Кінець світу в Бреслау

Важко відсапуючись, він піднявся широкими сходами на четвертий поверх, де за скляною перегородкою знаходилися два кабінети: Мюльгауза та його власний. Блідий секретар, практикант Ернст фон Штеттен, побачивши Мокка, послужливо підхопився.

— Щось було? — запитав Мокк, вішаючи промоклий одяг у приймальні.

— Елерс залишив для вас усі фотографії. Окрім цього більше нічого, — відказав фон Штеттен, ставлячи парасольку Мокка до стійки з темного дерева.

— Більше нічого, більше нічого, — передражнив його Мокк, увійшовши до кабінету. — У розслідуванні теж жодних новин. Я й на крок не просунувся в справі Ґельфрерта-Гоннефельдера.

Мокк запалив сигару й підбив підсумки сьогоднішнього ранку, заповненого пилом старих будівельних документів, схемами санвузлів, невтіленими проектами пасажирських і вантажних ліфтів, а також сухими поясненнями архітекторів та інженерів. Протягом трьох годин він не знайшов нічого, що допомогло б йому в подальшому розслідуванні. Найгіршим у всьому цьому було те, що Мокк власне й сам не знав, чого він шукає.

— Що ти скажеш Мюльгаузові. — роздратовано говорив він собі, — коли той тебе запитає, чим ти сьогодні займався?

Якраз на це запитання відповідь була очевидною: переглянув всі документи, що стосувалися обох місць злочину. Ознайомився з планами всіх приміщень, включно з підвалом і горищем. Дізнався, що було раніше на місці обох будинків, як нашаровувалися на себе фундаменти, хто й кому продавав земельні ділянки під забудову. Та Мюльгауз міг поставити гірше запитання: навіщо? Тоді йому довелося б вислухати складні філософські розумування про тріаду «особа-час-місце». Жертви випадкові, час невипадковий. Отож перевірити залишається тільки місце. Воно не може бути випадковим. «Щось повинно об’єднувати ці два місця, — таку відповідь почув би Мюльгауз. — Та попри те, що я перевернув догори дном Будівельний архів, я все ще не знаю, що саме». Моккові не треба було надто напружуватися, щоб уявити іронічний сміх Мюльгауза. Тут він собі пригадав, що Мюльгауз перебував на нараді в начальника Управління поліції Кляйбемера й було малоймовірно, що сьогодні він зустрінеться з Мокком і поставить йому це складне запитання.

Слідчий полегшено зітхнув і за допомогою залізної ручки на віконній рамі відчинив кватирку. Тоді зняв піджака, розстебнув тугого комірця і, сівши за письмовий стіл, почав видруковувати на новій друкарській машинці «Олімпія» неіснуючі слова — випадкові комбінації літер. Моккові найкраще думалося під це ритмічне постукування клавіш. На папері з’явилися слова з п’яти літер. П’ять ударів — пробіл. П’ять ударів — пробіл. Ернст фон Штеттен знав, що доки машинка «Олімпія» вистукуватиме цей дивний ритм, Мокка ні для кого немає, за винятком хіба що його чарівної дружини Софі й старого Мюльгауза.

Це тривало доволі довго. Секретар вже відправив кількох відвідувачів, ще кільком збрехав, інших гречно перепросив. Враз із двома ударами годинника на університетській церкві фон Штеттен почув викручування паперу з валика працьовитої машинки. Запала тиша.

— Старий думав і надумав, — зробив висновок фон Штеттен.

Він мав рацію. Мокк сидів серед розкиданих аркушів, задрукованих рівними відрізками літер, і, вмочаючи перо у велику чорнильницю, писав на звороті одного з них: «Досліджено місця убивств з точки зору будівництва, — маленькі літери вкривали папір, — це помилка. Яке пояснення може бути в планах і схемах? Важлива історія будинку. Не історія труб, цегли, підвалів, цементу, ремонтів і перебудов. Важлива історія людей, які там живуть і жили».

— То мені що, досліджувати генеалогічні дерева пожильців? Коли тітонька Труда познайомилася з дядечком Йорґом? — спитав він себе.

За мить Мокк кинувся до чорнильниці й аркушів паперу, що блищали свіжим чорнилом. «Чому хтось по-звірячому вбиває цього дня? Саме цього визначеного дня? Тому, що цей день для нього важливий. Може, він мститься за щось, що сталося саме в цей день? За що мститься ця людина? За щось погане, що з ним сталося. За що ця людина мститься по-звірячому? За щось дуже погане, що з ним сталося».

Хтось постукав у двері.

— Хвилинку! Прошу почекати! — гукнув Мокк і заходився писати. — «Звідки можна довідатися про дуже погані речі? — невиразно занотував він. — З поліційної картотеки». Перо зламалося. Фон Штеттен постукав ще раз. Мокк невдоволено буркнув щось, дивлячись, як краплинки чорнила розпливаються на манжетах його сорочки. Секретар зрозумів це буркотіння як згоду й увійшов до кабінету.

— Пане раднику, дзвонить ваша дружина, — фон Штеттен знав, що зараз побачить усмішку на обличчі свого шефа. Він не помилився.

Мокк узяв трубку й почув солодкий голос Софі.

— Здрастуй, коханий.

— Здрастуй. Звідки ти дзвониш?

— З дому. Я хотіла тобі нагадати про сьогоднішній благодійний концерт. Початок о восьмій. Я поїду трохи раніше разом з Елізабет. Нам треба ще порепетирувати одне місце з Бетховена. Ми граємо на самому початку.

— Добре. Дякую, що нагадала. Ти вже обідала? Що Марта приготувала сьогодні?

— Я обідала в Елізабет. Ми репетирували цілий ранок до полудня. Марта нині не готувала обіду. Ти ж їй сказав уранці, що з’їси щось у місті.

— Зрозуміло. Я забув.

— Ну, все, — Мокк почув вагання в голосі Софі. — Знаєш, я так хвилююсь…

— Заспокойся. Я ж бо з тобою.

— Ти говориш так зрозуміло й просто… Так упевнено…

Мокк мовчав. Перед очима промайнули картини вранішніх любощів. Він розчулився й раптова хвиля щастя накрила його з головою.

— Я знаю, знаю, любий, мені треба закінчувати.

— Так, Софі. Так, кохана, — мовив він м’яко. — У мене багато важливих справ. Зустрінемося на концерті.

Мокк поклав слухавку. За мить знову її підніс. Йому здавалося, що крізь монотонний гудок він чує вранішні зітхання Софі.

Мокк відігнав спогади, застібнув комірця й затягнув краватку.

— Фон Штеттене! — крикнув він. — Зайдіть, будь ласка!

Блідий секретар безгучно увійшов. У руках він тримав записника й чекав розпоряджень.

— Записуйте. — Мокк заклав руки за потилицю. — Перше. Від сьогодні протягом кількох наступних днів я муситиму працювати допізна в нашому архіві. Прошу написати відповідного листа в цій справі до Клюксена, адміністратора будинку. Архіваріус Шайєр повинен якомога швидше принести мені запасний ключ від архіву, щоб я міг там працювати вдень і вночі. Зразок листа пошукайте серед документів у справі Леберсвайлера від грудня двадцять п’ятого року. Друге. Завтра, о восьмій ранку, у мене повинні бути Кляйнфельд і Райнерт, довірені люди Мюльгауза. Вони працюватимуть зі мною в архіві. Вранці запитайте про дозвіл у нашого шефа. Я впевнений, що він нічого проти не матиме, але pro forma[12]… Третє. Передайте моєму служникові Адальбертові два розпорядження. Треба забрати замовлене норкове манто з магазину Бекке і мій фрак із чистки на Топфкрам. Він повинен привезти мені це на сьому. Четверте. Купіть мені щось перекусити й принесіть до архіву. Я буду там. Все.

Бреслау,

середа 30 листопада,

за чверть сьома вечора

Мокк сів до таксі на Блюхер-пляц і наказав їхати до Концертного залу на Ґартен-штрасе. Таксиста мало тішила така коротка поїздка, тому він навіть не намагався розважити пасажира балачкою. Зрештою, це і так було б намарне. Мокк, затягнутий у дещо затісний фрак і роздратований результатами архівних пошуків, був охочий до балачок так само, як і його чичероне. Настрою Мокка не покращив навіть рішучий наступ зими. Вдивляючись у засипаний снігом дах Міського театру, він роздумував над результатами своїх пошуків. У поліцейському архіві було близько тисячі течок зі справами про вбивства. Мокк переглянув майже сотню з них. Це була копітка й малорезультативна робота. Ніхто з поліцейських архіваріусів ніколи не припускав, що хтось може шукати в картотеці якісь топоніми, тож справи не супроводжувалися реєстрами назв міст і вулиць. Окрім переліку прізвищ, складеного недавно найнятими для цього архіваріусами, дослідникові архіву ніщо не могло стати в пригоді. Отож Мокк змушений був переглядати справи, сподіваючись натрапити на адресу Ринок, 2 або Ташен-штрасе, 23–24 і знайти дату якогось злочину, про який пригадали роком пізніше. Він лише раз зустрів адресу будинку, в якому мешкав Ґельфрерт. У документах йшлося про справу педофіла, що зґвалтував восьмилітню дівчинку в підвалі в Котячому провулку. Цей збоченець мешкав на першому поверсі будинку на Фрідріх-Вільгельм-штрасе, 21, тобто був Ґельфрертовим сусідою. Більше Мокк не знайшов нічого.

Зараз, коли він їхав засніженим містом, його огортали суперечливі почуття. Його дратували власна цікавість і допитливість, що скеровували його думки в бік давніх злочинів і нещасть, разом з тим він досліджував їх так завзято, що забув про справу Ґельфрерта-Гоннефельдера. Він усоте лаяв себе сьогодні за те, що керувався якимись псевдофілософськими, детерміністськими припущеннями, базуючи всю справу на докладному аналізі того, що може бути випадковим, а що закономірним. Мокк лютував на самого себе за те, що вів слідство, у якому предмет пошуку не був чітко визначеним. Окрім того, йому не давав спокою вирок пруської Феміди — п’ятнадцять років ув’язнення для того педофіла. Була ще одна причина нервувань Мокка: сьогодні він не мав у рот і ані краплини алкоголю.

Нічого дивного, що в такому стані він не дав жодного пфеніга на чай похмурому таксистові, який зупинився на Ґартсн-штрасс навпроти Концертного залу, прикрашеного великим написом «Передріздвяний благодійний концерт». Несучи під пахвою коробку з подарунком для Софі, Мокк увійшов до просторого холу чудової будівлі, спорудженої недавно за проектом Ганса Пельціґа. Залишивши верхній одяг і подарунок у гардеробі, він рушив у бік дверей, біля яких вичепурені білетери сварилися з якимось чоловіком.

— У вас немає іменного запрошення! — кричав білетер. — Будь ласка, відійдіть геть!

— Вам не залежить на моїх грошах? — Мокк упізнав голос Смоложа. — Вони гірші за гроші інших людей? Може, залишити їх вам, щоби ви собі пішли випити пива? Може, вам не до вподоби, що я без фрака?

Мокк підскочив до Смоложа й узяв його під лікоть.

— Цей пан вам не довіряє, — Мокк, якого ця ситуація несподівано розвеселила, кинув глузливий погляд на білетерів. — Схоже, слушно, бо судячи з ваших пик, вам уже в дитинстві давали горілку замість риб’ячого жиру.

Мокк відтягнув Смоложа вбік, не звертаючи уваги на спантеличених білетерів.

— І що? — запитав він.

— Все гаразд. До обіду в панни Пфлюґер. Потім у себе вдома. Обидві. Весь час репетирували, — затинаючись, белькотів Смолож.

— Спасибі вам, Смоложе, — Мокк привітно глянув на підлеглого. — Ще якісь два тижні. Витримайте. А тоді в нагороду за гарну роботу отримаєте понадплановий тиждень відпустки. Перед самими святами.

Смолож підніс капелюха й, човгаючи ногами, посунув до виходу, за яким блищали сніжно-білі накрохмалені манишки, гаптовані блискітками вечірні сукні, китайські віяла й кольорові пера. Мокк витяг запрошення й прилаштувався в черзі за якоюсь худорлявою дамою, що в одній руці тримала лорнет, а в іншій — довгого мундштука із запаленою сигаретою. Білетери не вимагали в неї запрошення, навпаки, сповнені поваги, злегка вклонилися.

— О, кого я бачу?! — скрикнула дама. — Це справді ви, маркізе? Ах, яка честь! — екзальтована дама обернулася до тих, хто стояв за нею, аби поділитися з ними своїм чудовим відкриттям. Її увагу привернув Мокк. — Це неймовірно, любий пане, — тут дама помилилася й замість лорнета піднесла до очей мундштук. — Білетер на сьогоднішньому концерті ніхто інший, як сам маркіз Жоржик де Лешамп-Бріє!

Вочевидь ображена тим, що на Мокка її повідомлення не справило великого враження, дама попливла в бік фойє, оточуючи себе хмарами диму неначе паротяг, а сам Жоржик, що його Мокк звинуватив у споживанні горілки в дитинстві, з погордою глянув на його запрошення.

— А вам, вельмишановний пане кримінальний радник, — Жоржик повільно читав титул на запрошенні, — той скандаліст, що намагався пройти без запрошення, передав свій благодійний внесок?

— Авжеж, я ж бо непитущий, — відказав Мокк, минаючи невдоволеного Жоржика.

Бреслау,

середа 30 листопада,

дев’ята година вечора

Благодійний концерт добігав кінця. Софі, що раділа оплескам, відсутності запаху перегару в чоловіка й захопленим словам, якими її обдаровував під час антракту бреславський бомонд, зсунула з долоні рукавичку й дозволила сухим і сильним пальцям Ебергарда легенько мандрувати гладенькою шкірою її долоні.

Мокк заплющив очі й згадував виступ Софі, її незворушний спокій за фортепіано, її поведінку, сповнену скромної вишуканості, без екзальтації й несамовитого скидання головою. Він захоплювався не стільки грою дружини, скільки лініями її тіла, яке облягала чорна концертна сукня. Мокк захоплювався профілем Софі з гордо зачесаним у кок волоссям, лінією шиї, тендітністю плечей, округлістю сідниць. Його переповнювали гордощі самця. Під час антракту він згорда дивився на інших чоловіків і ні на крок не відступав від дружини, немов промовляючи: «Не наближатися — це моя територія».

