Кінець зміни

Князь самогубств

Брейді здобув чимало перемог у палаті 217, але був змушений тримати їх при собі. Повернення з коми — живої смерті. Виявлення своїх можливостей рухати предмети силою думки завдяки препарату, який йому давав Бабіно, чи то через якусь докорінну зміну в мозкових хвилях, чи з обох причин. Захоплення мізків Бібліотечного Ела і створення всередині його вторинної особистості — Z-Боя. І не забудьмо помсту жирному копові, який ударив його по яйцях, скориставшись його беззахисністю. Але найкраще, абсолютно найкраще — це схилення Сейді Макдональд до самогубства. То була влада.

Йому хотілося ще.

Ця пристрасть ставила перед ним просте питання: хто наступний? Неважко було б змусити Ела Брукса стрибнути з мосту чи проковтнути засіб для прочищення труб, але Z-Бой зник тоді б разом з ним, а Брейді застряг би в палаті 217, яка по суті була просто в’язницею з краєвидом на парковку. Ні, Брукс був йому потрібен там, де він є. І як є.

Важливіше питання: що робити з тим падлом, яке запроторило його сюди. Урсула Габер, ота фашистка, яка керувала фізіотерапією, казала, що пацієнтам на реабілітації потрібна МЗ — мета зростання. Ну що, він нівроку собі зростає, і помста Ходжесові — то гідна мета, тільки от як її досягти? Схилити Ходжеса до самогубства — це не відповідь, навіть якби був спосіб це зробити. Він уже грався з Ходжесом у ці ігри і програв.

Коли прийшла Фредді Лінклаттер з фотографією його і його мами, Брейді ще півтора року залишалося до розуміння, як порахуватися з Ходжесом, — але зустріч із Фредді стала для нього необхідним стартом. Але йому треба бути обережним. Дуже обережним.

Крок за кроком, казав він собі, лежачи без сну глупої ночі. По одному. У мене гігантські перешкоди, але й зброя моя надзвичайна.

Першим кроком стало схилити Ела Брукса винести з лікарняної бібліотеки решту «заппітів». Він їх заніс у дім брата, де мешкав у квартирі над гаражем. То було легко, бо вони все одно не були нікому потрібні. Брейді мислив їх собі як боєприпаси. Урешті знайшлася і зброя до них.

Брукс узяв «заппіти», сам, хоч і діяв за вказівками (думками-рибами), які Брейді підпустив у неглибоку, але корисну особистість Z-Боя. Він діяв обережно, намагався не повністю заволодівати Бруксом, бо в старого від того надто швидко вигоряли мізки. Він мав розумно дозувати моменти повного занурення. Це було страшенно прикро, йому дуже подобалося гуляти, відпочиваючи від лікарні, але люди почали помічати, що в Бібліотечного Ела якісь негаразди з дахом. Якщо негараздів буде забагато, його змусять припинити свою волонтерську працю. А ще гірше — це може помітити Ходжес. То буде недобре. Хай цей коп-пенсіонер колекціонує які хоче чутки про телекінез, Брейді це цілком влаштовує — але він зовсім не хоче, щоб Ходжес хоч якось прознав, що відбувається насправді.

Попри ризик розумового руйнування, Брейді повністю заволодів Бруксом навесні 2013 року, бо йому був потрібен комп’ютер у бібліотеці. Дивитися на нього можна було без повного занурення, а от користуватися — то вже інша річ. І то був короткий візит. Він лише хотів налаштувати сповіщення Google, щоб отримувати повідомлення про появу в мережі інформації зі словами «заппіт» і «гра „Риболовля“».

Кожні два-три дні він відряджав Z-Боя перевіряти ці сповіщення й повідомляти йому. Давав вказівку переходити на сайт телекомпанії ESPN, коли хтось підходив глянути, що він там дивиться. Але таке бувало нечасто, адже бібліотека була завбільшки десь із шафу, і рідкісні візитери здебільшого зазирали туди у пошуках каплиці, розташованої поряд.

Повідомлення були цікаві й інформативні. Здається, багато людей відчували напівгіпнотичний стан чи мали напади епілепсії, якщо занадто довго дивилися на демо-екран «Риболовлі». Вплив був навіть сильніший, ніж міг би вирішити Брейді. Навіть була стаття в рубриці «Бізнес» «New York Times», і в компанії через це почалися проблеми.

Проблем їм не було потрібно, адже справи в компанії й так були не дуже. Не треба бути генієм (яким вважав себе Брейді), щоб зрозуміти, що скоро або корпорація «Zappit» прогорить, або її поглине якась більша. Брейді ставив на банкрутство. Яка компанія зробить таку дурницю: викупить заклад, який виробляє ігрові пристрої, що безнадійно застаріли, а одна з ігор узагалі має небезпечний дефект?

