Кінець світу в Бреслау

— Програєш усе, якщо хоч на мить втратиш Софі з очей, — сказав до себе Кнюфер і полишив таємне казино, де виспівували голі сирени-працівниці.

Вісбаден,

п’ятниця 16 грудня,

дев’ята година вечора

Фон Штітенкротт насилу тамував лють, що поступово охоплювала його. Він утупив оскаженілі, налиті кров’ю очі в Маркуса Віландта, який іронічно всміхаючись, випускав ніздрями кільця цигаркового диму, і примусив себе відповідати гречно:

— Любий пане Віландте, ви вже мені це пояснювали. Ви письменник і хотіли б описати психічний стан панни Лебетзайдер наступного дня потому, як ви висловилися, «коли її було спожито як додаткову нагороду в еротичній рулетці». Мене тішить, що ви так серйозно ставитеся до своєї праці, але зараз панна Лебетзайдер погано почувається й не бажає нікого бачити.

— Він її, мабуть, просто замучив у ліжку, — зауважив Віландт, — якщо цілу добу потому вона не в стані стояти біля столу.

Від апоплектичного удару фон Штітенкротта врятував телефонний дзвінок. Директор казино підняв слухавку, вислухав коротке повідомлення й верескнув:

— Давай його сюди, цього швейцара!

Двері відчинилися й до кімнати, заставленої бідермайєрівськими меблями, папороттю й пальмами, ввалилися троє міцно збудованих охоронців і невисокий швейцар в уніформі готелю «Нассауер Гоф».

— Прізвище! — вигукнув фон Штітенкротт, націляючи товстого вказівного пальця в груди швейцара.

— Цайссманн, Гельмут Цайссманн, — відповів той, намагаючись дивитися просто в очі своєму шефові. Він, вочевидь, страждав на хворобу Паркінсона.

— Говоріть, Цайссманне, — директор схопив швейцара за вузькі плечі, — кажіть усе.

— Пан Кнюфер прийшов до мене, — Цайссманна, непорушно застиглого в лещатах директорових рук, здавалося, палили вогняні іскри, що спадали з монокля шефа. — півгодини тому й запитав, чи пан Влоссок у себе. Я відповів йому правду, що той щойно повернувся. Тоді пан Кнюфер пішов до нього й все ще перебуває там.

— Вам відомо, що я розшукую Кнюфера за несплачений вексель?

— Так, відомо, — Цайссманн врешті зважився й підняв голову, що весь час сіпалася, а його сповнені сліз очі дивилися на побуряковіле від люті обличчя фон Штітенкротта. — Я довідався про це за п’ять хвилин перед тим. Тому я одразу подзвонив охоронцям. Двоє з них стоять зараз під Влоссоковими дверима.

— Ви діяли блискавично, Цайссманне, — монокль блиснув задоволено. — За це отримаєте відповідну винагороду. А зараз розкажіть мені все про мадам Лебетзайдер і Влоссока. Скільки разів ви їх сьогодні бачили?

— Двічі, — звільнившись від лещат, Цайссманн почувся вільніше й поляскав себе по кишенях брюк, наче чогось шукаючи. Письменник Віландт подав йому цигарку. — Двічі. Першого разу близько п’ятої ранку. Вона увійшла з паном Влоссоком до його номера. Біля дванадцятої пан Влоссок подзвонив мені й попрохав дізнатися розклад потягів до Бреслау. Я дізнався й передзвонив йому. Через три години, близько третьої, мадам Лебетзайдер вийшла з готелю. Здавалося, вона хоче погуляти парком. Близько п’ятої пан Влоссок зажадав принести обід, і я особисто його відніс до нього.

— Що, цього не міг зробити хтось із обслуги? — у голосі фон Штітенкротта не було іронії.

— Знаєте, шановний пане директоре, — Цайссманн широко всміхнувся, — я волів зробити це особисто, аби довести, що в нас дуже поважають гостей, які багато виграють.

— Вам перш за все йшлося про чайові. — буркнув фон Штітенкротт. — Далі, кажіть далі.

— Я заніс йому обід о п’ятій. Він був сам. Опісля нікуди не виходив. Півгодини тому його відвідав пан Кнюфер. Невдовзі потому, як він до нього прийшов, пан Влоссок подзвонив мені й зажадав цигарок. Я знову особисто виконав замовлення. Пан Влоссок дуже жваво розмовляв з паном Кнюфером. Тоді я повернувся на своє місце, й подзвонив інтендант казино Гехс, який сказав, що пана Кнюфера шукає пан директор. Я одразу сповістив охоронців, і з цієї миті вони стоять під дверима номера Влоссока й чекають подальших розпоряджень.

— Спасибі вам, Цайссманне, — фон Штітенкротт оголив набір зубів, таких самих справжніх, як і його «фон» перед прізвищем. — Я не забуду цієї послуги. А зараз усім, окрім пана Маркуса Віландта, — вийти!

Коли кабінет спорожнів, директор впав у крісло й високо підніс брови.

— Є запитання, любий пане Віландте?

— Так, — письменник, вочевидь, був чимось занепокоєний. На його обличчі відбилося здивування учня загальної школи, якому звеліли назвати всі основні форми грецького дієслова gignomаі. — Ніхто з ваших людей не стежив за мадам Лебетзайдер? Єдине, що вам про неї відомо, це слова швейцара Цайссманна? Ви дозволили, аби вона спокійнісінько вийшла прогулятися? А може, її вже немає у Вісбадені? Вам не залежить на такій вродливій працівниці? Таж будь-хто готовий був би заставити дружинин посаг, щоб тільки її здобути!

— Любий пане Віландте, — усміхнувся фон Штітенкротт. — Чи не закохалися ви, бува, у мадам Лебетзайдер і тому боїтеся, що більше її не побачите? — він витяг зі скриньки, зробленої з чорного дерева, сигару, обрізав її щипчиками і посунув скриньку по блискучій стільниці в бік Віландта. — Якби я був таким дурнем, за якого ви мене маєте, то не був би директором казино вже понад двадцять років. Я скажу вам дещо дуже цікаве, — фон Штітенкротт уважно глянув на письменника, який дав слово честі, притиснувши руку до серця. — В угоді, яку підписали ця шльондра та її альфонс, чітко написано, що якщо вона звідси дремене, на мене працюватиме цей режисер з погорілого театру. А за ним весь час стежать мої люди. Я його з рук не випущу…

— То й що? — Віландт голосно засміявся, подумки занотовуючи мовні метаморфози фон Штітенкротта, який з галантного завсідника салонів, що розсипає чужомовні цитати, перетворюється на вульгарного мугиря. — Голий фон Фінкль лягатиме на рулетковий стіл і пересуватиме лопаткою стосики жетонів? Гідний заступник мадам Лебетзайдер!

— Послухай, єдине, що об’єднуватиме цих двох, це праця в таємному казино. Цей жидок заробить для мене більше, аніж його дама.

— Як голий круп’є? — знову спитав Віландт. Він споважнів і не образився, почувши шепіт фон Штітенкротта:

— Як мій шулер, дурню.

Вісбаден,

п'ятниця 16 грудня,

пів на десяту вечора

Фон Штітенкротт і Віландт йшли коридором до Влоссокового номера. Вони були без пальт і капелюхів, хоча готель «Нассауер Гоф» знаходився на другому боці вулиці. За ними, ритмічно колихаючи животами, йшли череваті охоронці й трюхикав швейцар Цайссманн. Хмара сигарного диму потрапляла у відкриті роти охоронців, сповиваючи голову Цайсманна, який продовжував труситися.

— Зараз ти побачиш, — від сигари фон Штітенкротта відпав стовпчик попелу й полетів на червону килимову доріжку, — що я роблю із сучими синами, які не повертають мені боргів.

Вони зупинилися під дверима номера й фон Штітенкротт кілька разів грюкнув у них кулаком. Двері розчинилися. Директор і письменник увійшли до кімнати. На підлозі на животах лежали Влоссок і Кнюфер, а їхні синюваті обличчя були спрямовані на прибулих. Розплющені очі заливали більма, а напружені кадики замалим не розривали шкіру горлянок.

— Scheisse,[47] хтось поскручував їм голови на сто вісімдесят градусів, — буркнув один з охоронців.

Фон Штітенкротт підійшов до трупа Кнюфера й повернув його на спину. Важка голова крутнулася навколо на тонкій мотузці шиї. Фон Штітенкротт сягнув до внутрішньої кишені смокінга небіжчика й витяг сувій банкнот.

— Що ви робите? — вигукнув Віландт. — Не можна нічого рухати, треба викликати поліцію.

— То я маю не брати моїх грошей? — директор загасив сигару в соусі, що плавав ув одній з тарілок на столі. — Решта — справа поліції й ваша. Атож, ваша… — фон Штітенкротт поплескав Віландта по пухкій щоці. — Бачите, пане, у моєму казино тем для письменників ніколи не бракує.

— А що це в них у роті? — спитав один з охоронців, схилившись над трупами.

— Якісь сторінки, — відповів другий. — Схоже на сторінки з календаря.

На Бреслау лягали важкі сірі хмари, з яких сипалися липкі снігові пластівці. Віктор Ціш, помічник адміністратора лікарні св. Юрія на Мельгасе, зняв штивного кашкета, помахав ним перед собою, розстібнув шинель і сперся на лопату для відгортання снігу. Ціш був натурою задумливою і понад усе любив хвилини роздумів, які приходили до нього зненацька, наказуючи припинити роботу й замислитися над навколишнім світом та його мешканцями. Цішеві здавалося, що він проникає поглядом крізь стіни будинків на Мельґасе й бачить їхніх пожильців. Ось перукар Слотош важко прокидається і з жалем покидає безпечні перини, занурює голову в мисці з холодною водою, пригладжує волосся й підкручує вуса, а тоді спускається до своєї перукарні на розі біля бюро реєстрації актів громадянського стану. Кравцева, пані Відеманн, висунувши з-під нічної сорочки ніжку, посуває нею повного нічного горщика у бік старої служниці, яка натоптує дровами кухонну піч. За мить униз зійде шинкар Шольц і лаятиме сторожа Ганушку, що той не відгорнув сніг із тротуару перед його шинком. Сторож не очищає від снігу вивіску шинку, бо саме розрубує лопатою старі снігові брили й проганяє бездомного собаку, який у пошуках їжі пхає морду в підвальне віконце й намагається зіп’ятися передніми лапами на краї відер з попелом, що їх сторож виставив на вулицю. Ціш дивиться вгору, у бік лікарні, й бачить бородатого елегантного добродія, який відчиняє вікно. Ціш майже відчуває пахощі тютюну «Австрія», які плинуть з палати хворого, й замислюється, чи не донести директорові на курильника. Зустрівшись із уважним поглядом добродія, він махає рукою: «Та що мене це обходить!». Добродій повертається до ліжка хворого й бачить, що пацієнт прокинувся.

— Отже, ви прокинулися, Мокку. Ви спали двадцять годин. Раніше іще довше. Цілий тиждень у сплячці. Ви можете говорити?

Мокк ствердно ворухнув головою й зрозумів, що вона стирчить у чомусь жорсткому. Далі він відчув пекучий біль, що розтинав йому шкіру на підборідді. Він заплющив очі й намагався перечекати цей потік болю.

— Ви доволі сильно й глибоко обдерли шкіру, — Мокк почув скрипучий Мюльгаузів голос. — Пряжка від паска розкроїла вам підборіддя. Окрім того, у вас тріснув шийний хребець. Вам одягли корсет, аби ви не рухались. От і все. Це минеться, — у голосі Мюльгауза відчувалася веселість. — Вітаю з поверненням до цього падолу сліз.

Перед Мокком постали наче в сповільненому темпі події останніх днів: хробак, що вгризається в око група в шевській майстерні, порубаний на шматки Гоннефельдер, пекуча сухість похмілля, зґвалтування Софі, її втеча, безіменна повія з відтятою головою, синя опухлість на волохатій спині радника Ґайссена, слідство, яке він вів разом з директором Гартнером, «забудь про цю шльондру, візьмися-но до роботи, аби не думати про неї», щасливі родини в скромних щасливих будинках, біліє Бреслау, стає білішим від снігу, Asperges me, Domine, hyssopo, et mundabor; lavabis me, et super nivem dealbabor.[48]

— Вас урятував швейцар Університетської бібліотеки, такий собі Йозеф Марон, — вів далі Мюльгауз. — Не захотів стати вашим Хароном, — захихотів він.

— Я забув для нього обола, — Мокк заплющив очі й заснув. Та спав він лише якусь хвилину, протягом якої повільний ритм недавніх подій прискорився. Мокк важко повернувся на бік і хлюпонув блювотинням на синій лікарняний лінолеум.

Бреслау,

понеділок 19 грудня,

друга пополудні

Мокк прокинувся того ж дня й відразу сів на ліжку. Кров вдарила йому в голову, шию пронизав дошкульний біль, а обдерте підборіддя боляче вперлося об жорсткий край корсета. Він упав на подушку й відчув, як струмочки поту спливають його обличчям. Тоді повільно підніс руку, натиснув кнопку біля ліжка й за мить побачив у палаті сестру-черницю.

— Чи цей добродій, що був у мене нині вранці, — прошепотів він, — ще десь тут?

— Він тут уже кілька днів, — черниця скромно опустила погляд. — І не відходить від вас. Хіба що до туалету або покурити. Зараз він прийде. Ще щось?

Мокк хотів заперечно похитати головою, але пригадав собі про тріснутий шийний хребець. Отож він нічого не сказав, а черниця розтанула в білості лікарняного інтер’єру. Замість неї з’явився Мюльгауз, який грів змерзлі долоні об цибух люльки.

— О, ви знову прокинулися! — мовив він. — Сподіваюся, що ви більше не відреагуєте на чергове повернення до дійсності з такою огидою.

— До чого ж тут повертатися? — засопів Мокк, заплющуючи очі.

І перед ним постала зовсім інша картина: ніч, Мюльгауз спить на залізному лікарняному стільці, попіл із цибуха розсипався йому на жилет.

— Дякую вам, пане директоре, — Мокк відкрив очі, — за те, що ви тут, біля мене. Це як чергування біля мерця. Остання шана…

— Атож, я чергую біля вас, — повільно відповів Мюльгауз. — Як ваш друг і ваш начальник. Зрештою, одне не заважає іншому. Начальник хоче, аби ви повернулися на роботу. Друг вірить, що праця вас вилікує.

