Кінець зміни

BADCONCERT.COM

Кора Бабіно витирає потилицю рушником із монограмою і, насупившись, дивиться на монітор у підвальному тренажерному залі. Вона зробила лише чотири чи шість миль[35] на біговій доріжці, вона терпіти не може, коли її переривають, а цей дивак повернувся.

Дзень-дзелень! — лунає дзвоник над дверима, і вона чує вгорі кроки чоловіка, але нічого не відбувається. На моніторі старий у вошивій куртці — точно як один з тих бомжів, які, буває, стоять на перехрестях із табличками на зразок: «ГОЛОДНИЙ, БЕЗ РОБОТИ, ВЕТЕРАН, БУДЬ ЛАСКА, ДОПОМОЖІТЬ» — так там і лишається.

— Чорт, — бурмоче під ніс вона і ставить доріжку на паузу. Підіймається сходами, відчиняє двері в задній коридор і кричить: — Феліксе! Це той твій друг дивакуватий! Це Ел!

Відповіді немає. Він знов у своєму кабінеті, може, знову дивиться на свою гру — просто як закохався в неї. Спочатку, коли вона казала про дивну нову пристрасть Фелікса друзям у клубі, це був жарт. А зараз щось уже не до сміху. Йому шістдесят три, він застарий для дитячих комп’ютерних забавок, і замолодий, щоб настільки все забувати, і вона вже хвилюється, чи в нього це не вияви ранньої хвороби Альцгеймера. Також їй спадало на думку, що оцей тип, який ходить до Фелікса, — якийсь наркоторгівець, але ж хіба чоловік ці штучки теж не переріс уже давно? Та й коли б Фелікс хотів якихось наркотиків, він би сам себе забезпечив: за його словами, у Кайнері половина лікарів чи не половину часу ходять під кайфом.

Дзень-дзелень! — знову лунає дзвоник.

— Та Йосип на кобилі! — каже вона і йде відчиняти сама, з кожним кроком дедалі сильніше дратуючись. Вона висока, худорлява, її жіночі форми стерті тренуванням майже нанівець. Засмага гольфістки лишається на ній навіть посеред зими, тільки набуває блідішої, жовтуватої барви, так що можна подумати, ніби вона страждає на якесь хронічне захворювання печінки.

Вона відчиняє двері. У дім залітає січнева ніч, холодить її спітніле обличчя й руки.

— Гадаю, я б хотіла знати, хто ви такий, — каже вона, — і що ви з моїм чоловіком задумали. Чи можу я у вас запитати?

— Звичайно, можете, місіс Бабіно, — відказує той. — Іноді я Ел. Іноді Z-Бой. Сьогодні я Брейді, і, слухайте-слухайте, як же й гарно вийти прогулятися, особливо такої холодної ночі!

Вона дивиться на його руки.

— Що в цій банці?

— Кінець ваших нещасть! — каже чоловік у заклеєній куртці — і лунає приглушений постріл. Дно пляшки вибухає і розлітається на шматки разом із оплавленими пасмами скловати. Вони кружляють у повітрі, наче пух молочаю.

Кора відчуває удар точно під майже зниклою лівою груддю й думає: «Цей сучий дивак мене вдарив…» Намагається вдихнути, але спочатку не може. У грудній клітині якесь дивне, мертве відчуття; щось тепле тече на еластичний пояс її тренувальних штанів. Вона дивиться вниз, намагаючись вдихнути, це їй вкрай необхідно, і бачить, як по блакитному нейлону розповзається червона пляма.

Вона зводить погляд на те старе одоробло в дверях. Той тримає рештки пляшки, наче подарунок: маленький гостинець людини, яка без запрошення завітала о восьмій вечора. Скловата стирчить із дна пляшки, нагадуючи обвуглену бутоньєрку. Нарешті жінці вдається вдихнути, але вдихається здебільшого рідина. Кора кашляє, бризкаючи кров’ю.

Чоловік у куртці заходить у дім і причиняє за собою двері. Кидає пляшку на підлогу. Потім штовхає жінку. Вона заточується, падає назад і зачіпає декоративну вазу, яка стоїть на столику біля вішаків, — і та падає. Ваза розлітається об підлогу з міцного дерева, наче бомба. Жінка знову з хлюпанням вдихає. «Тону, — думає вона, — тону просто у власному передпокої…» — і знову відкашлює кров.

— Коро! — кричить Бабіно звідкись із глибини будинку. Голос у нього такий, наче він щойно прокинувся. — Коро, з тобою все гаразд?

Брейді підіймає ногу Бібліотечного Ела й акуратно ставить його важкий чорний чобіт на напружені жили горла Кори Бабіно. Із рота вихоплюється ще кров, засмаглі щоки жінки тепер поплямовані нею. Він наступає з усієї сили. Лунає тріск — щось усередині неї ламається. Її очі вирячуються, майже вилазять з орбіт — а тоді тьмяніють.

— А ти міцна була, — майже лагідно відзначає Брейді.

Відчиняються двері. Чути швидке ляпання капців — і забігає Бабіно. Він у халаті поверх безглуздої піжами в стилі Г’ю Гефнера. Його срібна шевелюра, яку він зазвичай з такою гордістю плекає, нині шалено скуйовджена. Щетина на щоках уже починає перетворюватися на бороду. У його руці — зелений «заппіт», з якого лунає мелодійка «Риболовлі»: «Де море, де море красиве…» Він, завмерши, дивиться на тіло дружини на підлозі.

— Годі з неї вправ, — таким самим лагідним тоном каже Брейді.

— Що ти ЗРОБИВ?! — кричить Бабіно, неначе й так усе не зрозуміло.

Він підбігає до Кори і збирається опуститися коло неї на коліна, але Брейді підхоплює його під пахву і тягне назад. Звичайно, Бібліотечний Ел — не Чарльз Атлас[36], але він значно сильніший за оте нікудишнє тіло в палаті 217.

— Немає коли цим займатися, — каже Брейді. — Ця Робінсон жива, тож маємо змінити план.

Бабіно дивиться на нього, намагається зібратися з думками, але ті розбігаються. Його розум, колись такий гострий, затупився. І винен у тому оцей чоловік.

— Дивись на рибок, — каже Брейді. — Ти — на своїх, а я — на своїх. Нам обом стане краще.

— Ні, — опирається Бабіно.

Він хоче дивитися на рибок, він останнім часом постійно цього хоче, але йому зараз лячно. Брейді хоче перелити свій розум в голову Бабіно, немов якусь химерну воду, і щоразу після цього лікар дедалі більше втрачає своє власне «я».

— Ні, ти будеш, — відказує Брейді. — Сьогодні ти маєш стати доктором Z.

— Я відмовляюся!

— Ти не маєш вибору. Усе розплутується. Скоро до твоїх дверей прийде поліція. Чи Ходжес, а це ще гірше. Він тобі права не зачитуватиме, просто дасть тобі по голові своєю саморобною штукою — і все. Тому що він — злий підар. Та й тому, що ти мав рацію. Він знає.

— Я не буду… не можу… — Бабіно дивиться на свою дружину. І, Господи Боже, ці очі. Вирячені очі. — Поліція ніколи не повірить! Я шанований лікар! Ми одружені вже тридцять п’ять років!

— Ходжес повірить. А коли Ходжес уже у щось вчепився, то він стає, блядь, як той шалений шериф у кіно. Він покаже тій Робінсон твою фотографію. Вона подивиться і скаже: ну так, це ж саме той чоловік, який дав мені «заппіт» у торговельному центрі. А коли ти дав їй «заппіт», то, напевне, ти також дав його й Дженіс Еллертон. Опа! І ще Скапеллі…

Бабіно дивиться в нікуди, намагається усвідомити масштаби катастрофи.

— Потім оті препарати, що ти мені давав. Ходжес, може, вже про них знає, бо він швидко й легко дає на лапу, а більшість медсестер у «Відрі» про них знають. Це — секрет Полішинеля, бо ти ніколи й не намагався його приховувати. — Брейді сумно хитає головою Бібліотечного Ела. — Зарозумілість…

— Вітаміни… — більше Бабіно нічого не може сказати.

