Кінець зміни

Голови і шкури

Фредді прокидається не від болю, а від того, що хоче в туалет. Здається, міхур ось-ось лусне. Вилізти з ліжка — це серйозна операція. Голова гуде, а грудна клітка неначе в гіпсі. Не сказати, що дуже болить, але все просто якесь важке і тверде. Дихаєш — як штангу штовхаєш.

Ванна кімната виглядає наче в якомусь фільмі про кривавих маніяків — і Фредді сидить на унітазі з заплющеними очима, щоб не бачити крові навколо. Їй дико пощастило вижити, і з неї виливається мало не десять галонів сечі. Чорт, ух ти ж і пощастило. А чому я потрапила в цей хріновиверт? Бо фоточку йому принесла. Правду мама казала: доброта карається.

Але якщо вже є час тверезо поглянути на речі, то він саме настав, і Фредді змушена визнати, що сюди її привела не принесена Брейді фотографія — не через неї вона сидить тут у закривавленій ванній з ґулею на голові й діркою в грудях. Вона тут — бо повернулася, а повернулася, бо заплатили: п’ятдесят за сеанс. Просто дівчинка за викликом, подумала Фредді.

Ти розумієш, що це означає. Можна собі казати, що все стало зрозуміло лише тоді, коли Доктор Z приніс флешку, яка активувала той стрьомний сайт, — але ж ти знала й тоді, коли почала ставити оті оновлення на всі їхні «заппіти», правда ж? Просто конвеєр: сорок-п’ятдесят штук на день, доки всі, що працювали, перетворилися на бомби сповільненої дії. Понад п’ятсот. І знала ж ти весь час — то був Брейді, а Брейді Хартсфілд — ненормальний!

Вона натягує штани, спускає воду й виходить з ванної. У кімнату пробивається приглушене світло, але все одно воно ріже очі. Вона мружиться, бачить, що починається снігопад, і човгає на кухню, тяжко дихаючи. Холодильник набитий коробочками з залишками китайської хавки, але у дверцятах є і парочка банок «ред була». Фредді хапає бляшанку, одним духом випиває половину — і їй трохи кращає. Може, це просто психологічний ефект, але нехай.

Що ж тепер робити? Боже, що ж робити? Чи є якийсь вихід із цього всього?

Вона шкутильгає до комп’ютерної, тепер уже дещо бадьоріше, і будить монітор. Шукає сайт zeetheend.com, сподіваючись побачити мультяшного чоловічка з кайлом, — і в неї просто серце йде у п’яти: весь екран заповнює зала з труною і свічками — власне, оце вона й бачила, коли завантажувалася з тієї флешки і подивилася на стартовий екран (замість того щоб усе вантажити не дивлячись, як було сказано). І ця дурна після «Blue Цyster» грає…

Прогортає написи, які пульсують під труною (КІНЕЦЬ СТРАЖДАНЬ, КІНЕЦЬ СТРАХУ…) і натискає «Коментувати». Фредді не знає, як довго діяла ця електронна отрута, але вона вже викликала сотні коментарів.

Сутінковий77: Яка смілива правда!

ЗавждиЕліс401: Коли б мені сили на це, вдома все так погано!

МавпаВербана: Люди, тримайтеся, терпіть! Самогубство — це боягузтво!!!!

ЗеленоокаКиця: Ні, самогубство БЕЗБОЛІСНЕ і стільки всього змінює.

Виходить, тільки оця «МавпаВербана» проти? Але Фредді не має часу гортати коментарі й дивитися, чи справді вона (чи то він?) у меншості. Та воно поширюється, як грип, думає Фредді.

Ні, скоріше як ебола.

Вона дивиться на репітер: саме в цей момент «ЗНАЙДЕНО 171» змінюється на «ЗНАЙДЕНО 172». Новина про рибки-цифри поширюється швидко, і до вечора повмикаються майже всі «заппіти». Демо-екран гіпнотизує, робить людей сприйнятливими. До чого? Ну, наприклад, навідатися на сайт zeetheend.com. Чи, може, тим, у кого «заппіт», туди й ходити не треба. Може, вони його ігноруватимуть. Чи люди справді вчинять за гіпнотичною командою і вб’ють себе? Ні, правда ж, ні?

Правда?

Фредді не може зважитися на ризик вимкнути репітер, боячись, що знову прийде Брейді, але ж сайт?

— Тобі пиздець, падлюко! — каже вона й береться до клавіатури.

Не минає й тридцяти секунд, коли вона здивовано бачить на моніторі повідомлення: «Ця функція не дозволена». Фредді пробує знову, потім зупиняється. Наскільки вона розуміє, коли вона ще раз спробує щось зробити із цим сайтом — у неї накриється все: не тільки оця електроніка, а й банківські картки, рахунок, мобіла, навіть, блін, права водійські накриються. Якщо хтось уміє програмувати таку погань, то це тільки Брейді.

Йопть. Треба тікати звідси.

Вона вкине якісь шмотки у валізу, викличе таксі, поїде в банк і зніме всі гроші, які має. Вийде щось із чотири тисячі доларів (у глибині душі вона розуміє, що сума ближча до трьох тисяч). З банку — на автовокзал. За вікном кружляють сніжинки: схоже, буде велика заметіль — і, може, по сніжку вона швидко втече. Але якщо треба буде на вокзалі кілька годин кантуватися, вона перекантується. Чорт, та навіть спатиме там, нехай. Це все Брейді. Він розробив складний план, якийсь новий Джонстаун[55], і ті перероблені «заппіти» — лише частина задуму, і вона йому в цьому допомогла. Фредді не уявляє, як це все діятиме, але дізнаватися не хоче. Їй шкода тих, кого може затягти в «заппіт», кого штовхне на самогубство той дурний веб-сайт, хто не буде здатний замислитися, що ним хтось маніпулює, — але наразі вона має подбати про себе. Вона в себе одна.

Фредді якнайшвидше повертається до спальні. Витягає з шафи стару валізу — але тут їй бракує кисню, і від хвилювання й неглибокого дихання ноги стають немов гумові. Фредді вертається до ліжка, сідає на нього, опустивши голову.

Помалу, полегеньку, думає вона. Віддихайся. Не все одразу.

Тільки от через дурну спробу зламати той сайт вона не знає, скільки часу в неї лишилося. І тут з комода лунає пісенька «Boogie Woogie Bugle Boy» — і вона тихо зойкає. Фредді не хоче відповідати на дзвінок, але встає. Інколи краще знати.

Сніг лишається ще не надто густим, доки Брейді з’їжджає з федеральної автостради на виїзді номер 7, але на внутрішньоштатному шосе 79 — тепер він в отакій глушині — сипле вже сильніше. Покриття поки що мокре й чорне, але доволі скоро сніг нападає, а до того місця, де він надумав залягти й узятися до справи, й досі всі сорок миль.

Озеро Чарльз, думає він. Ось де почнеться веселуха.

І тут ноутбук Бабіно прокидається і подає триразовий сигнал — на це його налаштував Брейді. Адже береженого Бог береже. Він не має часу спинятися на узбіччі, коли треба мчати крізь цю чортову завірюху, але й не подивитися він собі дозволити не може. Онде попереду забита дошками будівля, на даху якої двоє металевих дівчат в іржавих бікіні тримають вивіску з написами «ПОРНОПАЛАЦ», «ХХХ» і «РОЗДЯГТИСЬ НЕ БОЇМОСЯ». Посередині ґрунтової парковки — тепер уже притрушеної сніжком — табличка «Продається».

Брейді заїжджає, зупиняє машину й відкриває ноутбук. Він повідомлення на екрані його пречудовий настрій дає помітну тріщину.

11:04 — НЕАВТОРИЗОВАНА СПРОБА

МОДИФІКУВАТИ / СКАСУВАТИ ZEETHEEND.COM

ВІДМОВЛЕНО

САЙТ АКТИВНИЙ

Він відкриває бардачок «малібу» — там лежить потяганий мобільник Ела Брукса: він завжди тримає його там. Це теж добре, а то Брейді забув взяти телефон Бабіно.

Ну що, подай на мене в суд, думає він. Ти нічого не пам’ятаєш, а я зайнятий.

Він не завдає собі клопоту ритися в контактах, просто набирає номер Фредді з голови. Від старих добрих часів «Discount Electronix» вона телефон не міняла.

Коли Ходжес перепрошує і виходить до туалету, Джером чекає, доки зачиняться двері, а тоді підходить до Холлі, яка стоїть коло вікна і дивитися на снігопад. Тут у місті ще світло, і сніжинки танцюють у повітрі наче всупереч законам тяжіння. Холлі знову схрестила на грудях руки так, щоб обхопити себе за плечі.

— Наскільки йому погано? — тихо питає Джером. — Щось він недобре виглядає.

— Це рак підшлункової залози, Джероме. Хіба може людина з таким виглядати добре?

— Він узагалі зможе цей день витримати, що скажеш? Бо він хоче, і, мені здається, від того йому стане легше.

— Ти хочеш сказати — від Хартсфілда? Від довбаного Брейді Хартсфілда. Навіть при тому, що він, довбись він, мертвий.

— Так, я це маю на увазі.

— Я вважаю, що це погано. — Холлі розвертається і з зусиллям дивиться йому в очі: від цього вона завжди почувається немов оголеною. — Ти помічав, як він за бік хапається?

Джером киває.

— Він так уже тижнями робить і каже, що в нього нетравлення. До лікаря його практично я загнала. А коли він дізнався, що з ним, пробував збрехати.

— Ти не відповіла. Він зможе протриматися до кінця дня?

— Мабуть. Сподіваюся. Бо ти маєш рацію, йому це потрібно. Тільки ми не повинні його залишати. Обоє. — Холлі відпускає одне своє плече й бере хлопця за зап’ястя. — Пообіцяй, Джероме. Не відсилай худеньку дівчинку додому, щоб хлопці гралися в своїй хатинці на дереві самі.

Він знімає її руку зі свого зап’ястя і тисне її.

— Не хвилюйся, Холліберрі. Наша банда не розпадеться.

— Алло? Це ви, Докторе Z?

Брейді не має часу гратися з нею. Сніг густішає з кожною секундою, а драндулет Z-Боя на лисій гумі і з понад сотнею миль пробігу не здужає боротися зі сніговою бурею, коли та розгуляється. За інших обставин він хотів би знати, як це вона досі жива, але оскільки назад повертати й виправляти ситуацію він наміру не має, то це питання цікавить його суто теоретично.

— Ти знаєш, хто я, і я знаю, що ти намагалася зробити. Іще спробуй — і я пошлю до тебе тих, хто стежить за твоїм домом. Тобі пощастило вижити, Фредді. Я за другим разом долю не спокушатиму.

— Вибачте… — майже шепоче Фредді. Це зовсім не та люта і бунтівна дівка, яка працювала в «Кіберпатрулі» й висловлювалася виразами на зразок «йоб тебе і твою матір!». Але вона й не до кінця зламана, інакше зараз би не полізла колупатися в той сайт.

— Ти комусь казала?

— Ні! — Здається, сама ця думка її жахає. Жахає — це добре.

— А скажеш?

— Ні!

— І це правильна відповідь, бо якщо скажеш — сама знаєш, що буде. Ти під ковпаком, Фредді, не забувай.

Він скидає, не чекаючи на відповідь. Його більше лютить, що вона жива, ніж те, що вона намагалася зробити. Чи повірить вона у вигаданих людей, які стежать за будинком, навіть з огляду на те, що він, виходячи, вважав її мертвою? Він гадає, що так. Вона мала справу і з Доктором Z, і з Z-Боєм; хтозна, скільки ще дронів у його розпорядженні?

Хай там як, а зараз він нічого з цим не може зробити. Брейді має довгий-довгий досвід звинувачення інших людей у своїх проблемах, і зараз він винуватить Фредді в тому, що вона не здохла, як мала б.

Він перемикає передачу і тисне на газ. Шини пробуксовують на тонкому килимі снігу, що вкрив парковку перед зачиненим «порнопалацом», але на внутрішньоштатному шосе знову міцно зчеплюються із покриттям, де колись брунатні м’які заплечики уже біліють. Брейді розганяє машину Z-Боя до шістдесяти миль[56] на годину. Скоро це для таких умов буде забагато, але він триматиметься в такій швидкості, поки може.

«Що впало, те пропало» має спільну вбиральню з турагенцією, що в сусідньому офісі, але просто зараз Ходжес у чоловічому туалеті сам-один, за що і вдячний. Він схиляється над однією з раковин, тримається правою рукою за край, а лівою натискає на бік. Ремінь у нього досі не розстібнутий, а штани висять на фігурі під вагою кишень: дрібні гроші, ключі, гаманець, телефон.

Він прийшов сюди справити велику потребу — звичайна фізіологічна дія, яку він усе життя виконує. Але щойно натужився, як у лівій половині живота його пройняв просто термоядерний біль. Порівняно з ним усі ті болі, які він мав раніше, здавалися легенькою увертюрою до майбутнього концерту, і якщо зараз йому погано, то страшно подумати, що буде далі.

Ні, думає він: страшно — це не те слово. Його охоплює не страх, а справжній жах. Уперше в житті я жахаюся свого майбутнього, у якому все, чим я є чи був, спочатку почне тонути, а потім зникне. Якщо це зробить зі мною не біль, то важчі препарати, які його гамуватимуть, мене точно доконають.

Тепер він розуміє, чому рак підшлункової залози вважають підступним і чому він практично завжди смертельний. Він чаїться, скрадається, збирає війська, розсилає диверсантів у легені, лімфовузли, кістки, мозок. А потім розпочинає бліцкриг, у власній зажерливості не розуміючи, що перемога принесе йому лише смерть.

Ходжес думає: а може, йому саме того й треба? Може, це ненависть хвороби до себе самої і діє вона так не від бажання знищити носія, а від жаги самознищення? Ось тому рак і є істинним князем самогубства.

Він гучно, довго відригує, і йому стає трохи легше — хтозна-чому. Це відчуття довго не протриває, але кожне полегшення йому дороге. Він витрушує три таблетки знеболювального (які наводять його на думку про стрільбу з іграшкової рушниці в розлюченого слона) і запиває їх водою з-під крана. Потім умивається холодною водою, намагаючись трохи усунути блідість. Це не допомагає, і він плескає себе по щоках — два ляпаси по кожній. Холлі і Джером не повинні знати, як йому зле. Йому пообіцяли цей день, і треба скористатися ним — кожною хвилиною. До півночі, якщо треба.

Він виходить із вбиральні, нагадуючи собі випростатися і не хапатися за бік, — і тут гуде його телефон. Піт хоче поділитися результатами свого «сукотлону», думає він, але ні: це Норма Вілмер.

— Я знайшла теку, — каже вона. — Ту, що покійниця, велика Рут Скапеллі…

— Так, — сказав він. — Список відвідувачів. І хто ж там?

— Немає там списку.

Він прихиляється до стіни й заплющує очі: «Ой, бл…»

— Але є одна записка на папері з «шапкою» Бабіно. Там сказано, цитую: «Фредеріка Лінклаттер має допускатися і в час відвідин, і по його закінченні. Вона сприяє одужанню Б. Хартсфілда». Це знадобиться?

«Якась дівчина, стрижена під їжачка… — думає Ходжес. — Страшненька дівка з купою татуювань».

Поки що це йому нічого не говорить, але щось у пам’яті ворухнулося, і тепер він розуміє, в чому річ. Він зустрічав худеньку дівчину з «їжачком» у «Discount Electronix» у 2010 році, коли вони з Холлі й Джеромом йшли по сліду Брейді. Навіть через шість років він може згадати, що вона сказала про свого співробітника по «Кіберпатрулю»: «Це щось із його мамунею, можу закластися. Він просто навісніє за нею».

— Агов, ви ще тут? — Норма, здається, дратується.

— Так, але зараз маю йти.

— А ви хіба не казали про додаткові гроші в разі…

— Так, звичайно, я подбаю, Нормо. — Він завершує розмову.

Таблетки свою справу роблять, і тепер він на середній швидкості може дійти до офісу. Холлі і Джером стоять біля вікна й дивляться на Нижню Мальборо, і за обличчями, з якими вони озираються на звук відчинених дверей, Ходжес розуміє: вони щойно говорили про нього. Але замислюватися над цим немає коли. І розмірковувати теж. Зараз у нього на думці перепрограмовані «заппіти». Питання від самого того моменту, коли вони почали складати факти докупи, стояло так: як міг Брейді хоч якось модифікувати ті пристрої, якщо лежав прикутий до ліжка в палаті й насилу міг ходити? Але ж він був знайомий із кимось, хто міг би таке зробити для нього, чи не так? Хтось із колишніх колег. Хтось, хто міг провідувати його у «Відрі» з письмової згоди Бабіно. Дівчина-панк у татуюваннях і з випендрьожними манерами.

— Відвідувачка Брейді — єдина особа, яка до нього приходила, — це жінка на ім’я Фредеріка Лінклаттер. Вона…

— «Кіберпатруль»! — майже кричить Холлі. — Вони разом працювали!

— Точно. Ще там був третій — напевне, бос. Хтось із вас пам’ятає, як його звали?

Холлі і Джером перезираються й хитають головами.

— Це давно було, Білле, — каже Джером. — Та й ми тоді були зосереджені на Хартсфілді.

— Так. Лінклаттер я тільки й пам’ятаю, бо вона незабутня якась.

— Можна вашим комп’ютером скористатися? — питає Джером. — Раптом я зможу цього чувака знайти, поки Холлі шукає про дівчину?

— Звичайно, будь ласка.

Холлі вже за своєю машиною, вона сидить з ідеально прямою спиною і стукотить по клавіатурі. При цьому вона, як із нею часто буває від зосередженості, говорить уголос: «Чорт. На „Білих сторінках“ немає ні номера, ні адреси. Хоча малоймовірно: багато незаміжніх жінок сюди не внесені… Стоп, чорт, тут телефон… а ось сторінка у Фейсбуку».

— Мене не дуже цікавлять фоточки з літньої відпустки і кількість друзів, — каже Ходжес.

— А ти певен? Друзів у неї лише шестеро, зокрема Ентоні Фробішер. Я майже зовсім певна, це і є…

— Фробішер! — кричить Джером із кабінету Ходжеса. — Ентоні Фробішер — ось хто третій у «Кіберпатрулі»!

— Що, Джероме? — каже Холлі. Вигляд у неї самовдоволений. — Знову я перша!