Залунали останні акорди «Післяполуденного відпочинку фавна» Дебюссі. Залунали оплески. Замість того, щоб дивитися на музикантів, Мокк захоплювався грацією, з якою Софі складала долоні для оплесків, підносячи їх високо на головою. Прошепотівши їй кілька слів на вухо, він швидко вийшов із зали. Побіг до гардеробу, взяв і поклав на стійку хутро й капелюшок дружини, а також своє пальто й капелюха. Відкрив коробку з норковим манто й заховав його в рукаві шуби Софі, що пахла її парфумами. Тоді одягнувся і став чекати, тримаючи її шубу на руці. За мить вона з’явилася. Випнувши повні груди, вона увіпхала руки в рукави шуби, що її подав Ебергард.

— Це не моє, — сказала вона перелякано, виймаючи манто з рукава. — Ебі, швейцар помилився. У мене не було манто.

— Це твоя шуба, — обличчя Мокка нагадувало обличчя гімназиста, що підклав кнопки на стілець ненависному вчителеві. — І твоє манто.

— Дякую, любий, — Софі подала йому руку для поцілунку.

Мокк обійняв її за талію й вони вийшли з Концертного залу. Озирнувся навколо й побачив припаркованого «адлера». Захряснувши дверцята за Софі, він сів на місце водія. Софі пучками пестила манто. Мокк обійняв дружину й пристрасно поцілував. Вона відповіла на поцілунок, а тоді відхилилася й вибухнула нестримним сміхом.

— Влучно ти покепкував із цього Лешамп-Бріє, — у Софі від сміху на очі набігли сльози. — І уяви, ти вгадав. Він і справді добряче п’є… Тепер у Бреслау ні про що інше не говоритимуть… Лише про твоє bon mot[13]… Жоржик пив у садочку горілку замість риб’ячого жиру… Усі ще у фойє з цього реготалися.

Не тямлячись, Мокк притис Софі до себе так міцно, що крізь м’яке манто відчув її крихітне вухо.

— Давай зробимо це в машині, — прошепотів він.

— Ти збожеволів, тут так зимно, — вона лагідно задихала йому у вухо. — Їдьмо додому. Я обіцяю тобі щось особливе.

Авто насилу зрушило з вологої липкої снігової постелі. Мокк дуже повільно їхав Гефхен-штрасе, сунучи за важким фургоном, з якого якийсь закутаний у шинелю чоловік сипав пісок на дорогу. Мокк обігнав його лише перед перехрестям із Моріц-штрасе і, ковзаючись по втоптаній кінськими копитами Ауґуст-штрасе, безпечно дістався Редіґер-пляц.

Сніг перестав падати. Мокк вистрибнув з машини й відчинив дверцята з боку Софі. Його дружина боязко поставила ногу в туфельці на блискучий холодний сніг. Й відразу прибрала ногу назад.

— Зараз я принесу тобі щось тепліше на ноги, кохана, — Мокк побіг до під’їзду будинку. Але не увійшов, а повернувся й підійшов знову до машини. Відчинив дверцята й присів. Одну руку він підклав під коліна Софі, другою охопив її спину. Софі розсміялася, обіймаючи його за шию. Мокк видихнув і легко підняв дружину. Похитнувшись під її вагою, він якусь хвилю шукав рівноваги, широко розставивши ноги. Коли йому це вдалося, він заніс Софі до під’їзду й поставив її на сходинці з написом Cave canem.[14] Зачинивши авто, він повернувся до дружини. На мить занурився в її м’яке хутро й притис до бежевих кахлів ніжне тіло. Сильні стегна Софі обійняли його ноги, а на його шиї опинилося її манто.

Враз спалахнуло світло, й почувся гавкіт собаки доктора Пачковського. Подружжя Мокків піднялося на свій третій поверх, шокуючи адвоката, що виходив із собакою: вона обсмикувала додолу сукню зі стегон, він пригладжував волосся й стягав із шиї манто.

Марта відчинила двері й, побачивши їхній настрій, негайно повернулася до своєї кімнатки, звідки розлягалося Адальбертове хропіння.

Ебергард і Софі буквально вкотилися до спальні в обіймах одне одного. Спантеличений пес спершу зрадів, а потім, побачивши щось на зразок боротьби, став гарчати. Софі зачинила йому двері перед носом, штовхнула чоловіка на диван і заходилася розстібати численні гудзики його одягу. Почала від пальта. Потому в бік дверей полетів капелюх. І коли надійшла черга брюк, задзеленчав телефон.

— Марта візьме слухавку, — прошепотіла Софі. — Вона знає, чим ми займаємося й напевне скаже, що нас немає вдома. — Телефон вперто дзвонив. Марта слухавку не брала.

— Зараз немає нікого важливішого за тебе, — шепнув Мокк. — Хто б не дзвонив, я його відшию.

Він підвівся й вийшов до передпокою. Мовчки підніс слухавку.

— Добрий вечір, будь ласка, радника Мокка, — почув він незнайомий голос.

— Це я, — буркнув Мокк.

— Пане раднику, це Віллібальд Геннес із казино готелю «Чотири пори року», — тепер Мокк упізнав спотворений телефоном голос одного зі своїх інформаторів. — Тут якийсь п’яний молодик. Багато програє в рулетку. Назвався Ервіном Мокком. Стверджує, що він ваш небіж. На цій підставі він отримав кредит. Якщо він і далі так гратиме, це погано закінчиться. Схоже, він програє гроші, яких у нього немає.

— Слухай, Геннесе, — Мокк витяг пістолета зі стінної шафки й поклав його до внутрішньої кишені пальта. — Зроби так, щоб він не грав. У найгіршому випадку вріж йому в пику так, щоб він знепритомнів. Я зараз приїду.

Мокк увійшов до спальні й сягнув по капелюха, що лежав на підлозі, збуджуючи посилену цікавість Арґоса.

— Я зараз повернуся. Ервін потрапив у велику небезпеку.

Софі знімала сукню. Патьоки тушу для вій спливали по її щоці.

— Можеш не повертатися, — її голос звучав так, наче вона зовсім не плакала.

Бреслау,

середа 30 листопада,

пів на десяту вечора

Віллібальд Геннес, охоронець у казино готелю «Чотири пори року» на Ґартен-штрасе, 66/70 послухався вказівок Мокка, але витяг Ервіна із гри без застосування сили. Він вчинив дуже просто — підсипав йому до пива блювотний засіб. Тож коли Мокк у розпанаханому пальті увірвався до казино і, керуючись поясненнями швейцара й мавпоподібного охоронця, вбіг до чоловічого туалету, хлопець стояв навколішки біля унітаза, а його голова спочивала в дбайливих Геннесових долонях. Це видовище трохи заспокоїло Мокка. Він запалив сигарету й запитав, за яким столом грав Ервін.

— За четвертим, дядечку, — почулася відповідь з глибини унітаза.

— Зараз повернуся, — Мокк пхнув Геннесові десятимаркового папірця до кишені.

Вийшовши з туалету, він підійшов до охоронця, що стояв у вестибюлі біля величезного фонтану між двох високих пальм. Жодне інше місце йому б так не пасувало. Мавпа втупилася в Мокка маленькими очицями.

— Я хотів би побачитися з директором казино, — мовив Мокк і машинально сягнув по своє посвідчення, але зупинився: він не хотів відкривати усі свої карти. — Мене звуть Ебергард Мокк. Де я можу його знайти?

— Скарги подають за гральним столом. Треба було викликати шефа туди, — буркнув охоронець. — Приходьте завтра по третій.

— У мене інша справа. Дуже пильна.

Сказавши це, Мокк застосував перевірений метод заспокоєння нервів: почав подумки декламувати оду Горація Exegi monumentum[15]… Під низьким лобом охоронця напружено працював маленький мозок. Коли Мокк дійшов до славетного non omnis moriar,[16] охоронець мовив:

— Скажіть, яка це справа. Я передам шефові й, може, він вас прийме…

— Нічого ти не передаси, — відказав Мокк. — Бо тобі довелося б запам’ятати десяток слів, а це значно перевищує твої розумові можливості.

— Гуляй звідси. І то вже, — охоронець насупив брови й стиснув важкі кулаки. Ще трішки, і він почав би ляскати ними себе по випнутих грудях.

Мокк подумки декламував славетну оду про безсмертя обранця муз. Раптом затнувся, бо тепер і сам не знав, хто мовчки йтиме до Капітолію: жрець чи весталка? Тоді різко повернувся й упівоберта завдав першого удару. Приголомшений охоронець схопився за щелепу й утратив рівновагу. Моккові цього було достатньо. Він нахилився, схопив супротивника за щиколотки й рвонув до себе. Бризки води засвідчили, де саме опинився охоронець. Вода вихлюпнулася з фонтану й вилилася на червону доріжку. Охоронець безпорадно борсався в мармуровому басейні. Він сперся на руки й спробував сісти. Водоспад стікав по його білій сорочці й заливав йому очі. Мокк, пригадуючи наступні рядки Горація про бурхливу річку Авфід, дістав кастета й зацідив охоронцеві в підборіддя. Лікоть охоронця ковзнув по дну басейну, і його голова знову опинилася під водою. Мокк скинув пальто, ще раз схопив його за щиколотки й рвучким рухом витягнув з басейну. Мавпяча голова вдарилася об кам’яний бортик фонтану, після чого тіло опинилося на м’якій доріжці. Спершись однією рукою на пальму, Мокк заходився стусати ногою лежачого. Це було зайвим. Витягнутий з фонтану охоронець уже знепритомнів.

Мокк роздратовано подивився на свої промоклі рукави й забруднені кров’ю штани. Зрозумів, що в роті у нього досі стирчить згаслий недопалок. Сплюнувши його у фонтан, він пильно глянув на відвідувачів казино, що повиходили із зали й приголомшено дивилися на непритомного охоронця. Схоже, їхні почуття поділяв і швейцар, який випередивши Моккове запитання, мовив:

— Кабінет директора на другому поверсі. Кімната 104.

Кімната номер 104 здавалася затісною для масивного, жирного тіла, увінчаного лисою головою, яке розвалилося в кріслі й уважно переглядало звіти круп’є. Статура Норберта Piсce викликала невимовну радість власників ресторанів та кравців. Обіди з десятка страв і сувої тканин, що йшли на його вишукані вбрання, давали можливість представникам цих професій хоч на мить забути про свої матеріальні проблеми.

Професія Мокка була зовсім іншою, тому вигляд Piсce не викликав у нього таких почуттів. Ще менше зацікавила його шовкова хустка на шиї директора казино, його пікейний халат, і вже зовсім залишив байдужим китайський порцеляновий сервіз на кофейному столику та отупілий папуга, що розумів лише мову жестів.

— Мене звуть Ебергард Мокк, — мовив він. — Кримінальний радник Ебергард Мокк. Я до вас із проханням. Невеличким проханням.

Piсce уважно глянув на промоклий одяг Мокка, що стояв, переступаючи з ноги на ногу. Задзвонив телефон, директор підніс слухавку і якусь хвилину слухав швидке, уривчасте повідомлення. Тоді зблід, поклав трубку й вказав гостеві на крісло.

— Прохання може й невеличке, але ви доволі нетерплячий, — зауважив Piсce. — Слухаю вас, пане раднику.

— Мій небіж, Ервін Мокк, програв сьогодні у вашому казино трохи грошей. Я хотів би знати, скільки, — Мокк заходився скручувати цигарку. — Від цього залежатимуть мої подальші прохання.

Piсce підсунув Моккові порцелянову китайську скриньку, заповнену цигарками в блакитні смужечки. Мокк закурив одну з них і задивився на чудовий кавовий сервіз. Вишуканий мотив бамбукових пагонів, що прикрашали чашечки, кавник і цукорницю, нагадав йому про його колишні орієнтальні захоплення. Кавник спокусливо парував.

— Вашому небожеві сьогодні не поталанило. Він програв тисячу марок. Узяв на них кредит, посилаючись на те, що він є вашим родичем. А кредит ми даємо лише тоді, коли впевнені, що його буде сплачено найпізніше наступного дня.

— Картярський борг — це борг честі, — Мокк крутив у руках капелюха. — Я не певен, що мені вдасться сплатити його вже завтра. Я прошу продовжити термін сплати, — він знову пригадав, що має ще заплатити Бекке за манто. — Борг мого небожа я сплачу післязавтра.

— Ми славимося тим, пане раднику, — у Piсce задрижали щоки й підборіддя, — що не дозволяємо нашим клієнтам відтерміновувати строки сплати. Уявіть собі, що ця жорстокість є нашим козирем. Клієнти опиняються віч-на-віч зі своєю долею, з викликом, з уявним супротивником, як вам більше до вподоби, і знають, що цей супротивник жорстокий і невблаганний. Супротивник, з яким треба грати з відкритим заборолом. Минулого тижня в нас був граф Герман III фон Кауніц, який позичив у нас певну суму, а невдовзі її програв. Ми позичаємо лише раз. Фон Кауніц грав у суботу, а в неділю не працює жоден банк. A conto[17] сплати боргу він мусив залишити в нас трохи фамільних коштовностей. А що може залишити в заставу ваш небіж? Добре, що ви прийшли. Мої люди дуже суворі з клієнтами, що неспроможні заплатити.

— Ви не почастуєте мене кавою? — Мокк більше не декламував подумки Горація. — Мені треба обдумати рекламні гасла, які я щойно від вас почув.

Piсce засопів у відповідь і навіть не поворухнувся. Мокк сам налив філіжанку кави й підійшов до вікна.

— Я не насмілюся ламати такі святі принципи, — сказав він. — Ви, Piсce, просто позичите мені цю суму. Приватно. Як доброму знайомому. А я віддам її вам протягом тижня й ніколи не забуду цього дружнього вчинку.

— Я дуже хотів би бути вашим добрим знайомим, пане раднику, — всміхнувся Piсce. — Але наразі я ним не є.

Мокк повільно посьорбував каву й походжав кімнатою. Його увагу привернула японська картина із зображенням двобою самураїв.