— Навіть копи в це не повірять, якщо отримають доступ до твоїх файлів і обшукають комп’ютери. — Брейді дивиться на труп Кори Бабіно на підлозі. — Ну й ось твоя дружина. Чим ти це будеш пояснювати?

— Хотів би я, щоб ти здох до того, як тебе привезли! — каже Бабіно. Він кричить, майже верещить. — Чи на операційному столі. Ти — Франкенштейн!

— Не плутай монстра із його творцем, — каже Брейді, хоча й не надто переконаний, що Бабіно особливо відзначився як творець. Експериментальний препарат доктора Б., можливо, якось пов’язаний із його новими здібностями, але він мало чи взагалі ніяк не пов’язаний із одужанням. Брейді переконаний, що досяг цього сам. Що це суто вольовий акт. — А нині у нас важливий візит, і ми не хочемо спізнитися.

— До чоловіка-жінки. — Це називається якимось спеціальним словом, Бабіно колись його знав, але тепер воно кудись загубилося. Так само як і відповідне ім’я. І те, що він їв на обід. Щоразу, коли Брейді потрапляє в його голову, він забирає щось із собою. Забирає пам’ять Бабіно. Його знання. Його «я».

— Атож, до чоловіка-жінки. Чи, якщо описати її орієнтацію науково, це коблихус вульгаріс…

— Ні! — Тепер уже Бабіно не верещить, а шепоче. — Я залишаюся тут.

Брейді зводить угору пістолет, тепер уже серед залишків саморобного глушника видніє дуло.

— Коли ти гадаєш, що ти мені по-справжньому потрібен, то це найгірша помилка в твоєму житті. І остання.

Бабіно мовчить. Це страшний сон, він скоро прокинеться.

— Давай, залишайся — і завтра хатня працівниця знайде тебе поряд із жінкою, двох нещасних жертв грабіжників. Я б більш охоче завершив свою справу як доктор Z: твоє тіло на десять років молодше за Брукса і в непоганій формі, — але я зроблю те, що маю. До того ж робити так, щоб ти зустрівся з Ходжесом, було б з мого боку негарно. Він лихий чоловік, Феліксе. Ти навіть не уявляєш, який лихий.

Бабіно дивиться на літнього чоловіка в заклеєній куртці — і бачить, як із водянисто-блакитних очей Бібліотечного Ела на нього дивиться Хартсфілд. Губи Бабіно тремтять, вони мокрі від слини. В очах стоять сльози. Брейді думає, що зараз, коли його сиве волосся стоїть сторч, Бабстер дуже скидається на Альберта Ейнштейна на відомому фото, де славетний фізик показує язика.

— Як я в це влип?! — стогне він.

— Та отак, як усі в усе, — спокійно пояснює Брейді. — Крок за кроком…

— Навіщо тобі йти до цієї дівчини? — вибухає лікар.

— Сталася помилка, — каже Брейді. Легше визнати це, ніж усю правду: він не може дочекатися. Він хоче, щоб сестра отого нігера-косильника зникла до того, як її важливість дійде до когось іще. — А тепер не вийобуйся і дивися на рибок. Ти ж знаєш, що тобі хочеться.

І він дивиться. І це найгірше. Попри все, що Бабіно знає і розуміє, він усе одно дивиться.

Він стежить за рибками.

Він слухає мелодію.

За якийсь час він іде до спальні, вдягається, бере гроші з сейфа. Зупиняється в іще одному місці, перш ніж іти. Аптечка у ванній повна всякої всячини — і з його, і з її боку.

Він сідає в БМВ Бабіно, залишаючи старий «малібу» поки що на тому самому місці. Лишає він і Бібліотечного Ела, який заснув на дивані.

Приблизно тоді, коли Кора Бабіно востаннє у своєму житті відчиняє двері, Ходжес сидить у вітальні будинку родини Скоттів на Оллґуд-плейс, лише у кварталі від Тіберрі-лейн, де мешкають Робінсони. Перш ніж сісти в машину, він проковтнув два знеболювальних, і йому не так уже й погано, з огляду на всі обставини.

Діна Скотт сидить на дивані, а обабіч неї — батьки. Сьогодні ввечері їй на вигляд помітно більше, ніж п’ятнадцять, бо вона допіру повернулася з репетиції в старшій школі Норз-сайд, де театральний клуб скоро ставитиме «Фантастікс»[37]. У Діни там роль Луїзи, повідомила Енджі Скотт Ходжесові — просто цяця, а не роль (від цього Діна закочує очі).

Ходжес сидить навпроти в розкладному кріслі, майже такому самому, як у його вітальні. Звернувши увагу на глибоку вм’ятину в сидінні, він робить висновок, що зазвичай це крісло є постійним вечірнім сідалом Карла Скотта.

На кавовому столику перед диваном — яскраво-зелений «заппіт». Діна одразу принесла його з кімнати, що дозволило Ходжесові також зробити висновок, що пристрій не лежав під купою спортивного інвентарю в шафі й не припадав пилом під ліжком. Також він не забувся в шкільній шафці. Ні, він перебуває десь під рукою. Що свідчить про те, що дівчинка ним користується, без огляду на його старість.

— Я прийшов на прохання Барбари Робінсон, — каже він їм. — Її сьогодні збила вантажівка…

— О Боже! — тихо вигукує Діна, хапаючись за рот.

— Із нею все гаразд, — каже Ходжес. — Тільки ногу зламала, і все. Її залишили на ніч у лікарні, щоб спостерігати, але вдома вона буде вже завтра, а за тиждень, можливо, й повернеться до школи. Можеш написати їй добре побажання на гіпсі, якщо у вас, дітей, так іще заведено.

Енджі обіймає дочку за плечі.

— Але як це пов’язано з Діною?

— Ну, в Барбари була отака штука, і вона викликала в неї шок. — З огляду на те, що Ходжес почув від Холлі дорогою, це не була неправда. — Вона переходила вулицю в той момент, на мить втратила пильність — і шарах! Її хлопець із-під машини виштовхнув, а якби не він, усе могло б скінчитися значно гірше.

— Господи! — каже Карл.

Ходжес нахиляться вперед, дивиться на Діну:

— Не знаю, скільки таких ґаджетів із подібним браком, але з того, що сталося з Барб, і ще парочки відомих нам інцидентів можна зробити висновок, що принаймні деякі такий дефект мають.

— Тобі наука! — звертається Карл до дочки. — Коли наступного разу тобі щось пропонуватимуть безкоштовно, будь уважна!

Це знову викликає типове підліткове закочування очей.

— Передусім мені дуже цікаво, — каже Ходжес, — як тобі дістався твій. Це якась загадка, бо компанія «Zappit» не дуже багато продала. Їх викупила інша компанія, коли та прогоріла, і теж збанкрутувала у квітні два роки тому. Можна було б подумати, що ці пристрої притримали для перепродажу, щоб розрахуватися з боргами…

— Або знищили, — додає Карл. — Як оце з непроданими накладами книжок.

— Та я, власне, знаю про це, — каже Ходжес. — То скажи мені, Діно, як ти його дістала?

— Я пішла на сайт… — каже вона. — Але ж мені нічого не загрожує, ні? Тобто я ж не знала, а тато завжди каже, що незнання закону не звільняє від відповідальності…

— Тобі абсолютно нічого не загрожує! — запевняє її Ходжес. — І що ж то був за сайт?

— Він називався badconcert.com. Я його пошукала через телефон, коли мені мама зателефонувала на репетицію і сказала, що ви приїдете, але не знайшла. Мабуть, вони їх усі вже збули.

— Чи виявили, що ці штуки небезпечні, й швиденько згорнулися без попередження, — похмуро додає Енджі.

— Але наскільки важкий шок воно може дати? — питає Карл. — Я відкрив його, коли Ді принесла з кімнати. Там нічого нема, крім чотирьох акумуляторів на 2А.

