Кінець світу в Бреслау

Мокк витяг з портсигара цигарку «Арістон», розламав її навпіл і вклав до мундштука. Цієї миті в чиїхось пальцях спалахнув жовтий вогник і лизнув пошарпаний край цигарки.

— Доброго вечора, докторе Гартнер, — Мокк затягся димом. — Спасибі за вогника. Я й не знав, що ви любите Ваґнера.

— Нам треба поговорити в якомусь тихому місці, — сивувате волосся Лео Гартнера настовбурчилося, підсвідомо виражаючи пересторогу. У його поведінці відчувалося щось незвичне.

Мокк із розумінням кивнув головою і, заглибившись у юрбу меломанів, легенькими доторками почав торувати в ній дорогу. За ним поспішив Гартнер. Мокк вийшов у коридор і рушив до дверей, позначених золотим трикутником. Якийсь низенький дідок із зусиллями дзюркав у пісуар. Радник увійшов до однієї з кабінок, опустив кришку унітаза й сів на неї. Курячи цигарку, він чув такі самі звуки в кабінці поруч. Пролунав гонг, який, незважаючи на всю свою гучність, не зміг заглушити полегшеного зітхання старенького. Нарешті двері клацнули. Мокк і Гартнер стояли поруч, критично оцінюючи свої відображення у великому дзеркалі. Мокк повідчиняв усі кабінки, а тоді заблокував двері вбиральні своєю паличкою.

— У моїй групі експертів, — тихо проказав Гартнер, — є убивця.

— Продовжуйте, — Мокк наперед знав, що буде зараз: низка запитань і відповідей, своєрідний стиль розповіді доктора Гартнера, якого неможливо примусити розповідати швидше.

— Кого в моїй групі я підозрюю і чому? — Гартнер не розчарував Мокка. — Дільзен, — радник дмухнув у мундштук, і цигарка сипнула іскрами на дзеркало, — оскільки він працює в Міському архіві і є членом «Бреславського товариства парапсихічних досліджень» та Гоккерманн, який читав ту ж книжку, що й Ґельфрерт, підписуючись у реєстрі прізвищами славних учених мужів, портрети яких прикрашали Леопольдівську залу місцевого університету… Атож. Яким часовим періодом обмежуються дослідження моїх людей? Час обмежується двома-трьома століттями… Не про те йдеться. Я неправильно ставлю запитання. Які дати ми досліджуємо? Від останнього вбивства, тобто від 9 грудня до кінця року… Так. Щоб швидше встановити дату наступного вбивства. І що ми встановили? Що наступне вбивство станеться у святвечір, на Антонієн-штрасе, 27. Ми будемо там і схопимо цю падлюку. Ви встановили навіть годину!.. Боюся, що невдовзі буде скоєно вбивство, — Гартнер заходився доводити свою тезу. — Учора ввечері до мене зателефонував архіваріус із Міського архіву. Мої люди щодня після роботи повертають справи й книжки, які вони вивчали цього дня. Архіваріус особисто приходить до нас на Ноймаркт. Виявилося, що бракує однієї справи за номером 4536. Ця справа — це без сумніву протокол якогось процесу, бо справи за номерами 4500–4555 — це справи, які закінчилися процесами. Хтось із експертів викрав її.

— Ви повинні були негайно після виявлення крадіжки затримати всіх ваших людей, викликати поліцію й ретельно їх обшукати, — підсумував Мокк.

— Я б так і зробив, якби архіваріус встановив це раніше. Але він не переглядав справи в ратуші. Він встановив це лише в архіві, розкладаючи справи на місця.

Мокк підійшов до умивальника, відкрив кран і підсунув голову під струмінь води. За хвилину витяг голову й відчув, як приємні холодні струмочки стікають йому за корсет. Тоді повільно підійшов до Гартнера й міцно схопив його за плечі.

— Ми його знайшли, Гартнере, — гукнув він і дико зареготав. — Нарешті знайшли! Це хтось із ваших людей! Досить, якщо ми за ними стежитимемо… А якщо це не допоможе, я кожного з них допитаю… А найдокладніше — Дільзена й Гоккерманна.

— Справи повинні стосуватися періоду від 19 грудня, — повільно мовив Гартнер. — Тобто вбивство мало бути скоєне від 19 до 24 грудня. Адже ви самі викрили цю часову градацію. Жертв чергових убивств знаходять чимраз швидше. Отже, слід очікувати вже зараз, а ви повинні того ж таки дня знайти тіло. Того самого, що й на листку з календаря. Не можете знайти тіло з листком, скажімо, від 12 грудня, завтра, тобто 23 грудня, — Гартнер щиро розсміявся. — Атож, тепер ваша радість мені зрозуміла. Адже від учора всіх моїх експертів, особливо Гоккерманна й Дільзена, супроводжує янгол-охоронець з вашого відділу. Убивцю буде схоплено на гарячому.

Мокк мовчав. Учора, довідавшись, що вбивство станеться на святвечір, він звільнив усіх своїх людей від пообіднього стеження за підозрюваними. Він вийшов із вбиральні, попрощався з Гартнером і побіг до гардеробу. Удруге того вечора розбудив гладкого гардеробника й швидко одягнувся. Надягаючи капелюха, він відчув, як щось стиснуло його скроню. З-за стрічки, якою всередині було обшито капелюх, він витяг маленьку прямокутну коробочку від цигарок «Салем». Останнім часом він поводився дивно: вішався в туалеті, не вживав алкоголю, плазував і просив у молокососа пробачення, на власний розсуд призначав покарання. Але ніколи в житті він не купував ментолових цигарок. Він натяг рукавички, потрусив коробочкою й почув шелест паперу. Відкрив коробочку й витяг з неї маленьку білу візитку: «Доктор Адольф Пінцгоффер, адвокат. Тірґартен-штрасе, 32, тел. 34–21». На звороті було старанно виведено: «Я знову це зробив. Парова лазня на Цвінґер-штрасе».

Бреслау,

четвер 22 грудня,

за чверть одинадцята вечора

Цієї пори в купальнях на Цвінґер-штрасе перебували лише чоловіки, спраглі власного товариства. Вони стояли попід стінами, дехто загорнувшись у рушники, інші напіводягнені, деякі, готові до виходу, обвіювалися вологими від поту котелками. Та ніхто не міг вийти з будинку, бо вихід закривав товстий поліцейський, чия постать заповнювала собою весь маленький коридорчик, що вів до ванних кімнат. Повз нього насилу протиснувся радник Мокк. Він повільно рушив у бік служника, який вказав рукою на відчинені двері.

Доктор Адольф Пінцгоффер від шиї до п’ят був щільно обв’язаний шорсткою мотузкою. Він виглядав так, наче хтось увіпхав його в мотузяний кокон. Найпевніше кокон починався від шиї, бо вільний кінець мотузки було кілька разів протягнуто між ступнями та якимось складним вузлом прив’язано до ручки душової установки. Тіло доктора Адольфа Пінцгоффера у вертикальному положенні утримувала мотузка, прив’язана до ніг, а голова трупа, оточена віночком із плаваючого волосся, опинилася в пооббиваному відрі аж по шию. Відро стояло у ванній під самою сіткою душу, з якого текла гаряча вода. Вона спливала тілом, розігріваючи його par exellence[57] до червоності, наповнюючи відро й ванну. У відрі плавав слоїчок, прив’язаний до шиї жертви, а в ньому маленький листок.

Останнє відкриття аніскільки не здивувало Мокка. Він підійшов до ванни і крізь пару, що піднімалася від попареної шкіри, побачив, що вона майже повна — ванну було заткнуто чопиком. Він закрив воду й глянув на служника, який весь час ковтав слину.

— Як довго наповнюється ванна? Коли вода починає виливатися?

— Хіба я знаю? — видушив із себе хлопець, якого помітно нудило. — Може, хвилин із двадцять, півгодини…

Бреслау,

четвер 22 грудня,

північ

Мокк сидів на краю ванни в пальті та капелюсі й вдивлявся в кахлі підлоги. Він чув, як у сусідній ванній кімнаті техніки консервують сліди, як встановлюють металеві таблички біля важливих деталей злочину. Він чув тріск спалахів магнію й біганину сотень ніг коридором. Раптом безладне, здавалося, тупотіння, стало якимось упорядкованим. Почулися спокійні, важкі кроки підбитих металом підборів, які своїм урочистим брязкотом заглушували все навколо. Їх супроводжував зловісний свист хворих бронхів. Урочисті кроки зупинилися під дверима ванної, у якій сидів Мокк.

— Griiss Gott,[58] Мокку, — глибокий голос пасував до звуку кроків. — Так кажуть у нас у Мюнхені.

— Доброго вечора, пане начальнику поліції, — Мокк підвівся з ванни.

Вільгельм Кляйбемер був одягнений небуденно. Напевне, повертався з опери. Він кинув оком довкола й здригнувся від огиди, побачивши таргана, що прудко біг по стіні.

— Вам дивно, Мокку, що я тут роблю, — носаком черевика він роздушив таргана, — замість того, щоб спати. Це ви останнім часом не даєте мені спати спокійно. Але довго це не триватиме. До кінця року. Лише до кінця року.

Мокк не озвався жодним словом. Він зняв пальто й повісив його на плече.

