Кінець світу в Бреслау

Іще один чоловік сидів у капелюсі, та він був так зайнятий розвагами з дебелою жінкою, що важко було припустити, наче він прийшов до забігайлівки з якоюсь іншою метою. Цей добродій щохвилини сягав до великого акваріума й витягав з нього рибку. Тоді підносив її до грудей своєї подружки, а вона приймала тріпотливе створіння між свої великі голі груди. Тоді чоловік із тріумфальним вигуком занурював руку поміж цицьками й витягав звідти рибку. Кілька п’яничок і слізливий мандолініст мляво аплодувати цьому видовищу. Оплески були ріденькими, бо цей номер жінка демонструвала вже років із двадцять, і всі бувальці поганеньких ганделиків знали його аж надто добре. Від цього й повелося її прізвисько «Анна Золота Рибка». Мокк теж не вперше побачив цей жарт із «цицькатим дивом», а в любителеві риболовлі він безпомильно упізнав кримінального вахмістра Курта Смоложа, новоспеченого алкоголіка.

Мокк виплюнув на підлогу ковток паскудного пива, яке ледь чутно відгонило бензином, запалив цигарку й став чекати, коли Смолож його помітить. Невдовзі так і сталося. Смолож, повертаючись від акваріума, весело глянув на трьох чоловіків, які пильно приглядалися до нього, і його грайливий настрій де й подівся. Мокк підвівся, проминув Смоложа і, не кажучи й слова, рушив у бік туалетів, що містилися в темному коридорчику, захаращеному ящиками від пива й горілки. У кінці коридорчика були масивні двері. Мокк відчинив їх й опинився на крихітному подвір’ячку, на дні темного колодязя, за чиї стіни правили позбавлені вікон стіни трьох будинків. Він відхилився й підніс обличчя до захмареного неба, звідки повільно спадав білий пух. За мить біля нього стояв Смолож. Вірт і Цупіца залишилися в приміщенні, виконуючи наказ радника, який не бажав мати жодних свідків під час розмови з підлеглим. Мокк поклав Смоложеві руки на плечі і, незважаючи на сморід перегару, наблизив до нього обличчя.

— У мене сьогодні був важкий день. Уночі мене покинула дружина. Мій близький співробітник, що мав за нею стежити, цього не зробив. Єдина особа, якій я довіряв, не виконала мого таємного наказу. Натомість вона порушила урочисту, складену в церкві обітницю більше ніколи не пити.

Мокк не витримав смороду перегару й відвернув обличчя від Смоложа, встромивши тому в рота цигарку. Вахмістр захитався навсібіч, і неминуче впав би, якби не сперся спиною на цегляну стіну.

— Моя дружина мене зраджувала. Мій колега щось знає про це, але не хоче признатися, — продовжував Мокк. — Але зараз він мені про все розповість, а також про те, чому він почав знову пити.

Смолож провів пальцями по обличчю й відгорнув з чола вологі від снігу пасма волосся. Він марно силкувався їх зачесати. На його обличчі годі було щось прочитати.

— У мене був нині важкий день, — голос Мокка переходив на шепіт. — У моїх лещатах була циганка, гардеробник, шльондра й бандит. Я втомився, і мені набридло шантажувати людей. Не примушуй мене, аби я це робив. Я почуватимусь паскудно, коли притисну когось, хто був чи є мені близький. Позбав мене цього, прошу тебе…

Смолож добре знав, що Мокків шепіт віщує найвищий рівень допиту, зараз пролунають незаперечні аргументи. Згадка про Франціску підтвердила Смоложеві, що Мокк такими аргументами володіє.

— Тааак, — видушив він. — Оргії. Барон фон Гаґеншталь, Елізабет Пфлюґер і ваша дружина. Вони з бароном і між собою. «Кокс».

Розум Мокка у важких ситуаціях шукав підтримки в тому, що було вічним і незнищенним. Він пригадав собі найкращі молоді літа: університет, старих сивих професорів, які вічно сварилися між собою, запах промоклих пальт, семінари, на яких дискутували латиною, й цілі сторінки визубрених напам’ять античних віршів. Пригадувалося одне місце з Лукреція, у якому йшлося про «палаючі стіни світу». Зараз палав мур, що оточував подвір’я. Цегла, на яку він сперся долонями, горіла, а сніжинки падали йому на голову, пекучі, як краплини киплячої олії, «В іншому місці Лукрецій писав, — подумав Мокк, — про кохання як трагічне й вічне прагнення, яке неможливо втамувати. Про коханців, які кусають одне одного, аби за мить знову мріяти про нові укуси». Він пригадав собі історію безнадійно закоханого римського поета, одного з перших poètes maudits,[27] який вчинив самогубство у віці сорока чотирьох років. Подумав про свої сорок чотири і про маленького вальтера, що обтяжував внутрішню кишеню його піджака. Світ палав, а серед flammantia moenia mundi[28] стояв зраджений чоловік, жалюгідний рогоносець, нещасний і безплідний нікчемник.

— У басейні, — белькотів далі Смолож. — Баронів охоронець схопив мене. Я мусив роздягнутися. Гімнастичний зал. Стінка. Там мене сфотографували. Я голий із прутнем у лапі. Тоді на тлі тієї ж стінки ваша дружина з розкритим ротом. Сказали: «Припини стежити, бо інакше Мокк отримає фотографію. Фотомонтаж. На ньому його дружина й ти…»

Світ палав, коханці розгризали одне одному вуста, віроломні дружини зраджували чоловіків у басейнах, музикальні блондинки з ніжним дитячим голосом ставали навколішки перед аристократами, що шукали собі розваг, а друзі забували про дружбу. Світ палав, а Лукрецій, співець вогню, вживав якийсь наркотик, що мав зробити його привабливішим для його холодної обранки, а натомість став причиною його божевілля. Світ палав, а байдужі боги сиділи мляві й бездіяльні на своїх комфортабельних небесах.

Мокк витяг вальтера й приставив до злиплого від снігу Смоложевого волосся. Той повернувся обличчям до стіни. Мокк зняв вальтера із запобіжника. У вбогій кімнатці рудоволосий малюк їв манну кашу. «Він уб’є татка?» — спитав він по-чеськи молоду циганку. Мокк заховав пістолета до кишені й сів на сніг. Він був п’яний, а кишеню йому відтягував важкий вальтер. Темний колодязь поволі вкривався сніговим килимом. Смолож чекав на виконання вироку, а Мокк ліг на землю й притис до неї обличчя. За п’ять хвилин він підвівся й наказав Смоложеві відвернутися. Підлеглий тремтів від страху.

— У мене нічого з нею не було. Це фотомонтаж, — прохрипів він.

— Вислухайте мене, Смоложе, — Мокк струсив сніг з пальта. — Припиніть пиячити й стежте далі за Гаґеншталем. Можливо, моя дружина підтримуватиме з ним зв’язок. Навіть якщо барон вас зауважить і виконає свою погрозу, можете бути спокійні. Я просто отримаю фотомонтаж. Я вже про це знаю і нічого вам не зроблю. А тепер протвережуйтесь і стежте за кожним кроком барона фон Гаґеншталя. Все.

Смоложеві вдалося пальцями причесати волосся. Він запнув піджака, поправив перехнябленого капелюха й повернувся до забігайлівки. У темному коридорі його перепинила дужа рука Цупіци. Вірг вийшов на подвір’я й підійшов до Мокка.

— Відпустити його? — спитав він.

— Так, не треба за ним стежити. Його переслідуватиме власне сумління.

Вірт подав Цупіці відповідний знак.

Бреслау,

п'ятниця 9 грудня,

сьома година ранку

Усю середу й до полудня четверга падав сніг. Місто було сповите легким, м’яким серпанком. Замість цокотіння коней, запряжених в екіпажі, мешканці Бреслау чули легкий шум саней, що сунули вулицями. Замість стукоту каблучків жіночих черевичків чутно було скрип снігу, замість хлюпотіння брудної води — сухе морозяне потріскування. Шибки вкрилися льодяними квітами, з коминів бухала кіптява, ковзанярі змагалися на замерзлому ставку біля будинку Сілезького Регентства, служники чистили снігом килими, а візники дихали горілчаним перегаром. Пополудні в четвер сніг перестав падати. Мороз посилився. Легенькі й товсті снігові перинки перетворилися на грубі, шорсткі брили. Їхню білу поверхню було закаляно собачою сечею й кінськими кізяками. У провулках біля Соляного ринку бездомні вкладалися в позах, у яких вони хотіли б померти, а злочинці зачинялися у своїх безпечних, теплих і смердючих норах десь між Нойвельтґасе й Вайсгерберґасе. Газети повідомляли про шахрайства Віллі Ванґа, який, переодягшись у гусарський мундир, обкрадав закоханих у нього служниць і статечних пань, а також про два жахливі й витончені вбивства. Убивця зацікавив лише журналістів і вже отримав від них кілька психологічних характеристик.

Про все це не знав той, кого газети називали «зіркою бреславської кримінальної поліції» або «гончаком, наділеним непомильним інстинктом». «Геній криміналістики» уже втрете підставляв голову, що дудніла після пиятики, під струмінь крижаної води, а служник Адальберт витирав шорстким рушником його скуйовджене волосся й почервонілу потилицю.

Не дивлячись у дзеркало, Мокк розчесав волосся кістяним гребінцем, насилу запнув тугого комірця й перейшов до їдальні, де на столі парував дзбанок з кавою, порічковий джем солодко розтікався на хрумкій скоринці білих булочок, а яйце спокушало тремтінням жовтка в слизькій оболонці білка. Але апетиту в Мокка не було, і то не через надмірне уживання портвейну, який учора добряче порушив рівновагу рідин у його шлунку. Причина таїлась у присутності кримінального директора Мюльгауза. Той сидів за столом і ласо споглядав на сніданок, завзято копирсаючи шпичкою в цибухові забитої люльки. Мокк привітався з начальником і сів до столу. Налив собі й гостеві кави. Запала мовчанка.

— Перепрошую вас, Мокку, за це раннє вторгнення, — Мюльгауз нарешті прочистив люльку й порушив мовчанку. — Сподіваюсь, я не розбудив мадам Софі.

Мокк не відповідав, розтираючи язиком по піднебінню жовток, смак якого відгонив залізом.

— У середу Смолож не вийшов на роботу, — продовжував далі Мюльгауз. — Вам відомо, чому?

Мокк відпив кави, яка свинцем лягала в його шлунку. Пошарпані краї хрумкої булки-кайзерки ранили йому ясна, наче сталеві ошурки.

— Що ж, мовчіть і далі, — Мюльгауз зітхнув і підвівся зі стільця. — Ви помовчте, випийте горілки й пригадайте старі добрі часи… Вони вже минають… Без вороття…

Мюльгауз поправив котелка, заховав люльку в шкіряний футляр і ліниво підвівся з-за столу.

— Адальберте! — гукнув Мокк. — Сніданок для пана кримінального директора.

Тоді випив великий ковток кави й відчув дивну гармонію смаків: добре просмажених кавових зерен й ледь припаленого присмаку міцного вина, яке ще й досі подразнювало його шлунок.

— Усе, що минуло, минуло без вороття, — Мокк глянув на Мюльгауза, що знову зручно вмощувався за столом. — Це найрозумніша тавтологія, яку я будь-коли зустрічав.

— Сенеці це було відоме краще, — перед Мюльгаузом бряжчали тарілки й прибори, які вправно розкладав Адальберт. — Quod retro est, mors tenet.[29]

— Сенека був надто мудрим, аби ототожнювати смерть із забуттям, — Мокк провів язиком по шорсткому піднебінню.

— Можливо, — Мюльгауз колупав у яйці ложечкою так само, як перед тим у цибухові, а булка-кайзерка хрумтіла на його попсованих зубах. — Але це вже вам краще знати.

— Так, я знаю. Тим, що проминуло, володіє не лише смерть. Воно опиняється й у скарбниці моєї пам’яті, — Мокк запалив цигарку із золотистим мундштуком. Над столом попливли хмаринки диму. — А над пам’яттю, як і над смертю, ми не пануємо. Хоча й не повністю. Вчиняючи самогубство, я обираю вид смерті, а під час бою вирішую, померти гідно чи ні. Пам’ять сильніша за смерть, на відміну від неї, вона не дає жодного вибору й усупереч моїй волі підсуває мені перед очі картини з минулого. Я не можу очистити свою пам’ять, якщо не хочу опинитися в божевільні…

Мокк раптово замовк і зім’яв цигарку в попільничці. Мюльгауз розумів, що надходить мить, яка вирішить усе. Або Мокк усе розповість і тим самим звільнить Мюльгауза від прийняття будь-яких рішень, або ж він нічого не скаже й муситиме заповнити сухий формуляр, останній документ у його поліційній особовій справі.

— Я прошу надати мені місячну відпустку власним коштом, Herr Kriminaldirektor, — Мокк крутив у руках ножика для обрізання сигар.

— Навіщо? — Мюльгауз завершив сніданок і проковтнув залишки кави, задерши голову так рвучко, наче вихиляв чарку горілки.

Запанувала мовчанка. Мокк мусив вибрати: або допомога Мюльгауза, або відставка.

— Я повинен розшукати дружину. Вона мене покинула. Втекла. Зараз вона, певне, у Берліні, — Мокк зробив свій вибір.

Мюльгауз підійшов до вікна й махнув рукою.

— Чудовий сніданок, — мовив він, розпалюючи люльку. — Але нам треба вже йти. Вбито радника Едуарда Ґайссена.

Мокк добре знав міського радника Ґайссена, людину, чия порядність не викликала найменших сумнівів. Понад усе він любив опери Ваґнера й кожне засідання Сілезького Ландтаґу завершував драматичними закликами до будівництва літньої опери.

— Де? — Мокк швидко запинав бурштинові запонки.

— У борделі, — Мюльгауз натягав перед дзеркалом затісного капелюха.

— Якому? — Мокк запихав руки до рукавів пальта, яке тримав Адальберт.

— На Бурґфельд, біля старої каретні, — Мюльгауз відчиняв двері, за ним тягнувся шлейф ароматного диму.

— Як? — Мокк погладив Арґоса й рушив сходами.