Мокк глянув на предмет у кутку кімнати. Це був латунний столик із двома поличками. На нижній стояв дзбанок з водою. На верхній — миска. Над мискою висіло дзеркальце. Столик був вигадливо оздоблений візерунком у вигляді скрипкових ключів. Той, хто його виготовив, напевно, був меломаном. На краю миски виднілася піна для гоління із чорними клаптями зголеного заросту. Мокк потер підборіддя й відчув, що воно гладеньке.

— Хто мене тут голить? — прошепотів він.

— Я, — відповів Мюльгауз. — Мені слід було стати перукарем. Із вашим обдертим підборіддям не кожен майстер зміг би впоратися.

— Чому? Чому ви мною так переймаєтеся? Я й так не повернуся. Бо навіщо? — пробурмотів Мокк.

— Ви чекаєте на відповідь начальника чи друга?

— Байдуже.

— Ви повернетеся до роботи й до дружини.

Мокк підвівся, незважаючи на біль, встав і схопився обіруч за корсет, наче збираючись стягти його через голову. Його ноги намагалися намацати черевики, а руки — вивільнитися з рукавів нічної сорочки. За мить він уже не міг змагатися з болем. Упав на ліжко й утупився в Мюльгауза. Той був трохи наляканий поведінкою підлеглого, і пригадав застереження лікаря, що пацієнта не можна дратувати. Тоді вирішив розповісти все.

— Послухайте, Мокку, — Мюльгауз гарячково приминав тютюн у люльці. — Три дні тому я говорив із Кнюфером. Він знайшов вашу дружину у Вісбадені, і сьогодні чи найпізніше завтра вона буде в Берліні. Там Кнюфер помістить її в квартирі, де якісь його приятельки стерегтимуть її вдень і вночі. Їй нічого не бракуватиме. Щойно ви завершите справу «убивці з календаря», ви заберете її з Берліна, й усе закінчиться. Ваша гіпотеза про повторюваність убивств доволі переконлива.

— І що тепер, Мюльгаузе? — Ще ніколи Мокк не звертався так до свого шефа. — Ви мене тримаєте в руках, га? Знайдіть, Мокку, «вбивцю з календаря», а я скажу вам, де ваша дружина, — він наслідував скрипучий голос Мюльгауза. Тоді знову схопився і сів на ліжку. — А тепер уважно вислухайте мене. Мені до сраки ця робота й цей гад, що вбиває алкоголіків, гітлерівців і скорумпованих політиків. Мене цікавить лише моя дружина, і зараз я підведусь, одягнуся й поїду до Берліна. Знайду Кнюфера, де б він не ховався, і він скаже мені, де Софі. Зрозуміло? Саме це я й зроблю.

— Ви забуваєте. — Мюльгауз схопився за останню рятівну соломинку, — що загинула ще й молода дівчина. Дівка, яка за кілька пфенігів робила все, що тільки забажалося такій сволоті як Ґайссен. А їй було лише дев’ятнадцять, і перш ніж її доконав би сифіліс, вона могла б ще трохи пожити…

— Та що мене обходять безіменні шльондри, — Мокк знову подзвонив по черницю. — Її навіть не запишеш у картотеку. Я їду по іншу шльондру… Я примушу її змінитися… Більше ніколи…

— І що, до дідька, ви зробите з нею, коли нарешті знайдете? — гаркнув Мюльгауз.

— Обійму її за шию, — спокійно відказав Мокк, — і попрохаю…

Увійшла черниця й почала заперечувати, коли пацієнт заявив їй про намір покинути лікарню. Її істеричне сопрано розтинало Мокків бас. Мюльгауз намагався в цьому галасі вхопитися за одну-єдину думку, що не давала йому спокою, яка мала переконати Мокка, що той геть неправий і дечого не врахував. Це не стосувалося Софі, яку Мокк хотів обійняти або задушити, це стосувалося сказаного Мокком перед тим, і те сказане не відповідало правді. Атож, він уже знав, чим переконати Мокка.

— Тихо, до біса! Замовкніть-но, сестро, на хвилину! — гаркнув Мюльгауз, задоволено вслухаючись у лопотіння накрохмаленого фартуха за дверима палати. — Чому ви вважаєте, що повія була безіменною? Її опізнав батько, стривожений її відсутністю на роботі, куди він її сам і привів. Нічого собі сволота, га? Бути альфонсом власної доньки, — Мюльгауз викидав із себе слова зі швидкістю автомата. — Вона працювала в цьому борделі лише три дні, й подруги по роботі знали тільки її прізвисько. Батько опізнав її позавчора. Ви повинні схопити вбивцю цієї дівчини… Вам ця справа найкраще відома… У вас нові ідеї… Ця жертва — то не гітлерівська зараза, не музикант-п’яничка… Це звичайна дівчина, яку власний батько примусив займатися розпустою!

— Ви кажете «власний батько»? — Мокк усе ще сидів на ліжку. — Як її звали, кажіть!

— Розмарі Бомбош.

Почувши це ім’я, Мокк затих. Мюльгауз сопів і шукав сірники. Чирконув сірник, з люльки посипалися іскри. У дверях стояв лікар, який саме розкрив рота, щоб вилаяти Мюльгауза за куріння. Він не встиг цього зробити, бо раптом Мокк проказав:

— Спасибі вам, пане лікарю, за турботу, але я покидаю вашу лікарню. Я виписуюся!

— Не можна! — молодий лікар підвищив голос. — Ви повинні залишитися ще на кілька днів… З точки зору лікаря не може бути таких важливих справ, які б…

— Є справи важливіші за лікарську точку зору!

— А які ж бо це справи, мій добродію, можуть бути важливішими від здоров’я пацієнта? — лікар іронічно глянув на Мокка, який безпорадно крутив головою в жорсткому корсеті.

— Мені треба вписати одне прізвище до поліційної картотеки, — відповів Мокк. Він встав з ліжка і, заточуючись, підійшов до вікна. Виглянув крізь нього й зустрівся очима з Віктором Цішем, який у черговий раз припинив відгортати сніг, охоплений несподіваним нападом роздумів про світ і людей.

Бреслау,

понеділок 19 грудня,

четверта година пополудні

Гайнріх Мюльгауз сягнув до полиці й витяг невеличкий квадратний стародрук. Якусь мить він зважував його на долоні, уважно приглядався до бібліотечної драбини із двома гаками на кінці. Її було зачеплено за залізну трубу, що тягнулася вздовж полиці із книжками на висоті десь три метри над землею. Мюльгауза раптово зацікавила кількість щаблів і він почав їх рахувати. Скінчити цю процедуру йому не давалося, бо частину драбини вгорі майже повністю закривав широкий робочий фартух, у який був одягнений його підлеглий, Ебергард Мокк. Кримінальний радник щохвилі поправляв вбрання, запускав руку за хірургічний корсет і чухав під ним шию. А тоді тихим захриплим голосом розпочав нараду в книгосховищі Університетської бібліотеки. Директор Гартнер сидів за столом бібліотекаря Сметани, який несподівано закінчив сьогодні роботу раніше ніж звичайно, і занепокоєно спостерігав, як присутні в сховищі поліцейські мнуть у пальцях цигарки, витягають сірники і, пригадавши про заборону куріння, роздратовано запихають їх у кишені. Він глянув на мапу Бреслау, розстелену на дерев’яному крилі стійки, на три шпильки з червоними голівками, встромлені в серце міста всередині рову, а тоді перевів трохи роздратований погляд на Мюльгауза, який уважно переглядав невеличкий стародрук. Йому було не по собі в цьому місці сховища, біля стіни, що прилягала до церкви Непорочної Діви Марії на Піску. Усі бібліотекарі й працівники сховища уникали перебувати тут, де завжди панували крижані протяги, а з верхніх полиць завжди випадали одні й ті самі книжки.

— Вас, напевно, дивує, — почав Мокк, — що нинішня нарада відбувається в незвичному місці, до того ж пізно по обіді, коли ви, зазвичай, закінчуєте роботу. Пояснити це можна лише секретністю нашого слідства. Оскільки зі мною стався нещасний випадок і я пошкодив горло, то говоритиму коротко й за кілька хвилин надам вам слово. Я підозрюю, що вбивства Ґельфрерта, Гоннефельдера і Ґайссена, вчинені «календарним убивцею», якимсь чином пов’язані з місцями, де знайдено тіла. Цей зв’язок може бути дуже віддалений у часі. Звідси мої бібліотечні й архівні пошуки, у яких неоціненну допомогу надає мені директор Гартнер. А тепер до діла, — Мокк всівся на передостанньому щаблі драбини й сухо прокашлявся. — Панове, прошу почергово доповісти мені про виконання завдань у світлі сказаного. Райнерте?

— Разом із Кляйнфельдом та Елерсом ми стежимо за фон Орлоффим, — Райнерт глянув на своїх колег, чиї прізвища він щойно назвав. — Ми не дуже розуміємо, навіщо. Отож мені складно будь-що доповісти, бо я поняття не маю, як це завдання стосується того, про що говорив пан радник.

— Я вам допоможу, — буркнув Мокк. — Що говорить фон Орлофф під час своїх сеансів?

— Що наближається кінець світу, — відказав Райнерт.

— Як він це доводить?

— Він стверджує, що здійснюються якісь пророцтва, — озвався Кляйнфельд, — і розповідає про них. Я записав місця з різних святих книг, які він цитував. Мушу сказати, що фрагменти П’ятикнижжя Мойсея він наводить у власному перекладі…

— А його докази стосуються чогось, що може зацікавити нашу комісію в справах убивств? — Мокк махнув рукою, наче відганяючи Кляйнфельдові слова.

Запала тиша. У книгосховищі панувала темрява, яку розсіювало лише слабке світло ламп, що горіли де-не-де. Поліцейські мали вигляд змовників або учасників таємних містерій. Фартух Мокка спливав щаблями драбини додолу урочисто, наче вбрання жерця.

— Так, — у голосі Кляйнфельда захрипотіли тютюнові нотки. — Фон Орлофф наводив також «кримінальні» докази. Начебто зараз повторюються давні злочини… Злочини, вчинені давно…

— Як давно?

— Кількасот років тому, — Елерс ляснув себе по лисому черепу, наче щось пригадуючи.

— А ці злочини повторюються лише в Бреслау? Про це щось наш гуру говорив?

— Так. У Бреслау, у Берліні, у всій Європі й у всьому світі, — Райнерт вочевидь кепсько почував себе в холодному сховищі, де під кам’яною підлогою в криптах спочивали скелети ченців. — Гуру стверджує, що злочини повторюються скрізь, а це означає, що кінець світу наближається…

— Ви чудово це запам’ятали, Райнерте. — Мокк говорив дедалі тихіше. — У Бреслау кількасот років тому вчинено певні злочини, що тепер повторюються або відновлюються, як стверджує фон Орлофф. Кількасот років тому Бреслау було дуже малим і містилося в межах старого міського рову. А тепер, панове, гляньте на мапу… Ґельфрерта, Гоннефельдера і Ґайссена вбито на території, обмеженій старим ровом… Тепер ви зрозуміли мої припущення?

— Так, — Мюльгауз поклав стародрук на місце. — Але в нас немає жодної певності, що вбивства цих трьох людей кількасот років тому мали свої взірці…

— Це завдання моє і доктора Гартнера, — Мокк зліз із драбини й пестливо погладив купу книжок та кілька каталожних шухляд на столі Сметани. — Ви повинні слідувати за фон Орлоффим по п’ятах і спробувати дати відповідь на питання, чи гуру не намагається особисто прискорити кінець світу, повторюючи давні злочини.

— Прошу вибачення, пане раднику, — Кляйнфельд скромно опустив погляд. — Але це завдання не ваше чи доктора Гартнера… Це завдання фон Орлоффа. Це він, бажаючи затягти до своєї секти, повинен довести, що повторюються ці злочини… І він робив це під час виступів. Люди запитували його, які саме злочини повторюються тепер. А він давав приклади убивств із різних частин Європи…

— І з Німеччини?

— Атож. Із Вісбадена, — відповів Кляйнфельд.

— А із Бреслау?

— На лекції, яку я слухав, про Бреслау мови не було.

— А ви чули від нього щось про Бреслау? — Мокк звернувся до Райнерта й Елерса.

— Не пригадуєте, що він говорив? — Мюльгауз підвищив тон. — Навіщо ви взагалі туди ходили?

— Пане директоре, — примирливо сказав Мокк, — вони, напевно, про все гарненько написали у своїх рапортах, еге ж?

Райнерт і Елерс кивнули.

— То принесіть мені свої рапорти! — голос Мокка видавав збудження. — Бігом, до дідька! А крім того перевірте, відколи фон Орлофф діє в Бреслау…

— Ми вже все зрозуміли, — Райнерт неспокійно окинув оком по бібліотечному підвалу, застебнув пальто й натягнув на голову капелюха. — Не варто марнувати час. Ми знаємо наші завдання…

— А яке завдання у Майнерера? — Мюльгауз із цікавістю глянув на Мокка.

— У нього особливе доручення, — спокійно відповів той. — Він допоможе мені в бібліотечних пошуках.

Мюльгауз кивнув трьом поліцейським, й усі рушили до виходу. У темному підвалі залишилися Мокк, Гартнер і Майнерер.

— Хвилинку! — гукнув Мокк і кинувся за Мюльгаузом. — Дайте мені відповідь на запитання, — він притримав свого шефа за рукав. — Чому після моєї спроби самогубства ви дозволили Елерсові, Райнертові і Кляйнфельдові продовжувати робити те, що я їм доручив? Адже я віддав їм накази, не радячись із вами… Самогубства вчиняють божевільні… Чому ви дозволили виконувати накази божевільного?

Мюльгауз глянув на Мокка, а тоді на своїх підлеглих, які з радістю покидали бібліотечно-монастирські катакомби. Коли відгомін їхніх кроків віддалився в бік сходів, він схилився до Мокка:

— Самогубці не божевільні й зазвичай мають рацію, — мовив він і вийшов зі сховища.

Бреслау,

понеділок 19 грудня,

п’ята година пополудні

Листки пальм у кабінеті Гартнера легенько ворушилися в повівах сигарного диму. Директор бібліотеки й закутий у хірургічний корсет поліцейський мовчали, дивлячись, як помічник і Майнерер приносять зі сховища купи книжок і каталожних карток та складають їх на секретері й письмовому столі директора.