— Ви знаєте, що відбувається під час обшуку, який я проводжу? — спитав він. — Я проводжу його дуже ретельно. Якщо я чогось не можу знайти, то нервуюся й мушу дати вихід власному роздратуванню. Знаєте, як? Я просто все нищу. Руйную.

Мокк підійшов до столика й узяв кавник. Налив собі трохи кави й додав цукру.

— А зараз я дуже рознервований, — сказав він, тримаючи в одній руці філіжанку, а в іншій кавник.

— Але це не обшук, — чемно зауважив Piсce.

Мокк хряснув філіжанкою об кахляну піч.

Piсce змінився на обличчі, але не поворухнувся. Мокк наступив черевиком на черепки філіжанки і з хрускотом розчавив їх.

— Завтра я принесу тобі датований заднім числом ордер на обшук, — Мокк щосили розмахнувся. — Витримаєш це, Piсce? Дозволиш, мені розхряскати цього кавника?

Piсce натис на кнопку під столом. Побачивши це, Мокк з усієї сили жбурнув кавником об стіну, по якій попливли чорні патьоки кави. Тоді витяг пружинного ножа й підскочив до картини. Приклав вістря до ока одного із самураїв. До кабінету вбігло троє охоронців. Piсce витер сльози, що спливали складками його обличчя й подав їм знак, аби вийшли. Тоді заходився виписувати чек.

Бреслау,

середа 30 листопада,

пів на одинадцяту вечора

«Адлер» зупинився на Ніколаї-штрасе, перед будинком, у якому мешкав Франц Мокк. Ервін уже опритомнів. Він був майже тверезим, але горло перехоплювала п’яна гикавка.

— Дядечку, — гикнув він. — Пробачте. Я вам поверну ці гроші. Спасибі за порятунок. Я мусив здобути гроші, щоб декому допомогти. Одній людині, яка опинилася у великій скруті.

— Йди додому й нічого не кажи батькові, — буркнув Мокк.

— Але ж, — щось не давало Ервінові спокою, — ви могли спитати… ги-и-ик… людину, що мені допомогла, де кабінет директора. Не треба було бити… ги-и-ик… і топити цього охоронця у фонтані.

Мокк мовчав.

— Я розумію, — мовив Ервін. — Вам треба було комусь… ги-и-ик… врізати. Чудово вас розумію.

Мокк запустив двигуна. Ервін вийшов.

«Адлер» поволі сунув засніженим містом. Чоловік, що провадив його, знав, що повернувшись до сонного дому, він застане зачинену на ключ спальню й норкове манто на клямці вхідних дверей. Він помилився. Манто лежало на килимку для витирання ніг.

Бреслау,

четвер 1 грудня,

восьма година ранку

Поліційний архів містився в підвалах Управління поліції на Шубрюкке, 49. Широке вікно під стелею виходило на бруковане подвір’я. Поліцейські Едуард Райнерт та Гайнц Кляйнфельд з невідомих причин не увімкнули світла й сиділи, спираючись підборіддями на долоні. До них долинало форкання коней, брязкіт лопат, якими відгортали сніг, іноді дзенькіт кайданів в’язня з камери попереднього ув’язнення й лайка наглядача. Раптом почувся новий звук: шум автомобільного двигуна. Гримнули двері й заскрипів сніг під ногами. У темному віконці з’явилися спершу ноги, а за мить й обличчя Мокка. За якусь хвилю перед поліцейськими стояв увесь кримінальний радник, від якого долинали два запахи. Перший, перегару, свідчив про проведену в товаристві пляшки ніч, другий, одеколону — про невдалу спробу притлумити перший запах. Райнерт, обдарований унікальним нюхом, почув ще інший запах — аромат жіночих парфумів. Перед очима Райнерта постала картина: п’яний Мокк в обіймах дорогої повії. Та ця картина не мала нічого спільного з дійсністю. Гаданий rex vivendi[18] провів ніч із пляшкою горілки, загорнувшись у норкове манто, від якого віяло делікатним ароматом парфумів «Тоска».

Радник увімкнув світло й привітався з обома поліцейськими, які формально були Мюльгаузовими підлеглими. Це були кмітливі й неговіркі інспектори, що їх Мюльгауз використовував для особливих доручень. Завдання, поставлене зараз Мокком, передусім вимагало терпіння й витривалості.

— Я знаю, мої дорогі, — Мокк почав говорити, як університетський викладач, хоча його захриплий баритон радше навіював інші, не пов’язані з навчанням, асоціації. — що я образив би вас, якби просив переглянути цілі річні підшивки справ у пошуках двох адрес, не обгрунтовуючи мети цих пошуків.

Мокк запалив сигару й підсунув до себе величезну, як полумисок, попільницю. Він чекав якоїсь реакції слухачів. Її не було. Моккові це дуже сподобалося.

— Ви, певно, чули про справу Ґельфрерта-Гоннефельдера. Обох убито в дуже незвичайний спосіб: Ґельфрерта прив’язали до гаків у невеличкій комірці в шевській майстерні, а потім замурували. Натомість Гоннефельдера почетвертували у власній квартирі. Ґельфрерт був самотнім музикантом, що зловживав алкоголем, членом гітлерівської партії. Гоннефельдер — безробітним слюсарем і затятим комуністом. Їх відрізняло все: вік, освіта, суспільний статус і політичні погляди. Та щось їх об’єднувало, про що сказав сам убивця. Ґельфрертові він причепив до жилета листок з датою 12 вересня цього року. Це був аркушик зі стінного календаря Ґельфрерта, і тому доктор Лазаріус був схильний уважати, що саме тоді його було вбито. Убивця побував у Ґельфрерта вдома, видер листок з календаря, а тоді запросив або заманив того до цієї майстерні, там оглушив і замурував живцем. Про обставини смерті Гоннефельдера нам відомо лише те, що я щойно сказав. Убивця знову залишив нам слід. На столі лежав кишеньковий календарик з перекресленою датою 17 листопада. Доктор Лазаріус упевнений, що саме тоді Гоннефельдера було вбито. Напевно, у вас немає сумнівів, що обидва вбивства здійснено однією людиною.

У Кляйнфельда і Райнерта сумнівів не було.

— Отож, як бачите, — тягнув Мокк далі, не помітивши Мюльгауза, який, стоячи у дверях, прислухався до його висновків. — ця тварюка нам каже: я вбив тоді, а не в інший час. Я це інтерпретую таким чином: убив тоді, бо лише тоді й міг убити. «Міг» не значить «був спроможний». Воно означає «саме тоді обставини дозволили мені це зробити». Які обставини? На це питання ми й повинні відповісти. — Мокк загасив сигару й вклонився Мюльгаузові. — Панове, обидва вбивства не об’єднують особи жертв (вони, напевне, невинні), їх об’єднує лише особа вбивці. У нас не було б жодної зачіпки, якби не знаки, що їх подає сам злочинець. Та хоч би як ми аналізували дати цих злочинів, переставляли їх, додавали цифри, то й так не просунемося в слідстві. Мені спало на думку, що убивства можуть бути нагадуванням про те, що сталося тими днями й місяцями, але раніше, у попередні роки. Убивця, мабуть, хоче нам сказати, аби ми відшукали якусь стару справу, якесь слідство, яке могло дати хибний результат або просто було закрите. Це, звісно, сталося в цих місцях, за цими адресами. Тож шукайте в справах адреси злочинів. Якщо вам вдасться віднайти якусь згадку про них, докладно реєструйте, чого злочин стосується. Нас цікавить, що там сталося, а передусім — коли! Це все ми повинні тут відшукати.

Мокк глянув на замисленого Мюльгауза, підвівся й підійшов до стіни зі стелажами, прикритими дерев’яними ролетами. Провів по них долонею.

— Ви обоє випускники класичної гімназії, отож вам відомі різні види обставин. Є обставини місця, часу, причини, умови й допустові. Нас цікавлять три перші. Ми не встановимо причину, якщо не вивчимо часу й місця. Є якісь питання?

— Пане раднику, — мовив Кляйнфельд. — Ви говорили про якісь адреси. Просимо їх подати.

Бреслау,

четвер 1 грудня,

десята година ранку

Доволі рівний ряд будинків на Ґрюн-штрасе між Пальм-штрасе й Форверк-штрасе раптово уривався. Утворювалося заглиблення, у якому міг би стати якраз один будинок. Цю нішу почасти заповнювала невелика двоповерхова кам’яниця, відокремлена від вулиці двометровим муром і воротами із двома вежами. Задня частина кам’яниці немов тулилася до задньої частини великого будинку, фасад якого виходив на подвір’я найближчого кварталу. Ця незвичайна споруда мала два маленькі віконця на першому й другому поверсі, і до неї вели масивні двері, над якими виднів напис «Бреславське моністичне товариство». Із бреславськими моністами, які окрім переконання про духовну й матеріальну єдність людини та світу, проголошували необхідність природного виховання молоді, моральність вільну від релігії, пацифізм і симпатії до соціалізму, пов’язані були різноманітні секти й угруповання, зокрема «Бреславське товариство парапсихічних досліджень».

Цей будинок віддавна цікавив таємну поліцію, особливо невеликий відділ, що займався релігійними рухами й парарелігіями, який підлягав безпосередньо комісарові Клаусу Ебнеру. Інформація, яку назбирали його люди про цей будинок, була небагатою. Довелося задовольнитися заведенням справи на відомого парапсихолога і ясновидця Теодора Вайнпфордта, засновника «Бреславського товариства парапсихічних досліджень». З цієї інформації випливало, що будинок охороняє четверо охоронців, що працюють позмінно по двоє. Окрім них, це місце двічі на місяць відвідує кільканадцять осіб. Вони проводять там від п’яти до двадцяти годин, проводячи час — згідно статуту товариства — на спіритичних сеансах. Інколи організовують відкриті лекції на окультні й астрологічні теми. Працівники Ебнера занесли до справи дивні свідчення. Їхні інформатори стверджували, що відвідувачів будинку іноді супроводжують діти. Поліція дійшла до висновку, що члени товариства втаємничують їх у своє мистецтво. Ознайомившись зі звітами своїх працівників, Ебнер вирішив перевірити, чи дітей, бува, не приводять туди з якоюсь ницою метою. Його підозра зросла, коли виявилося, що то були виключно дівчатка із сиротинця, директор якого є членом товариства. Докладне слідство встановило, що дівчаток піддавали гіпнозові знані лікарі, і що їм не було завдано жодної шкоди. Ебнер з радістю відклав справу будинку на Ґрюн-штрасе ad acta[19] й повернувся до стеження за комуністами й гітлерівцями. Секретарка передрукувала справу й передала її до відділу моралі. Його начальник, кримінальний радник Герберт Домаґалла, не добачивши в діяльності товариства нічого, що суперечило б закону, зайнявся своїми щоденними справами, тобто масовим вербуванням агенток серед повій. Дівчаток із сиротинця й далі приводили до будинку на Ґрюн-штрасе.

Були вони тут і зараз. Зодягнені в білі шати й немов загіпнотизовані чи одурманені чимось, вони стояли довкола великої канапи, на якій лежали три жінки. Крізь маленьке віконце вливалося скупе зимове світло, що відбивалося в білих, нічим не оздоблених стінах зали, з якої винесли стільці. Світло зимового ранку змішувалося з теплим блиском кількох десятків свічок, розставлених де-не-де в лекційній залі. На подіумі, за кафедрою викладача, стояв голий бородатий старець і тихо читав з невеличкої книжки, оправленої в білу шкіру. Дві розпашілі печі випромінювали хвилі гарячого повітря.

Дівчатка обсипали голі тіла жінок білими пелюстками квітів, що ковзали по гладенькій шкірі й з ледь чутним шурхотінням спадали на накрохмалені простирадла. Деякі з них залишалися непорушно лежати в заглибинах і на опуклостях тіл. Одна з жінок, світловолоса, лежала непорушно, а дві інші, темноволоса й руда, пестили її тіло, що засвідчувало їхню неабияку вправність в ars amandi.[20] Коли темноволоса вирішила, що нерухома блондинка вже достатньо підготована до подальших дій, вона припинила свої рухи й погамувала запал рудої товаришки, а тоді кивнула головою старому. То було виразне запрошення. Старого не довелося довго вмовляти.

Бреслау,

четвер 1 грудня,

пів на одинадцяту ранку

У Мокка тріщала голова. Надмір тютюну, чорної кави, зайва пляшка горілки вчора, зайві два пива нині, напружені нерви, стос папок, зруйноване подружнє життя, похилий почерк звітів і справ, уперте пробігання очима абзаців у пошуках слів, які закінчувалися б на — штрасе, брудні стрічечки, якими зав’язували папки, відмирання почуттів, роздмухана пилюка, почуття безнадії й безрезультатності архівних пошуків — усе це впливало на здатність Мокка мислити чітко, хоча ще кілька годин тому він вихвалявся перед Райнертом і Кляйнфельдом бездоганною логікою розслідування.

Зараз він стискав скроні й намагався не допустити, аби голову розвалив глухий, тупий біль. Та за мить він відірвав долоні від скроней, аби взяти в архіваріуса Шайєра телефон і слухавку.

— Добрий день, пане раднику, говорить Майнерер…

— Де ви?

— Біля гімназії св. Матвія, але пане раднику…

— Ви повинні бути в мене через хвилину.

Мокк поклав трубку, важко підвівся з-за столу й згасив лампу. Райнерт глянув на нього відсутнім поглядом, Кляйнфельд уперто слинив брудного пальця. Мокк почовгав сходами до свого кабінету. Потрапив до нього за десять хвилин, бо загаявся в місці, де справляють природні потреби. Тоді люто штовхнув двері кабінету. У засклених дверях забряжчали шибки, Майнерер схопився на ноги, а фон Штеттен зробив гримасу, яка означала «старий дуже сердитий».

Мокк махнув рукою й увійшов до кабінету, пропускаючи наперед Майнерера. Той не встиг зробити й двох кроків, як несподіваний сильний удар у спину кинув його вперед, і він упав на підлогу. Майнерер швидко підвівся й сів, люто міряючи поглядом Мокка, що встиг уже зайняти своє місце за письмовим столом.

— Це за мого небожа Ервіна, — солодкуватим тоном проказав Мокк. — Ти повинен був стежити за ним вдень і вночі. І що? І вчора мій небіж замалим не програвся дощенту в казино, граючи в кредит. Він опинився в небезпеці, бо не мав що лишити в заставу. Чому ти мені про це не повідомив?