— Я на цьому не знаюся, — відказує Ходжес. Шлунок знову болить, попри ліки. Та й, власне, річ не в шлунку, а в прилеглому органі шість дюймів[38] завдовжки. Після зустрічі з Нормою Вілмер він трохи часу виділив на те, щоб дізнатися, які шанси вижити для пацієнтів з раком підшлункової. Лише шість відсотків з них можуть прожити п’ять років. Веселою новиною це не назвеш. — Поки що я навіть не зміг перепрограмувати рингтон на текстові повідомлення, щоб телефон безневинних перехожих не лякав!

— Я вам можу допомогти, — каже Діна. — Це запросто. У мене там «Crazy Frog».

— Спочатку розкажи, будь ласка, про сайт.

— Там був твіт, ага? Мені хтось у школі про нього розповів. Його в різних соцмережах поширювали. Фейсбук… Пінтрест… Ґуґл плюс… ви ж чули про такі?

Ходжес не знає, що це, але киває.

— Сам твіт я точно не згадаю, але спробую доволі близько до тексту. Адже вони там можуть бути не більше, ніж сто сорок знаків. Ви ж це знаєте, так?

— Звичайно, — каже Ходжес, хоча не дуже собі уявляє, що таке твіт. Ліва рука повзе до того місця, де болить бік. Він її стримує.

— Там було щось таке… — Діна заплющує очі. Вигляд у неї дещо театральний, але ж вона щойно прийшла саме з репетиції театрального клубу. — Погана новина: якийсь псих зірвав концерт «Довколишніх». Хочете хорошу новину? Може, навіть безкоштовний подаруночок? Ідіть на сайт badconcert.com! — Діна розплющує очі. — Може, не зовсім слово в слово, але головний сенс такий.

— Авжеж, розумію. — Ходжес записує назву в блокнот. — То ти туди й пішла…

— Атож. Туди багато дітей пішло. Доволі кумедно було. Там був ролик, де «Довколишні» співають свій хіт кількарічної давнини — «Поцілунки на Мідвеї» ця пісня називається — і через секунд так із двадцять лунає вибух і таким квакучим голосом хтось каже: «Чорт, концерт скасовано!»

— Я б не сказала, що це так уже смішно, — каже Енджі. — Вас же всіх могло вбити.

— Там, певне, ще дещо було, — зауважує Ходжес.

— Звичайно. Там було сказано, що на концерт прийшло десь так тисячі зо дві дітей, і для багатьох це взагалі був перший концерт, і їм зіпсовано таке враження, яке раз у житті буває. Ну, там узагалі, е-е…. було сказано не зовсім «зіпсовано»…

— Гадаю, люба, ми зможемо вставити пропущене слово, — відзначає Карл.

— А ще було написано, що корпорація-спонсор «Довколишніх» отримала цілу гору ігрових пристроїв «Zappit», і їх хочуть роздати. Ну, щось на зразок компенсації за концерт.

— І це при тому, що оте сталося шість років тому?! — недовірливо зауважує Енджі.

— Ага. Воно й правда дивно, якщо подумати…

— А ти не подумала! — каже батько. — Подумай, доню!

Діна з дещо зухвалим виглядом знизує плечима.

— Та я подумала, і все здавалося нормальним.

— Це поширені останні слова! — не вгаває Карл.

— То ти просто… що зробила? — питає Ходжес. — Написала е-мейл з іменем і адресою й отримала оце… — він показує на «заппіт», — …поштою?

— Та ні, там іще дещо треба було, — відказує Діна. — Там треба було, ну, довести, що ти справді там був. То я пішла до мами Барб. Ну, ви розумієте, до Тані.

— Навіщо?

— По фотографії. У мене десь вони були, тільки я їх чомусь не могла знайти.

— Ох уже ця її кімната! — Тепер уже Енджі закочує очі.

Бік Ходжеса повільно, розмірено пульсує.

— Які фотографії, Діно?

— Це ж Таня — вона не проти, якщо ми її так називаємо, — возила нас на концерт, розумієте? Там були Барб, я, Гільда Карвер і Бетсі.

— Бетсі яка?

— Бетсі ДеВітт, — каже Енджі. — Річ у тому, що ми тягли жереб, хто повезе дівчат на концерт. Таня витягла коротку паличку. Вона взяла фургончик Джинні Карвер, бо в неї найбільший.

Ходжес із розумінням киває.

— Ну, в кожному разі, ми туди приїхали, — продовжує Діна. — Таня нас пофоткала. У нас мали бути фотографії. Це звучить трохи по-дурному, але ж ми були малі. Я зараз слухаю «Мендоза лайн» і «Рейвеонетт», а тоді «Довколишні» — це для нас було ого! Особливо Кем, соліст. Таня знімала на наші телефони. Чи на свій, може, я точно не згадаю. Але вона подбала, щоб у всіх залишилися фотографії, тільки я свої знайти не змогла.

— Треба було надіслати свою фотографію на сайт, щоб довести присутність на концерті?

— Так, електронкою. Я боялася, що на фотографіях будемо просто ми біля фургону місіс Карвер і це не підійде, але були й дві на тлі зали «Мінго», де вони всі стоять. Я хвилювалася, що й цього може бути мало, бо в кадр не потрапив напис із назвою групи, але підійшло, і я отримала «заппіт» поштою лише через тиждень. Його привезли у великому конверті з підкладками.

— Там була зворотна адреса?

— Угу. Номера скриньки не пригадаю, але відправник був «Sunrise Solutions» — напевне, спонсор турне.

Може, так і було, думає Ходжес: на той час компанія ще не збанкрутувала. Але сумнівається:

— Надіслано було з нашого міста?

— Не пам’ятаю.

— А я доволі певна, що з нашого міста, — каже Енджі. — Я підняла той конверт із підлоги й викинула в смітник. Я тут, розумієте, за французьку покоївку. — Вона кидає косий погляд на дочку.

— Ви-ибач…. — каже Діна.

У блокноті Ходжес нотує: «„Sunrise Solutions“ базуються у НЙ, а п-ка прийшла звідси».

— А коли це закрилося, Діно?

— Я почула про той твіт і сходила на сайт торік. Точно не згадаю, але пам’ятаю, що це було до осінніх канікул. І, як я вже сказала, воно виникло отак раптом, ні з того ні з сього. Я справді здивувалася.

— Тож так чи інак, а він у тебе вже два місяці.

— Так.

— І шоку ніякого не було?

— Ні, нічого й близько такого.

— А в тебе не було такого під час гри, скажімо, в риболовлю, що ти не відчувала, що робиться навколо?

Містер і місіс Скотт помітно хвилюються, але Діна тільки поблажливо всміхається.

— Ви маєте на увазі, щось ніби гіпноз? Ахалай-махалай?

— Я точно не можу сказати, що саме маю на увазі, але хай буде гіпноз.

— Нє-а, — бадьоро відповідає Діна. — Та й та рибалочка ну геть тупа. Для маленьких зовсім. Треба такою штукою типу джойстика закидати сіть рибалки Джо, ага? І за те, скільки риби ловиш, очки дають. Але це занадто просто. Єдина причина, з якої я інколи цю гру відкриваю, — це щоб побачити, чи рожеві рибки ще не починають цифри показувати.

— Цифри?

— Атож. У листі, що додавався до гри, про них пояснювалося. Я причепила собі над столом, бо отой мопед хочу виграти. Хочете, покажу?

— Звичайно, хочу!

Коли дівчинка біжить нагору по лист, Ходжес питає, чи можна вийти до туалету. Опинившись там, розстібає сорочку і роздивляється лівий бік, що пульсує. Здається, він трохи розпух і на дотик гарячуватий, але чоловік схиляється до думки, що йому це здається. Він спускає воду і п’є ще дві білі таблетки. Так добре? — питає він свій бік. Чи не був би ти ласкавий посидіти тихо й дати мені тут усе повирішувати?

Діна вже відтерла з обличчя більшу частину гриму, і тепер Ходжесові нескладно уявити її і трьох подружок дев’яти-десятирічними дівчатками, як вони їдуть на свій перший у житті концерт, збуджено-веселі, наче мексиканські стрибучі боби в мікрохвильовці. Діна вручає Ходжесові лист, який додавався до гри.