На відміну від Фредеріки Лінклаттер, Ентоні Фробішер існує в телефонних довідниках: і як такий, і як «Ваш комп’ютерний гуру». Номери однакові (напевне, мобільний, думає Ходжес). Він зганяє Джерома зі свого крісла і сідає туди сам, повільно, обережно. Той больовий розряд, який він отримав, сидячи на унітазі, ще не забувся.

Слухавку беруть після першого гудка.

— Комп’ютерний гуру Тоні Фробішер слухає. Чим можу вам допомогти?

— Містере Фробішер, це Білл Ходжес. Може, ви мене не пам’ятаєте, але…

— О, я вас чудово пам’ятаю, — голос у Фробішера обережний. — Що вам потрібно? Якщо ви про Хартсфілда…

— Я щодо Фредеріки Лінклаттер. Чи ви не маєте її чинної адреси?

— Фредді? А навіщо вам хоч якась її адреса? Я не бачив її, відколи «DE» закрилася.

— Справді? А на Фейсбуку ви друзі.

Фробішер недовірливо сміється:

— А хто в неї там іще? Кім Чен Ин? Чарльз Менсон? Послухайте, містере Ходжесе, у цієї сучки з її приколами друзів немає. Найближча їй істота — то був Хартсфілд, але мені щойно прийшло на телефон розсилкою, що він помер.

Ходжес не знає, що це за розсилка, та й не хоче знати. Він дякує Фробішерові й вішає слухавку. Він розуміє, що серед тієї жменьки друзів Фредді на Фейсбуку справжніх друзів немає, вона просто їх додала, щоб не почуватися геть самотньою. Холлі теж могла б зробити щось таке колись давно, але зараз у неї є друзі. На щастя для неї і для них. Звідси питання: як знайти Лінклаттер?

Пошуками «того, що впало» Ходжесова контора займається, але більшість їхніх методів усе ж спрямовані на пошуки поганих людей із поганими друзями, довгими досьє і виразними обличчями саме для оголошень «Розшукується». Він може вийти на неї, у цю комп’ютерну еру мало хто опиняється абсолютно поза доступом, але знайти її треба швидко. Щойно якась дитина вмикає котрийсь із «заппітів», вона завантажує рожевих рибок, починаються сині спалахи — і, як свідчить досвід Джерома, далі йде передпороговий заклик відвідати сайт zeetheend.

Ти ж детектив. Так, хворий на рак, але все-таки детектив. Тож відкиньмо всю сторонню фігню й візьмімося до безпосередніх обов’язків.

А складно все-таки. Сама думка про усіх тих дітей — яких Брейді тоді не вдалося знищити на концерті «Довколишніх» — весь час заважає. Серед них була й сестра Джерома, і коли б не Деріс Невілл, то Барбара була б зараз не в гіпсі, а в могилі. Може, в неї була лише випробувальна модель. Може, і в Еллертон теж. У цьому є певний сенс. Але ось тепер ці всі «заппіти», страшенна кількість їх, і кудись же вони пішли, хай їм грець…

І тут його осяває.

— Холлі! Мені потрібен телефон!

Тодд Шнайдер на місці, і він налаштований товариськи:

— Розумію, що ви там працюєте штурмовими темпами, містере Ходжесе?

— Так це називають.

— Ну як, вдалося вистежити оті дефектні пристрої?

— Та я, власне, за тим і телефоную. Ви часом не маєте адреси, куди було направлено партію «заппіт командерів»?

— Звичайно. Можна я вам зараз перетелефоную і скажу?

— А можна я не вішатиму трубку? У нас справа доволі термінова.

— Термінова справа з захисту споживачів? — Шнайдер дивується. — Це якось не по-американськи. Ну що ж, зараз подивимося, чим я вам можу допомогти.

Раз — і Ходжеса знову хапає. Дія ліків припинилася, вони його не тримають. Зараз в офісі і Холлі, і Джером, з’юрмилися навколо столу. Ходжес зусиллям волі втримується від того, щоб схопитися за бік. Секунди тягнуться, тягнуться… хвилина. Дві. Ходжес думає: там у нього, мабуть, інша лінія і він про мене забув — або нема нічого…

Музика в слухавці припиняється.

— Містере Ходжесе? Ви ще тут?

— Тут.

— У мене є адреса. Називається «Gamez Unlimited» — як «ігри» по-англійськи, тільки через Z, якщо пам’ятаєте, і номер 442, Мерітайм-драйв. Доручено для Фредеріки Лінклаттер. Це допоможе?

— Звичайно! Дуже дякую вам, містере Шнайдере.

Він вішає слухавку і дивиться на своїх двох помічників: струнку і по-зимовому бліду — і накачаного на будівельних роботах під сонцем Аризони. Вони й дочка Еллі, яка мешкає на іншому кінці країни, — це ті, кого він любить найбільше в житті.

Він каже:

— Їдьмо, дітки!

Брейді звертає з внутрішньоштатного на Вейл-роуд біля «Гаража Тьорстона», де кілька розгрібачів снігу газують на своїх машинах із сумішшю солі й піску або просто товчуться поряд, попиваючи каву і теревенячи. Брейді спадає на думку під’їхати й подивитися, чи не можна зараз поставити зимові шини на «малібу» Бібліотечного Ела, але з огляду на той натовп, який уже стоїть у гаражі, розуміє, що не може так чекати на перевзування до вечора. Він уже близько до мети й вирішує йти до неї. Якщо його там засипле снігом, то й хрін з ним. Йому по сараю. Він був у тому таборі вже двічі, здебільшого на розвідці, але за другим разом також дечого туди привіз.

На Вейл-роуд снігу вже на добрі три пальці і слизько. «Малібу» кілька разів ковзається, один раз мало не падає в кювет. Він сильно пітніє, і від мертвої хватки за кермо артритні пальці пульсують болем.

Урешті він бачить високі червоні стовпи — останній орієнтир. Брейді тисне на гальма і переходить на швидкість пішохода.

Останні дві милі[57] проїжджає безіменною односмуговою табірною дорогою, але завдяки навислим гілкам дерев тут їхати найлегше за всю останню годину. Місцями шлях досі голий. Це протриває доти, доки налетить основна частина заметілі — а це очікується близько восьмої вечора, якщо вірити радіо.

Він під’їжджає до роздоріжжя, де дві дерев’яні стрілки на стовпі показують у різні боки. Праворуч — «Табірліг Великого Боба», ліворуч — «Голови і шкури». Футах десь у десяти[58] над вказівниками вниз дивиться камера стеження у високій сніговій шапці.

Брейді завертає ліворуч і розслабляє руки. Він майже на місці.

У місті снігу ще небагато. Вулиці чисті, машини їздять добре, але усі троє про всяк випадок залізли у Джеромів «джип ранглер». Будинок номер 448 по Мерітайм-драйв виявляється одним з таких кондомініумів, які у бадьорі вісімдесяті повилазили на південному березі озера, як гриби. Тоді це було круте місце. Нині будинки майже наполовину порожні. У вестибюлі Джером знаходить табличку «Ф. Лінклаттер — 6-а». Тягнеться до дзвінка, але Ходжес його зупиняє.

— Що таке? — дивується Джером.

Холлі суворо каже:

— Дивися і вчись, Джероме. Так воно робиться.

Ходжес тисне абиякі кнопки, і з четвертої спроби йому відповідає чоловічий голос:

— Хто там?

— Служба доставки «FedEx»! — каже Ходжес.

— Хто ж це мені посилку надсилає? — дивується чоловік.

— Не можу сказати, друже. Новини не роблю, я їх приношу.

Двері до коридору неприємно торохтять. Ходжес відчиняє і пропускає всіх решту. У будинку два ліфти, на одному приліплений напис «Не працює». На тому, що працює, приклеєна записка: «Хазяїне гавкучого собаки на 5 поверсі, я до тебе доберуся!»

— Доволі зловісно, — каже Джером.

Ліфт відчиняється, вони заходять, Холлі риється в сумочці. Знаходить пачку «нікоретте» і витягає одну пастилку. Коли ліфт приходить на шостий поверх, Ходжес каже:

— Якщо вона там, говоритиму з нею я.

Квартира 6-А саме навпроти ліфта. Ходжес стукає. Коли немає відповіді, стукає гучніше. Знову не отримуючи відповіді, гатить у двері кулаком.

— Ідіть геть, — чути слабкий голос по той бік.

Голос дівчинки, хворої на грип, думає Ходжес.

Стукає знову:

— Міс Лінклаттер, відчиняйте!

— Ви з поліції?

Він би міг сказати «так», не вперше від виходу на пенсію вдаватиме офіцера, але інстинкт підказує йому цього не робити.

— Ні. Я Білл Ходжес. Ми колись бачилися, недовго, у 2010 році. Коли ви працювали в…

— Так, пам’ятаю.

Чути, як відмикається один замок, другий. Відчіпляється ланцюжок. Відчиняються двері — і в коридор різко тягне димом. Жінка у дверях тримає між великим і вказівним пальцями лівої руки наполовину скурений жирний косяк. Вона худа — на межі виснаження — і бліда, як сметана. На ній смугаста футболка з написом: «ВИКУП ДЛЯ ПОГАНИХ ХЛОПЦІВ, БРЕЙДЕНТОН, ФЛОРИДА». Нижче додано «ПОСАДИЛИ ВАС? ЗАСТАВА З НАС!», але ці слова погано читаються, бо на них кривава пляма.

— Треба мені було вам зателефонувати, — каже Фредді. Хоча вона й не дивиться на Ходжеса, він розуміє, до кого насправді вона звертається. — Треба ж було, я про вас думала. Ви ж його той раз зупинили, так?

— Боже мій, міс, що сталося?! — питає Джером.

— Мабуть, я забагато речей зібрала. — Фредді показує на дві валізи за спиною, у вітальні. — Треба було мамку слухати. Вона казала: ніколи не бери в дорогу забагато!

— Та ні, він, певне, не про валізи, — пояснює Ходжес, показуючи на свіжу криваву пляму на футболці Фредді.

Він заходить, Джером і Холлі теж. Холлі зачиняє за собою двері.

— Та я розумію, про що він, — каже Фредді. — Гівнюк у мене стріляв. А коли я почала тягати зі спальні валізи, знову кров пішла.

— Дозвольте подивитися, — каже Ходжес і робить крок у бік Фредді, але та теж відступає на крок і схрещує руки — зворушливо, точнісінько як Холлі.

— Ні. Я в ліфчику. Болить дуже.

Холлі виходить наперед, відсунувши Ходжеса.

— Покажіть, будь ласка, де ванна. Можна я подивлюся?

Для Ходжеса вона говорить цілком нормально — спокійно, — але жує свою нікотинову жуйку як скажена.

Фредді бере Холлі за зап’ястя і проводить повз валізи, на мить затримавшись, щоб затягтися. Випускає дим, як сигнали, в міру того, як говорить:

— Обладнання у вільній кімнаті. Праворуч. Ходіть, дивіться. — А потім уже звичайним голосом: — Коли б я стільки речей не зібрала, мене б тут уже не було.

Ходжес сумнівається. Він гадає, що Фредді зомліла б у ліфті.

«Голови і шкури» не такі великі, як «мак-будинок» Бабіно на Цукрових Гірках, але, хай їм всячина, майже такі. Вони довгі, низенькі й розляглися на всі боки. За ними, під засніженим схилом, — озеро Чарльз, яке від часу останнього приїзду Брейді замерзло.

Він паркується попереду і поволі йде в західну частину, і дорогі черевики Бабіно ковзають по снігу, який товщає і товщає. Мисливський кемпінг стоїть на відкритому місці, тож тут уже є де послизатися. Мерзнуть ноги. Брейді шкодує, що не взяв із собою чобіт, і знову нагадує собі: про все не подбаєш.

Він бере ключ від генераторного сарайчика з коробки електролічильника, а ключ від хатинки — в сараї. Генератор — новенький «Generac Guardian». Зараз він мовчить, але, мабуть, пізніше розкочегариться. Тут, у цих хащах, електрику вибиває майже в кожну бурю.

Брейді вертається в машину по ноутбук Бабіно. У таборі є вай-фай, і йому потрібен лише комп’ютер, щоб тримати зв’язок зі своїм проектом і бути в курсі всіх його новин. Ну і, звичайно, «заппіт».

Старий добрий «заппіт-нуль».

У хатинці темно й холодно, і спочатку він виконує цілком прозаїчні дії пожильця: вмикає світло, виставляє термостат. Головна кімната велика й оббита сосною, у ній люстра зроблена з полірованої кістки північного оленя — колись вони тут водилися. Посередині зяє місце для вогнища, обкладене диким каменем, — у такому можна смажити хоч носорога. Над головою хрест-навхрест — товсті, закурені за багато років балки. Біля стіни — буфет із вишневого дерева на всю довжину кімнати: у ньому стоїть шеренга з, мабуть, п’ятдесяти пляшок; деякі майже порожні, деякі з цілими печатками. М’які меблі старі, дібрані врізнобій, вони оббиті плюшем: глибокі крісла, гігантський диван, на якому за довгі роки виграно безліч дівок. Тут, крім мисливства й риболовлі, відбувалося чимало позашлюбного траху. Шкура перед вогнищем належала ведмедеві, добутому доктором Елтоном Маршаном: він уже має свою велику операційну на небесах. Голови тварин на стінах та опудала рибин — трофеї майже десятка інших лікарів, давніх і нинішніх. Зокрема, тут є гарний олень із шістнадцятьма плямами, що його Бабіно підстрелив сам, коли ще був собою. Не в сезон, ну й хрін з ним.

Брейді ставить ноут на старовинний письмовий стіл у глибині кімнати і вмикає, ще не знявши пальта. Спочатку перевіряє репітер і радіє, побачивши, що «243 ЗНАЙДЕНО».

Він вважав, що розуміє силу пастки для очей, і бачив, наскільки демо-екран притягує, ще до того, як надав йому додаткової сили, — але такий успіх був вищий над найсміливіші його сподівання. Значно вищий. Від сайту ніяких попереджальних сповіщень чути не було, але все одно він туди навідується: просто подивитися, як там справи. І знову всі його сподівання перевершено. Понад сім тисяч переглядів на цей момент — сім тисяч! — і кількість росте просто на очах.

Він скидає пальто і виконує жвавий танок на ведмежій шкурі. Від цього швидко втомлюється — наступного разу треба буде вселитися в когось років двадцяти-тридцяти, — але він добре зігрівся.

Брейді бере з буфету пульт від телевізора і вмикає величезний плаский екран — один з нечисленних елементів двадцять першого століття в таборі. Супутникова «тарілка» ловить бозна-скільки каналів, якість зображення розкішна, але наразі Брейді цікавить трохи місцевого програмування. Він тисне кнопку «Джерело» на пульті, доки отримує картинку з дороги, яка веде із зовнішнього світу. Він гостей не очікує, у нього попереду два чи три напружені дні — найважливіші, найповніші в житті, — і якщо хтось спробує йому завадити, він має знати заздалегідь.

Зброя у коморі: там грубі соснові стіни обставлені рушницями, обвішані пістолетами на цвяхах. Найкраще там, наскільки відомо Брейді, FN SCAR 17S з руків’ям, як у пістолета. Може давати 650 на хвилину; цю штуку незаконно переробив на автоматичну зброю один проктолог, фанат вогнепалу, — це «роллс-ройс» серед напівавтоматів. Брейді виймає його, а разом із ним — кілька запасних обойм, а також кілька важких коробок з набоями.308S до вінчестера — і ставить біля стіни, коло місця для вогню. Він міркує, чи не запалити вогник: дрова вже готові, — але є ще одна справа. Він іде на сторінку з останніми новинами міста і швидко прогортає в пошуках самогубств. Поки що нікого, але це поправно.

— Операція «заппітайзер»! — шкіриться він і вмикає ігровий пристрій. Зручно всідається в одному з крісел і починає ловити рожевих рибок. Коли він заплющує очі, він іще їх бачить. Принаймні перший час. Потім рибки стають червоними цятками на чорному.

Брейді обирає одну з них і береться до справи.

Ходжес і Джером дивляться на цифровий дисплей з написом «244 ЗНАЙДЕНО» — і тут Холлі приводить Фредді до комп’ютерної.

— Із нею все гаразд, — каже вона. — Так не могло бути, але так воно є. У неї на грудях дірка, схожа на…

— Та на те, що я й казала. — Тепер голос у Фредді зміцнів. Очі в неї червоні, але, напевне, від курива. — Він у мене стріляв.

— У неї були міні-прокладки, і я одну туди приліпила, — розповідає Холлі. — Для великого пластиру рана малувата була. — Вона морщить ніс. — Ууу…

— Гівнюк стріляв у мене. — Складається враження, що Фредді досі намагається донести до себе цей факт.

— Який саме гівнюк? — питає Ходжес. — Фелікс Бабіно?

— Так, він. Доктор Z йобнутий. Тільки він насправді — Брейді. І другий теж — Z-Бой.

— Старший? — питає Ходжес. — За Бабіно старший? Кучерявий, сивий? Їздить на розвалюсі з плямами ґрунтівки? Може, у нього куртка липкою стрічкою заклеєна?

— Про машину не знаю, а куртка — так, — каже Фредді. — Оце такий ясочка Z-Бой.

Вона сідає біля свого «Макінтоша», який до того показував фрактальний скрінсейвер, востаннє затягується косяком і гасить його в попільничці, повній недопалків «мальборо». Фредді досі бліда, але до неї вже трохи повертається роздовбайське нахабство, пам’ятне Ходжесові з попередньої зустрічі.

— Доктор Z і вірний його зброєносець Z-Бой, — продовжує Фредді. — Тільки от і один, і другий — вони насправді Брейді. Їбать, матрьошка, — ось вони що таке!

— Міс Лінклаттер! — Холлі хоче про щось спитати.

— Ой, та давай на «ти» і Фредді! Кожна дівка, яка бачила мої так звані цицьки, може говорити зі мною так.

Холлі червоніє, але говорить. Коли вона взяла слід, то говорити не соромиться:

— Брейді Хартсфілд мертвий. Передозування — цієї ночі, можливо, під ранок.

— Елвіс залишив будівлю? — Фредді замислюється, потім хитає головою. — Це було б кльово. Якби це була правда.

Було б також кльово, коли б можна було повірити, що вона божевільна, думає Ходжес.

Джером показує на репітер. Там уже «247 ЗНАЙДЕНО».

— Воно шукає чи завантажує?