Мокк нахилився над столом і простягнув руку вперед. Гучний ляпас відбився на Майнереровій щоці. Майнерер відсахнувся й більше не міряв свого кривдника лютим поглядом.

— Вислухай мене, Майнерере, — тон Мокка був і далі солодкуватим. — Ти кмітливий настільки, що мені не доведеться утруднювати себе, розповідаючи тобі байки про людей, яким я, — хоч і любив їх більше, ніж тебе, — повністю зіпсував кар’єру. Тож скажу коротко: якщо ти ще раз проґавиш Ервіна, тебе буде переведено до відділу моралі. Займатимешся там переконуванням старих хвойд, аби вони регулярно проходили венерологічні огляди. Крім того, на тебе чекає ще одне не менш цікаве завдання: шантажувати альфонсів. А їх не так легко шантажувати, бо проти них ти нічого не знайдеш. Їхні курви всі як одна мовчать про вразливі місця своїх покровителів. Тож будеш з ними воловодитися й вислуховуватимеш лайку на свою адресу. День за днем. А результати будуть мізерними. Догана. Одна, друга… мій друг Герберт Домаґалла не шкодуватиме тебе. І кінець, Майнерере. Таким буде твій кінець. Ти з полегшенням займеш місце регулювальника руху на Ринку, щоби тільки не бачити більше цього смороду, розпаду й сифілісу.

— Що мені робити? — спитав Майнерер. Його голос не виявляв жодних емоцій, і це занепокоїло Мокка.

— Ти повинен і надалі стежити за моїм небожем. Від хвилини, коли він полишає стіни гімназії. — Мокк витяг із жилета кишенькового годинника на ланцюжку й нахилив голову. Відчув, як у скронях стукають маленькі молоточки. — Але зараз тільки одинадцята. Тож у тебе ще є час. Підеш до кримінального радника Домаґалли і знайдеш мені якийсь компромат на директора казино в готелі «Чотири пори року», Норберта Piсce. Ну, що таке? Йди і подивись, як виглядає майбутнє місце твоєї праці.

Бреслау,

четвер 1 грудня,

полудень

Старий видав останній любовний стогін. Софі голосно й хрипко скрикнула. Міцно заплющила очі й лежала так довший час, зітхнувши, що звільнилась від тягаря чоловічого тіла. Вона почула човгання босих ніг старого. Не розплющуючи очей, погладила себе по шиї, де його колюча борода залишила червоні сверблячі сліди. Канапа здригалася під вагою мускулястого тіла барона фон Гаґеншталя, яке передавало свою кінетичну енергію рудій повії, а тоді — за її допомогою — тілу Елізабет, що лежала внизу цієї складної піраміди.

Софі розплющила очі. Біля ліжка стояли дві дівчинки. Вони дивилися вже притомними очима, у яких не було й сліду дурману чи гіпнотичного заціпеніння. Тоді барон ударив рудоволосу повію по обличчю. На її щоці з’явилася виразна червона пляма. Барон фон Гаґеншталь знову замахнувся. Дівчатка затремтіли. На їхніх очах з'явилися сльози. Безпорадні й перелякані, вони тримали в затиснених кулачках білі пелюстки троянд.

— Треба ще сипати? — спитала одна з них.

Софі розридалась.

Бреслау,

четвер 1 грудня,

друга година пополудні

— І що? — спитав Мокк.

Гайнц Кляйнфельд протер окуляри й глянув на Мокка змученими короткозорими очима. У його погляді чаїлася меланхолія, спритність і біблійна мудрість.

Едуард Райнерт теж припинив читання справ і сперся підборіддям на кулаки. Вираз його обличчя був стриманим, і почуття не так виразно відбивалися на ньому. Жодному з поліцейських не треба було відповідати на Моккове запитання. Кримінальний радник і так знав результати архівних пошуків.

— Підіть щось перекусіть і повернетеся за годину, — сказав Мокк і поскладав справи, які він переглядав, рівним стосиком. Наступні кілька хвилин він займався своїм волоссям, яке вперто куйовдилося між зубцями кістяного гребінця. Він нікуди не поспішав, хоча кілька хвилин тому Мюльгауз по телефону наказав йому негайно з’явитися до нього. Він причепурився, вийшов з архіву й розпочав нескінченну мандрівку сходами й коридорами. Робив усе, аби лише відтягнути час зустрічі із шефом: розчавлював носком черевика давно згаслі недопалки, видивлявся знайомих, з якими можна було б погомоніти, не минав жодної плювальниці. Він не поспішав постати перед розлюченим Мюльгаузом і почути слова, уникнути яких не було жодної можливості.

Мюльгауз і справді був розлючений. Спершись широко розставленими руками на письмовий стіл, він вистукував товстими пальцями монотонний ритм на темно-зеленій стільниці. Скуті крижаним гнівом щелепи стискали мундштук люльки, а з рота й ніздрів бухали хмари диму. Мюльгауз аж нетямився від люті.

Мокк сів навпроти свого шефа й заходився заповнювати велику попільницю у формі підкови.

— Мокку, завтра у ваші двері постукає посланець, — голос Мюльгауза тремтів від збудження, — і принесе вам запрошення на позачергове засідання ложі «Гор». І знаєте, яким буде другий пункт порядку денного? «Справа виключення Ебергарда Мокка з ложі». Саме так. Цей пункт я запропонував і я про це доповім. Може, ви ще пригадуєте, що я секретар ложі?

Він замовк і поглянув на Мокка. Та не помітив на його обличчі нічого, окрім втоми.

— А яка причина виключення? — Мокк загасив цигарку об денце попільнички.

— Скоєння кримінального злочину, — аби заспокоїтися, Мюльгауз заходився длубати залізною шпичкою в гарячому цибухові. — За таке виключають і з поліції. Ви догралися, Мокку.

— А який злочин я вчинив? — спитав Мокк.

— Ви дійсно недоумок, чи лише прикидаєтеся? — Мюльгауз з усіх сил стримував крик. — Учора в присутності десятка свідків ви побили кастетом працівника казино, Вернера Каля. Каль нещодавно опритомнів. Тоді розчерепили коштовний китайський порцеляновий сервіз директора казино, Норберта Piсce, намагаючись примусити його продовжити термін сплати боргу вашого небожа. Це бачили троє свідків. Черговому повідомили про злочин. Невдовзі з’явиться звинувачення в побитті й знищенні цінного майна, тоді ви постанете перед судом. А ваші шанси нульові. Ложа випереджає події й усуває зі своїх рядів потенційних злочинців. Начальник поліції відсторонить вас від обов’язків. І тоді ми з вами попрощаємося.

— Herr Kriminaldirektor, — після такого офіційного звертання Мокк замовк і якусь мить вслухався в гомін за вікном: дзеленчання трамвая на Шубрюкке, хлюпотіння відлиги, цокання кінських копит по мокрій бруківці, човгання ніг студентів, що поспішали на лекції. — Напевно, ще не все вирішено. Цей охоронець вилаяв мене й першим накинувся, а я лише захищався. Це підтвердить мій небіж і такий собі Віллібальд Геннес, працівник казино. Piсce я б не довіряв. Він пригостив мене кавою, у мене впала чашка. А сам, як я бачу, подав скаргу, що я розтовк йому цілий китайський сервіз. Дивно, що він не поскаржився, що я зґвалтував його папугу.

Мюльгауз підняв плечі й з усієї сили грюкнув кулаками об стіл. Підскочила чорнильниця, покотилася ручка, посипався пісок з надщербленої канцелярської пісочниці.

— Чорт забирай! — гаркнув Мюльгауз. — Я хочу від тебе дізнатися, що сталося! А ти замість пояснень плетеш мені нісенітниці про папугу. Завтра мене викличуть до начальника поліції Кляйбемера. Коли він мене запитає, що ти можеш сказати на своє виправдання, я скажу: Мокк захищається відповіддю «Я б не довіряв Ріссе».

— Єдине виправдання — це родинні зв’язки, — мовив Мокк. — Мій небіж — це моя кров. Для нього я готовий на все. Більше мені нічим виправдатися.

— Еге ж, я так і скажу завтра старому: поклик родинної крові, — іронізував Мюльгауз. Він уже заспокоївся, запалив люльку і свердлив підлеглого шпарками очей. Моккові стало його шкода. Він придивлявся до лисини, вкритої ріденькими пасмами волосся, довгої бороди, товстих, як сардельки, пальців, що нервово крутили теплий цибух. Він знав, що Мюльгауз повернеться нині увечері додому після звичної партії в скат, вдома йому подасть обід його висхла дружина, що старіється з ним вже чверть століття, і що вони розмовлятимуть про що завгодно, але не про свого сина Якоба, після якого залишилася порожня, холодна кімната.

— Herr Kriminaldirektor, справді не слід довіряти Ріссе. Директор казино — педераст, що був замішаний у «справі чотирьох матросів». Що важать його слова проти моїх?

— Вони нічого б не важили за нормальних обставин. Але ви перестаралися, Мокку, і влаштували справжній вестерн на очах численних свідків. Мені відомо, що Piсce готується сьогодні дати інтерв’ю до «Бреслауер Нойєсте Нахріхтен». Боюся, що навіть у начальника поліції замало зв’язків, щоб вас захистити й не допустити до появи сенсаційного матеріалу в пресі.

— Але є дехто, хто може це зробити, — Мокк усе ще сподівався, що йому не доведеться ділитися з Мюльгаузом інформацією, отриманою від Майнерера. — Це кримінальний директор Гайнріх Мюльгауз.

— Справді? — Мюльгауз високо підняв брови, від чого у нього випав монокль. — Може, ви й маєте рацію, та я не хочу вам допомагати. Я маю вас досить, Мокку.

Мокк добре знав тональності Мюльгаузового голосу. Таку він чув уперше: у ній відчувалися іронія, погорда й задума. Це могло означати: шеф ухвалив остаточне рішення. Мокк повинен був скористатися найважливішим аргументом.

— Ви й справді нічого не зробите і дозволите, щоб Piсce переміг? Щоб переміг гомосексуальний меценат митців, які віддані йому всім серцем і тілом? Серед них є й молодий художник, що має псевдо Джакоппо Роґодомі.

Мюльгауз відвернувся до вікна, показуючи Моккові сутулу, згорблену спину. Обоє знали, який псевдонім має Якоб Мюльгауз, блудний Гайнріхів син. Минали хвилини. Дощ застукотів по шибці, завила поліцейська сирена, забамкав годинник на церкві св. Матвія.

— Herr Kriminalrat, — Мюльгауз не обертався від вікна. — Не буде жодного позачергового засідання ложі «Гор».

Бреслау,

четвер 1 грудня,

пів на восьму вечора

Небо було безхмарним і зоряним. Брався легенький морозець. Бруківка вулиць вкрилася тонкою крижаною кіркою. Мокк сів до «адлера» й виїхав з подвір’я Управління поліції. Попрощався зі швейцаром, що зачиняв ворота, й звернув ліворуч біля будинку «Під Двома Поляками» на Шмідебрюкке. Згорблений вугляр вів за вуздечку худющу коняку, яка так важко переставляла копита, що фургон із вугіллям, до якого вона була запряжена, на кілька хвилин перегородив вулицю. Це змусило Мокка їхати повільніше. Голова кримінального радника була порожньою, наче вся та інформація з поліційних справ, десятки назв і рапортів про злочини, кривди й розпач вимели з неї все інше. Він не міг ні про що думати, у нього навіть не стало сили розсердитися на вугляра. Він потихеньку додавав газу й розглядав у неоновому світлі перехожих, вивіски й вітрини. Із шинку Ноака вийшов розгніваний молодик у капелюсі й намагався щось розтлумачити заплаканій вагітній дівчині. Світло, що падало з вітрин універмагу Мессова й Вальдшмідта, освітлювало двох листонош, які запекло сперечалися про топографію міста. Огрядність одного з них виразно свідчила про те, що його знання суто теоретичні та є наслідком тривалих подорожей пальцем по мапі. Із прохідного двору біля магазину, де продавалися різноманітні джеми, викотився п’яний медик чи акушер, що тягнув лікарського саквояжа, такого великого, що окрім лікарських інструментів у ньому легко помістилася би вся його професійна етика.

Мокк із полегшенням проминув сухотного візника, повернув праворуч і рушив уздовж північного боку Ринку. Озирнувшись через ліве плече, він зі здивуванням угледів пані Сомме, дружину ювеліра, одного із братів Сомме.

— Так пізно? — здивувався він і раптово дещо собі пригадав. Зупинив авто, вийшов, перетнув жваву вулицю й швидким кроком підійшов до магазину.

— Доброго вечора, пані Сомме, — гукнув він. — Бачу, що у вас ще відчинено. Я хотів би глянути на кольє, про яке я говорив із вашим чоловіком, те з рубінами.

— Будь ласка, пане раднику, — пані Сомме оголила у звабній посмішці рожеві ясна. — Я гадала, що ви вже не прийдете, ось, будь ласка, я поклала його до футляра вишневого кольору. Воно чудово пасує до зелених очей…

Вони увійшли до магазину. Пані Сомме подала Моккові кольє, перехилившись через прилавок. Мокк ковзнув поглядом по її зграбній фігурі тридцятирічної жінки й заходився розглядати коштовність. Повз його вуха линув потік слів і зітхань з вуст дружини ювеліра. На нього спадали цілі водоспади дзвінкого щебету й заповнювали його свідомість, та за мить до них долучився інший звук. Він уважно прислухався: з-за дверей, що вели до підсобних приміщень, чувся веселий чоловічий голос, що наспівував куплет Оттона Ройттера «Wie reizend sind die Frauen».[21]

— …рідкісний випадок. Жінка, яку так кохають, має бути дійсно щасливою, — щебетала пані Сомме. — Ах, ви завжди пам’ятаєте про вашу дружину, а ви ж такий зайнятий, так дбаєте про нашу безпеку…

Слова пані Сомме нагадали Моккові, що недавно він подбав про безпеку свого небожа, і гроші, за які він хотів купити кольє, призначалися на сплату Ервінового боргу. Пригадав собі й те, що сьогодні необов’язково купувати кольє, що день зачаття, визначений астрологом Феллінґером, настане лише завтра, і що тоді він візьме в обійми свою дружину, вбрану в самі лише рубіни… Він підняв капелюха й пообіцяв, що завтра напевне купить кольє, промимрив якісь слова вибачення дружині ювеліра, яка саме говорила:

— … якби ж то всі подружжя були такими…

Мокк вийшов, роздумуючи, де б йому знайти гроші на кольє.