На «шапці» зображений схід сонця, а над ним дугою написано «SUNRISE SOLUTIONS», такого цілком можна було б очікувати, тільки це зображення мало нагадує будь-який відомий детективові логотип корпорації. У цього сонця на диво аматорський вигляд: немовби оригінал малювали від руки. Це стандартний лист, куди вставлено ім’я дівчинки, щоб він відчувався як більш особисте звертання. Та в ці дні і в цю пору хіба когось таким одуриш, коли навіть масові розсилки від страхових компаній і «адвокати-стерв’ятники»[39] усе персоналізують.

Шановна Діно Скотт!

Вітаємо! Сподіваємося, Вам сподобається наша ігрова консоль «Zappit», у яку вже завантажено для Вас 65 веселих і цікавих ігор. Також у пристрої є вбудований Wi-Fi, тож Ви можете завітати на Ваші улюблені інтернет-сайти і завантажувати книжки як член Кола Читачів Sunrise! Ви отримуєте цей БЕЗКОШТОВНИЙ ПОДАРУНОК як компенсацію за пропущений концерт, але, звичайно, ми сподіваємося, що Ви розкажете всім Вашим друзям про чудові враження від «Zappit». Але це ще не все! Перевіряйте демо-екран гри «Риболовля» і натискайте на рожевих рибок, бо одного дня (коли саме, дізнаєтеся вже тоді!) Ви натискатимете на них — і вони перетворюватимуться на цифри! Якщо рибки, яких Ви торкнетеся, складуться в одне з наведених нижче чисел, Ви виграєте ЧУДОВИЙ ПРИЗ! Але цифри видно тільки недовгий час, тож ПЕРЕВІРЯЙТЕ ЧАСТІШЕ! А на додачу до цієї приємності — тримайте зв’язок з іншими в нашому «Zappit Club»: заходьте на zeethend.com, і там Ви зможете й отримати свій приз, якщо Вам пощастить! Велике спасибі Вам від усієї компанії «Sunrise Solutions» і всієї команди «Zappit»!

Далі був нерозбірливий підпис, більше схожий на якусь каляку-маляку. А нижче стояло:

1034 = подарунковий сертифікат на $ 25 у «Deb»

1781 = подарункова картка на $ 40 у «Atom Arcade»

1946 = подарунковий сертифікат на $ 50 у кінотеатрах мережі «Carmike»

7459 = мопед-скутер «Wave» 50 см³ (Гран-прі)

— І що, ти справді повірила в оцю лабуду? — питає Карл Скотт.

Хоча питання було поставлене з усмішкою, Діна вибухає:

— Гаразд, я дурна, можеш мене пристрелити!

Карл обіймає дочку і цілує у скроню.

— Знаєш що? Я б у твоєму віці теж не промовчав би.

— А ти перевіряла тих рожевих рибок, Діно? — питає Ходжес.

— Так, раз чи двічі на день. Це насправді складніше, ніж гра: рожеві швидкі. Треба зосереджуватися.

А то як же, думає Ходжес. Йому це все подобається дедалі менше.

— Але цифр не було, ні?

— Поки що ні.

— Можна мені взяти? — питає він, показуючи на «заппіт». Він міркує, чи сказати дівчинці, що потім поверне, але вирішує цього не робити. У нього є серйозні сумніви, що він це робитиме. — І лист?

— З однією умовою, — каже Діна.

Ходжес, у якого починає минатися біль, знаходить у собі сили всміхнутися:

— Ну, давай, дитино, з якою?

— Перевіряйте рожевих рибок, і, якщо виграється одне з тих чисел, цур, приз мені!

— Домовилися! — каже Ходжес, думаючи: хтось хоче дати тобі приз, Діно, тільки сумніваюсь я, що то буде мопед чи подарунковий сертифікат на кіно. Він бере «заппіт» і лист і встає. — Дуже вам дякую, що приділили мені час!

— Завжди будь ласка, — каже Карл. — А коли ви з’ясуєте, що то була за чортівня, нам розкажете?

— Неодмінно! — відказує Ходжес. — І ще питаннячко, Діно, і якщо воно прозвучить по-дурному, то не забувай, мені вже до сімдесяти йде!

Дівчинка всміхається:

— У нас у школі містер Мортон каже, що буває лише одне дурне питання…

— …і це те, яке ви не поставили, звичайно! Я і сам завжди це так відчував, то ось воно. У школі вашій про це всі знають, так? Про безкоштовні консолі, рибок з номерами і призи?

— І не лише в нашій, в усіх інших також. Твіттер, Фейсбук, Пінтрест, Yik Yak… воно все так працює.

— І той, хто був на концерті й може це довести, має право отримати такий?

— Угу.

— А що Бетсі ДеВітт? Вона теж отримала «заппіт»?

Діна насуплює брови:

— Ні, і дивно це навіть, бо в неї є фотографії з того вечора і вона надіслала одну на сайт. Але вона не так швидко це зробила, як я, вона все постійно робить в останній момент, то вони там, мабуть, уже скінчилися. Так усе можна проспати.

Ходжес знову дякує Скоттам за приділений йому час, бажає Діні успіху на сцені і виходить до своєї машини. Коли сідає за кермо, усередині так зимно, що видно пару з рота. Знову вилазить біль: потужно пульсує чотири рази. Ходжес перечікує напад зі стиснутими зубами, тепер уже переконуючи себе, що гостріший біль — це від нервів, адже він тепер знає, що з ним не гаразд, але переконати себе до кінця не дуже вдається. Два дні раптово здаються шалено довгим чеканням лікування, але він чекатиме. Мусить чекати, бо йому сяйнув жахливий здогад. Піт Гантлі в це не повірить, а Іззі Джейнз узагалі подумає, що його на «швидкій» треба везти до найближчої божевільні. Ходжес і сам не до кінця вірить у це, але всі деталі складаються докупи, і, хоча картина виглядає дико, в ній є певна огидна логіка.

Він заводить «пріус» і розвертає його в бік дому: звідти він зателефонує Холлі й запитає, чи «Sunrise Solutions» коли-небудь спонсорували турне «Довколишніх». Потім подивиться телевізор. А коли вже не зможе вдавати цікавість до того, що там показують, ляже в ліжко й без сну чекатиме ранку.

Тільки от його дуже цікавить зелений «заппіт».

Аж так цікавить, що він просто не може дочекатися. На півдорозі між Оллґуд-плейс і Гарпер-роуд він під’їжджає до довгої будівлі з крамничками, паркується навпроти хімчистки, зачиненої на ніч, і вмикає пристрій. Той яскраво спалахує білим, потім з’являється червона літера Z, стає дедалі більшою, наближається, доки скісна її частина червонить увесь екран. За мить пристрій знову спалахує білим і з’являється повідомлення: «ЛАСКАВО ПРОСИМО У СВІТ ZAPPIT! МИ ЛЮБИМО ІГРИ! ДЛЯ ПОЧАТКУ НАТИСНІТЬ БУДЬ-ЯКУ КЛАВІШУ АБО ПРОВЕДІТЬ ПАЛЬЦЕМ ПО ЕКРАНУ!»

Ходжес проводить по екрану пальцем, і акуратними рядами з’являються іконки ігор. Деякі є версіями тих, у які свого часу гралася в торговельних центрах його Еллі, коли була маленька: «Космічні загарбники», «Ослячий конг», «Пакмен» із отією жовтою пикою, яка крапки їсть. Були тут і різноманітні пасьянси, на які підсіла Дженіс Еллертон, і багато всякої іншої всячини, про яку Ходжес навіть не чув.

Знову проводить пальцем — і ось вона, між «Зачарованою вежею» і «Тижнем мод Барбі»: «Риболовля»! Він глибоко вдихає і викликає гру.

«УЯВІТЬ СЕБЕ НА РИБОЛОВЛІ», — радить пристрій з екрана. Кружальце посередині крутиться секунд із десять (здається, ніби довше), після чого з’являється демо-екран. Рибки плавають туди й сюди, петляють, пролітають по діагоналі. З їхніх ротів і від рухливих хвостів здіймаються бульбашки. Вода вгорі зеленкувата, а нижче стає синішою. Грає якась мелодійка, яку Ходжес не впізнає. Він дивиться й чекає на які-небудь відчуття, найімовірніше, сонливість.

