Кінець зміни

Брейді

— Мій синочок — геній! — не раз казала подругам Дебора Хартсфілд. І додавала з переможною посмішкою: — Правда — це не вихваляння!

Було це до того, як вона запила, коли в неї ще були друзі. Колись у неї був іще один син, Френкі, але той генієм не був. У Френкі було важке порушення мозкової діяльності. Одного вечора, коли йому було чотири роки, Френкі впав у підвал, зламав шию і помер. Так, принаймні, розповідали Дебора і Брейді. Правда була дещо не така. Дещо складніша.

Брейді любив усякі винаходи і хотів колись винайти щось таке, від чого вони забагатіють і житимуть, як то кажуть, красиво. Дебора в цьому не сумнівалася і часто так казала синові. Брейді вірив.

Із більшості предметів він мав «добре» чи «задовільно», але з комп’ютерних дисциплін був круглим, зірковим відмінником. Коли він закінчував середню школу району Норз-сайд, дім Хартсфілдів був напакований усілякою технікою й пристроями, деякі з них, наприклад сині коробочки, за допомогою яких Брейді крав кабельне телебачення в компанії «Midwest Vision», — були абсолютно незаконними. У нього в підвалі була майстерня, де він і займався винаходами, туди Дебора навідувалася нечасто.

Потроху почалися сумніви. І образа — сестра-близнюк сумніву. Хоч як натхненно він займався цією справою, нічого прибуткового він не придумав. А от є ж люди в Каліфорнії — Стів Джобс, наприклад, — які заробили величезні гроші й змінили світ, просто возячись у своєму гаражі, але витвори Брейді до цього рівня не дотягували.

Ось, наприклад, придумав він «Роллу». Це мав би бути пилосос, який керується з комп’ютера, сам їздить, розвертається на універсальних шарнірах і повертає в інший бік, щойно зустрічає перешкоду. Це було схоже на певну перемогу, поки Брейді не побачив пилосос «Румба» в навороченій крамниці побутової техніки на Лейсмейкер-лейн. Хтось його випередив на крок. Йому спала на думку приказка: «Згаяв день, втратив долар». Він гнав її від себе, але безсонними ночами чи тоді, коли в нього ставався черговий напад мігрені, ці слова знову йому пригадувалися.

Проте два його винаходи — і то дрібні — уможливили бійню в центрі. То були модифіковані пульти від телевізора, які він називав «Річ 1» і «Річ 2». «Річ 1» уміла перемикати сигнал світлофора з червоного на зелений і навпаки. «Річ 2» була складніша. Вона вміла вловлювати й зберігати сигнали з автомобільних електронних ключів, тож Брейді міг відмикати чужі машини, коли їхні господарі, ні про що не підозрюючи, десь відходили. Спочатку він використовував «Річ 2» для дрібних крадіжок: відмикав автомобілі й перевіряв там наявність готівки та інших цінностей. Потім у його мозку поступово почала формуватися ідея в’їхати в натовп на великій машині (а також фантазії про вбивство президента чи, може, якої-небудь понтової кінозірки). «Річчю 2» він відмикнув «мерседес» Олівії Трелоні і знайшов запасний ключ у бардачку.

Цій машині він дав спокій, запам’ятавши на майбутнє, де лежить запасний ключ. Невдовзі темні сили немовби почули його бажання — і він прочитав у газеті про ярмарок вакансій 10 квітня в центрі.

Очікувалося, що прийдуть тисячі людей.

Після того як він став працювати в «Кіберпатрулі» при «Discount Electronix» і отримав змогу дешево купувати запчастини, Брейді у своєму підвалі з’єднав сім списаних ноутбуків. Він рідко користувався більш ніж одним за раз, але йому подобався вигляд майстерні: щось ніби декорації до науково-фантастичного фільму, до якогось епізоду «Star Trek». Зібрав він і систему, яка активувалася за допомогою голосу, — задовго до того, як «Apple» зробила зіркою подібну програмку під назвою «Siri».

Але знов-таки, згаяв день, втратив долар.