При тому залишалася проблема, що робити з тими «заппітами», які в нього були (вони зберігалися в шафі у квартирі Z-Боя, але Брейді сприймав їх як свою власність), щоб люди на них довше дивилися. Він весь час про це думав після відвідин Фредді. Коли вона виходила, виконавши свій християнський обов’язок (не сказати, правда, що Фредеріка Біммель Лінклаттер хоч колись була християнкою), Брейді надовго й серйозно замислювався.

Потім, наприкінці серпня 2013 року, після особливо прикрого візиту детектива-пенсіонера він відрядив Z-Боя до Фредді додому.

Фредді полічила гроші, потім роздивилася діда в зеленому робочому одязі, який, зстулившись, стояв посеред її, так би мовити, вітальні. Гроші прийшли з рахунку Ела Брукса у Федеральному банку Середнього Заходу. Перші гроші, витягнуті з його скромних заощаджень, але не останні.

— Двісті баксів за кілька запитань? Так, я це можу. Але якщо ви насправді прийшли по мінет, то вам, дядьку, не сюди. Я — лесбо.

— Тільки запитання, — відповів Z-Бой. Він дав Фредді «заппіт» і показав демо-екран з рибками. — Тільки більше за тридцять секунд не дивіться. Воно… е-е, дивне.

— Дивне, кажете? — Фредді поблажливо всміхається і перемикає увагу на рибок, які плавають.

Тридцять секунд розтягуються на сорок. За вказівками, які Брейді дав Z-Бою, посилаючи його в місію (він усі ці походи називав місіями, помітивши, що це слово в Брукса асоціюється з героїзмом), це припустиме перевищення. Через сорок п’ять секунд Брукс забирає пристрій.

Фредді, моргаючи, підводить погляд.

— Уу. Та воно в голову лізе, чи не так?

— Так. Щось таке.

— Я читала в «Ігровому програмуванні», що в аркади «Star Smash» є подібний ефект, тільки для цього грати треба десь із півгодини. А тут значно швидше. Люди про це знають?

Z-Бой вдає, що не почув.

— Мій шеф хоче знати, що треба зробити, щоб люди дивилися на цей екран довше і не переходили до гри. Яка такого ефекту не має.

Фредді вперше стала вистьобуватися з російським акцентом:

— Хто ваш безстрашний лідер, Z-Бой? Ви будь маладєц і скажи таваришу Ікс, да?

Z-Бой наморщив лоба:

— Що?

Фредді зітхнула:

— Хто бос, красунчику?

— Доктор Z. — Брейді передчував це запитання, він давно знайомий з Фредді, і на це також була вказівка. У Брейді були плани на Фелікса Бабіно, хоча й доволі нечіткі на той момент. Він поки що промацував шлях. Летів за приладами.

— Доктор Z і його вірний помічник Z-Бой… — промовила вона й закурила. — На шляху до всесвітнього панування. Оце так. Я від того не стану Z-Ґьорл?

Вказівок щодо цього Брукс не отримував, то промовчав.

— Та нехай, розумію, — сказала Фредді, випускаючи дим. — Вашому шефу потрібна пастка для очей. Спосіб для цього — перетворити саме демо в гру. Це має бути нескладно. У хитрому програмуванні тут не зав’язнеш. — Вона підняла «заппіт», уже вимкнений. — Воно доволі безмозке.

— А яка гра?

— Та не питайте, дядьку. Це вже креатив. Не моя сильна сторона. Питайте в свого шефа, хай думає. У кожному разі, якщо ця штука заряджена і є хороший вай-фай, то треба поставити на неї руткіт[52]. Хочете, щоб я вам це записала?

— Ні. — Брейді виділив частину пам’яті Ела Брукса, обсяг якої стрімко зменшувався, під саме це завдання. Коли треба щось робити, хай це робить Фредді.

— Коли буде руткіт, можна завантажити початковий код з іншого комп’ютера. — Вона знову перейшла на гру в шпигунів: — Із секретної бази Зеро під полярною шапкою!

— Це йому теж розповідати?

— Ні, скажіть тільки, що треба руткіт і початковий код. Зрозуміло?

— Так.

— Іще щось?

— Брейді Хартсфілд хоче, щоб ви до нього знову прийшли.

Брови Фредді підскочили майже до самого «їжачка».

— Він з вами розмовляє?

— Так. Спочатку його важко зрозуміти, а потім звикаєш.

Фредді окинула оком свою вітальню — темну, захаращену, із запахом принесеної вчора ввечері китайської їжі в коробочці, — наче їй це видовище було цікаве. Розмова дедалі більше лякала її.

— Не знаю, дядьку. Я зробила добре діло, але в скаутах ніколи не була.

— Він заплатить, — сказав Z-Бой. — не дуже багато, та все ж…

— Скільки?

— П’ятдесят за візит?

— Чому?