Рибки червоні, зелені, блакитні, золоті, жовті. З ідеї, напевне, це тропічні рибки, але не такі гіперреальні, яких Ходжес бачив у рекламах «Xbox» і «PlayStation» по телевізору. Ці рибки загалом мультяшні, і то доволі примітивні. Не дивно, що «Zappit» прогорів, думає він, але так, дійсно, щось є трохи гіпнотичне в русі рибок: як вони плавають — то по одній, то парами, а інколи навіть веселковою зграйкою в півдюжини.

І — ось джекпот! — пливе рожева. Він пробує торкнутися її пальцем, але вона занадто швидка, і він промахується. Ходжес шепоче під ніс:

Блін!

Якусь мить він дивиться в темне вікно зачиненої хімчистки, бо справді відчув деяку сонливість. Злегка плескає себе вільною рукою спочатку по лівій щоці, потім по правій і знову дивиться на гру. Рибок стало ще більше, і вони вигадливо рухаються в різні боки.

Ось знову пливе рожева, і цього разу йому вдається її зловити до того, як вона мала зникнути за лівою межею екрана. Вона моргає (немов каже: гаразд, Білле, отепер ти мене зловив), але жодної цифри не з’являється. Він чекає, придивляється і, коли з’являється нова рожева рибка, ловить її знову. Знову цифри немає, тільки рожевий спалах, не схожий ні на що з реального світу.

Тепер мелодія здається гучнішою, а водночас повільнішою. Ходжес думає: таки справді, воно якось на мене діє. Не сильно і, може, суто випадково, але так, є таке діло.

Він натискає кнопку, щоб вимкнути пристрій. На екрані з’являється напис: «ДЯКУЄМО ЗА ГРУ! ДО ЗУСТРІЧІ», і він гасне. Ходжес дивиться на годинник на панелі приладів і з подивом бачить, що просидів над «заппітом» понад десять хвилин. А відчувались вони як дві-три. Ну п’ять максимум. Діна не казала про втрату відчуття часу за «Риболовлею», але ж він її й не питав, еге ж? З іншого боку, він допіру з’їв два доволі потужні знеболювальні, і це теж могло свою роль відіграти в тому, що сталося. Якщо взагалі щось сталося, ось у чому річ.

А цифр таки немає.

Рожеві рибки — це тільки рожеві рибки.

Ходжес засовує «заппіт» у кишеню, до телефона, і їде додому.

Фредді Лінклаттер — колишня колега Брейді з комп’ютерного ремонту, до того часу, як світ довідався, що Хартсфілд є монстром, — сидить за столом на кухні і крутить пальцем сріблясту фляжку, чекаючи на появу чоловіка з модною валізкою.

Доктор Z — так він себе називає, але Фредді не одуриш. Вона знає, яке ім’я стоїть за ініціалами на валізі: Фелікс Бабіно, голова неврологічного відділення в лікарні імені Кайнера.

Чи знає він те, що знає вона? Вона гадає, що знає, і йому байдуже. Але це все дивно. Дуже. Йому за шістдесят, справжня золота осінь життя, а нагадує він їй когось значно молодшого. Того, хто, фактично, є найславетнішим (тільки з лихою славою) пацієнтом цього ж таки доктора Бабіно.

Фляжка обертається, обертається. На її боці вигравійовано: «ҐГ для ФЛ, Nаzавжди». Ну, це «Nаzавжди» протривало лише приблизно два роки, і Ґлорія Голліс уже доволі давно пішла. Бабіно, чи пак доктор Z, як він себе називає — достоту якийсь лиходій з коміксів, — став однією з причин цього.

— Він стрьомний, — казала про нього Ґлорія, — і той старший теж. І гроші їхні теж стрьомні. Це щось дуже забагато. Не знаю, у що вони тебе втягують, Фред, але рано чи пізно воно тебе вдарить просто в лице, а я не хочу стати побічною жертвою.

Ну, звичайно, Ґлорія ще й знайшла когось красивішого — трохи вродливішого, ніж Фредді з її кутастим тілом, худющим обличчям із покоцаними щоками, — але про це їй говорити зовсім не хотілося, ні.

Фляжка обертається, обертається.

Спочатку все здавалося настільки простим, і як же можна відмовитися від грошей?! У «кіберпатрулі» «Discount Electronix» вона ніколи багато не відкладала, а ті роботи, які вдавалося знайти як незалежному ІТ- спеціалісту після закриття крамниці, хіба що не давали Фредді опинитися на вулиці. Мабуть, усе було б інакше, коли б вона мала те, що її колишній шеф Ентоні Фробішер називав «людськими навичками», але вони ніколи не були її сильною стороною. Коли отой старий пеньок, так званий Z-Бой, зробив їй оту пропозицію (і, Боже милосердний, дійсно ж якась така оборудка, як у коміксах!), це видавалося просто даром з небес. Вона тоді мешкала в зачуханій квартирці на Саус-сайді, у тій частині міста, яка прозивалася в народі Рогульским раєм, і ще лишалася винна господарям квартплату за місяць після того, як той тип їй заплатив. Що вона мала робити? Відмовитися від п’яти тисяч доларів? Будьмо реалістами.

Фляжка обертається, обертається.

Цей тип запізнюється, мабуть, узагалі не прийде, та й, може, на краще.

Вона згадує, як той пеньок оглядав її дві кімнати, в яких більшість речей лежала в паперових торбах з ручками (і дуже легко уявити ці торби навколо неї де-небудь під мостом швидкісної автостради, і її — як вона намагається серед них там заснути).

— Тобі потрібна більша квартира, — промовив він.

— Еге, а фермерам Каліфорнії потрібен дощик. — Фредді згадує, як зазирала в конверт, який він дав. Шурхотіння п’ятдесяток, який то був приємний звук! — Це чудово, але, коли я розрахуюся з усіма, кому заборгувала, тут небагато лишиться.

Вона б могла «забути» про те, що винна більшості з тих людей, але пенькові це знати не обов’язково.

— Буде й іще, і мій бос подбає, щоб знайти тобі квартиру, де ти матимеш отримувати деякі поставки.

Отут Фредді відчула тривожний дзвіночок.

— Якщо ви про наркотики, то забудьте одразу, — вона простягнула йому назад конверт із готівкою, хоч як боляче було це робити.

Він з гидливою гримасою відштовхнув конверт:

— Ніяких наркотиків. Тебе ніхто не підписуватиме ні на що навіть трошки незаконне.

Ну ось і маєш, кондомініум неподалік озера. Не так щоб із шостого поверху було його багато видно, та й не палац. Особливо взимку не палац. Можна побачити хіба що маленьку смужечку води між новішими, красивішими висотками, а от вітер дорогу знаходить тільки так, і в січні цей вітер холоднющий. У неї висить термостат (прикольний сувенір), виставлений на вісімдесят за Фаренгейтом[40], але на ній усе одно три шари одягу, а під робочими джинсами з купою кишень — теплі спідні штани. Проте «Рогульский рай» — це корисне порівняння, і поряд із ним це вже щось, але залишається питання: чи цього досить?

Фляжка обертається, обертається. «ҐГ для ФЛ, Nаzавжди». Тільки «Nаzавжди» нічого не буває.

Дзвонить дзвінок у коридорі, і Фредді аж підскакує. Вона бере фляжку — єдиний спогад про славні часи з Ґлорією — і рушає до домофону. Стримує бажання повимахуватися і погратися в «російського шпигуна». Чи називається він доктор Бабіно, чи Доктор Z, він справді моторошнуватий тип. Не в стилі дилерів мету і всякого іншого з Рогульского раю, а на інший лад страшний. Найкраще зіграти чесно, відстрілятися з цією справою й покластися на волю Божу, що коли воно все-таки вдарить в лице, то халепа не буде занадто велика.

— Чи це славетний Доктор Z?

— Звичайно.

— Ви прибули занадто пізно.

— Чи я відриваю тебе від чогось важливого, Фредді?

Ні, ні від чого важливого. Цими днями взагалі не відбувається геть нічого важливого.

— Чи принесли ви гроші?

