рушив далі вздовж східного боку Блюхер-пляц у напрямку Ринку, просуваючись у жвавому потоці перехожих, які притримували капелюхи або метушилися серед яток, рятуючи вигнуті вітром парасольки. Коли він опинився на Шмідебрюкке, вітер став не таким дошкульним. Мокк звернув на Урсулінен-штрасе й увійшов до Управління поліції.