Чи, у цьому разі, кілька мільярдів.

У такій ситуації кому б не схотілося порішити кілька тисяч людей?

У центрі він убив тільки вісьмох (не рахуючи поранених: декого він добряче обробив), а от на тому рок-концерті справді можна було б знищити й тисячі. Його запам’ятають назавжди. Але перш ніж він зміг натиснути кнопку, яка б випустила до самої стелі реактивний фатальний фонтан кульок для підшипників, калічачи й відриваючи голови сотням дівчат-підлітків, які лементуватимуть, верещатимуть (не кажучи вже про їхніх товстих і гіпертурботливих матусь), — хтось вимкнув йому електрику.

Оця частина його пам’яті стерлася, здається, назавжди, але пам’ятати він необхідності не мав. Це могла зробити лише одна людина — Керміт Вільям Ходжес. Ходжес мав би вчинити самогубство, як місіс Олівія Трелоні, план був такий, але якось він уник і цього, і вибухівки, яку Брейді прилаштував йому в машині. Старий детектив на пенсії прийшов на той концерт і зупинив його, Брейді, за кілька секунд до безсмертя!

Збіги обставин бувають страшенно примхливими, і сталося так, що Брейді до лікарні Кайнера везла бригада «швидкої» номер 23 — з депо на Пожежній, 3. Роба Мартіна тоді там не було — він їздив у відрядження до Афганістану за рахунок уряду США, — а от Джейсон Репсіс був у тій машині й намагався зберегти Брейді життя, поки «швидка» мчала до лікарні. Якби хтось пропонував закластися, чи Брейді виживе, Джейсон поставив би на те, що він помре. Молодик відчайдушно чіплявся за життя. Частота серцебиття в нього була 175, тиск то підіймався, то падав. Але він іще залишався серед живих, коли машина номер 23 прибула до Кайнера.

Там його оглянув лікар Еморі Вінстон, старий спеціаліст у «латально-зашивальному» відділенні лікарні, яке дехто з ветеранів прозивав «Суботній клуб ножа і пістолета». Вінстон схопив за шкірку студента-практиканта, який сновигав лікарнею, балакаючи з медсестрами. Лікар покликав його нашвидку оцінити стан нового пацієнта. Студент повідомив: рефлекси пригнічені, розширена й нерухома ліва зіниця, позитивний рефлекс Бабінського на правій нозі.

— Що це означає? — спитав Вінстон.

— Означає, що в нього непоправне ушкодження мозку, — відказав студент. — Овоч.

— Дуже добре, можна з тебе буде лікаря зробити. Прогноз?

— Помре до ранку.

— Мабуть, ти маєш рацію, — сказав Вінстон. — Сподіваюся, бо від такого він ніколи вже не одужає. Але все-таки зробимо йому томографію.

— Навіщо?

— Бо така інструкція, синку. Та й цікаво мені подивитися, наскільки в нього там усе пошкоджено при тому, що він іще живий.

Іще живий він лишався і через сім годин, коли лікар Анну Сінгх із умілою допомогою Фелікса Бабіно зробив краніотомію й усунув величезний згусток крові, який тиснув на мозок Брейді і щохвилини збільшував пошкодження, душачи божественні клітини мільйонами. Коли операцію було скінчено, Бабіно звернувся до Сінгха і простягнув йому руку в закривавленій рукавичці.

— Це, — мовив він, — було просто дивовижно!

Сінгх потис руку Бабіно, але зі скромною посмішкою.

— Це була звичайна річ, — відказав він. — Я тисячу разів таке робив. Ну… разів із двісті. А справді дивовижна конституція пацієнта. Просто не віриться, що він пережив операцію. Цей придурок такі травми отримав… — Сінгх похитав головою. — Ой-йо-йо.

— Але ж ти знаєш, мабуть, що він хотів накоїти?

— Так, мені розповіли. Тероризм гігантських масштабів. Якийсь час він, мабуть, поживе, судити його за злочин так ніколи й не будуть, а помре — то невелика втрата.