— Хтось повісив його головою додолу, — Мюльгауз затупав каблуками черевиків по дерев'яних сходах. — Ногу Ґайссена вбивця запхав у петлю, зроблену зі струни фортепіано, а другий кінець прив’язав до люстри. Коли Ґайссенові кров прилила до голови, злочинець перетяв стегнову артерію. Найімовірніше багнетом. Ґайссен стік кров’ю.

— Де була його шльондра?

— Поруч. Зарізана тим самим багнетом. — Мюльгауз пропустив у дверях якогось лисого чоловіка в пенсне, який кинув на Мокка недоброзичливий погляд. Радник пригадав собі блиск цього пенсне: першого разу, коли він намагався притиснути до стіни свою дружину, яка охоплювала його стегнами, а потім тієї злопам’ятної четвергової ночі, коли зґвалтована Софі в паніці збігала східцями, постукуючи підборами. Тепер пенсне зблискувало затятим безсонням, зневагою й знущанням. Вражений спогадами, Мокк рвучко, зупинився на тротуарі.

— Я мушу розшукати дружину.

Над’їхали сани й зупинилися біля них. Від коня віяло стайнею, від візника — самогонним перегаром. У санях сидів молодик у котелку й курив сигару. Кінь нетерпляче бив копитом по замерзлих снігових брилах.

— Її відшукає інший, — Мюльгауз показав на чоловіка в санях. — Хтось, кого вона не знає.

— Вона всіх знає, — відповів Мокк. — Усіх чоловіків і всіх жінок. Але цього, певне, ні. Не чув, аби вона мала справу з педиками.

Мюльгауз узяв Мокка під лікоть і легенько підштовхнув до саней. Молодик усміхнувся у відповідь на привітання й приклав пальці до крисів котелка, як це заведено у військових. Мокк відсалютував навзаєм.

— Познайомтеся, пане раднику, — мовив Мюльгауз. — Це приватний детектив з Берліна, пан Райнер Кнюфер.

— Ви давно мешкаєте в Берліні? — Мокк простяг руку детективові.

— Від народження, — Кнюфер поспішно потис Моккову правицю й вручив йому свою візитку. — І знаю це місто так само гарно, як і власне помешкання. Я знайду в ньому будь-яку блощицю.

Ніхто не засміявся, окрім самого детектива Кнюфера. Сани рушили. Сніг затріщав під полозами, затріщала Моккова голова, затиснена лещатами похмілля. Коні били копитами в його скроні, а під повіки потрапив сніг, змішаний із сіллю й піском. Незважаючи на шпаркий мороз, радник зняв капелюха й помахав ним перед обличчям, наче віялом. А тоді рвучким рухом схопив Кнюфера за горло.

— Кажеш, знайдеш будь-яку блощицю? — він глянув на Кнюфера свинцевим поглядом. — Сучий сину, моя дружина — не блощиця, що залізла під твої шпалери.

Мюльгауз шарпнув його за плече. Мокк упав на заднє сидіння саней. Кнюфер прокашлявся й викинув недопалок сигари. Стара продавчиня помаранчів, голосно лаючись, почала шукати недопалок між замерзлими фруктами. Мюльгауз притримував Мокка за плече, а Кнюфер байдуже проводжав поглядом собаку, що перебігав Ауґуст-штрасе. Мокк зручно всівся й почав розтирати почервонілі вуха.

— Я знайду вашу дружину, — сухо проказав Кнюфер. — Кажучи про блощицю, я мав на увазі, звісно, власне помешкання, а не Берлін. Прошу вибачення.

— I vice versa,[30] — відповів Мокк. — Які відомості про мою дружину вас цікавлять?

— Будь-які. Найбільше справ, які мені доводиться вести, стосується саме пропаж. — Кнюфер витяг бланк, надрукований на грубому папері. — Я опрацював спеціальну анкету. Деякі запитання інтимні й незручні, але ви повинні на них відповісти хоча б «не знаю». Прошу також дати мені недавнє фото дружини й все це надіслати мені до готелю «Кеніґсгоф» на Клаазен-штрасе до другої години. О чверть на третю зателефонуйте. У мене можуть виникнути до вас якісь додаткові запитання. Номер готелю на звороті візитки. О третій у мене потяг до Берліна.

Сани зупинилися, пропускаючи якусь селянську підводу.

— А зараз — до побачення. — Кнюфер граційно вистрибнув, розігнався, наче хлопчак і ковзаючись, рушив замерзлими калюжами повз тютюнову лавку Шпінґарна на розі будинку, де зазвичай розкладали свій товар вуличні продавці. Зараз замість них там було кілька підлітків у дірявих кашкетах, залатаних светрах і в’язаних рукавичках. Кандидати в злочинці виробляли на ковзанах викрутаси на ковзанці. Кнюфер досяг протилежного боку калюжі й опинився просто коло бляшаної скрині, під якою палав вогонь. Детектив сягнув до кишені пальта, а продавець підняв кришку скрині й дістав з окропу товсту сардельку, яку увіткнув Кнюферові просто в руку.

— А ці хлопці не повинні бути в школі? — поцікавився Мюльгауз, зиркнувши на годинника.

— Не знаю. Але знаю, що вони воліють бути на ковзанці, аніж під наглядом вчителя або п’яного батька, — Мокк витяг з кишені вовняну пов’язку й затулив нею вуха. — Ви про все знали. От звідки блискавично взявся детектив-професіонал з Берліна. Все це сталося всього кілька днів тому. Дружина втекла від мене, а тут уже й цей Кнюфер… Як ви довідались?

— Стіни мають вуха, Мокку, — трохи повагавшись, відповів Мюльгауз. — А найчутливіші вуха мають стіни маленького подвір’ячка за ганделиком Ґабі Зельт.

— Спасибі. Справді, буде краще, якщо її шукатиме хтось, кого вона не знає.

Обидва замовкли й примружилися від нещадних сонячних променів, що розтоплювали бурульки під дахом Слідчої в’язниці на Нойє-Ґраупнер-штрасе. Мокк глянув на анкету й витяг з кишені пальта гострого олівця. Швидкими рухами він наче оголив сутність своєї віроломної дружини. Почав від зовнішніх ознак.

«Вік: 24; зріст: 166 см; вага: близько 60 кг; колір волосся: світло-русяве; колір очей: зелені; особливі прикмети: великі груди».

Вони під’їжджали до Миколаївсього передмістя, яке століттями славилося храмами Афродити. Проминули казарми на Швайдніцер Штадтґрабен, Кеніґс-пляц й опинилися між шпиталем «Всіх Святих» і Арсеналом. Мокк дивився на анкету й пригадував минуле Софі: ось старий зубожілий барон з Пассау підкидає догори свою п’яту доню, ось ця п’ята доня, принцеса, татова мазунка, молиться в родинній капличці, а її русяве волосся зачесане у вигадливу корону, ось вона сидить на веранді, оповитій диким виноградом і тулиться обличчям до шерсті великого сенбернара.

«Місце народження: Пассау; акцент: ледь помітний баварський; віросповідання: римо-католицьке; релігійність: залишкова, обрядова; контакти з родичами: жодних; місце проживання родичів: Пассау, Мюнхен; контакти із друзями: барон Філіпп фон Гаґеншталь, аристократ, Елізабет Пфлюґер, скрипалька».

Мюльгауз і Мокк увійшли на брудне подвір’я на Бурґфельд. Мокк, який донедавна працював у Другому відділі бреславського Управління поліції, дуже добре знав, що власник одноповерхового будинку, перебудованого з колишньої каретні, надовго виїхав до Америки, винаймаючи віллу одному угорцеві, який мав різні справи з Віртом і Цупіцею. Передусім він робив гроші на старому, як світ, занятті.

У дверях будинку стояв кремезний поліцейський, одягнений у сіро-зелену шинелю. З розкритої кобури грізно стирчав маузер восьмого калібру. Побачивши Мюльгауза й Мокка, поліцейський приклав два пальці до дашка форменого кашкета, прикрашеного посередині багатокутною зіркою.

— Вахмістр Круммгельц із п’ятого відділку готовий до виконання наказів.

— Ви вільні, Круммгельце, — мовив Мюльгауз. — І мовчіть про те, що ви тут побачили. Справою займеться Комісія в справах убивств з Управління поліції.

— Я взагалі небалакучий, — серйозно відповів Круммгельц.

— Ось і добре, — Мюльгауз подав руку Круммгельцові й увійшов до будинку. На канапах і диванах сиділи дівчата в комбінаціях, пеньюарах і папільотках. По змучених очах однієї з них Мокк зауважив, що вона упізнала його. Елерс стояв на сходах і записував їхні свідчення. Втомленим голосом він повторював одні й ті ж сухі запитання й отримував відповіді, сповнені безнадійних епіфор: «Я спала. Не знаю», «Я ніколи про це не запитувала. Не знаю», «Це неможливо. Не знаю». «Не знаю, не знаю, — думки Мокка повернулися до наступних питань Кнюферової анкети. — Мовчазна вона чи балакуча, імпульсивна чи врівноважена… Я нічого не знаю про найближчу мені людину…»

Мюльгауз і Мокк простували вузьким коридором. Уздовж нього тягнулися двері, що були свідками численних людських принижень. Мюльгауз штовхнув одні з них.

«Знаю, напевне знаю, — Мокк втупився в наступні запитання, що мали пролити світло на складний психологічний світ його дружини. — Вона не розумна, натомість ревнива й брехлива… Ймовірно, вживає кокаїн. Вона гідна, щоб її кохали й убили. Протягом усіх спільно прожитих років я не помітив, що вона кокаїністка… Я просто її не знав, я знав лише мою ідеальну Софі, а не живу жінку із плоті й крові, яка — тут йому згадалася одна цитата — „Не є метеликом, що пурхає в рожевому тумані, і час від часу ходить у туалет“».

Лисина патологоанатома доктора Лазаріуса блищала від поту. Відповідно до слідчих інструкцій, він не міг відслонити штори на вікнах, а єдине, чого він міг торкатися, були тіла вбитих. Ці двоє були ще теплими. Тримаючи в зубах ліхтарика, Лазаріус нотував у записнику свої спостереження. Тіло радника Едуарда Ґайссена висіло на люстрі, що нагадувала величезного павука з позліплюваними воском ніжками. До однієї з них фортепіанною струною й було прив’язано жертву. Руки були зв’язані такою самою струною. Друга нога звисала під дивним кутом і виглядала так, наче її виламали зі стегнового суглоба. У зубах стирчав шматок роздертого простирадла. На голові зяяла велика рана. Зарослі волоссям спина й сідниці були посмуговані синіми набряками й опухлостями. Мокк глянув на мертву дівчину й одразу збагнув, що ці рани залишив шпіцрутен, що його вона затискала в правій руці. Мокк підійшов до мертвої повії. Знайоме, ледь випнуте підборіддя. Намагався пригадати, звідки він її знає.

«Сексуальні уподобання й імовірні збочення: бісексуалізм, перевдягання повією, одягання коштовностей на голе тіло, тривалі пестощі перед статевим актом».

На столі стояв величезний патефон із платівкою. Голка патефону, потріскуючи, робила невеликі оберти. Дівчина сиділа на канапі, розкинувши руки й ноги. Її голова виявилася майже повністю відтятою, а потилиця спиралася на худеньких лопатках. Очні ямки заповнилися брунатною кров’ю. Чорна смуга крові липкою масою заливала очі, спливала скронями й вузькими струмочками оточувала її гарні вуста. Усе це жахливо спотворювало її та унеможливлювало розпізнання.

— Він відрубав їй голову багнетом і виколов очі, — мовив Лазаріус і розпочав внутрішнє обстеження. — Вона була венерично хвора. Перед смертю не мала статевого акту. Сліди проникнення відсутні.

«Перенесені та існуючі захворювання: не знаю».

Кров Ґайссена після того, як його прив’язали до люстри, липкою й густою масою наповнила череп. Тиск підвищувався, червоніли скроні, у вухах чимраз швидше пульсувало. Милосердний багнет, спрямований у пахову артерію, поклав кінець стражданням консервативного радника, прихильника міцної батьківської влади, завсідника дешевих мебльованих кімнат і любителя опери.

«Політичні погляди й партійність: прихильниця націонал-соціалістів, власне кажучи, захоплення примітивною силою її членів».

— Вони сконали дві години тому, — порушив мовчанку Мюльгауз. — Я допитав «мадам». Вона не знає, ким був убитий. Його особа відома лише нам: Елерсові, вам і мені. Ага, ще Круммгельц, але той пари з вуст не випустить… У Круммгельца було нічне патрулювання. Він був сам. Це його викликала вражена власниця борделю. Тепер те, що нам відомо: Ґайссен приходив не дуже часто, але регулярно. Завжди о шостій ранку, коли більшість дівчат спала міцним заслуженим сном. Він хотів зберегти incognito. Домовлявся завжди з однією й тією самою дівчиною. По телефону. З цією зустрівся уперше. Вона була новенька. Насолоджувався нею під оперу, — Мюльгауз глянув на платівку «Перстень Нібелунгів». — Отже, нам відомо, що він любив. Оперу. В алькові й поза ним.

«Позасексуальні зацікавлення: музика Малера; улюблені речі й страви: плюшеві ведмедики, берлінська порцеляна, кава навпіл з молоком, маківник, черешневий лікер від Фахе, цигарки „Асторія“, сильні чоловіки з різким запахом».

— О шостій ранку, — продовжував Мюльгауз, — у борделі не було жодного іншого клієнта, усі дівчата, окрім цієї, спали. Власниця також. Єдиними, хто не спав, були наші коханці й охоронець Франц Перушка. До його обов’язків належить нагадувати клієнтам, якщо вони перевищують оплачений час. Перушка кілька разів постукав у двері і, не дочекавшись відповіді, увійшов, побачив цю «романтичну сцену» й розбудив власницю. Та в істериці вибігла на вулицю й помітила Круммгельца, що патрулював вулицю. Той зателефонував до Елерса, який чергував сьогодні вночі, а Елерс безуспішно намагався додзвонитися до радника Ебергарда Мокка. Він не знав, що ви не підходите до телефону. Тоді він зателефонував мені. Я приїхав сюди, оглянув місце злочину й поїхав по вас. Ось і все.

— Я сьогодні з похмілля, — Мокк потер пальцями спухлі повіки. — І, певне, тому мені не все зрозуміле. У борделі був ще хтось, хто не спав. Убивця. А може, ні… Може, справді, лише троє не спали.

— Не розумію.