— І те, і те. — Фредді машинально тягнеться рукою до імпровізованої пов’язки; Ходжес упізнає свій жест. — Це репітер. Я можу його вимкнути — принаймні, сподіваюся, що можу, — але ви маєте тоді пообіцяти захищати мене від тих, хто стежить за цим будинком. А от із сайтом… не виходить. У мене є і IP-адреса, і пароль, а завалити сервер не можу.

У Ходжеса тисяча запитань, але коли 247 перетворюється на 248, найважливішим є одне:

— Що воно шукає? Що завантажує?

— Спочатку ви маєте пообіцяти, що мене захистите. Що заберете мене в безпечне місце. Захист свідків, чи як воно називається.

— Він може нічого тобі не обіцяти, бо я вже розумію, — пояснює Холлі. Голос у неї зовсім не злий, він якийсь заспокійливий. — Воно шукає «заппіти», Білле. Щойно хтось вмикає такий, репітер його знаходить і змінює демо-екран «Риболовлі».

— Перетворює рожевих рибок на цифри, додає сині спалахи, — каже Джером. І дивиться на Фредді. — Так, усе правильно?

Тепер її рука хапається за фіолетову ґулю на лобі зі слідами засохлої крові. Фредді кривиться від болю, відсмикує руку.

— Так. Із восьмисот «заппітів», які сюди привезли, двісті вісімдесят були дефектними. Або зависали й не завантажувалися, або накривалися відразу, щойно відкриваєш яку-небудь гру. Решта були нормальні. Я мала на всі поставити руткіт. Це дуже багато роботи. Занудної. Як детальки чіпляти на конвеєрі.

— Отже, п’ятсот двадцять були робочі, — уточнює Ходжес.

— Цей чоловік знає віднімання, дайте йому сигару! — Фредді кидає погляд на повідомлення на репітері. — І майже половину вже оброблено. — Вона невесело сміється. — Може, Брейді і з гусьми, але це він вдало втнув, чи не так?

Ходжес каже:

— Вимикайте.

— Звичайно. Щойно пообіцяєте мене захистити.

Джером, який з власного досвіду знайомий зі швидкістю роботи «заппітів» і тим, які думки вони вкладають людині в голову, не збирається стояти і слухати, як Фредді торгуватиметься з Біллом. Він має швейцарський армійський ніж, який висів у нього на поясі ще в Аризоні і який він вкинув у кишеню, щойно взяв свій багаж з літака. Джером розкриває найбільше лезо, скидає репітер з полиці й перерубує всі кабелі, які приєднують його до системи Фредді. Пристрій із не надто гучним звуком падає на підлогу, процесор під столом видає тривожні звуки. Холлі нахиляється, щось тисне, і сигнал затихає.

— Кретине, там вимикач є! — кричить Фредді. — Ти що робиш?!

— Сама знаєш що, — відказує Джером. — Один із цих сучих «заппітів» ледве не вбив мою сестру. — Він робить крок у її бік, Фредді сахається. — А ти хоч розуміла, що робиш?! Ти, блядь, розуміла що-небудь?! Мала б, думаю. Ти хоч і обкурена, а не дурна ж.

Фредді плаче.

— Ні! Чесне слово, не розуміла! Я не хотіла…

Ходжес глибоко вдихає, і від того біль прокидається.

— Фредді, почніть спочатку. І проведіть нас через усю історію.

— І чимшвидше, — додає Холлі.

Джеймі Вінтерсу на концерті «Довколишніх» було дев’ять років. Він був на концерті з мамою. Того вечора там було дуже мало хлопчиків-школярів: більшість хлопців цю групу не любили і таврували як дівчачу. А от Джеймі все дівчаче подобалося. У дев’ять він іще точно не знав, чи він ґей (та й не дуже розумів, що це слово означає). Він розумів лише одне: коли він побачив Кема Ноулза — соліста «Довколишніх», — у нього якось дивно залоскотало в животі.

Тепер Джеймі йде шістнадцятий рік, і він точно знає, хто він. Разом із деякими хлопцями зі школи він називає себе дещо по-іншому: Джемма. Батько теж знає, хто його син, і ставиться до нього як до якогось виродка. Ленні Вінтерс — чоловік у квадраті, він володіє успішною будівельною компанією, але сьогодні усі чотири майданчики, якими він керує, не працюють через негоду. Ленні, отже, сидить удома в кабінеті, по вуха в паперах і дивиться в таблиці на екрані.

— Тату!

— Чого тобі? — бурчить Ленні, не підводячи очей. — І чому ти не в школі? Уроки скасували, чи що?

— Тату!

Тепер уже Ленні підводить очі й озирається на хлопчика, якого позаочі називає родинним виродком. І перше, що він бачить, — на обличчі сина помада, рум’яна і тіні. По-друге, він у сукні. Ленні впізнає плаття дружини. На хлопця воно коротке, сягає лише середини стегна.

— Блін, що це таке?!

Джеймі усміхається. Радісно.

— Ось так я хочу, щоб мене поховали!

— Що ти… — Ленні підскакує зі стільця, так що той падає. Отепер він бачить у синових руках пістолет. Мабуть, хлопчисько витяг його з батькової половини шафи в спальні.

— Дивися, тату! — Джеймі й далі всміхається. Наче хоче показати незвичайний фокус. Він підіймає зброю і приставляє до правої скроні. Палець опиняється на гачку. Ніготь на ньому ретельно нафарбований лаком із блискітками.

— Кинь це, сину! Сину!

Джеймі — чи пак Джемма, як він підписав свою коротку передсмертну записку, — тисне на гачок. Пістолет має калібр.357 — і постріл лунає оглушливо. Кров і мізки віялом розлітаються, фарбуючи одвірок. Хлопчик у материній сукні й макіяжі падає вперед, і ліва половина його обличчя рветься, мов повітряна кулька.

Ленні Вінтерс верещить високим тремким голосом. Як дівчинка.

Брейді відключається від Джеймі Вінтерса, щойно той приставляє до скроні пістолет, злякавшись — та, власне, вжахнувшись — того, що може статися, якщо він залишиться в цій голові, коли її прошиє куля. Чи просто він вилетить, як насінина, — як тоді в напівзагіпнотизованого тупого прибиральника в палаті 217, чи загине разом з хлопчиком?

На мить він думає, що вийшов запізно і що безупинні високі звуки, які він чує, чують усі, хто переходить у засвіти. Потім він знову опиняється в кімнаті в «Головах і шкурах» із «заппітом» у повислій руці й ноутбуком Бабіно перед очима. Ось що йому чулося: комп’ютер подає сигнал. Він дивиться на екран і бачить два повідомлення. Перше: «248 ЗНАЙДЕНО». Хороша новина. А от друге — погана:

РЕПІТЕР ПОЗА ЗВ’ЯЗКОМ

Фредді! — думає він. А я не вірив, що тобі духу вистачить. Не вірив.

Ах ти ж стерво.

Його ліва рука повзе столом і намацує керамічний череп із ручками й олівцями. Він підіймає його, бажаючи вдарити ним в екран і знищити обурливе повідомлення. Але його зупиняє думка. Жахливо правдоподібна.

А може, це не їй духу вистачило. Може, репітер вирубив хтось інший? І хто ж може бути отим кимось? Звичайно, Ходжес. Старий детектив на пенсії. Його, блядь, найлютіший ворог.

Брейді знає, що з головою в нього не все добре, він це давно знає і розуміє, що цей здогад може виявитися просто параноєю. А проте певний сенс у ньому є. Ходжес припинив свої зловтішні візити до палати 217 майже півтора року тому, але в лікарні він крутився не далі як учора, якщо вірити Бабіно.

І він завжди знав, що я вдаю, думає Брейді. Він щоразу казав: «Я знаю, що ти там є, Брейді». Деякі з отих у костюмах із прокуратури теж таке казали, але вони просто видавали бажане за дійсне: вони хотіли віддати його під суд і покінчити з ним. А от Ходжес…

— Він казав це переконано, — вимовляє Брейді.

І, може, це ще не такі вже жахливі новини, врешті-решт. Половина тих «заппітів», які Фредді завантажила, а Бабіно розіслав, активні, тож більшість цих людей відкриті до втручання — як оцей малий підарас. Та й сайт іще є. Щойно ті, хто з «заппітами», почнуть самогубства — не без допомоги Брейді Вілсона Хартсфілда, звичайно, — сайт почне штовхати за грань інших: мавпи повторюють, що бачать. Спочатку це будуть лише ті, хто й так був до цього близький, але вони подадуть приклад — і їх ставатиме більше. Вони кинуться за межу життя, як стадо бізонів зі скелі…

Але все ж.

Ходжес.

Брейді згадує постер, що висів у нього в кімнаті в дитинстві: «Якщо життя дає тобі кислий лимон — зроби з нього лимонад!»

За такою мудрістю можна жити, особливо якщо не забувати, що зробити з лимона лимонад можна, тільки витиснувши з нього все на хрін.

Він хапає старий, але робочий телефон Z-Боя і знову з пам’яті набирає Фредді.

Фредді зойкає, знову почувши бадьорий рингтон десь у квартирі. Холлі заспокійливо кладе їй руку на плече і питально дивиться на Ходжеса. Той киває і йде на звук, а за ним Джером. Телефон лежить на комоді під купою, яка складається з крему для рук, паперу для самокруток, кількох готових гільз і навіть не одного, а двох чималих пакетів з травою.

На екрані виникає напис: «Z-БОЙ», але Z-Бой, колишній Бібліотечний Ел, зараз перебуває під вартою і навряд чи може кудись телефонувати.

— Алло? — каже Ходжес. — Це ви, докторе Бабіно?

Нічого… чи майже нічого. Ходжес чує дихання на тому кінці.

— Чи вас слід називати Доктор Z?

Мовчання.

— Чи, може, Брейді? Ви на це відгукуєтеся? — Він і досі, попри все, не дуже вірить у те, що розповіла Фредді, але може повірити, що Бабіно шизонувся, — і, власне, саме так і вважає.

— Це ти, козлино?

На тому кінці дихання чути ще дві-три секунди, а потім зв’язок розривається.

— А це, знаєте, можливо, — каже Холлі. Вони приєднується до чоловіків у захаращеній спальні Фредді. — Це справді може бути Брейді, я хочу сказати. Проекція особистості добре описана. Власне, вона перебуває на другому місці серед поширених причин так званої одержимості бісом. Після шизофренії. Я бачила про це документальний фільм по…

— Ні, — не вірить Ходжес. — Не може бути. Ні.

— Не заплющуй очі на цю думку. Не будь як Міс Красиві Сірі Очі.

— І що це має означати?

О Боже, тепер мацаки болю дістають до самих яєць…

— Що не слід відвертатися від очевидного навіть тоді, коли воно показує не туди, куди хочеться йти. Ти ж знаєш: Брейді змінився, коли до нього повернулася свідомість. Він повернувся з певними здатностями, яких більшість людей не мають. Телекінез, можливо, — лише одна з них.

— Так я ж ніколи сам не бачив, як він всяку хрінь рухає.

— Але ж віриш медсестрам, які бачили. Чи не так?

Ходжес мовчить і думає, похиливши голову.

— Відповідайте, — наполягає Джером. Говорить він м’яко, але Ходжес помічає за цією м’якістю й деяке нетерпіння.

— Так. Принаймні декому з них я вірю. Тим, які зі здоровим глуздом, як Беккі Хелмінгтон. Занадто добре в них усе сходилося, щоб їхні історії були вигадками.

— Поглянь на мене, Білле.

Це прохання — ні, наказ — настільки несподівано чути від Холлі Джібні, що він підводить голову.

— Ти віриш, що Бабіно перепрограмував «заппіти» і влаштував цей сайт?

— Я не маю в це вірити. Він Фредді для цього найняв.

— Не для сайту, — чути втомлений голос.

Усі озираються. У дверях стоїть Фредді.

— Якби я його влаштувала, я могла б його й закрити. Мені просто принесли флешку з усім готовим для сайту від Доктора Z. Я її вставила в машину й завантажила. А коли він пішов, вирішила розвідати.

— Спочатку DNS подивилася, так? — уточнює Холлі.

Фредді киває:

— Та дівчина тямить!

Ходжесові Холлі пояснює:

— DNS — це сервер доменних імен. Він перескакує з одного сервера на інший, як річку по камінцях переходять, і запитує: «Ви знаєте цей сайт?» І так, доки не знайде потрібний сервер.

Потім вона звертається до Фредді:

— А коли отримала IP-адресу, то все одно не можна було влізти?

— Ніяк.

Холлі каже:

— Не сумніваюся, Бабіно багато знає про людський мозок, але не повірю, що він має такі комп’ютерні навички, щоб отак замкнути сайт.

— Я була просто найманим працівником, — пояснює Фредді. — Програму для модифікування «заппітів» мені приніс Z-Бой, написану, як рецепт торта чи що, — і, готова хоч штуку поставити, він про комп’ютери знає хіба що те, як вони вмикаються, якщо кнопку знайде, і як ходити по улюблених порносайтиках.

Ходжес їй цілком вірить. Він не певен, чи повірить поліція, коли до цього дійде, але сам Ходжес вірить. І… Не будь як міс Красиві Сірі Очі.

Ох і болить. Страшний суд, як болить.

— А ще, — додає Фредді, — там після кожного кроку програмних інструкцій стояло дві крапки. Так Брейді робив. Мабуть, його в школі на інформатиці так навчили.

Холлі хапає Ходжеса за зап’ястя. На одній руці в неї кров — перев’язувала Фредді. Серед численних мульок Холлі є й манія чистоти. А якщо вона забула змити кров — то, отже, в роботу занурилася глибоко.

— Бабіно давав Хартсфілду експериментальні лікарські препарати, що було неетично, але більше він нічого такого не робив, бо його цікавило тільки приведення Брейді до тями.

— Ти ж точно не знаєш, — застерігає її Ходжес.

Вона й далі тримає його — не так рукою, як очима. Зазвичай вона уникає погляду в очі, то легко забути, наскільки пекучий у неї погляд, коли вона вмикає його на повну, так що відриває вентиль.

— Питання постає лише одне, — каже Холлі. — Хто в цій історії князь самогубств? Фелікс Бабіно чи Брейді Хартсфілд?

Фредді говорить сонним, співучим голосом:

— Іноді Доктор Z був просто Доктором Z, а Z-Бой — Z-Боєм, тільки враження вони обидва справляли таке, наче накачалися чимось. А коли вони були притомні, то це… це вже були не вони. Коли вони були притомні, в них сидів Брейді. Хочете — вірте, хочете — ні, але він. Тут не тільки оці подвійні крапочки чи почерк з нахилом ліворуч, тут взагалі все. Я з цим падлом працювала. Я точно знаю.

Вона заходить у кімнату.

— А тепер, з дозволу детективів-аматорів, я все-таки скручу ще один косяк.

Брейді люто міряє велику вітальню «Голів і шкур» ногами Бабіно, намагається щось придумати. Він хоче повернутися у світ «заппітів», знайти нову мішень і повторити приємність поштовху людини за грань. Але для цього йому потрібен спокій, а зараз він далеко не спокійний і не безтурботний.

Ходжес…

Ходжес у хаті Фредді.

І чи Фредді засцить? Любі друзі й сусіди, чи сонце встає на сході?

Для Брейді поставало два питання. По-перше, чи може Ходжес знищити сайт. По-друге, чи здатний Ходжес знайти його в оцій глушині.

Брейді гадає, що відповідь на обидва питання є ствердною, але що більше самогубств він зараз накличе, то гірше страждатиме Ходжес. Дивлячись на речі в такому світлі, він схиляється до думки, що вихід Ходжеса на нього — це, може, навіть добре. Так можна зробити з лимонів лимонад. Хай там як, а час він має. Він далеко на північ від міста, і на його боці могутня Ежені.

Брейді вертається до ноута і пересвідчується, що zeetheend і далі працює. Перевіряє лічильник переглядів. Уже понад дев’ять тисяч, і більшість (хоча, звісно, не всі) — напевне, підлітки, зацікавлені в самогубстві. Цей інтерес зростає в січні-лютому, коли рано темніє і здається, що весна не настане ніколи. Ну і він має «заппіт-нуль», через який можна з багатьма діточками працювати індивідуально. Із таким пристроєм їх дістати легко, як риб із бочки.

Рожевих! — думає він і посміюється.

Тепер, заспокоївшись, він уже уявляє, що можна зробити зі старим копом на пенсії, якщо той надумає примчати кавалерійським наскоком, як у фіналі вестерна з Джоном Вейном. Брейді бере «заппіт» і вмикає. Дивлячись на рибок, він згадує уривок з поезії, яку читав у школі, і повторює його вголос:

О, не питай: «У чому справа?»

Час на візит — ходімо вже, їй-право.[59]

Він заплющує очі. Метушливі рожеві рибки стають метушливими червоними цятками, і кожна з них — колишній глядач того концерту, який просто зараз дивиться у свій «заппіт» і сподівається виграти приз.

Брейді обирає одну з цяток, зупиняє її й дивиться, як вона розквітає.

Немов троянда.

— Звичайно, в поліції є якийсь відділ комп’ютерної експертизи, — каже Ходжес, відповідаючи на запитання Холлі. — Якщо можна цих півставочників називати відділом. Та ні, вони мене не послухають. Зараз же я просто цивільний.

Та й найгірше навіть не в цьому. Він не просто цивільний, а такий, який раніше служив у поліції, а коли пенсіонери пхають носа у справи копів, до них звертаються: «дядьку». Поваги в цьому ні на гріш.

— То зателефонуй Пітові, і хай він влаштує, — каже Холлі. — Бо цей довбаний самогубчий сайт треба знищити.

Вони повертаються в «центр управління» Фредді Лінклаттер. Джером сидить у вітальні з Фредді. Ходжес не схильний думати, що вона тікатиме: Фредді панічно боїться тих — імовірно, вигаданих — людей, які нібито стежать за будинком. Але поведінку людини під кайфом передбачити важко. Крім хіба того, що такі люди схильні доганятися.

— Телефонуй Пітові, хай один із комп’ютерних спеців зв’яжеться зі мною. Будь-який електронщик, який має бодай половину мізків, здатний завалити сайт синхроном.

— Це як?

— Влаштувати синхронну атаку. Для цього треба вийти на мережу BOT і… — Вона бачить вираз обличчя Ходжеса: той, вочевидь, нічого не зрозумів. — Та хай. Сенс у тому, щоб завалити сайт запитами на послуги — тисячами, мільйонами запитів. Тоді ця довбана штука ними подавиться — і сервер впаде.

— Ти таке можеш?