Із цією думкою доктор Бабіно почав колоти Брейді — який іще не перебував у стані мозкової смерті, але був близький до того — експериментальні ліки, які він називав «церебелін» (власне, тільки в думці: на практиці препарат мав просто шестизначний номер), на додачу до потрібного за інструкцією кисню, діуретиків, протисудомних і стероїдів. Експериментальний препарат 649558 на тваринах показував багатообіцяльні результати, але завдяки сваркам бюрократів, які видають інструкції, до дослідів на людях залишалося ще багато років. Цей препарат розробили в болівійській нейрологічній лабораторії, і це додавало мороки. Коли почнуться випробування цих ліків на людях (якщо на них узагалі дадуть дозвіл), Бабіно вже житиме на Флориді у фешенебельному закритому мікрорайоні, якщо буде так, як мріє його жінка. І нудьгуватиме до сліз.

А тут відкривалася можливість побачити результати, поки він іще активно зайнятий дослідженнями з нейрології. Якщо в нього щось вдасться, то десь попереду цілком можна уявити Нобелівську премію з медицини. А поганої сторони в цієї справи взагалі немає, якщо він триматиме результати при собі до часу, поки дадуть добро на випробування на людях. Цей чоловік — дегенерат-убивця, він у кожному разі вже не отямиться. А коли якимось дивом це усе ж станеться, то свідомість у нього буде в кращому разі в такому сутінковому стані, як у пацієнта з хворобою Альцгеймера в запущеній стадії. І навіть це стане дивовижним результатом.

Можливо, ви допомагаєте комусь, хто буде після вас, містере Хартсфілде, звертався він до свого коматозника. Зробите чайну ложечку добра замість лопати зла. А якщо у вас буде негативна реакція? Може, у вас узагалі мозкова діяльність зійде нанівець (до чого вам недалеко), може, ви навіть загинете замість того, щоб продемонструвати покращення мозкової функції?

Невелика втрата. І для тебе, і, звичайно, для твоєї сім’ї — адже ти її все одно не маєш.

Та й для світу теж: світ тільки зрадіє, що ти відійшов.

Він відкрив на комп’ютері теку під назвою «ХартсФІЛД ЦЕРЕБЕЛІН ВИПРОБУВАННЯ». Усього було дев’ять таких випробувань протягом чотирнадцяти місяців у 2010 і 2011 роках. Бабіно змін не помітив. З таким самим успіхом він міг би давати своєму «піддослідному кроликові» дистильовану воду.

Він здався і припинив випробування.

А «кролик» провів п’ятнадцять місяців у темряві зародком духу, який у певний момент на шістнадцятий місяць пригадав власне ім’я. Звали його Брейді Вілсон Хартсфілд. Спочатку більш нічого не було. Ні минулого, ні теперішнього, ні його самого поза шістьма складами імені і прізвища. Потім, незадовго до того, як він міг би здатися й відійти, до нього прийшло ще одне слово. Слово «контроль». Колись воно означало щось важливе, тільки він не міг пригадати, що саме.

Він лежав на ліжку в палаті і змащеними гліцерином губами промовив це слово вголос. Він був там сам-один; до того часу, коли медсестра побачила, як Брейді розплющив очі й спитав, де його мати, залишалося ще три тижні.

— Кон… троль.

І світло увімкнулося. Точно так само, як у його комп’ютерній майстерні в стилі «Star Trek», яку він активував голосовим сигналом зі сходів, спускаючись до підвалу з кухні.

І ось він де — у своєму підвалі на В’язовій вулиці, і все там точно так, як було, коли він востаннє звідти вийшов. Було ще одне слово, яке вимикало ще одну функцію, і ось воно вже близько, він теж його пригадав. Бо це хороше слово.

— Хаос!

В уяві він вигукнув його так голосно, як Мойсей на горі Синай. Але в палаті то був хрипкий шепіт. Але слово зробило свою справу, бо ожив ряд ноутбуків на столі. На кожному екрані з’явилося число 20… потім 19… 18…

Що це? Заради всього святого, що це?!