Бреслау,

четвер 1 грудня,

за чверть восьма вечора

Елізабет Пфлюґер саме розучувала партію першої скрипки із квартету «Дівчина і смерть» Шуберта, коли її служниця нечутно увійшла до вітальні й поклала біля вази з білими хризантемами напахченого конверта з монограмою C. М. Елізабет припинила грати, схопила конверт і вляглась на шезлонгу, підібгавши стрункі ноги. Тремтячими руками витягла листа й заглибилася в читання волошкових сторінок, списаних округлим почерком.

Бреслау,

четвер 1 грудня,

восьма година вечора

У ресторані Ґраєка, як завжди, панував вечірній спокій. Нічні метелики марно пускали бісики до втомлених роботою міщан, а ті топили погляди в спітнілих кухлях пива. Один з них робив це вже вдесяте. То був кримінальний вахмістр Курт Смолож. Побачивши свого шефа, він криво всміхнувся, що викликало в Мокка невиразні підозри щодо тверезості свого підлеглого. Золотавий напій подіяв in plus[22] на міміку Смоложевого обличчя, але не збагатив його й без того скупого синтаксису.

— Як звичайно, — вахмістр намагався говорити дуже чітко. — Десята — друга: панна Пфлюґер, музика, із другої — удома.

— Як звичайно, кажете, — Мокк насупився і прийняв з кельнерових рук чарку коньяку й каву. — Але є щось, що не є звичайним. Це ваш стан. Відколи це ви знову почали пити?

— Кілька днів тому.

— Що сталося? Ви ж не пили від «справи чотирьох матросів».

— Нічого.

— Якісь проблеми?

— Ні.

— Що ви пили?

— Пиво.

— Скільки?

— П’ять.

— Сидите тут і п’єте, замість того, аби стежити за моєю дружиною?

— Перепрошую, Herr Kriminalrat, але я сюди забігав на одне пиво й далі собі стояв під вікном. Вашим вікном. Так вийшло п’ять пив.

В іншому залі хтось із клієнтів дорвався до піаніно. Гра свідчила, що «піаніст» нащодень був різником. Він звично розрубував туші на клавішах.

Мокк зосереджено випускав кільця диму. Він добре знав свого підлеглого і знав, що п’ять пив не викликають на його похмурому обличчі усмішки. А ця гримаса, якою Смолож зреагував на його появу, без сумніву, була усмішкою. Отже, він повинен був випити більше. Смолож підвівся, натяг на голову капелюха й вклонився якомога чемніше.

— Ви із цими своїми кніксенами могли б виступати на шкільному урочистому концерті, — буркнув Мокк і не подав звично руки Смоложеві. Проводжаючи поглядом його вайлувату постать, він роздумував, чому його підвладний порушив обіцянку не пити, і чому брехав про кількість випитого. Він підвівся, підійшов до бару й кивнув пальцем до помітно підтоптаної буфетниці. Та жваво крутнулася на підборах й запитально подивилася на порожню Моккову чарку.

— Ні, дякую, — він поклав на стійку п’ятимаркову монету, яка прискорила рухи буфетниці й калатання сердець самотніх дівчат, що сиділи навколо. — Я хочу про дещо спитати.

— Авжеж, — буфетниця старанно увіпхнула монету поміж груди. То була зручна й безпечна схованка.

— Цей чоловік, з яким я балакав, як довго він тут сидів і скільки випив пива? — тихо запитав Мокк.

— Сидів від третьої, випив чотири великі кухлі. — буфетниця відповідала так само тихо.

— Кудись виходив?

— Нікуди. Йому не хотілося нікуди виходити. З усього було видно, то йому дуже кепсько.

— Звідки ви це знаєте?

— Важко мені це пояснити. Я працюю в барі вже років двадцять й одразу бачу клієнтів, які п’ють, аби про щось забути. — Буфетниця не брехала. Вона могла нічого не знати, але про чоловіків вона знала все. — Цей ваш знайомий вдавав крутого, але в душі він зовсім розклеївся.

Мокк не став чекати на психологічне розчленування власної особи, він глянув у її мудрі й зухвалі очі, підніс капелюха, заплатив за коньяк і вийшов на вулицю. «Навіть він мені бреше, — подумав про Смоложа. — Навіть він, для якого я стільки зробив. Коли він тут пиячив, Софі могла робити все, що завгодно».

На землю спадали легенькі снігові пластівці. Мокк сів у свого «адлера» й рушив у бік віддаленого за сто метрів Редіґер-пляц. Він нетямився від люті. Відчував, як кров молоточками стукає в скронях і тиск здавлює потилицю. Зупинився перед будинком і відчинив віконце у дверцятах машини. Морозяне повітря й сніг трохи охолодили Моккові емоції. Він пригадав учорашній вечір, пристрасні обійми на сходах, порятунок Ервіна від небезпеки, норкове манто на килимку для взуття, безжально зачинену спальню й пекучі ковтки горілки, що спливала до шлунка. «Цю ніч я проведу, притулившись до Софі, — гадалося йому. — Лежатимемо поруч. Надмір алкоголю може мені сьогодні зашкодити, а завтра я буду сповнений чоловічої сили й подарую їй кольє. Чи й справді завтра?»

Він сягнув до течки і, витягши прогноз астролога Феллінґера, почав розглядати його в голубуватому світлі газового ліхтаря. Ковзнув очима по космограмах і характеристиках подружжя Мокків. Його увагу поглинули прогностичні розважання. Раптом у вухах йому зашумувала кров. Він здмухнув сніжинки, що густо вкривали аркуш паперу і, вражений, прочитав: «найкращий день для зачаття — 1.XII. 1927». Мокк щосили заплющив повіки й уявив собі Софі, що чекає на нього в їдальні. Вона затята й холодна, та за мить її обличчя проясніє від вигляду рубінового кольє. Вона поцілує його, легенько пестячи долонею його широкі плечі.

Мокк витяг зі срібного візитівника візитку ювеліра Сомме й уважно прочитав адресу: «Бреслау, Драбіціус-штрасе, 4». Не зачиняючи віконця, він увімкнув двигуна й різко рушив. Його чекала подорож через усе засніжене місто.

Бреслау,

четвер 1 грудня,

дев'ята година вечора

Ювелір Пауль Сомме насилу проковтнув слину, яка боляче подразнювала його набрякле горло. Він відчував, як у нього починається гарячка.

У такі хвилини заспокоєння він віднаходив лише в одному: переглядав свою нумізматичну колекцію. Отож він лежав, загорнувшись у темно-синій халат з пурпуровими вилогами й переглядав колекцію старовинних монет. Його блискуче від сильної гарячки око знавця, озброєне потужною лупою, пестило гданські гульдени сімнадцятого сторіччя, сілезькі гривни й царські імперіали. Він уявляв собі своїх предків, як вони нагромаджують у мішечках гори золота, а тоді купують маєтки, фільварки, жінок і титули. Уявляв собі їхній ситий, спокійний сон під час воєн і погромів у Росії та Польщі, який охороняли щедро оплачувані стражники, юристи й поліцейські. Представники цих професій завжди викликали в Сомме приязні почуття. Навіть зараз, коли він, важко хворий, милувався своєю колекцією, і несподіваний дзвоник відірвав його від предмета його пристрасті, він із задоволенням прийняв з рук камердинера візитку кримінального радника Ебергарда Мокка.

— Запросіть, — звелів він служникові, і з полегшею вклав своє змучене лихоманкою тіло на м’які подушки шезлонга.

Поява квадратної Моккової постаті сповнила його не меншим задоволенням, ніж його візитка. Він цінував кримінального радника із двох причин: по-перше, Мокк був поліцейським, по-друге, він був чоловіком вродливої, примхливої й на двадцять років молодшої жінки, чиї мінливі почуття часто змушували Мокка до відвідин ювелірного салону. Сам ювелір, старший від своєї дружини на тридцять з гаком років, чудово розумів, що означають жіночі капризи, меланхолії й мігрені. Це об’єднувало його з Мокком, але він по-іншому реагував на ці явища. На відміну від кримінального радника, Сомме був мудрим і поблажливим.

— Будь ласка, не виправдовуйтесь, пане раднику, — попри пекучий біль у горлі, Сомме не дозволив Моккові заговорити першим. — Я лягаю спати пізно, а крім, того, ваш візит ніколи не є невчасним. Чим можу вам прислужитися?

— Любий пане Сомме, — Мокк не міг отямитись від враження, яке завжди справляли на нього картини голландських майстрів на стінах кабінету ювеліра. — Я хотів би зараз купити те рубінове кольє, про яке ми нещодавно говорили. Мені воно конче потрібне нині, але заплатити я можу лише завтра або післязавтра. Дуже вас прошу зробити мені таку послугу. Я неодмінно заплачу.

— Я знаю, що можу вам повністю довіряти, — ювелір завагався. Гарячка спотворювала в його очах обриси предметів. Йому здавалося, що картини розглядають двоє Мокків. — Але я трохи прихворів, у мене сильна гарячка… Це головна завада…

Мокк глянув на картини й пригадав учорашній вечір у кабінеті Piсce та самурая з ножем біля ока.

— Я справді хотів би виконати ваше прохання, я дійсно не шукаю виправдань, — голос Сомме зривався від надмірного хвилювання. Його голова впала в розпалену вологу заглибину подушки. — Ми можемо подзвонити моєму лікареві, докторові Ґрюнбергові, і він підтвердить, що заборонив мені виходити з дому.

Побачивши, що вираз Моккового обличчя змінюється, Сомме рвучко підвівся із шезлонга. Голова в нього пішла обертом, а на обличчі, вкритому червоними плямами, виступили краплинки поту, викликані недугою й страхом втратити клієнта. Він важко сперся на стіл і прошепотів:

— Та це нічого. Зачекайте хвилинку, будь ласка, я зараз буду готовий.

Ювелір рушив у бік дверей своєї спальні. На мокру лисину він натяг старомодного нічного ковпака.

— Пане Сомме, — зупинив його Мокк. — А чи не могла б зі мною поїхати до магазину ваша дружина? Ви й справді хворі. Мені б не хотілося наражати вас на небезпеку.

— Ах, пане раднику, ви такий турботливий, — ювелір випромінював непідробне захоплення. — Та це неможливо. Моя кохана Едіт сьогодні вранці поїхала на аукціон антикварного срібла до Ляйпцига. За її відсутності й моєї хвороби в магазині розпоряджається наша довірена особа. Але й це ні до чого. Тобто вам ця особа нічим не допоможе. Лише мені відомий шифр від сейфу, у якому лежить це кольє. Зараз я одягнуся, і ми поїдемо.

Сомме вийшов до сусідньої з кабінетом спальні й повільно зачинив двері. Мокк почув характерний звук тіла, що падало на підлогу й грюкіт від падіння на паркет стільця чи столика. Він швидко вбіг до спальні й побачив непритомного ювеліра, що лежав на підлозі. Мокк перевернув його на спину й ударив долонею по палаючому обличчю. Сомме опритомнів і всміхнувся до своїх видінь. Йому здавалося, що він бачить свою кохану Едіт з розвіяним волоссям під час останньої відпустки в Совиних горах. Видіння Мокка було зовсім іншим: Едіт Сомме, у коштовностях, позичених з вітрини, а її шию прикрашає вимріяне ним кольє. Вона лежить розімліла, розкинувши ноги на маленькому диванчику в задній кімнатці ювелірного магазину, а породистий самець, наситившись її тілом, на повний голос горланить Ройттерові куплети.

— От тобі й довірена особа, — подумав Мокк, залишаючи Сомме, який все ще марив, під опікою служника.

Бреслау,

четвер 1 грудня,

десята година вечора

Мокк увійшов до помешкання й окинув оком передпокій. Він був здивований тишею й порожнечею, що панували навколо. Окрім собаки, ніхто його не привітав і не зрадів його поверненню, ніхто на нього не чекав. Так було завжди, коли прислуга мала вихідний. Марта поїхала до рідні біля Ополе, а Адальберт, страждаючи на ту саму хворобу, що й ювелір Сомме, лежав у своїй кімнатці. Мокк зняв пальто й капелюха та натиснув на клямку дверей спальні. Софі спала, загорнувшись у ковдру. Голову вона закривала руками, наче хотіла захистити себе від удару, а руки стискала в кулаки. Мокк десь читав, що така несвідома поза означає непевність і безпорадність. Він розчулився, і в пам’яті постав спогад: Софі й Ебергард на вокзалі. Він їде до Берліна по медаль, яку отримав за розслідування однієї важкої справи, вона ніжно з ним прощається. Поцілунок і прохання: «Якщо повернешся вночі, розбуди мене. Ти знаєш, як».

Мокк ще й зараз чув цей тихий розпусний сміх Софі. Він чув його у ванній, коли замикав двері до спальні й закривався на ключ ізсередини. Він лунав у його вухах, коли лягав біля дружини й починав будити її так, як вона найдужче любила. Софі зітхнула й ледь відсунулася від чоловіка. Та він був настирливим і відновив свої намагання. Софі повністю прокинулася й глянула в затуманені очі Мокка.

— Сьогодні цей день, — прошепотів він. — День зачаття нашої дитини.

— І ти віриш у цю маячню? — сонно спитала вона.

— Сьогодні цей день, — повторив він. — Пробач за вчорашнє. Я повинен був допомогти Ервінові.

— Мене це зовсім не цікавить, — Софі відсторонила наполегливі чоловікові руки й насупилася. — Мене не обходить ані Ервін, ані цей астрологічний прогноз. Я погано почуваюся. Дай мені спокійно заснути.

— Кохана, завтра я подарую тобі рубінове кольє, — вона відчувала гарячий Мокків подих на своїй шиї. Софі встала й сіла у фотелі під вікном, підгортаючи під себе шовкову нічну сорочку. Глянула на ліжко й пригадала старого з колючою бородою.