— Дякую вам, Майнерере, — Мокк перервав мовчанку. — Сьогодні ви вже вільні. Але від завтра на вас чекає старе завдання…

— Не можна було відразу зустрітися тут? — Майнерер з гуркотом поставив на столі велику коробку з копіями каталожних карток. — Тут що, погані умови для наради? Треба було спускатися в підвал? І чому лише я з-поміж усіх колег мушу тягати це все? Я що, носій якийсь?

Мокк дивився на свого підлеглого. Біль пронизував шию, свердлив між лопатками. Він не міг проковтнути слину або ворухнути головою. Єдине, що він міг зробити, це продовжувати вдивлятися в маленькі Майнерерові очі, а після того, як той вийшов, подзвонити Гербертові Домаґаллі й запропонувати йому нового працівника комісії в справах моралі — молодого, амбіційного Ґустава Майнерера.

— Ми повинні були зустрітися там, — прошепотів Мокк і відчув, що видасться Майнерерові занадто зарозумілим. Він одразу змінив тон. — А тепер заткнись і марш додому… Оскільки латини ти не знаєш, твоя допомога при читанні «Antiquitates Silesiacae» дасть небагато. Все. Adieu![49]

— У свою чергу, — Гартнер встав, заклавши руки за спиною й зачинив двері за Майнерером, який вийшов не прощаючись, — я хотів вас запитати про те саме, пане раднику. Чому ми зустрілися в сховищі?

— У сховищі немає нікого, окрім духів, — Мокк запхав сигару між яснами й щокою, — а вони, навіть якщо й слухали, про що ми говорили й познайомилися з таємницями слідства, не є небезпечними. Це не вони вбили й не вони залишили на місці злочинів листки з календаря… Це зробили люди — історики, ерудити, які можуть докопатися до давніх подій і фактів, ті, які читають старі книжки й хроніки. Таких у бібліотеці чимало. Вчені, а також ваші працівники… Усіх можна підозрювати, й буде краще, коли ніхто не дізнається про нашу розмову…

Мокка страшенно втомила довга розмова. Він голосно сопів і торкався пальцем обдертої бороди. Відчував, як крізь шкіру прокльовується свіжий заріст.

— Ви ж не думаєте, — Гартнер не міг приховати обурення, — що серед моїх людей хтось може…

— Ми надто довго знайомі, пане директоре. — тихо відповів Мокк. — Не варто вдавати переді мною праведне обурення. Окрім того, з мене досить цієї дискусії… Візьмімося до роботи… Треба зробити список усіх убивств у давньому Бреслау, бо цей фон Орлофф чи якийсь інший прихильник кінця світу може їх наслідувати, і гинутимуть невинні люди…

— Якщо такі ще залишилися в цьому місті, — сухо зауважив Гартнер і подумав про холодну курку під майонезом. Він усівся в кріслі, поправив пенсне й почав читати «Antiquitates Silesiaсае» Бартезія. На столі лежав записник і старанно заструганий олівець. Мокк сів біля секретера й почав читати зміст книжки «Злочинний світ давнього Бреслау» Гаґена. Під гаслом «убивства» були відсилання до кільканадцяти сторінок. Йдучи за першим, він відкрив сто дванадцяту сторінку. Там було описано сцену бійки кількох розбійників, які не могли дійти згоди, ділячи здобич, і закінчили свою суперечку кривавою різаниною в корчмі «Під Зеленим Оленем» на Ройшер-штрасе. Мокк продовжував мандрівку смердючим світом давнього Бреслау: познайомився із чинбарями, що п’яні втопили в Білій Олау мандрівного крамаря, осквернителями кладовищ, що випорожнювалися серед могил, хворими на сифіліс солдатами, що завзято билися на поєдинках в Особовицькому ліску, єврейськими злодіями, які грабували під час ярмарку своїх одноплеменців, польськими селянами, які за порушення нічного спокою опинялися в карцері ратуші, що його звали «пташиною кліткою». Усе це здавалося Моккові невинною забавою, іграшками веселунів, хороводом блазнів. Ніщо не нагадувало залитого більмом ока замурованого музиканта, пошарпаних сухожиль почетвертованого слюсаря, пурпурової спухлої голови повішеного за ногу сенатора чи рівно розрубаної шиї молодої повії. Мокк протер очі й повернувся до змісту. Знеохочений, він водив пальцем по різних гаслах і думав про своє помешкання, у якому він не був уже тиждень. Він вирішив занотувати, що в монографії Гаґена немає нічого корисного для справи. Через філологічні призвичаєння він вирішив записати докладний бібліографічний опис книжки. Простягнув руку до столу Гартнера й узяв перший-ліпший аркуш з величенької купки. То був чистий формуляр Міської бібліотеки, що опинився серед каталожних шухляд. Моккові вистачило одного погляду, щоб відчути вивітрений запах черешневого лікеру, що панував у кімнаті Ґельфрерта. Запах панував тоді скрізь, він просякав навіть тонкий аркушик паперу, що його Елерс тримав пінцетом, коли вони сиділи в машині, обмінюючись першими враженнями від візиту в Ґельфрертовому помешканні.

— Ми знайшли формуляр Міської бібліотеки, — Елерс підсунув під ніс Моккові шматок задрукованого паперу. — 10 вересня Ґельфрерт повернув книжку…

Мокк навіть не намагався пригадати назву книжки. Не збирався напружувати пам’ять. Він підійшов до Гартнерового столу й набрав номер Управління поліції. Телефоніст з’єднав його з Елерсом. Минуло кілька хвилин, перш ніж Елерс відшукав на столі Мокка справу Ґельфрерта. Він швидко втамував цікавість свого шефа. Мокк не поклав слухавку. Він глянув на книжку, яку вивчав Гартнер, і вголос прочитав назву.

— «Antiquitates Silesiacae» Бартезія?

— Саме так. Це вона, — почувся в слухавці голос Елерса. — Пане раднику, я знайшов на вашому столі течки комісії у справах моралі, які стосуються релігійних сект.

— Принесіть мені їх разом зі своїм рапортом, — Мокк поклав слухавку й усміхнувся до Гартнера. — Якби ж то цей Домаґалла був таким самим спритним у бриджі…

Бреслау,

понеділок 19 грудня,

десята година вечора

Мокк закінчив розповідь про результати своїх п’ятигодинних пошуків. Гартнер налив до келишків вишнівки Купфергаммера й подав один із них Моккові.

— Ви мали рацію. Випиймо за здобуті знання.

— Ми багато знаємо про давні злочини, про які цей шахрай розповідає у своїх проповідях, — Мокк підійшов до вікна й утупив погляд у темний пейзаж над Одером. Йому здавалося, що він чує, як крига треться об опори Піскового мосту. — Та невідомо, як із ним вчинити. Заарештувати його чи чекати, доки він почне діяти. Я на сто відсотків упевнений, що наш російський князь має незаперечне алібі. Та я не впевнений щодо багатьох інших дрібніших питань. Наприклад, як це можливо, що в Міській бібліотеці звичайному читачеві позичають стародрук вісімнадцятого століття, яким є «Antiquitates Silesiacae»…

— Перепрошую! — вигукнув Гартнер і влив до порожнього шлунка вміст келишка. — Я забув вам сказати… Ви були дуже зайняті, читаючи рапорти ваших підлеглих, коли швейцар Марон переказав мені звістку, передану через посильного директора Міської бібліотеки, Теодора Штайна. Директор пояснює, що дехто із читачів, які представляють якісь установи, можуть за умови високої застави позичати стародруки.

— Чудово, — буркнув Мокк. — Але яку заставу міг мати алкоголік Ґельфрерт і яку установу він представляв?

— Директор Штайн відповів лише на останнє запитання. Ґельфрерт був секретарем «Товариства шанувальників рідного сілезького краю».

— Приємно, що директор Штайн це перевірив.

— Не лише перевірив, — захоплений Гартнер саме вливав у себе ще один келишок. — Він також надіслав мені список членів цього товариства (так сталося, що він є його головою) і витяг з реєстру книговидач…

— Справді? Слухаю вас, пане докторе, продовжуйте…

— З нього випливає, що до Ґельфрерта із працею Бартезія ознайомилися вісім читачів. Усі вони мають незвичайні прізвища…

— А в чому полягає незвичайність?

— У тому, що вони мають прізвища історичних осіб.

— Я охоче із цими прізвищами ознайомлюся.

— Ви можете ознайомитися також з їхніми портретами. Усі вони висять у Леопольдівській залі нашої альма-матер…

— Не розумію, — Мокк крутив келишка й спостерігав, як краплини горілки спливають досередини. — Я нині трохи хворий, трохи сумний, трохи втомлений… Кажіть зрозуміліше.

— Якийсь читач або читачі брали «Antiquitates Silesiacae» Бартезія в читальному залі й записували у формулярі не власні прізвища, а прізвища видатних учених та благодійників нашого університету, прізвища осіб, чиї портрети прикрашають Леопольдівську залу. Хіба що ті читачі справді мали такі прізвища… Хіба що протягом останнього року до читальні Міської бібліотеки завітали Франц Вентцль, Петер Канізій, Йоганн Кармер і Карл фон Гойм, — Гартнер підійшов до Мокка і якусь мить придивлявся до кількох чорних птахів на крижині, що стрімко пливла річкою. — Вам буде що розповісти завтра обер-бургомістрові, якщо Мюльгаузові вдасться домовитися про вашу зустріч. Та випийте ж бо за закінчення гарного дня, якого вдалося так багато з’ясувати…

— Гадаю, що завтра ми обоє звітуватимемо обер-бургомістрові. Ми таки знайшли цю свиню, — тихо сказав Мокк, подав Гартнерові руку і, не пригубивши горілки, покинув кабінет директора.

Служник Мокка, Адальберт Гочолль та його дружина Марта були нині святково вбрані, щоб, як сповістив Адальберт Моккові, розбудивши його, відсвяткувати щасливе одужання свого працедавця. Старий камердинер натяг на себе трохи потертий фрак, а на руки одяг рукавички. Його дружина обв’язалася дюжиною сілезьких запасок. Сніданок вони подавали мовчки, а змучений безсонною ніччю Мокк теж мовчав і напихав шлунок, незважаючи на його протести, яблучним струделем. Марту тішив апетит хазяїна, Адальберта тішила власна кишеня, яку роботодавець щойно наповнив щомісячною платнею, а Мокка радував аскетичний вигляд квартири, вичищеної вчора за його наказом від усього, що нагадувало б про Софі. Радник допив каву й вийшов до передпокою. За допомогою бурштинової ложки взув черевики, узяв від Адальберта пальто й капелюха і, ставши перед дзеркалом, довго приминав і розгладжував криси, аби надати головному уборові відповідного вигляду. Під пахву він запхнув портфеля свого служника, заповненого документами й Мартиним пирогом і, оминувши великий мішок, у якому знаходився його власний портфель, подарований колись Софі, вийшов із квартири. Під будинком вже стояли замовлені Адальбертом сани, а візник балакав з газетярем, який притупував дірявими черевиками на вкритому крижаною кіркою тротуарі. Пом’ятий дашок кашкета відкривав блідо-зелене обличчя хлопця. Мокк взяв у нього одну «Бреслауер Нойєсте Нахріхтен», давши хлопцеві п’ятимаркову монету й Мартин струдель. Не слухаючи слів подяки, він сів у сани й упав на тверде сидіння. Пронизливий біль у потилиці на якусь мить нагадав йому про існування віроломних дружин, а також швейцарів і хірургів, які рятують людські життя. Візник пригладив пухнасті вуса й замахнувся батогом так, наче хотів прогнати ним всі печалі цього світу. Сховавшись за газетою, Мокк розпочав пошуки інформації про злочини, історію міста й російських аристократів. Замість цього він знайшов оголошення про сьогоднішні збори «Сепульхрум Мунді», про німецько-польські перемовини щодо договору про двосторонню торгівлю та про голод у Китаї. Читання інформації про лекцію фон Орлоффа перебив візник. Вони зупинилися перед палацом Гацфельдів, у якому знаходилася резиденція Сілезького Регентства. Мокк сягнув до кишені, подав візникові стільки ж, скільки чверть години тому газетяреві, й чекав на решту. Отримуючи зліплені від жиру монети, він побачив, як рот візника відкрився і з-за пощерблених зубів до нього долинули докірливі слова:

— А тому ви стільки дали-сьте на горілку… Зимно, пане, та й додому далеко…

Перемагаючи відразу, радник нахилився до візника й прошепотів:

— Він, певне, все проп’є, а ти вклав би гроші у дещо?

— У що, пане? — ворухнулися довгі вуса.

— У нові панчохи з підв’язками для своєї доньки, — гукнув крізь завірюху Мокк і увійшов до палацу.

У холі стояв Мюльгауз, який, побачивши Мокка, кинув погляд на годинника.

— А ви пунктуальні, — сказав він замість привітання. — А цей ваш Гартнер?

— Він запізнюється завжди однаково. Завжди на п’ять хвилин. Та цього разу він прийде вчасно.

Обоє замовкли. Вони знали, що сілезький обер-бургомістр фон Шреттер швидше зрозуміє слабинки Ґайссена, аніж аристократичну непунктуальність Лео Гартнера. Мокк мав рацію. Гартнер і секретар фон Шреттера не запізнилися. Прилизаний чиновник спустився до холу й церемонно запросив їх до кабінету обер-бургомістра. Повз них снували зайняті своїми обов’язками працівники — заклопотані секретарки й більш чи менш поважні особи, що марно шукали щастя в столиці сілезької провінції. Кабінет фон Шреттера був обставлений ґданськими меблями. Обер-бургомістр привітав їх не менш церемонно, аніж його секретар і, пояснюючи брак часу засіданням Сілезького Ландтаґу, попрохав якомога швидше перейти до суті. Мюльгауз попросив Мокка представити справу «календарного вбивці».