— Я даю вам час до кінця року, — залунав астматичний свист. — Якщо до кінця року ви не схопите «убивцю з календаря», ваше місце займе Ґустав Майнерер, герой, який заарештував педофіла. Бреслау потребує таких героїв. А не донкіхотів, Мокку. Не донкіхотів.

Свічка, що горіла посеред круглого столу, вихоплювала з темряви лише зосереджені обличчя й заплющені повіки людей, що сиділи навколо. Вони тримали над столом розчепірені долоні, що торкалися великими пальцями, а кожен мізинець торкався мізинного пальця сусіда. На столі нерухомо стояло порцелянове блюдечко. Літня пані раптом розплющила очі й вигукнула:

— Духу, сповісти нам про свій прихід!

Свічка згасла. Жах охопив присутніх. Та це був не дух. Від різко відчинених дверей потягло протягом, якого не витримав слабенький пломінець. Почулося клацання. Клацання вимикача. Безжальне електричне світло позбавило присутніх зосередженого вигляду, оголило зморшки й синці під очима. Воно виявилося так само безжальним і для двох неголених чоловіків, що стояли у дверях кімнати. Біля них дріботіла перелякана служниця.

— Кримінальна поліція, — позіхнув один із прибульців. — Хто з вас власник помешкання, викладач гімназії Еріх Гоккерманн?

До наріжного будинку з вивіскою «Сиротинець Шіффке» на Цвінґер-штрасе, 4 під’їхав чорний «адлер». Його злегка заносило на втоптаному снігу, і тому припаркували його навскоси, майже впоперек вулиці. З «адлера» вийшло двійко чоловіків, іще двоє залишилися всередині. Одному з них, вочевидь, бракувало місця між шибкою й масивним плечем сусіда. Ті, що вийшли, підійшли до дверей і голосно постукали. Із середини не долинав жоден звук. Один з чоловіків відступив на кілька кроків, задер голову й уважно спостерігав, як у вікнах запалюється світло. Другий повернувся до дверей спиною й тричі грюкнув у них ногою. За загратованою шибкою з’явилося перелякане обличчя літньої жінки в чепчику. Той, що грюкав ногами, приклав до шибки своє посвідчення. Воно подіяло як ключ.

— Як ви можете, — нарікала жінка, чиє вбрання свідчило, що вона ще не лягала. — Це ж сиротинець. Ви розбудите наших дітей!

— Вільгельм Дільзен тут? — пролунало різке запитання.

— Так, — проказала жінка. — Він допомагає пасторові Фодорффові прикрашати ялинки.

Анітрохи не здивувавшись, чоловіки увійшли досередини.

Бреслау,

п’ятниця 23 грудня,

чверть по другій уночі

«Адлер» зупинився на порожній о цій порі Офенер-штрасе біля брами із бляшаною вивіскою «Вірт & К°. Транспорт і супровід». У брамі відсунули засув — і за мить залізні ворота розчинилися настіж. «Адлер» звернув і в’їхав на маленьке бруковане подвір’я. Зупинившись на мить, він знову рушив, звернув ліворуч за високий цегляний мур і зупинився перед триповерховим будинком, який виглядав як склад. Двом пасажирам у наручниках цей будинок видався в’язницею.

Бреслау,

п’ятниця 23 грудня,

десята година ранку

На складі, що належав фірмі «Вірт & К°.», одне із приміщень використовувалося рідко. Переважно там було холодно й порожньо. Зрештою, нікого із працівників це не дивувало. Навіть якби їх мучила цікавість, навіщо їхній шеф та його невідлучний охоронець використовують це приміщення, ніхто не насмілився б запитати про це. Працівники фірми цінували добре оплачувану роботу, а принцип ні про що не запитувати вони добре засвоїли, провівши довгі роки у в’язниці.

Цього зимового передсвяткового ранку приміщення не було порожнім. У ньому перебувало шестеро людей. Кляйнфельд, Елерс та Майнерер були одягнені в гумові фартухи, а на їхніх пальцях блищали кастети. Вони сиділи на перекинутих ящиках, тупали від холоду ногами по слизькій від мастила долівці й курили цигарки, придивляючись до Мокка, який походжав навколо двох чоловіків у наручниках. Ці чоловіки були роздягнені до спіднього. Такий одяг негативно впливав на їхній кровообіг за нульової температури. Через півгодини Мокк відчув, що в поведінці чоловіків сталися якісь зміни. Дільзен дрижав і щомиті нахилявся, аби подмухати на зап’ястки, на яких наручники залишили темні смуги. Радник був упевнений, що Дільзен уже готовий до розмови, а Гоккерманн — ні. На відміну від свого товариша, гімназійний вчитель дивився на поліцейського, не змигнувши й оком. На його посинілому від холоду обличчі весь час утримувалася зневажлива посмішка. Але не це дратувало Мокка найдужче. Він не міг збагнути, чому Гоккерманн не дрижить. Поки що він намагався опанувати свій гнів. Він добре розумів, що він буде потрібний йому трохи згодом.

— Ну що ж, панове, — лагідно мовив він, — я розумію, що вам холодно. Тому пропоную невеличкий розігрів.

Він припинив ходити навколо ув’язнених і рушив у куток приміщення. Підніс руку й торкнувся рейки, що виступала зі стіни. Це була рейка ручного важеля, яка сполучала дві протилежні стіни. Трохи скривившись. Мокк повісив капелюха на заіржавілій віконній клямці. Зняв пальто, дбайливо вивернув його підкладкою догори, аби не забруднити, і повісив на рейці. Подбавши так про свій одяг, він спритно підскочив і вхопився за рейку. Якусь мить висів непорушно, а тоді підтягнувся на ній п’ять разів, аж жили набрякли на чолі. Люди Мокка згасили посмішки, на відміну від Гоккерманна, який голосно тішився. Мокк також засміявся.

— Не той уже вік, пане Гоккерманн, — весело пояснив він. — Колись я міг підтягнутися двадцять разів. Під час війни мені довелося вилізти з пересохлого колодязя, у який я випадково впав, втікаючи від козаків. І знаєте, що? Мені вдалося! Я був у безвихідній ситуації.

Мокк підійшов до в’язнів і присів біля них навпочіпки. Ретельно оглянув і помацав їхні плечі й м’язи, наче работорговець. Результати його не задовольнили.

— Зараз ви теж у безвихідній ситуації, — тихо сказав він. — Мороз, а ви в самих кальсонах. Замерзнете на смерть. Хіба що зробите так, як щойно я, але в кілька разів більше.

Ув’язнені мовчали, а в їхніх очах з’явився подив.

— Так, так. Розігрієтеся, якщо кожен з вас підтягнеться двадцять разів. А тоді я вас заберу назад до вашого теплого льоху. Там трохи смердить, зате тепло, — Мокк голосно засміявся. — Від смороду ще ніхто не вмер. Ну що, готові?

— Ви, певне, збожеволіли, — голос Гоккерманна став серйозним. — Як ви смієте нас тут тримати? Ви що, садист?

Мокк підвівся й пішов до рейки. Одяг пальто, а тоді став поправляти криси капелюха.

— Ходімо, — сказав він своїм людям. — Завтра святвечір. Випиймо чогось, а ці панове нехай подумають до вечора. А тоді зустрінемося знову.

— Пане офіцере! — гукнув Дільзен. Його круглий живіт дещо виступав над зав’язками кальсонів. Вузькі плечі були запалі, а на руках не було й знаку біцепсів. — Я не підтягнуся двадцять разів, але мені не хочеться вмирати тут від холоду!

— Ul desint vires lamen est laudanda voluntas,[59] — сказав Мокк.

— Гаразд, — Дільзен зацокотів зубами. — Я спробую.

— Майнерере, зніми з нього наручники!

Звільнений від наручників Дільзен довго розтирав долоні й зап’ястки. Тоді почав підстрибувати й ляскати себе по животі й спині.

— Готовий? — спитав Мокк.

Дільзен кивнув головою й підійшов до рейки. Підстрибнув і за мить вхопився руками за заіржавілу залізяку. Але вже наступної миті Дільзен упав. Засичавши від болю, він став розтирати ногу. Накульгуючи, знову підійшов до рейки, спробував підстрибнути, але тільки жалюгідно сіпнувся.

— Я не можу, я вивихнув ногу, — заскиглив він.

Мокк підійшов до ув’язненого, підхопив його за пояс і спробував підняти. Тіло Дільзена, невважаючи на холод, було вкрите потом.

— Хапайся, — наказав Мокк, кривлячись від огиди. — Швидко!

Дільзен вхопився руками за рейку й намагався підтягнутися. При цьому він вимахував ногами, наче хотів на щось спертися. Мокк гидливо витирав носовичком Дільзенів піт зі свого обличчя. Тоді підійшов до нього й уважно глянув на його слабенькі м’язи. Дільзен підтягувався повільно й опадав. Коли його підборіддя сягнуло перекладини, він розціпив руки й упав. Завивши від болю, він тримався за вивихнуту кісточку.

— Не можу, — прошепотів він.

— От бачите, Дільзене, — Мокк викинув носовичка в куток. — Овідій мав рацію. Я хвалю вас за вашу волю до боротьби і в нагороду посаджу вас у нормальну поліцейську камеру. Там ми з вами можемо досхочу погомоніти про кримінальну історію нашого міста. Атож, там, у теплі, ви проведете свята, — він глянув на своїх людей. — Ви чули, Елерсе?