Z-Бой того не знав, але у 2013 році у нього в голові ще лишалося чимало Ела Брукса, і той зрозумів.

— Я думаю… тому, що ви були частиною його життя. Отоді, коли ви з ним лагодили разом комп’ютери. За старих часів.

Брейді не мав до лікаря Бабіно такої лютої ненависті, як до К. Вільяма Ходжеса, але це не означало, що док. Б. не був у його чорному списку. Бабіно використовував його як лабораторного кролика, а це погано. Він втратив до Брейді інтерес, коли йому здалося, що експериментальний препарат не працює, а це ще гірше. А найгірше — уколи поновилися, коли до Брейді повернулася свідомість, а хтозна, що вони робили? Вони могли б його вбити, але такому гравцю зі смертю, як Брейді, це не спричиняло безсонних ночей. Його турбувало, що уколи можуть щось зробити з його новими можливостями. Бабіно на людях відмахувався від слів про парапсихологічні штучки Брейді, а насправді вірив, що вони можливі, хоча той мав обережність не демонструвати перед лікарем своїх здібностей, попри постійні умовляння Бабіно. Він вважав, що психокінетичні здатності — теж результат дії його церебеліну.

Поновилися і томографії й магнітно-резонансні дослідження.

— Ти — восьме диво світу, — колись після такого обстеження сказав Бабіно. Було це восени 2013 року. Він ішов поруч із Брейді, якого санітар віз у палату 217. У Бабіно був вираз обличчя, який Брейді сприймав як переможний. — Сьогоднішній курс лікування не просто припинив руйнування твоїх нервових клітин — він простимулював ріст нових. Більш життєздатних. Чи розумієш ти, наскільки це чудово?!

Ще б пак, мудаче, подумав Брейді. То тримай свої знімки при собі. Якщо в окружній прокуратурі дізнаються, в мене будуть неприємності.

Бабіно по-власницькому поплескував пацієнта по плечу — Брейді терпіти цього не міг. Як собаку гладить.

— Людський мозок складається приблизно зі ста мільярдів нервових клітин. Ті, що в тебе в зоні Брока, були серйозно пошкоджені, але відновилися. Власне, вони наростили такі нейрони, яких я ніколи й не бачив. Скоро ти станеш відомим не лише як той, хто відбирав у людей життя, а як і той, хто допоміг життя рятувати.

Якщо такий день настане, подумав Брейді, ти його вже не побачиш.

Сподівайся, довбодятле.

«Креатив — не моя сильна сторона», — сказала Фредді Z-Бою. Воно й правда, а от у Брейді це було навпаки, і, поки 2013 рік переходив у 2014, він мав досить часу поміркувати, як пожвавити демо «Риболовлі» і зробити з нього те, що Фредді назвала пасткою для очей. Але ніщо особливо не годилося.

Під час її візитів вони не розмовляли про «заппіт», а в основному згадували (говорила, звичайно, здебільшого Фредді) про старі деньки в «Кібепатрулі». Про всіх тих ненормальних, яких їм доводилося бачити на виїздах. Про Ентоні (Тоунса) Фробішера, їхнього тумака-шефа. Фредді постійно розповідала про нього, видаючи те, що вона хотіла йому сказати, за дійсно сказане «просто йому в лице!». Візити Фредді були одноманітні, але заспокоювали. Вони врівноважували відчай його ночей, коли він відчував, що проведе решту життя в палаті 217 у руках доктора Бабіно і під дією його «вітамінів».

Я маю його зупинити, думав Брейді. Контролювати його.

Щоб це зробити, якраз у пригоді стане покращений демо-екран «Риболовлі». Якщо він проґавить першу можливість залізти в голову Бабіно, другої не буде.

Тепер телевізор у палаті 217 працював щонайменше чотири години на день. Це було зроблено за вказівкою доктора Бабіно, який сказав новій старшій медсестрі Хелмінгтон «давати містеру Хартсфілду доступ до зовнішніх подразників».

Містер Хартсфілд нічого не мав проти новин о дванадцятій (де-небудь у світі завжди ставався цікавий вибух чи масова трагедія), а все решта — кулінарні шоу, ток-шоу, серіали, буцімто медики — то була повна хрінь. Але одного дня, коли він дивився шоу «Приз-сюрприз» (чи пак дивився тоді в бік телевізора), у нього сталося осяяння. Конкурсантка, яка дійшла до бонусного туру, отримала шанс виграти подорож на Арубу приватним літаком. Їй показали величезний комп’ютерний екран, по якому ходили великі кольорові цятки. Вона мала торкнутися п’ятьох червоних, які повинні були перетворитися на цифри. Якщо їхня сума дорівнюватиме 100 ± 5, то вона виграє.