— Шановний пане обер-бургомістре, — Мокк вирішив не вживати титулу «превосходительство». — У нашому місті з’явився вбивця, який на місці злочину залишає листки з календаря, і керівник секти, такий собі Олексій фон Орлофф, що провіщає кінець світу. Останній посилається на різні пророцтва, згідно яких кінцеві світу передують жахливі злочини. Вони повторюють злочини, вчинені кількасот років тому — людей убивають за таких самих обставин. Три вбивства — три приклади злочинів, вчинених кілька століть тому…

Обер-бургомістр фон Шреттер відкрив овальну скриньку із сигарами. Усі, крім Мюльгауза, закурили.

— На своїх лекціях фон Орлофф доводить, що він має рацію, — Мокк випустив кільце диму. — Він стверджує, що за останній час повторилися три вбивства, вчинені кілька століть тому. Деталі його промови записали мої люди… А зараз я попрошу нашого експерта, доктора Лео Гартнера, продовжити мою розповідь. Через біль горла я не можу довше говорити…

— Ваше превосходительство, — Гартнер зазирнув до Моккових нотаток. — Шановні панове. Першою фон Орлофф наводить історію «Дзвона грішника». Вона, певне, вам знайома? — І хоча цю історію знала будь-яка німецька дитина, Гартнер не дозволив себе перервати. — Цю історію переказав Вільгельм Мюллер у своєму відомому вірші «Відлив дзвона в Бреслау». Підмайстер одного бреславського ливарника в чотирнадцятому столітті не послухався свого господаря й відлив дзвін для собору св. Марії Магдалини всупереч його наказові. Той так розсердився, що вбив підмайстра…

— Як стверджує фон Орлофф, — втрутився Мокк, — згідно найновіших історичних досліджень, цього підмайстра було замуровано живцем у кам’яниці «Під Грифами» на Ринку. Це сталося 12 вересня, — він зазирнув у Райнертів рапорт, — 1342 року. А тепер повернімося до сучасності.

28 листопада ми знайшли в кам’яниці «Під Грифами» тіло замурованого живцем Еміля Ґельфрерта, музиканта, що працював у Концертному залі. До його жилета було причеплено листок з календаря, датований 12 вересня 1927 року. Поліційний лікар Лазаріус підтвердив, що смерть Ґельфрерта настала в серпні-вересні. У чотирнадцятому сторіччі підмайстер ливарника, тобто хтось, хто слухає й аналізує звучання дзвона, а кілька місяців тому — хтось, хто професійно займається звуком.

— І сенатор Ґайссен теж? — видушив із себе фон Шреттер.

— Далі в хронологічному порядку, — Мокк проігнорував це запитання. — Через якийсь час, 29 листопада, ми знайшли почетвертоване тіло безробітного Бертольда Гоннефельдера. На столі лежав календар із зазначеною датою 17 листопада. Нам не довелося питати доктора Лазаріуса, коли настала смерть…

— Це сталося на Ташен-штрасе, 23/24, — Гартнер обожнював аудиторію, а обер-бургомістр виявився вдячним слухачем, його аж розпирало від цікавості, — там, де колись були міські фортифікаційні укріплення за Олавською брамою. У 1546 році приблизно на цьому місці було четвертовано такого собі слюсаря Тромбу. Убивця й мотиви нам невідомі. Найгірше те, що убивця з нами грається. Будинок, у якому мешкав Гоннефельдер, це кам’яниця «Під Золотим Серцем Дзвона»…

Запала гнітюча мовчанка.

— Там слюсар, і тут безробітний слюсар Бертольд Гоннефельдер, — перервав мовчанку Мокк, ледь роздратований намаганнями Гартнера торкнутися поліційної справи. — Третя жертва вам знайома. Відомі також обставини вбивства. Сенатора Ґайссена й повію Розмарі Бомбош було вбито точнісінько так, як майже п’ятсот років перед тим камергера австрійського цісаря Альберта II. Цісар обрав Бреслау своєю базою для наступу під час війни з польським королем Казимиром Ягеллончиком за чеський трон. Його камергер…

— Як пише Бартезій, — Гартнер вирішив, що минувшина — це його парафія, і підхопив Моккові слова, — він 9 грудня пішов до якогось лупанару в Миколайському передмісті. Там його вбили й пограбували. Повію також було вбито. На жаль, про деталі в Бартезія не сказано нічого…

— 9 грудня, — закінчив Мокк, — в обіймах повії було вбито радника Ґайссена. Це сталося на Бургфельд 4, тобто на Миколайському передмісті.

Почувши останні слова Мокка, обер-бургомістр почервонів і витяг коробочку з вічним пером. Він кілька разів відкрив і закрив її, і гості побачили якусь вигравірувану посвяту. Лисина фон Шреттера дедалі червонішала, а тоді стала пурпуровою.

— То що ви, власне кажучи, тут робите! — гаркнув він раптом і рвучко підвівся. — Ви прийшли до мене, аби просити дозволу на арешт якогось російського маркіза?! — Пухкий кулак з усієї сили торохнув об стіл. — Чому ця тварюка ще не сидить у вас на Шубрюкке?! Ви що, хочете дочекатися наступних злочинів?!

— З вашого дозволу, — до розмови вперше втрутився Мюльгауз. — Ваше превосходительство, ви самі зауважили, що про злочини пишуть у газетах, які фон Орлофф, напевне, читає. Свої докази він представляє на лекціях, завжди після скоєння злочину, або ж, як встановили учора в читальному залі радник Мокк і доктор Гартнер, після появи інформації в пресі. Отож, у нас немає жодної зачіпки, щоб його заарештувати. Жоден суддя не оголосить вирок людині лише тому, що якісь убивства та використовує як аргументи наближення кінця світу. Це лише слід, що спрямовує нас до фон Орлоффа й спричиняє, що він або хтось із його секти опиняється під підозрою.

— Так… — фон Шреттер сів за столом і, загасивши сигару в попільничці, якусь мить дивився на розкришений тютюн, який нагадував крила розчавленої страхітливої комахи. — Ваша правда… Жодних підстав для арешту фон Орлоффа немає, але ж ми повинні якось…

— З вашого дозволу, ваше превосходительство, — Мюльгауз вперше цього дня наповнив рота ароматом улюбленого тютюну. — Вихід тут один. Ми повинні встановити дату й місце наступного вбивства. Таким чином ми захистимо жертву й влаштуємо засідку на вбивцю.

— Як ви збираєтеся це встановити? — спитав фон Шреттер, підносячи чашку до губ.

— Убивства, — Гартнер знову перейшов на менторський тон, — відбуваються в хронологічному порядку. На жаль, ця хронологія стосується лише днів. Тож злочини-зразки могли бути вчинені в різні століття. Перший було вчинено в середні віки, другий — у часи відродження, а третій — це епоха бароко. Тому слід переглянути всі доступні матеріали в пошуках убивств, які було б вчинено, починаючи від… — він завагався. — Яке в нас сьогодні? Так, від 20 грудня… Звертати увагу лише на день, не на рік…

— А хто повинен це зробити? — запитав фон Шреттер.

— Саме тому ми й прийшли до вас, ваше превосходительство, — відповів Мюльгауз. — Треба зібрати групу експертів, які швидко проведуть архівні пошуки.

— Якими якостями повинні володіти ці люди? — Опинившись у ролі організатора, обер-бургомістр відчув себе краще. — І скільки їх повинно бути?

— Вони повинні знати латину, — відповів Гартнер. — Уміти читати рукописи й стародруки, невтомно працювати день і ніч, за що їм слід заплатити відповідний гонорар. Якщо ми хочемо швидко встановити дату наступного вбивства й захистити ймовірну жертву… їх потрібно багато…

— Окрім того, вони повинні бути поза будь-якими підозрами, — докинув Мокк. — Не можна довірити це завдання комусь, хто може виявитися вбивцею. Не слід забувати, що це людина, для якої архіви не становлять жодних таємниць. А ми обиратимемо експертів з-поміж таких людей.

— А хто, власне кажучи, — фон Шреттер поклав перед собою чистий аркуш паперу й щось занотував, — організує таку групу?

— Її керівник, — відказав Мюльгауз. — Доктор Гартнер.

Бреслау,

вівторок 20 грудня,

пів на десяту ранку

Мюльгауз і Мокк попрощалися з Гартнером біля дверей чиновника, що за дорученням обер-бургомістра повинен був підписати відповідну угоду з новопризначеним керівником групи експертів. Вони мовчки спустилися до вестибюля й вийшли з палацу Гацфельдів. Разом рушили у бік Управління поліції. Сніг збирався на крисах їхніх капелюхів.

— Мене одне цікавить. — Мюльгауз потер долонями вуха, відморожені в окопах на російському фронті над Двіною. — Ці злочини повторюються тільки в Бреслау? А якщо так, то як це пояснює фон Орлофф? Чому кінець світу повинен настати саме в нашому місті?

— Hi, — Мокк уважно спостерігав, як двоє закутаних у шинелі чоловіків кидають на машину замерзлі кінські кізяки. — Не лише в Бреслау, а й у Вісбадені. Мені треба туди подзвонити. Але це гарне запитання. Треба про це поцікавитися у фон Орлоффа.

— Він вам може відповісти, що злочини скоює диявол або ангел смерті, що провіщає кінець світу.

— Якщо кінець світу справді має настати, то в кам’яниці «Під Грифами» мав би жити справжній підмайстер ливарника. А так у нас є такий собі замінник підмайстра — музикант-п’яничка, що його ангел темряви переносить до будинку «Під Грифами»… Цей ангел нагадує мені учня, що списує на іспиті, хоч може й сам чудово відповісти на запитання…

Бреслау,

вівторок 20 грудня,

третя пополудні

У «Свидницькій пивниці» панувало звичайне обіднє пожвавлення. У нішах біля входу, як завжди, продавали булки й ковбаски. Офіціанти, зодягнені, як століття тому, в сутани, шпарко обслуговували клієнтів, підносячи над головами таці з тарілками, супницями, склянками й кухлями. Дехто ніс довгі дерев’яні таці, на яких стояли старі дзбанки, місткістю у дві сілезькі кварти. Вони були наповнені «білим» або «темним бараном» — так віддавна називали продукт місцевої броварні. У темному приміщенні біліли їхні довгі, до землі, фартухи й серветки, перекинені через зігнуту в лікті руку. На стінах блищали квадрати обшивки. За одним зі столів під гербами студентських корпорацій блищали білі манжети сорочки — чоловік уважно читав документи, час від часу відхиляючи голову, наскільки це дозволяв йому хірургічний корсет, і вдивляючись у стелю. Здавалося, він щось завчав напам’ять. За кілька хвилин він підніс кухоль і допив рештки пива. Офіціант, який не зводив очей з цього чоловіка, одразу послав до читача документів молодшого кельнера із запитанням, чи Herr Kriminalrat Мокк не бажає ще чогось. Мокк забажав ще одного «фабіана». Кельнер негайно виконав це прохання, який аж онімів від самої лише думки, що він говорить зі знаменитим поліцейським. Герой Бреслау відсьорбнув великий ковток пива й знову глянув на складений Домаґаллою список членів бреславських окультних товариств. Осіб зі списку супроводжували короткі нотатки: вік, професія й чи потрапляли вони колись у поліційні картотеки. Аналогічні характеристики видніли й на іншому списку, укладеному директором Міської бібліотеки, Теодором Штайном. Однак особи зі Штайнового списку мали зовсім іншу, набагато безпечнішу пристрасть: вони були шанувальниками Сілезії та Бреслау. Моккова підозріливість не дозволяла йому знехтувати жодним списком і постійно підказувала запитання на кшталт: «Чому сорокап'ятирічна домогосподарка, пані Крістель Бушгорн, захопилася діяльністю розенкрейцерів?» або «Невже вичовгування бреславської бруківки й оглядання міста для тридцятивосьмирічного листоноші Пауля Фінка надихнуло його вступити до „Товариства шанувальників рідного сілезького краю?“.»

До столика підійшов Гартнер і привітався з Мокком, перебивши роздуми останнього про джерела людських мотивацій.

— У моїй групі вже дванадцятеро осіб. Переважно вчителі гімназій, — сказав він задоволений, беручи в офіціанта меню. — Ніхто не відмовився. Певне, їх спокусив солідний гонорар. Фон Шреттер дозволив мені залучити лише вісьмох експертів. Отож довелося вигадати якісь критерії відбору. Я зажадав від кожного список публікацій та характеристику власної наукової роботи. Тепер черга за вами, пане раднику. Мені на закуску дві кессельські ковбаски, а тоді телячу відбивну з яйцем і сарделькою. — звернувся він до офіціанта, що гречно стояв, чекаючи на Моккове замовлення.

— Тепер ви…

— Та-а-ак… — протягнув радник. — Мені тріску в гірчичному маслі й заливного вугра з печеною картоплею. Так, це все, — він глянув на Гартнера. — Маєте рацію, тепер моя черга. Я розгляну їхні кандидатури, і якщо результат буде негативний, ми не витрачатимемо на них обер-бургомістрових грошей. Але, але… Я сумніваюсь, що ми когось не приймемо до групи. Я сам не знаю, що може слугувати підставою для відмови комусь з викладачів, зібраних вами… Хіба що…

Мокк глянув на Гартнерів список, тоді перечитав списки публікацій і раптом збайдужів до всього на світі. Він не бачив закусок, що їх розставляв перед ним кельнер, не чув брязкоту виделок і ножів, сичання пива, яке розливали з бочок. Він бачив лише два прізвища, що виявилися спільними в обох списках. У цих прізвищах окультизм змішувався з любов’ю до рідного сілезького краю, складні мотивації ставали чіткими й виразними, а людські цілі — однозначно злочинними.

— Послухайте, докторе Гартнер, — Мокк знову опанував себе. — Ви пригадуєте, що, окрім Ґельфрерта, вісім чоловік позичали в Міській бібліотеці «Antiquitates Silesiacae» Бартезія. То були viri Leopoldini[50]: Урбан Папст, або ж папа Урбан VIII, Франц Венцль, Петер Канізій, Йоганн Кармер, Карл фон Гойм. А тепер у нас є цікавий кандидат для групи експертів — викладач гімназії Еріх Гоккерманн, член «Товариства шанувальників рідного сілезького краю» і автор монографії про славних мужів, чиїми портретами можна милуватися в Леопольдівській залі. (Як добре, що ви поставили кандидатам вимогу скласти бібліографію своїх праць!). Прізвища цих мужів є в реєстрі випозичених книжок. Чому вони там опинилися? Їх міг написати той, хто про них думає, хто ними займається. А хто ж займається ними більше, аніж автор монографії про них? — Мокк одночасно відчув ріжучий біль у шиї, дертя в горлі та здавлювання корсета. — Гадаю, Гоккерманн читав Бартезія в читальному залі, а не вдома, і підписувався прізвищами Леопольдівських мужів. Якби Гоккерманн хотів узяти Бартезія додому, для нього це було б куди простіше, аніж для Ґельфрерта, якби він підписувався власним прізвищем. Адже він викладач гімназії! Отож, є лише тільки одне пояснення: він не хотів, аби хтось знав, що він вивчає цей стародрук, — Мокк із жалем глянув на охололу тріску й продовжував уже пошепки. — А що стосується працівника Міського архіву Вільгельма Дільзена, то не треба надто напружуватися, аби визнати його підозрілим. Як видно зі списку Домаґалли, він є членом окультного Бреславського товариства парапсихічних досліджень.