— Це я не розумію ваших дій, Herr Kriminaldirektor. Ґайссен висить на люстрі. Його повісив там хтось надзвичайно сильний. Окрім радника, єдиним і дуже сильним чоловіком був охоронець Франц «як-там-його». Отож я запитую: чи Франц «як-там-його» сидить у комісаріаті й визнає свою провину? Його взагалі хтось заарештував, Herr Kriminaldirektor? Де він?

— У своєї начальниці. Заспокоює її. Він до неї дуже уважний. Можна припускати, що їх пов’язують не лише службові стосунки. Власниця була шокована. А крім того, — Мюльгауз зручно вмостився на канапі просто біля вбитої дівчини. — Ви гадаєте, Мокку, що я підступно вас розбудив і притяг до цього закладу? Подумайте, чи нормально це, коли начальник, його заступник та один із трьох рядових працівників комісії у справах вбивств йдуть на місце злочину й спільно ведуть розслідування? Може, було вже колись таке, га?

— Було минулого тижня, — буркнув Мокк. — Коли ми зустрілися після вбивства Гоннефельдера…

Мюльгауз витяг з течки темно-коричневого конверта, а з нього обережно витяг пінцетом аркушик з відривного календаря датований 9 грудня 1927 року.

— Зап’ясток Ґайссена, — чітко промовив Мюльгауз, — було обв’язано аптекарською гумкою. Під гумку запхали цей листок з календаря.

— Прошу вибачення, — відказав Мокк. — Але охоронець Франц міг убити Ґайссена й підлаштуватися під «убивцю з календаря».

— Прошу вас, Ебергарде, пийте менше, — у голосі Мюльгауза бриніла непідробна стурбованість. — Спиртне не найкраще впливає на вашу уяву. Це гарна назва — «убивця з календаря», але розумуєте ви нелогічно. Про роль календаря в справі Ґельфрерта-Гоннефельдера-Ґайссена не відомо ані газетам, що спекулюють на цій справі, ані будь-кому, крім наших людей з комісії в справах убивств, — Мюльгауз ляснув по стегну. Мокк міг би заприсягтися, що його шеф ляснув по голому стегну мертву дівчину. — І вже напевне цього не знав Франц Перушка.

— А чому ви впевнені, що убивцею Ґельфрерта, Гоннефельдера і Ґайссена, — спитав Мокк, — не є саме Франц Перушка?

— З повідомлень кримінального вахмістра Круммгельца відомо, що власниця борделю мала істерику і, забувши, що в будинку є телефон, вибігла на вулицю. Перш ніж опинитися там, вона спіткнулася на виході й упала. Здивований Круммгельц, який саме проходив повз будинок, побачив Перушку, що вибіг за нею. Охоронець кинувся на допомогу літній дамі й зомлів. Прошу вас, продовжуйте, докторе Лазаріусе.

— Перушка страждає на гостру агорафобію, — патолог вклав пальця до рота вбитої. — Опиняючись поза будинком, на відкритій місцині, втрачає свідомість. Отже, він не міг убити Ґельфрерта й Гоннефельдера, бо йому довелося б покинути цей будинок.

— Лікарю, — Мокк замислено дивився на широку потилицю Лазаріуса. — Невже ця людина народилася в цьому будинку й ніколи з нього не виходила?

— Він може виходити тільки із заплющеними очима. У випадку гострої агорафобії це єдиний спосіб, зрештою, і це не завжди допомагає.

— Отож, якби Перушка був убивцею, він повинен був би мати помічника, який відвіз би його до Ґельфрерта й Гоннефельдера?

— Саме так, — притакнув Лазаріус.

— Як вам вдалося так швидко встановити діагноз? Агорафобія, мабуть, доволі рідкісна хвороба, я ніколи про неї не чув, а ви ж фізіолог, а не психіатр.

— Я б цього ніколи не встановив… — Лазаріус глянув на свої потріскані від формаліну долоні, — але коли охоронець повернувся до тями, він показав мені документ із призовної комісії, у якому його визнають непридатним для військової служби через психічну хворобу. Військовий лікар, так само як і ви, пане раднику, не мав поняття про існування такого захворювання, тому й не міг його визначити. Зате він докладно описав усі його симптоми. Тому я й встановив, що це саме агорафобія. Хворобу докладно описали Оппенгайм і Гохе. Недавно було опубліковано ще одну статтю на цю тему, але я забув прізвище автора…

— Перушка міг улаштувати цирк, вдаючи непритомного, — буркнув досі не переконаний Мокк. — І забезпечити собі чудове алібі… Під час війни не бракувало симулянтів з фальшивими посвідками…

— Не перебирайте міри, Мокку, — розсердився Мюльгауз. — Перушка симулював під час війни, щоб через дванадцять років мати алібі? Ви надто підозріливий.

— Шкода, що лише на роботі… — Мокк запалив цигарку й випустив акуратне кільце. — У цьому борделі платять погодинно. Скільки часу минуло, перш ніж Ґайссен стік кров’ю? — запитав він у Лазаріуса.

— Після того, як людині перерізали стегнову артерію, вона спливає кров’ю за п’ять хвилин, — відповів патолог.

— Отож у вбивці було десять хвилин на те, щоб обох оглушити, запхати Ґайссенові кляп до рота, повісити його вниз головою, перерізати йому артерію, а тоді перерізати горло дівчині. Справжнісінький Blitzkrieg.[31] Але вбивця мав з’явитися хоча б через якісь чверть години, коли клієнт настільки розпалиться, що забуде про світ Божий…

— Це й справді триває так довго? — перебив його Мюльгауз із в’їдливою усмішкою.

— Тобто вбивця почав діяти чверть по шостій, коли Ґайссен вже чверть години розважався, — Мокк удав, що не помітив Мюльгаузової іронії. — Зробив своє за десять хвилин, а тоді чекав, доки Ґайссен спливе кров’ю. П’ять хвилин. Тоді вийшов.

— Як саме?

— Так, як і увійшов — через вікно.

— Я докладно оглянув газон. Жодних слідів на снігу, твердому, але не прим’ятому. Під вікном кімнати є невелика кучугура. Ніхто на неї не стрибав.

— Це міг бути хтось із клієнтів борделю, який прослизнув до кімнати дівчини. Посеред тижня, після робочого дня тут зазвичай багато клієнтів, і хтось із них міг сховатися, не привернувши уваги охоронця…

— Може, й так, але як він вийшов? Франц Перушка присягається, що не зімкнув очей, — Мюльгауз підвівся й застібнув пальто. — Ваш сценарій, окрім того, що злочинець міг увійти й вийти через вікно, виглядає вірогідним. Але в мене сьогодні похмілля немає, і все-таки я не розумію: навіщо убивця чекав, доки жертва спливе кров’ю? Адже після того, як перерізати артерію прив’язаній униз головою людині, вона так чи сяк помре. То навіщо ця тварюка чекала, доки Ґайссен спливе кров’ю? На чому базується ваша версія?

— А ви гляньте на це, — Мокк тримав пінцетом листок з календаря. Якщо вбивця — той самий психопат, що вбив Ґельфрерта й Гоннефельдера, то він повинен чинити так само. Тим двом аркушик він почепив після смерті, я в цьому анітрохи не сумніваюся. Зараз він теж мусив чекати, доки жертва помре. Потім він вийшов, сховався в коридорі, наприклад, за портьєрою й зачекав, доки Франц нагадає клієнтові, що його час закінчується. Про обов’язки охоронця знає кожний бувалець борделю…

— Справді? — Мюльгауз натоптував люльку.

— Так, пане директоре, убивця мусив бувати в борделях. Отож він зачекав на охоронця, а тоді тихцем вислизнув з будинку.

— Ви починаєте мислити логічно, Мокк. — Мюльгауз глянув на Лазаріуса. — Лікарю, як довго триває похмілля?

— Після портвейну доволі довго, — замислено відповів Мокк.

Бреслау,

п’ятниця 9 грудня,

дев’ята година ранку

Мокк загубився в натовпі, що вирував між ятками на Ноймаркт. Поглянув на годинника. До від’їзду берлінського потяга була ще година. Він мав намір провести її в товаристві пляшки деренівки, яка приємно обтяжувала кишеню пальта.

Довкола було чути, вигуки задоволених покупців і скрики завзятих торгівців. Мокк сперся на огорожу фонтану, що містився посеред площі, і заходився споглядати торговців, іронічно, як Нептун, що височів над фонтаном. Огрядний, червоний від морозу лісник у шапці, з емблемою Милицьких лісів фон Мальцанів, сілезькою говіркою німецької мови розхвалював свої передріздвяні вінки й приймав замовлення на ялинки. У сусідній ятці опасиста селянка, чий товстий зад здавався ще більшим через безліч накручених на нього смугастих запасок, лаялася по-польськи зі своїм невеличким, миршавим чоловіком, який улесливо всміхався до якоїсь служниці, впихаючи їй до рук плетеного кошика із вгодованою гускою. Поруч вусатий пекар, широко розвівши руки, показував на спіральні піраміди печива, посипані цукром і маком.

Мокк пестливо погладив пляшку, спинився біля ятки і з приємністю вслухався в шелестіння польської мови. Софі чудово вміла наслідувати поляків. Та робила вона це неохоче, кажучи, що її болять губи від постійного напруження. Не зважаючи на жінчину лайку, поляк пропонував гуску черговій служниці. Та, повагавшись, купила, зажадавши, аби продавець забив птаха. Той поклав голову гуски на пеньок і витяг сержантського багнета з вигравіюваним написом «Zur Erinnerung an meine Dienstzeit».[32]

«З часів прусько-французької війни. Певне, ще його діда», — подумав Мокк. Гуска втратила безцінну капітель свого тіла. Багнет відтяв пташину голову, багнет визволив кривавий водоспад із шиї фон Ґайссена, багнет відпанахав гарненьку голову публічної дівчини, багнет розірвав сітківку її очей, багнет крутився в слизькій рідині очних ямок. Раптом Мокк пригадав, що не знає навіть прізвища вбитої дівчини. Він не спитав про це Мюльгауза.

Кримінальний радник запалив цигарку. Зупинився між ятками й раптом перестав чути відгомін торгу й рекламні гасла — одноманітні, як удари ціпа. Убита дівчина, зарізана як худобина, справді була для нього безіменним тілом, одним із тих плюгавих вмістищ, у яких убогі й маєтні цього міста позбувалися своїх фрустрацій і залишали ялове насіння, з якого ніщо не народиться. Хоча Мокк знав багатьох повій, він не вірив у існування «шльондр із золотим серцем», просто йому ніколи такі не траплялися. Він багато разів гладив їх по зграбних плечах, які здригалися від ридань і душевного болю, але так само часто бачив, як під алебастровою шкірою напружувалися м’язи під час вправ із клієнтом, багато разів, притуляючись до їх грудей, чув швидкі, болісні удари серця, та набагато частіше ті ж груди підстрибували знущально перед його обличчям, а стиснуті губи й заплющені очі легко імітували екстаз.

Убитих повій він досі бачив небагато, але всі вони мали прізвища, завдяки чому він міг їхні особові справи ретельно порозкладати у своїй картотеці, у відповідному ящику, про який доктор Лазаріус говорив, що він «реєструє неприродні, бо не венеричні випадки смерті жриць Венери».

«Ця вбита дівчина виявилася недостойною перебувати навіть у товаристві таких, як вона, навіть після смерті вона опинилася поза своєю брудною кастою, і все лише тому, що я не поцікавився, як її звати, — подумав Мокк. — Все лише тому, що я ганяюся за іншою курвою, яка має прізвище, аякже — моє прізвище. І лише тому цю розтяту дівчину я позбавив найгіршої честі — перебувати в одній картотеці з усім паскудством цього міста».

Мокк відчув гіркий присмак докорів сумління й повернувся. Він не пішов на вокзал, звідки за півгодини від’їжджав потяг до Берліна, даючи змогу Райнерові Кнюферу самому шукати його віроломну дружину Софі в місті Марлен Дітріх. Він спинився недалеко від ятки, де на зимовому, сліпучому сонці зблискував багнет продавця сілезьких гусей і викинув до смітника квиток на потяг до міста над Шпреє, у якому замість «g» вимовляють «j», і залишився в місті над Одером, в якому на «ліжко» кажуть «Poocht». Він звернув на Мессерштрасе, кинув напівпорожню пляшку деренівки якомусь жебракові, що сидів під кам’яницею «Під Трьома Рожами» й посунув у напрямку Управління поліції, похмурий і мовчазний кримінальний радник, який понад усе цінував порядок у справах.

Бреслау,

п'ятниця 9 грудня,

десята година ранку

У кабінеті Мюльгауза сиділи всі поліцейські з комісії в справах убивств, окрім Смоложа. До групи долучилися Райнерт і Кляйнфельд, детективи в особливих справах, які підлягали безпосередньо Мюльгаузові. У філіжанках парувала кава й молоко. У сліпучих сонячних променях ліниво здіймалися кільця тютюнового диму.

— Є якісь думки? — спитав Мюльгауз.

Усі мовчали. В їхніх головах ще гуло від Моккових висновків. Спосіб, місце і час. Важливе тільки це. Жертва є неважливою, випадковою. Це була Моккова теза, і ніхто, окрім нього самого, її не сприймав. Втомлений півгодинним даремним переконуванням, думками про Софі, спогадами про криваві рани безіменної повії, кількома добрячими ковтками деренівки, він дивився на Райнерта, Кляйнфельда, Елерса і Майнерера, і помічав у їхніх очах розчарування й нудьгу. Останнє почуття поділяв і старий єврей, стенограф Герман Левін. Він стояв, сплівши руки на животі, і блискавично крутив млинка великими пальцями. Мокк налив собі ще одну філіжанку гарячого молока й простягнув руку по шоколадні цукерки, таця з якими стояла на мереживній серветці. Червоні, спухлі повіки Мюльгауза заплющилися. Про те, що в його голові відбувається напружена праця, свідчили лише кільця диму, випущені його люлькою.

— Мені що, викликати вас відповідати, наче учнів? — зловісно прошепотів шеф, розплющивши очі. — Радник Мокк представив свою гіпотезу. Усі з нею згодні? Ні в кого не виникло зауважень? Може, ви прокинетеся, якщо я повторю вам слова обербургомістра й начальника поліції, які, довідавшись про смерть радника Ґайссена, втратили терпець? Райнерте, що ви про це думаєте?