— Ти мене маєш за повію, — Софі уважно розглядала щось над Мокковою головою, — чию любов можна купити за кольє?

— Ти ж знаєш, що я страшенно люблю, — Мокк по-змовницьки всміхнувся, — коли ти вдаєш продажну дівчину.

— Ти говориш лише про себе. Лише «я» та «я», — тон голосу Софі був розпусним і заохочував. — І що «я люблю», що «мене цікавить» і таке інше. Мене ти ніколи не питаєш, що я люблю, і що я хотіла б робити. Весь світ мусить догоджати тобі.

— А що ти найбільше любиш робити? — Мокк відповів на її заохочувальну посмішку.

Софі сіла біля чоловіка й погладила долонею його широкі плечі.

— Вдавати продажну дівку, — відповіла вона.

Мокк напружився. Він ще й зараз чув її вульгарне «хочеш трахатися?», відчував дотик її ніжних ніг, якими вона зіштовхнула його з ліжка на підлогу того недільного вечора.

— От і вдавай її, — сухо наказав він.

Одягнена в біле маленька дівчинка перелякано дивилася на барона фон Гаґеншталя, який бив руду повію. «Треба ще сипати?» — спитала вона.

Софі відчула страшенну втому. Ледь непевним кроком вона підійшла до ліжка.

— Не можу я вдавати продажну дівку, — зітхнула вона, залазячи під ковдру, — бо тобі нічим заплатити. У тебе немає кольє.

— Завтра буде, — Мокк притулився до дружининої спини. — Я можу тобі заплатити стільки, скільки беруть дорогі повії. Грішми.

— А я особлива повія, — Софі притримала його за зап’ястя й відвернулася до стіни. — Від клієнтів я приймаю лише коштовні подарунки.

— Добре, — сопів Мокк. — Ти вдаватимеш, що ти повія, а я — що плачу тобі рубінами.

Софі підвелася на лікті й відгорнула волосся з обличчя.

— Припини нарешті! — крикнула вона. — Дай мені спокій! З мене досить цієї забави! Я втомилася й хочу спати. Ти так само добре можеш і сам себе вдовольнити, вдаючи, що кохаєшся зі мною. Просто вдавай.

Мокк засопів голосніше й притис її до ліжка всією своєю вагою. М’язи обличчя Софі розпружилися, а її щоки ледь посунулися до порожевілих вух. Із заплющеними очима вона була схожою на маленьку дівчинку, що вдає, ніби спить, але вже за мить вибухне реготом, щоб показати схиленому над нею батькові, який чудовий жарт вона утнула. Софі не була дитиною, Мокк — батьком, а те, що між ними відбувалося, аж ніяк не нагадувало невинної дитячої забави. Софі думала про маленьку дівчинку в білому платтячку, про її повні сліз очі, про її судомно затиснені кулачки із трояндовими пелюстками, про її переляк від вигляду оскаженілих від хіті самиць. Мокк думав про космограми, зірки й малого, ще ненародженого Герберта Мокка, що недільного ранку їде на поні Південним парком.

— Сьогодні день зачаття, — шепотів він. — Ти ж знаєш, що повій часто ґвалтують.

— Ти, сучий сину! Ти, хаме! — вереснула Софі. — Ти, мугиряка! Не роби цього, бо пошкодуєш!

Мокк зробив. А потім пошкодував.

Бреслау,

п'ятниця 2 грудня,

сьома година ранку

Мокк дуже шкодував. Він сидів голий у зачиненій на ключ спальні, біля холодної пічки й притискав до обличчя нічну сорочку Софі. Тканина була подерта в кількох місцях. Біля ніг Мокка лежав напахчений ясмином папір для листів, списаний круглим почерком.

Він поклав на зім’яту постіль нічну сорочку дружини й роззирнувся по кімнаті. Дивився на порожній туалетний столик, на відчинену, оголену від одягу шафу, завіси якої нещодавно змастив Адальберт. Провів язиком по піднебінню. Воно не було сухим і шорстким. Учора вночі він не торкнувся алкоголю. Якби він напився, то не сидів би зараз біля пічки. Його язик не мандрував би ротовою порожниною в пошуках алкогольних спогадів. Він був би затиснений у зубах повішеного.

Мокк лежав на дивані й при світлі нічника придивлявся до кількох світлих волосин Софі, що їх він накрутив на палець. Перший ранок без дружини. Перший ранок без похмілля.

Він сповз із дивана на підлогу. Лежав на животі на пухнастому килимі й пригортав руками купу речей, яку Софі насипала, наче поховальне вогнище. Там були шуби, які на його прохання Софі одягала на голе тіло, коштовності, парфуми, навіть шовкові панчохи.

Мокк притис обличчя до подушки, яку вчора кусала Софі. За свою кар’єру поліцейського він вів чотири справи, які стосувалися вбивства дружин. У трьох із них приводом для злочину було висміювання дружинами сексуальної неспроможності чоловіків. Жертви, знущаючись із малих розмірів чоловікового прутня, стверджували, що втіхи вони зазнавали в обіймах інших мужчин. Мокк перевірив ці розповіді. Це були без винятку вигадані історії, фантазії, остання зброя, по яку сягали ці вбиті жінки. Він пригадав собі безсоромні погляди, які кидав на Софі їхній колишній камердинер Роберт. Пригадував запах дружининих парфумів у кімнатці служника й запевнення камердинера, що це запах вуличної дівчини.

Кримінальний радник схопився за голову. Чи погрози Софі були зовсім безпідставними? Чи й справді вона написала щоденник, у якому є про «тілесні втіхи, яких вона зазнавала з іншими»? Це було б чтиво якраз для завсідників борделів, з їхніми специфічними смаками. Чи ці порнографічні фантазії були реальністю, а чи вигадками аристократки, яку принижував чоловік-плебей, мистецької натури, яку пригнічував брутальний міщанин, готової до материнства жінки, яку марно силував безплідний самець? На це запитання знала відповідь лише одна людина, яка минулого тижня мала стежити за кожним кроком Софі Мокк.

Бреслау,

п'ятниця 2 грудня,

восьма година ранку

Мокк вийшов з Головного вокзалу через задні двері. Пройшов повз дирекцію залізниці, проминув укриті інеєм дерева Тайхекпарку й перейшов через Ґустав-Фрайтаг-штрасе. Зупинився у сквері навпроти гімназії св. Єлизавети. Там він купив цигарки в кіоску й сів на вкриту памороззю лавку. Йому треба було перевести подих, пов’язати причини й наслідки.

Його підозри справдилися. Касир нічної зміни, глянувши на фото Софі, упізнав у ній жінку, яка десь опівночі купувала квиток на нічний потяг до Берліна.

Мокк привертав погляди гімназистів, що квапилися до школи, на нього кокетливо дивилася продавчиня з кіоску, де торгували газетами й тютюном, зі стовпа з оголошеннями його пронизував поглядом похмурий старий, під чиїм зображенням виднівся напис: «Отець, князь Олексій фон Орлофф, провіщає швидке пришестя Антихриста. Свідчення цього — повторення злочинів і катаклізмів».

«Цей отець має рацію. — подумав Мокк. — Повторюються злочини й катаклізми. Мене знову покинула жінка, а Смолож знову почав пити».

Згадка про кримінального вахмістра нагадала, чому він примандрував, до цих не дуже приємних кварталів за Головним вокзалом. Мокк пішов просто Мальтезер-штрасе, повз гімназію св. Єлизавети та будівлю народної школи із червоної цегли і звернув праворуч, на Лемґрубен-штрасе. Перетнув її навкоси, щоб не потрапити під трамвай шостого маршруту, і увійшов до брами будинку номер 25, що стояв навпроти церкви св. Гайнріха. На п’ятому поверсі в бічному крилі будинку мешкала Франціска Мірґа, молода чеська циганка, чий п’ятирічний син мав гарне сілезьке ім’я Гельмут Смолож.

На п’ятому поверсі, навпроти дверей циганки Франціски, у відчиненому навстіж туалеті сиділа опасиста стара. Інтимність, вочевидь, не була тим, чого вона найбільше прагнула. Її спідниці спадали складками обік унітаза, руки спиралися на одвірок, а очі уважно стежили за засапаним Мокком. Той, перш ніж постукати до дверей Франціски, пригадав собі поширену думку про циганську правдивість і вирішив зробити зі старенької свою інформаторку.

— А скажіть-но, бабцю, — крикнув він, затискаючи носа, — чи вчора хтось відвідував панну Міргу?

— Аякже, були в неї, були, — у старенької заблищали очі. — Самі військові й один цивільний.

— А генерала серед них не було?

— Аякже, певне що був. Самі військові ще й один цивільний.

Volens nolens[23] Мокк був змушений довіритися сумнівній циганській правдивості. Він постукав у двері Франціски так голосно, що аж зрушив з місця передріздвяний вінок з ялинкових гілок. У шпарині над ланцюжком, що не давав увійти, з’явилося обличчя молодої жінки. Побачивши посвідчення поліцейського, Франціска спохмурніла й відчинила. Мокк опинився в кухні. На пічці стояла каструля з молоком і чайник. Пара осідала на дитячих сорочечках, що сушилися біля печі, на старанно складеному стосику трісок для розпалювання, на відрі з вугіллям і стінах, пофарбованих зеленою олійною фарбою. Він зняв капелюха й розстібнув пальто.

— Будемо тут розмовляти? — роздратовано спитав Мокк.

Франціска прочинила двері до кімнати, поділеної завісою з намальованим на ній заходом сонця над морем і кораблями, що гойдалися на хвилях. Куток за завісою повністю займали буфет, тристулкова шафа, стіл і стільці. На одному з них сидів маленький хлопчик і з апетитом наминав манну кашу. Якби Курт Смолож хотів відмовитися від батьківства, йому б довелося помінятися з ким-небудь головами, настільки хлопець був до нього подібний.

Малий перелякано дивився на Мокка. Поліцейський сів і погладив його руду, неслухняну чуприну. Він знав, що знайшов інформатора. Дослухаючись, як його мати бряжчить каструлями, він тихо спитав:

— А скажи-но мені, Гельмуте, татко був тут учора?

Франціска була насторожі. Вона зняла з вогню молоко й глянула на Мокка з ненавистю. Хлопчик вочевидь вже наївся. Він нічого не відповів, зістрибнув зі стільця й сховався за завісою. Мокк почув характерний шелест, який свідчив, що хлопчик скочив на перину. Всміхнувся, пригадуючи собі стрибки малого Ебергарда з печі на купу перин, що вкривали батьківське ліжко в маленькому будиночку у Валбжиху.

Раптом усмішка застигла на його вустах. Малий Гельмут вибухнув плачем. Крик то голоснішав, то завмирав. Франціска зайшла за завісу й сказала синові щось чеською. Хлопчина й далі плакав, але вже не кричав. Мати кілька разів повторила свої слова.

Рік тому Мокк провів два тижні в Празі, де проводив навчання поліцейських із кримінального відділу тамтешнього Управління поліції. Усі поліцейські вправно користувалися німецькою з австрійським акцентом. Отож Мокк не вивчив жодного чеського дієслова, крім одного, яке чеські поліцейські часто повторювали з різними закінченнями. Це було слово «zabit» (убити). І зараз саме воно долинало з-поза завіси в одній зі своїх форм, із запереченням «ne», а до цього додавалося пестливе міжнародне «рара» (татко). Мокк напружив свої філологічні здібності. «Татко» може бути або підметом, або додатком. У першому випадку речення, сказане Франціскою, слід було б розуміти як «татко не вбиває», «татко не вбив» або «татко не вб’є». У другому — «не вбиває татка», «не вбив татка» або «не вб’є татка». Мокк виключив першу можливість, оскільки важко було б повірити, щоб мати заспокоювала дитину таким незвичайним ствердженням, що «татко не вб’є», і прийняв другу можливість. Франціска Мірга могла заспокоювати сина лише запевненням «не вб’є татка».

Дитина припинила плакати, а жінка стала перед завісою й виклично дивилася на Мокка.

— Був тут учора Курт Смолож? — запитав він знову.

— Ні. Його давно тут не було. Певне, він у жінки.

— Брехня. Раніше, коли він напивався, то завжди приходив до тебе. Вчора він теж був п’яний. Кажи, чи був він тут, і де він зараз.

Франціска мовчала. Моккові раптом стало гаряче. Сім років тому, ще працюючи у відділі моралі, він допитував одну повію, яка не хотіла розповісти, де переховувався її альфонс, що його підозрювали в торгівлі живим товаром. Роздратований тодішній начальник Мокка виставив за вікно її річну дитину. Материнська любов перемогла любов до сутенера.

Він відчував, як у потилицю йому стукає крихітний молоточок. Витяг записника й швидко написав на листку: «Говори, де він, бо інакше скажу малому, що вб’ю татка» й підсунув листок жінці. З лютого виразу обличчя Франціски Мокк зрозумів, що він добре розшифрував чеське речення, яким вона заспокоювала дитину.

— Я нічого вам не скажу, — тепер вона була переляканою.

На кухні з чайника виривалася пара. Мокк підвівся й рушив у бік завіси. Зупинився перед нею, витяг з кишені картату хустку й витер нею спітнілу потилицю. Не дивлячись на Франціску, звернув до кухні й вийшов з помешкання.

Стара, що досі сиділа в туалеті, поманила його пальцем. Коли він підійшов, прошепотіла:

— Усі були. Самі військові, навіть один генерал.

Моккові закортіло сказати старій щось негарне. Але доводилося берегти нерви. Цей день він проведе, мандруючи забігайлівками й «малинами» в пошуках новоспеченого алкоголіка.