— Звичайно. — У голосі чути нетерпіння. Отой старий пеньок, з яким вона починала цю дурнувату справу, теж говорив з такою нетерплячкою. Вони з Доктором Z зовсім нічим зовні не подібні, а говорять однаковісінько, аж вона дивується, чи вони, часом, не брати. Тільки от вони манерою говорити скидаються на ще одну людину, на старого колишнього колегу, з яким вона працювала. На того, який виявився містером Мерседесом.

Фредді не бажає більше думати про це і про різні хакерські штучки, зроблені для Доктора Z. Вона тисне на кнопку домофону.

Іде до дверей і чекає на нього, для хоробрості хильнувши скотчу. Фляжку ховає в нагрудну кишеню другої сорочки, потім засовує руку глибше, у кишеню третьої, де тримає м’ятні пастилки. Вона схильна думати, що Докторові Z, скоріш за все, до сраки, чи пахне від неї бухлом, але вона ще за часів «Discount Electronix» звикла закушувати кожен ковток м’ятною пастилкою, а старі звички міцні. Із кишені верхньої сорочки вона видобуває пачку «мальборо» і підкурює. Це ще більше замаскує запах алкоголю, а коли йому не сподобається дихати її димом, то бідненький він, нещасненький.

— Оцей тип дав тобі доволі гарну квартиру і заплатив тобі майже тридцять штук приблизно за останні півтора року, — казала їй Ґлорія. — Багатувато за справу, яку будь-який хакер, вартий так називатися, може зробити лівою ногою, — ну, принаймні, ти так кажеш. То чому ти? І чому так багато?

І це ще одна річ, про яку Фредді воліє не думати.

Усе почалося з фотографії Брейді з мамою. Вона знайшла її в кімнаті, де «Discount Electronix» складали всякий мотлох, невдовзі після того, як співробітникам повідомили, що крамницю в «Березовому пагорбі» зачиняють. Їхній бос, Ентоні (Тоунз) Фробішер, мабуть, взяв фотку з робочого місця Брейді й викинув, коли дізнався, що Брейді і є той самий страшний Мерседес-кілер. Фредді не мала великої любові до Брейді (хоча вони колись вели кілька розумних розмов про гендерну ідентичність). Загорнути цю фотографію й віднести її в лікарню було суто імпульсом. А потім вона ще кілька разів навідувалася суто з допитливості, та й пишалася трохи тим, як Брейді на неї реагував. Він усміхався.

— Він на вас реагує! — сказала нова старша медсестра Скапеллі після одного з візитів Фредді. — Це дуже незвичайно.

На той час, коли Скапеллі посіла місце Беккі Хелмінгтон, Фредді знала, що таємничий Доктор Z, який почав забезпечувати її живими грошима, — це насправді доктор Фелікс Бабіно. Вона над цим також не замислювалася. І про коробки, які врешті почали прибувати з Терра-Хота через Єдину службу доставки. Чи про хакерські справи, які робила. Вона стала професіоналом з незамислювання, бо коли вже почати думати, то всі зв’язки виявляться очевидними. І все через ту трекляту фотографію. Фредді тепер шкодує, що піддалася тому імпульсу, але її мати мала приповідку: «Занадто пізно настає занадто швидко».

Вона чує кроки в коридорі. Відмикає двері ще до того, як у них дзвонять, і запитання злітає з її вуст іще раніше, ніж вона його усвідомлює:

— Скажіть мені правду, Докторе Z: ви — Брейді?

Не встигає Ходжес увійти й скинути пальто, як дзвонить мобільний.

— Алло, Холлі?

— У тебе все гаразд?

Чимало її дзвінків, як бачить Ходжес, починаються з того самого привітання. Ну але ж це краще, ніж «Щоб ти здох, падлюко!».

— Так, у мене порядок.

— Іще день — і починай лікуватися. А почавши, не зупиняйся. Що лікарі казатимуть — усе роби!

— Годі хвилюватися. Ми ж домовилися.

— Я припиню хвилюватися, коли в тебе не буде раку.

Не треба, Холлі, думає він і заплющує очі, стримуючи непрошені сльози. Не треба, не треба, не треба.

— Увечері прилетить Джером. Він з літака телефонував, питав про Барбару, і я розповіла йому все те, що вона — мені. Він буде об одинадцятій. Добре, що він саме тоді вирушив, бо насувається буря. Очікується, що вона буде сильна. Я запропонувала йому винайняти машину, як я роблю для тебе, коли ти виїжджаєш з міста, зараз це легко, коли в нас корпоративний рахунок…

— Який ти лобіювала, доки я здався. Повір мені, я розумію.

— Але йому машина не потрібна. Його батько машиною зустріне. Барбару вони побачать завтра о восьмій і привезуть додому, якщо лікарі її відпустять. Джером сказав, що може прибути в наш офіс о десятій, якщо зручно.

— Звучить непогано, — каже Ходжес, витираючи очі. Він не знає, наскільки Джером може їм допомогти, але побачити його буде дуже гарно. — Може, він іще щось у сестри дізнається про ту чортову штуку…

— Я його попросила. А в Діни ти взяв?

— Так. І випробував. Справді, з демо-екраном «Риболовлі» щось таки є. Якщо довго дивитися, куняти починаєш. Мабуть, це суто випадково, і не дуже уявляю, як це може серйозно впливати на більшість дітей, бо вони ж хочуть одразу перейти до гри.

Він розповідає їй решту того, що почув від Діни.

Холлі каже:

— То Діна дістала свій «заппіт» не так, як Барбара й Еллертон.

— Ні.

— І не забуваймо про Гільду Карвер. Їй же теж дав таку річ той, хто назвався Майроном Закімом. Тільки в неї пристрій не працював. Барб каже, що він тільки блимнув синім і здох. А ти сині спалахи які-небудь бачив?

— Ні. — Ходжес придивляється до скромного вмісту холодильника, шукаючи, що може прийняти його шлунок, і спиняється на коробочці йогурту з бананом. — А ще були рожеві рибки, але коли я по парочці з них пальцем влучив — а це не хухри-мухри! — цифри не з’являлися.

— А в місіс Еллертон, готова закластися, так було!

Ходжес теж так думає. Узагальнювати ще зарано, але він починає думати про те, що рибки з цифрами з’являються лише на тих «заппітах», які роздавав чоловік із валізою — Майрон Закім. Також Ходжес гадає, що хтось веде оці ігри з літерою Z, а ігри разом із хворобливим інтересом до самогубств були частиною modus operandi Брейді. Тільки ж Брейді, хай йому грець, міцно застряг у своїй палаті в Кайнера. Ходжес і далі бунтує проти цього беззаперечного факту. Якщо Брейді Хартсфілд має для своїх брудних справ підставних осіб, а як видається, має — то як же він ними керує? І чому вони взагалі щось для нього роблять?

— Холлі, мені дуже треба, щоб ти розкочегарила свій комп’ютер і дещо перевірила. Не дуже велике, так — «і», над яким крапочку поставити.

— Кажи!

— Я хочу знати, чи «Sunrise Solutions» виступали спонсором турне «Довколишніх» у 2010 році, коли Хартсфілд намагався підірвати глядацьку залу «Мінго». Чи хоч якого-небудь їхнього турне.

— Можу. А ти вечеряв?

— От зараз саме лаштуюся.

— Добре. А що ти їстимеш?

— Стейк, картоха фрі і салат, — каже Ходжес, гидливо й смиренно дивлячись на коробочку з йогуртом. — І трохи яблучного пирога лишилося на десерт.

— Ти його в мікрохвильовці нагрій — і ложечку ванільного морозива зверху. Смакота!

— Зважу на таку пораду.

Він не має чого дивуватися, коли Холлі передзвонює через п’ять хвилин із тією інформацією, якої він просив, — Холлі така і є, але він усе одно дивується.

— Боже, Холлі, що, вже?

Навіть не підозрюючи, що повторює слова Фредді Лінклаттер майже точно, Холлі провадить:

— Наступного разу загадай щось складніше. Тобі, мабуть, цікаво буде знати, що «Довколишні» розпалися у 2013 році. Ці бойз-бенди, схоже, довго не тримаються.