— Ви не бійтеся, Райнерте, — промовив Мокк, без видимого задоволення ковтаючи густе молочно-шоколадне місиво. — Якщо ваша думка відрізняється від моєї, кажіть сміливо. Я не тупатиму ногами зі злості.

— Так. У мене інша думка, — чітко проказав Райнерт. — Що з того, що всі жертви мали різні професії, освіту, інтереси й політичні погляди? Існує дещо, що об’єднує людей, незалежно від усього цього. Це пристрасті: згубні, як азарт, збочення, алкоголь, наркотики, або нешкідливі, як, наприклад, всілякі хобі. Ми повинні піти за цим слідом. Перевірити минуле жертв і встановити, що могло їх об’єднувати.

Райнерт замовкнув. Мокк не виявив найменшого бажання сперечатися. Він допивав чергову чашку молока й спостерігав за швидкими рухами ручки, якою стенограф Левін увічнював Райнертові слова.

— Тепер прошу вас, — у люльці Мюльгауза забулькотіла слина, коли він глянув на Кляйнфельда. — Після того, як усі висловляться, я вирішу, що нам робити далі.

— Панове, погляньмо на дати вбивств і на місця, де було вчинено злочин, — Кляйнфельд протирав пенсне. — Але з іншого боку, ніж це зробив радник Мокк. Перший труп, замурований у шевській майстерні, знайти було найважче. Це сталося зовсім випадково, бо хтось сказав шевцеві про смердючі яйця, замуровані в стіну, й той розвалив її киркою. Швець міг махнути на все рукою й працювати надалі в смороді, або знайти собі іншу майстерню. Наступний ремісник, що винаймав цю нору, міг би вчинити так само. Скарги власникові будинку могли зовсім не привести до знаходження трупа. Власник шукав би щось у каналізації, на цьому все б закінчилося. Врешті, який-небудь ремісник взагалі не зважав би на сморід і спокійно працював, радіючи, що має майстерню в гарному місці. Коротше кажучи, тіло Ґельфрерта могли взагалі не знайти. А що, панове, ви скажете про Гоннефельдера і Ґайссена?

— Авжеж, — Райнерт аж підстрибнув, розхлюпавши каву на блюдечко. — Гоннефельдера вбили у власному помешканні. Знайти його конче мусили, але це могло статися тільки тоді, коли сморід трупа зробився б нестерпним для сусідів…

— А Ґайссен? — Кляйнфельд затарабанив яструбиними нігтями по стільниці.

— Те, що Ґайссена знайдуть, не було жодних сумнівів, — втрутився Мокк. — Причому через півгодини після вчинення злочину, коли охоронець зайде до кімнати, аби нагадати клієнтові, що його час закінчився…

— Тобто простежується певна закономірність, — Кляйнфельд із помітним задоволенням відреагував на зацікавлення Мокка. — Перше вбивство могли б виявити хіба через тривалий час або й узагалі не виявити, друге — напевне виявити, але через певний час, третє — неодмінно виявити через півгодини. Як можна пояснити це постійне скорочення часу?

— У вас є якісь пропозиції? — Мюльгауз витрушував люльку в кришталеву попільничку.

— Так, — вимовив Кляйнфельд, вагаючись. — Убивця злякався, що ми не знайдемо першої жертви, і тому вбив другу…

— Це очевидно, — перебив його Мокк. — Він хоче привернути нашу увагу до дати. Якби ми не знайшли жертви, ми не зрозуміли б послання убивці на календарних листках.

— Гадаю, що вбивця хоче до нас наблизитися, — незворушно продовжував Кляйнфельд, незважаючи на іронічну посмішку Мокка. — Я колись читав у «Кримінологічному архіві» про серійних убивць в Америці. Дехто з них підсвідомо хотів бути впійманим і покараним за свої злочини. Це зокрема стосується злочинців, яких надто суворо виховували в почутті провини, кари й гріха. Схоже, що наш убивця діє так, наче хоче, щоб ми натрапили на його слід. Але щоб у цьому переконатися напевне, ми повинні вивчити його психіку.

— Але як нам вивчити психіку людини, якої ми взагалі не знаємо? — незважаючи на погано приховане незадоволення Мокка, Майнерер вперше виявив ознаки зацікавлення справою.

— Нам слід попросити якогось психіатра, який мав справи зі злочинцями, аби він висловив свою гіпотезу, спробував написати експертизу, — поволі мовив Кляйнфельд. — Нехай би написав нам щось на зразок рапорта: що може означати згадане мною скорочення часу, чому він убиває таким вигадливим чином, нарешті, що можуть значити ці листки з календаря. У Бреслау досі не було серійних убивць. Треба зробити копії справ серійних убивць з усієї Німеччини, наприклад, справи Ґроссманна, Гаармана, ганноверського різника та інших. Нехай наш експерт їх прочитає. Може, він побачить якийсь збіг. Це все, Herr Kriminaldirektor, що спало мені на думку.

— Не так уже й мало, — зауважив з усмішкою Мюльгауз. — А що скажуть нам найближчі радникові співробітники?

— Нічого такого, чого б не сказав Мокк, — виразно промовляла фізіономія мовчазного Елерса. Натомість Майнерер хотів щось додати.

— Я гадаю, що варто перевірити ці дати з точки зору значення чисел. Може, вони мають якесь символічне значення. Слід доручити це якомусь знавцеві кабалістики.

Чорнильна ляпка капнула на стенограму Левіна. Старий стенограф спершу зітхнув, а тоді простяг руки до неба, волаючи:

— Боже мій, я не витримаю більше таких дурниць! Він хоче, — показав пальцем на Майнерера, — доручити це знавцеві кабали! Та ви взагалі знаєте, що таке кабалістика?

— Вас хтось питав, Левіне? — холодно озвався Майнерер. — Краще зосередьтеся на своїх обов’язках.

— Я щось вам скажу, — голосно розсміявся стенограф, якого Мюльгауз любив за його гострий язик. — Підкажу вам іншу думку. Сполучіть місця злочинів на карті лініями. Напевно у вас вийде який-небудь таємничий знак. Символ секти… То що, спробуймо? — кажучи це, він підійшов до мапи Бреслау, що висіла на стіні.

— Так, спробуймо, — серйозно відповів Мокк. — Ринок, 2, кам’яниця «Під Грифами», Бурґфельд, 4 і Ташен-штрасе, 23–24. Ну, що ви так на мене дивитеся, Левіне… Увіткніть у ці місця шпильки…

— Невже в школі ви мали найгіршу оцінку з геометрії, пане раднику? — відгукнувся здивований Левін. — Так чи сяк, вийде трикутник. Три місця — три вершини.

Не зважаючи на буркотіння стенографа, Мокк підійшов до мапи й позначив три місця злочинів шпильками. Утворився тупокутний трикутник. Мокк якусь мить уважно розглядав кольорові голівки шпильок, а тоді підійшов до вішалки, зняв з неї своє пальто й капелюха й попрямував до дверей.

— Мокку, ви це куди? — гаркнув Мюльгауз. — Збори ще не закінчилися.

— Шановні панове, усі ці будинки знаходяться на території, яку оточує старий рів, — тихо вимовив Мокк, вдивляючись у мапу. За мить він вийшов геть з кабінету свого шефа.

Бреслау,

п'ятниця 9 грудня,

полудень

— Пане раднику, — директор Університетської бібліотеки Лео Гартнер ледь помітно всміхнувся. — То й що з того, що всі ці будинки знаходяться на території, яку оточує старий рів?

Мокк підвівся зі старовинного фотеля, який не так давно оббили зеленим плюшем, і почав нервово проходжуватися Гартнеровим кабінетом. Грубий пурпуровий килим приглушив його кроки, коли він підійшов до вікна й зупинився, дивлячись на голі крони дерев на Пагорбі Гольтайя.

— Пане директоре, — Мокк відвернувся від вікна й сперся на підвіконня. — Нещодавно я просидів майже цілий день у Будівельному архіві, потім у поліційному архіві, шукаючи слідів якогось злочину, чогось, що сталося в цих будинках, бо, як я вам уже казав…

— Атож, ви говорили, що важливими є спосіб, місце й час, — дещо нетерпляче перебив його Гартнер. — Але не жертва…

— Саме так… — Мокк звільнив підвіконня від своєї ваги. — І нічого не знайшов… Знаєте, чому? Тому що архіви, які я досліджував, містять справи переважно з дев'ятнадцятого століття й лише деякі з них походять з попередніх часів. Як повідомили мені працівники архіву, більшість старіших справ знищила повінь у 1854 році. Натомість у міському архіві зберігаються більш ранні справи: кримінальні, будівельні й усякі інші. Можливо, те, що є важливим для нас у цій справі, сталося в цих будинках, але сліди цього з різних причин зникли або ж їх може відшукати лише спеціаліст, який уміє читати старі документи.

— Але я й далі не можу збагнути, чому ви надаєте такого великого значення тому, що ці злочини вчинено в межах старого міського рову.

— Дорогий пане директоре, — Мокк підійшов до мапи Бреслау на стіні й уважно прочитав дату, вміщену внизу, — цю чудову мапу датовано 1831 роком, тобто вона зображує місто в межах, встановлених, певне, на початку 19 століття. Я не помилився?

— Ні, — відповів Гартнер. Він простяг руку до полиці біля столу й витяг якусь книжку. Розкрив її й почав уважно гортати. За кілька хвилин він відшукав те, що було йому потрібне. — Ви не помилилися. У 1808 році до наших територій над Одером було приєднано села Клечків, Щепін та Олбін, а також території вздовж Олау й сучасної Офенер-штрасе. Мапа зображує місто після приєднання до нього цих сіл.

— А коли раніше, до 1808 року, розширювали територію міста? — гостро спитав Мокк, немов на допиті.

Гартнер не звернув уваги на тон радникового голосу й увесь поринув у читання книжки. За мить він відшукав відповідь на це запитання.

— У 1327 році. Тоді до міста приєднали територію так званого Нового міста, тобто місцевість, розташовану за Олау Уфер та Александер-штрасе, — Гартнер підійшов до Мокка, узяв його попід руку, підвів до вікна й показав на висотне будівництво Чекової пошти.[33]

— А ще раніше? — Мокк розглядав дванадцятиповерхову будівлю, що маячила за деревами Пагорба Гольтайя.

Гартнер зморщив носа, почувши від гостя запах перегару, й підійшов до мапи. В одній руці він тримав книжку, а другу спрямував у бік мапи. Окуляри зсунулися йому на кінчик носа, а коротко стрижене сивувате волосся наїжачилося на потилиці.

— У 1261 році, як пише Марґраф у своїй праці про вулиці Бреслау, — Гартнер переводив погляд із книжки на мапу, — до попереднього центру над Одером офіційно приєднали ось ці території…

Директор водив пальцем по мапі, вимальовуючи на ній неправильні, то більші, то менші овали чи еліпси, що їх умовно можна було назвати концентричними, із центром розташованим десь на Ринку. Мокк підійшов до Гартнера й повільно провів пальцем по блакитній змії лінії старого міського рову.

— Йдеться про ці території? — запитав він.

— Так, саме ці терени було приєднано до міста в тринадцятому столітті.

— Територію всередині міського рову, так?

— Так.

— Тобто, ця обмежена ровом місцевість, де вчинено три вбивства, становить, окрім Тумського острова, найдавнішу частину міста?

— Атож.

— Ви вже збагнули, пане директоре? — Мокк міцно схопив Гартнера за палець і вимальовував ним закарлючки на мапі всередині цієї території. — Ви вже розумієте? Я сидів в архівах і шукав слідів якихось подій, що мали б статися того дня й того місяця, який було вказано на листках з календаря, залишених біля жертв. Але всі архіви містять відносно нові дані, тоді як територія, де вчинено злочин, є найстарішою частиною Бреслау. Отже, я не помиляюся й нічого не вигадую, як вважає мій шеф і мої люди. Мій слід просто… — Мокк замислився, підшуковуючи відповідне слово.

— Слід, яким ви йдете трохи ніби навпомацки, — прийшов на допомогу Гартнер, рішуче відсуваючись від мапи й таким чином отримуючи владу над власним пальцем. — Непевний, з огляду на нечисленну документацію, яку до того ж важко прочитати. Ваш слід малоефективний і не обіцяє жодних успіхів.

— Ви добре все зрозуміли, — Мокк впав у фотель, схрестив випростані ноги й заплющив очі. Він був задоволений, бо йому хотілося спати, а це значило, що над ним змилосердилися всі еринії, усі шльондри, з іменами й без них, живі й мертві, усі хробачливі, розчленовані й безкровні трупи, увесь його світ милостиво дозволяв йому заснути. Мокк відключився, але водночас відчув дивний укол десь чи то в грудях, чи то в серці або в шлунку, відчуття, яке він плекав у собі, особливо, коли прокидався з перепою. Тоді його виснажене похміллям тіло вимагало сну, а здоровий глузд наказував «вставай, у тебе нині купа роботи». Тоді перед його очима поставала якась неприємна картина — розлючений шеф, сповнені безнадії й сірятини поліцейські будні, тупість підлеглих — яку він утримував у свідомості доти, доки не починав відчувати пронизливий біль і неспокій, які вже не давали йому заснути. Тоді він підводив змучену похміллям голову, підставляв її під струмінь холодної води, проводив мокрими від одеколону пальцями по блідих щоках і припухлих повіках, а тоді, у затісному котелку, краватці, затягнутій наче мотузка, входив до сірих, холодних мурів Управління поліції.

І зараз, сидячи в старовинному фотелі, Мокк відчував такий самий неспокій, але на відміну від похмільних ранків, не міг визначити його джерело. Перед очима не виринали ані оскаженілий Мюльгауз, ані Софі серед недопалків у брудній постелі, ані водоспад шляхетної крові Ґайссена. Мокк знав, що повинен відтворити ситуацію, яка викликала неспокій. Він розплющив очі й глянув на Гартнера, який, наче забувши про гостя, замислено крутив ручкою металевої стругалки, пригвинченої до стільниці.

— Пане директоре, — прохрипів він, — будь ласка, повторіть те, що ви щойно сказали.

— Я сказав, — відповів Гартнер, не припиняючи стругати олівця, — що ви просуваєтеся навмання, що у вас замало джерел, аби провадити слідство, що ці джерела важко прочитати й витлумачити, і що я не вірю в успіх цього слідства.