Якусь панічну мить він судомно намагався пригадати. Знав він лише те, що цей відлік на семи екранах дійде до нуля, після чого машини зависнуть. Він втратить їх, цю кімнату і той клаптик свідомості, котрий він якимось чином зберіг. Він буде похований живцем у темряві свого власного ро…

І ось воно, те слово!

— Темрява!

Він викрикує його щосили — принаймні всередині себе. Зовні то теж був хрипкий шепіт давно не використовуваних голосових зв’язок. Пульс, дихальна активність і кров’яний тиск почали зростати. Невдовзі старша медсестра Беккі Хелмінгтон помітить це і прийде подивитися на пацієнта — поспішаючи, але не бігом.

У підвалі Брейді відлік на екранах зупинився на цифрі 14, і на кожному з екранів з’явилося зображення. Колись ці комп’ютери (які нині лежать у темній, мов печера, кімнаті, де поліція зберігає речові докази, — і кожна машина позначена латинською літерою від A до G) завантажувалися, показуючи кадри з вестерну «Дика банда». Але нині вони показували моменти з життя Брейді.

На екрані номер 1 був брат Френкі, який подавився шматком яблука, отримав власне пошкодження мозку, а пізніше упав до підвалу й зламав шию (у чому йому допоміг ногою старший брат).

На екрані 2 була сама Дебора. На ній був обтислий білий халат, який Брейді згадав одразу. Вона називала мене своїм медовим хлопчиком, згадував він, а коли вона цілувала мене в губи, її губи були трохи вологими, і в мене від того тверднув. Коли я був маленький, вона казала про це «стоячок». Іноді в ванні вона терла його теплою мочалкою і питала, чи мені приємно.

На екрані номер 3 були «Річ 1» і «Річ 2», які він сам винайшов.

На екрані 4 був сірий «мерседес»-седан місіс Трелоні з пом’ятим капотом і закривавленим радіатором.

На екрані номер 5 був інвалідний візок. Якусь мить Брейді не розумів, що це означає, але потім його осяяло. Це на ньому він проїхав до концертного залу «Мінго» ввечері, коли мали виступати «Довколишні». Ні в кого не викликав підозри бідолаха на візку.

На екрані номер 6 був усміхнений молодий красень. Брейді не міг пригадати його імені, принаймні поки що, але знав, хто цей хлопець: нігер-газонокосильник старого копа-пенсіонера.

На екрані номер 7 з’явився сам Ходжес у капелюсі, хвацько насунутому на одне око; він посміхався. Що, Брейді, спіймався? — казала ця посмішка. Ляпнули тебе моїм ляпанцем, і ось ти лежиш на койці, а коли встанеш і підеш? Готовий закластися — ніколи!

Ходжес, сука, все зіпсував!

Ці сім зображень стали тим каркасом, на якому Брейді почав відбудовувати пам’ять про себе. У міру пригадування стіни його підвальної кімнати — яка завжди була для нього надійним сховком, його бастіоном у дурному й байдужому світі — поступово тоншали. Крізь них почали проходити якісь зовнішні голоси, він розумів, що якісь із них належать медсестрам, якісь — лікарям, а якісь, можливо, — отим правоохоронцям, які перевіряли, чи він не вдає кому. Він водночас був і його не було. Правда, як і зі смертю Френкі, була непростою.

Спочатку він розплющував очі лише тоді, коли був певен, що поряд нікого немає, і робив це нечасто. У палаті не було особливо на що подивитися. Рано чи пізно він зовсім отямиться, але, навіть коли це станеться, не треба їм показувати, що він може багато думати, а думка його яснішала з кожним днем. Якщо вони дізнаються, він потрапить під суд.

Брейді не хотів під суд.

Тим більше, коли в нього ще залишалися незроблені справи.