— Не тримаються, — каже Ходжес. — Щойно вони починають голитися, маленькі дівчатка втрачають до них інтерес.

— Я б і не подумала, — каже Холлі. — Мені завжди так подобався Біллі Джоел. А ще Майкл Болтон.

Ох ти ж, Холлі, сумно думає Ходжес. І це не вперше.

— Між 2007 і 2012 роками група зробила шість гастролей по всій країні. Спочатку їх спонсорувала фірма «Крупи Шарпа», вони безкоштовні зразки своїх сніданків роздавали на концертах. Останні два — і той, що в «Мінго», теж — спонсорувала «Пепсі».

— «Sunrise Solutions» не було?

— Ні.

— Дякую, Холлі. Завтра побачимося.

— Так. То ти там вечеряєш?

— Та оце сідаю.

— Добре. І постарайся сходити до Барбари до того, як почнеш лікуватися. Їй потрібні дружні обличчя, бо те, що в неї було не так, іще не до кінця минулося. Каже, як слід слимака у голові лишився.

— Подбаю! — каже Ходжес, але цієї обіцянки він дотриматися не зможе.

Ви — Брейді?

Фелікс Бабіно, який іноді називає себе Майроном Закімом, іноді — Доктором Z, посміхається, чуючи таке запитання. Його неголені щоки беруться моторошними складками. Сьогодні в нього на голові замість капелюха-трілбі волохата вушанка, і його сивина неохайно стирчить з-під неї.

Фредді відчуває, що краще б вона ніколи не ставила йому таке запитання, не пускала на поріг, взагалі не чула про нього. Якщо це справді Брейді, то перед нею ходячий будинок з привидами.

— Не питай — і не почуєш неправди! — шкіриться він.

Вона намагається стриматися, але все одно веде далі:

— Бо ви дуже подібно говорите. І отой хак, що його приніс той другий, який мене привів сюди, коли привезли ті коробки… це ж також робота Брейді, щоб мені її не бачити. Його почерк!

— Брейді Хартсфілд — напівкататоник, він ледве ходити може, не те що написати хак для використання на застарілих ігрових пристроях. Деякі з них також виявилися не тільки застарілими, а й бракованими! Я не отримав того, чого хотів, за свої гроші від цих йобаних «Sunrise Solutions», і це мене вибішує по максимуму.

Вибішує по максимуму. Так Брейді весь час казав за їхніх кіберпатрульних часів — зазвичай про шефа чи якогось ідіота-клієнта, який примудрився пролити моко-лате на системний блок.

— Тобі дуже добре платять, Фредді, і в тебе вже майже все. Чому б нам на тому не скінчити?

Він проскакує повз неї, не чекаючи на відповідь, ставить на стіл валізку й відмикає. Дістає звідти конверт, на якому друкованими літерами написані її ініціали — ФЛ. Літери хиляться в лівий бік. Працюючи в «Discount Electronix», вона помічала такий самий нахил літер у заповнених замовленнях. Так писав Брейді.

— Десять тисяч, — каже Доктор Z. — Останній платіж. Тепер до діла.

Фредді тягнеться до конверта.

— Якщо не хочете, можете навіть тут не сидіти. Решта вже робиться майже на автоматі. Наче виставляється будильник.

І якщо ти — справді Брейді, думає вона, то ти й сам можеш. Я це добре вмію, але ти вмів іще краще.

Він дозволяє їй торкнутися конверта, але відсмикує його.

— Я залишуся. Не те що я тобі не довіряю…

Довіряєш, як же, думає Фредді. То й нехай.

Його щоки знову морщаться від вишкіру, який не обіцяє нічого доброго.

— І хтозна. Може, нам пощастить і ми побачимо перший результат.

— Готова закластися, більшість людей, які отримали ті «заппіти», вже їх повикидали. Ну це ж, блін, просто іграшка — а деякі так узагалі не працювали. Як ви казали.

— Хай це вже буде мій клопіт, — каже Доктор Z. Знову його щоки бгаються складками — і знову розрівнюються. Його очі червоні, наче він обкурився. Вона думає, чи спитати його, що вони, власне, роблять, чого він хоче досягти… але вона вже здогадується: а чи треба їй пересвідчуватись, що воно справді так? До того ж коли це і Брейді, то яка з того шкода? У нього сотні ідей — і всі прибацані.

Ну гаразд.

Більшість із них.

Вона перша заходить у кімнату, яка призначалася для другої спальні, а стала її робочим кабінетом, таким електронним прихистком, про який вона завжди мріяла і ніколи не могла собі дозволити, — таку нору, призначення якої Ґлорія з її красою, заразливим сміхом і «людськими навичками» ніколи не могла зрозуміти. Тут підігрів підлоги практично не працює — і градусів на п’ять холодніше, ніж у решті квартири. Комп’ютери не проти. Їм так подобається.

— Ну, — каже він. — Роби!

Вона сідає за найновіший стаціонарний «мак» з двадцятисемидюймовою діагоналлю, монітор прокидається, Фредді вводить пароль — випадковий набір цифр. У машині лежить папка, пойменована просто Z, і вона відкриває її другим паролем. Підкаталоги називаються Z-1 і Z-2. Третім паролем вона відкриває Z-2, після чого швидко береться до клавіатури. Доктор Z стоїть за її лівим плечем. Спочатку його присутність її тривожить, але потім вона занурюється у справу і, як завжди, вже нічого не помічає.

Це триває не дуже довго; Доктор Z дав програму, і працювати за нею їй просто завиграшки. Праворуч від комп’ютера на високій полиці стоїть репітер сигналу «Motorola». Коли вона завершує роботу, натиснувши одночасно КОМАНДА і клавішу Z, репітер оживає. Жовтими цяточками висвічується напис: ПОШУК. Він моргає, немов світлофор на порожньому перехресті.

Вони чекають, і Фредді розуміє, що затамувала подих. Вона з силою видихає, на мить надувши худі щоки. Починає вставати, але доктор Z кладе їй руку на плече.

— Даймо йому ще часу.

Вони дають програмі п’ять хвилин, і єдиний звук, який у той час лунає в кімнаті, — тихе гудіння техніки і завивання вітру, що дме зі скрижанілого озера. ПОШУК продовжує блимати.

— Добре, — каже він нарешті. — Я розумів, що великих надій покладати на це не випадає. На все свій слушний час, Фредді. Повернімося до другої кімнати. Там я дам вам остаточний платіж і піду…

Жовтий «ПОШУК» раптово змінюється на зелене «ЗНАЙДЕНО».

— Ось воно! — кричить він. — Ось воно, Фредді! Ось і перший!

Тепер уже всі її сумніви розвіяно. Оцей вигук захвату. Так, це справді Брейді. Він перетворився на живу російську матрьошку, що добре поєднується з цією хутряною шапкою. Якщо зазирнути в Бабіно, там буде Доктор Z. Зазирни в Доктора Z — і там виявиться за пультом Брейді Хартсфілд. Бог знає, як таке може бути, але так воно є…

Зелене «ЗНАЙДЕНО» змінюється на червоне «ЗАВАНТАЖЕННЯ…». Не минає й кількох секунд, як натомість з’являється напис «ВИКОНАНО». Потім репітер знову розпочинає пошук.

— Добре, — каже він. — Я задоволений. Мені час іти. Ніч у мене дуже зайнята, я ще всіх справ не скінчив…

Вона йде за ним до другої кімнати, зачиняючи за собою свою електронну нору. Вона приймає рішення, яке, напевне, вже спізнилося. Щойно він піде, вона вимкне репітер і видалить останню програму. Зробивши це, спакує валізу — і в мотель. Завтра вона їде на хрін з цього міста — і на південь, до Флориди. З неї годі і цього доктора, і його Z-Боя, і середньозахідної зими.

Доктор Z надягає пальто, але замість дверей підходить до вікна.

— Краєвид такий собі, — відзначає він. — Висоток забагато.

— Так, дійсно хріновий.

— А проте все ж кращий за мій, — каже він, не розвертаючись. — Останні п’ять з половиною років я був змушений дивитися на парковку.