Він замовк і заходився коло прохололої риби.

— І що з ними робити? — Гартнер приголомшено вдивлявся у свого співрозмовника. — Не включати їх до групи?

— Звісно, включати, — Моккові в роті танув вугор у густому желе, — але для того, щоб уважно за ними спостерігати. Мої люди не зводитимуть з них очей. Як, зрештою, з усіх ваших експертів. Якщо вони мають щось спільне зі злочинами, то намагатимуться нас ошукати, подати іншу дату, щоб ми не змогли влаштувати засідку на жодного з них. Хтось муситиме щодня повільно й ретельно перевіряти результати їхньої праці… Таємно, поза годинами роботи групи… Та ще й зараз, перед святами…

— Моя дружина сьогодні виїжджає до Польщі, до своїх батьків, — усміхнувся Гартнер, закуривши пообідню цигарку. — Я повинен приєднатися до них у святвечір. Мені ще одне пиво, — сказав він до кельнера, який пританцьовуючи наблизився до їхнього столика. — Вам теж?

— Ні. — Моккові здавалося, що він чує чужий голос. — Два на сьогодні вистачить. Крім того, я йду на лекцію й не можу бути п’яним.

Бреслау,

вівторок 20 грудня,

шоста година пополудні

Пофарбовані в білий колір стіни аудиторії в «Бреславському моністичному товаристві» на Грюн-штрасе не вміщали всіх слухачів, які вірили в апокаліпсис або сумнівалися в ньому. Перші аплодували лекторові, що саме сходив на кафедру, другі зневажливо надимали губи або свистіли. Хоча Мокк чітко ототожнював себе із противниками апокаліпсису, він зі стриманим ентузіазмом аплодував і приглядався до публіки. Більшість цієї публіки складалася із жінок бальзаківського віку. Роздратовані й набурмосені, вони повсякчас повторювали слова «таке життя настало», що мало їх утвердити у власній ненависті до всього, що виходило за межі їхніх звичок і принципів. Нечисленні чоловіки, переважно пенсіонери, голосно сміялися, подумки повторюючи давно вже сформульовані закиди на адресу доповідача. Було ще кілька осіб з видимими ознаками психічної хвороби. Молодий чоловік, який затулявся коміром пошарпаного картатого пальта, весь час підносив руку, а що слова йому ніхто не давав, він рвучко сідав на стільця, зіщулювався, здіймав догори вузькі похилі плечі й відгороджувався від решти юрби стіною лютих поглядів. Якийсь сивуватий добродій з виразно семітською зовнішністю, що сидів біля Мокка, переглядав свої нотатки, зашифровані складною системою знаків, і кидав ласкаві погляди на сусіда, очікуючи виразів захоплення. Оскільки Мокк зберігав кам’яний вираз обличчя, цей чоловік зневажливо пирхнув і спробував зацікавити своїми таємничими записами сусідку, опасисту стару, чию багатоповерхову зачіску увінчував капелюшок розміром з вітрильник. У кутку, біля розпашілої печі, штовхалися двоє гімназистів у потертих мундирах із нерівними плямами від поту під пахвами. Мокк відчував, що вирізняється з-поміж публіки фон Орлоффа, тому він гарячково обмірковував, як йому замаскуватися. На щастя, усі погляди були спрямовані на Олексія фон Орлоффа.

Доповідач підніс руку й утихомирив аудиторію, що аплодувала й свистіла. Кошлата сива щетина обрамлювала округле плескате обличчя, увінчане монголоїдною складкою. Маленькі, хитрі очиці мандрували обличчями присутніх. Повільно. Від одного слухача до іншого. Коли його погляд затримався на Моккові, той вищирив зуби в захопленій посмішці. Добродій, що сидів поруч, відчув у сусідові братню душу й схилився до нього. Мокк слухав його з розумінням і кивав головою на знак схвалення. Подальші вирази симпатії радника перебив гучний вигук. В аудиторії залунав голос пророка.

— Істинно, браття мої, — загув глибокий бас. — Настає кінець. Гнів Господній затопить усіх, і від потопу врятуються лише праведники.

Матрона у вітрильнику на голові піднесла догори короткого пальця й ствердно покивала головою, а молодик, затулений пальтечком, крутнувся й перехрестив присутніх.

— Настає поворот Кола Життя і Смерті, а мандала втілень підходить до кінця. — вже спокійніше продовжував фон Орлофф. — Історія повторюється. Історія зла, убивств і розпачу. Історія різанини, розтління й содомії. О, Содоме, — гаркнув він. — Будь проклятий і згинь…

Мокків сусід мережив сторінки записника дивними значками, гімназисти зробили один одному гримаси «а що я тобі казав?», а Мокк замислився, чи фон Орлофф підготував свій виступ, чи імпровізує. На користь другого припущення свідчив потік асоціацій: від содомії оратор перейшов до Содому.

— О, Содоме, — залунав сценічний шепіт, — обранці покинуть тебе, обранці не озирнуться на тебе. Вони з радістю приймуть хвилі вогню, що спопелить твоє нікчемне тіло. Браття! — вигукнув фон Орлофф. — Будьте з обранцями.

Модуляції голосу оратора спричинилися до того, що якась зморщена бабця, що змагалася з гімназистами за місце біля печі, прокинулася й вибухнула риданням.

— Браття, — фон Орлофф підняв палець, і цей жест повторила за ним більшість дам у залі. — У цілому світі тріумфує злочин. Але злочин відкриває нам своє давнє обличчя, злочин говорить нам: «Я тут уже був, мене вже вчинено колись, сотні років тому», — оратор умовк, шукаючи в очах слухачів розуміння. — Так, браття, давні злочини, що криються в старих хроніках, оживають у Содомі… Це найжахливіші злочини, найжорстокіші, нелюдські… Бо лише вони можуть вразити мешканців Содому, аби вони навернулися… Учора в Буенос-Айресі на смітнику знайдено відірвану дитячу ніжку. Сто років тому іспанський маркіз роздер позашлюбну дитину своєї дочки…

— Де це сталося? — Мокк відчув біля власного вуха чийсь гнилий подих.

— В Аргентині, — досить голосно відповів Мокк, із силою видихнувши повітря.

— Так, любий пане, — гаркнув фон Орлофф до Мокка. — У Буенос-Айресі, в Аргентині. Але жахливі вбивства, убивства з минулого, скоюються й тут. Живцем замурований чоловік у самісінькому серці нашого міста, ще один — почетвертований недалеко звідси, іще один стік кров’ю, повішений догори ногами… Усі ці вбивства вже було колись скоєно… Кількасот років тому… Ви прагнете доказів?

Мокків сусід, гадаючи, що оратор звертається до нього, радісно скочив з місця й вигукнув:

— Так, так! Я прагну доказів!

— Сядь! Тихіше! Ми знаємо ці докази! Вони незаперечні! — заверещала юрба.

Фон Орлофф мовчав. Перерва в лекції дисциплінувала слухачів.

— Та ми ще можемо врятуватися, — заховані під колючими вусами губи розпливлися в широкій посмішці. — Прийде до нас муж святий… Він наш спаситель… Це не я, я лише пророк його, я провіщаю його пришестя й похорон світу, і вічну могилу світу, sepulchrum mundi[51]… Я негідний зав’язати ремінці його сандалів… Він порятує всіх і візьме із собою, на сьоме небо… Браття, будьте серед обранців!

— Коли ж він прийде?! — У цьому запитанні, що його вигукнув чоловік у пальтечку, не було цікавості. Було лише спрагле очікування. Мокк подумки всміхнувся, очікуючи якоїсь ухильної відповіді. Та вона виявилася дуже конкретною.

— Муж святий буде зачатий за чотири дні, у святвечір. День народження Христа стане днем зачаття нового спасителя. Народження колишнього збавителя дасть силу зачинателям нового. Христос зачатий був від скромної діви, а отцем його був Господь через свого посередника, Духа Святого… Він з’явився на світ у місці, призначеному для тварин, у цілковитій убогості… Новий пророк буде зачатий у ще більшій убогості… Ось свята книга пророцтв «Сепульхрум Мунді». Послухайте, що каже Вчитель у розмові з Учнем у III книзі, — фон Орлофф відкрив книгу, оправлену в білу шкіру, і почав читати, — «Учителю, — запитав Учень, — чому Збавитель повинен бути зачатий вавилонською блудницею? — Істинно кажу тобі, Бог тоді до тебе найближче, коли грішиш ти… Тоді Його сила найбільша, бо вся вона скерована до тебе, аби відвернути тебе від гріха. Тому новий спаситель початий буде в гріху, від грішниці, блудниці вавилонської, бо лише так сила Господня пребуде з ним». Так сказано в книзі пророцтв.

Старець закінчив читати й упав на стілець, що стояв у нього за спиною. Зі свого місця Мокк бачив краплини поту, що вкривали монголоїдну складку. До кафедри підійшов високий молодик, який продавав квитки перед лекцією.

— Шановні пані й панове, — сказав він, — князь чекає на ваші запитання. Прошу запитувати. Це остання нагода. Наступна лекція відбудеться аж у неділю. Князь іде із циклом лекцій до Берліна і в Бреслау буде лише цього дня — у святвечір.

Молодий чоловік у поточеному міллю пальті підняв руку, уже не вперше цього вечора. Фон Орлофф кивнув головою.

— У мене питання, — чоловік кидав на сусідів підозріливі погляди. — Хто запліднить цю блудницю?

— Spiritus flat ubi vult,[52] — замислено проказав фон Орлофф.

— Spiritus flat ubi vult, — спохмурнів Мюльгауз, коли Мокк закінчив доповідати про лекцію фон Орлоффа. — Ви кажете, саме так він йому відповів…

Запала тиша. Гартнер глянув на кримінального директора й зрозумів, що машинальне повторення латинського вислову, раптова задума й заплющені очі свідчать, що поліцейського чиновника по ситому обіді огорнула розумова млявість. На відміну від Гартнера, усі присутні в Мюльгауза поліцейські звикли до беззмістовних висловлювань свого шефа, до повторень, які можна було б назвати безглуздими, якби вони не свідчили про невпинну роботу мозку, яка зазвичай закінчувалася якоюсь цінною думкою, простим і багатообіцяючим підсумком фактів, висуненням нової гіпотези. Та цього разу було не так. Мюльгауз не висунув жодної вартісної ідеї. Гартнер відчув дошкульне свербіння нижче спини. Йому було знайоме це пекуче відчуття нетерплячості. Він вирішив насолоджуватися здобутими нині знаннями й тішитися дрімучим невіглаством присутніх.

— Що ви про все це думаєте, Мокку? — запитав Мюльгауз.

— Шльондри у святвечір користуватимуться неабияким попитом. Усі прихильники «Сепульхрум Мунді» шукатимуть вавилонську блудницю.

— Залиште для себе ваші дешеві дотепи, — тихо процідив Мюльгауз. Обід відбирав йому бажання реагувати більш рішуче, — і скажіть щось цікавіше для нас.

— Я отримав від кримінального радника Домаґалли короткий рапорт про фон Орлоффа та «Сепульхрум Мунді». — Мокк виконав побажання свого шефа. — Там є біографія цього гуру й дуже стисла інформація про його діяльність у Бреслау, де він перебуває вже рік. Розповісти про це докладно?

Мюльгауз заплющив очі, висловлюючи цим згоду й почав длубатися невеличкою шпичкою в цибуху люльки. Райнерт сперся важкою головою на долоню, розплющивши пухку щоку, Елерс скручував цигарку, а Кляйнфельд прицмокував, силкуючись дістатися кінчиком язика до зіпсованого зуба. З вулиці долинали радісні вигуки дітвори. Мокк підійшов до вікна й побачив санчата, прив’язані до великих саней, візника й заморену шкапу, що саме підняла хвоста, залишивши по собі згадку на вкритій брудним снігом Урсулінен-штрасе. Від групки дітей відокремилася маленька дівчинка, яка, сміючись, підійшла до візника. Її щоки вкривали криваві плями. Мокк відвернувся від вікна. Він не хотів знати, що було на щоках дитини, кров чи звичайнісінький рум’янець, чи цей візник — збоченець-сусід малої, а чи її батько, що за кілька років продасть її в рабство якійсь власниці борделю. Він не бажав нічого знати про холодне, порожнє подружнє ложе, про марні спроби прислуги не говорити про господиню, його цікавив виключно апокаліпсис, що його проголошував російський аристократ.

— Цим рапортом ми завдячуємо чиновникам з Міністерства закордонних справ. Вони склали його на прохання кримінального радника Герберта Домаґалли. На жаль, у їхньому розпорядженні була лише біографія, яку власноручно написав наш гуру. Граф Олексій Константинович Орлофф народився у 1857 році в маєтку Золоте Село поблизу Кишинева. Походить із заможної аристократичної родини. У 1875 році закінчив кадетський корпус у Санкт-Петербурзі й розпочав військову службу на Кавказі. Несподівано, у 1879 році, після турецької війни, він покинув військову кар’єру й вступив до духовної семінарії в Тифлісі. Звідти його виключили у 1881 році, як він сам написав, за «відсутність покори й розумову самостійність». Наступні десять років він проводить у Москві, де видає роман «Зараза», численні філософські брошури й пише статті до журналів. Можна здогадуватись, що його утримує заможна родина, — Мокк зупинився й уважно глянув на сонних слухачів. — Однією зі своїх статей Орлофф особливо пишався. Домаґалла наказав перекласти її німецькою й додав до рапорту. Вчора я її прочитав. Це, sit venia verbo,[53] жахливий релігійний апофеоз зла й приниження, — Мокк гидливо скривився. — Кожен злочинець повинен прочитати це, а тоді вбивати, радіючи, що в момент убивства він перебуває в майже відчутному контакті з Богом…

Характеристика поглядів фон Орлоффа не справила на слухачів, окрім Гартнера, помітного враження. Мюльгауз длубав шпичкою в люльці, Райнерт дрімав, Елерс курив, а Кляйнфельд з мазохістською приємністю катував язиком зболілого зуба. Гартнер зціплював зуби й тремтів.