Той кивнув, зняв гумового фартуха й заховав кастет у кишеню, а тоді кинув Дільзенові його одяг.

— Одягайся, — буркнув до нього. — Підеш зі мною.

Мокк повернувся до Гоккерманна.

— А ти, напевне, сильніший від свого товариша, — звернувся він до нього. — Покажи, на що ти здатен, і теж опинишся в теплій камері.

— Я не дозволю себе принижувати ти сучий сину, — ці слова Гоккерманн сказав звичайним голосом. Без емоцій, без цокотіння зубами.

Якусь мить Мокк дивився йому в очі, а тоді повернувся до решти поліцейських.

— Дамо йому можливість подумати над своїми манерами. Ганьба, коли так висловлюється вчитель гімназії!

Мокк вийшов із приміщення в темний коридор, де темряву ледь-ледь розсіював брудний ліхтар. За ним вийшли Кляйнфельд і Майнерер. Побачивши їх, якийсь чоловік підвівся зі стільця й почав поплескувати себе по боках.

— Та й холодно ж! — мовив він.

— Стережіть його добре, — Мокк вручив йому кілька монет. — Ось вам на пляшку, щоб розігрітися. Ваш шеф теж про вас не забуде.

— Та я не те, щоб… Так, аби щось сказати…

— Пусте. Заходьте до нього час від часу й не дайте йому втратити свідомість.

Вони сіли в «адлер». Заводячи двигун, Мокк бачив у дзеркалі здивовані обличчя Кляйнфельда й Майнерера. Авто повільно рушило подвір’ям.

— Що ви так на мене дивитеся? Чи ви завжди, коли вас хтось обізве сучим сином, даєте йому по голові?

— Та ні, не про те йдеться, — мовив Кляйнфельд, трохи помовчавши. — Але навіщо ви звеліли їм підтягуватися?

Мокк зупинив машину перед шлагбаумом, який відділяв Офенер-штрасе від Віртових складів.

— Що це з вами? — Мокк різко в’їхав на занесену снігом дорогу, і його злегка занесло. Він зупинив авто посеред дороги і, незважаючи на шалений дзвінок трамваю, вдивлявся в обличчя своїх підлеглих. — Ви що, вже не здатні думати ні про що, окрім свят? Гоннефельдера, Ґайссена і цього останнього… Ну, як там його?.. Ага, Пінцгоффера… Так, Пінцгоффера. Їх убив хтось дуже сильний. Порізати чоловіка на шматки й повісити за ногу на люстрі або душовій установці може тільки хтось дуже сильний, хто може підтягнутися двадцять разів на перекладині. Вам так не здається?

Бреслау,

п'ятниця 23 грудня,

полудень

За круглим столом, за яким минулої ночі учасники спіритичного сеансу утворювали магічне коло, тепер сидів Мокк. Навколо нього, на підлозі, стільцях, полицях, усюди, де тільки можна, валялися картонні течки, зав’язані стрічечками. На течках були намальовані різні кабалістичні й окультні знаки. На деяких були символи планет та їхніх систем або короткі написи староєврейською. Течки були напхані пожовклими аркушами або невеликими картками. Останні були вкриті каліграфічним почерком, а їхній зміст був виведений червоним чорнилом угорі картки. Мокк витяг з кишені й протер рідко вживане ним пенсне, й дослухаючись до голосів, що долинали з інших приміщень, які сантиметр за сантиметром обшуковували Кляйнфельд, Елерс, Майнерер і недавно прибулий Райнерт. Він струснув головою й знову почав переглядати нотатки й картки. Це були типові наукові матеріали, які стосувалися історії Бреслау. Моккові не давало спокою запитання: навіщо Гоккерманн зашифрував написи на течках, якщо їхній вміст не був таємницею? Чому він не впорядковував своїх матеріалів звичайним чином, просто пишучи вгорі й на корінці течки, що в ній знаходиться? Єдиним поясненням, яке спало Моккові на думку, була екстравагантність ученого. Впоравшись таким чином з надокучливою думкою, Мокк заглибився в читання матеріалів. Він перебирав нотатки про ярмарки з польською худобою на Олбіні в чотирнадцятому столітті, про бунти сезонних робітників у п’ятнадцятому столітті, про перші протестантські меси священика Яна Гесса, про сплюндрування могили Влостовичів п’яними виродками в 1529 році… Врешті він відчув, що безсонна ніч вимагає повернення боргу. Він заплющив очі й побачив сцену на перекладині з холодному складському приміщенні. Струсивши із себе сонливість, Мокк зав’язав стрічечки десятої переглянутої нині течки й налитими кров’ю очима глянув на стоси, що лежали на столі й навколо нього. Він підвівся й почав їх рахувати. Та швидко терпіння йому урвалося, і він максимально спростив метод: рахував приблизно по десять течок. За кілька хвилин він уже знав: їх було близько чотирьох сотень. Мокк зітхнув і почав переглядати нотатки, які лежали перед ним. Із них він довідався, що у вісімнадцятому столітті ув’язнених використовували для прибирання міста.

Бреслау,

п'ятниця 23 грудня,

четверта година пополудні

Моккові залишалося переглянути вміст іще десяти течок. З похмурим обличчям він розв’язав стрічечки і, відкривши чергову течку, вкриту вервечкою вигнутих гебрайських літер, приготувався до читання захопливих повідомлень про проблеми старости із села Мохбор під Бреслау, який не бажав сплачувати магістратові податку за рибу, спійману в річці Сленж. Завжди, коли він наближався до кінця якоїсь копіткої праці, з’являлася купа суб’єктивних та об’єктивних перешкод, які унеможливлювали йому закінчення справи. Та, що заважала йому сягнути по наступну течку, була об’єктивною. Сонливість напала на нього важко й рішуче. Як завжди, цьому передувало візуальне нагадування про події з недавнього минулого. Мокк побачив своїх людей, які виходять із квартири Гоккерманна, і почув власний голос: «Ідіть уже. Врешті-решт, зараз свята. Я сам перегляну ці течки». Він бачив вдячні обличчя поліцейських і чув протести Кляйнфельда: «Я залишусь і допоможу вам, пане раднику. У мене жодних свят немає, а в гімназії я добре знав латину й можу все це прочитати». У вуха йому вдарив власний сміх: «А як латиною „убивство“?» — «Здається, homicidium…» — Кляйнфельд не забарився з відповіддю. Мокк поклав руку на сторінку, а тоді сперся на неї.

Homicidium — лунало у нього в голові. Він покліпав очима й відчув новий поштовх. Він уже не тільки чув це слово, він умить його побачив. Розплющив очі. На віддалі п'яти сантиметрів від очей лежав пожовклий аркушик грубого паперу, а на ньому старомодним каліграфічним почерком було написано Homicidium Gnosi Dni Raphaelis Thomae in balneario pedibus suspensi die prima post festivitatem S. Thomae Apostoli AD MDCLXXXV. Над латинським текстом видніла печатка із чотирма цифрами «4536».

— Убивство Рафаеля Томе, — пробурмотів він до себе. — Що це за скорочення Gnosi і Dni? Отже, «убивство якогось там Рафаеля Томе, повішеного в лазні за ноги за два дні до святвечора 1685 року».

Мокк відчув, як кров ударила йому в голову. Він рвучко підвівся, перевертаючи важкий стілець. Оминувши стіл, він кинувся до передпокою. Схопився за слухавку бакелітового телефонного апарата й набрав номер Гартнера.

— Який номер був на вкраденій експертом справі? — закричав він. Минали секунди. — Повторіть, будь ласка, — мовив він, коли Гартнер врешті озвався. — Так, записую… 4536.

Бреслау,

п'ятниця 23 грудня,

пів на п'яту пополудні

«Адлер» дуже повільно в’їхав на подвір’я експедиторської фірми «Вірт & К°.». Мокк вийшов з машини й побачив біля шлагбаума власника фірми. Той щось вигукував і махав рукою, відкриваючи двері до канцелярії. Якусь хвилину Мокк стояв у заскленому приміщенні, струшуючи з пальта й капелюха мокрий сніг.

— Пане Мокк, — Вірт, схоже, був чимось дуже заклопотаний. — Мій працівник не знає, що з тим вашим голяком робити. Ви йому наказали не випускати того зі складу. А він покликав мого працівника, схопився руками за перекладину й підтягнувся двадцять разів…

— У наручниках? — перебив його Мокк.

— Так, у наручниках. А тоді хотів, аби його знову забрали в той підвал, де він сидів. Мій працівник махнув на нього рукою, але він так верещав, що мусив дістати по морді. А діставши, знову стрибнув до перекладини й знову підтягувався. Як мавпа, пане Мокку! А тоді верещав, щоб його пустили до тієї камери, бо ви так обіцяли. Разів із двадцять підтягнувся… Знову дістав по морді, але марно. Він знову верещить. Це якийсь ненормальний, пане Мокку…

— Бачиш, Вірте, — засміявся Мокк, — чого тільки людина не зробить, аби опинитися в кращих умовах? Підтягується в наручниках на перекладині. Добре. Бачиш, як він прагне опинитися в теплій камері? Така рішучість заслуговує на винагороду. Зачини його в тому підвалі, кинь йому трохи дров і вугілля, нехай собі запалить у буржуйці й проведе свята в теплі, — Мокк витяг з кишені зім’яту купюру. — Купи йому за це трохи хліба й ковбаси. Найдешевшої. Я по святах прийду й гарненько його допитаю.