Брейді широко розплющеними очима дивився на екран, стежив за цятками — і зрозумів, що знайшов те, чого шукав. Рожеві рибки, подумав він. Вони рухаються найшвидше, та й червоний колір агресивний. Рожевий — він… Як це називається? Він згадав і посміхнувся. Від такої променистої посмішки на вигляд йому стало немов знову дев’ятнадцять років.

Рожевий — заспокійливий.

Іноді, коли приходила Фредді, Z-Бой залишав свій бібліотечний візок у коридорі й сидів з ними. Якось улітку 2014 року він теж так прийшов і дав Фредді роздрук. Зроблений він був на бібліотечному комп’ютері під час одного з дедалі рідкісніших випадків, коли Брейді перебував у Бруксі на на пасажирському сидінні, а за кермом і повністю ним володів. Мусив, бо треба було діяти точно. Шансу на помилку не було.

Фредді продивилася роздрук, потім із цікавістю прочитала уважніше.

— Ну, — сказала вона, — це доволі розумно. І передпорогове повідомлення додати — це крутий хід. Нехороший, але крутий. Чи це все — справа рук таємничого Доктора Z?

— Так, — сказав Z-Бой.

Фредді звернулася до Брейді:

— А ти знаєш, хто такий Доктор Z?

Брейді повільно похитав головою.

— А це точно не ти? Бо дуже на твою роботу схоже.

Брейді лише дивився на неї порожнім поглядом, доки вона не відвела очей. Він дав їй побачити більше, ніж Ходжесові чи будь-кому з медсестер і фізіотерапевтів, але він не мав жодного бажання дати їй зазирнути в себе. Ну, принаймні не зараз. Завеликі шанси, що вона комусь розкаже. Та й він іще точно не знав, що робитиме. Кажуть, що світ протопче стежку до ваших дверей, якщо ви придумаєте кращу мишоловку, але, оскільки він іще не був певен, чи добре ловитимуться миші, найкраще мовчати. Та й немає поки що Доктора Z.

Але буде.

Якось надвечір невдовзі після того, як Фредді отримала програму, яка мала змінити демо-екран «Риболовлі», Z-Бой зайшов у кабінет до доктора Бабіно. Голова відділення там перебував здебільшого годину на день, коли був у лікарні, — пив каву й читав газету. За його вікном був критий майданчик для гольфу (навіщо Бабіно краєвид на парковку?), де він інколи тренувався. Там він і був, коли Z-Бой зайшов, не постукавши.

Бабіно холодно поглянув на нього:

— Чи можу вам допомогти? Ви загубилися?

Z-Бой простягнув «заппіт-нуль», посилений руками Фредді (після того як докупив кілька нових комп’ютерних компонентів на гроші Ела Брукса, яких дедалі меншало).

— Погляньте, — сказав він. — Я скажу вам, що робити.

— Ви маєте вийти, — сказав Бабіно. — Я про ваших жуків у голові знаю, але це — мій особистий простір і мій особистий час. Чи ви б хотіли, щоб я викликав охорону?

— Погляньте, або побачите себе у вечірніх новинах: «Лікар випробовує неперевірений південноамериканський препарат на звинуваченому в масових убивствах Брейді Хартсфілді».

Бабіно з відкритим ротом подивився на чоловіка у дверях; у цей момент він був дуже схожий на того, яким він стане, коли Брейді знищить його ядро свідомості:

— Я уявлення не маю, про що ви.

— Про церебелін. Якому до затвердження Асоціацією з контролю продуктів і ліків іще роки й роки — якщо його взагалі затвердять. Я отримав доступ до ваших документів і зробив знімки на телефон. Сфотографував і ті томографії мозку, які ви нікому не показуєте. Ви порушили чимало законів, док. Погляньте на цю гру — і це залишиться між нами. Відмовтеся — і вашій кар’єрі кінець. Даю вам п’ять секунд на роздуми.

Бабіно взяв гру і подивився на рибок, які плавали там. Бриніла мелодія. Час від часу екран спалахував синім.

— Натискайте на рожевих, докторе. Вони перетворюються на цифри. Додавайте їх подумки.

— Як довго я маю це робити?

— Дізнаєтеся.

— Ви що, збожеволіли?

— Ви замикаєте кабінет, коли вас тут нема, і це розумно, але по цій лікарні ходить чимало карток, які відмикають усе. І ви не вимкнули комп’ютер — для мене це просто якесь божевілля. Дивіться на рибок. Натискайте на рожевих. Додавайте числа. Ото і все, і я дам вам спокій.

— Це шантаж.

— Ні, шантаж — це за гроші. А тут просто домовленість. Дивіться на рибок. Нагадувати знову не стану.

Бабіно дивився на рибок. Спробував натиснути на рожеву й промахнувся. Знову ткнув пальцем — і знову промахнувся. Пошепки лайнувся. Це виявилося важче, ніж на перший погляд, і йому стало цікаво. Сині спалахи мали б його дратувати, але не дратували. Вони якимось чином допомагали йому зосередитися. Тривога, що про його справи дізнався цей старий хрін, миналася на тлі інших думок.