— У 1890 році фон Орлофф їде до Варшави, — продовжував Мокк, — і розпочинає там особисту війну з католицизмом. Публікує пасквілі на папу й теологічні статті, у яких полемізує з католицьким поняттям гріха. Одну з них фон Орлофф додав до автобіографії, і тут також є переклад. У цій статті він твердить, що від гріха неможливо втекти, що гріх не можна спокутувати, що із гріхом слід жити й навіть цей гріх плекати. Наш гуру, певне, був агентом охранки, таємної царської поліції, бо в 1905 році його поранили польські бойовики. Поранення було важке і, як він сам пише, лише госпіталізація в Німеччині врятувала йому життя. Того ж року він потрапив до Бреслау, у лікарню «Бетанія». Вийшовши з лікарні, він подорожує Європою й у 1914 повертається до Бреслау. Тут після початку війни його як російського громадянина затримали й кинули до в’язниці на Клечкауер-штрасе. Через рік він виходить з в’язниці, засновує в Бреслау секту «Сепульхрум Мунді» й займається, як сам твердить, історіософією. — Мокк замовк і постукав цигаркою по срібному портсигару. — Ось і вся автобіографія. Тепер рапорти людей Домаґалли. Фон Орлоффом зацікавилися люди з Другого відділу Управління поліції потому, як він налагодив тісні зв’язки із «Бреславським товариством парапсихічних досліджень», яке, як підозрював Домаґалла, (слухайте уважно!) постачало дітей із сиротинця багатим збоченцям. Підозри не підтвердилися, але фон Орлофф опинився в нашій картотеці. Аж до вересня цього року про нього не було чутно. Від жовтня його активність раптово зросла. Щотижня він читає дві лекції, під час яких дуже себе виснажує. От і все, що стосується рапорту Домаґалли. Про вчорашню месу в «Сепульхрум Мунді» я вже розповідав.

Мокк закурив першу цигарку з того часу, як покинув лікарню. Пахучий дим лоскотав легені й наповнював голову легеньким приємним туманом. Він глянув на байдужі обличчя співробітників і, відчувши печію в горлі й поколювання в хребті, сів на своє місце.

— От і все, шановні панове, — Мюльгауз порушив мовчанку. — Можна розходитися по домівках. Ах, перепрошую, докторе Гартнер… Бачу, ви щось хочете додати…

— Так, — Гартнер витяг із жовтої течки, зробленої зі свинячої шкіри, акуратний стосик скріплених аркушів. Говорив він дуже повільно, наперед насолоджуючись тим, скільки запитань і захоплення викличе його вражаюче повідомлення. — Після першого дня роботи міська комісія, якою я керую, отримала цікаві результати. Як ви знаєте, останнє вбивство сталося 9 грудня. Тож я доручив моїм людям шукати злочин, який було скоєно між 9 грудня та кінцем року. — Як і кожному кабінетному вченому, Гартнерові явно бракувало слухачів. Тому він вирішив сповільненою розповіддю привернути їхню увагу. — Як зауважив пан радник Мокк, останнє вбивство відрізнялося від інших тим, що жертв неодмінно повинні були знайти… Не пригадую ходу ваших думок…

— Отож, — Мокк загасив цигарку, — жертву першого злочину могли взагалі не знайти, якби швець, у чиїй майстерні замурували Ґельфрерта, мав гірший нюх. Гоннефельдера сусіди могли знайти лише через два-три тижні, коли трупний сморід виповзає зі щільно зачиненого помешкання. Ґайссена повинні були знайти дуже швидко, охоронець або наступний клієнт, який зайшов би до кімнати Розмарі Бомбош. Убивця скорочує час між злочином і знаходженням жертви… Якщо це не випадковість, наступне убивство станеться практично на наших очах… Якби ми лише знали, коли й де його буде скоєно…

— Вже знаємо. — Гартнер розтягував слова й насолоджувався виглядом розпашілих щік, блиску в очах і тремтінням рук присутніх. — Отже, знаємо. І наступне вбивство відбудеться у святвечір. А станеться воно на Антонієн-штрасе, 27. Ми знаємо навіть годину. О пів на восьму. У цьому будинку 1757 року цього дня і о цій годині загинули дві особи…

Місто огортав дим згарищ і пожеж, які вщухали. Він стелився дахами, а поривчастий вітер заганяв його назад у комини. Пруські найманці, які три дні тому здобули місто, не встигали протверезіти в численних шинках та заїздах. Вітер насував на очі шапку пруському піхотинцеві, який при світлі смолоскипа роздивлявся купця, що сидів на козлах великого фургона. Освітлені свічками вікна мануфактури біля Миколайської брами кидали відблиски на них та озброєного алебардою сержанта, який саме підійшов до фургона. Сержант кивнув головою своїм людям, які ховалися від негоди під невеличкими кам’яними стовпчиками біля круглої башти, й дозволив їхати купцеві, отримавши натомість бочечку меду й маленьку скриньку з галуном. Купець в’їхав у вузьку Ніколаї-штрасе й дозволив коням повільно ступати снігом, змішаним із кінським гноєм. У віконцях наріжного будинку зблискували свічки на прикрашеній яблуками різдвяній ялинці. Пес, що лежав біля будинку, загарчав на купця, але за мить з усією собачою енергією почав дряпати двері й скавуліти. Втомлений кінь потяг фургона вздовж валів і звернув на Антонієн-штрасе, зупинившись біля невеличкого дерев’яного будиночка, у якому не горіла жодна свічка. Флейтист на ратуші заграв до вечірньої.

Купець зліз із козел й увійшов на подвір’я. У занедбаному садку на дерев’яних розпірках висіло сукно, що задубіло від морозу. Він підійшов до маленького дерев’яного флігеля для служби. Двійко підмайстрів сиділо, попиваючи пиво й заїдаючи його булками. Стурбований купець повернувся й увійшов до сіней будиночка. Там ніздрі йому полоскотав запах чорносливу. Він сперся на бочечку з пивом, що стояла біля дверей до хати, й відчув, як його огортає сонливість. Відчинивши двері, купець опинився в добре знайомому теплому світі різноманітних хатніх запахів. Біля печі пахло пряниками, з кутка кімнати доходив сморід свинячого гною, з бочки, укопаної в долівку, — приємний запах соленого м’яса. У печі горів вогонь, але дверцята були зачинені, і вогонь випромінював назовні ледь помітне світло. Купець сів біля столу й почав слухати. Він чув шкряботіння мишей, грюкання віконниць, жіночий стогін у бічній кімнаті, шелестіння лапок ласки по соломі, шарудіння соломи в сіннику, скрипіння незнайомих йому сил у колодах стін, знайомі жіночі гортанні крики насолоди, сичання вогню за зачиненими дверцятами печі, сопіння чоловіка, тріск дощок ліжка під ними. Купець нечутно вийшов надвір, підійшов до фургона, погладив ніздрі коня, скинув ряднину, що накривала фургона, й навпомацки почав щось шукати серед мішків солі, бочечок з медом та невеликих сувоїв фламандського сукна. Він знайшов скриньку з ліками. Повернувся до хати й сів біля печі. Від холоду ноги його задубіли. Зі скриньки він витяг посрібленого шприца й пляшечку з якоюсь рідиною й наповнив шприц. Тоді підійшов до дверей бічної кімнати й швидко зрозумів, що наближаються останні хвилини, коли насолода коханців стає найвищою. Купець увійшов до кімнати й погладив личко немовляти, що спало в колисці. А тоді увесь зосередився на любовній сцені. У слабкому мерехтливому світлі вечірньої зорі він побачив величезний зад, що підстрибував між широко розкиненими ногами. На землі лежав мундир зі шнурами та велика шапка із двома китицями. Мундир належав пруському гусарові. Коліна купця вже не підгиналися. Йому більше не було холодно. Він швидко підскочив до ліжка й усівся на спині чоловіка. Однією рукою притис його потилицю, а другою встромив шприца в його сідницю й вколов увесь його вміст. Гусар скинув із себе купця, зірвався з ліжка й збирався схопити шаблю. А тоді почав задихатися. Жінка перелякано дивилася на свого чоловіка, що тримав у руці шприц, і відчувала наближення невблаганного кінця.

Бреслау,

середа 21 грудня 1927 року,

четверта година пополудні

В універмазі братів Барашів аж роїлося від покупців. Головним чином від дітей, що завзято бігали, незважаючи на струмочки поту, що стікали з-під їхніх кашкетів та шапочок. У величезному триповерховому приміщенні з двома галереями зі скляної стелі спускалися метрові металеві стрілки, які вказували на прилавки з іграшками. Вони рухалися вертикально на пружинах, що їх накручували найняті на період свят люди. Тож діти чудово знали, де знаходяться добрі Святі Миколаї, які, демонструючи спокусливі товари, примушували крутитися кольорові дзиґи, обережно сідали на коники-гойдалки, розставляли цілі армії олов’яних солдатиків, запихали соски в неслухняні лялькові ротики, дозволяли порцеляновим левам пожирати кістяних жираф і наказували заведеним ключиками атлетам, піднімати важезні гирі або долали ті самі траси електричним залізницям.

Мокк розстебнув пальто, зняв капелюха, пригладив неслухняне волосся й сів на диванчику, що складався із двох валиків. Зручно спершись, він почав думати, навіщо сюди прийшов. Він знав лише те, що прийшов сюди, керуючись непогамовним поштовхом, що був результатом попередніх роздумів. Мокк жахнувся, бо виявилося, що він не може пригадати жодного зі своїх розумувань. Тому, аби відновити цей ланцюг асоціацій, йому довелося повернутися до Гартнерової розповіді. Він пригадав свої спроби виправдання віроломної купцевої дружини: вона грішила, отже, її вчинок був таким людським, істинно людським! Ба! Олексій фон Орлофф погодився б, що в момент скоєння гріха вона перебувала дуже близько від Бога! А як оцінив би російський мудрець вчинок її чоловіка? Коли він її убивав, то теж чинив гріх! Хто з них був ближчим до Бога? Може, той, чий гріх був важчим?

Мокк пригадав свою різку реакцію на цю аксіологію гріха, напад люті, коли він проходив повз ювелірний магазин Сомме. «Чи не краще позбутися гріха, — думав він тоді, — і забути про нього, аніж жити з ним?» Думка про відкидання гріха змінилася іншою. Він згадав свою першу сповідь у величезній церкві Ангелів Охоронців у Валбжиху, спрацьовану долоню свого батька, який потискав йому руку, коли він просив пробачення за свої гріхи. Зрештою, він не знав, за що просить пробачення, він відчував, що не має гріхів, шкодував, що не має їх, гадав, що обманює батька. Ебергард Мокк відчував потиск шорсткої долоні шевця Йоганна Мокка, коли бачив, як діти вириваються від батьків і вбігають під неонову вивіску «Gebr. Barasch». Він уже знав, навіщо прийшов до універмагу. Підвівся й пішов до прилавка з алкоголем, де купив квадратну пляшку горілки Шірдевана, яку так любив його брат Франц.

«Наступне вбивство лише за три дні, — думав він, проходячи в холі повз смичковий квартет, який грав „О, Tanenbaum“. — У мене багато часу. Всі мої люди мають час до святвечора. Можу напитися у веселому товаристві, бо чого б це мені сумувати?»

Мокк важко піднявся на п’ятий поверх будинку на Ніколаї-штрасе і, голосно відсапуючись, постукав у одні з чотирьох дверей. Йому відчинила Ірмґард, а тоді повернулася й сіла, наче автомат, на табуретці. Забряжчали конфорки. Мокк зазирнув у перелякані очі братової й пішов до кімнати. Залізничний майстер Франц Мокк сидів біля столу в сорочці без комірця. Міцний чорний чай в’їдався в емаль чашки, що стояла перед ним. М’язи рук напнулися, коли він великим і вказівним пальцем стиснув аркуш лінійованого паперу, помережаний рівним почерком. Ебергард поставив горілку на стіл і потягнувся до листка. Франц стиснув папірець ще міцніше й почав голосно й чітко читати:

Франц закінчив читати, підніс голову й глянув на брата. У його очах чаївся вирок.

— Він вважає тебе батьком, — просичав крізь зціплені зуби. — Домігся свого, так, ти, свиняча пико? Виховав мого сина, так? Свого не міг зробити своїм поламаним членом, то взявся виховувати мого…

Ебергард Мокк запнув пальто, підняв комір, натяг на голову капелюха й вийшов геть. За мить він повернувся по квадратну пляшку горілки Шірдевана, що її так любив його старший брат Франц Мокк.

Бреслау,

середа 21 грудня,

за чверть п’ята пополудні

У кондитерській «Сілезія» на Олауер-штрасе було гамірно й тісно. Офіціантки в синіх сукенках з мереживними комірцями, сповиті туманом цигаркового диму, долали трасу від стійки до мармурових столиків, запотілих дзеркал, галасливих торговців, чиновників, що запихалися струделями, та печальних гімназистів, які виливали на паперові серветки свої любовні страждання, якомога довше зволікаючи зі сплатою рахунків.

Один з багатостраждальних Вертерів саме був зайнятий пошуками метафори, яка б найкраще, у манері експресіоністів, передавала Катуллове odi et аmо,[54] коли на серветку, що її він помережив проявами своїх суперечливих почуттів, впала тінь. Хлопець підвів голову й упізнав пана Ебергарда Мокка, дядька його друга Ервіна. За інших обставин він щиро зрадів би такій зустрічі. Та зараз, побачивши кримінального радника, хлопець зніяковів, так само як тоді, коли після кількох безплатних уроків латини, на яких Мокк допомагав їм зрозуміти складний стиль Лівія, вони запросили радника саме до цієї кав’ярні й слухали його поліцейські оповідки. Не кажучи ані слова, Мокк сів біля гімназиста й усміхнувся до нього. З кишені пальта він витяг портсигар, замовив у кельнерки каву і шарлотку. Учень теж не озивався й думав, як зробити, щоб мовчанка тривала вічно. Він знав, навіщо прийшов кримінальний радник.