Бреслау,

п’ятниця 2 грудня,

восьма година вечора

Карл Урбанек уже чотири роки працював гардеробником у вар’єте «Ваппенгофф» і щодня, розпочинаючи чергування, він проказував вдячні молитви, дякуючи Богові за свою гарну посаду. Мало не годину він намагався надіслати до небес щоденну порцію молитов, але сьогодні йому це не вдавалося. Цього разу йому завадив хлопчик-посильний Єґер. Коли Урбанек дійшов до п’ятого «Отче наш», до вестибюлю вбіг цей хлопець і посковзнувся на блискучій мармуровій підлозі, виконуючи щось на зразок танцювального па. Розлючений Урбанек припинив молитися й розкрив рота, аби гаркнути на хлопця, який, як гадав швейцар, замість статечно виконувати свої обов’язки, ковзався на мармурі, наче на ковзанці. Все ж невдоволений Урбанек стримав свій гнів, бо через кілька секунд йому стало зрозуміло, що Єґер ковзався підлогою зовсім не заради розваги. Надірваний комір його уніформи, оздобленої символами вар’єте «Ваппенгофф» і відсутність кашкета виразно свідчили, що своє робоче місце на тротуарі перед входом до вар’єте той полишив не з власної волі. Спричинився до цього — і тут в Урбанека не виникало найменших сумнівів — міцно збудований незнайомець, який саме жбурнув на підлогу кашкет Єґера й увічливо пропустив у дверях кремезного брюнета, який струшував сніг зі свого капелюха, й невисокого, дрібного чоловічка з вузьким лисячим обличчям.

— Я намагався пояснити цим панам, що на сьогоднішній виступ вже немає місць… — пищав хлопець, підносячи свого кашкета.

— Для мене немає місця? — перепитав брюнет й уважно глянув на гардеробника. — Скажи-но, Урбанек, чи справді в цьому закладі немає місць для мене й моїх друзів?

Швейцар якусь мить придивлявся до новоприбулих і через кілька секунд у його очах блиснув вогник.

— Та що ви! — скрикнув гардеробник і суворо поглянув на Єґера. — Пан кримінальний радник Мокк та його друзі для нас завжди бажані гості. Прошу вибачити цього недоумка. Він працює віднедавна й зовсім не дорожить своїм місцем. Моя службова ложа завжди до послуг пана радника… Ай, як давно ви у нас не були, пане раднику, мабуть, років зо два…

Урбанек почав підстрибувати навколо Мокка та його друзів, силкуючись узяти в них пальта, але жоден із трьох чоловіків, вочевидь, не мав наміру роздягатися.

— Слушно, Урбанек, — Мокк дружньо сперся на плече гардеробника й овіяв його міцним запахом перегару. — Я три роки тут не був… Але ложі нам не треба. Я лише хотів про дещо спитати…

— Я вас уважно слухаю, пане раднику, — Урбанек знову зайшов за гардеробну стійку й подав Єґерові знак, щоб той повертався на своє місце на тротуарі.

— Ти бачив тут сьогодні кримінального вахмістра Курта Смоложа? — спитав Мокк.

— Я не знаю, хто це.

— Цікаво, що ти не знаєш, хто це такий, — Мокк пильно приглядався до важкої завіси, що відокремлювала вестибюль від входу до зали. — Я розумію, що твій шеф не дозволяє розповідати про гостей, але я знаю твого шефа й переконаний, що він похвалить тебе за допомогу мені.

Завіса кілька разів ворухнулася. З-за неї долинали приглушені бравурні звуки. Мокк підійшов до завіси й різко її розчахнув. Приглушені завісою слова пісеньки відразу зазвучали виразно, й усі впізнали відомий шлягер про двох нерозлучних подруг, який співали в берлінських кабаре Марлен Дітріх та Клер Вальдофф. За завісою стояла дівчина, що продавала цигарки. Побачивши Мокка, вона швидко сховала щось до кишені білого фартушка і, знічена, підійшла до гардеробної стійки. Одягнена була як покоївка з готелю, власник якого вирішив заощадити на одязі для жіночого персоналу. Тоді як Мокк, вражений її куцою спідничкою, роздумував, що б сталося, якби дівчині раптом довелося нахилитися, не згинаючи ноги в колінах, Урбанек видавав їй нову порцію цигарок. Холодний протяг від вхідних дверей, мабуть, був їй не на користь, бо щохвилини вона шморгала почервонілим носом.

— Як ти з нею ділишся? — спитав він у швейцара, коли дівчина знову опинилася в залі, заповненій густим тютюновим димом. — Пів на пів?

— Не розумію, про що це ви, пане раднику, — вираз Урбанекового обличчя був невинним.

— Думаєш, я не здогадався, що вона сховала у фартушок? — Мокк криво всміхнувся. — Гадаєш, я не знаю, що ти продаєш наліво власні цигарки, а тоді віддаєш дівчині її долю? І як? Їй вистачає на «кокс»?

Запала тиша. «Господь, вочевидь, сьогодні не на моєму боці, — подумав Урбанек. — Образився на мене. Це тому, що я не встиг Йому нині подякувати за моє місце». Він пригадав собі своє попереднє місце — захаращену комірчину в друкарні Бема і Таузіґа, колег-бухгалтерів у поїдених міллю фартухах, які читали «Капітал» Маркса, нічогісінько в ньому не тямлячи. А тоді повторювали гнівні гасла в маленьких задимлених залах, заповнених розлюченими безробітними, чиї хворі на сухоти діти звично бавилися на подвір’ї, сифілітичними алкоголіками, кишеньковими злодюжками, які за вкрадені копійки купували собі прихильність сухотних принцес ночі, чиї уявлення про гігієну зводилися до мідного тазика й пооббиваного нічного горщика. Увесь цей натовп, який наче губка всотував тьмяні тавтології демагогів, наскрізь контролювався поліційними агентами, що пильно спостерігали за слабинками своїх імовірних співпрацівників. Саме на подібних зборах один із них звернув увагу на Карла Урбанека. Урбанек, якого вдалося переконати почасти грішми, почасти обіцянками й релігійними аргументами, швидко почав збагачувати свої мізки бухгалтера проблемами базису, надбудови, засобів продукції й праці в процесі перетворення мавпи на людину. Через кілька місяців напруженого навчання, Карл опинився в приміщенні покинутого складу річкової верфі на Ан дер Фівайде, зіп’явся на ящик від пива, а його гучний голос був сповнений такої ненависті до капіталістів і буржуїв, що товариші слухали його в екстазі, а поліційні агенти почали замислюватися, чи його діяльність не спричиниться до наслідків цілком протилежних, аніж гадалося. За кілька тижнів агент, що завербував Урбанека, вітав себе із вдалим вибором. Нова зірка на комуністичному небосхилі користувалася такою довірою товаришів, що ті після партійних мітингів розкривали йому в ганделиках усі свої таємні наміри. У 1925 році Урбанек відвернув замах на керівника міської комендатури Штальгельму, капітана Бута, зрадивши його учасників і спричинив хвилю арештів членів бреславського відділу Комуністичної партії Німеччини, яких звинуватили в приналежності до терористичної організації. До рук поліції потрапили тоді запальники, запальні шнури, ручні гранати й вибухові матеріали з таємничими назвами аммоніт-5, ромперит-С та хлоратит-3. У подяку Карл за протекцією поліції отримав посаду швейцара у вар’єте «Ваппенгофф» і дуже швидко забув тісну комірчину, у якій смерділо рідиною від щурів. Зараз, після слів Мокка, він знову відчув цей запах. Якусь мить він роздумував, чи погодився б він на співпрацю із кримінальним радником, якби тон не викрив невеличкої таємниці, яка єднала його із продавчинею цигарок. Він глянув на вперте й ледь повеселіле обличчя Мокка й подумки відповів собі ствердно.

— Як той пан виглядає? — спитав.

— Середнього зросту, рудий, кремезний, — Мокк зосередився, силкуючись віднайти в пам’яті якусь особливу прикмету Смоложа. — У старому пом’ятому капелюсі. Він був п’яний або принаймні напідпитку.

— Так, я бачив сьогодні такого чоловіка, близько шостої, — Урбанек вдруге нині переживав платонівський анамнез. — Він був у Міці.

— В якому номері працює та Міці? — Мокк витяг з кишені пом’яту цигарку й намагався надати їй правильної форми.

— Зараз вона із клієнтом, — швейцар завагався й додав опанованим лагідним тоном, супроводжуючи свої слова широчезною усмішкою, яка оголювала його великі криві зуби. — Шановні панове, подивіться нашу чудову мистецьку програму. За кілька хвилин виступатиме бреславська Джозефін Бейкер. З оголеним бюстом. Є на що подивитися. Коли Міці звільниться, я пришлю по вас хлопця. Будь ласка, займіть мою службову ложу. Офіціант вас проведе. А може, ви не відмовитеся замовити шнапс за мій рахунок? І дуже вас прошу, пане раднику, не говоріть нікому про ті цигарки. Ми хочемо трохи підзаробити… Дівчина збирає гроші на краще майбутнє… Вона варта кращого майбутнього… Справді…

— Буде добре, якщо назбирає на венеролога, — буркнув Мокк і відсунув завісу. Урбанек ковзнув по ньому байдужим поглядом і повернувся до своїх молитов.

До службової ложі Мокка й двійко його товаришів провів послужливий офіціант, який всю свою зарплатню витрачав, мабуть, на помаду для вусів. Не здіймаючи капелюхів та пальт, чоловіки почали розглядати клієнтів вар’єте. На сцені танцювали, обнімаючи одна одну, дві акторки у високо задертих сукенках. Деякі гості були так збуджені, що жваво їм підспівували. Якийсь опасистий літній чоловік похитувався на всі боки й, диригуючи величезною сигарою, співав з таким запалом, що золотий ланцюжок для годинника мало не луснув на його товстому череві. Але він пам’ятав лише перші слова пісеньки: «Wenn die beste Freundin mit 'ner besten Freundin…»[24]

Офіціанти крутилися, як мухи в окропі, розносячи кільця свинячих сосисок і грона пляшок. Напомаджений офіціант змахнув штивним накрохмаленим рушником і поставив перед Мокком пляшку сілезької горілки, тарілку з паруючою картоплею й полумисок, на якому лежала порізана на шматки качина грудинка в журавлинному соусі. Він вправно поклав чоловікам по кілька шматків і вийшов пританцьовуючи. Акторки збирали овації, глядачі диміли сигарами, а Мокк заходився коло качки, щохвилини доливаючи собі охолодженої горілки. Цупіца, міцно збудований супутник кримінального радника, не відставав від нього, натомість Вірт, невисокий чоловік з лисячим обличчям, не випив і краплини. Це була людина із сильно розвиненою уявою. Щойно він відчував запах алкоголю, перед очима в нього поставав ганделик, у якому він забагато випив, і замість утікати, здуру повівся на зачіпку італійських матросів. Життям він завдячував своєму другові, німому Цупіці. Почувши горілчаний запах, він пригадував собі портові кубла, у яких вони разом із Цупіцею збирали данину з контрабандистів, і борделі, де їх через їхню щедрість приймали з розкритими обіймами. Сьогодні у своїй фірмі в надодерському річковому порту, яка була лише прикриттям для бандитських справ, він не дозволяв пити жодному з підлеглих. Тож Цупіца квапливо використовував нагоду й перехиляв чарку за чаркою.

Раптом світло згасло й долинув відгомін тамтамів. Звук гучнішав, а рефлектори вмикалися поодинці й заливали світлом стелю, яка на взірець берлінського «Вінтергартен», зображувала нічне небо з намальованими срібними зірками. Як за командою, рефлектори одночасно осяяли всю сцену. У снопах світла стриміли пальми, а танцюристка, вбрана лише в спідничку з листя, підстрибувала в шаленому темпі. Її пофарбована в чорний колір шкіра швидко вкрилася краплинками поту. Великі груди погойдувалися в такт із ритмом її тіла й залишали незабутній слід у пам’яті бреславських міщан. Ніхто не звертав уваги на дешевенький псевдоекзотичний реквізит. Кожен подумки притискав танцюристку до пальми, починав рухати стегнами й ґвалтував її. Усе це супроводжувалося мавпячим вереском, що долинав з великих труб патефонів, які стояли на сцені.

Шепіт хлопця повернув Мокка до дійсності. Він кивнув пальцем і ще раз прислухався. «Номер 12», — запам’ятав Мокк і подав знак Віртові й Цупіці. Вони вийшли з ложі, полишаючи качку, що вистигала, горілку, що грілася, і розпалених хіттю статечних батьків родин. Коли вони опинилися біля гардеробу, Урбанек кинувся до них перелякано й розвів руки у вибачливому жесті.

— Я дуже перепрошую, — він мало не плакав. — Цей хлопець, Єґер, сказав вам, що Міці звільнилася, а тим часом клієнт вийшов і заплатив за додаткові півгодини. Я не міг йому відмовити, це дуже хороший клієнт… Він п’яний і певне не вдовольнив палку Міці… Панове, прошу вас, розважайтеся, випийте ще трохи…

Мокк відсунув Урбанека й почав підніматися по сходах, що провадили до кімнат. Гардеробник глянув на Вірта й Цупіцу і втратив бажання сперечатися. У коридорі, вистеленому червоною доріжкою, панувала тиша. Мокк голосно постукав у двері кімнати номер 12.

— Зайнято! — почувся жіночий голос.

Мокк постукав удруге.

— Відчепіться! Я заплатив! — клієнт, певне, був дуже ввічливою людиною, яка забагато випила, про що свідчило його ледь зрозуміле белькотіння.

На Мокків знак Цупіца відійшов до стіни й кинувся уперед, вдаряючи плечем у двері. Почувся тріск, посипався тиньк, але двері не піддалися. Цупіца не повторив спроби, бо до них підбіг Урбанек і відімкнув двері запасним ключем. Картина, яку вони побачили, була жалюгідною. П’яний як чіп підліток підтягав кальсони, а Міці в підкасаній комбінації сиділа на краю залізного ліжка й байдуже палила цигарку в довгому мундштуці. Побачивши Мокка, вона закрила свої округлі стегна покривалом. Мокк увійшов до кімнати й втягнув носом запах пилюки й поту. Зачинив двері. Вірт і Цупіца залишилися в коридорі.

— Кримінальна поліція, — мовив він доволі тихо, бачачи, що нікого не мусить лякати своєю владою. Хлопчина заплутався в холошах штанів і безпорадно розглядався доокруж. Радник не раз бував у борделях і чудово знав, як виглядають злякані очі клієнтів, яких зрадила їхня чоловіча снага.

— Ну що там, Віллі? — залунали крики за вікном. — Ти її, певне, так пораєш, що аж стіни тріщать?

— Це мої товариші, — хлопчина натягав затісні черевики й тверезів з кожною хвилиною. — Зробили мені подарунок. Заплатили за дівчину, а я не можу. Забагато випив.