— Все це дуже красиво сформульовано, пане директоре, але поясніть мені, будь ласка, що ви маєте на увазі, кажучи «замало джерел».

— Якщо ви шукаєте чогось, що в минулому сталося в цих місцях або в цих будинках, то ви повинні відшукати якісь джерела, які стосуються історії цих місць, тобто якісь архівні дані, — терпляче пояснював Гартнер. — Ви ж самі сказали, що ті дані, які ви переглянули, стосуються щонайдавніше початку дев’ятнадцятого століття, а ми щойно переконалися, що історія місць злочинів може бути набагато давнішою, оскільки стосується найстарішої частини міста. Тому я й сказав про нечисленні джерела. Просто справ від тринадцятого до кінця вісімнадцятого століття є небагато.

— Якщо майже немає справ, — Мокк починав дратуватися, — то де можна знайти якусь інформацію про ці місця чи будинки? Де б ви їх шукали як історик?

— Дорогий пане раднику, — Гартнер марно намагався приховати роздратування, — насамперед я дослідник семітських мов…

— Не дражніть мене, пане директоре, — Мокк надзвичайно цінував Гартнерову скромність, рису, рідко притаманну вченим, які не викладали й не могли перевірити слушність своїх висновків на лекціях, під перехресним вогнем запитань студентів. — Як людина, що отримала солідну класичну освіту в минулому столітті, справжньому saeculum historicum,[34] ви знаєте, що я сприймаю вас як історика в Геродотовому розумінні…

— Мені надзвичайно приємно, — роздратування Гарінера помалу згасало. — Я спробую вам відповісти на це запитання, але ви повинні чіткіше дещо пояснити. Що значить «інформація про місця»? Незначна кількість справ не позбавляє вас обов’язку їх ретельного вивчення. Отож, спершу старі справи. Потім слід розпочати пошук назв вулиць і будинків. Як у реєстрі термінів чи ключових слів у підручнику. Але що ми повинні шукати? Вам йдеться про якісь легенди, що стосуються цих місць? Чи про власників цих будинків? Що ви розшукуєте в цих місцях?

— Ще донедавна я гадав, що в архівних справах я шукаю злочин, про який хочуть нагадати через багато років, того ж дня й місяця, коли його було вчинено. Вбиваючи невинних людей, убивця хоче, аби ми відновили якесь старе слідство й знайшли колишнього злочинця. Але про жоден злочин у двох перших місцях — історії третього я ще не вивчав — в архівах немає ніяких записів. Тому гіпотезу відтворення через багато років я відкидаю.

— Так… — перебив Гартнер, мріючи про обід: м’ясний завиванець, червона капуста й картопляні кнедлі. — Злочин як засіб змусити відновити давнє слідство… Це й справді звучить непереконливо…

Мокк одночасно відчув і сонливість, і незрозумілий неспокій. За мить виник потік асоціацій. Неспокій асоціювався з гімназією, із Софі й зі словами «відновлення» та «злочин». Він гарячково намагався пригадати, чи думав він про Софі, коли проходив чи проїжджав якусь школу. За кілька хвилин у пам’яті постала вчорашня картина: стовп із оголошеннями біля гімназії св. Єлизавети.

Духовний отець князь Олексій фон Орлофф доводить, що гряде пришестя Антихриста. «Він має рацію, цей духовний отець, — подумав Мокк, — злочини й катаклізми повторюються. Мене знову покинула жінка. Смолож знову почав пити».

Мокк побачив себе самого, як він виходить із квіткової крамниці. У малого газетяра купує «Бреслауер Нойєсте Нахріхтен». На одній зі сторінок з оголошеннями його погляд привертає незвичайний малюнок. Мандала, Коло перемін оточує похмурого старого з піднесеним догори пальцем. «Духовний отець, князь фон Орлофф доводить, що кінець світу наближається. Зараз настає черговий оберт Кола історії, повторюються злочини й катаклізми, що сталися кілька століть тому. Запрошуємо на лекцію мудреця із „Сепульхрум Мунді“. Неділя 27 листопада, Ґрюн-штрасе. 14–16».

Мокк знову почув Гартнерів голос: «Злочин як засіб змусити відновити давнє слідство… Це й справді звучить непереконливо…»

Мокк похмуро глянув на Гартнера. Він уже знав, навіщо прийшов. За мить директор збагнув, що його мрії про давно очікуваний обід можуть сьогодні не здійснитися.

Бреслау,

п’ятниця 9 грудня,

друга година пополудні

Олівець швидко бігав розлінованими сторінками записника. Гартнер записав останнє Моккове доручення.

— Це все? — запитав він голосом, позбавленим ентузіазму, подумки насолоджуючись смачним завиванцем.

— Так, — Мокк витяг схожого записника, записника мандрівників і поліцейських: чорного, обв’язаного гумкою, із вузеньким паском, до якого було прив’язано олівця. — І ще одне прохання, пане директоре. Прошу не називати вашим працівникам ані мого прізвища, ані посади. Зберегти incognito — це найкраще, що можна зробити в ситуації, коли…

— Ви не повинні мені пояснювати, — тихо мовив Гартнер, подумки жуючи политого соусом кнедля, вкритого хрусткими шкварками, й заїдаючи його червоною капустою.

— Прошу мене зрозуміти, — Мокк написав у блокноті заголовок «Убивця з календарем». — Мені вкрай незручно вам наказувати.

— Дорогий раднику, після «справи чотирьох матросів» ви можете віддавати мені накази до кінця життя.

— Так, — олівець потрапив між Моккові зуби. — Отож ви згодні, аби сьогодні я сидів у вашому кабінеті й працював разом із вами навіть до ранку?

— За однієї умови…

— Так?

— Ви дозволите запросити вас на обід… Звісно, спершу я дам відповідні доручення моїм працівникам.

Мокк усміхнувся, кивнув головою, важко підвівся й сів біля вишуканого секретера дев’ятнадцятого століття, за яким Гартнерова секретарка зазвичай щоранку записувала розпорядження шефа. Гартнер поставив перед ним телефон і відчинив двері до секретарки.

— Панно Гаманн, — звернувся він до неї, вказуючи пальцем на Мокка. — Пан професор — мій співробітник і друг. Протягом кількох найближчих годин, а може, й днів, ми спільно працюватимемо над кількома науковими питаннями. Прошу вважати мій кабінет його кабінетом, а всі його розпорядження — моїми.

Панна Гаманн кивнула й усміхнулася до Мокка. Така ж усмішка, як і в Софі, але колір волосся інший. Мокк набрав номер Майнерера й перш ніж Гартнер встиг зачинити двері, кинув погляд на струнку постать і повний бюст панни Гаманн, а слова директора бібліотеки «усі його розпорядження» викликали в уяві непристойні й бурхливі сцени з ним самим і панною Гаманн у головних ролях.

— Майнерере, — буркнув Мокк, почувши характерний фальцет свого підлеглого. — Прошу прийти до Університетської бібліотеки на Занд-штрасе. У секретарки директора Гартнера, панни Гаманн, на вас чекатиме картонна папка із прізвищем адресата. Ви занесете її до готелю «Кенігсгоф» на Клаазен-штрасе. Незалежно від того, які розпорядження ви отримали від Мюльгауза, наказ стежити за Ервіном все ще в силі. За годину в мого небожа закінчаться уроки. Райнерт десь там біля вас? Ні? То прошу його знайти.

Отримавши від Майнерера швидку згоду, Мокк чекав на Райнерта.

— Попросіть до мене доктора Сметану, — із-за зачинених дверей лунав гучний баритон Гартнера. — І нехай він принесе із собою список виданих читачам книжок.

— Райнерте, добре, що ви на місці, — Мокк дивився на нотатки, записані своїм похилим почерком. — Ані на крок не полишайте князя Олексія фон Орлоффа. Ви не знаєте, хто це? Не маю часу вам пояснювати. Інформацію про нього знайдете на будь-якій тумбі з оголошеннями й у будь-якій газеті, також і в «Бреслауер Нойєсте Нахріхтен» за той день, коли ми знайшли замурованого Ґельфрерта. Вашим напарником буде Кляйнфельд.

— Нехай Шпехт із відділу каталогів, — залунав Гартнерів голос, — принесе шухляди тематичного каталогу на слова «Бреслау», «Криміналістика», «Сілезія». Прошу замовити для мене телефонну розмову з директором Міської бібліотеки Теодором Штайном. Так, доктор Теодор Штайн. По обіді, увечері… будь-коли.

Мокк набрав черговий номер і швидко переконав молодика, аби той перервав важливі збори, на яких присутній радник Домаґалла.

— Щиро вітаю, Герберге, — мовив він, почувши ледь роздратований голос свого партнера по бриджу. — Я веду зараз важливу справу. Так, так, я знаю, що завалив тобі, але справа дуже термінова. Мені треба переглянути справи усіх сектантів, якими займалися твої люди. Особливо мене цікавить все про секту «Сепульхрум Мунді» та Олексія фон Орлоффа, який її очолює. Добре, занотуй… Не знаєш, як написати «Сепульхрум»? А що в тебе було з латини? Я так і гадав…

— З головного читального залу, — у голосі директора вчувалося збудження, — прошу негайно мені принести такі книжки: «Antiquitates Silesiсае» Бартезія і «Злочинний світ давнього Бреслау» Гаґена.

Мокк ізнову підняв трубку, але вже не віддавав наказів, а вислуховував Мюльгауза, який виговорював йому на підвищених тонах. За кілька хвилин він відсунув слухавку від вуха, а другою вільною рукою постукав цигаркою об стільницю. Коли голос на кілька секунд замовк, Мокк запалив цигарку й почав дивний діалог, у якому його лаконічні слова щомиті переривалися гнівними й майстерно побудованими фразами шефа.

— Так, я розумію, що повівся як нахаба, полишаючи збори… Це новий слід… Усе поясню завтра… Так, знаю, це останній шанс… Я зловживав вашим терпінням, пане директоре… Знаю… Буду завтра… О восьмій ранку… Так, неодмінно… Дякую й перепрошую…

Мокк поклав трубку й знову тепло подумав про Райнерта й Кляйнфельда. Вони нічого не сказали Мюльгаузові й пішли стежити за фон Орлоффим.

Гартнер саме закінчив віддавати розпорядження й увійшов до кабінету, несучи пальто й капелюх Мокка. За мить обидва рушили в бік дверей. Гартнер пропустив Мокка наперед і радісно всміхнувся до панни Гаманн. Його мрії про завиванець, схоже, збувалися.

Бреслау,

п’ятниця 9 грудня,

десята година вечора

Бреслау тонуло у м’якому пухові снігу. На Занд-штрасе було безвітряно й тихо. Часом долинав гуркіт якогось авто, зрідка дзвонили сани. Навіть дзенькіт останніх трамваїв, що сунули в бік Ноймаркт і Головної пошти, приглушувала м’яка заметіль. Вікна монастиря Норбертинців блищали привітним теплом. Мокк споглядав усе це з вікна старого монастиря Августинів на Піщаному острові, де знаходилася Університетська бібліотека. Він був далекий від настрою радісного святкового очікування, що його, здавалося, випромінювало ціле місто. Його не цікавили ані Піщаний міст, ані гімназія св. Матвія, ані Музей мінералогії. Його цікавили яскраві вогники ялинок у вікнах убогих кам’яниць на Рітґер-пляц, у яких втомлений працею батько, в очікуванні вечері відкладає люльку з дешевим тютюном і підкидає на колінах дітей, що радісно верещать, а їхні крики не дратують ані батька, ані матері. Підперезана смугастим фартухом, вона саме ставить на гарячу конфорку каструлю із супом для чоловіка. Щодня одне й те ж — крупник з вуджениною, задоволена, сита відрижка, поцілунок по вечері, повний диму рот, діти, яких із лайкою заганяють до купелі у величезній паруючій балії, їхні порожевілі від сну личка, чоловікові руки під важкою периною. Щодня одне й те ж — віра, надія, любов.

Мокк підійшов до дверей Гартнерового кабінету й поклав долоню на клямку.

«У цих кам’яницях, — думав він, — у чорних від кіптяви кухнях, під повними блощиць шпалерами живе ще одна чеснота, неєвангельська чеснота, для якої не знайшлося місця в стерильно чистій п’ятикімнатній квартирі на Редіґер-пляц. Цієї чесноти не вдалося туди заманити ані силою, ані лестощами, ані дорогими подарунками, вона не бажала більше там залишатися, вона покинула невдовзі по шлюбі ефемерну дружину й упевненого в собі чоловіка, які не визначилися зі своїми потребами. Вона — бо не вміла, він — бо не хотів. Вона полишила їх на самих себе: її, що гордовито мовчала, і його, що оскаженіло бився об стіну квадратною головою. Як зветься ця чеснота, що погордувала помешканням на Редіґер-пляц?»

Мокк відчинив двері, випустив служника, що тягнув відро з вугіллям, і почув Гартнерів голос:

— Так, пане директоре Штайн, мені йдеться про книжкові позиції із загального каталогу, або ж створення тематичного списку за наступними ключовими поняттями: Сілезія, криміналістика, Бреслау. Якби ці поняття перетиналися в якійсь книжці, це було б чудово. Якщо ж ні, то дуже прошу вас надіслати мені список книжок, яких стосується хоч би одне із цих ключових слів. Гадаю, що якби я вирішив згодом ці книжки взяти… Так? Це чудово, дякую за ласкаву згоду…

— Мокк зачинив двері кабінету й пішов до туалету. Минаючи служника, обійняв його за плечі й прошепотів:

— Знаєш, як називається чеснота, яка не побажала оселитися в мене?

— Ні, не знаю, — відповів власник зарослого густим волоссям вуха.

— Вірність, — зітхнув Мокк і увійшов до туалету. Він зачинився в кабінці й докладно оглянув маленьке віконце, за яким засинало місто, повне вірних дружин, дітей, що всміхалися уві сні, й утомлених працею батьків, місто розпашілих печей, вірних собак, що скавучать від радості, дивлячись на господарів мудрими очима. У цьому місті його п’ятикімнатна квартира була дивним curiosum, понурою дивовижею.