Йому вдалося торкнутися однієї з рожевих рибок до того, як вона кинулася геть з екрана. Отримав дев’ять. Добре. Хороший початок. Він забув, для чого це робить. Ловити рожевих рибок — це важливо.

Грала мелодія.

Поверхом вище, у палаті 217, Брейді дивився у свій власний «заппіт» і відчував, як його дихання сповільнюється. Заплющив очі й подивився на єдину червону цятку. То був Z-Бой. Він чекав… чекав… і от, щойно в нього виникла думка, що друга ціль може виявитися невразливою, перед ним виникла друга червона цятка. Спочатку нечітка, потім пояснішала, стала виразнішою.

Наче дивишся, як розквітає троянда, подумав Брейді.

Дві цятки почали грайливо рухатися туди-сюди. Він зосередився на тій, яка була Бабіно. Цятка сповільнилася й зупинилась.

Спіймався, подумав Брейді.

Але треба бути обережним. Місія таємна.

Очі, які він розплющив, належали Бабіно. Лікар і далі дивився на рибок, але припинив їх ловити. Він став… як це називається? Овочем. Він став овочем.

Брейді на перший раз довго не засиджувався, але йому й не потрібно було багато часу, щоб усвідомити, до яких див отримав доступ. Ел Брукс був свинкою-скабничкою. Доктор Бабіно — величезним сховищем. Брейді отримав доступ до його пам’яті, його знань і вмінь. Перебуваючи в Елі, він міг паяти електричні схеми. У Бабіно він міг виконувати краніотомію і перемикати дроти в людському мозку. До того ж, він отримав доказ того, про що тільки міркував і на що сподівався: він міг заволодівати іншими з відстані. Потрібен був тільки навіяний «заппітом» гіпноз, щоб людина відкрилася. Той «заппіт», який модифікувала Фредді, справді зробився ефективною пасткою для очей і, Боже милий, як же швидко він працює!

Брейді не міг дочекатися випробувати його на Ходжесі.

Перш ніж вийти, Брейді підпустив кілька риб-думок у мозок Бабіно — але зовсім трохи. Із лікарем діяти він збирався дуже обережно. Бабіно треба міцно підсадити на екран — який тепер став знаряддям гіпнозу й навіювання, — перш ніж Брейді заявить про себе. Того дня одна з навіяних Брейді думок полягала в тому, що томографія мозку Брейді нічого особливо цікавого не показує і її треба припинити. Також треба закінчувати з ін’єкціями церебеліну.

Адже стан Брейді ніяк особливо не покращується. Я в глухому куті. Та й, до того ж, мене можуть зловити.

— Якщо зловлять — буде погано, — пробурмотів Бабіно.

— Так, — сказав Z-Бой. — Якщо вас зловлять, нам обом буде погано.

Бабіно впустив свою цяцьку. Z-Бой підняв її і вклав йому до рук.

У міру того, як спекотне літо переходило в холодну і сльотаву осінь, Брейді тримав Бабіно дедалі міцніше. Рибок він підпускав обережно: так акуратно зариблюють ставок фореллю. У Бабіно з’явилося бажання мацати деяких молоденьких медсестер із ризиком бути звинуваченим у сексуальних домаганнях. Іноді Бабіно тихцем брав знеболювальне з аптечки у «Відрі», користуючись карткою фіктивного лікаря — цю підробку Брейді влаштував за допомогою Фредді Лінклаттер. Бабіно робив це все навіть попри страх бути спійманим — та й попри те, що мав інший, неризикований шлях дістати таблетки. Одного разу він украв «ролекс» із кімнати відпочинку неврологів (при тому, що теж мав такий годинник) і поклав у нижню шухляду свого столу, де про нього швидко забув. Помалу-малу Брейді Хартсфілд — який ледве міг ходити — заволодів лікарем, який, з ідеї, навпаки, повинен мати владу над пацієнтом, і загнав його в багатозубий капкан вини. Якщо лікар зробить якусь дурницю, спробує розповісти комусь, що відбувається, — пастка зімкнеться на ньому.

Водночас Брейді взявся формувати особистість Доктора Z, значно обережніше, ніж робив це з Бібліотечним Елом. По-перше, тепер він краще це вмів. По-друге, перед ним був якісніший матеріал. У жовтні того року, коли в мозку Бабіно вже плавали сотні добірних рибок-думок, Брейді почав захоплювати контроль і над тілом лікаря, і над його душею, залишаючись у ньому дедалі довше. Одного разу він доїхав до самого штату Огайо на «БМВ» Бабіно, щоб перевірити, чи зв’язок не ослабне на відстані. Не ослаб. Видавалося, що коли вже залізти — то так просто не випадеш. І гарно ж покатався. Він зайшов до придорожнього ресторанчика і від пуза наївся смаженої цибулі в тісті.