— Я не можу, і Фредді теж не може, а от у поліцейських електронщиків може бути достатньо комп’ютерної потужності. Якщо з їхніх машин це неможливо, то хай Піт звертається до міністерства нацбезпеки. Адже це — проблема безпеки, правильно? На кону життя.

Так і є — і Ходжес телефонує. Але Піт не відповідає: телефон каже: «Залишіть голосове повідомлення». Тоді Ходжес телефонує бойовій подрузі Кассі Шин, але слухавку бере колега і каже, що в матері Кассі сталося щось таке, як глікемічна криза, — і Кассі повезла її в лікарню.

На безриб’ї доводиться телефонувати Ізабель.

— Іззі, це Білл Ходжес. Я намагався знайти Піта, але…

— Піта нема. Все. Капут.

Одну жахливу мить Ходжес думає, що Піт помер.

— Лишив у мене на столі записку. Написав, що йде додому, вимикає мобілу, витягає з розетки стаціонарний і спатиме добу. Далі він написав, що сьогодні — його останній день служби в поліції. Він це може — навіть із відпустки не має потреби брати, якої в нього накопичилося страшне скільки. У нього на пенсії буде чимало особистого часу. І краще викресліть ті проводи на пенсію зі свого календаря. Сходіть краще в кіно зі своєю пришелепуватою подружкою.

— Ми мене звинувачуєте?

— Вас і вашу зацикленість на Брейді Хартсфілді. Ви заразили цим Піта!

— Ні. Він хотів розслідувати справу. А от ви хотіли скинути її з рук і сховатися в найближчу нору. Маю сказати, у цьому я на боці Піта.

— От бачите? Бачите? Я про це й кажу! Схаменіться, Ходжесе, ви в реальному світі! Я востаннє вам кажу: якщо ви не припините пхати свій довгий дзьоб не в свою…

— А я вам, блядь, скажу, що коли ви хочете бодай якогось шансу на підвищення, то прошу витягти голову зі сраки й послухати мене!

Він сам не встигає замислитися, як із нього вихоплюються ці слова. Він боїться, що вона кине слухавку, а якщо так, то куди йому йти потім? Але у відповідь — вражена тиша.

— Самогубства. Приходили повідомлення про які-небудь іще самогубства, відколи ви приїхали з Цукрових гірок?

— Не зна…

— То дивіться! Просто зараз!

Він чує, як Іззі цокотить клавіатурою секунд із п’ять. Потім:

— Щойно одне повідомлення прийшло: хлопчик у Лейквуді застрелився. На очах у батька, який і повідомив. В істериці, як і слід було чекати. А як це…

— Скажи копам, які приїдуть, пошукати на місці «заппіт». Такий, як Холлі знайшла в домі Еллертон.

— Знову? Та у вас як платівка заїла!

— Вони його знайдуть. І до кінця дня, можливо, ще будуть самогубства з «заппітами». Ймовірно, набагато більше.

— Сайт! — тихо підказує Холлі. — Скажи їй про сайт!

— Також у Мережі з’явився самогубчий сайт під назвою zeetheend.com. Сьогодні. Його треба завалити.

Іззі зітхає й говорить так, наче звертається до дитини:

— Та яких тільки самогубчих сайтів не буває! Ми про це отримали меморандум від Служби у справах неповнолітніх іще торік. Вони виникають, як гриби після дощу, зазвичай їх створюють діти, які ходять у чорних футболках і весь вільний час безвилазно сидять у своїй кімнаті. Там багато поганої поезії і порад, як зробити це безболісно. А також, звичайно, типове триндіння про те, як батьки їх не розуміють.

— Це — не такий. Він може розпочати лавину. У ньому купа передпорогових повідомлень. Хай хтось із комп’ютерних експертів зараз же зателефонує Холлі Джібні.

— Це може бути не за протоколом, — холодно каже Ізабель. — Я подивлюся, тоді звертатимусь…

— Та хай хтось із ваших найманих електронщиків протягом п’яти хвилин зателефонує Холлі, бо коли самогубства почнуться масово — а я певен, що почнуться, — то я всім, хто слухатиме, розкажу, що я до вас звернувся — і ви мені своєю бюрократією не дали нічого зробити! Серед моїх слухачів буде щоденна газета і «8 наживо». Ні там, ні там у відділку друзів особливих нема, а надто відколи двоє у формі застрелили беззбройного чорного хлопця на МЛК минулого літа!

Мовчанка. Потім тихішим — можливо, ображеним — голосом Іззі каже:

— Ну ви ж маєте бути на нашому боці, Біллі. Чому ви так?

Бо Холлі правду про тебе сказала, думає він.

А вголос каже інше:

— Бо часу мало.

У вітальні Фредді скручує черговий косяк. Зализує край, поглядаючи на Джерома.

— А ти дорослий уже, еге?

Джером не відповідає.

— Скільки тобі — двадцять, двадцять два?

На це Джером теж не відповідає.

Фредді, не переймаючись, підкурює, затягується і простягає йому косяк. Джером хитає головою.

— Ти багато втрачаєш, великий хлопче. Це хороша штука. Розумію, пахне, як собака насцяв, але все одно нехила.

Джером мовчить.

— Чи ти язик проковтнув?

— Ні. Я думаю про те, як ми в старших класах соціологією займалися. У нас був модуль по самогубствах на чотири тижні, і там була така статистика, яку в житті не забуду. Кожне підліткове самогубство, про яке повідомляється в соціальних мережах, провокує ще сім спроб: п’ять суто демонстративних, а дві успішні… Може, тобі про це треба подумати, а не в крутизну гратися.

У Фредді тремтить нижня губа.

— Я не знала… Справді не знала.

— Та знала ж, напевне.

Вона опускає очі й дивиться на косяк. Тепер її черга проковтнути язик.

— Моя сестра чула якийсь голос.

Фредді підводить погляд:

— Який голос?

— Із «заппіта». Він їй усяку гидоту казав. Про те, що вона, мовляв, намагається жити, як біла. Що вона цурається своєї раси. Що вона погана й нікчемна.

— Це тобі когось нагадує?

— Так. — Джером думає про зойки і звинувачення, які вони з Холлі чули з комп’ютера Олівії Трелоні ще тоді, давно, коли загинула ця нещасна жінка. Ці голоси запрограмував Брейді Хартсфілд, це він особисто, за власним планом провів Олівію Трелоні до самогубства, як ведуть худобу на забій. — Власне, нагадує.

— Брейді захоплювався самогубствами, — каже Фредді. — Усе про них в Інеті читав. Він же на тому концерті хотів підірвати себе разом з усіма.

Джером знає. Він там був.

— А ти справді думаєш, що він говорив з моєю сестрою телепатично? І використовував «заппіт», як… Не знаю, як якийсь провідник, чи що?

— Коли вже він зміг захопити Бабіно й отого другого — а зміг же, вір-не-вір, — то так, гадаю, він це міг зробити.

— А всі інші з оновленими «заппітами» Оті двісті сорок з чимось?

Фредді просто дивиться на нього крізь дим.

— Навіть якщо ми заламаємо сайт, що з ними робити? З голосом, який їм розказує, що вони лайно собаче, що єдиний спосіб зробити все краще — убитись об стіну?

Перш ніж вона може щось відповісти, це робить Ходжес.

— Треба зупинити голос. Тобто його. Вставай, Джероме. Ми назад, до офісу.

— А я? — питає Фредді.

— Ти з нами. І слухай, Фредді…

— Що?

— План проти болю допомагає, правда ж?

— Думки, відома річ, різні є, з оцим нашим урядом, то я за себе скажу, що в мене від нього делікатний період місяця стає значно менш делікатним…

— Бери з собою, — каже Ходжес. — І папір бери.

Усі вертаються до офісу «Що впало…» «джипом» Джерома. У задній частині навалено Джеромових речей, так що Фредді має сісти на коліна комусь, і це точно буде не Ходжес. У такому стані, як він зараз, це неможливо. Тож він сідає за кермо, а Фредді сідає на коліна Джеромові.

— Ох ти ж, просто якесь побачення з Джоном Шафтом[60], — дурнувато посміхається Фредді. — Отим здоровенним приватним детективом, за яким дівки штабелями падають.

— Гляди — ще звикнеш! — відгукується Джером.

Дзвонить мобільний Холлі. Це такий собі Тревор Джеппсон із поліційного відділу комп’ютерної експертизи. Холлі невдовзі переходить на геть незрозумілий Ходжесові жаргон, говорить про якесь BOT і чорні мережі. Те, що сказав цей чоловік, схоже, їй сподобалося, бо закінчує розмову вона з усмішкою.

— Він іще ні разу синхрону не влаштовував. Тішиться, як іменинник!

— Наскільки багато часу це займе?

— З паролем і ІР-адресою на руках? Не багато.

Ходжес паркується на одному з півгодинних проміжків перед Тьорнер-білдингом. Вони довго не затримуються — тобто якщо йому пощастить, то не затримаються, — а з огляду на нещодавню темну смугу, Ходжес гадає, що тепер Всесвіт винний йому щось хороше.

Він іде у свій кабінет, зачиняє двері, а тоді в потяганому записнику шукає номер телефону Беккі Хелмінгтон. Холлі пропонувала йому внести всі ці записи в телефон, але Ходжес усе відкладав цю справу. Ну от любить він свій старий записник. Може, тепер уже взагалі нема сенсу нічого міняти, думає він. Остання справа Трента і таке інше…

Беккі нагадує йому, що більше не працює у «Відрі»:

— Ви, напевне, забули?

— Не забув. Про Бабіно знаєте?

Її голос падає:

— Боже мій, знаю. Чула, що Ел Брукс — Бібліотечний Ел — убив дружину Бабіно і, можливо, його теж. Просто повірити не можу.

Я б вам багато такого розповів, у що важко повірити, думає Ходжес.

— Поки що Бабіно не варто викреслювати, Беккі. Я гадаю, що він в бігах. Він давав Брейді Хартсфілду якісь експериментальні ліки, і вони, можливо, зіграли якусь роль у смерті Хартсфілда.

— Господи, що, справді?

— Справді. Але далеко він заїхати не міг, адже насувається буря. Чи не знаєте, куди б він міг сховатися? Може, в Бабіно є дача чи щось таке?

Беккі навіть не замислюється:

— Ні, не дача, є мисливський табір. Не його особистий, звичайно. Він його винаймає разом з чотирма чи, може, п’ятьма ще лікарями. — Вона знову переходить на конфіденційний тон. — І чула, що вони там не лише полюють. Якщо ви розумієте, про що я.

— Де це?

— На озері Чарльз. У табору якась жахально випендрьожна назва. Так з ходу не згадаю, але Вайолет Тренх мала б знати. Вона там колись була на вихідні. Казала, що таких п’яних сорока восьми годин у неї ніколи в житті не було, і привезла звідти хламідіоз.

— Зможете їй зателефонувати?

— Звичайно. Але якщо він в бігах, то він може бути й у літаку, розумієте. Може, в Каліфорнії, а то й за океаном. Зранку літаки ще злітали й сідали.

— Не думаю, що ми наважимося поїхати з поліцією шукати його в аеропорті. Дякую, Беккі. Передзвоніть, будь ласка.

Він іде до сейфу й набирає код. Шкарпетка з кульками від підшипників — «веселий ляпанець» — лежить удома, а от обидва пістолети на місці. Перший — «ґлок» сорокового калібру, який він носив на роботі. Другий — модель «вікторі» 38-го калібру. Батьків. Він бере полотняний мішок із верхньої частини сейфу, кладе туди зброю і чотири коробки з набоями, потім туго зав’язує мішок.

Ну що, Брейді,тепер мене серцевий напад не зупинить, думає він. Цього разу це звичайний рак, і з таким я жити можу.

Така думка так його дивує, що аж смішить. Сміятися боляче.

З другого кабінету чути оплески. Ходжес переконаний, що розуміє, чого вони стосуються, і не помиляється. На комп’ютері Холлі видно повідомлення: «ZEETHEEND ПЕРЕЖИВАЄ ДЕЯКІ ТЕХНІЧНІ НЕГАРАЗДИ» Унизу напис: «ЗАТЕЛЕФОНУЙТЕ 1-800-273».

— А це Джеппсон придумав, — каже Холлі, не підводячи очей від того, що робить. — Це Національна гаряча лінія запобігання самогубствам.

— Здорово! — каже Ходжес. — І ти молодчина — жінка з прихованими талантами!

Перед Холлі лежать рядочком косяки. Із тим, який щойно скрутила вона, виходить рівно дванадцять.

— Ух вона й швидка! — захоплюється Фредді. — А акуратні ж які! Наче машиною робилися!

Холлі виклично дивиться на Ходжеса:

— Мій терапевт каже, що вряди-годи викурити цигарку з марихуаною цілком можна. Якщо не зловживати. Як дехто. — Погляд Холлі повзе в бік Фредді, потім до Ходжеса. — Ну і це не мені. Це для тебе, Білле. Тобі треба.

Ходжес дякує і на мить замислюється, скільки вони разом і яка добра загалом була ця спільна життєва подорож. Тільки закоротка. Дуже коротка… І тут у нього дзвонить телефон. Це Беккі.

— Місце називається «Голови і шкури». Казала ж, що воно так по-випендрьожному називається. Вона не пам’ятає, як туди їхати: мабуть, перебрала трохи дорогою, щоб розігрітися, — але пам’ятає, що вони їхали на північ до роздоріжжя доволі довгенько і зупинялися дорогою на заправці під назвою «Гараж Тьорстона». Допоможе?

— Так, страшенно. Дякую, Беккі. — Він завершує розмову. — Холлі, мені треба знайти «Гараж Тьорстона» на північ від міста. Потім — щоб ти зателефонувала Герцу в аеропорт і попросила найбільше, що в них є на чотирьох колесах. Зараз будемо мандрувати.

— А мій «джип»… — починає Джером.

— Він маленький, легенький і старенький, — перепиняє Ходжес. Хоча це не єдина причина взяти іншу машину, пристосовану до снігу. — А от до аеропорту на ньому дуже добре доїхати.

— А я? — питає Фредді.

— Федеральна програма захисту свідків! — каже Ходжес. — Як домовлялися. Це буде просто мрія наяву.

Джейн Еллсбері була цілком нормальним немовлям — шість фунтів дев’ять унцій[61], — власне, трошки недобирала ваги; а от у сім років важила вже дев’яносто фунтів[62] і була знайома із дражнилкою, яка переслідує її досі: «Жирна-жирна, скотобаза, провалила унітаза!» У червні 2010 року, коли мама взяла її на концерт «Довколишніх» на честь п’ятнадцятиріччя, дівчинка важила двісті десять фунтів[63]. Унітаз під нею усе-таки не провалювався, а от шнурки зав’язувати було важко. Тепер Джейн дев’ятнадцять, і важить вона вже триста двадцять[64], і коли до неї з безкоштовного «заппіта» лунає голос, усе стає їй цілком зрозуміло. Цей голос тихий, спокійний і розсудливий. Він каже: ніхто тебе не любить, усі з тебе сміються. Відзначає, що вона не може припинити їсти — навіть зараз, коли по її обличчю течуть сльози, вона наминає шоколадне печиво-коліщатка з пакета, оте, де всередині багато драґлистої зефірної начинки. Як добріший брат Духа Майбутнього Різдва, який нагадав Ебензеру Скруджу деякі вічні істини, він у двох словах накреслює її майбутнє: товста, товща, найтовща… Сміх на Карбін-стрит Рогульського раю, де вона живе з батьками в будинку без ліфта. Гидливі погляди. Прикрі дотепи: «Онде дирижопль летить!», «Бережися, щоб вона на тебе не впала!» Голос розумно й логічно пояснює, що її ніхто не запросить на побачення, не візьме на нормальну роботу, бо через політичну коректність амплуа циркової товстухи більше не існує, що в сорок років вона буде змушена спати сидячи, бо величезні груди занадто давитимуть на легені, а помре вона в п’ятдесят від серцевого нападу, а до того буде вичищати бруд з-поміж своїх жирових складок за допомогою пилососа. Коли вона намагається сказати голосу, що могла б трохи схуднути — може, до якоїсь клініки звернутися, — голос не сміється. Він лише питає її, лагідно й співчутливо, звідки вона візьме на це гроші, коли батьки разом заробляють хіба на те, щоб втамувати її ненаситний апетит. Коли голос каже, що їм краще взагалі без неї, Джейн може тільки погодитися.

Джейн — котру на Карбін-стрит усі знають як Жирну Джейн — бреде у ванну і бере пляшечку з таблетками оксиконтіну, які тато п’є проти болю в спині. Лічить. Їх тридцять — напевне, більш ніж достатньо. Вона п’є їх по п’ять штук, запиваючи молоком, заїдаючи шоколадним печивом із зефіром. У голові паморочиться. Я сідаю на дієту, думає Джейн. На довгу-довгу дієту.

Правильно, каже їй голос із «заппіта», і тут у тебе все буде по-чесному, так, Джейн?

Дівчина п’є останні п’ять штук. Намагається взяти «заппіт», але пальці вже не можуть втримати тонкий прилад. Та й яка різниця? Вона в такому стані все одно не зловить жодної швидкої рожевої рибки. Краще подивитися у вікно, де сніг кутає землю в білий саван.

Все, годі, ніякої «жирної скотобази», думає вона — і коли вона непритомніє, то відчуває полегшення.

Перш ніж їхати до Герца, Ходжес різко завертає на «джипі» Джерома на повороті перед «Гілтоном» коло аеропорту.

— Це що, місце, де тримають свідків? Оце?

Ходжес каже:

— Оскільки в моєму розпорядженні безпечного помешкання нема, то хай буде оце. Зареєструю тебе під своїм прізвищем. Заходиш, замикаєшся і перед телевізором чекаєш, доки все скінчиться.

— І пов’язку поміняй! — нагадує Холлі.

Фредді не звертає на ці слова уваги. Вона зосереджена на Ходжесі.

— А я в наскільки великій халепі буду, коли все скінчиться?

— Не знаю, і зараз мені немає коли з тобою це обговорювати.

— Ну хоч у номер щось замовити можна? — Червоні очі Фредді злегка зблискують. — Мені майже не болить, але щось різко на хавчик пробиває.

— Призволяйся, — відказує Ходжес.

Джером додає:

— Тільки у вічко не забудь подивитися — а то раптом там не офіціант, а підісланий Брейді чоловік у чорному!

— Жартуєш? — каже Фредді. — Еге ж?