— А хто його стерегтиме? Ви ж знаєте, мої працівники мають родини…

— Атож, Вірте. Вони люди сімейні й зразкові громадяни, — Мокк погладив стародрук сімнадцятого сторіччя, що його він тримав за пазухою. — Ніхто його не стерегтиме. А ключ буде в мене, — він дружньо поплескав Вірта по плечу. — Веселих свят, Вірте! Адже завтра святвечір.

Бреслау,

п'ятниця 23 грудня,

п’ята година пополудні

У помешканні Інґе Ґензеріх панував жахливий безлад. Дві ширми, що стояли посеред кімнати, були завалені сукнями, комбінаціями й панчохами. На столі була гора брудних тарілок з рештками їжі. Під столом і на буфеті стояли порожні пляшки від вина. На підвіконні, над яким на одній защіпці висіла фіранка, лежали запилюжені газети й журнали. Посеред кімнати, біля печі, об яку хтось розтрощив гітару, стояло залізне ліжко, на якому спав Ервін Мокк.

Його дядько зачинив вхідні двері й роззирнувся навколо, бридливо морщачись. Тоді підійшов до сплячого і щосили поторсав його за плече. Ервін розплющив очі й закрив їх ізнову, а тоді сховав голову під ковдру без підодіяльника. Мокк відчув, що від небожа тхне кислим винним смородом. Він сів у кріслі, спершу скинувши з нього безформне покривало, витяг з кишені пружинного ножа, розкрив його й почухав ним потилицю під корсетом. Тоді скрутив цигарку зі світлого тютюну «Джорджія», закурив і став дивитися на вкрите ковдрою тіло Ервіна. Той почав крутитися й нарешті висунув з-під ковдри розкуйовджену голову.

— Перепрошую, дядечку, що я вас так приймаю, але… — він насилу говорив, важко видушуючи слова крізь пересохле горло. — У нас вчора були гості, які пішли допіру під ранок…

— А де Інґе? — перебив його Мокк.

— У майстерні, — відказав Ервін. — Працює…

Мокк подумав про своє порожнє помешкання, без Софі, Адальберта й Марти, які поїхали до родичів під Стшегом, навіть без пса Арґоса, якого вони великодушно взяли із собою, аби пан радник не мав клопоту. Мокк уявив собі завтрашню святу вечерю: ось він сидить сам за великим столом і відкраює шматки печеної гуски, ось запалює свічки на ялинці, ось він, п’яний, колядує так голосно, що доктор Фріц Пачковський, який живе над ним, грюкає палицею по підлозі, ось він із пляшкою горілки втупився в телефонний диск. Він не хотів, аби його передбачення здійснилися, прагнув накладати шматки коропа на Ервінову тарілку, пити горілку й колядувати з ним разом. Тому зараз йому довелося погамувати свій гнів із приводу небожевого пияцтва, із приводу барлогу, в якому він жив і який прибирали нові коханці бреславської femme fatale,[60] із приводу його триденної відсутності в гімназії та із приводу його безпорадності, якій ніхто не міг зарадити.

— Запрошую тебе… вас, — виправився Мокк, — до мене на святу вечерю. Родина повинна зустрічати свята разом…

Ервін сів на ліжку, глянув на стіл і сягнув по склянку з рештками води. Всупереч Мокковим сподіванням, він її не випив, а вилив собі на долоню й пригладив волосся, що стирчало на всі боки.

— Дуже вам дякую, дядьку, — він намагався говорити чітко, — але свята я проведу з Інґе. А вона до вас не прийде. Хіба що ви її перепросите за ті минулі речі… А зараз вибачте… Мені треба до туалету…

Ервін загорнувся у потертий халат, який, на думку Мокка, був перехідним вбранням здобувачів звабливої художниці, й непевним кроком вийшов з кімнати. Радник підійшов до вікна й широко його відчинив. Зачудовано дослухався до хлюпотіння в ринвах дощу, який шмагав засніжені дахи. Із них спливали маленькі снігові лавини й спадали долі стилети бурульок. Тоді почув Ервінові кроки й озирнувся.

— Позавчора я запропонував тобі оселитися в мене, сьогодні запрошую на спільну вечерю, — повільно промовив Мокк. — Позавчора нам завадив педофіл. Сьогодні ти сам намагаєшся закінчити цю розмову, кажучи «Перепросіть Інґе» і виходячи до туалету. Ти не дочекався моєї відповіді, ти не хотів її чути, бо сподівався, що я ображусь і піду собі, і тоді ти із чистим сумлінням зустрінеш Різдво в брудній ямі, у брудному барлогові… — Мокк увіткнув цигарку в рештки оселедця, що розкладався на тарілці. — Ти завжди можеш на мене розраховувати, а чи можу я розраховувати на тебе?

Ервін встав і підійшов до дядька. Хотів його обійняти за шию, але стримався. У його очах зблиснули сльози. Та коли глянув Моккові за спину, сльози одразу висохли. Мокк обернувся й побачив Інґе. Вона стояла без капелюшка, а мокре від дощу чорне волосся прилипло до її обличчя. Вона стояла й дивилася на них, гарна, насмішкувата й п’яна.

— Дядьку, перепросіть її, — прошепотів Ервін.

— Перепросинам, — Мокк застібав пальто, — повинно передувати прохання про вибачення. Бо чого варті перепросини, яких не приймуть? Вони лише компрометують того, хто вибачається. А я в неї просити вибачення не буду, — Мокк поцілував Ервіна в обидві щоки. — Веселих свят, Ервіне, — він повернувся до Інґе. — Веселих свят, люба пані.

Не почувши відповіді Інґе, він вийшов з помешкання й зупинився в темному коридорі. У кишені намацав пляшку улюбленої горілки Франца. Він уже знав, як зустрічатиме Різдво.

Мокк стояв перед дзеркалом у ванній і з люттю дивися на хірургічний корсет, який заважав одягти метелика. Безпорадний, у свіжовипрасуваному служницею смокінгу, він силкувався причепити до сорочки якомога більшого комірця, який, опинившись поверх корсета, розстібався й стирчав. Мокк роздратовано сплюнув до умивальника й шмагонув комірцем об кахлі ванної. Тоді відкрив кран з теплою водою й обмив бритву від піни для гоління. Гаряча пара осідала на дзеркалі, наповнювала ванну й заважала Моккові дихати. Мокк закрив кран і вийшов з ванної.

Великий стіл у вітальні був застелений білою скатертиною. На столі стояли лише попільничка, дзбанок з кавою і ваза з різдвяним пряником. Мокк не витяг з комірчини жодної із приготованих Мартою страв. Він не був голодний. Учорашня ніч, проведена із шахівницею й пляшкою горілки, позбавила його апетиту. Він не радів, що знайшов серійного вбивцю. Не радів вихідному, який сам собі сьогодні призначив. Його тішив лише мороз, який під ранок скував калюжі й сніг, що пухким шаром укривав слизькі дороги.

Мокк байдуже сів до столу. По радіо лунала колядка «Тиха ніч», яка завжди його засмучувала. Думка про самотнє Різдво ще не заполонила його повністю. Він дивився на телефон і все ще вірив, що той задзеленчить. Думав про гарні жіночі руки, які десь далеко підносять слухавку й невпевнено кладуть її назад. Думав про слова вибачення, які телефонний дріт передавав би крізь тріскотняву й осудливе гудіння.

Телефон не дзвонив. Мокк пішов до свого кабінету й приніс звідти шахівницю й книжку «Шахові загадки» Юбербрандта. Розставив фігури й почав розігрувати партію Шмідт проти Гартлауба з 1899 року. Та пригадав, що він її уже розігрував минулої ночі й що жодних загадок там немає. Змахнув рукою, і фігури розсипалися по підлозі.

Мокк підвівся й обійшов стіл. Підійшов до ялинки й запалив усі свічки. Сів, налив собі кави й поколупав виделкою пряник. За мить приніс із кабінету останні течки, узяті з дому Гоккерманна. Відкривав їх по черзі й намагався переглядати їхній вміст. Він не міг сказати, що там було, але інстинктивно відчував, що там не було нічого важливого. Переглядаючи їх, відчував на собі іронічні погляди Гоккерманна й Інґе Ґензеріх, коли пояснював Ервінові, що вибачення є прелюдією до перепросин. За цю думку він схопився гарячково. Підвівся і з чашкою в руках рушив навколо столу.

«Я не можу просити в Інґе пробачення. А чи можу я просити пробачення в Софі?»

Він глянув на телефон, підійшов до нього, повернувся до столу, закурив цигарку й знову сів. Раптом встав і рвучко підніс слухавку. Майже наосліп набрав номер Мюльгауза.

— Доброго вечора, пане кримінальний директоре, — проказав він, почувши характерне пахкання люльки й протяжне «алло». — Я хотів би привітати вас і вашу родину зі святами й побажати всього найкращого.

— Дякую, взаємно, — почув він у відповідь і уявив собі, як його шеф дивиться на порожнє місце за столом, там, де довгі роки сидів його син Якоб.

— Пане кримінальний директоре, — Мокк відчув, як йому стискається горло, — я хотів би привітати з Різдвом мою дружину. Ви не могли б мені дати берлінський номер Кнюфера?