За тиждень після того, як Брейді звернувся до медсестри Норми Вілмер, він розплющив очі глибоко вночі й побачив пляшку фізрозчину, яка була підвішена на стійці для крапельниць коло ліжка. Від нудьги він підняв руку, щоб штовхнути пляшку — може, навіть скинути її на підлогу. Це не вдалося, але, коли пляшка почала гойдатися туди-сюди, Брейді зрозумів, що обидві його руки так і лежать на покривалі і їх пальці дещо загнуті досередини через атрофію м’язів, яку фізіотерапія могла сповільнити, але не зупинити. Принаймні поки пацієнт перебуває в довгому сні низьких мозкових хвиль.

Це що, я сам зробив?

Він знову потягнувся, і його руки знову майже не поворухнулися (хоча ліва — провідна рука — трохи затремтіла), але він відчув, що долонею торкнувся пляшки й знову розгойдав її.

«Це цікаво», — подумав він і заснув. То був перший його чесний сон, відколи Ходжес (чи той його нігер-косильник) послав його на це ліжко.

У наступні ночі — глибоко вночі, так щоб ніхто точно не прийшов і нічого не побачив, — Брейді експериментував зі своєю фантомною рукою. Іноді при цьому він думав про свого однокласника Генрі Кросбі на прізвисько Гак, який втратив праву руку в автокатастрофі. У нього був протез — очевидно, фальшивий, він на нього надягав рукавичку, — але інколи в школу він чіпляв собі гак із неіржавкої сталі. Генрі стверджував, що багато що легше брати гаком, ну і бонус — він лякав дівчат: підкрадався ззаду і гладив їх гаком по голій нозі чи руці. Одного разу він розповів Брейді, що хоча і втратив руку сім років тому, але іноді відчуває, як вона свербить чи поколює, немов він її відлежав. Він показав Брейді свою куксу, гладеньку і рожеву. «Коли руку так поколює — зуб даю, я міг би нею голову почухати», — казав Генрі.

Тепер Брейді добре розумів, що відчував Гак Кросбі… Тільки от він, Брейді, по-справжньому міг почухати голову фантомною рукою. Він пробував. Також він виявив, що може торохтіти жалюзі, коли медсестри опускали їх увечері на вікно. Вікно було доволі далеко від ліжка, але фантомна рука діставала й туди. Хтось поставив на тумбочку біля ліжка штучні квіти у вазі (згодом він виявив, що то була медсестра Беккі Хелмінгтон — єдина людина в лікарні, що виявляла до нього хоч трохи доброти) — і він міг совати вазу по столу туди-сюди, куди простіше.

Напруживши пам’ять — у якій були чимало дірок, — він пригадав, як називається це явище: телекінез. Здатність пересувати предмети, зосередившись на них. Тільки от від справжньої зосередженості в нього немилосердно боліла голова, а його розум, здається, не дуже був із цим пов’язаний. Річ у його руці — лівій провідній, хоч вона й лежить, розчепіривши пальці, на простирадлі й майже не ворушиться.

Дивина. Він не сумнівався, що Бабіно — лікар, який ходив до нього найчастіше (чи то раніше ходив; щось останнім часом він, здається, втратив інтерес до пацієнта), — з радощів стрибав би стелі, коли б дізнався про це, але свій новий талант Брейді збирався тримати при собі.

Колись він міг би знадобитися, але Брейді сумнівався. Ворушити вухами — це теж талант, тільки від нього немає жодної практичної користі. Так, він може гойдати пляшки на стійці з крапельницею, торохтіти жалюзі, стукати по картині на стіні; може робити так, щоб простирадла рухалися, ніби під ними пропливає велика риба. Іноді він щось таке робив у присутності медсестри, і та кумедно лякалася. Схоже, тим його нові здатності й обмежувалися. Він спробував увімкнути телевізор над ліжком — не вдалося. Спробував зачинити двері до санвузла в палаті — теж не вийшло. Схопити хромовану ручку він міг — він відчував пальцями її холод і твердість, — але сили в його фантомній руці ще бракувало. Принаймні поки що. Він гадав: може, коли він продовжуватиме тренувати руку, то вона стане сильнішою.