Цього сніжного вечора у вестибюлі порожньо. Ходжес, який почувається так, ніби прокинувся від дзвінка Піта років зо три тому, усе влаштовує, потім повертається туди, де сидять усі решта. Холлі щось робить в айпаді й не підводить очей. Фредді простягає руку по ключ, але Ходжес вручає його Джерому.

— Номер 522. Проведеш її, добре? Я хочу поговорити з Холлі.

Джером зводить брови догори. Ходжес нічого не додає, то він знизує плечима й бере Фредді за руку.

— Джон Шафт проведе вас до вашого люксу.

Вона відштовхує його руку:

— Та добре, коли там є хоча б міні-бар…

Але встає і йде з ним до ліфтів.

— Я знайшла «Гараж Тьорстона», — каже Холлі. — Це п’ятдесят шість миль на північ трасою І-47: буря суне звідти. Далі внутрішньоштатна траса 79. Погода не…

— Усе буде добре, — каже Ходжес. — Герц має для нас «форд експедішен». Гарний важкий автомобіль. А ти мені потім дорогу показуватимеш. Я про інше хочу поговорити.

Він лагідно бере з її рук айпад і вимикає.

Холлі чекально дивиться на нього, склавши руки на колінах.

Брейді вертається з Карбін-стрит у Рогульському раю свіжим і піднесеним: із цією жирною Еллсбері було і весело, і легко. Цікаво, скільки ж людей потім будуть зносити її тіло з третього поверху. Четверо, напевне. А труна яка буде! Розміру XХL!

Коли він перевіряє сайт і бачить, що він недоступний, настрій моментально падає. Так, він очікував, що Ходжес знайде спосіб вивести його з ладу, але не чекав, що це станеться так швидко. І телефон цей його лютить так само, як оті нахабні повідомлення, які Ходжес залишив під «Блакитною парасолькою» тоді, під час їхнього першого протистояння. Це ж лінія запобігання самогубствам. Йому й перевіряти не треба. Він і так знає.

І, так, Ходжес приїде. У Кайнера багато людей про це місце знають: це така собі легенда. Але чи він просто сюди поїде? Брейді ні на мить у це не вірить. З одного боку, детектив-пенсіонер знає, що багато мисливців залишають зброю в таборі (хоча мало де її аж так багато, як у «Головах і шкурах»). А з іншого (що важливіше), цей старий коп — хитра гієна. Він став на шість років старший від того часу, коли Брейді з ним зустрівся: без сумніву, задишки й тремтіння в кінцівках йому додалося, але ж він і хитрий. Така тварюка скрадається, не підходить до тебе безпосередньо — а потім переріже тобі піджилки, коли ти дивитимешся в інший бік.

Уявімо, що я Ходжес. Що я роблю?

Подумавши над цим, Брейді йде до шафи і, швиденько переглянувши пам’ять Бабіно (її рештки), бере той одяг, який належав тілу, в якому він перебуває. Усе чудово сидить. Він бере ще й пару рукавиць, щоб гріти свій артрит, і виходить надвір. Снігопад поки що помірний, і гілля дерев не ворушиться. Пізніше все зміниться, але зараз доволі приємно, можна побродити володіннями.

Він іде до дровітні, накритої вже доволі товсто припорошеним брезентом. За нею — два-три акри старих сосон і ялин, які відділяють «Голови і шкури» від «Табірлогу Великого Боба». Це чудово.

Треба навідатися до комірчини зі зброєю. «SCAR» — це добре, але там є ще дещо корисне.

«О, детективе Ходжесе, — думає Брейді, поспішаючи звідки вийшов. — У мене для вас такий сюрприз. Такий сюрприз…»

Джером уважно слухає, що каже Ходжес, потім хитає головою:

— Ні, Білле, ніяк по-іншому не можна. Мені треба з вами.

— Тобі треба їхати додому, до своєї сім’ї, — каже Ходжес. — Особливо до сестри. Учора вона дивом вціліла.

Вони сидять у кутку вестибюлю «Гілтона» і тихо перемовляються, хоча навіть працівник на рецепції подався кудись у підземелля. Джером дивиться просто перед собою, руки на стегнах, між брів уперта складка.

— Якщо Холлі їде…

— У нас інакше, — каже Холлі. — Ти ж маєш розуміти, Джероме. Я зі своєю мамою не дуже ладнала — та, власне, завжди так було. Я бачу її один-два рази на рік максимум. І завжди рада прощатися, і вона теж тому рада, не сумніваюся. А Білл… ти розумієш, що він буде боротися з тим, що на нього напало, але ми обоє знаємо його шанси. А в тебе не так.

— Він небезпечний, — говорить Ходжес, — і ми на елемент несподіванки розраховувати не можемо. Якщо він не здогадується, що я до нього йду, то він дурень. А таким він ніколи не був.

— У «Мінго» ми були втрьох, — каже Джером. — А коли у вас серце схопило, ми з Холлі лишилися вдвох. І все вдалося.

— Того разу було по-іншому, — каже Холлі. — Він тоді не міг людей зачакловувати.

— Усе одно я хочу.

Ходжес киває:

— Я розумію, але ж я і головний пес у запряжці — і головний пес каже: ні.

— Але…

— Є ще одна причина, — каже Холлі. — Важливіша. Репітер офлайн, сайт закрито, але по місту майже сто п’ятдесят активних «заппітів». Уже встигло статися щонайменше одне самогубство, і ми не можемо сказати поліції, що робиться. Ізабель Джейнз думає, що Білл лізе не в свою справу, а всі решта вважатимуть його божевільним. Коли щось трапиться з нами, залишишся тільки ти. Розумієш?

— Що я розумію — так це те, що ви мене усуваєте, — каже Джером. І раптом у його інтонаціях чути цибатого підлітка, який колись косив Ходжесові газон.

— Є і ще одне, — каже Ходжес. — Може, мені доведеться його вбити. Власне, мені це здається найбільш імовірним.

— Та Господи, Білле, я ж знаю.

— Але для поліції й загалом для суспільства оте, що я вб’ю, буде світилом нейрохірургії — Феліксом Бабіно. Я обходив деякі незручні юридичні кути, відколи відкрив «Що впало, те пропало», але тут може вийти по-іншому. Ти хочеш ризикнути опинитися під звинуваченням у співучасті в убивстві з обтяжувальними обставинами: у цьому разі — зухвалому вбивстві людини через злочинну недбалість? Може, навіть убивстві першого ступеня?

Джером кривиться:

— Так Холлі ж ви дозволяєте йти на такий ризик!

Холлі каже:

— У тебе ще більша частина життя попереду.

Ходжес нахиляється вперед, хоч йому й боляче, і обіймає Джерома долонею за шию.

— Я знаю, що тобі це не подобається. І не чекав іншого. Але так правильно, і причини поважні.

Джером замислюється, потім каже:

— Розумію, що ви маєте на увазі.

Ходжес і Холлі чекають, обоє розуміють, що це не зовсім добре.

— Добре, — погоджується Джером. — Мені це геть не подобається, але гаразд.

Ходжес встає, береться за бік, стримуючи біль.

— То сідаймо в оцей спортивний автомобіль. Насувається буря, і я б хотів заїхати якнайдалі по І-47, доки ми її зустрінемо.

Джером стоїть, спершись на капот свого «ранглера», коли вони виходять із закладу прокату, тримаючи ключі від універсального «експедішена». Він пригортає Холлі й шепоче їй на вухо:

— Останній шанс. Візьміть мене, будь ласка!

Вона хитає головою коло його грудей.

Джером відпускає її й дивиться на Ходжеса у старому капелюсі, криси якого вже притрусив сніг. Ходжес простягає руку:

— За інших обставин я б тебе обійняв, але зараз це боляче.

Джером міцно стискає йому руку. В очах у нього сльози:

— Будьте обережні, друже. Не зникайте зі зв’язку. І Холліберрі назад привезіть!

— Так і планую, — відповідає Ходжес.

Джером дивиться, як вони сідають в «експедішен»: Білл залазить за кермо; йому це, вочевидь, важко. Джером розуміє, що вони роблять правильно — з усіх трьох ним жертвувати найгірше. Це не означає, що йому така думка подобається чи він менше почувається маленьким хлопчиком, якого відправили додому до мами. Він би поїхав за ними, думає він, коли б Холлі не сказала йому того, що сказала в порожньому вестибюлі: «Коли з нами щось станеться, лишаєшся тільки ти».

Джером сідає в джип і прямує додому. Коли заїжджає на швидкісну магістраль, його раптом охоплює сильне передчуття: він більше не побачить жодного зі своїх двох друзів. Він намагається переконати себе, що це все тупорилі забобони, але йому не вдається.

Коли Ходжес і Холлі звертають на І-47 на північ, сніг уже не жартує. Поїздка під ним нагадує Ходжесові науково-фантастичний фільм, який він колись дивився з Холлі: коли зореліт «Ентерпрайз» входить у гіперпростір чи як там воно називається. На дорожніх знаках висвічується: «СНІГОВЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ» і «40 М/Г», але на спідометрі в Ходжеса — шістдесят, і він триматиме цю швидкість якомога довше: може, й тридцять миль. Може, лише двадцять. Кілька машин дорогою сигналять йому: повільніше! — він проминає масивну фуру на вісімнадцять коліс, за якою тягнеться півнячий хвіст снігової мли, — це наче вправа з контролювання страху.

По майже півгодинній мовчанці Холлі порушує тишу:

— Ти зброю взяв, правда? Це ж вона в тебе в торбі?

— Так.

Вона розстібає ремінь безпеки (від чого він нервує) і виловлює з заднього сидіння торбу.

— Заряджено?

— «Ґлок» заряджений. А тридцять восьмий ти заряди. Він для тебе.

— Я не вмію.

Ходжес колись обіцяв зводити її на стрільбище і повчити цієї справи, щоб вона отримала право носити приховану зброю, але вона різко відмовилася. Більше він не пропонував, гадаючи, що Холлі ніколи не буде потрібно носити зброю. Що він ніколи не поставить її в таку ситуацію.

— Нічого, розберешся. Це не складно.

Вона роздивляється «вікторі», пильнуючи, щоб не торкатися гачка й відводити дуло від обличчя. За кілька секунд у неї виходить крутити барабан.

— Добре, тепер кулі.

У мішку дві коробки «вінчестерів» 38-го калібру по сто тридцять штук, суцільнометалева оболонка. Холлі відкриває одну з коробок, дивиться на набої, що стирчать звідти, як міні-боєголовки, і робить гримасу:

— У-у…

— Зможеш? — Вони проминають іще одну фуру, і «експедішен» накриває сніговим туманом. На дорозі ще лишаються смуги голого покриття, але перед ними тепер засніжене все, а фура праворуч усе не закінчується. — Якщо не зможеш, то не біда.

— Ти ж не маєш на увазі, чи я можу його зарядити? — сердито відказує вона. — Я ж бачила, як це робиться, тут і дитина впорається.

Іноді діти таке роблять, думає Ходжес.

— Ти ж маєш на увазі, чи зможу я в нього вистрілити.

— Та, може, до цього й не дійде. А якщо так, то зможеш?

— Так, — каже Холлі і заряджає всі шість вічок «вікторі». Нервово ставить барабан на місце, стиснувши губи й мружачись, наче боїться, що револьвер вибухне в її руках. — А де тут запобіжник?

— Його нема. У револьверах їх не буває. Курок не зведено — то й уся необхідна безпека. Клади собі в сумочку. І набої теж.

Холлі робить, як він сказав, і ставить сумочку на підлогу, притримуючи її з боків ногами.

— І губи не кусай, а то прокусиш до крові.

— Спробую, але це дуже стресова ситуація, Білле.

— Та звісно.

Вони знову їдуть основною смугою. Стовпи, що відлічують милі, здається, повзуть мимо них із черепашою швидкістю, а біль гарячою медузою пустив мацаки по всьому тілу Ходжеса, аж до горла. Колись, двадцять років тому, йому в ногу вистрілив загнаний у глухий кут злодій. Отоді було так боляче, але, врешті, минулося. А цей біль, думає Ходжес, навряд чи так мине. Його можливо пригамувати ліками, але ненадовго.

— А якщо ми приїдемо на місце і його там не буде, Білле? Ти про це подумав? Подумав?

Він подумав, але що в такому разі робити, не знає.

— Давай не хвилюватися за це, поки немає приводу.

У нього дзвонить мобільний. Він у кишені пальта, і Ходжес дає телефон Холлі, не зводячи очей з дороги.

— Алло, це Холлі. — Вона слухає, а тоді тихо, самими губами каже Ходжесові: «Міс Красиві Сірі Очі». А в слухавку говорить: — Угу… так… так, розумію… ні, він не може, у нього зараз руки зайняті, але я йому скажу. — Вона слухає ще, а потім каже: — Я б сказала вам, Іззі, але ви не повірите.

Вона захлопує телефон і вкидає його назад у кишеню Ходжеса.

— Самогубства? — питає Ходжес.

— Поки що три — рахуючи хлопця, який застрелився на очах у батька.

— «Заппіти»?

— У двох із трьох точок. У третій не було коли шукати. Намагалися врятувати, але було пізно. Він повісився. Іззі, здається, втратила з половину своєї впевненості. Хоче все знати.

— Коли з нами щось станеться, Джером скаже Пітові, а Піт — їй. Думаю, вона майже готова слухати.

— Треба зупинити його, доки він не вбив іще когось.

Напевне, зараз він саме й зайнятий тим, що когось убиває, думає Ходжес.

— Зупинимо.

Миля за милею лишається позаду. Ходжес змушений зменшити швидкість до п’ятдесяти, а коли відчуває, що «експедішен» трохи пританцьовує у сніговій хвилі, здійнятій подвійною фурою «Волмарту»[65], — то й до сорока п’яти. Минула третя година, і світло снігового дня поволі блякне, аж тут Холлі знову говорить:

— Дякую.

Він швидко, питально озирається на неї.

— За те, що не змусив благати, щоб взяв мене із собою.

— Я ж роблю саме те, що порадив би твій терапевт, — каже Ходжес. — Організувати завершення.

— Ти жартуєш? От ніколи не доберу, коли ти жартуєш. У тебе дуже сухе почуття гумору, Білле.

— Не жартую! Це наша справа, Холлі. І більше нічия.

Із білої мли видніє зелене світло: дорожній знак.

— SR-79, — читає Холлі. — Наш поворот.

— Слава Тобі, Боже, — каже Ходжес. — Не зношу оці шосейні переїзди навіть за сонячної погоди.

«Гараж Тьорстона», якщо вірити айпаду Холлі, розташований у п’ятнадцяти милях[66] на схід уздовж внутрішньоштатної траси — але доїжджають туди вони за півгодини. «Експедішен» легко котить засніженою дорогою, але зараз здіймається вітер, який обіцяє стати шквалом до восьмої вечора, як каже радіо, — а коли пориви кидають через дорогу снігову запону, Ходжес уповільнюється до п’ятнадцяти миль на годину, доки знову стає видно.

Коли він завертає біля великої вивіски «Shell», у Холлі дзвонить телефон.

— Розберися з ним, — каже він. — А я миттю.

Ходжес виходить із машини, міцно притримуючи капелюх, щоб його не здуло. Вітер стріляє сніговими чергами, підіймає й тулить до шиї комір пальта, коли Ходжес бреде снігом до закладу. Уся середня частина тулуба пульсує від болю: відчуття таке, наче він наковтався жару з багаття. Коло бензинових помп і на парковці поряд — нікого й нічого, окрім «експедішена» з невимкненим двигуном. Снігочистильники поїхали геть: на них чекає довга робоча ніч і чималий заробок, адже перша велика буря цього року вже шаленіє.

На якусь моторошну мить Ходжесові здається, що за касою стоїть Бібліотечний Ел: такий самий зелений робочий одяг, і волосся біле, як попкорн, витикається з-під шапки з написом «John Deere».

— Що привело вас сюди в такий шалений день? — питає старий, а тоді дивиться за спину Ходжесові. — Чи це вже вечір?

— Та трохи й того, й того, — каже Ходжес. Балакати він часу не має: зараз у місті, можливо, якісь діти стрибають з вікон чи п’ють небезпечні таблетки, — але саме так його справа робиться. — Це ви будете містер Тьорстон?

— Як є — живий і справжній! Бачу, ви не стали заправлятися, то вже був подумав, що ви мене грабувати надумали, але у вас вигляд для цього занадто заможний. Ви міський, еге?

— Атож, — каже Ходжес. — І трохи поспішаю.

— Міські — вони завжди так! — Тьорстон відкладає «Field and Stream»[67], який щойно читав. — А що ж вам треба? Дорогу спитати? Ну, друже, сподіваюся, ви хоч недалеко, тут таке накльовується….

— Та маю надію, що недалеко. Мисливський табір — називається «Голови і шкури». Чули про такий?

— А то, — каже Тьорстон. — Дохторський, просто біля «Великого Боба». Вони тут завжди свої «ягуари» з «поршбми» заправляють. — Оці «поршн» в його мовленні набувають затишної схожості чи то з ківшами, чи з хрущами. — А зараз там ну нікого зовсім. Мисливський сезон закінчується восьмого грудня, якщо з луком. А з рушницею — так узагалі він до кінця листопада, а дохтори з рушницями ходять, здоровими. Мабуть, граються, що в Африку приїхали.

— Сьогодні до нас тут ніхто не зупинявся? Може, на старій машині потертій, що ґрунтівку видно?

— Та ні.

З гаражного відсіку виходить молодик, витираючи руки шматиною.

— Я бачив машину, діду. «Шевроля». Я тоді надворі балакав з Павуком Віллісом, а вона проїхала. — Він звертає увагу на Ходжеса. — Я її запам’ятав, бо туди мало хто їздить і машина не була таким всюдиходом, як оце у вас.

— Підкажете, як до того табору доїхати?

— Куди простіше, — каже Тьорстон. — Принаймні за доброї погоди. Їдете туди, куди зараз їхали, десь так… — Він звертається до внука: — Що скажеш, Двейне? Три милі[68]?

— Та скоріше чотири[69], — каже Двейн.

— Ну, виведемо середнє — хай буде три з половиною, — каже Тьорстон. — Побачите два червоні стопи ліворуч. Вони високі, футів по шість, але дивіться уважно, бо державний снігоприбиральник тут уже двічі їздив, то добряче присипав, і їх там, може, не дуже й видно. І там треба крізь кучугуру лізти, розумієте. Хіба що ви зі своєю лопатою.

— Та, мабуть, проїдемо, — каже Ходжес.