— Звичайно, зачекайте хвилинку… Ось він: 5436. Скажіть йому, щоб він мені подзвонив. Я про нього зовсім забув і не знаю, як він там…

Мокк подякував і поклав трубку. Горло стиснуло ще сильніше, коли він просив телефоніста з’єднати його з берлінським номером 5436. Тоді поклав слухавку й чекав, доки його з’єднають. Минали хвилини, він сидів і курив. Зі свічок на ялинці капав віск. Мокк втупився в телефонний апарат. За чверть години слухавка підстрибнула на важелях і пролунав різкий дзвінок. Мокк вичікував. Після третього дзвінка підняв трубку. Голос у трубці належав літній жінці, яка або плакала, або була п’яна.

— Добрий вечір, пані, — голосно закричав Мокк, — я колега Райнера Кнюфера, хотів би привітати його зі святами. Ви не могли б його покликати?

— Не можу, — жінка, вочевидь, плакала. — Він помер. Не повернувся з Вісбадена. Хтось убив його там. Минулої п’ятниці. Скрутив йому голову, зламав хребта…

Жінка розридалася й поклала трубку. Ця інформація заінтригувала Мокка. На картці паперу написав «24 грудня = субота». Тоді пересвідчився, що минула п’ятниця, про яку говорила жінка, припадала на 16 грудня. Тепер все співпадало. Тремтячими руками він розв’язав течку, у якій Гоккерманн зберігав рахунки й планував витрати. Серед паперів знайшов залізничний квиток Вісбаден-Бреслау з датою 16 грудня. Мокк скрикнув від радості.

— Ось ще один доказ проти тебе, сучий ти сину.

Мокк почав аналізувати інформацію про Кнюфера з іншої точки зору. Півхвилинної розмови вистачило, щоб він більше не питав ні про що. Остання людина, яка бачила Софі, лежить у труні. Радість згасла.

«Загинув ангел-охоронець Софі, — подумав він. — Пропала й вона сама. Немає Софі, немає болю».

Знову подзвонив телефон. Мокк підняв слухавку. У слухавці почувся добре знайомий голос:

— Ваша дружина. Щось дуже погане.

— Що погане діється з нею?! Вона жива?! — закричав Мокк.

— Жива, але робить щось дуже погане. Підвал у будинку на Бріґер-штрасе, 4.

— Хто, до дідька, говорить?!

— Курт Смолож.

Бреслау,

24 грудня,

п’ята година пополудні

Будинок номер 4 на Бріґер-штрасе мали ремонтувати. Сходи загрожували ось-ось обвалитися, дах протікав, каналізація вічно забивалася, а рідко чищені комини спричиняли вибухи сажі в убогих двокімнатних помешканнях. Прийнявши рішення про ремонт будинку, власник своїм коштом виселив мешканців і так витратився, що вирішив розпочати ремонтні роботи лише після Нового року. Тим часом квартири вподобали щурі й місцеві голодранці, які із шаленою радістю позбавляли шибок кам’яничні вікна.

У цей передріздвяний вечір на обгородженій території будівлі не було ані місцевих лобуряк, ані сторожа. Отож Мокк без проблем дістався темної брами. В одній руці він тримав вальтера, а в іншій ліхтар. Ліхтаря він не запалював, призвичаюючись до темряви. Це теж вдалося йому без зайвих зусиль. Ліворуч він побачив вхід до підвалу. Двері ледь заскрипіли. Мокк повільно спускався сходами. Йому довелося запалити ліхтар. Яскравий промінь світла вихопив з мороку коридору розбиті й повиламувані двері до підвальних приміщень. Він увійшов до одного з них. У ніс йому вдарив сморід згнилої картоплі, запліснявілого варення й поту. Людського поту.

Мокк оглянув все навколо, присвічуючи собі ліхтарем, і швидко зрозумів походження цього смороду. На підлозі сидів зв’язаний чоловік. Ліхтар освітив скуті наручниками й заломлені за спиною руки, кляп і краплини поту на поголеній голові, на якій були помітні численні синці, крововиливи й сині смуги від отриманих ударів.

— Це Моріц Стжельчик, — почув Мокк Смоложів шепіт. — Той, що побив мене ногами в басейні. Охоронець барона фон Гаґеншталя. Тепер мій реванш. Я спіймав його.

— Де Софі? — Мокк освітлював то Смоложа, то Стжельчика. Його підвладний мав досить жалюгідний вигляд. Очей майже не було видно на спухлому обличчі. Ніс, мабуть, був зламаний, а одяг подертий і без гудзиків.

— Ходімо. — буркнув Смолож.

Вони рушили темним коридором у бік мерехтливого відблиску, звідки долинало човгання ніг. За мить вони опинилися біля входу до бічного коридорчика, освітленого гасовими лампами. Смолож йшов, здіймаючи сильний галас. Мокк зупинив його й приклав палець до вуст.

— Вони мало що чують, — мовив Смолож. — Я повертався потому, як подзвонив до вас. Стжельчик мене тут заскочив. Бійка. Нічого не чули. А Стжельчик добряче дер горлянку.

Вони дійшли до виходу з коридору й обережно виглянули. Це не був типовий коридор, швидше маленький підвальний майданчик, із трьох боків якого були двері до підвалів пожильців. На майданчику валялося ганчір’я, яке, вочевидь, правило бездомним за постіль, пляшки від пива, вина та слоїчки з-під дешевої косметики.

Посередині майданчика стояла ялинка й ясельця з колискою, навколо якої були розкидані маленькі цукрові баранці. Поруч із яслами стояв табурет, накритий білою серветкою. На серветці лежали три наполовину повні шприци, а поруч стояв аптечний слоїк з тією самою рідиною, яка була в шприцах. Серед усього цього поточувалися дві постаті. Барон фон Гаґеншталь спирався на стіну й щохвилі безсило падав на коліна. Повільно, похитуючись навсібіч, підводився, й за мить його коліна знову підгиналися. Олексій фон Орлофф був зовсім голий. Він також спирався на стіну й похитувався так само, як барон, але, на відміну від фон Гаґеншталя, його очі не були каламутними. За ялинкою присідала Софі й пісяла на долівку. Закінчивши фізіологічний процес, вона вийшла з-за деревця й, розтягнувши рота в неприродній посмішці, вклалася під ялинкою на купі шмаття. Мокк заплющив очі, бо йому здалося, що усмішка Софі призначалася йому.

— Муж святий зачатий буде за шість днів у святвечір. День народження Христа стане днем зачаття нового спасителя. Народження старого спасителя додасть сил тим, що сплоджуватимуть нового. Христос зачатий був від цнотливої діви, а батьком його був Господь через свого посередника, Духа Святого… Він народився в місці, призначеному для тварин, у повному приниженні… Новий Христос буде зачатий у ще більшому приниженні… у гріху, від грішниці, блудниці вавилонської…

Мокк розплющив очі. Фон Орлофф ліг поруч із Софі й почав на неї вилазити. Із напіввідкритого рота на колючу бороду спливала цівочка слини. Мокк з’явився у світлі гасових ламп, тримаючи пістолет у правій руці. Барон захвилювався, потрусив головою, схопив шприц і кинувся в його бік. Далеко він не зайшов, бо могутній удар Смоложа відкинув його до стіни, й він упав на коліна. Смолож замахнувся ногою. Голова барона різко хитнулася дозаду. А тоді повернулася в попередню позицію, щоб разом із цілим тілом зсунутися на купу порожніх пляшок.

Побачивши Мокка, який збирався напасти, фон Орлофф підвівся й кинувся у бік дверей до найближчої комірчини. Куля потрапила йому в сідниці й пройшла навиліт. Смолож помітив, що з паху фон Орлоффа хлюпнув фонтан крові. Мокк вистрілив ще двічі, але схибив. Кулі із дзижчанням рикошетували по стінах. Гуру вбіг до однієї з підвальних комірчин і сягнув до кишені пальта, що висіло на гачку. Мокк копнув його так сильно, що сам відчув біль у нозі й шиї. Носак черевика потрапив у поранену сідницю. Поранений завив, впав на пальто й зірвав його з гачка, обірвавши петельку. Мокк підскочив до нього, приклав пістолет до скроні й натиснув на курок. Затхле повітря розітнув сухий тріск ударника. Фон Орлофф витяг з кишені маленького зауера й вистрілив наосліп. Мокк відчув вологу біля вуха й завдав ще одного удару ногою. Його підкований черевик потрапив фон Орлоффові в скроню. Голова гуру заколихалася на шиї, наче збиралася от-от відірватися, а тоді різко крутнулася. Фон Орлофф упав, вдарившись скронею об великий камінь, просяклий запахом квашеної капусти. Якусь хвилю лідер секти загрібав ногами землю, а тоді знерухомів.

Мокк вийшов з комірчини й рушив до виходу. Він навіть не глянув на Софі, яка стояла замерзла й беззахисна біля колиски. Присвічуючи собі ліхтарем, він дістався сходової клітки, а тоді брами будинку. Краплини крові стікали з вуха на комір і плечі світлого драпового пальта Мокк приклав до вуха носовичка й за мить відчув поруч запах цигарок «Берґманн Приват», улюблених цигарок Смоложа.