— Скажіть-но мені, Брісскорне, — Мокк підсунув портсигар співрозмовникові, — де мені знайти Ервіна?

— Він повинен бути вдома, — не дивлячись на Мокка, парубок витяг цигарку з-за гумки.

Мокк знав, що Брісскорн говорить неправду, що його слова — це незграбний жарт, такий самий як і той, про який колись розповідав Ервін. Коли латиніст Пєхотта запитав, де в цьому реченні присудок, той відповів, що між першим словом речення і крапкою. Мокк був упевнений, що Брісскорн говорить неправду, бо дядько розпочав би свої пошуки з дому, а не з цієї парилки із тістечками, кавою й теплими липкими лікерами. Про це знав би кожен втаємничений в Ервінову втечу, тож кажучи «Він, певне, удома», гімназист сказав: «Я знаю, де він, але вам не скажу».

— Мій любий Брісскорне, — Мокк втупився в співрозмовника, — вам відомо, що викладач Пєхотта це мій товариш ще зі студентських часів? Причому добрий товариш, майже друг. Ми багато разом пережили, випили не одне пиво на студентських вечірках, не раз і не двічі пітніли зі страху на студентській лаві, коли професор Едуард Норден вдивлявся в нас, вибираючи чергову жертву, яка проаналізує метрику якогось хору в Плавта… Так… — він ложечкою поділив шарлотку. — Ми були друзями, такими ж, як і ви з Ервіном, моїм небожем, ми довіряли один одному. Жоден із нас не виказав би іншого. Але якби Фердинанда Пєхотту розшукував у ті сиві часи його родич і друг, аби з ним порозмовляти й запобігти якійсь дурниці, я зламав би слово, дане Пєхотті…

— Ви гадаєте, пане раднику, що я викажу друга, спокусившись такою цікавою пропозицією? — Брісскорн крутив у довгих пальцях чергову цигарку. — Адже я знаю, що Пєхотта мене ненавидить і радше відмовиться від дружби з вами, аніж припинить мене мучити…

— Ви мене ображаєте, — Мокк допив каву, встав з-за столу й уважно намацав пляшку в кишені пальта. — Ви сумніваєтеся в моїх словах… Ви кмітливі й добре зрозуміли, що я вам пропоную, але ви гадаєте, що я хочу вас обдурити, що я дрібний шахрай, такий собі крутій, так? Знаєте, юначе, що таке чоловіча дружба?

— Ервін в Інґе Ґензеріх, — вимовив Брісскорн, зім’явши в пальцях незапалену цигарку. Світлий тютюн «Джорджія» розсипався по мармуровій стільниці.

— Дякую вам, — Мокк простягнув йому руку. Гімназист схопив її й міцно тримав.

— Чоловіча дружба й чоловіче слово — це, мабуть, щось найпевніше на світі, — мовив Брісскорн. — Я вірю вам, пане раднику… Те, що я виказав, де є Ервін, не спричиниться до того, що наша дружба вмре…

— Найпевніша річ на світі, — Мокк крутив у руках капелюха, — це смерть. Напиши це своїй Лотті.

Бреслау,

середа 21 грудня,

пів на шосту вечора

Моккові не довелося нікого питати, хто така Інґе Ґензеріх і де вона мешкає. Він чудово знав флігель на Ґартен-штрасе, 35 за галантерейною крамницею Гартманна. Саме там і мешкала ця відома художниця, яка, як пам’ятав Мокк із картотеки, з’явилася в сілезькій столиці десять років тому. Спершу шукала щастя як модель. Вона славилася тим, що коли погоджувалася позувати якомусь художникові, це означало згоду ділити з ним ліжко. Це «так» не вимовлялося надто часто й значною мірою залежало від гонорару, що їй сплачувався. Отож нічого дивного, що вродлива, таємнича й небагатослівна Інґе була моделлю й музою виключно найзаможніших художників. Одному з них, такому собі Арно Ґензеріхові, авторові сюрреалістичних морських пейзажів, Інґе відповіла «так» двічі: першого разу, невдовзі по тому, як їх познайомили, удруге — біля вівтаря. Після бучного весілля молодята оселилися на Ґартен-штрасе, 35 і понад рік продовжували ночами весільні прийоми, викликаючи цим переляк і гнів спокійних, запрацьованих сусідів. Там Мокк побачив Інґе вперше, коли 1920 року за дорученням свого тодішнього шефа, обер-поліцмейстера з П’ятого відділу його викликали для вгамування шаленої п’яної оргії, яку влаштували молодята. Моккові добряче далися взнаки художні пристрасті присутніх на прийомі гостей. Він грубо проклинав мистецькі таланти пань та панів, які, одурманені морфієм, порозливали фарби й власними голими тілами змішували їх на палітрі підлоги. Мокк тоді схопив Інґе в обійми, вкрив її ковдрою і почав важку боротьбу, аби винести її з помешкання. Ще й нині, минаючи галантерею Гартманна, він відчував її зуби на своїй долоні, бачив, як вона виливає на його костюм з коштовної бєльської вовни відро блакитної олійної фарби, за допомогою якої її чоловік намагався передати меланхолійність підводного пейзажу. Мокк пригадував і себе, наче з певної віддалі, у сповільненому темпі, коли він піднімав кулак над гарною головою Інґе й завдавав їй удару.

Він відкинув неприємні спогади про знущання з арештованої й почав думати про подальшу долю Інґе. Пригадав інший виклик, осінню ніч і крісло, у якому Арно Ґензеріх добровільно пішов із життя одразу потому, як побачив свою дружину, яка стрункими стегнами обіймала виголену голову атлета з цирку Буша.

Мокк зупинився між поверхами й відчинив вікно. Незважаючи на холод, він відчував, як струмочки поту спливають йому за хірургічний корсет. На маленькому подвір’ї біля газового ліхтаря ковзалися діти. Їхні радісні крики лякали зграї ворон, які окупували смітники, й змішувалися із двома скреготливими звуками. Перший з них видавав гострильник, який поставивши на подвір’ї свого верстата, гострив ножі, які невдовзі занурюватимуть у м’які животи святочних коропів. Інший скрегіт долинав від помпи. Дівчатко в залатаному пальтечку гойдалося на ній, наповнюючи відро, а її завеликі черевики стукали підошвами по втоптаному снігові в такт поскрипуванню заіржавілої водокачки. Зі старого, без даху, сараю в самому кутку подвір’я вибивався дим. Двійко дітей, переодягнених індіанцями, вкопали в долівку сараю чотири палиці, а потім розвісили на них полатану ковдру. Таким чином було споруджено вігвам, всередині якого палало вогнище. За кілька хвилин з вігваму долинули дикі крики червоношкірих.

Мокк піднімався сходами й відсвіжував у пам’яті інформацію про Інґе. Вернісажі, під час яких її прекрасне тіло було огорнуте самим оксамитом. Її коханці — представники усіх можливих професій, її еротизований образ, який не давав спати спокійним мешканцям Бреслау і її грубезна справа в картотеці архіву комісії з наркотиків, — усе це Мокк ретельно збирав у всіх закутках свого мозку, аби використати як зброю проти спритного суперника. Між поверхами нижче від дверей Інґе хтось стояв. Однією рукою радник сягнув по пістолет, другою запалив запальничку. Вогник освітив коридор. Мокк заховав старого вальтера до кишені, а вільну від його ваги руку подав чоловікові.

— Чудово, Майнерере, — видихнув Мокк. — Ви там, де й повинні бути.

Майнерер мовчки простягнув йому руку. У тиші зимового надвечір’я в сутінках сходової клітки чутні були жіночі стогони, яких не могли заглушити навіть крики індіанців. Ці звуки долинали з-за дверей Інґе Ґензеріх. До них додався голосний скрип пружин ліжка.

— Це мій небіж? — запитав Мокк. Не дочекавшись відповіді, він з турботою глянув на Майнерера. — Ви виглядаєте втомленим. Завтра ви вільні. Післязавтра прийдете до мене о восьмій на нараду… Ви добре впоралися із завданням. Я закриваю справу Ервіна Мокка. Віднині ви ведете з нами справу «календарного вбивці».

Не кажучи ані слова, Майнерер відвернувся й спустився сходами. Мокк і далі всміхався, думаючи про свого небожа, й прислухався далі. Минали хвилини, на сходах спалахувало світло, вбого одягнені мешканці будинку проходили повз Мокка, а один із них, старий залізничник, намагався його запитати, кого він тут шукає, але посвідчення поліцейського швидко вгамувало його цікавість. Жіночий голос кликав дітей додому, вечеряти, вигуки на подвір’ї втихли, замовкли стогони Інґе, не скреготіла більше помпа й гострильний верстат, не скрипіло ліжко, на якому Ервін Мокк ставав мужчиною.

Мокк натиснув на дзвоника й став чекати. Довго. Дуже довго. Врешті двері прочинилися, і Мокк побачив обличчя, яке часом снилося йому ночами як еринія, як докір сумління. Інґе знала, хто доводиться дядьком її новому коханцеві, отож Мокків візит не міг бути помилкою. Вона відчинила двері й увійшла до єдиної, як він пригадував, кімнати в цьому помешканні, залишаючи радника самого в темному передпокої. Мокк озирнувся навколо і з подивом помітив, що немає жодного мольберта. Він втягнув носом повітря й не відчув запаху фарб. Мокк здивувався ще більше, коли у величезній кімнаті, окрім страшенного безладу, не побачив нічого, що б свідчило про мистецьку професію господині помешкання. Ервін мовчки сидів на скрипучому ліжку, загорнувшись у простирадло, яке поволі ставало вологим від його поту.

— Як у вас тут гарно, пані Гензеріх, — мовив Мокк, сідаючи біля столу. Він ледве знайшов місце, щоб покласти лікті на всипаному недопалками столі. — Ви б не могли залишити нас на кілька хвилин удвох?

— Ні, — твердо заперечив Ервін. — Вона залишиться тут.

— Гаразд, — Мокк зняв пальто й капелюха. Оскільки покласти їх не було де, пальто він повісив собі на плече, а капелюха одяг на коліно. — То я скажу дуже коротко. У мене до тебе прохання. Не кидай гімназії. Ти один з кращих учнів. За кілька місяців випускні іспити. Склади їх і вивчай германістику чи ще щось, чого не сприймає твій батько…

— Але ж і ви цього теж не сприймаєте. Два чи три тижні тому ви за обідом сказали…

— Що сказав, те сказав, — розсердився Мокк. — І тепер про це шкодую. Я зовсім так не думав. Я хотів тобі про це сказати, коли забирав тебе з казино, але ти був надто п’яний.

— Вам важко здобутися на слово «пробач», — проказала Інґе. Мокк якусь мить дивився на неї, змагаючись зі своєю злістю, захопленням і бажанням принизити художницю. Врешті захоплення перемогло. Інґе була надто вродлива зі своїм розсипаним темним волоссям. Зрілий самець відчув запах теплої постелі, розпашілого тіла й повного задоволення. Він всміхнувся до неї і знову звернувся до Ервіна.

— Закінчи гімназію й склади іспити. Не хочеш жити з батьком, то живи в мене. Софі дуже тебе любить, — він підійшов до небожа й поплескав його по потилиці. — Вибач. — Він поставив на стіл пляшку з горілкою. — Випиймо разом за примирення.

Ервін відвернувся до вікна, аби приховати зворушення. Інґе приклала до вуст хусточку й закашлялась, а у її звернених до Мокка очах з’явилися сльози. Мокк дивився на неї, але думав не про неї, а про свої слова «Софі дуже тебе любить», про свою зустріч із дружиною: ось вони знову разом, його кабінет займає Ервін, Софі провідує його в кабінеті свого чоловіка…

— Дядьку, ви повинні й у неї попросити пробачення, — промовив Ервін.

Запанувала мовчанка. На подвір’ї розлігся пронизливий крик і грюкіт чобіт по втоптаному снігові. Хтось спіткнувся або посковзнувся на ковзанці й глухо впав у сніг. Мокк кинувся до вікна й напружив зір. Він нічого не побачив у слабкому світлі газових ліхтарів, окрім юрби, що зібралася навколо сараю. Мокк побіг. Від його стрибків загули дошки передпокою, загули дерев’яні сходи. Він вибіг на подвір’я й побіг ковзанкою. Опинився в натовпі й почав розпихати людей. Люди розступалися мовчки, наче закам’янілі. Мокк відштовхнув останнього чоловіка, що загороджував вхід до сараю. Той обернувся, розлючений. Мокк упізнав його, то був старий залізничник, якого він на сходах налякав посвідченням. На долівці сараю лежала пошарпана ковдра, з якої було збудовано вігвам. З-під ковдри видніли худі як палиці ноги в подертих рейтузах. Свіжі плями крові вкривали рейтузи й вочевидь завеликі черевики. Решту тіла прикривала ковдра. Біля тіла лежало відро й розсипані цукерки.

Мокк сперся на стіну сараю, відкрив рота й ловив губами снігові пластівці. Старий залізничник підійшов до нього й плюнув йому в обличчя.

— Де ти був, — спитав він, — коли вбивали цю дитину?

На подвір’я вбігло двадцятеро поліцейських у мундирах і шапках. Ними командував якийсь поліцмейстер із шаблею при боці. Поліцейські оточили сарай і натовп. Натовп стояв мовчки й дивився на вусаті обличчя стражів закону, на їхні кобури й високі шапки. Мокк усе ще спирався на стіну й відчував, як вологі сніжинки лоскочуть його під хірургічним корсетом. Він не підійшов до поліцейських, не показав посвідчення, він не хотів бути одним із них, прагнув бути залізничником, кравцем, експедитором.

На подвір’я увійшов Майнерер з кількома озброєними регулювальниками руху й ще якимось чоловіком, що тяг штатив фотоапарата. Він перетнув подвір’я навкіс і попрямував до кутка, звідки смерділо гноївкою. Там по всій висоті будинку тяглися маленькі, зафарбовані білою фарбою, віконця вбиралень. До найнижчої з них заходили просто з подвір’я, піднімаючись по кількох сходинках.