Мені треба прокинутися, думав він. Якби ж мені аспірину проти цього нескінченного головного болю, заїбав уже, і поїсти б якої-небудь справжньої їжі. Та хоч миску лікарняного заварного крему — і то була б смакота. Скоро я це зроблю. Може, навіть завтра.

Але він цього не зробив. Бо наступного дня виявив, що телекінез — не єдина нова здатність, яку він приніс звідти, де був.

Та медсестра, яка найчастіше приходила під вечір перевірити його показники і здебільшого готувала його до сну (навіть не сказати, що вкладала спати, бо він і так лежав у ліжку), була молода жінка на ім’я Сейді Макдональд. Темноволоса і гарна такою вмитою, ненафарбованою вродою. Брейді спостерігав за нею з-під опущених повік, як і за всіма відвідувачами, від того часу, коли пройшов крізь стіни своєї підвальної майстерні, де до нього вперше повернулася свідомість.

Здається, вона його боялася, але він дійшов висновку, що нічого аж надто особливого в тому не було: медсестра Макдональд боялася всіх. Вона належала до тих жінок, які більше бігають, ніж ходять. Якщо хтось заходив до палати 217 тоді, коли вона виконувала свої обов’язки, — наприклад, старша медсестра Беккі Хелмінгтон, — Сейді була схильна зіщулитися й відступити на задній план. А доктор Бабіно взагалі жахав її. Коли вона опинялася в палаті разом із ним, Брейді відчував її страх майже на смак.

Він дійшов висновку, що це може бути й не таким уже перебільшенням.

Якось Брейді заснув, думаючи про заварний крем, і Сейді Макдональд зайшла до палати 217 о третій п’ятнадцять по обіді, перевірила монітор у головах ліжка, написала якісь цифри на папірці, причепленому на планшетці в ногах. Потім оглянула пляшки на крапельниці, взяла в шафі свіжі подушки. Вона підняла Брейді однією рукою — медсестра була невеличка, але руки мала сильні — і почала міняти подушки. Це, з ідеї, мала б бути робота санітара, але Брейді гадав, що Макдональд перебуває на найнижчому сідалі лікарняного курника. Можна сказати — найнижча медсестра в цьому тотемному стовпі.

Він вирішив розплющити очі й звернутися до неї, щойно вона закінчить зміну подушок, коли їхні обличчя будуть найближче. Це її має злякати, а Брейді подобалося лякати людей. У його житті багато змінилося, але не це. Може, вона навіть закричить, як одна з медсестер, коли він їй показав «рибу» під простирадлом.

Тільки от Макдональд дорогою до шафи зупинилася й розвернулася до вікна. Там не було особливо на що дивитися — просто парковка, але вона простояла там хвилину… потім дві… три. Чому? Що там, блін, такого чарівного, у тій цегляній стіні?

Тільки вона не всуціль цегляна, зрозумів Брейді, визирнувши разом із медсестрою. На кожному поверсі парковки були відкриті смуги, і машини заїжджали пандусом, і сонце швидко зблискувало на лобовому склі.

Спалах. Спалах. І ще спалах.

Господи Ісусе, подумав Брейді. Але ж це я маю лежати в комі, чи як? Таке враження, що зі мною стався якийсь нап…

Але — стоп. На хвилиночку, блін, зупинитися.

Визираю із нею? Як я можу визирати разом із медсестрою, коли сам лежу тут, у ліжку?

Проїхав іржавий «пікап». За ним седан-«ягуар», може, в ньому сидів якийсь багатенький лікар, — і Брейді зрозумів: він дивиться не з нею, а з неї. Так дивишся на шлях із пасажирського сидіння, коли за кермом хтось інший.

І справді — в Сейді Макдональд був своєрідний напад, тільки такий тихий, що вона навіть не зрозуміла, що сталося. Це від світла. Від зблисків на склі машин. Щойно на тому пандусі настане пауза в русі машин, щойно сонце стане під трохи іншим кутом, в неї усе минеться і вона повернеться до своїх обов’язків. Воно минеться, а вона навіть не помітить, що з нею щось було.

Брейді це знав.