— Ви зможете мені пробачити? — запитав Смолож, а цигарковий дим змішувався з парою дихання. — Я вам збрехав… Я з нею… Це не фотомонтаж…

— Мовчи й уважно слухай мене, — мовив Мокк. — Ось тобі ключ від Віртового складу на Офенер-штрасе. Одягни наручники на неї й барона, відвези їх цим «адлером» і зачини в підвалі під конторою. Там вже є один. Стжельчика копни під зад і позбудься його десь по дорозі. Тоді викинь тіло старого на Низьких луках. Коли зробиш це все, виїдь мені назустріч. Я йтиму Клоштер-штрасе в бік Офенер-штрасе. Мені треба прогулятися.

Мокк рушив у бік дірки в паркані, якою він дістався на територію будинку.

— А, ще одне, — повернувся він до Смоложа, — я пробачаю тобі, що ти мені збрехав і втік від мене. Ти й далі стежив за бароном, і завдяки цьому ми тут і опинилися. А крім того, хіба можна гніватися на когось лише тому, що той трахнув вавилонську блудницю?

Бреслау,

24 грудня,

шоста година вечора

Мокк повільно йшов Клоштер-штрасе. Назустріч йому їхали сани. Вони проїхали повз нього, дзвонячи й поблискуючи кольоровим світлом ліхтариків, причеплених до козел візника. Мокк придивився до людей у санях. Маленька дівчинка в картатому пальтечку обіймала рученятами пакунок у білому папері, обв’язаний червоною стрічкою. Подарунок. Софі сиділа навпочіпки, пісяючи на долівку підвалу. А потім лежала на шматті під ялинкою й наділяла всіх усмішками. Наче святковими подарунками. Мокк теж отримав подарунок.

Він схопився за голову й звернув ліворуч перед лікарнею «Бетанія» в Марґаретен Дамм. Похитуючись, він витер світлим пальтом шорстку цегляну стіну, увійшов на якесь маленьке подвір’я й сперся на перекладину для витріпування килимів. Навколо нього ясніли святково оздоблені ялинковими гілками вікна. Вікна помешкання, до якого вели низенькі східці, не були заслонені. Звідти долинали слова колядки:

Мокк став на східцях й почав придивлятися до людей, що співали колядку. Двоє чоловіків високо піднімали кухлі з пивом і хиталися, змушуючи в такт їм похитуватися всіх присутніх за столом, їхні дебелі жінки голосно сміялися, демонструючи брак кількох зубів. Бабуся виймала останні цукерки з різдвяного календаря.[61] Діти або співали разом з батьками, або ж гасали навколо столу так швидко, що замалим не перекинули ялинки. З-під столу виглянула світла голівка й усміхнене личко хлопчика, якому було років, може, із чотири. У руці він тримав чоловічого черевика. Люди раділи й співали, бо мали на це право. Вони відпочивали після роботи. Мокк не мав такого права. Його робота ніколи не закінчувалася. Навіть зараз, коли він врятував місто від серійного вбивці. Його докази проти Гоккерманна висміє будь-який адвокат. «Викладач гімназії, історик, який пише історію міста, має в себе архівний аркуш. Він вкрав його, бо він потрібний для роботи. Це не значить, що він убив Пінцгоффера. Він провідував стару тітку у Вісбадені, аби привітати її з Різдвом. Це не значить, що він убив Кнюфера. Навіть, якщо це був не зовсім звичайний викладач гімназії, який, замерзлий, наче бурулька, та ще й у наручниках, без зусиль підтягується двадцять разів на рейці в приміщенні складу». Гоккерманн вийде на волю, а Мокка звільнять з роботи за садистське знущання з ув’язненого.

Він спустився східцями й вийшов з маленького подвір’я, яким лунали колядки біля затишних ялинок. На вулиці його знудило, він сперся руками об стіну й залишив на пухнастому снігу паруючу купку вириганого пряника. Витер губи й попрямував далі. Він проминав лікарню «Бетанія» й віллу Вебського. «Цікаво, як тепер почувається цей ненормальний учитель, ув’язнений у камері разом з дегенератом і вавилонською блудницею? Чи й справді він скрутив в’язи Кнюферові й утопив Пінцгоффера у відрі води? — Мокк легенько ляснув себе по щоці. — Звісно, вирішальним доказом стане цей вечір. Злочину не буде скоєно, бо убивця сидить у підвалі Віртової контори й не може його вчинити. Сьогодні він не зробить нічого поганого, а завтра або післязавтра у всьому признається. Сьогодні в цьому місті помруть лише від обжерливості або від старості».

Він йшов повільно, час від часу ковзаючись. Раптом побачив смужку блискучого розковзаного снігу. Він розігнався, як дитина, розправив плечі й відважно ковтнувся. Наприкінці ковзанки підошва лівого черевика наткнулась на маленький горбочок й на мить одірвалася від гладкої поверхні. Цього було досить. Мокк втратив рівновагу й різко змахнув руками. За мить він почув тріск хірургічного корсета. Різкий біль штрикнув його в потилицю. Він лежав на землі, терпляче чекаючи, коли вщухне біль, і дивився в зоряне небо. «А може, серед цих зірок є й зірка новою пророка? А що, коли на Антонієн-штрасе хтось скоїть убивство? Якщо якихось коханців застукає in flagranti[62] ревнивий чоловік і отруїть їх?» Мокк намагався підвестися, але йому вдалося лише стати рачки. «Я повинен бути там. На Антонієн-штрасе. З усіма людьми. Стежити за кожними дверима, допитувати й вимагати документи в усіх, хто входить до будинку». Він важко підвівся, кілька разів перевів подих і задер голову до вікон, за якими лунали голосні колядки. «Я можу хіба що поїхати до єврея Кляйнфельда, решта сидить удома, зі своїми родинами. Святкують. Навіщо відривати їх від дружин і дітей? Щоб стояли, заціпенілі від морозу, у якомусь будинку, невідомо навіщо? Адже убивця сидить у Віртовому підвалі. А на Антонієн-штрасе я поїду зі Смоложем. Місто в безпеці».

З будинку, над яким виднів напис «В. Brewing Fahrradschlosserei»[63] вийшла, похитуючись, пара. Опасистий, високий чоловік усією вагою налягав на плече дрібної жінки. Проходячи повз Мокка, жінка кинула на нього грайливий погляд. Її супутник одразу це помітив. Відіпхав її від себе й гаркнув п’яним голосом:

— Ти, шльондро, чого так дивишся на цього трахаля! Ти мала стількох трахалів, скільки опор в Імператорському мості, і тобі ще треба нових?! — він замахнувся, але перелякана жінка відскочила й пробігла кілька кроків уперед. — Ти, шмато! — загорлав він і кинувся за своєю супутницею.

— Та що ти, Фрідріху, — злякана жінка щомиті зупинялася, а коли Фрідріх наближався, розмахуючи кулаками, знову відбігала. — Я на нього й не глянула.

Фрідріх підсковзнувся й важко гепнувся на зад. Щось голосно хруснуло. Чоловік завив. Поли його пальта розкрилися, відслонивши ліву ногу, з-під коліна якої стирчав маслак. Жінка віддалялася дуже швидко. Мокк наддав ходи, залишаючи виючого Фрідріха самого з відкритим переломом гомілки.

«Якби цей п’яниця знав, що в Бреслау має настати кінець світу і що останнім злочином повинно стати вбивство віроломної жінки і її коханця, міг би раз і назавжди покінчити з цією своєю манією. Міг би відвести жінку на Антонієн-штрасе, 27, привести туди якогось її уявного або й справжнього коханця й обох зарізати стилетом. Навіть, якби вона була невинною, отупілою від наркотиків як Софі. Як Софі…»

— Ви не хочете довідатися, що вони зробили із цією свинею?

— Вони? Вони лише були знаряддям у моїх руках.

Автомобіль, що їхав назустріч, засліпив Мокка. Поліцейський завмер від несподіваного світла. Тоді зняв пальто й жбурнув його на купу снігу біля тротуару. Став у снігу навколішки, зсунув капелюха й почав натирати щоки жменями снігу.

— Нехай я збожеволів, але я це зроблю! — гукнув він у бік будинків. Ніхто не чув його пристрасного зізнання. Ситі бреславці сиділи біля щедро заставлених столів і насолоджувалися різдвяним святим спокоєм.

Бреслау,

24 грудня,

чверть на сьому вечора

З «адлера» вийшов невисокий кремезний рудий чоловік без капелюха. Він підбіг до брюнета, що стояв навколішках у снігу, вхопив його під пахви й поставив на ноги. Брюнет надяг капелюха, натягнув на руки рукавички, сів у машину поруч із водієм.

— Їдьмо туди, де ми були.

«Адлер» рушив, звернув праворуч на Вебськи-штрасе, а тоді ліворуч на Брокауер-штрасе. Він зупинився на розі Бріґер-штрасе, біля забігайлівки Лінке. З машини вийшов чоловік у світлому пальті, комір якого вкривали криваві плями. Він відшукав дірку в паркані, що оточував зруйнований будинок, і дістався на територію кам’яниці. Присвічуючи ліхтариком, увійшов до під’їзду, а тоді зійшов у підвал. За кілька секунд він уже стояв біля різдвяних ясел, ялинки й табурета, на якому лежали шприци й стояв аптечний слоїк із безбарвною рідиною, яку колись називали найдивовижнішими ліками з Божої аптеки. Чоловік набрав у два шприци рідину зі слоїка. Тоді озирнувся навколо. Його погляд упав на старий лікарський саквояж, який лежав у кутку біля пальта фон Орлоффа. Він відкрив саквояж і зачекав, доки з нього виповзе кілька чорних павуків. Тоді поклав туди шприци і слоїк. Його кроки застугониш в підвалі, на подвір’ї та на тротуарі. Авто осіло на ресорах, коли чоловік із саквояжем заскочив у нього.