— Ось тут я його замкнув, — навіщось вказав пальцем Майнерер.

Регулювальники рушили у вказаному напрямку. Решта розстебнули кобури і з ворожістю дивилися на натовп, який грізно ворухнувся.

— Убити сучого сина! Люди! Убити цього сучого сина! — загарчав залізничник і кинувся на найближчого поліцейського. Той витяг пістолета й вистрілив у повітря. Натовп слухняно зупинився. Мокк відчув дрож у всьому тілі й заплющив очі. До нього прийшли усі трупи, що він їх колись бачив. Радник Ґайссен частував його сигарою, Ґельфрерт дмухав у валторну, Гоннефельдер кричав «Зіг хайль!», а Розмарі Бомбош зі спокусливою посмішкою піднімала сукню, показуючи худі стегна. У цьому похмурому сараї до нього підійшов його батько, розіклав інструменти й натяг якогось черевика на шевський копил. І тоді ворухнулася стара ковдра, що правила за індіанський вігвам. З-під неї виповзла дівчинка й приєдналася до решти вампірів. На її шиї був затягнутий в’язаний вовняний шалик, а в боці стирчав добре нагострений ніж.

Мокк накрив ковдрою тіло дівчинки й сягнув по пістолета. Зараз він не хотів бути ремісником або комівояжером. Не хотів бути стражем закону. Він прагнув бути катом.

Витяг з кишені поліційне посвідчення, проштовхався крізь натовп і побіг у бік вбиралень. Двоє регулювальників витягли з неї чоловіка, що був наручниками прикутий до гострильного верстата. Чоловік задубів від холоду, а його сині губи ворушилися, наче він проказував молитву. Його одяг — робочий фартух і комбінезон — були вкриті кров’ю. Поліцейські кинули його на землю. Скронею він ударився об верстат.

Майнерер стояв над зв’язаним убивцею. Фотограф відкрив затвор фотоапарата. Спалахнув стовп магнезії. Високо піднявши руки з пістолетом і посвідченням, Мокк підбіг до вбивці. Поліцейські слухняно розступилися. Радник став на коліна й приклав пістолет до вкритої кров’ю скроні. Тріск магнію. Усі дивилися. У цю мить Мокк побачив себе, позбавленого робити в поліції. Він зняв пістолет із запобіжника. І знову побачив себе як підсудного в залі суду, а потім у в’язниці, де на нього з радістю чекають усі, кого він будь-коли засадив за ґрати. Подумки почав повторювати Горацієве «Odi profanum vulgus».[55] Після кількох рядків заховав пістолет до кишені. Він нічого не бачив, нічого не відчував, окрім плювка старого залізничника, що замерзав у нього на скроні.

Бреслау,

четвер 22 грудня,

восьма година ранку

Спеціальне передріздвяне видання «Бреслауер Нойєсте Нахріхтен» від 22 грудня 1927 року, с. 1 — інтерв’ю з начальником Управління поліції Вільгельмом Кляйбемером:

Мокк відклав газету й довго вдивлявся в портрет свого батька, що висів на стіні. Швець міцно зціплював зуби й уважно дивився на фотографа. Мокк поставив батькові вельми складне запитання й негайно отримав відповідь. Вона була такою, як він і очікував.

Альфред Зоммербродт із великим задоволенням поглинав сніданок із двох не круто зварених яєць і дивився на дружину, що хазяйнувала на кухні. Із таким самим задоволенням від оглядав чисто вимиту кухню й свій поліційний мундир, що висів на вішалці біля кухонних дверей, які одночасно були виходом з їхнього маленького помешкання позаду велосипедної крамниці Штангена на Требніцер-штрасе. Зоммерброд радів, що за хвилину він одягне свого мундира, шинель, кашкет, до паска прикріпить палицю, яка зараз лежала на великому електролічильнику, і стане, як і щодня, на Требніцер-пляц, аби керувати рухом. Його дружина раділа значно менше.

— Ніколи не дадуть тобі спокою, — сказала вона злісно.

— Люба, сьогодні дуже напружений передсвятковий день, — мовив Зоммербродт і замислився. Він пив кавовий напій і поплескував гладкий зад дружини, роздумуючи, чи не встигне він перед виходом ще раз її вшанувати. Стукання у двері вибило йому з голови еротичні забаганки. Дружина відчинила, й тієї ж миті її штовхнули так, що вона сіла на стіл. Старенький стіл небезпечно захитався. Чашка з кавою підстрибнула, й кава вихлюпнулася на сорочку Зоммербродта. Той розлючено кинувся на двох прибульців, але дуло вальтера швидко змусило його втихомиритися. Обидва чоловіки мали обв’язані хустками обличчя. Один з них витяг наручники й запропонував пані Зоммербродт підійти до нього ближче. Коли вона це зробила, він прикував її до труби, що з’єднувала лічильник зі стіною. Поліцейського під дулом пістолета попросили зробити те саме. Його вагання швидко вщухло, коли вальтер з’явився також у руці другого чоловіка. За мить Зоммербродт стояв на колінах поруч із дружиною, прикутий до тієї самої труби. Перший нападник підсунув їм два стільці, а сам всівся на столі й почав безтурботно вимахувати ногами. Другий чоловік роздягся до білизни й натягнув на себе формені сорочку й кашкет. За мить він стягнув із Зоммербродта штани й натяг їх на свої худі стегна. Припасувавши палицю до паска, він вийшов із помешкання. Той, що залишився, підкинув дров у вогонь і поставив на конфорці великий чайник.

Бреслау,

четвер 22 грудня,

друга година пополудні

Біля в’язниці попереднього затримання на Шубрюкке зупинився великий новий «горх 303», з якого вийшло троє чоловіків. Вони увійшли в похмурий будинок, показали посвідчення охоронцеві й почали підніматися на другий поверх до кабінету чергового офіцера.

— Хто з вас професор Нісванд? — запитав черговий.

— Це я, — відказав сивуватий чоловік у яскравій краватці.

— Бачу, не лише я чергую перед святами, — всміхнувся черговий офіцер. — Якби якийсь із психів надумав…

— Вони хворі, а не психи, — сухо зауважив професор.

— А ви довірені особи начальника поліції Вільгельма Кляйбемера, — тон голосу офіцера свідчив, що зауваження Нісванда не справило на нього жодного враження. — Для супроводу в’язня під час перевезення, еге ж? Прошу показати наказ.

Двоє чоловіків кивнули. Один з них витяг із внутрішньої кишені піджака конверт і подав черговому. Той відкрив й неголосно прочитав:

— Таємна інструкція в справі перевезення в’язня Фріца Роберта для психіатричної експертизи… Ага, добре… Гаразд… Підпис, ф’ю-ф’ю-ф’ю… Сам начальник поліції Кляйбемер.

Черговий заховав інструкцію до шухляди письмового стола й підняв слухавку.

— Говорить Есмюллер, — буркнув він. — Негайно доставити Роберта до виходу С. Так. Дотримуватися особливої обережності. Так, чекатиме професор Нісванд, який огляне в’язня у своєму кабінеті на Айнбаум-штрасе. — Він замислено глянув на присутніх у кімнаті. — Панове, до восьмої години в’язень ваш.

Бреслау,

четвер 22 грудня,

пів на третю пополудні

У місті панувало сильне пожвавлення. Оскільки сніг не падав від учора, на дорогах було слизько. Заносило не лише машини, але й сани та екіпажі. У переповнених трамваях тіснилися мешканці Бреслау, обговорюючи високі передсвяткові ціни.

Восьмициліндровому «горху» ніяк не вдавалося набрати високої швидкості, і він їхав дуже повільно, точнісінько як інші автомобілі цього дня. Усередині було душно. Всі чоловіки, крім скутого наручниками в’язня, витирали запотілі шибки. Вони зупинилися на перехресті біля Одерського вокзалу. «Горх» стояв за великою вантажівкою з рекламою гумки «Wrigley», намальованою на брезенті. Така сама вантажівка сунула за «горхом». Поліцейський на перехресті подав знак, і машини рушили. Коли друга вантажівка проїхала перехрестя, поліцейський раптово змінив напрямок руху. Кілька машин різко загальмували. Якийсь водій у картатому кашкеті висунув голову крізь вікно й непривітно дивився на поліцейського. Обидві вантажівки з «горхом» між ними в’їхали під віадук. Інших машин там не було. Усі вже поїхали в бік Ружанського мосту. Перша вантажівка зупинилася. З неї вистрибнуло з десяток озброєних вальтерами чоловіків. Стільки ж так само озброєних вистрибнуло і з другої вантажівки й зупинилося за автомобілем. Ніхто з пасажирів автомобіля не ворухнувся. Всі мовчали. Рябий велетень підійшов до «горха», відчинив дверцята й схопив водія за комір уніформи. За мить водій опинився на бруківці. Пасажири опинилися там само. Усі, окрім в’язня, стояли біля машини. Люди з карабінами наказали їм залізти в першу вантажівку, і вони почали на неї видряпуватися. На віадуці загуркотів потяг. До автомобіля підійшов невисокий елегантно вдягнений чоловік з довгастим лисячим обличчям. Його супроводжував літній чоловік у кашкеті залізничника. Залізничник підійшов до автомобіля, нахилився, глянув на в’язня й кивнув елегантному чоловікові. Ніхто не промовив ані слова. Лише в’язень почав верещати. Його крик заглушив гуркіт потяга.

Бреслау,

четвер 22 грудня,

восьма година вечора

На трамвайній зупинці на Цвінгер-пляц стояли лише двоє пасажирів. Обидва ховали обличчя за піднятими комірами пальт і насунутими на очі капелюхами. Вищий креслив на свіжому снігові якісь карлючки й нахилявся до нижчого, який шепотів щось до нього, спинаючись навшпиньки. Сніг сипав навкоси, розтинаючи нечітку межу поміж чорним небом і територією, освітленою газовим ліхтарем. Вищий мовчки вислуховував швидкий звіт.

— Так, як ви й казали, пане раднику. Ми випустили двох нишпорок і цього коновала з дурки через дві години, коли все скінчилося…

— А що із цим регулювальником руху?

— Ми з моїми людьми поїхали до нього й звільнили його та його дружину. Одразу після завершення операції…

— Їх не надто сильно зв’язали?

— Трохи їм затерпли руки. А так все гаразд.

— Вірте, поїдеш зараз до нього, — вищий чоловік витяг із внутрішньої кишені сувій банкнот і вручив його своєму співрозмовникові, — залишиш їм кілька марок. Дай йому ці гроші й нічого не кажи, — він намалював на снігу знак нескінченності. — Ти добре впорався.

— Ви не хочете довідатися, що вони зробили з тією свинею?

— Вони? Вони були лише знаряддям у моїх руках.

Вірт заховав гроші й уважно глянув на радника.

— Це знаряддя трохи вийшло з-під вашого контролю.

Радник простягнув Віртові руку й рушив у бік Міського театру, чиє ледь розмите освітлення маячіло в сніговій імлі. Великі афіші, розвішані на стовпах, запрошували на Вагнерівського «Таннгейзера», дохід від продажу квитків з якого призначався на доброчинні цілі. Поодинокі запізнілі глядачі виходили із саней та автомобілів, поширюючи аромати парфумерного магазину. Радник купив квитка в партер й увійшов до освітленого вестибюля, оздобленого барочною позолотою. Потужні звуки увертюри, незважаючи на свою силу, присипляли товстого гардеробника. З півхвилини послухавши його хропіння, Мокк поторсав його за плече, повертаючи до дійсності. Залишивши в гардеробі засніжене пальто й капелюха, він, постукуючи паличкою, піднявся сходами на другий поверх. Відшукавши ложу номер 12, він легенько натиснув на клямку. Звуки ріжків відтворювали морський пейзаж. У ложі сидів кримінальний директор Мюльгауз, який здригнувся, коли радник сів біля нього. Скрипки зображували купання наяд.

— Тут нас ніхто не почує, Мокку, — сказав Мюльгауз і перевів подих, наче збираючись підхопити хор сирен «Naht euch dem Strande». — Ви знаєте, що Геншер з Четвертого відділу бачив сьогодні ваше фото, на якому ви приклали пістолет до голови Роберта? Вам відомо, що ви головний підозрюваний в організації самосуду над цим нещасним, що страждав на роздвоєння особистості?

Смички витинали безжально, з хірургічною точністю. Труби гули на глибокому чорному фоні басів. І тоді Венера почала спокушати Таннгейзера.

— Дякую за пересторогу, — сказав Мокк.

— Застерегти можна від чогось, чого можна уникнути. А я отримав від начальника поліції Кляйбемера наказ відсторонити вас від виконання обов’язків доти, доки Четвертий відділ завершить слідство в справі самосуду над Робертом, у скоєнні якою вас підозрює Геншер. Це не застереження, це кінець вашої кар’єри.

— Це був би кінець, якби Четвертий відділ довів, що я мав із самосудом щось спільне. А я від самого початку підживлю їхні надії. Скажу, що мене тішить сумний кінець Роберта.

— Ви зовсім не заперечуєте, що маєте із цим щось спільне. Ви лише сумніваєтеся, що проти вас знайдуться докази. Мені ви вже призналися, — горлав Мюльгауз, але його голос вторував арії Таннгейзера «Dir töne Lob». — До дідька, цей чоловік міг бути невинним. Убивав не він, а його хвороба! Ви це розумієте, ідіоте ви такий?

— Якщо й так… — тихий голос Мокка дуже виразно долинав крізь сумні звіряння знехтуваної Таннгейзером Венери, — то він був важко хворий, просто-таки смертельно хворий. Хіба можна дивуватися, що смертельно хвора людина вмирає? Хвороба вбила одних, потім убила і його.

Мюльгауз мовчав, а Венера й далі звинувачувала невдячного коханця.

Бреслау,

четвер 22 грудня,

пів на десяту вечора

Бреславське вишукане товариство юрмилося у фойє, випускало дим, пахло парфумами й рясно пітніло. Дами помахували павиними перами й впивалися цим юрмищем, замінником новорічного балу, якого вони вже ніяк не могли дочекатися. Чоловіки мляво обговорювали наближення свят, пожвавлення торгівлі й збільшення витрат. Пташине щебетання панночок супроводжувалося інтелектуальними зморшками на чолах молодиків, які мали свідчити про свідоме розуміння щойно побаченої інтерпретації Ваґнера.