Смакота!

Ще до святок 2014 року Брейді почувався так, як, мабуть, хіба що в ранньому дитинстві. Для нього це було такою дивиною, що коли він зрозумів, що відчуває, всюди вже познімали різдвяні прикраси й почали вішати сердечка до Валентинового дня.

Він був задоволений.

Частина його єства опиралася цьому відчуттю, обзивала його маленькою смертю, а частина бажала прийняти його. Навіть поринути в нього. А чом би й ні? Таке враження, що він не лежить, як приклеєний, у палаті 217, та й навіть у власному тілі він не в’язень. Він може виходити, коли забажає: хочеться — пасажиром, хочеться — водієм. Тільки треба виявляти обережність і не кермувати занадто довго, та й усе. Адже ядро свідомості — це, схоже, ресурс обмежений. Якщо його не стане, так не стане зовсім.

Тоді погано буде.

Коли б Ходжес продовжив свої відвідини, Брейді отримав би ще одну мету для зростання — змусити його подивитися на екран «заппіта» в шухляді, потім залізти детективові в голову й напустити туди самогубчих думок. Наче знову користуватися «Блакитною парасолькою Деббі» — тільки навіювання тепер буде значно потужніше. Уже не навіювання, а команди!

Єдина проблема — Ходжес більше не приходив. Прийшов аж після першого травня і знову завів свою довбучу пісню: «Я знаю, що ти тут, Брейді, я сподіваюся, що ти страждаєш, Брейді, чи ти справді вмієш пересувати речі, не торкаючись їх, Брейді, чи покажеш, як це…», — а потім не з’являвся. Те, що Ходжес зник з його життя, стало для Брейді справжнім джерелом негаданого й не зовсім бажаного задоволення. Ходжес був як болячка під сідлом, він його лютив і розганяв учвал. А зараз болячки не було, і хочеш, коню, — спокійно пасись.

І щось таке Брейді й робив.

Отримавши доступ до банківського рахунку доктора Бабіно, його інвесторського портфелю і його розуму, Брейді сповна віддався купівельній гарячці через Інтернет. Бабстер знімав з рахунку гроші й купував, Z-Бой носив обладнання до зачуханої хатинки Фредді Лінклаттер.

Вона справді заслуговує на краще помешкання, подумав Брейді. Треба щось із цим зробити.

Z-Бой також приніс до неї решту «заппітів», поцуплених з бібліотеки, і Фредді видозмінила в них усі відео «Риболовлі»… не безкоштовно, звісно. І хоча коштувала ця праця дорого, Брейді платив, не торгуючись. Це ж усе-таки гроші лікаря, це Бабіно башляє. Що ж робити з «покращеними» пристроями, Бреді ще навіть гадки не мав. Урешті, йому може ще знадобитися парочка дронів, але поки що в нього не виникало бажання пускати їх у хід. Він почав розуміти, що таке насправді задоволення: емоційна версія того, що моряки прозивають кінськими широтами, де затихають усі вітри і просто залягаєш у дрейф.

Це настає, коли немає мети для зростання.

Такий стан речей протривав до 13 лютого 2015 року, коли увагу Брейді привернув денний випуск новин. Ведучі, які щойно сміялися з витівок двох маленьких панд, раптом зробили вираз облич «Блін, як же все погано!», коли на моніторі за їхніми спинами з’явилося зображення розбитого серця.

— У передмісті С’юїклі Валентинів день буде сумний, — сказала ведуча.

— Дійсно, Бетті, — погодився ведучий. — Двоє молодих людей, які вижили після бійні в центрі, — двадцятишестирічна Кріста Кантрімен і двадцятичотирирічний Кейт Фраяс вчинили самогубство в домі Кантрімен.

Продовжила Бетті:

— Кене, убиті горем батьки розповіли, що молоді люди сподівалися одружитися в травні цього року, але обоє дістали тяжкі травми внаслідок нападу Брейді Хартсфілда і, напевне, не витримали довгих фізичних і моральних страждань. Френк Дентон зараз розповість докладніше.

Тепер Брейді наслухав і дивився уважно, майже прямо сівши в кріслі — наскільки це йому вдавалося, очі його горіли. Чи дійсно він убив оцих двох? Якщо він має право так вважати, то щойно кількість жертв бійні в центрі стала вже не вісім, а десять. Усього-на-всього десяток, але ж! Непогано все-таки.

Кореспондент Френк Дентон, зробивши на обличчі найкращий вираз «ой блін…», якийсь час плескав язиком, а потім у кадрі з’явився бідний татусь Кантрімен, який прочитав передсмертну записку, залишену парою. Бурмотів він щось нерозбірливе, але головний сенс до Брейді дійшов. Вони уявляли собі загробне життя прекрасним, де загояться всі рани, де їх не мучитиме біль, де вони можуть обвінчатися здоровими перед лицем Спаса і Бога Нашого, Ісуса Христа.