— А тепер по в’язнів, — сказав він водієві, — а тоді всі поїдемо на Антонієн-штрасе, 27. Зрозуміло?

«Адлер» рушив.

Бреслау,

24 грудня,

пів на восьму вечора

Майнерер стояв на порожній і темній сходовій клітці, втупившись у двері останнього помешкання в мансарді. Знизу долинав веселий відгомін святкової вечері, бряжчання ножів і виделок, сичання пивних пляшок, що їх саме відкривали, протяжний спів колядок. Усього цього не чутно було лише за дверима, перед якими стояв Майнерер. Там віднедавна панувала тиша. Там його кохана перестала грати на піаніно. Замовк голос, який належав її коханцеві. Майнерер підійшов до дверей і почав підслуховувати. Почув шепіт і приглушений сміх. Він сів на підлогу біля дверей, спираючись спиною на одвірок. Схопився за голову й дослухався до голосів. Шепіт лунав з-за дверей, шепіт лунав знизу, він ставав чимраз виразнішим, видавався дивно знайомим, відлунював у Майнереровій голові, сичав у скронях, свердлив щелепи, переходив у голоси. Голоси були грайливими, пристрасними, збудженими, пестливими, то були сповнені докорів голоси його доньок, яких він покинув під час різдвяної вечері, солодкі голоси його коханок, які завжди покидали його зимовими вечорами, гучний голос Мокка, що принижував його. Усі вони злилися в один і, втрачаючи свідомість, Майнерер не чув уже нічого, крім свисту.

Бреслау,

24 грудня,

пів на восьму вечора

В «адлері» було задушливо. Троє осіб, що сиділи ззаду, виділяли різкий сморід. Так смердів піт допитуваних і заляканих. Схожим був запах підсудних у залі суду. Так смерділо від тих, кого вели на страту. Мокк зупинив «адлера» під кам’яницею на Антонієн-штрасе, 27. Відкрив саквояж і подав його Смоложеві.

— Смоложе, візьміть шприци й відтисніть на них пальці Гоккерманна, — наказав він, виходячи з машини.

Смолож пошукав рукою в саквояжі й намацав предмети округлі й слизькі, а тоді круглі й шорсткі. Він припустив, що перші — це шприци, а другі — ліхтарики. Оглянувшись на заднє сидіння, подивився на в’язнів у наручниках, із кляпами в ротах. Барон тремтів, вибалушивши очі. Софі вкрилася попоною, знайденою на Віртовому складі, і сиділа спокійно, із напівзаплющеними очима. Гоккерманн напинав м’язи, а його мімічні зморшки напружувалися й розгладжувалися. Смолож схопив його за плече й із зусиллям розвернув його у бік Софі. Спітніле чоло Гоккерманна опинилося на її грудях. Смолож натяг рукавички, лівою рукою сягнув по шприци, а правою намацав зв’язані за спиною руки в’язня. Після кількох невдалих спроб він затиснув на шприцах його спухлі сині пальці. Зробивши це, Смолож помітив, що кляп Гоккерманна стає вологим, а тоді на ньому виступає якась рідина.

— Твою мать! — зітхнув Смолож. — Він блює, цей сучий син. Ще вдавиться…

Смолож вкинув шприци до саквояжа й витяг Гоккерманнові кляпа. Він помилився. На губах в’язня виступила епілептична піна. Гоккерманн зігнувся навпіл, спершись головою на коліна Софі, напружився й почав посмикуватися.

Шибка запітніла зсередини. Побачивши, що авто хитається на ресорах, Мокк відчинив дверцята з боку Гоккерманна й витяг того на сніг.

— Зачини двері! — гукнув він до Смоложа, не бажаючи бачити втуплених у себе очей Софі.

Смолож виконав наказ і підбіг до Мокка. Той силкувався увіпхнути в’язневі між зуби власного гаманця, аби той не прокусив собі язика. Раптом Гоккерманн розплющив очі й засміявся.

— Зараз саме відбувається останнє вбивство перед пришестям пророка, — тихо проказав він до Мокка. — Там, це там! Він іде! — вереснув він й усім тілом кинувся в бік дверей до будинку.

— Ох ти ж, — засопів Смолож і заткнув Гоккерманнові рота кляпом. Тоді вхопив його попід руки і, насилу зберігаючи рівновагу, відчинив дверцята машини й увіпхав тіло досередини.

Крізь легкий пухкий сніг долинув знайомий звук. Годинник на ратуші пробив двічі. Почувши це, Мокк заціпенів.

— Пів на восьму! — крикнув він Смоложеві. — Тоді власне купець забив коханців! Ходімо! Перевірити всі квартири! Починаємо згори!

Поліцейські вбігли до будинку й засвітили світло в коридорі. Їхні важкі, обліплені снігом гамаші вдаряли по дерев’яних східцях. З-за дверей долинали більш чи менш веселі голоси. Відгомін життя. Мокк припадав вухом до кожних дверей й полегшено зітхав. Зупинилися на останньому поверсі.

— А там уже тільки горище, — вказав рукою догори Смолож.

Мокк почав повільно підійматися. Світло заломлювалося на поверхах і між ними. До горища доходили лише його залишки. Мокк рухався дуже повільно, обережно намацуючи черевиком кожну сходинку. Там, куди він дійшов, була цілковита темрява. Мокк підняв ногу й ворухнув нею в повітрі, шукаючи наступної сходинки. Раптом почув придушений стогін. З однієї кишені пальта він витяг пістолет, з іншої — запальничку. Глянув додолу й побачив, що стоїть ногою на чиємусь животі. Схилившись, він побачив у мерехтливому світлі газового пломінчика бліде обличчя Майнерера. З помешкання не долинав жоден звук.

— Вони там, — почув він Майнерерів голос. — Вона і її коханець.

Мокк узявся за клямку. Двері були зачинені. Мокк відступив і сперся об хисткий поручень. Відскочив від нього й кинувся на двері. У будинку розлігся голосний гуркіт. Мокк відчув, як гіпс і шматочки тиньку потрапили йому за тріснутий корсет. Кивнув Смоложеві головою. Той повторив удар плечем. Тиньк посипався по дошках. Десь унизу хтось вийшов на сходи й не повертався назад. Смолож вдарив іще раз і разом із дверима й уламками цегли впав досередини. Мокк просунув руку в помешкання й провів рукою по стіні біля одвірка. Намацав вимикач. Клацнув ним і відскочив убік. Спалахнуло електричне світло. Нічого не сталося. Смолож лежав на підлозі непорушно, Мокк стояв у коридорі біля Майнерера. Обидва оглядали помешкання. Їхнім поглядам відкрилася одна велика кімната, посередині якої стояло піаніно. На ньому стояли дві пляшки вина й тарілки з рештками вечері. Під стінами й біля дивана були розкладені широкі дерев'яні підставки. Мокк відчув, як стиснув його корсет. Ці підставки мали свою назву, але пригадати її він не міг. Куток кімнати відокремлений був двома ширмами. Мокк недавно десь бачив такі… Пам’ять відмовлялася йому служити. Смолож підвівся, сів навпочіпки й впав на стіну. Нічого не трапилося, ніхто не вистрілив. Мокк повільно увійшов до помешкання, попрямував до ширм. Схопив одну з них і склав гармошкою. За ширмами був округлий умивальник. Під ним лежали два голі тіла. Жінка й чоловік. На їхніх тілах виднілися округлі рани, з яких цівочками текла кров. Голови трупів ховалися в тіні умивальника. Мокк не наближався до тіл. Сів на диван і заплющив очі. Він саме пригадав, як називаються такі підставки. Міцно заплющивши почервонілі спухлі повіки, Мокк не дозволяв гарячим сльозам витікати з очей. У горлі відчував пекучий, гіркий присмак. Не міг навіть перевести подих. Він уже пригадав, що такі підставки звуться мольбертами і зазвичай стоять у художніх майстернях.

Бреслау,

вівторок 27 грудня

дев'ята година ранку

На другому поверсі будівлі Управління поліції на Шубрюкке із тріском злітали вгору стовпи магнію. У конференц-залі юрмилися й безугаву вигукували щось журналісти. За широким столом сидів Гайнріх Мюльгауз і спокійно пахкав люлькою. Секретар Мокка, Ернст фон Штеттен, рвучко витягав руку, даючи слово журналістам.

— Це правда, що коханців було отруєно наркотиком?

— Правда.

— Що робив там о цій порі радник Мокк?

— Убитий… був його небожем. Радник Мокк йшов до нього, аби привітати з Різдвом.

— Дивно… дядько до небожа… Чи неповинно бути навпаки?

— Не знаю. Savoir-vivre[64] — це не моя справа.

— Якими були мотиви?

— Убивця вбив через ревнощі. Він був покинутим коханцем.

— Убита покинула його задля небожа радника Мокка?

— Так.

— Тридцятирічна жінка має дев’ятнадцятирічного коханця?

— Мала, любий пане. Вітаю, пам’ять у вас чудова. Про вік жертв я згадував п’ять хвилин тому. Ви неабиякий розумник.

— Як Мокк спіймав злочинця?

— Він знайшов убивцю, коли той саме… над трупом жінки.