«Там, по чотирьох кутках кімнат, чаїться злий демон насильства та ще один… — думав Мокк, розстібаючи пасок, — іще один… — повторював він, виконуючи старі як світ дії, що їх засуджує Церква, — демон смерті». Відшукавши потрібне слово, він просунув голову в петлю, змайстровану з паска й прив’язану до віконної клямки, за яким Бреслау ставав білішим за сніг, що його вкривав.

Вісбаден,

вівторок 13 грудня,

перша пополудні

Приватний детектив Райнер Кнюфер вийшов з екіпажа біля Курортного парку й рушив серед чорних безлистих каштанів у бік казино. З-над паркового ставка, між деревами, здійнявся холодний вітер, повів якого підняв догори стовпи снігової куряви. Кнюфер натяг капелюха, підняв комір пальта і, швидко проминувши припудрені інеєм клумби, увійшов до залитого світлом храму азарту. До нього підскочив служник, енергійно струсив з нього сніг волосяною щіткою і, радісно прийнявши кілька дрібняків, побіг з пальтом і капелюхом клієнта до гардеробу. Кнюфер стояв у фойє і з подивом роздивлявся біло-коричневу шахівницю підлоги, вітраж над входом, вигнуте аркою склепіння й великі статуї попід стінами. Оглянувши весь цей вишуканий інтер’єр, він звернув ліворуч до великої гральної зали. Зупинився на порозі й примружився, засліплений безжальними вогнями канделябрів, що вихоплювали кожну зморшку навколо зморених безсонням та азартом очей гравців, відбивалися в лисинах, укритих потом програшу, підступно видавали фальшиві рум’янці на щоках підстаркуватих аристократок і лисніли на алебастровій шкірі молодих дам, чиї звички були такими ж легкими, як барвисте пір’я, застромлене за пов’язки, що охоплювали їхні рівно підстрижені лискучі зачіски. На одній із молодих дам Кнюфер на кілька секунд зупинив погляд. Він не був упевнений, що знайшов потрібну особу. Згідно опису, отриманого від Мокка, Софі повинна мати довге волосся. Усміхнена світла блондинка мала волосся, підстрижене за останньою модою, коротко й спортивно. Решта опису співпадала. Її груди, які туго облягав шовк сукенки, пишно здіймалися, коли вона різким і радісним рухом підносила руку догори, і це відповідало влучному описові Мокка: «великий бюст, пружність якого майже відчутна», її голос розтинав задушливе повітря зали срібною колоратурою. Його сміливо можна було б назвати «перламутровим» (слова Мокка). Він насилу відірвав погляд від блондинки й зазирнув до сусідньої картярської зали. Переконавшись, що більше жодна із дам не відповідає описові, зробленому кримінальним радником, він сів біля сусіднього вільного столика з рулеткою, біля якого стояв на посту старий опасистий круп’є, і поставивши жетони за п’ятдесят марок на червоне, почав вирішувати проблему: чому гіпотетична Софі Мокк поводиться так галасливо. Коли круп’є підсував до нього подвійний стовпчик жетонів, Кнюфер збагнув принаймні дві причини цього. По-перше, блондинка не шкодувала собі шампанського, по-друге, її радісні вигуки й жвава жестикуляція були реакцією на азартні дії маленького чоловічка зі зболеними меланхолійними очима. Кнюфер вирішив грати один до одного. Він знову поставив все на червоне й швидко нотував у пам'яті характеристику невисокого добродія, якому блондинка саме поклала голову на плече, ніжно обіймаючи долонями місце, де у чоловіків зазвичай є біцепси. Гравець лише трохи здіймався над рівнем столу. Він безтурботно підкидав жетони, а ті гарним півколом лягали на шорстке зелене сукно й завжди опинялися на одному із тридцяти шести квадратиків поля.

— Він зовсім не задумується. — прошепотів Кнюферові товстий круп’є. — Він покладається на випадок. Наосліп кидає кілька жетонів і майже завжди поціляє. Якщо жетон впаде, скажімо, на «двадцять два червоне», він ставить або на паристе, або на червоне. Він ніколи не ставить на en plain, «коня», або навіть на шість номерів…

— А що станеться, — Кнюфер розділив величенького стовпчика на дві частини й обидві знову поставив на червоне, — коли якийсь жетон впаде на лінію між двома полями? Наприклад, між «вісімнадцять червоне» й «сімнадцять чорне»? На що тоді він ставить?

— Завжди більша частина жетону, — круп’є крутнув рулетку, — опиняється на якомусь полі. Ніколи межа між полями не перетинає жетон рівно навпіл.

— Отже, у нього немає ніякої системи, — Кнюфер байдуже споглядав, як кулька підстрибує й падає в перегородку «двадцять дев’ять червоне».

— Так, справді, — круп’є посунув у бік Кнюфера чотири стовпчики жетонів. — Він не такий забобонний, як інші гравці, не вірить у магічну послідовність чисел, у притягання протилежностей, не носить мідних прикрас, коли Сатурн опиняється навпроти Марса, й не ставить тоді va banque на дванадцять, а на voisons du zéro[35] на початку місяця. Він вірить, так би мовити, в обумовленість випадковостей.

— Хто він? — Кнюфер знову поставив усе на червоне.

— А ви тут вперше, правда? — круп’є крутонув колом ошуканих сподівань. — Це відомий гравець і славетний…

— Справді? Це той відомий фон Фінкль? — Кнюфер зсипав до шкатулки з чорного дерева купу жетонів, виграних потому, як круп’є оголосив «двадцять три червоне». Закурив першу того дня сигару. — Як вас звати?

— Ріхтер, шановний пане…

— А скажіть-но, Ріхтере, чому це ви все мені розповідаєте? Адже персоналові казино заборонено розмовляти із клієнтами! Круп’є могли б тоді домовлятися із клієнтами про різні послуги…

— Мені однаково. Я й так втрачу це місце…

— Чому?

— Кожен круп’є приставлений до одного-єдиного стола. — Ріхтер звично крутонув рулеткою, хоч Кнюфер не висловлював жодного бажання фати далі. Пахкаючи сигарою, він силкувався увіпхнути шкатулку до кишені піджака. — Мій стіл вважається нещасливим, ніхто не хоче за ним грати. А коли ніхто не грає, мені не дістаються чайові, а ми живемо з чайових, бо платня, знаєте… Пробачте, я не хотів вам нічого…

— Відтепер цей стіл уже не можна уважати нещасливим. Я ж бо за ним багацько виграв. — Кнюфер відлічив десять жетонів й увіпхнув їх до кишені фрака круп’є. — Якщо хочеш отримати набагато більше, доповідай мені про все, що робить ця блондинка зі своїм курдуплем.

Він поплескав Ріхтера по плечу й полишив залу. Його проводжали погляди гравців, а блондинку та її низенького супутника дії Кнюфера, здавалося, зацікавили найбільше.

Вісбаден,

вівторок 13 грудня,

п’ята година пополудні

Кнюфер поставив фото Софі біля телефону й роззирнувся по кімнаті. На чому б не зупинився його погляд, чи то на стіні, обклеєній блідо-голубими шпалерами в дрібні квіточки, чи то на покрапаній мухами стелі, чи на ширмі, що відокремлювала залізне ліжко від умивальника, скрізь він бачив її обличчя, що розтавало наче в чорно-біло-сірих барвах негативу.

Кнюфера огорнув незрозумілий неспокій. Він підніс слухавку, що підстрибувала на важелі апарата, приклав її до вуха й почув далекий голос телефоніста, що повідомляв про з’єднання із бреславським номером 6381. За мить він почув спокійний голос абонента 6381, що подовгу мовчав між словами, натомість у паузах чутно було звуки, які нагадували пахкання люльки.

— Доброго дня, Herr Kriminaldirektor, — Кнюфер притис до вуха слухавку й наблизився до мікрофона. — Я знайшов її. Вона у Вісбадені під іменем Ізабель Лебетзайдер, у компанії такого собі Бернарда Фінкельштейна. Так, дещо я про нього знаю. Як дізнався? У мене є співробітники в Берліні, а телеграф працює оперативно. Фінкельштейн на початку двадцятих був відомим режисером… Атож, запевняю вас! Вам відоме прізвище Бодо фон Фінкль? Звичайно, це той самий. Після періоду слави він потрапив у якусь халепу. У берлінській поліції зареєстрований у комісії моралі як азартний гравець. Підозрювався в зніманні порнографічних фільмів. Тут, у Вісбадені, він грає надзвичайно азартно й виграє купу грошей. Софі Мокк або ж Ізабель Лебетзайдер, то, певне, його добра муза.

— А тепер послухайте мене, — Кнюфер почув звук запалюваного сірника і майже фізично відчув запах тютюну «Австрія». — Ви повинні ізолювати цю жінку.

Голос замовк. Кнюфер теж мовчав.

— Вам незрозуміло? — забулькотіла слина в цибухові. — Ви повинні її викрасти й сховати на місяць або два. До розпорядження. Про гроші прошу не хвилюватися.

— Я дуже добре зрозумів вас, пане директоре Мюльгауз, — Кнюфер поклав слухавку.

Вісбаден,

вівторок 13 грудня,

сьома година вечора

Круп’є Ріхтер радісно підсунув величезну купу жетонів до бездоганно білої манишки фон Фінкля. Режисер не виявив жодних почуттів, вставив турецьку цигарку в довгий мундштук зі слонової кістки й подав його своїй світловолосій супутниці. Софі задумливо прийняла його й повільно розплющила очі. Зелене полум’я її очей ковзнуло по чоловіках, що з’юрмилися навколо столу. Із рукавів смокінгів висунулося кілька сліпучо-білих манжетів, у випещених пальцях зашуміли бензинові запальнички. Пальчики Софі обійняли товсті, червоні пальці, у яких ховався лискучий металевий прямокутник, що потріскував блакитнуватим полум’ям. Власник пальців був так зворушений цим доторком, що майже не відчував болю, яким пройняв його розжарений метал.

За столиком Ріхтера грав лише фон Фінкль. Це був єдиний зайнятий столик у казино. Решта були вільними, бо всі клієнти, що ще недавно сиділи за ними, оточили тепер Ріхтерів столик. Круп’є насолоджувався своїм великим днем і благословляв ту мить, коли жетони Кнюфера лягли на червоно-чорні клітинки на зеленому оксамиті. Це був початок Кнюферових виграшів, про які тепер говорили всі. Останній привернув увагу Бодо фон Фінкля, який протягом кількох годин підтвердив усім клієнтам і персоналові казино, що лиха слава цього столика, яка відлякувала від нього інших гравців, була дурним забобоном, що його, як гадав Ріхтер, вигадали заздрісні колеги-круп’є.

Юрба густішала навколо столика так, що круп’є, гравцеві та білявій богині гри майже не було чим дихати.

— S'il vous plaît, — вигукнув Ріхтер. — Mes dames, monsieurs, faites vos jeux.[36]

Фон Фінкль відрахував двадцять десятимаркових жетонів і підсунув стовпчик у бік Софі, яка перехрестила його, викликавши цим обурення нечисленних дам, що спостерігали за грою. Тоді фон Фінкль підкинув один жетон у бік ігрового поля. Більша його частина закрила поле «двадцять вісім червоне». За наказом фон Фінкля Софі поставила дванадцятимарковий стовпчик на поле «двадцять вісім», а решту жетонів, п’ять таких самих стовпчиків — на поле «червоне». Глядачі зітхнули, бо фон Фінкль уперше не поставив «один до одного».

— Rien nе vas plus,[37] — Ріхтер крутонув колом рулетки, й у мертвій тиші залунав стукіт кульки, що підстрибувала в перегородках, і ледь чутний свист рулетки. За хвилину коло зупинилося. Шелест захоплених голосів сколихнув юрбою. Софі рвучко піднесла руки догори, оголивши депільовані пахви. Випало «дев’ятнадцять червоне». Стовпчик, що стояв на «двадцять один» помандрував до Ріхтера, натомість жетони, що лежали на «червоному» полі, у подвійній кількості — до фон Фінкля. Той з великою повагою поцілував руку своєї супутниці й підкинув черговий жетон, знову дозволивши діяти детермінізмові випадків. Після «благословіння» жетон упав на лінію, що відокремлювала поля «дев'ятнадцять червоне» та «паристе». Софі, фон Фінкль і Ріхтер схилилися над столом, а над ними зімкнулося склепіння голів та плечей. Гравець підвівся, перевів подих і глянув на вболівальників, які неохоче відступали зі своїх позицій:

— А чи не краще вам відійти й дати можливість прийняти рішення, — спокійним голосом мовив він і кинув на Софі запитальний погляд. — Що ви про це скажете, мадам?

— Це, певне, pair,[38] — Софі невпевнено глянула на фон Фінкля. — Ні… Я сама не знаю.

Гравець узяв жетон двома пальцями й поклав його до кишені Ріхтерового фрака. Тоді старанно вибрав інший, дозволив почаклувати над ним і підкинув його. Жетон упав, і його більша частина опинилася на «шість чорне». Тоді фон Фінкль поставив на «шість чорне» тисячу марок. Ріхтер вимовив французьке закляття — й кулька почала танок між дерев’яними перегородками рулетки. Фон Фінкль заплющив очі й побачив власне дитинство в смердючій дерев’яній хаті в Бендзіні, яка слугувала його батькові кравецькою майстернею, вісьмом його братам і сестрам — полем безугавних бійок, а міріадам блощиць — зручним сховком.

Зараз йому вчувалося не стукотіння кульки, а деренчання старої швейної машинки фірми «Зінгер». Він не чув зойку розчарованої публіки, замість нього у вухах лунав крик невдоволеного клієнта кравця. Він відчував не страх Софі, а страх своєї матері перед наступним голодним днем. Фон Фінкль не розплющив очей, коли почув шурхіт жетонів, що віддалялися від нього, коли Софі щосили вп’ялася пальцями в його плече, коли почулося човгання ніг розчарованих уболівальників і коли інші столики ожили від французьких вигуків, а його круп’є відспівав похоронне Les jeux sons faits,[39] він розплющив очі лише тоді, коли долоні торкнулося холодне скло. Навпроти нього сидів елегантний сивуватий чоловік і тримав такий самий келих шампанського, який стояв перед ним та Софі.

— Клаус фон Штітенкротт, директор казино, — усміхнувся він. — Дозвольте висловити вам моє захоплення. Я ще ніколи не зустрічав гравця, кожна ставка якого була б грою ва-банк.