— Як же й сумно… — зітхнув ведучий, дослухавши історію до кінця. — Як сумно.

— Точно, Кене, — сказала Бетті. І тут на екрані за їхніми спинами виникла картинка з групою ідіотів у весільному вбранні, які стоять у басейні, — і її обличчя блискавично перемкнулося на радісний вираз. — Але оце тебе розвеселить: двадцять пар молодят вирішили одружитися у басейні в Клівленді, де температура лише двадцять градусів[53]!

— Маю надію, що їх любов грітиме, — каже Кен, і вишкірює чудово зроблені зуби в усмішці. — Бррр! А ось і Патті Ньюфілд — вона розповість нам докладніше.

Скількох же ще я дістану? — думав тим часом Брейді. Він аж горів. У мене дев’ять налаштованих «заппітів» плюс ті два, що в моїх дронів, і один у моїй шухляді. Хто сказав, що між мною і цими придурастими шукачами роботи все скінчено?

Хто сказав, що я не можу збільшити рахунок?

Брейді й далі стежив за корпорацією «Zappit» під час цього відпочинкового періоду, раз чи двічі на тиждень відряджаючи Z-Боя перевіряти сповіщення в Інтернеті. Розмови про гіпнотичну дію відео «Риболовлі» (і дещо менший — «Співочих пташок») затихли, а натомість почалися інші: про те, що компанія іде на дно — уже без варіантів. Коли «Sunrise Solutions» викупили «Zappit», блогер, який назвався Електровихор, написав: «Вау! Це десь так, якби двоє закоханих із раком на останній стадії, що їм залишилося по шість тижнів, надумали втекти й таємно одружитися!»

Тіньова особистість Бабіно вже непогано сформувалася, і саме Доктор Z почав вишукувати тих, хто пережив бійню в центрі, складаючи список найдужче постраждалих — а отже, найбільш схильних думати про самогубство. Двоє з них — такі собі Деніел Старр і Джудіт Лома, досі залишалися в інвалідних візках. Лома, можливо, зі свого встане, а Старр уже ні. Ще була Мартіна Стовер, паралізована від шиї, вона жила з матір’ю на Рідждейлі.

Я зроблю їм послугу, думав Брейді. Справді ж зроблю.

Він вирішив, що мама Стовер стане непоганим початком. Першою думкою було сказати Z-Боєві, щоб надіслав їй «заппіт» поштою: «Безкоштовний подарунок для вас!», але де певність, що вона його не викине? У нього лише дев’ять штук, їх не можна марнувати. Посилювати всі буде коштувати йому (ну, тобто Бабіно) чималих грошей. Краще відрядити Бабіно з особистою місією. У гарно пошитому костюмі, із серйозною темною краваткою, цей чоловік мав, безумовно, більш респектабельний вигляд, аніж Z-Бой у робочому дранті, — і взагалі такі літні чоловіки, напевне, до вподоби жінкам на зразок мами Стовер. Тепер Брейді залишалося скласти правдоподібну історію. Може, щось із маркетинговими випробуваннями? Книжковий клуб? Приз?

Він іще перебирав сценарії — немає куди поспішати, — коли через сповіщення Google прийшла очікувана звістка про смерть: «Sunrise Solutions» наказала довго жити. Починався квітень. Для розпродажу активів було найнято довірену особу, список так званого «дійсного майна» мав незабаром з’явитися на сайтах розпродажів. Для тих, хто не може дочекатися, перелік усього непроданого мотлоху «Sunrise Solutions» можна було знайти в паперах із банкрутства. Брейді подумав, що це цікаво, але не аж настільки, щоб спеціально відряджати Доктора Z подивитися. Напевне, є там і ящики «заппітів», але він мав дев’ять штук власних, то для забави вистачить.

За місяць Брейді передумав.

У випуску «Новин опівдні» була популярна рубрика «Два слова від Джека». Джек О’Меллі — то був старий товстий динозавр, який, напевне, почав кар’єру ще за чорно-білого телебачення, і після кожного випуску він п’ять хвилин щось бубонів про те, що в новинах справило на нього найбільше враження. На носі в нього були здоровенні окуляри в чорній оправі, і обвислі щоки трусилися, як желе, коли він говорив. Зазвичай цей Джек видавався Брейді доволі кумедним і розважав його, але того дня «Два слова від Джека» були зовсім не смішні. Вони відкривали нові перспективи.

«Родини Крісти Кантрімен і Кейта Фраяса засипали співчутливими листами внаслідок події, про яку в цих новинах зовсім нещодавно повідомляли, — бурчав Джек; голос у нього був десь як в Енді Руні[54]. — Рішення молодої пари покінчити з життям, коли забракло сил терпіти нескінченний і неослабний біль, розпалило нову дискусію щодо етичності самогубства. Також воно нагадало нам — на жаль — про ницого боягуза, який спричинив цей нескінченний і неослабний біль, — монстра на ім’я Брейді Вілсон Хартсфілд».