— Ну так, імовірно: у вас позашляховик, то не пошкодиться, бо сніг іще м’який. Ну, одне слово, звідти милю проїхати чи дві, а там розвилка. На один бік — «Великий Боб», а на другий — «Голови і шкури». Не пам’ятаю, який куди, але там було написано.

— Так, є стрілки, — каже Двейн. — «Великий Боб» праворуч, а «Голови і шкури» ліворуч. Я вже знаю, бо торік у жовтні латав дах Великому Бобові Ровану. У вас, містере, мабуть, щось дуже серйозне — щоб у такий день туди їхати.

— Як ви гадаєте, я своєю машиною там проїду?

— Аякже, — запевняє Двейн. — Зараз дерева більшу частину снігу затримують, а там до озера під гірку. Той відрізок, може, трохи складніший.

Ходжес дістає з задньої кишені гаманець (Боже мій, навіть від цього боляче!) і витягає поліцейське посвідчення зі штампом «На пенсії», а також візитівки з «Що впало, те пропало» і кладе все на касу:

— Панове, можете берегти таємницю?

Ті кивають, очі в них горять цікавістю.

— Маю повістку в суд передати, ага? Це цивільна справа, і на кону семизначна сума. Отой чоловік, який мимо вас проїжджав на драному «шеві», — лікар на ім’я Фелікс Бабіно.

— Ми його кожного листопада бачимо, — каже Тьорстон- дід. — У нього така амбіція, знаєте, — завжди через губу з тобою розмовля. Але ж він водить «бумера».

— Сьогодні він водить те, за що може схопитися, — каже Ходжес. — І якщо до півночі все не розрулю, справа закриється й одну бідну літню жіночку позбавлять платні.

— Лікарські порушення? — питає Двейн.

— Не дуже хочу розповідати, але от я їду туди.

Ви це запам’ятаєте, думає Ходжес. І ім’я Бабіно теж.

Старий каже:

— Тут у нас на задвірках два снігомобілі. Можу вам один позичити, якщо хочете: в «Arctic Cat» велике лобове. Їхати буде холоднувато, зате точно назад вернетеся!

Ходжеса така пропозиція зворушує — ще й від геть незнайомої людини, — але він хитає головою. Снігомобіль — тварюка шумна. Він вважає, що той, хто зараз сидить у «Головах і шкурах» — чи то Брейді, чи Бабіно, чи якась їхня химерна суміш, — знає, що він приїде. Ходжесові може грати на руку хіба тільки те, що той не знає, коли саме.

— Ми з напарницею поїдемо туди, — каже він. — А вже як звідти, то потім подумаємо.

— Ми мовчимо, еге? — каже Двейн і прикладає палець до усміхнених губ.

— Точно! А можна буде комусь зателефонувати, якщо ми застрягнемо?

— Телефонуйте просто сюди. — Тьорстон дає йому картку з пластикової таці, що біля каси. — Я пришлю або Двейна, або Павука Вілліса. Тільки не дуже глибоко вночі, і я за це сороківку попрошу — коли йдеться про мільйони, то ви, мабуть, можете собі дозволити?

— Тут мобільні працюють?

— П’ять паличок навіть у погану погоду, — каже Двейн. — Біля південного берега озера вишка стоїть.

— Добре це знати. Дякую! Дякую вам обом!

Він збирається йти, аж тут старий каже:

— У вас шапка не на таку погоду. Візьміть оцю. — І дає йому плетену шапочку з великим помаранчевим балабоном. — От тільки зі взуттям допомогти не можу…

Ходжес дякує, бере шапку, тоді знімає свій капелюх-федору і кладе на касу. Відчуття таке, наче в тому капелюсі невдача і залишити його тут — правильне рішення.

— Еквівалентний обмін, — каже він.

Обидва Тьорстони всміхаються — у внука зубів значно більше.

— Добре, — каже старий, — але ви на всі сто впевнені, що хочете їхати на озеро, містере… — він кидає оком на візитівку, — містере Ходжесе? У вас вигляд трохи хворий.

— Та то бронхіт, — каже Ходжес. — Кожної зими докучає. Дякую вам обом, дуже дякую. А якщо доктор Бабіно раптом тут з’явиться…

— Вітатися не будемо, — каже Тьорстон. — Дуже він вообража.

Ходжес іде до дверей — і раптом нізвідки накочується такий біль, якого він не відчував ніколи в житті, прохоплює від живота до самого горла. Наче в нього влучили вогняною стрілою. Він заточується.

— У вас точно все гаразд? — підхоплюється з-за каси старий.

— Так, нормально. — Насправді до «нормально» йому дуже далеко. — Ногу звело. Від водіння. Я по капелюха повернуся!

Якщо пощастить, думає він.

— Довго ж тебе не було, — каже Холлі. — Сподіваюся, ти їм щось хороше розказав.

— Повістка. — Ходжес не просторікує про це: таку легенду вони вже не раз застосовували. Кожен хоче допомогти, якщо несуть не їм. — Хто дзвонив?

Ходжес думає, що то був Джером, який питав, як у них справи.

— Іззі Джейнз. Було ще два самогубства — одне спроба, одне здійснене. Дівчинка стрибала з другого поверху — впала на кучугуру, не розбилася, тільки трохи кістки поламала. А хлопець повісився в комірчині. Залишив записку на подушці — там тільки ім’я «Бет» і намальоване розбите серце.

Колеса «експедішена» трохи пробуксовують, коли Ходжес тисне на зчеплення і виїжджає назад на внутрішньоштатну трасу. Їхати доводиться зі слабким світлом. Яскраві фари перетворюють сніг попереду на іскристу білу стіну.

— Ми маємо самі, — каже вона. — Якщо це Брейді, то в це ніхто ніколи не повірить. Він вдаватиме з себе Бабіно й вигадає якусь брехню, ніби налякався і втік.

— І не зателефонував у поліцію, коли Бібліотечний Ел убив його дружину? — питає Ходжес. — Сумніваюся, що це підійде.

— Може, й не це, а що як він може перекинутися на когось іще? Якщо він на Бабіно перекинувся, то, може, з нього ще на когось. Ми маємо діяти самі, навіть якщо в результаті нас заарештують за вбивство. Як ти гадаєш, це може бути, Білле? Як ти гадаєш — як?

— Цим будемо перейматися потім.

— Я не певна, що можу стріляти в людину. Навіть у Брейді Хартсфілда, якщо він на вигляд хтось інший.

Він повторює:

— І цим перейматися будемо потім.

— Добре. А де ти цю шапочку взяв?

— За капелюх виміняв.

— Балабон нагорі дурнуватий, зате виглядає тепло.

— Хочеш?

— Ні. Але, Білле…

— Боже мій, Холлі, та що ж таке?

— У тебе жахливий вигляд.

— Лестощами багато не доб’єшся.

— Ну ладно, іронізуй. А як ми далеко від місця?

— Загальний консенсус — три з половиною милі цією дорогою. Потім поворот на табір.

Вони п’ять хвилин мовчать, повзучи крізь летючий сніг. Серце бурі ще далеко, нагадує собі Ходжес.

— Білле!

— Що тепер?

— Ти без чобіт, а в мене «нікоретте» скінчилися.

— То бери косяка, чого ж ти. Тільки дивися в процесі: тут повинні десь ліворуч бути червоні стовпи. Скоро.

Холлі усе ж не закурює, просто нахиляється вперед і дивиться ліворуч. Коли «експедішен» знову пробуксовує і всю його задня частину швидко заносить ліворуч, а потім праворуч, вона, здається, не помічає. За хвилину показує:

— То не вони?

То вони. Снігоочисники поховали їх у такій кучугурі, що зверху стирчить дюймів по вісімнадцять, — але яскравий червоний колір неможливо пропустити чи з чимось переплутати. Ходжес тисне на гальма, зупиняє «експедішен» а потім розвертає його передом до кучугури. Він каже Холлі те, що інколи казав дочці, коли брав її кататися на «Шалених блюдцях» у парку Лейквуд:

— Тримай свої вставні щелепи!

Холлі, завжди схильна до буквалізму, відказує:

— А в мене їх нема! — але все ж хапається рукою за приладову панель.

Ходжес м’яко наступає на газ і в’їжджає в кучугуру. Очікуваного поштовху не відчуває: Тьорстон мав рацію — сніг іще м’який і не встиг затверднути. Він вибухом кидається на все лобове скло, на мить засліплюючи водія. Ходжес вмикає склоочисники на повну потужність, і, коли зі скла вже знято сніг, перед машиною постає табірний шлях з одним ліхтарем, яким швидко заволодіває заметіль. Раз у раз із гілок на дах машини падає сніг. Попереду не видно жодних слідів попереднього авто, але це нічого не означає: їх давно могло замести.

Ходжес вимикає фари і поволі рухається вперед. Біла смуга між дерев помітна рівно настільки, щоб по ній їхати. Дорога видається нескінченною — на гору, під гору, туди, сюди, — але врешті вони досягають того місця, де шлях розходиться ліворуч і праворуч. Ходжесові немає потреби виходити й перевіряти стрілки. Попереду по ліву руку між дерев видно слабеньке світло. То «Голови і шкури», і хтось там є вдома. Він береться за кермо і поволі заводить машину на правий шлях.

Ніхто з них не бачить угорі відеокамеру, зате вона їх помічає.

У той час, коли Ходжес і Холлі форсують кучугуру на повороті, Брейді сидить перед телевізором у зимовому пальті Бабіно й чоботях. Рукавиці він зняв: йому потрібні голі руки, якщо буде треба стріляти, — а на коліні в нього лежить чорна балаклава. Коли прийде пора, він сховає під нею обличчя й сивину Бабіно. Він не зводить очей з телеекрана, нервово ворушачи письмове приладдя в керамічному черепі. Уважно спостерігати абсолютно необхідно. Ходжес, коли під’їжджає, гасить фари.

А з ним буде його нігер? — гадає Брейді. О, як мило б це було. Два за ціною…

Аж ось і він.

Він боявся, що машина копа-пенсіонера дістане його, коли сніг буде густішати, — але то було безпідставне хвилювання. Сніг білий, а машина на ньому — великий чорний прямокутник. Брейді нахиляється вперед, мружиться, але не може сказати, чи в машині одна людина, чи двоє, чи, блін, усі десятеро. У нього є «SCAR» — і ним він може стерти з лиця землі хоч цілий загін, коли треба, але це зіпсує всю розвагу. Ходжес потрібен йому живцем.

Принаймні для початку.

Залишається знайти відповідь на одне запитання: поверне він ліворуч і рушить просто до нього чи праворуч? Брейді готовий ставити що завгодно, що К. Вільм Ходжес обере поворот на «Великого Боба», — і він не помиляється. Коли машина зникає в снігу (після швидкого зблиску задніх фар, коли Ходжес обирає поворот), Брейді кладе череп з ручками й олівцями біля пульту від телевізора і бере в руки те, що чекало свого часу на столі. Цілком законна річ, коли використовувати за призначенням — чого Бабіно та іже з ним ніколи не робили. Може, вони й хороші лікарі, але тут, у лісі, вони часто — погані хлопці. Він натягує це цінне обладнання через голову так, щоб воно на еластичному ремінці висіло на шиї. Потім натягає балаклаву, бере «SCAR» і виходить. Серце калатає швидко й сильно, а (принаймні на цей момент) артрит у пальцях Бабіно не відчувається зовсім.

Розплата — сука, і ось вона прийшла.

Холлі не питає Ходжеса, чому він повернув праворуч. Вона невротик, але не дурна. Він їде зі швидкістю пішохода, дивиться ліворуч, приміряється до світла з того боку. Порівнявшись із ним, він зупиняє машину й вимикає двигун. Тепер западає повна темрява, і, коли він озирається до Холлі, їй на мить ввижається череп замість його обличчя.

— Лишайся тут, — тихо каже він. — Напиши Джерому, що в нас усе добре. А я спробую пройти туди лісом і взяти його.

— Ти ж не маєш на увазі — живим?

— Якщо побачу його з одним із отих «заппітів» — точно ні…

«Та й без нього, напевне, теж», — думає він, а вголос каже:

— Ризикувати нам не можна.

— Отже, ти віриш, що це він. Це Брейді.

— Навіть коли й Бабіно — то він теж частина цього. По шию в цьому. — А проте в якийсь момент він відчув переконаність, що розум Брейді Хартсфілда керує тілом Бабіно. Інтуїція — річ занадто серйозна, щоб її відкидати, і здогад уже набув ваги факту.

Боже поможи, якщо я уб’ю його і виявиться, що це помилка, думає він. Тільки як же я дізнаюся? Як узагалі я можу бути певним?

Він очікує, що Холлі буде проти, що вона скаже: «Візьми мене з собою», але каже вона лише:

— Сумніваюся, що я цю штуку зможу звідси вивести, коли щось із тобою станеться, Білле.

Він дає їй картку Тьорстона:

— Якщо я не вернуся за десять хвилин — ні, хай за п’ятнадцять, — телефонуй йому.

— А якщо почую постріли?

— Якщо це я і зі мною все гаразд, я подам сигнал клаксоном машини Бібліотечного Ела. Два швидкі гудки. Не почуєш їх — їдь далі в сусідній табір «Щось там Великого Боба». Заїжджай, ховайся де-небудь і дзвони Тьорстону.

Ходжес перехиляється через центральну панель і вперше за час їхнього знайомства цілує Холлі в губи. Вона занадто вражена, щоб відповісти на цілунок, але й не сахається. Коли він відхиляється назад, вона знічено дивиться вниз і каже перше, що спадає їй на думку:

— Білле, ти ж у черевиках! Ти змерзнеш!

— Між деревами ще не так багато снігу — може, хіба що на два пальці.

Та й справді, холодні ноги зараз його мало хвилюють.

Він знаходить вимикач і гасить світло в машині. Коли він виходить із «експедішену», стримуючи стогін від болю, вона чує, як наростає шелест ялинових гілок. Коли б це був голос — це був би плач. Тоді двері зачиняються.

Холлі сидить на своєму місці і дивиться, як темний обрис Білла зливається з темними обрисами дерев, і коли вона вже не може його вирізнити, то виходить і йде його слідом. «Вікторі» 38-го калібру, який служив у поліції з батьком Ходжеса у п’ятдесяті роки, коли Цукрові гірки ще стояли порослі лісом, лежить у кишені її пальта.

Ходжес іде в бік світла у вікнах «Голів і шкур» обережно, крок за кроком. Сніг кидається йому в лице, обсипає повіки. Вогняна стріла знову палить його зсередини. Підсмажує його. Обличчям струменить піт.

Ну хоч ноги не горять, думає він — і тут перечіпається через засніжену колоду і падає. Валиться просто на лівий бік і заривається обличчям в рукав пальта, щоб не скрикнути. У пахвині відчувається гаряча рідина.

Штани намочив, думає він. Обмочився, як маленький…

Коли біль трохи вщухає, він підбирає ноги під себе і намагається встати. Не виходить. Мокре місце починає холодити. Він фізично відчуває, як член стискається, щоб не торкатися холодного. Ходжес хапається за низеньку гілку і знову намагається встати. Гілка відламується. Він безглуздо дивиться на неї, почуваючись якимсь героєм мультика — Лютим Койотом чи що, — і викидає гілляку. Коли він це робить, хтось підхоплює його під пахви.

Він так дивується, що ледь не скрикує. Тоді Холлі шепоче йому на вухо:

— Опа, Білле, — вставай!

З її допомогою він нарешті спинається на ноги. Тепер світло близько — не більше, ніж сорок ярдів крізь дерева. Він уже бачить сніг, що лежить у неї на волоссі й блищить на щоках. Він одразу згадує кабінет букініста Ендрю Халлідея і те, як він, Холлі й Джером знайшли там Халлідея мертвого на підлозі. Він сказав їм не підходити, але…

— Холлі, якби я тобі сказав іти назад, ти б це зробила?

— Ні. — Вона шепоче. Вони обоє розмовляють пошепки. — Можливо, тобі треба його застрелити, а без допомоги тобі туди не дійти.

— Ти мала б прикривати мені спину. Бути моїм страховим полісом. — Піт тече з Ходжеса струмками. Добре, хоч пальто довге. Він не хоче давати Холлі зрозуміти, що обісцявся.

— Твій страховий поліс — це Джером, — каже вона. — А я — твій партнер. Тому ти мене сюди й повіз, знаєш ти про це чи ні. І я цього й хочу. Завжди хотіла. А зараз нумо. Спирайся на мене. Закінчимо справу.

Вони повільно йдуть крізь решту дерев. Ходжес просто повірити не може, скільки його ваги вона бере на себе. На краю галявини вони ненадовго зупиняються. Світло горить у двох кімнатах. В одній з них світло приглушене — Ходжес вважає, що це кухня. Там одне джерело світла — можливо, пічка. В іншому вікні помітно нерівне мигтіння: можливо, відкритий вогонь.

— Нам сюди, — каже він, махаючи рукою. — І від цього місця ми — солдати в нічній розвідці. Тобто маємо повзти.

— Ти можеш?

— Так. — А може, це й легше, ніж іти. — Бачиш люстру?

— Так. Вона якась така — з кісток чи що. У-у.

— Це вітальня, і там він, імовірно, і є. Якщо ні, почекаймо, доки покажеться. Якщо в нього один з тих «заппітів» — я маю намір його застрелити. Ніяких «руки вгору», ніяких «лягти, руки за голову». Із цим проблем нема?

— Жодних.

Вони опускаються навкарачки. Ходжес залишає «ґлок» у кишені, не бажаючи занурювати його в сніг.

— Білле… — Він ледве чує її шепіт за наростаючим вітром.

Він озирається на неї. Вона простягає йому свою рукавицю.

— Замала, — каже він і думає про вислів Джонні Кокрена: «Якщо рукавичка не сидить, то звинувачення знімається».[70] Які божевільні думки, бува, приходять у такий момент. Тільки от чи бували в його житті ще такі моменти?

— Вдягни, — каже вона. — Руку, в якій буде зброя, треба тримати в теплі.

Вона має рацію, і йому майже вдається натягти рукавицю. На всю руку її не вистачає, але пальці прикриті, а це головне.

Вони повзуть, Ходжес трохи попереду. Біль і далі сильний, але зараз, коли він не на ногах, стріла в його животі не горить, а тільки тліє.

Треба поберегти сили, думає він. Цілком достатньо.

Від лісу до вікна з кістяною люстрою футів сорок-п’ятдесят[71], але рука без рукавиці геть закоцюбла й нічого не відчуває вже на півдорозі. Він не може повірити, що привів найкращого друга в таке місце і в такий час: от, повзуть по снігу, як діти, що граються у війнушки, — а до будь-якої допомоги кілька миль. І в нього були свої міркування, вони мали сенс у «Гілтоні» біля аеропорту. А зараз — не дуже.