— Звідки злочинець, поліцейський, знав Інґе, жінку легкої поведінки?

— У роботі в поліції ми часто зіштовхуємося саме з такими.

— Що спільного було в злочинця й «календарного убивці»?

— Злочинець видав себе за «календарного злочинця».

— Хто цей «календарний злочинець»?

— Еріх Гоккерманн. Сьогодні вранці він признався у вчиненні'п’яти вбивств у Бреслау й одного у Вісбадені.

— Навіщо він це зробив? Якими були його мотиви?

— Він був фанатичним прихильником фон Орлоффа й відомим окультистом. Стверджував, що він є рукою Господньою, бичем Божим… Людиною, яка готує світ до другого пришестя… Його знання історії допомагали йому легко відшуковувати записи в старих справах про давні убивства, а потім він їх відтворював…

Мюльгауз підвівся й вийшов, а фон Штеттен ґречно подякував журналістам за запитання.

Нью-Йорк,

понеділок 21 листопади 1960 року,

п’ята година ранку

Анвальдт встав і підійшов до мапи, що висіла на стіні. Провів по ній пальцем і на мить опинився в засніженому місті, місті струнких церковних дзвіниць, місті, огорнутому димом фабрик, яке зараз мало вже іншу назву й знаходилося в іншій країні.

— Ти не сказав, Ебергарде, — Анвальдт відійшов від мапи й знову сів у фотелі, — що ти зробив зі своєю дружиною…

За вікном почувся гавкіт, а тоді собачі лапи заляпотіли по калюжі.

— Я її відпустив, — відповів Мокк. — Дозволив їй далі грішити з бароном. Невдовзі я розлучився. Per procura.[65] Софі не хотіла від мене жодних грошей і кудись поїхала.

Нічну тишу порушувало булькотіння крапельниці. Мокк дивився на Анвальдта й нічого не говорив.

— Це незвичайна й трагічна історія, — Анвальдт протер сонні очі, — але чому свою сповідь ти прив’язав до цього? Ага, розумію… Ти ще ніколи не розповідав про цей свій гріх… І мені першому хотів про це розповісти… Розумію…

— Нічого ти не розумієш, — засвистіло дихання Мокка. — По-перше, я вже говорив на сповіді про цей гріх, а по-друге, у мене вистачить мужності, щоб висповідатися перед смертю й без репетиції перед тобою.

По стіні й стелі ковзнула смуга світла, яке на мить вихопило з темряви Анвальдтове обличчя.

— Останнє вбивство мого Ервіна й Інґе Гензеріх не було справою рук Майнерера, — Мокк поволі добирав слова. — Це було справою рук сатани, злого духа чи як там ще його. — Мокк сягнув по портсигар і покрутив його в руках. — То був не Майнерер. Він узагалі не заходив до майстерні Інґе. Сидів під дверима й торочив, що чув якісь голоси… Наш судовий експерт, доктор Лазаріус, провів хімічний аналіз отрути, якою вбили Ервіна. Там була сполука, яка…

Бреслау,

понеділок 16 січня 1928 року,

перша година пополудні

Годинник на вежі лютеранської общини на Кайзер-штрасе вибив першу. Його луна далеко розляглася в сонячному повітрі й відбилася від шибки лабораторії Інституту судової медицини на Макс-штрасе, де сиділи Лазаріус і Мокк, зодягнені в білі фартухи.

— Це опіум, — промовив Лазаріус і потрусив пробіркою. — Колись його вважали чудотворними ліками. У випадку вашого небожа і його подруги він став смертоносною отрутою. Їм ввели по десять кубиків розведеного у воді опію.

Доктор Лазаріус зсунув пенсне на кінчик поораного поздовжніми зморшками носа, якому він завдячував своїм прізвиськом «Мурахоїд» серед студентської братії, і поблажливо глянув на Мокка, який, здавалося, отупів.

— Вони задихнулися. Так діють опіум і морфій, коли разом із кров’ю потраплять у легені. Але тут є дещо, що мене непокоїть. У тілі вашого небожа знайшли дуже дивний різновид опіуму.

Мокк глянув на пробірки, реторти, газові пальники, на весь цей впорядкований світ науки, у якому — диво дивне! — знайшлося місце для молодого й вразливого поета Ервіна Мокка.

— Чудово! — Мокк відчував, як у ньому закипає лють. — Тіло мого небожа стало каталізатором, який відокремив і вивільнив цей ваш «дивний опіум»! Напишіть на цю тему наукову працю й подаруйте її дружині мого брата!

— Річ у тім, любий пане раднику, — сумно всміхнувся Лазаріус, — що цей опіум виявився дуже забрудненим.

— Не розумію, — Мокк повільно заспокоювався.

— Опіум, як вам відомо, є продуктом, з якого на початку дев’ятнадцятого століття отримали морфій. Кожен грам опію теж містить морфій. Опіум, який виявили в тілі бідолашного Ервіна, також, але морфію там було надзвичайно мало. Чому? Тому що цей опіум містить безліч інших речовин, від яких його зазвичай очищують. Хтось напомпував жертви неочищеним опіумом. Але звідки він його взяв?

— Навіщо ви все це мені розповідаєте? — Мокк сперся на великий палець ноги, через що нога весь час посмикувалася.

— На бреславському, можливо, навіть на всьому чорному німецькому ринку, — Лазаріус постукав знебарвленим кислотами нігтем по пробірці, — опіум не такий уже й популярний. Наркомани воліють колоти собі морфій, він дешевший і має сильнішу дію. Убивця вашого небожа отримав цей опіум здалека… Але звідки? Адже навіть у Китаї його очищують… Це справжня загадка…

— Тобто ця сволота повинна була сама його виготовити, — буркнув Мокк. — Іншого виходу немає…

— Є, — замислився Лазаріус. — Цей опіум може бути давнім. Дуже давнім…

— Наскільки давнім? — запитав Мокк.

— Знаєте що, — Лазаріус із помітним задоволенням підставив свою лисину під промені сонця, що пробивалися крізь шибку, — історик з мене поганий, але мені здається, що приблизно в середині дев’ятнадцятого століття Англія і Франція вели з Китаєм так звані опіумні війни. Після цих воєн якість наркотику значно покращилася. Він містив близько двадцяти, а не тридцяти чи сорока алкалоїдів, як виявлений в Ервіновому тілі. Це звучить абсурдно, але, можливо, опіум, яким отруїли Ервіна, виготовлено до 1850 року?

Нью-Йорк,

понеділок 21 листопада 1960 року,

чверть на шосту ранку

Мокк підвівся на ліжку й показав пальцем на мапу.

— У цьому місті у святвечір 1927 року, — вигукнув він, — проявилося абсолютне зло, розумієш, Герберте? Я спричинився до цього, я викликав його моїм злом. Кривдою, якої я хотів завдати цій нещасній, отупілій від наркотиків жінці. У місті Бреслау з’явився сатана, і це я його туди привів.

Мокк впав на постіль, важко дихаючи. Його вузлуваті пальці жмакали постіль.

— Я сповідався в цьому, Герберте, — сказав Мокк. — Мене це весь час мучило, і я мусив комусь про це розповісти. Тому, хто бореться із сатаною. — Він сухо кашлянув. — Це сталося на початку тридцятих. Мій сповідник порадив мені лише одне. Я повинен був простити всіх, хто мене скривдив і кому я хотів помститися. Тобто барона фон Гаґеншталя і Софі…

— І що, ти їх простив?

— Барона — так, але Софі десь зникла, і навіть розлучився я з нею per procura.

— Послухай, Ебергарде, — Анвальдт ляснув себе газетою по стегну. — Я повинен…

— Нічого ти не повинен, окрім одного, — Мокк зігнувся від болю, який пронизав його худі, знищені раком ноги. — Ти повинен мені обіцяти, що знайдеш Софі і передаси їй цього листа, — він подав Анвальдтові довгастого білого конверта. — Це моє прощення. Я прощаю їй усе. Обіцяєш, що знайдеш її й віддаси це їй?

— Обіцяю, — відказав Анвальдт і втупився в конверт.

Мокк підвівся, щоб обійняти Анвальдта, але швидко відкинув це бажання. Він збагнув, що зараз його тіло смердить так само, як колись тіла Гоккерманна й барона в старому «адлері» на ринковій площі міста, якого більше немає.

— Дякую тобі, — мовив він, усміхаючись. — А тепер іди й поклич цього священика. Тепер я можу померти…

Анвальдт простягнув старому руку й вийшов з кімнати. Спустився сходами, пройшов повз священика Купайоло, який спав у кріслі, одягнув пальто й капелюха й полишив будинок. Він повільно рушив у бік найближчої станції метро. На розі він побачив величезну машину, яка перемелювала сміття. Анвальдт витяг з кишені вчорашню «Зюддойче Цайтунґ» і ще раз перечитав повідомлення про смерть відомої берлінської театральної актриси Софі фон Фінкль. Під некрологом було інтерв’ю з відомою скрипалькою Елізабет Кернер, близькою подругою покійної. У цьому інтерв’ю пані Кернер вперше відкрила таємницю Софі: виявляється, вона уже була заміжня раніше, а її чоловіком був високий посадовець бреславської поліції, Ебергард Мокк. Анвальдт прочитав усе це востаннє й подумав про прощення. А тоді вкинув газету в жорна машини й почав спускатися вниз бетонними сходами.