Знав, бо перебував усередині неї.

Він іще заглибився й зрозумів, що може бачити її думки. Це було дивовижно. Він просто бачив, як вони мигтять: туди й сюди, так і сяк, іноді їхні шляхи перетинаються в темно-зеленому середовищі — про це навіть варто буде поміркувати, але обережно — осердя її свідомості. Її глибинного «я», сутності Сейді. Він спробував іще заглибитися і роздивитися якусь із отих думок-риб, але, Господи, ну вони й прудкі! А проте…

Щось про кекси, які в неї лежать удома, на квартирі.

Щось про кота, якого вона бачила у вікні зоомагазину: чорного з акуратною білою манишкою.

Щось про… камінці? Чи правда про камінці?

Щось про батька, і ця риба — червона, кольору гніву. Чи сорому. Чи й того, й того водночас.

Коли вона відвернулася від вікна й попрямувала до шафи, у Брейді на мить запаморочилося в голові. Запаморочення минуло, і ось він уже знову в собі, дивиться своїми очима. Вона випустила його з себе, навіть не підозрюючи, що він був у її голові.

Коли вона підняла його й підклала йому під голову дві подушки з піноматеріалу в свіжих наволочках, Брейді дозволив очам залишитись у звичному напівзаплющеному нерухомому стані. Усе-таки він нічого не сказав.

Йому справді треба було над цим поміркувати.

Наступні чотири дні Брейді кілька разів пробував потрапити в голову тим, хто приходив до його палати. Певною мірою йому це вдалося лише один раз — із молодим санітаром, який прийшов помити підлогу. Хлопець не був монголоїдним ідіотом (так його мати казала про людей із синдромом Дауна), але на генія теж зовсім не тягнув. Він дивився на мокрі сліди від швабри на лінолеумі, слідкував, як змінюється відтінок підлоги, і це відкривало його цілком достатньо. Брейді зазирнув у нього — це було недовго й малоцікаво. Хлопчина міркував, чи будуть на вечерю тако, — теж мені велике діло.

Потім — запаморочення, відчуття розвороту, падіння. Хлопець виплюнув його, як кавунову насінину, навіть не спинивши мірного руху своєї швабри.

Із іншими, хто час від часу потикався до палати, у нього взагалі не виходило нічого — і ці невдачі були значно прикріші, ніж неможливість почухати обличчя, коли воно свербіло. Брейді спробував оглянути себе й підбити підсумки — вони виявилися сумними. Голова, яка постійно болить, вінчає скелетоподібне тіло. Рухатися він може, його не паралізувало, але м’язи атрофувалися, і навіть для пересування ноги на кілька сантиметрів потрібне геркулесове зусилля. Потрапити у свідомість медсестри Макдональд для нього було подібно до подорожі на чарівному килимі.

Але це вдалося лише тому, що в Макдональд якась форма епілепсії. Не дуже сильна, але двері вона трохи прочиняє. А в інших, як видається, є природний захист. Усередині того санітара він і кількох секунд не протримався — а коли б той довбодятел був одним із семи гномиків, то звали б його Сонько.

Від цього йому згадався старий анекдот. Перехожий у Нью-Йорку питає в бітника, як потрапити до Карнегі-холлу[25], — і отримує відповідь: «Практикою, дядьку, — каже той, — практикою».

Оце мені й треба, подумав Брейді. Практикуватися, набиратися сил. Адже старий коп-пенсіонер Керміт Вільям Ходжес десь ходить — і гадає, що переміг. Я не можу цього допустити. Я не бажаю допустити цього.

І от одного мокрого вечора посеред листопада 2011 року Брейді розплющив очі, сказав, що в нього болить голова, і попросив покликати матір. Сейді Макдональд тієї ночі не чергувала, а Норма Вілмер була з міцнішого тіста. Однак трохи вона від здивування все одно зойкнула — і побігла до доктора Бабіно, сподіваючись, що він іще в кабінеті.

Брейді подумав: «Ось так починається решта мого життя».

Брейді подумав: «Практика, дядьку, практика».