Він дивиться ліворуч, на мовчазний горб «малібу» Бібліотечного Ела. Праворуч — там видно засніжену дровітню. Знову дивиться вперед, у вікно вітальні, а потім знову озирається на дровітню — і сигналізація в голові спрацьовує зі спізненням.

На снігу сліди. Від краю лісу їх не було видно, а зараз вони чітко помітні. Ведуть з-за будинку до дров. Вийшов у кухонні двері, думає Ходжес. Тому там і світло горіло. Я мав би здогадатися. І здогадався б, коли б мені не було так зле.

Він лізе в кишеню по «ґлок», але замала рукавичка заважає добре вхопитися, і, коли він нарешті береться за руків’я і намагається його витягти, пістолет зачіпляється за кишеню. А тим часом з-за дровітні з’являється темна фігура. Ті п’ятнадцять футів, що лежать між нею і ними, вона долає в чотири велетенські стрибки. Лице в неї — як у прибульця у фільмі жахів: на ньому немає ніяких рис, крім круглих вибалушених очей.

— Холлі, обережно!

Вона підводить голову саме тоді, коли приклад «SCAR» опускається назустріч. Чути нудотний хрускіт — і вона падає долілиць у сніг, розкинувши руки, як маріонетка з перерізаними ниточками. Ходжес витягає-таки пістолета саме в той момент, коли приклад опускається знов. Ходжес і чує, і відчуває, як у нього ламається зап’ястя, бачить, як «ґлок» падає в сніг і майже тоне в ньому.

Досі на колінах, Ходжес бачить високого чоловіка — значно вищого за Брейді Хартсфілда, — який стоїть перед нерухомим тілом Холлі. На ньому балаклава й окуляри нічного бачення.

Він побачив нас, щойно ми вийшли з-за дерев, нудно думає Ходжес. Наскільки я розумію, він побачив нас серед дерев, коли я надягав рукавицю Холлі.

— Вітаю, детективе Ходжесе.

Ходжес не відповідає. Він гадає, чи Холлі ще жива і чи отямиться вона від удару, який отримала. Але, звичайно, це дурниці. Брейді не збирається дати їй шанс отямитися.

— Ви йдете зі мною в дім, — каже Брейді. — Питання стоїть так: брати її туди чи ні — чи хай тут на бурульку перетворюється. — І, наче, читаючи думки Ходжеса (наскільки Ходжес розуміє, він це може): — О, вона ще жива, принаймні поки що. Я бачу, в неї спина ворушиться. Хоча після такого удару й обличчям у сніг — хтозна, як це надовго?

— Я її понесу, — каже Ходжес. І понесе. Хоч як боляче це буде.

— Гаразд. — Обдумувати немає коли, і Ходжес розуміє, що Брейді цього хотів і чекав. Він на крок попереду. Весь час так був. І хто винен?

Я. Тільки я. Це мені за чергову гру в самотнього вовка… але що я ще міг зробити? Хто б у це міг повірити?

— Підійміть її, — каже Брейді. — Побачимо, чи справді можете. Бо щось ви дуже тремтите…

Ходжес підкладає руки під Холлі. У лісі він не міг звестися на ноги після падіння, але зараз збирає рештки сил і підіймає її непритомне тіло чисто, мов штангу. Він заточується, ледь не падає, але все ж знаходить рівновагу. Палюча стріла десь поділася — згоріла в лісовій пожежі, яку сама ж і почала в його тілі. Але він пригортає Холлі до грудей.

— Це добре. — У голосі Брейді чути щирий захват. — А тепер погляньмо, чи донесете до будинку.

Якось Ходжесові це вдається.

Дрова горять добре, і в приміщенні стоїть запаморочлива спека. Ходжес важко дихає, розталий сніг тече з позиченої шапки на лице. Доходить до середини вітальні, опускається на коліна. Шию Холлі він змушений тримати на лікті, бо зламане зап’ястя розпухає, як ковбаса. Він обережно кладе її так, щоб вона не вдарилася головою об підлогу з міцного дерева; добре, що йому вдається. Голова Холлі й так занадто постраждала цього вечора.

Брейді скинув пальто, окуляри нічного бачення й балаклаву. Так, це обличчя й сивина Бабіно (тільки незвично неакуратні) — але перед Ходжесом Брейді Хартсфілд. Останні сумніви розвіюються.

— Вона озброєна?

— Ні.

Чоловік, схожий на Фелікса Бабіно, посміхається:

— Ну що ж. Я тоді от що зроблю, Білле. Перевірю зараз її кишені і, якщо знайду зброю, переведу її вузьку дупу в наступний стан. Згода?

— Там 38-й калібр, — каже Ходжес. — Вона правша, тож, якщо він у неї, має бути в правій кишені пальта.

Брейді нахиляється, тримаючи Ходжеса під прицілом, палець на спусковому гачку, приклад спирається на праву половину грудей. Він знаходить револьвер, швидко оглядає, потім засовує за спину за пояс. Попри біль і відчай Ходжесові стає гіркувато-смішно. Брейді, мабуть, бачив, як таке робили всякі піжони-паскудники в кіно й по телевізору, — але це зручно тільки з автоматичною зброєю, бо вона пласка.

Холлі на плетеному килимку видає якийсь горловий хрип. Одна нога в неї смикається, потім заспокоюється.

— А ви? — питає Брейді. — Ще зброю маєте? Може, вічний захалявний пістолет?

Ходжес хитає головою.

— Але про всяк випадок чом би вам не підкотити штани трохи?

Ходжес так і робить: крім мокрих шкарпеток, не видно нічого.

— Чудово. А тепер зніміть пальто і киньте на диван.

Ходжес розстібається, і йому вдається мовчки струсити з себе пальто. Але от у момент кидка бичачий ріг проймає його від пахвини до горла — і він стогне.

Бабіно широко розплющує очі:

— Справді болить чи вдаємо? Живий звук чи фанера? Судячи з приголомшливої втрати ваги, я сказав би, що справді. Що з вами, детективе Ходжесе? Що сталося?

— Рак. Підшлункової.

— Ох ти ж Боже, це погано. Його навіть Супермен не переможе. Але бадьоріться, я можу скоротити ваші страждання.

— Зі мною робіть що хочете, — каже Ходжес. — Тільки її не чіпайте.

Брейді з великою цікавістю дивиться на жінку на підлозі.

— А це часом не та сама, яка рознесла те, що було моєю головою, ні? — Він відчуває у цих словах певний гумор і сміється.

— Ні. — Світ перетворився на лінзу відеокамери, яка то наближає, то віддаляє все з кожним ударом серця з підключеним кардіостимулятором.

— Вас вдарила Холлі Джібні. Вона повернулася до батьків в Огайо. А це моя асистентка Кара Вінстон.

Це ім’я спадає йому на думку геть нізвідки, і він без вагань його вимовляє.

— Асистентка, яка пішла з вами на місію «пан або пропав»? Якось мені нелегко в це повірити.

— Я обіцяв їй бонус. Їй потрібні гроші.

— А де ж, прошу пана, подівся ваш нігер?

Ходжес на мить замислюється, чи не сказати Брейді правду — що Джером у місті, що він знає: Брейді, ймовірно, у мисливському таборі, і скоро повідомить цю інформацію в поліцію, якщо ще цього не зробив. Але чи зупинить це Брейді? Ні, звичайно.

— Джером в Аризоні, на будівництві. «Середовище для людства».

— Який він суспільно свідомий! А я гадав, він з вами. Чи дуже постраждала його сестра?

— Ногу зламала. Скоро знову ходитиме.

— Як шкода.

— Ви на ній проводили випробування, так?

— У неї був один з оригінальних «заппітів», так. Їх було дванадцять. Можна сказати, по числу апостолів, які пішли у світ нести слово правди. Сідайте в крісло перед телевізором, детективе Ходжесе.

— Та краще не буду. Всі мої улюблені передачі — в понеділок.

Брейді чемно всміхається:

— Сідайте.

Ходжес сідає, спираючись здоровою рукою на стіл біля крісла. Сідати — страшна мука, але коли вже сів, то легшає. Телевізор вимкнено, але він усе одно на нього дивиться.

— Де камера?

— На стовпі, де роздоріжжя. Над стрілками. Не засмучуйтеся, що пропустили. Її снігом засипало, тільки лінза й витикалася, а фари у вас тоді вже не горіли.

— Усередині вас лишився ще Бабіно?

Він знизує плечима:

— Ріжки та ніжки. Час від часу подає голос якась частина, яка гадає, що він іще живий. Скоро припиниться й це.

— Боже… — тихо каже Ходжес.

Брейді опускається на коліно, гвинтівка лягає на стегно, і він не випускає Ходжеса з-під прицілу. Відгортає край пальта Холлі й роздивляється ярличок:

— «Х. Джібні». Друкованими літерами, незмивним чорнилом. Дуже чепурненько. Не відпереш. Люблю людей, які дбають про свої речі.

Ходжес заплющує очі. Біль дуже сильний, і він готовий усе віддати, щоб він припинився і щоб відкупитися від того, що буде далі. Все б віддав, щоб заснути і спати, спати. Але він знову розплющує очі й змушує себе подивитися на Брейді, бо грати треба до кінця. Так це робиться: коли грати — то до кінця.

— У мене чимало справ на ближчі сорок вісім чи сімдесят дві години, детективе Ходжесе, але я готовий їх заради вас відкласти. Чи не викликає це у вас почуття власної унікальності? Мало б. Бо я багато чим вам зобов’язаний: ви розхуячили мені голову.

— Не забувайте, що це ви прийшли до мене, — нагадує Ходжес. — Це ви все запустили своїм дурним хвалькуватим листом. Не я. Ви.

Обличчя Бабіно — посмуговане зморшками лице старого характерного актора — темніє:

— Певне, ви маєте деяку рацію, але погляньте, чиє зараз зверху. Погляньте, хто перемагає, детективе Ходжесе.

— Якщо ви називаєте схиляння купки дурних дітей із кашею в голові до самогубства перемогою — то, мабуть, ви переможець. Але для мене перемога — це щось таке, що буває в бейсболі.

— Це — контроль! Я контролюю! Ви намагалися зупинити мене — і не змогли! От не змогли, і все! І вона не змогла! — Він копає Холлі в бік. Її тіло обім’якло гойдається в бік вогню, а потім перекочується назад. Обличчя в неї землисте, очі запали. — Вона мене навіть покращила! Зробила сильнішим, ніж я був!

— Тоді, Бога ради, припиніть бити її ногами! — кричить Ходжес.

Від гніву й збудження Брейді обличчя Бабіно розчервонілося. Руки міцно тримають гвинтівку. Він віддихується. Посміхається.

— О, та ти нерівно дихаєш на міс Джібні, еге? — Він знову копає її, цього разу в стегно. — Ти її їбеш? Так?! Ну, по зовнішності вона не дуже, але я так розумію, що в твоєму віці треба брати, що дають. Знаєш, як у народі кажуть? Накрий її пику прапором і їби заради давньої слави!

Він знову б’є Холлі ногою і шкіриться до Ходжеса.

— Ти, пам’ятаю, все питав мене, чи їбу я свою матір, так? Оці всі твої приходи до мене в палату, коли ти допитувався, чи їбу я єдину людину, якій я був не до сраки? Про її зовнішність говорив, мовляв, гаряча матуся. Питав, чи я все вдаю. Розказував, як ти сподіваєшся, що я страждаю. А я мусив просто сидіти й оце слухати!

Він готується знову засандалити бідолашну Холлі. Щоб відволікти його, Ходжес каже:

— Була така медсестра — Сейді Макдональд. Чи ти схилив її до самогубства? Це ж ти, правда? Вона була перша.

Брейді це подобається, і він знову демонструє дорогі коронки Бабіно.

— То було неважко. Це завжди легко, коли вже вліз і смикаєш за важелі.

— Як ти це зміг, Брейді? Як ти вліз? Як ти зумів отримати «заппіти» від «Sunrise Solutions» і обробити їх? А, і сайт теж — як?

Брейді сміється:

— Ти забагато читав детективів, де розумненький приватний детектив заговорює божевільному вбивці зуби, доки прибуде допомога. Чи доки в того роззосередиться увага і детектив відбере в нього зброю. Я не думаю, що приїде якась допомога, та й ти, здається, золоту рибку навряд чи зловиш. І знаєш ти вже майже все. Якби не знав, то ти б тут не був. Фредді засцяла, і — не хочу виглядати коміксовим лиходієм, але все ж — і вона за це заплатить. У свій час.

— Вона каже, що сайт робила не вона.

— А мені вона для цього й не була потрібна. Я це зробив сам, у кабінеті Бабіно, на його ноуті. Взявши відпустку з палати 217.

— А…

— Замовкни! Бачиш стіл, отам поряд, детективе Ходжесе?

Стіл зроблений з вишневого дерева, як і буфет, вигляд у нього дорогий, але на ньому круглі сліди від склянок, які ставили просто на поліровану поверхню. Лікарі, яким це місце належить, можливо, надзвичайно акуратні в операційній, але тут вони ще ті нехлюї. На столі — пульт від телевізора і череп із ручками й олівцями.

— Відсунь шухляду.

Ходжес так і робить. Усередині — рожевий «заппіт командер» на старій телепрограмці з Г’ю Лорі на першій сторінці.

— Бери і вмикай його.

— Ні.

— Ну добре. Тоді я займуся міс Джібні. — Він опускає дуло гвинтівки до шиї Джібні. — Повний автомат, голову на раз відірве. Чи долетить до вогню? Зараз подивимося…

— Гаразд, — каже Ходжес. — Добре, добре, зупинися.

Він бере «заппіт» і знаходить кнопку у верхній частині пристрою. Висвічується: «Ласкаво просимо…», діагональна лінія червоної літери Z заповнює весь екран. Пристрій просить провести пальцем і перейти до ігор. Ходжес це робить без підказки Брейді. Піт струменить з його лоба. Ще ніколи йому не було так жарко. Зламане зап’ястя пульсує й болить.

— Бачиш іконку «Риболовлі»?

— Так.

Відкривати цю гру він зовсім не бажає, але якщо альтернатива цьому — просто сидіти з переламаною рукою й болючим, розпухлим нутром і дивитися, як черга з великокаліберної зброї віділяє Холлі голову від крихкого тіла? Це — не варіант. Та й він читав, що людину проти її волі загіпнотизувати не можна. Через «заппіт» Діни Скотт він мало не заснув, але тоді він не розумів, що відбувається. А зараз розуміє. І якщо Брейді вважатиме, буцімто він під гіпнозом, а це буде не так, то, можливо… можливо…

— Не сумніваюся, зараз ти вже знаєш, що від тебе вимагається, — каже Брейді. Його очі жваво блищать: погляд хлопчака, який підпалив павутиння й дивиться, що робитиме павук. Чи метушитиметься палаючим павутинням, шукаючи виходу, чи просто згорить? — Тисни на іконку. Будуть плавати рибки, гратиме музика. Тисни на рожевих рибок і збирай цифри. Щоб виграти, маєш набрати сто двадцять очок за сто двадцять секунд. Якщо вдасться, міс Джібні буде жити. А як ні — випробую на ній автоматичну зброю. Бабіно колись бачив, як з неї рознесли стос бетонних блоків, то тільки уяви, що воно робить із м’ясом!

— Та ти не збираєшся залишати її в живих, навіть якщо я тисячу наберу, — каже Ходжес. — Не вірю тобі й на секунду.

Блакитні очі Бабіно зблискують удаваним обуренням:

— Але ти маєш! Усім, що я маю, я зобов’язаний цій суці, яка отут лежить на підлозі! Принаймні життя я їй залишу. Якщо вона, звичайно, зараз не помирає від крововиливу в мозок. То не намагайся виграти час. Пограй краще в гру. Твої сто двадцять секунд починаються, щойно викличеш іконку.

Не маючи іншого виходу, Ходжес так і робить. Екран стає порожній. Він блимає синім, і Ходжес мружиться — і от уже й рибки, плавають туди й сюди, вгору і вниз, одна повз одну, розсипаючи срібні бульбашки. Бринить музика: «Де море, де море красиве…»

Тільки це не просто музика. До неї домішуються слова. І в спалахах теж слова.

— Десять секунд, — каже Брейді. — Цок-цок, цок-цок.

Ходжес тицяє пальцем у рожеву рибку і промахується. Він правша, і від кожного дотику дедалі сильніше болить зап’ястя, але цей біль неможливо порівняти з тим, який проймає його від пахвини до горла. З третьої спроби він ловить рожеву — і риба перетворюється на цифру 5. Він вимовляє це вголос.

— Тільки п’ять очок за двадцять секунд? — каже Брейді. — Краще старайся, детективе.

Ходжес натискає швидше, його очі бігають туди-сюди, вгору, вниз. Він уже не мружиться від синіх спалахів, бо звик. І стає легше. Рибки здаються якимись більшими, навіть сповільнюються трохи. Музика теж не так сильно бринькає. Стає якоюсь повнішою. «Ми будем з тобою щасливі…» Чи це Брейді підспівує музиці, чи це тільки уявляється? Живий звук чи фанера? Немає коли над цим замислюватися. Tempus fugit — час біжить.

Ось рибка — сім, потім — чотири, потім — джекпот! — одна стає цифрою дванадцять. Він каже:

— Уже сімдесят сім.

Але чи так це? Він згубив лік.

Брейді цього не коментує, просто каже:

— Лишається вісім секунд, — і тепер його голос злегка відлунює, немовби він звертається до Ходжеса з другого кінця довгого коридору.

Тим часом стається диво: біль у животі починає відступати.

Оба-на, думає Ходжес. Про це треба повідомити в Американську асоціацію охорони здоров’я.

Ловить іще одну рожеву. Двійка. Не так щоб дуже, але їх іще багато. Дуже, дуже багато.

Отут у нього в голові з’являється відчуття, ніби туди хтось запускає пальці, — і це не уява. Відбувається вторгнення. «То було неважко, — казав Брейді про сестру Макдональд. — Це завжди легко, коли вже вліз і починаєш смикаєш за важелі».

А що, як Брейді полізе до його важелів?

Він вскочить у мене, як тоді в Бабіно, думає Ходжес… хоча це усвідомлення для нього десь так, як голос і музика, ідуть ніби через довгий коридор. У його кінці — двері в палату 217, і вони прочинені.