— Дякую, — відповів фон Фінкль тремтячим голосом, не наважуючись глянути в бік Софі. — Ваше захоплення — це для мене честь.

— Ні, це честь для мене, — фон Штітенкротт зробив швидкий рух, і два келихи кришталево задзвеніли. — Після такого програшу ви не сказали: «Що мені ваше захоплення!» або «Йдіть до біса!». Ви повелися як справжній джентльмен. А до джентльменів у нашому казино ми ставимося з повагою й завжди, коли фортуна відвертається від них, пропонуємо їм позичку довільної суми без необхідності залишати що-небудь у заставу. Ви не бажаєте взяти таку позичку?

Бреслау,

вівторок 13 грудня,

одинадцята година вечора

Елізабет Пфлюґер саме скінчила третє «Gnosienne» Еріка Саті, і її біле фортепіано ще бриніло звуками дощових крапель, коли до вітальні увійшла покоївка й повідомила про терміновий дзвінок з Вісбадена, запитуючи, де панна Пфлюґер бажає говорити. Елізабет бажала говорити у вітальні і, схрестивши свої стрункі ноги в шезлонгу, роздратовано спитала в служниці, хто має нахабство турбувати її так пізно. Довідавшись, вона вгамувала свій гнів і приклала слухавку до вуха. Після довгих схлипувань, ридань, запевнень у любові й дружбі, вона почула прохання про допомогу й пораду.

— Благаю тебе, Елізабет, порадь, що мені робити… Він усе програв…

— Цей фон Фінкль, про якого ти писала? Сьогодні посильний забрав листа з Вісбадена й приніс мені…

— Так, фон Фінкль. Директор казино запропонував йому позичку без застави, але він відмовився й попросив обміняти на жетони чеки й векселі, що мав при собі. Коли його прохання виконали, він знову програв усе. Нічим заплатити за готель. Тоді він прийняв пропозицію казино, але це була вже інша пропозиція… Інша позичка, із заставою… Цією заставою повинна стати я…

Чоловіча долоня натиснула на важіль телефону. Елізабет крізь сльози глянула на барона фон Гаґеншталя і відчула полегшу, що не повинна більше вислуховувати плачу подруги.

— Ти тут нічого не вдієш, — тихо мовив барон. — Зараз допомогти їй можу лише я. Я знаю, що значить у казино застава гарної молодої жінки. Ва-банк.

Вісбаден,

вівторок 13 грудня,

північ

— Фон Штітенкротт виплатив фон Фінклеві за його векселі й чеки тисячу марок, — Ріхтер говорив тихо, боязко озираючись парком навколо казино. — Фон Фінкль поставив як завжди ва-банк і програв. Тоді шеф запропонував йому позичку, але з гарантією. Цією гарантією повинна стати панна Ізабель Лебетзайдер. Шеф оцінив її в три тисячі марок. Така позичка.

— Нічого не розумію, Ріхтере. — Кнюфер дрижав від холоду. — Вони гратимуть на панну Лебетзайдер?

— Так. — Ріхтер натягнув капелюха на очі. — І то завтра, за моїм столом. Опівночі. На одній шальці фон Фінкль ставить свою подругу, на іншій фон Штітенкротт — три тисячі марок. Якщо режисер виграє, він отримає жетони на цю суму, якщо виграє шеф — панна Лебетзайдер на якийсь час залишиться в нашому казино. Це лише одна гра на чорне-червоне. І все. Одна гра. Ва-банк.

Кнюфер відчув, як у нього задрижали коліна.

— Зимно тут, у цьому парку, — буркнув він. — Ходімо випиймо чогось. Ведіть. Ріхтере.

Круп’є поправив рукавички й швидко побіг парком. За ним рушив Кнюфер. Нічний Вісбаден оздоблювали святкові ліхтарики. Незважаючи на піст, винарня «Енте» у «Нассауер Гоф» вирувала життям. Під пам’ятником імператорові Фрідріху тріскалися від морозу губи якоїсь пари, що безтямно цілувалася. Вусатий обер-поліцмейстер пояснював якомусь добродію напідпитку, як йому пройти до Терм імператора Фрідріха. Ріхтер схопив Кнюфера за рукав і затяг до однієї з брам, де знаходилася кнайпа «Ганкес міт Музік», у якій пахло цибулевим сиром. Вони сіли в якомусь темному кутку, й круп’є замовив два кухлі глінтвейну «Аппельвой».

— Скажіть-но мені, Ріхтере, — Кнюфер поклав на стіл десятимарковий папірець, — якщо фон Фінкль програє, як довго панна Лебетзайдер залишатиметься в казино й що вона там робитиме.

— За те, що я вам сказав би, — Ріхтер розчепірив пальці на банкноті. — За те, що я вам скажу, — поправився він, — я можу втратити роботу… До біса! Ви мій добрий дух… У нас є ще одне казино… Неофіційне… У підвалі… Там грають дуже багаті клієнти. У ролі круп’є — голі вродливі жінки. Якщо гравець виграє дуже велику суму, а її розміри залежать від вміння й азарту гравця, у нагороду він отримає на одну ніч жінку-круп’є, за столиком якої він грав. Ви собі й не уявляєте, що робить хіть із цими чоловіками. Мало кому вдається виграти дівчину, вони програють купу грошей, і все-таки знову приходять… задля панни Лебетзайдер вони гратимуть, як божевільні. Досить на них глянути. Наш шеф знає, що робить…

— Як довго панна Лебетзайдер мала би працювати в таємному казино? — повторив питання Кнюфер.

— Не менше ніж два місяці. Продовження терміну — то вже добровільний вибір нашої білявої Венери.

— Коли відбудеться гра?

— Завтра опівночі. Шеф хоче запросити кількох знайомих журналістів і клієнтів неофіційного казино, які охоче оглянуть новий товар. Гадаю, вас вони теж запросять, ви ж бо чимало виграли за моїм столом.

— Ви не берете до уваги ще одного. — Вихиляючи глінтвейн, що пахнув гвоздикою й корицею, Кнюфер намагався приховати тремтіння рук. — Адже ця панна може відмовитися. До того ж зовсім не означає, що фон Фінкль повинен програти.

— Не думаю, — відказав Ріхтер і заслонив брудну фіранку, котра, якби була цілою, відокремлювала б їхній столик від решти зали. — Я бачив у казино багатьох відчайдухів, які вважали, що гра — це остання і єдина можливість здобути гроші. Загалом всі вони переховувалися, а їхні імена були такими ж справжніми, як і в того аристократа-режисера, від якого за версту смердить жидом, і цієї псевдоавстріячки з її баварським акцентом, їм немає чого втрачати, вони на все готові задля ще одного шансу.

— Спасибі вам, Ріхтере. — Кнюфер кинув на стіл ще одну банкноту. Він уже хотів було піти, але круп’є притримав його за рукав. Як на свій вік, він був дуже сильним. Вочевидь, він вправляв м’язи не лише за рулеткою.

— Вони зроблять все і все програють, — круп’є уважно поглянув на Кнюфера. — Всі як один. Без винятку. Пам’ятайте про це.

Вісбаден,

середа 14 грудня,

чверть до півночі

Райнер Кнюфер набрав срібною ложечкою червоного кав’яру й оздобив ним шматочок чорного хліба з борошна грубого помелу. Тоді в половинку цитрини вкрутив кришталевий конус із поздовжньою різьбою, вміщений у круглій формочці. Формочка наповнилася соком. Декілька його крапель присмачило нудний смак кав’яру. Кнюфер запив цей шматок шампанським і знову витяг запрошення, власноруч написане директором.

Кнюфер окинув поглядом ресторан «Кеферс Бістро», що належав до казино, і відчув дрож, що раптово пройняв його. Мати колись пояснювала йому це так: «То смерть зазирнула тобі в очі». Зараз йому у вічі зазирнула надія на забезпечене життя: ось він щодня споживає обіди на цих сніжно-білих скатертинах, ось він сидить на цьому м’якому диванчику, оббитому шкірою вишневого кольору, ось розрізає ножем з вигравіруваним на ньому гербом рум’яне порося, відкладає ножа на срібну підставку й подає дівчині, що сидить біля нього, рожевий шматок м’яса із хрусткою шкоринкою. Її світле волосся в золотому німбі павуків-канделябрів різко контрастує із темно-вишневим кольором портьєр. Офіціант низько вклоняється, а удалині усіма барвами веселки міняться напої на трикутних серветках у величезному барі з червоного дерева. Кнюфер кидає ще один погляд на дівчину й думає, хто вона. Детектив струснув головою й відігнав геть заманливі видіння. Він старанно згорнув запрошення, поклав під накрохмалену білу серветку десятимаркову купюру й вийшов у хол казино. Біля входу до головної зали якийсь злинялий блондин зі шпичастою борідкою показував охоронцеві точнісінько таке запрошення, що лежало в кишені Кнюферового смокінга. Охоронець вклонився, і його долоня в білій рукавичці зробила запрошувальний жест. За мить у головній залі казино опинився й Кнюфер. Він швидко порахував присутніх чоловіків, їх було тридцять вісім. Усі зодягнені у фраки чи смокінги, а їхні манишки випромінювали сліпучу білизну. Круп’є Ріхтер безгучно обертав коло рулетки, гості поправляли циліндри, огортали шиї шовковими шарфами, постукували паличками, дехто — щоб приховати замішання, інші — аби привернути до себе увагу, та більшість — щоб подолати нетерпіння. Минали хвилини. Погляд Кнюфера мандрував кремовими стінами, спалахував в електричному блиску люстр і спочивав на спокійній, шорсткій зелені сукна, що вкривало столи. Шелест нетерпіння голоснішав. Невдовзі він перейшов у привітальні оплески й схвальний гомін. До зали увійшла Софі, а за нею директор фон Штітенкротт і Бодо фон Фінкль. Софі була вбрана в довгу обтислу сукню із чорного атласу й чорні-таки рукавички до ліктів з тієї самої тканини. Кнюфер підійшов до неї впритул, і йому видалося, що він помітив сліди недавніх сліз у її світло-зелених очах. Погляд фон Фінкля видавався незворушним, а його дрібні жовті зуби раз у раз закусували верхню губу. Фон Штітенкротт поправив монокль, підніс догори обидві руки й розпочав промову.

— Вельмишановні панове, цього вечора я маю честь привітати вас на незвичайній грі, єдиній у своєму роді та другій в історії нашого казино. Насамперед вітаю головну героїню цієї урочистості, мадам Ізабель Лебетзайдер, — тут фон Штітенкротт підняв циліндра й низько вклонився Софі. — Вітаю представників нашої гессенської шляхти, графа Адріана фон Кноблоха та графа Германна фон унд цум Штайн, людей пера — славетних журналістів нашої газети «Вісбаденер Boxe», і передусім — відомого письменника Маркуса Віландта, який люб’язно погодився — mutatis mutandis[40] — описати нашу зустріч у своєму новому романі, який перебуває ще in statu nascendi.[41] Окрім того, вітаю — last but not least[42] — усіх присутніх, постійних та нових гостей нашого закладу.

Загриміли оплески, а фон Штітенкротт розкланявся навсібіч.

— Дорогі панове, тепер я оголошу правила сьогоднішньої гри та подальшу програму цього вечора. За мить буде розіграно особливий, унікальний у своєму роді ва-банк: Бодо фон Фінкль проти казино у Вісбадені, яке представляю я. Шановний пан фон Фінкль першим поставить на червоне або чорне чи парне або непарне. Мені, зрозуміло, доведеться поставити на протилежне поле до того, на яке поставить пан фон Фінкль. Моєму шановному суперникові, якщо він виграє, буде анульовано його борг казино. Сума боргу залишиться відомою лише мені та йому. Якщо він програє, мадам Ізабель Лебетзайдер працюватиме в нашому казино щонайменше два місяці. Умови праці та оплати, а також відмови від пропозиції мадам Лебетзайдер відомі. Рулетку розкрутять лише один раз. Подання неофіційних ставок між гостями не забороняється. Їх прийматиме присутній тут круп’є Пауль Ріхтер. Один відсоток від суми неофіційної ставки відраховується на користь казино. Після закінчення гри ва-банк запрошую всіх до підземної зали, де відбудеться раут і такий вид гри в рулетку, який не доступний звичайним бувальцям казино, — тут фон Штітенкротт перевів подих і патетичним тоном спитав: — Чи мадам Лебетзайдер та пан фон Фінкль будуть ласкаві підтвердити при свідках, що сказане мною — правда? — Двічі почувши голосне «так», фон Штітенкротт подав знак Ріхтерові. Той встановив на столі лабораторні терези й на одній шальці поклав кульку, а на іншій — невеличку гирку. Отримавши ідеальну рівновагу, він випростався й голосно вигукнув:

— Mesdames, Messierurs, s 'il vous plaît, faites vos jeux.[43] Приймаються також неофіційні ставки.

Фон Фінкль підсунув Софі важкого, високого стільця, зайняв місце за столом навпроти директора, витяг з кишені золотого царського імперіала й поклав його перед своєю супутницею для благословення. М’які горбики грудей рвучко здійнялися у викоті сукні, палець в атласній рукавичці перехрестив монету. Фон Фінкль підкинув імперіал над внутрішнім ігровим полем. Монета перевернулася й покотилась за межі поля. Фон Фінкль заплющив повіки і в його уяві постав ряд асоціацій. Восьмеро дітей бендзінського кравця Фінкельштейна, який шиє лапсердаки для бідноти, батьки — запальний сухотник і дбайлива мишка в перехнябленій перуці. Пара смердючих кіз, що зимували разом з людьми. Першотравнева демонстрація у Бендзіні, криваві полотна прапорів, червоне обличчя Шаї Бродського, який обіймає нового скарбника єврейської партії «Бунд», Бернарда Фінкельштейна, а чотири місяці потому відкриває партійну касу й не бачить у ній купи золотих імперіалів. Червоний шарф дорогої повії в лодзькому готелі, червона кров робітників на бендзінській бруківці, чиї внески принесли йому багатство в лодзькому казино у «Гранд Готелі». Фон Фінкль розплющив очі й вимовив:

— Ставлю на червоне.

— Ні! — скрикнула Софі. — Ти повинен поставити на паристе. Це гра на мене, і я теж маю право голосу.