— Скільки тобі років? — спитав його Мокк, сідаючи поряд з Міці на ліжко.

— Сімнадцять.

— Ти ходиш до гімназії?

— Ні, — відповів хлопець і одяг піджака. Він все ще похитувався на ногах. — Я вчився на кравця. Сьогодні склав іспит на підмайстра. У мене немає більше грошей.

— І це мав бути подарунок за складений екзамен? — Мокк сплюнув на підлогу недопалок і глянув на хлопчину. Той кивнув. — Нині ти мав стати справжнім мужчиною, еге ж? Якщо цього не станеться, твої друзяки тебе висміють?

Хлопець завмер і сховав обличчя в долонях. Міці голосно розреготалася й грайливо глянула на Мокка, очікуючи від нього того самого.

— Кричи, — тихо мовив Мокк.

— Чого іще? — від здивування пофарбовані чорні брови Міці підскочили вгору аж до коренів волосся. — Яке ще гівно ти придумав?

— Це ти гівно, — прошепотів Мокк, уважно глянувши на її почервонілі ніздрі. — А я поліцейський. Кричи так, наче тобі цей малий добряче догоджає.

Цього разу Міці анітрохи не здивувалася. Видлубала цигарку з мундштука й почала голосний концерт. Її горло роздирали стогони й скрики. Вона клякнула на ліжку й почала на ньому стрибати, не припиняючи видавати пристрасні зойки. Покривало сповзло з її округлих стегон. З вулиці долинули схвальні вигуки. Мокк заплющив очі й ліг навзнак на зім’ятій постелі. Біля нього стрибала Міці. Ліжко хиталося на всі боки, як екіпаж, яким він мчав уночі через Щитницький парк.

Літо добігало кінця. Софі була одягнена у світло-зелену сукенку, а він у білий тенісний костюм. Мокк підганяв візника й щохвилини впихав йому до кишені жмені банкнотів. Віяв сильний, але теплий вітер. Софі напівлежала в кріслі екіпажа, стискаючи в лівій руці пляшку шампанського, а її волосся важкими пасмами спадало на п’яні очі. Першого разу Софі застогнала біля Японського саду. Візник занепокоївся, але не оглянувся. Софі не панувала над собою, та й не бажала панувати. Візник затис зуби й люто шмагонув коня. У порожньому екіпажі почулися гортанні жіночі скрики, які, відлунюючи від кам’яних арок, трохи перелякали коня, якого раз у раз періщили батогом. Софі вустами торкнулася горла пляшки, кінь кинувся убік, і решта шампанського забулькотіла в її горлянці. Краплини благородного напою потрапили в трахею і бронхи. Софі задерев’яніла й почала кашляти. Переляканий Мокк застебнув штани й почав робити їй штучне дихання. Останнє, що він пам’ятав: Павільйон Століття та нерухома Софі. Він не пригадував дороги до лікарні, не пам’ятав реанімації, яку негайно зробили його дружині, забув, як виглядав екіпаж і понівечений кінь. Пам’ятав лише візника, старого єврея, вдячного за величезну суму й приниженого любовними криками Софі. Він покірно витирав з коня піну.

Мокк розплющив очі й подав знак Міці, аби припинила. Вона застогнала й затихла. З подвір’я долинули схвальні вигуки.

— Забирайся, — наказав Мокк Кравчукові. — Не витріщайся на мене й не дякуй. Просто забирайся… Не зачиняй дверей і скажи, щоб мої люди увійшли.

Вірт і Цупіца увійшли до кімнати. Побачивши їх, Міці відчула сором і знову затулила покривалом свої pudenda.[25] Обидва чоловіки стояли у дверях і спантеличено дивилися на радника, який продовжував лежати біля повії на пропаленій недопалками постелі.

Не підводячись, Мокк повернув голову до Міці й запитав:

— У тебе сьогодні був рудий п’яний чоловік. Що він говорив і куди пішов?

— У мене було п’ятеро клієнтів, і жоден з них не був рудим, — повільно відповіла Міці.

Мокка раптом огорнула нудьга. Він почував себе, наче робітник, який всоте підходить до того ж верстата, всоте вкладає в лещата ті самі деталі, знерухомлює їх і затискає. Скільки разів йому доводилося бачити зухвалі погляди альфонсів і нерухомі — бандитів, важкі повіки убивць, бігаючі очі злодіїв, і всі вони говорили: «Відчепися, нишпорко, я й так нічого тобі не скажу!». Тоді Мокк озброювався залізною палицею або кастетом, знімав сурдута, підкочував рукави, натягав нарукавники й гумового фартуха, аби не забруднитися кров’ю. Зазвичай таких приготувань було замало. Тоді він починав переконувати допитуваних сентиментальними аргументами. Сідав біля них і, граючись палицею чи кастетом, говорив про їхніх хворих дітей, дружин, наречених, про їхні вбогі родини й братів, що сидять у в’язниці. Обіцяв допомогу поліції й звільнення від найнагальніших матеріальних потреб. Декого вдавалося переконати, і тоді вони, похмуро втупивши очі в жерстяний умивальник, єдиний предмет, на якому можна було спинити погляд, пошепки виказували таємниці, а Мокк, немов чуйний сповідник, потому довго розмовляв із ними, даючи розгрішення. Та багатьох не вдавалось переконати сентиментами. Тоді, відмовившись від своїх намірів, кримінальний радник знімав своє катівське вбрання, і помічав, як у зухвалих очах альфонсів, нерухомих баньках бандитів, під важкими повіками убивць зблискували іскри тріумфу. Зрештою, вони швидко згасали, коли Мокк ставав далеко від допитуваних і ледь чутним шепотом повідомляв найвагоміші аргументи. Це були мальовничі історії їхнього подальшого життя, справжнісінькі епоси братовбивчої злочинної боротьби, тривожні пророкування приниження й ґвалтувань, які закінчувалися майстерно описаною смертю десь на смітнику або в темних водах Одеру, де очі покійникам виїдали риби. Коли й цього виявлялося не досить, Мокк виходив з кімнати, передаючи знаряддя тортур до рук кількох кремезних працівників, які майже ніколи не знімали ґумових фартухів. За кілька годин Мокк повертався, і знову розпочинав переконувати то лагідними, то грізними словами. Він розпачливо дивився на очі, що губилися на запухлому обличчі, й чекав, доки їхні горла, за словами Поета, «наповнить угода липка».

Зараз йому було нудно, бо Міці не дозволила ошукати себе звичайним твердженням: «Ти шльондра, а я — поліцейський», звичайною констатацією, яка у випадку повій зазвичай приносила миттєвий ефект. Моккові довелося перейти до вищих, більш похмурих форм переконання, і всоте звернутися до притлумленої свідомості. Він ще раз глянув у в очі Міці, й помітив у них упертість і насмішкуватість. Так дивилася на нього Софі, коли він благав її про хвилини кохання. Так складала вуста його дружина, випускаючи тютюновий дим. Так, певне, вона робить і зараз, сидячи в якомусь паскудному берлінському готелику, прикриваючи стрункі стегна простирадлами, пропаленими недопалками.

Мокк рвучко підвівся, міцно схопив Міці за плече й випровадив її в коридор, де полишив під опікою Цупіци. Сам повернувся до кімнати й звернувся до Вірта:

— Добре обшукай цю кімнату. Палка Міці, напевне, втамовує чимсь свій жар.

Минуло трохи часу, доки Вірт збагнув, чого хоче від нього поліційний опікун і патрон. Він гарячково розпочав свої пошуки. Мокк став біля вікна й приглядався до п’яних молодиків, які, гигочучи, поплескували свого приятеля по плечах. Обійнявшись і спотикаючись у снігових заметах, вони рушили через подвір’я до валів над Одером. Галас у кімнаті теж затих. Мокк обернувся й побачив під носом бляшане пуделко від мазі для мозолів, яке Вірт тримав у своїх покручених пальцях. У пуделку був білий порошок.

— Я знайшов «кокс», — прошепелявив Вірт.

— Приведи її, — кинув Мокк.

Очі Міці тепер були сповнені покори. Вона сіла на ліжку й зітхнула аж ніяк не пристрасно. Навпаки, вона дрижала від страху.

— Знаєш, що я тепер з тобою зроблю? Висиплю порошок за вікно й запроторю тебе надовго до в’язниці. Це буде мій добрий вчинок, я вилікую тебе від кокаїнізму, — Мокк відчув у шлунку важке м’ясо качки. — А може, ти не хочеш, аби тебе вилікували й тобі залежить на товарові? А може, розповіси мені щось про рудого п’яного чоловіка, який був у тебе сьогодні? Що він говорив і куди пішов, золотко?

— Він був тут близько шостої. Займався цим зі мною, а тоді спитав, де тепер Анна Золота Рибка, — Міці була вже не такою переляканою, зате більш балакучою. — Я йому сказала, що вона тепер сидить у ганделику в Ґабі Зельт. Певне, він пішов туди.

— Він пояснив тобі, навіщо шукає Анну Золоту Рибку?

— Такі, як він, нічого не пояснюють.

Мокк кивнув Віртові й Цупіці, й полишив Міці саму зі своїми докорами сумління. Відчуття нудьги минуло. Його розпирала гордість від володіння такими справними лещатами, з яких не втік ще ніхто: ані Урбанек, ані Міці, ані колись Вірт і Цупіца, які не кажучи ані слова, супроводжували його під час цієї одіссеї по ганделиках і забігайлівках. Збігаючи сходами, Мокк побачив перелякане обличчя Урбанека. Зупинився. Кожен різкий рух нагадував йому про залиту горілкою качку. Раптом він усвідомив, що лише одна особа не піддалася лещатам, лише одна особа не могла знайти собі місця в його упорядкованому, педантичному світі.

— Цей «кокс», що, досі в тебе? — запитав у Вірта.

— Так, — пролунала відповідь.

— Віддай його їй, — повільно мовив Мокк. — Не намагайся зробити світ кращим. Ти для цього не досить вправний.

За мить троє чоловіків сиділи в машині. Цупіца спитав щось на мигах у Вірта. Вірт махнув на нього рукою й запустив двигуна.

— Чого він хоче? — Мокк очима показав на Цупіцу.

Якусь хвилину Вірт вагався, чи сказані ним слова не зашкодять авторитету радника, і переклав запитання Цупіци, намагаючись пом’якшити його різкість:

— Він питається, чому цей швейцар і шльондра були такі зухвалі й не боялися вас.

— Скажи йому, що вони не знали, хто я такий і покладалися на свого шефа, у якого гарні зв’язки в поліції, і думали, що той мені не по зубах.

Вірт переклав, і Мокк зауважив зневажливу посмішку на обличчі бандита, що вів машину.

— А зараз переклади йому докладно кожне моє слово, — Мокк примружив очі. — Я добре знаю шефа цього борделю. У суботу й у вівторок ми з ним грали в бриджа. Дівка й швейцар вже мене добре знають. А твій Цупіца теж хоче зі мною ближче познайомитися? Якщо ні, нехай припинить свої насмішки.

Вірт переклав, і Цупіца, одразу змінившись на виду, почав дивитися ліворуч, на порожній зимовий пляж над Олау.

— Але дівчата в нього, є на що глянути, — Вірт намагався розпружити атмосферу. — Ота Міці була нічогенька…

— На дівках він знається дуже добре. Щодня має з ними справи, — відказав Мокк, силкуючись пригадати, як виглядала Міці.

Забігайлівку Труша в кам’яниці «Під Чорним Цапом» на Крулль-штрасе напроти пічної майстерні Лібхена прозивали за прізвищем енергійної управительки «ганделиком Ґабі Зельт». Віконниці будинку завжди були зачинені, що пояснювалося передусім бажанням зберегти спокій та непомітність. Власниці не залежало на нових клієнтах, а крім того, вона хотіла уникнути цікавських поглядів дітлахів з навколишніх подвір’їв і дружин, що шукали пропалих чоловіків. Клієнтура була постійною: дрібні злочинці, вічно п’яні колишні поліцейські, молоді дами з вищого товариства, які шукали нових вражень, а також більш чи менш таємничі «королі життя». Усіх їх поєднувала сильна пристрасть до білого порошку, точно відміряні дози якого, загорнуті в білий пергаментний папір, продавці носили за внутрішніми стрічками капелюхів. Тож капелюх був ознакою дилерів, які щодня у туалеті здійснювали близько десяти оборудок. Саме «кокс» був основним товаром у ганделику Ґабі Зельт. Колишня «мадам», яка носила це прізвище, була лише фігуранткою, яка за чималі гроші позичала своє ім’я справжньому власникові фірми, аптекареві Вільфрідові Гельмові, головному виробникові кокаїну в Бреслау. Поліція закривала очі на торгівлю, що квітнула в Ґабі Зельт тоді, коли завдяки інформаторам вдавалося схопити якогось незалежного від Гельма торговця кокаїном або злочинця, який вирішив витратити тяжко зароблені гроші на наркоту. Коли ж інформатори мовчали задовго, поліцейські з комісії по наркотиках влаштовували на відвідувачів ганделика справжню облаву, що дозволяло спіймати хіба що дрібну рибку з півсвіту. Тоді вони могли спокійно поповнювати свої картотеки, а Ґабі Зельт і аптекар Гельм полегшено переводили подих, бо такі облави додавали їм поваги в очах підземного світу.

Мокк про все це чудово знав, але будучи шефом іншого відділу, не втручався в справи поліцейських, що займалися наркотиками. Тож у Ґабі Зельт його не знали, і ніхто не мав би звертати на нього надмірної уваги. Одначе тут Мокк помилився. Невдовзі по тому, як вони опинилися за дверима, прикрашеними вивіскою з рекламним написом «Das beste aller Welt, der letzte Schluck bei Gabi Zelt»,[26] і сіли на довгій лаві з погано обструганих дошок, до Мокка підійшов елегантний чоловік і провів наманікюреним пальцем по носі. Хоча Моккові цей знак був відомим, на його обличчі відбився подив: вперше в житті його прийняли за торговця кокаїном. Він швидко зрозумів причину: він забув зняти капелюха. Мокк зняв капелюха й відіслав чоловіка помахом руки. Спантеличений наркоман запитально глянув на Вірта й Цупіцу, але не помітив у їхніх поглядах навіть сліду зацікавлення.