Але навіщо він хоче це зробити? Навіщо йому лізти в тіло, перетворене на фабрику раку? Бо він хоче вбити Холлі. Не застрелити — у цьому він мені ніколи б не довіряв. Він моїми руками її душитиме — із поламаним зап’ястям тощо. І лишить мене наодинці зі скоєним.

— О, тобі вже краще, детективе Ходжесе, і ти ще маєш хвилинку. Просто розслабся й лови. Коли розслабишся, легше.

Голос уже не йде лунким коридором: хоча Брейді й стоїть просто перед ним, говорить він немов із далекої-далекої галактики. Брейді нахиляється і з цікавістю зазирає в обличчя Ходжесові. Тільки тепер між ними плавають рибки. Рожеві, червоні, сині. Бо тепер Ходжес усередині «Риболовлі». Він риба в акваріумі. Скоро його з’їдять. Живцем.

— Ну ж бо, Біллі, лови цих рожевих рибок!

Я не можу впустити його в себе, думає Ходжес, але й не пускати теж не можу.

Він ловить рожеву рибку, перетворює її на дев’ятку — і тепер уже відчуває не пальці, а чужий розум, що вливається йому в голову. Як чорнило в воду. Ходжес пробує боротися й розуміє, що програє. Сила загарбника надзвичайно потужна.

Я втону. Втону в цій рибальській водоймі. Втону в Брейді Хартсфілді.

«Де море, де море красиве…»

І тут десь близько розлітається на друзки шибка. І радісні хлоп’ячі голоси репетують: «ГОООЛ!»

Зв’язок між Ходжесом і Брейді Хартсфілдом розриває чиста несподіванка цього звуку. Ходжес смикається в кріслі і дивиться на Брейді: той, заточуючись, відлітає на диван з виряченими очима й роззявленим ротом. «Вікторі» 38-го калібру, яка була засунута коротким стволом за його пояс іззаду (далі барабан заважав), падає просто на ведмежу шкуру.

Ходжес не вагається. Він кидає «заппіт» у вогонь.

— Не роби цього! — кричить Брейді, розвертаючись. Підіймає гвинтівку. — Як ти, сука, смі…

Ходжес хапає те, що підвертається під руку: це не револьвер, а керамічний череп. Із лівим зап’ястям усе гаразд, а кидати близько. Він кидає його в лице, що його викрав Брейді, щосили, і влучає точно посередині. Керамічний череп розлітається. Брейді скрикує — від болю, так, але більше від здивування, — і з його носа юшить кров. Коли він хапається за гвинтівку, Ходжес викидає вперед ноги, терплячи черговий больовий розряд, — і штурхає ними Брейді в груди. Брейді хитається назад, заточується, перечіпається через ослінчик для ніг і падає на ведмежу шкуру.

Ходжес намагається підскочити з крісла, але йому вдається лише перевернути стіл. Він опиняється на колінах, а Брейді сідає й береться за «SCAR». Але не встигає він прицілитися в Ходжеса, як лунає постріл, і Брейді знову кричить. Тепер уже тільки від болю. Він, не вірячи, дивиться на своє плече, і там у сорочці діра, і з неї тече кров.

Холлі тепер сидить. Над її лівим оком гротескного вигляду синець: майже там само, де ґуля у Фредді. Ліве око червоне й налите кров’ю, а праве чисте і притомне. Двома руками вона тримає «вікторі» 38-го калібру.

— Стріляй знову! — кричить Ходжес. — Стріляй у нього ще, Холлі!

Коли Брейді схоплюється на ноги — однією рукою він затискає рану на плечі, другою тримає «SCAR», його лице порожнє, він не вірить власним очам, — Холлі стріляє знову. Куля пролітає зависоко, рикошетить від кам’яного димаря над полум’ям, яке гуде у вогнищі.

— Стій! — кричить Брейді, ухиляючись. Водночас він намагається звести гвинтівку. — Ану припини, сука-бл…

Холлі стріляє втретє. Рукав сорочки Брейді смикається, він зойкає. Ходжес не певний, чи то пряме влучання, але куля принаймні зачепила Брейді.

Ходжес зводиться на ноги і намагається кинутися на Брейді, який знову зібрався підняти автоматичну гвинтівку. Але бігти він не може, хіба що поволі шкандибати.

— Ти заважаєш! — кричить Холлі. — Білле, блін, відійди!

Ходжес падає на коліна й ховає голову. Брейді розвертається і біжить. Лунає постріл з револьвера. З одвірка у футі праворуч від Брейді летять тріски. І він зникає. Відчиняються двері. У будівлю вривається холодне повітря, і вогонь нервово танцює.

— Я промазала! — побивається Холлі. — Я дурна й нікчемна! Дурна й нікчемна!

Вона кидає «вікторі» і дає собі ляпаса.

Ходжес перехоплює її руку до того, як вона вдарить себе вдруге, і опускається на коліна біля неї.

— Ні, ти в нього влучила раз, а то й двічі. Завдяки тобі ми досі живі.

Але наскільки довго? Брейді вибіг з отією чортовою переобладнаною гвинтівкою, у нього може бути ще парочка обойм, і Ходжес розуміє, що про рознесений бетон Брейді не брехав. Йому доводилося бачити, як подібна штурмова гвинтівка — «НК-416» — саме це з бетоном і робить, на приватному стрільбищі в глушині округу Вікторія. Він їздив туди з Пітом, і дорогою назад вони жартували, що було б, якби «НК» було стандартним озброєнням у поліції.

— Що ми робимо? — питає Холлі. — Що ми робимо зараз?

Ходжес бере револьвер і крутить барабан. Лишилося два набої, та й годиться він лише на невеликій відстані. Холлі, як мінімум, контужена, а він узагалі майже нічого не може. Гірка правда така: у них був шанс, але Брейді втік.

Він пригортає її й каже:

— Не знаю.

— Може, нам варто сховатися.

— Не думаю, що це допоможе, — каже він, але не каже чому, і для нього великим полегшенням є те, що вона не питає. Це тому, що в ньому ще залишилося трохи Брейді. Може, це й ненадовго, але принаймні поки що Ходжесові здається, ніби йому в голову вмонтували маячок.

Брейді бреде по кісточки в снігу, його очі розширені — він сам не вірить у те, що сталося. Шістдесятитрирічне серце Бабіно відчайдушно б’ється в грудній клітці. У роті металевий присмак, плече горить, а в голові крутиться одна думка: «Ах ти ж сука, сучара, смердюча суко підколодна, ну чого я тебе не вбив, коли міг?!»

«Заппіту» настав кінець. Старому доброму «заппіту-нуль» — а інших він сюди не взяв. Без нього він не може дістати до розумів тих, у кого ввімкнені «заппіти». Він стоїть і відсапується перед «Головами і шкурами», без пальта, а навколо посилюється завірюха. Ключі від машини Z-Боя досі в його кишені, разом з обоймою до «SCAR», але що з них за користь, із тих ключів? Це корито смердюче і півдороги в гору не проїде зараз перед тим, як зав’язнути.

Я маю їх усунути, думає він, необхідно з ними порахуватися. Та машина, якою Ходжес приїхав сюди, — єдиний вихід звідси, і ключі від неї, певно, або в нього, або в тієї суки. Може, вони й у машині їх залишили, але перевіряти цей шанс я собі дозволити зараз не можу.

До того ж це означатиме залишити їх живими.

Він знає, що робити, і виставляє зброю на «повний автомат». Притуляє приклад «SCAR» до здорового плеча і розпочинає стрілянину, водячи стволом туди-сюди, але зосередившись на великій кімнаті, де залишилися вони.

Постріли освітлюють ніч, і летючий сніг немов перетворюється на низку знімків зі спалахом. Звук черги просто оглушливий. Вікна б’ються і влітають всередину, дошки обшивки кажанами злітають з фасаду. Вхідні двері, які він, утікаючи, причинив, відчиняються щосили всередину, налітають там на стіну і знову зачиняються. На обличчі Бабіно грає вираз радісної ненависті — сама суть Брейді Хартсфілда, — і він не помічає бурчання мотору, не помічає металевого звуку гусениць позаду.

— Лягай! — кричить Ходжес. — Холлі, лягай!

Він не чекає, доки вона сама зробить за його застереженням, а падає, накриваючи її своїм тілом. Над ними у вітальні вирує буря летючих трісок, скалок і шматків каменю з димаря. Від стіни відривається лосяча голова і падає у вогонь. Одне її скляне око розтрощено вінчестеровою кулею, і здається, що лось їм підморгує. Холлі скрикує. З півдюжини пляшок на буфеті вибухають, вивільняючи тяжкий дух бурбону і джину. Одна куля влучає в дровину у вогні — та розпадається на дві, здійнявши вихор іскор.

Будь ласка, хай у нього буде лише одна обойма, благає Ходжес. А якщо він цілитиметься вниз — хай влучить у мене, а не в Холлі. Тільки от куля для вінчестера 38-го калібру тоді прошиє їх обох, він це розуміє.

Стрілянина припиняється. Він перезаряджається чи як? Живий звук чи фанера?

— Білле, злізь з мене, я дихати не можу.

— Краще я не буду, — каже він. — Я…

— Що таке? Що там за звук? — І Холлі відповідає на власне запитання: — Хтось їде!

Тепер, коли вуха відійшли після стрілянини, Ходжес також чує. Спочатку йому думається, що то внук Тьорстона на одному з тих снігоходів, про які казав старий, — і його зараз розстріляють за бажання стати добрим самарянином. А може, ні. Звук двигуна здається потужнішим, ніж у снігохода.

Розбиті вікна заливає жовто-біле світло — наче прожектор з поліцейського вертольота. Але це не вертоліт.

Брейді заряджає додаткову обойму, коли раптом чує гудіння і клацання машини, що наближається. Він розвертається, і поранене плече болить і пульсує, як запалений зуб, — і в кінці дороги на табір видніє великий силует. Фари засліплюють. Тінь Брейді-Бабіно тягнеться далеко блискучим снігом, і оте котиться просто сюди, до розстріляного будинку, і з-під його шин вилітає сніг. Воно їде не до будинку. Воно їде просто на нього.

Він тисне на гачок — і «SCAR» починає нову чергу. Тепер він бачить: з гори суне якась снігова машина з яскраво-помаранчевою кабіною високо над потужними гусеницями. Лобове скло вибухає, щойно хтось вискакує в двері з боку водія.

А монстр насувається. Брейді намагається бігти, але дорогі туфлі Бабіно ковзаються, він послизається, дивлячись на фари, що швидко наближаються, — і падає горілиць. Бачить, як у його бік суне металева гусениця. Він намагається її відштовхнути, як він це робив з різними предметами в палаті: жалюзі, простирадлами, дверми до туалету, — але розлюченого лева зубною щіткою не спинити. Він здіймає руку і набирає повітря для крику. Але до того, як він може закричати, ліва гусениця «такер снокета» переїжджає середню частину його тіла, розжовує її.

Холлі не має сумніву щодо того, хто їх урятував, тож не вагається. Вона вибігає через подзьобаний кулями передпокій до дверей і надвір, вигукучи його ім’я знов і знов. Джером, коли підводиться, здається притрушеним цукровою пудрою. Вона кидається йому на шию, плачучи й сміючись.

— Як ти здогадався? Як ти надумав приїхати?

— Це не я, — каже він. — Це все Барбара. Коли я зателефонував, що їду додому, вона сказала мені поїхати за вами, а то Брейді вас уб’є. Тільки вона називала його Голосом. Вона мало не збожеволіла.

Ходжес бреде до них поволі, хитаючись, але він уже досить близько, щоб це почути. Він згадує, що Барбара розповідала Холлі, що той самогубчий голос і далі на якусь частину лишається в ній. Як слід від слимака, казала вона. Ходжес розуміє, що вона мала на увазі, бо в його власній голові серед думок іще теж лишається цей слиз — принаймні поки що. Може, Барбарі цього зв’язку вистачило, щоб зрозуміти: Брейді в засідці.

Чи, чорт його зна, може, то чиста жіноча інтуїція. Ходжес у таке справді вірить. Він людина старого гарту.

— Джероме, — каже він. Слова вилітають з горла хрипкі, якісь аж запорошені. — Молодчина!

У нього підгинаються коліна. Він падає.

Джером звільняється від мертвої хватки Холлі — і втримує Ходжеса, обхопивши його рукою.

— У вас усе гаразд? Тобто… Я розумію, що яке там гаразд, але вас не поранено?

— Ні. — Ходжес обіймає Холлі. — Як же я не здогадався, що ти приїдеш? Ви ж могли загинути ні за гріш.

— Не можна ж розпускати гурт перед останнім спільним концертом, правда ж? — каже Джером. — Сідаймо в…

І тут ліворуч лунає тваринний, гортанний стогін, який намагається скластися в слова.

Ходжес втомився так, як, напевне, ще ніколи в житті не втомлювався, але він усе одно йде на стогін. Тому що…

Та от, тому що.

Яке слово вживала Холлі дорогою сюди? «Закриття», так?

Викрадене Брейді тіло розчахнуте до хребта. Кишки лежать навколо нього, немов крила червоного дракона. Кров сотається в сніг. Але очі розплющені й притомні — і Ходжес одразу знову відчуває розумом оті огидні пальці. Тепер вони не просто ліниво мацають. Цього разу вони відчайдушно шукають, за що схопитися. Ходжес легко викидає їх, як колись той підмітайло-санітар.

Він випльовує Брейді, як кавунове насіння.

— Допоможи, — шепоче Брейді. — Ти маєш мені допомогти.

— Гадаю, тобі вже нічим не допоможеш, — каже Ходжес. — Тебе переїхали, Брейді. Дуже важкою машиною. Тепер ти розумієш, як це. Чи не так?

— Боляче… — шепоче Брейді.

— Так, — відказує Ходжес, — уявляю.

— Якщо ти не можеш мені допомогти, то добий.

Ходжес простягає руку, і Холлі подає йому «вікторі» 38-го калібру, як медсестра подає скальпель. Він прокручує циліндр і виставляє одну з тих куль, які лишилися. Потім знову наводить. Хоча в нього зараз усе болить пекельним болем, Ходжес опускається на коліна і вкладає батьківський револьвер у руку Брейді.

— Зроби сам, — каже він. — Ти завжди цього хотів.

Джером стоїть поряд на випадок, якщо Брейді надумає використати останній набій проти Ходжеса. Але ні. Брейді намагається приставити дуло до голови. Не вдається. Рука його смикається, але не підводиться. Він знову стогне. Кров переливається через нижню губу, протікає між дорогих коронок Бабіно. Йому можна було б поспівчувати, думає Ходжес, коли б не те, що він накоїв у центрі, що намагався зробити в залі «Мінго» і не та машина самогубства, яку він запустив сьогодні. Оскільки з основним її елементом уже покінчено, то машина ця скине оберти й зупиниться, а все ж на прощання ковтне ще кількох засмучених молодих людей. Ходжес цілком цього певен. Може, самогубство й безболісне, але воно таки заразне.

Його можна було б пожаліти, коли б він не був потворою, думає Ходжес.

Холлі опускається на коліна, бере руку Брейді й приставляє дуло йому до скроні.

— Ну ось, містере Хартсфілде, — каже вона. — Решту робіть самі. І хай Бог буде милосердний до вашої душі.

— Сподіваюся, не буде, — каже Джером. У світла фар снігохода його обличчя немов кам’яне.

Якусь довгу мить єдиними чутними звуками є гудіння великого двигуна снігової машини і завивання зимової бурі Ежені, яка набирає сили.

Холлі каже:

— Боже, та в нього навіть палець не на гачку. Допоможіть мені хто-небудь, я, мабуть, не зможу…

І — постріл.

— Остання витівка Брейді, — каже Джером. — Бог ти мій.

Ходжес до «експедішену» дійти не може зовсім ніяк, але Джером здатний підсадити його в кабіну «сно-кета». Холлі сідає поряд на зовнішнє місце. Джером вилазить за кермо і запускає двигун. Хоча він здає назад, а потім об’їжджає те, що лишилося від тіла Бабіно, він каже Холлі, щоб не дивилася до першої гірки.

— За нами кривавий слід, — пояснює він.

— У-у-у.

— Точно, — каже Джером. — «У-у-у» — це найдоречніше слово.

— Тьорстон казав, що в нього є снігоходи, — каже Ходжес. — Про танк «Шерман»[72] він нічого не казав…

— Це «такер сно-кет» — і ви йому «MasterCard» не пропонували. Не кажучи вже про чудовий «джип ранглер», який мене в ці хащі чудово довіз, дякую.

— А він справді мертвий? — питає Холлі. Її змарніле обличчя обернене до Ходжеса, а велика ґуля на лобі, здається, помітно пульсує. — Зовсім, насправді?

Відповідь буде: ні — ще ні. Поки — завдяки дивовижній здатності мозку самовідновлюватися — з голів бозна-скількох людей не вимиються його слизькі сліди. Але за тиждень — може, місяць — Брейді вже згине.

— Так, — каже він. — І, Холлі, — дякую за отой текстовий рингтон. Там, де хлопці кричать «гол».

Вона всміхається:

— А що ж тоді прийшло? Яке було повідомлення?

Ходжес насилу витягає з кишені телефон і каже:

— Щоб я скис… — і сміється. — Я ж зовсім забув!

— Що? Покажи-покажи-покажи!

Він розвертає телефон так, щоб Холлі прочитала есемеску від його дочки Елісон із Каліфорнії, де, без сумніву, сонячно:

«З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ТАТКУ! 70 РОКІВ — І ВСЕ ОДНО ТИ ПРИ ВСІЙ СИЛІ! БІЖУ ДО КРАМНИЦІ, ПОТІМ ПЕРЕДЗВОНЮ. ХХХХ ЕЛЛІ».

Уперше, відколи Джером повернувся з Аризони, на сцені з’являється вірний Тайрон Екстазний Кайф[73]:

— Вам сімсят років, маса Ходжеса? Сили небесні! Та вам з лиця й на день не біше за шіссят дев’ять!

— Ну годі, Джероме! — каже Холлі. — Розумію, що тобі так весело, але звучить це дуже по-дурному й неосвічено.

Ходжес сміється. Сміятися боляче, але що вдієш. Він залишається притомним до самого «Гаража Тьорстона». Йому навіть вдається кілька разів слабенько затягтися косяком, який Холлі запалює й дає йому. Потім накочується темрява.

Мабуть, це воно і є, думає Ходжес.

З днем народження мене, думає він.

І вже нічого не думає й не відчуває.