У юрбі чоловіків почувся шелест подиву. Гравці закладалися між собою. Могутній бородань, чия зовнішність та акцент виказували слов’янина, пхнув у Ріхтерову долоню сувій банкнот.

— Чёт! Предчувствует, видать, красавица! — прогримів він.

— Генерал Базедов знає, що робить, — прошепотів шпичастобородий рідковолосий блондин Кнюферові, кидаючи Ріхтерові сто марок. — Паристе!

— На червоне, — Кнюфер кинув на стіл п’ятдесят марок.

Утворився справжній хаос. Чоловіки юрмилися навколо столу й щось вигукували. Жоден не наважився торкнутися Софі. Ріхтер усе записав і підкинув кульку.

— Les jeux sont faits. Rien ne va plus![44]

— Ви, звичайно, згодні з рішенням мадам фон Лебетзайдер? — фон Штітенкротт кинув запитальний погляд на фон Фінкля.

— Се que femme veut, Dieu le veut.[45]

— Пане Ріхтере, прошу, починайте!

Кулька розпочала свій танок в обертах рулетки. Вона зупинилася в перегородці «зеро», а тоді, наче підкинута невидимою пружиною, викотилася й упала в дірку з позначкою «двадцять дев’ять червоне». Рулетка зупинилася, і Ріхтер оголосив результат. Фон Фінкль заплющив очі й побачив карусель кольорів казино: світло-коричневого, зеленого й золотого. Він підвівся з-за столу й вийшов до холу. Софі розплакалася й вибігла за ним. Кнюфер отримав сто марок і непомітно підійшов до дверей зали. Фон Штітенкротт приймав поздоровлення:

— З таким самим успіхом, — мовив собі Кнюфер, — можна було б привітати акулу, яка роздерла тунця.

— Не угадала красавица, — прогримів генерал Базедов, виходячи до холу. — Вот судьба…

«Красавица» стояла біля фон Фінкля й гладила його по щоці. Відомий режисер кусав губи й поволі занурювався в бендзінські спогади. Кнюфер почув запитальний тон її голосу. Він підійшов ближче й почув відповідь фон Фінкля:

— Так, буду.

— Завжди, незважаючи на те, що буде зараз? — ридання спотворили голос Софі.

— Я їду до Берліна і там чекатиму на тебе. За два місяці я щодня виходитиму на перон станції «Зоологічний сад» і чекатиму вечірнього потяга з Вісбадена. Щодня приноситиму тобі букет троянд, — фон Фінкль узяв від хлопчика-служника пальто й капелюха, поцілував Софі в чоло й спокійно вийшов у засніжений парк, що нагадував кладовище замерзлих каштанів. Софі хотіла вийти за ним. Але наштовхнулася на масивну постать охоронця.

— Наскільки мені відомо, мадам, — мовив цербер, — ви повинні бути на роботі.

Бреслау,

четвер 15 грудня,

перша година ночі

Мюльгауз підійшов до дзеркала у ванній і широко роззявив рота. Його верхній лівий зуб був геть розхитаний. Він притис його великим пальцем і витяг з ясен. Тоді клацнув пальцями, і зуб впав до раковини. Мюльгауз відчув присмак крові. Він не без приємності висмоктав її і заходився біля наступного зуба. За мить він уже тримав його в пальцях і розглядав при світлі коричневі плями зубного каменя. Зуб вдарився об порцелянову раковину й голосно дзеленькнув. Дзеленькав зуб, дзвенів умивальник, дзвонив телефон. Мюльгауз скрикнув і сів на ліжку.

— Може, це Якоб? — у темряві заблищали перелякані очі дружини.

Мюльгауз запхав вказівного пальця до рота і з полегшею виявив, що з його поганими зубами нічого жахливого уночі не сталося. Тоді підняв слухавку й нічого не сказав. Зате його співрозмовник був занадто балакучим.

— Мені потрібні гроші, Herr Kriminaldirektor. Дві тисячі. Стільки я повинен заплатити хлопцям з Вісбадена, які мають машину й допоможуть мені вивезти її до Берліна. Там я триматиму її в надійному місці.

— Зараз, — буркнув Мюльгауз. — Хвилинку.

Він одяг халата, капці і, торкаючи кінчиком язика зуба, почалапав до передпокою. Там він важко всівся у фотелі й притис до вуха слухавку паралельного телефону.

— Поясни мені дещо, Кнюфере, — Мюльгауз був іще трохи сонний. — Чому ці дві тисячі потрібні тобі так терміново?

— Хлопці з Вісбадена — то азартні гравці. Сьогодні вони багато програли в казино. Отримали від директора казино позичку. Завтра їм погрібні гроші…

— Вони підуть до казино й програють їх, ідіоте, — пробурчав Мюльгауз. — Програють і нікуди з тобою не поїдуть, а пані Софі Мокк випурхне тобі з-під носа на інший курорт…

— Якщо вони не віддадуть шефові завтра до дванадцятої тисячі марок, можуть до Вісбадена більше не потикатися. А вони живуть з цього міста, з цього казино. Ці гроші для них як «бути чи не бути». Я повинен їм негайно дати відповідь, отримають вони завтра ці гроші, чи ні.

— Послухай-но Кнюфере, — Мюльгауз уже цілком очуняв. — Зараз перша ночі, а твоє повідомлення діє мені на нерви як лайка перекупки. Матимеш ти гроші. Вишлю тобі до запитання. У кожному казино є поштове відділення. Матимеш їх завтра. Ти мені сказав, що ті хлопці багато програли. Я тебе попереджаю, що якщо ти мене ошукуєш, то програєш не стільки, скільки вони. Ти програєш усе.

Мюльгауз поклав трубку й подріботів до спальні. Ліг біля дружини й відчув, що вона не спить.

— Хто це дзвонив? Якоб? — несміливо спитала вона.

— Дантист, — буркнув Мюльгауз, і чорна глуха сонливість відбила йому охоту до подальших, таких самих влучних жартів.

Вісбаден,

четвер 15 грудня,

чверть на другу ночі

Кнюфер витер із чола піт, поклав слухавку й зійшов мармуровими сходами до таємного казино. Там, за важкими дубовими дверима, схованими за пурпуровими портьєрами, у нього голова пішла обертом від вигляду голих жінок, які з усмішкою пересували стовпчики жетонів по вогнисто-червоному шовку, що ним були оббиті гральні столи. У своєму житті Кнюфер бував у багатьох борделях, у тому числі в кількох дійсно дорогих і вишуканих, де він щасливо відзначав закінчення добре оплачуваних і важких доручень, але ніде ще він не бачив стільки гарних жінок одночасно. Окрім того, він відзначив, що причиною цієї незрозумілої тривоги й збудження були не їхні голі тіла, а їхні усмішки. За ледь розтуленими вустами, що відкривали вологі перлини зубів, приховувалися заохочення й обіцянки, за які треба було платити грішми й честю.

Про те, що платити було варто, свідчила поведінка присутніх у залі чоловіків, які кидали гори жетонів, аби тільки наблизитися до тієї межі, за якою обіцянки перетворюються на дійсність. Тільки фон Штітенкротт та чоловічий персонал, що розносив шампанське й закуски, не брали участі в цій боротьбі, а лише міняли готівку й векселі на жетони. Зробив він це й тоді, коли Кнюфер вручив йому вексель на дві тисячі марок. Директор запросив його до гри, вказуючи на столик, біля якого за біляву «красавицу» змагалися генерал Базедов та ще дюжина розохочених гравців. Софі трохи помилялася, але ніхто із присутніх не мав до неї претензій. Окрім того, її помилки виправляла темноволоса дівчина-круп’є, яка сьогодні мала посвятити новеньку в таємниці цього мистецтва. Вона різнилася від Софі не лише кольором волосся. Дівчина не була зовсім голою, на ній був коротенький білий крохмальний фартушок, який підкреслював смаглявість її шкіри.

Кнюфер насилу проштовхався до нового робочого місця Софі й запалив цигарку, пильно спостерігаючи, що діється за столом. Він швидко збагнув, що Софі була додатковою нагородою для гравця, який виграє п’ять тисяч марок. Кожну тисячу марок символізував зелений жадеїтовий слоник. Перед генералом Базедовим стояли три такі слоники, перед шпичастобородим — два, інші не мали жодною. Усі грали дуже схоже і не бажали ризикувати. Ставили по сто марок на конкретні числа й постійно програвали. Вони не втрачали дуже багато, зберігаючи можливість гри ва-банк. Останнє стосувалося, зокрема тих, у кого не було жодного слоника. Коли в них залишався один стосик жетонів, вони ставили його на червоне або чорне й вигравали другий, і тоді ставили окремі жетони на конкретні числа. Це було нудно, але не настільки, щоб чудова усмішка Софі кривилася від позіхань.

Кнюфер поставив перед собою п’ять стосиків жетонів по триста марок і заперечно похитав головою, коли темноволоса дівчина хотіла поміняти їх на слоників. Після слів faites vos jeux,[46] що їх Софі вимовила так бездоганно, наче все життя провела в Монте-Карло, Кнюфер поставив усе на червоне. Це не справило жодного враження на інших гравців і не вплинуло на їхню гру. Затуркотіла кулька й детектив заплющив очі. Розплющивши їх, він побачив усмішку Софі. Нова працівниця підсувала йому його п’ять стосиків і ще п’ять додаткових. Важкі груди колихалися над столом і Кнюфер був готовий заприсягтися, що її соски терлися об ковзкий шовк столу. Він підвівся, кивнув кельнерові й випив два келихи шампанського, один за одним.

— Скільки треба виграти, аби отримати додаткову нагороду? — спитав він у чоловіка, що стояв поряд. Ним виявився шпичастобородий.

— П’ять, — почув він у відповідь і поставив усе на чорне.

— Увага, — заспівала темноволоса дівчина. — Ви ставите на все, що можна здобути. Панове, потому, як цей пан, можливо, виграє, гра за цим столом може закінчитися, якщо клієнт відразу захоче отримати додаткову нагороду. Чи так, шановний пане…

— Кнюфер. Не знаю, — почув він власний захриплий голос. — Я нічого не скажу, щоб не зурочити.

Базедов і шпичастобородий, єдині гравці, які могли собі це дозволити, поставили на червоне, чорне, паристе й непаристе таку суму, яка після виграшу принесла б їм суму в шість тисяч марок. Кнюфер заплющив очі й виключив слух. Та йому не вдалося відключитися настільки, аби не чути бурхливих оплесків, що залунали при столі. Він розплющив очі й отримав нагороду — найчарівнішу усмішку, яку він будь-коли бачив. На жаль, такою ж усмішкою обдарували й шпичастобородого. Кнюфер глянув на кульку. Вона спочивала в перегородці «два чорне».

— Панове Кнюфер і Влоссок виграли по шість тисяч марок, оскільки пан Кнюфер поставив на чорне, а пан Влоссок на паристе, — загримів голос фон Штітенкротта, що з’явився біля столу Софі, як і решта гостей таємного казино. — Далі мають право грати лише ці двоє добродіїв, а перевага бодай на одну марку дає право отримати додатковий виграш, яким є прихильність мадам Лебетзайдер.

З думкою про затверділі соски Софі на пурпуровому шовку, Кнюфер поставив усе на червоне. Влоссок теж поставив шість тисяч марок, цього разу на паристе. Кнюфер знову заплющив очі й за мить почув оплески. Софі сліпучо всміхалася. Влоссокові.

Вісбаден,

п'ятниця 16 грудня,

пів на восьму вечора

Кнюфер притлумив позіхання й почухав важку від нікотину голову. Хоч спав він з короткими перервами понад тринадцять годин, однак був невиспаний, пом’ятий і переповнений щойно з’їденою вечерею, учорашнім шампанським, шаленим еротичним сном і всеохопним почуттям фрустрації, що переслідувало його від миті, коли Влоссок виграв Софі, а тоді, з повними жетонів кишенями, о п’ятій ранку виходив з нею з таємного казино. Кнюфер випив тоді пляшку шампанського й потяг до свого номера в «Нассауер Гоф». Під руку його дбайливо підтримував Ріхтер. Зараз він глянув на годинника й зрозумів, що саме минули ті чотирнадцять годин, що їх Влоссок міг провести із Софі, у чому йому самому «Пані Рулетка» відмовила. Кнюфер став перед маленьким дзеркалом на стіні за ширмою, холодною водою з миски вмив обличчя й прилизав волосся, що стирчало навсібіч. Потім поголився, одягнув манишку й смокінг і, смокчучи скаліченого запонкою пальця, зійшов униз, до холу казино, аби там отримати Мюльгаузові гроші.

Отримавши в поштовому відділенні дві тисячі марок, він увійшов до головного холу. Підійшов до охоронця й показав йому вчорашнє запрошення.

— Я до таємного казино, — прошепотів він.

— Будь ласка, — охоронець в уніформі відхилив плюшеву портьєру, за якою виднілися двері до пекла.

Кнюфер підняв руку, вітаючи присутніх, і спустився широкими стрімкими сходами. За мить він опинився в оздобленому пурпуровим шовком приміщенні без вікон, заповненому прекрасними голими сиренами, які манили колисанням стегон, грудей, виспівуючи при цьому своє faites vos jeux. Але тієї, про яку він повсякчас думав, там не було. Кнюфер запалив сигару й став чекати. Тоді в його важкій голові залунав голос Мюльгауза: «Попереджаю тебе, що коли ти мене ошукуєш, то програєш не просто багато, як вони. Ти програєш усе».

Кнюфер був такий самий забобонний, як і будь-який азартний гравець. Відсутність Софі біля столу й голос Мюльгауза у вухах він сприйняв як застереження. Йому не слід грати на гроші, отримані від Мюльгауза, бо ці гроші він уже раз програв, учора, і видав на них вексель. Він мусить віддати їх фон Штітенкроттові, винайняти у Вісбадені якусь кімнату й протягом двох місяців не покидати міста, непомітно стежачи за Софі. Завдяки щасливому збігові обставин доручення Мюльгауза уже виконувалося, бо ж фон Штітенкротт успішно «ізолював» Софі на два місяці. Доля виконала Кнюферову роботу, і йому залишається стрибати від радощів і спокійно й весело проводити зимову відпустку на курорті Вісбаден. Але цю недовгу радість затьмарював деренчливий голос, що без угаву повторював: «Попереджаю тебе, що коли ти мене ошукуєш, то програєш не так багато, як вони. Ти програєш усе».