Та це ж я, втішився Брейді. Якщо називають усі імена і прізвище — то ти вже справжній бабай!

«Якщо існує життя після життя земного, — промовив Джек (неслухняні брови, теж такі, як в Енді Руні, зійшлися на переніссі, щоки тремтять), — то Брейді Вілсон Хартсфілд сповна заплатить за свої злочини, коли там опиниться. А нині погляньмо на срібну підкладку чорної хмари горя, адже вона теж є.

За рік після підлої бійні в центрі Брейді Вілсон Хартсфілд здійснив замах на злочин іще жахливіший. Він проніс велику кількість пластикової вибухівки на концерт у зал „Мінго“ з наміром знищити тисячі підлітків, які прийшли туди розважитися. Тут його зупинили детектив-пенсіонер Вільям Ходжес і хоробра жінка Холлі Джібні, яка проломила череп цьому вбивці-дегенерату, перш ніж він встиг активувати…»

Отут Брейді заплутався. То це якась Холлі Джібні розбила йому голову й майже вбила його? Хто це, блядь, така? І чому ніхто за всі ці п’ять років, відколи вона погасила для нього світло й запроторила в цю палату, не сказав йому цього? Як так могло статися?

А дуже просто, розсудив він. Коли новина була свіжа, я лежав у комі. А потім, подумав він, я просто вирішив, що то був Ходжес чи його нігер.

Він при нагоді знайде цю Джібні в Мережі, але вона — це не так важливо. Вона просто частина його минулого. А майбутнє — це блискуча ідея, що з’явилася в нього, як завжди виникали найкращі винаходи: вона постала в уяві цілісним образом, який можна хіба трохи вдосконалити й доповнити.

Він увімкнув свій «заппіт», знайшов Z-Боя (який саме видавав журнали пацієнткам в акушерсько-гінекологічному відділенні) і послав його на комп’ютер у бібліотеку. Коли той сидів біля екрану, Брейді випхав його з-за керма і взявся до справи сам, зігнувшись і мружачись до монітора короткозорими очима Ела Брукса. На сайті під назвою «Майно банкрутів — 2015» він знайшов список того, що залишилося після «Sunrise Solutions». Там був усякий мотлох від дюжини різних компаній, наведених в абетковому порядку. «Заппіт» був останнім за абеткою, але, відзначив Хартсфілд, не за значущістю. Першим пунктом у списку його майна стояли 45 872 «заппіт командерів» за пропонованою роздрібною ціною $ 189,99. Також їх продавали партіями по чотириста, вісімсот і тисячі. Унизу червоним стояло попередження, що частина партії бракована, але «більшість — у чудовому робочому стані».

Від хвилювання Брейді старе серце Ела закалатало. Його руки знялися з клавіатури й стислися в кулаки. Можливість порішити більше людей, які не загинули в центрі, блякла на тлі іншої грандіозної ідеї, що заволоділа ним: закінчити те, що тоді не вдалося в «Мінго». Він навіть уявляв, як пише до Ходжеса: «Ти думав, що зупинив мене? Подумай іще раз!»

Як же й гарно це буде!

Він був цілком певен, що Бабіно стане грошей, щоб купити «заппіт» кожному, хто був там того вечора, але оскільки Брейді матиме справу з кожною жертвою окремо, то гарячкувати не слід.

Він послав Z-Боя по Бабіно. Бабіно приходити в палату не хотів. Тепер він боявся Брейді, і Брейді це неабияк тішило.

— Ви будете дещо закуповувати, — сказав Брейді.

— Закуповувати… — Слухняний, уже не боїться. У палату 217 зайшов Бабіно, але нині біля крісла Брейді сутулився Доктор Z.

— Так. Ви кладете гроші на новий рахунок. Назвімо його «Gamez Unlimited» — як «ігри», тільки в кінці слова «z».

— Z. Як я. — Голова неврологічного відділення вичавив із себе вузьку порожню посмішку.

— Дуже добре. Скажімо, сто п’ятдесят тисяч доларів. Також ви надасте Фредді Лінклаттер нову, більшу квартиру. Тоді вона зможе отримувати товари, які ви закуповуєте, і працювати з ними. Дівчинка буде багато працювати.

— Я надаю їй нову, більшу квартиру, щоб…

— Слухайте мовчки. Їй також буде потрібне деяке нове обладнання.

Брейді нахилився вперед. Перед ним уже сяяло майбутнє, де Брейді Вілсон Хартсфілд здобуде перемогу після того, як старий коп-пенсіонер вирішив, що його гру скінчено.

— Найважливіший пристрій називається репітер…