Раптово вона відчуває, що досягла межі. Якщо вона бодай шістдесят секунд пробуде з ним в одній кімнаті, у неї почнеться істерика.

— Дайте мені гроші. Дайте їх мені — і пиздуйте, куди хочете. Уже все зроблено.

Він розвертається. У його руці пістолет із коротким дулом, з якого він уже стріляв у дружину Бабіно.

— Правильно, Фредді. Усе вже зроблено!

Вона реагує блискавично — вибиває з його руки зброю, б’є його ногою в пахвину, каратистським ударом шарахає його в потилицю, як Люсі Лью, коли той згинається від болю — і вибігає з дверей, репетуючи на все горло. Оцей уявний відеокліп у повному кольорі й стереозвуку програється в її уяві, поки Фредді стоїть, прикипівши до місця. Пістолет бахає. Вона робить два непевні кроки, налітає на крісло, в якому зазвичай дивиться телевізор, падає на нього і скочується вниз головою на підлогу. Світ темніє й даленіє. Останні її відчуття — тепло від крові у верхній половині тіла і в нижній — від того, що сечовий міхур перестав тримати.

— Ось і фінальний платіж, як обіцяно… — ці слова долинають до неї з далекої далини.

Чорнота поглинає світ. Фредді падає в неї і зникає.

Брейді доволі спокійно стоїть, дивлячись, як з-під неї розтікається кров. Він слухає, як хтось стукає в двері, намагаючись з’ясувати, чи все в квартирі нормально. Чогось особливого той, хто стукає, не чекає, але про всяк випадок краще перевірити.

Минає приблизно півтори хвилини, і він кладе зброю назад у кишеню пальта, поряд із «заппітом». Не може втриматися від того, щоб подивитися на комп’ютерну кімнату перед тим, як іти. Репітер продовжує нескінченний автоматичний пошук. Хай там як, а він здійснив дивовижну подорож. Чим вона скінчиться, передбачити важко, але певні результати точно будуть. І вони, як кислота, роз’їдатимуть старого відставного копа. Помста — дійсно така страва, що її краще споживати холодною.

Він сам-один спускається ліфтом. У вестибюлі також нікого. Заходить за ріг, підіймає комір дорогого пальта Бабіно, затуляючись від вітру, і пищить електронним замком «бумера» Бабіно. Сідає в машину, заводить її, але лише для того, щоб зігрітися. Перш ніж вирушити до наступного місця призначення, треба зробити ще дещо. Насправді йому не дуже й хочеться це робити, бо, попри всі свої людські гріхи, Бабіно має чудовий гострий розум і більша частина того розуму ще не пошкоджена. Знищити такий інтелект — це вчинити приблизно так само, як оті дурні й забобонні довбойоби з «Ісламської держави», що розбивали молотками на друзки пам’ятки культури й мистецтва, що їх уже неможливо відновити. Але він мусить це зробити. Ризикувати не можна, адже це тіло — також скарб. Так, у Бабіно високуватий тиск і слух трохи впав за останні кілька років, але теніс і походи до лікарняного тренажерного залу двічі на тиждень тримають його м’язи в доволі гарній формі. Серце дає сімдесят ударів на хвилину, не затинається. Не потерпає він ні від ішіасу, ні від подагри, ні від катаракти чи інших неподобств, що мучать багатьох його однолітків.

До того ж гарний лікар зараз йому дуже знадобиться.

Маючи це на думці, Брейді занурюється вглиб і знаходить те, що залишилося від ядра свідомості Фелікса Бабіно — мозку всередині мозку. Ця свідомість уже пошрамована й пошматована за всі попередні відвідини Брейді, але він ще там є, і це ще Бабіно, і він може (хоча б теоретично) перехопити контроль над ситуацією. Але він усе ж тут безпорадний, наче якийсь молюск без мушлі. Тільки ця свідомість нагадує не тіло, а радше густе плетиво світляних дротів.

Не без жалю Брейді хапає їх фантомною рукою і рве.

Ходжес проводить вечір, поволі сьорбаючи йогурт і дивлячись погодний канал. Зимова буря, якій мудрагелі-погодники дали дурнувате ім’я Ежені, продовжує насуватися і очікується в місті колись протягом завтрашнього вечора.

— Важко точніше сказати на цей момент, — каже лисуватий погодник в окулярах до красулі-білявки — погодниці в червоній сукні. — Але на наших дорогах він дасть нове значення виразу «стартостопний рух».

Білявка регоче так, наче колега по метеорологічній справі сказав щось надзвичайно дотепне, — і Ходжес пультом вимикає їх.

От клацалка, думає він, дивлячись на пульт. Запперами їх іще називають. Цілком собі винахід, якщо замислитися. Можна отримати доступ до сотень каналів дистанційно. Навіть не встаючи. Наче сидиш не у власному кріслі, а просто в телевізорі. Чи і там, і там водночас. Просто диво — справді.

Коли він іде до ванни чистити зуби, у нього дзвонить мобільний. Він дивиться на екран і не втримується від сміху, хоча це йому боляче. Зараз він спокійно сидить у власному домі, де текстове повідомлення нікого не стривожить, — а старий колега вирішив зателефонувати.

— Привіт, Піте, приємно знати, що ти мій номер не забув!

Пітові не до жартів.

— Я тобі зараз дещо скажу, Керміте, і якщо ти вирішиш щось із тим робити, то я буду як сержант Шульц в «Героях Хоґана»[41]. Пам’ятаєш такого?

— Ну звичайно. — Ходжес відчуває, що тепер у його животі панує не біль, а хвилювання. Дивно, наскільки вони подібні. — Я ж нічого не знаю.

— Отож. Так має бути, бо, на думку відділення, справу про вбивство Мартіни Стовер і самогубство її матері офіційно закрито. Звичайно, заново її відкривати з огляду на такий збіг обставин ми не будемо — це лежить на поверхні. Тут усе зрозуміло?

— Як Божий день, — погоджується Ходжес. — А який збіг?

— Старша медсестра в мозковій травматології Кайнера минулої ночі вчинила самогубство. Рут Скапеллі.

— Чув, — каже Ходжес.

— Мабуть, під час паломництва до пречудового містера Хартсфілда.

— Атож, — немає необхідності розповідати Пітові, що до пречудового містера Хартсфілда він потрапити не зміг.

— У Скапеллі був такий ігровий ґаджет. «Заппіт». Вочевидь, вона його викинула в смітник перед тим, як спливла кров’ю. Його один експерт знайшов.

— Гм. — Ходжес вертається до вітальні й сідає, скривившись, коли згинається в поясі. — І це ти подумав про збіг?

— Не обов’язково я, — з притиском відповідає Піт.

— Але?..

— Але я просто хочу вийти на пенсію спокійно, хай йому всячина! Якщо там є, що робити, то за це далі відповідатиме Іззі.

— Але ж Іззі не бажає такої смердючої відповідальності.

— Не бажає. І капітан не бажає, і комісар.

Чуючи це, Ходжес мимоволі змушений переглянути свою думку про колегу, що той уже людина кінчена.

— Що, ти справді говорив із ними? Намагався зберегти цю штуку в діючому стані?

— З капітаном. Незважаючи на протести Іззі Джейнз, дозволь додати. Її різкі протести. Капітан побалакав із комісаром. Пізно ввечері мені переказали, щоб я це облишив, і ти розумієш чому.

— Ага. Бо це двояко пов’язано з Брейді. Мартіна Стовер була однією з жертв Брейді в центрі. Рут Скапеллі — його медсестрою. Репортер середнього розуму за шість хвилин міг би скласти це все докупи й заварити гарну жахалочку. Тобі це сказав капітан Педерсен?

— Таке мені сказали. Ніхто в поліцейській адміністрації не хоче повертатися назад до Хартсфілда, коли він усе ще лишається не здатним себе захистити і, отже, постати перед судом. Чорт, та ніхто в мерії цього не хоче.

Ходжес мовчки замислюється — може, найглибше в житті. Він у старших класах дізнався вираз «перейти Рубікон» і здогадався, що він означає, навіть без пояснення місіс Бредлі — прийняти рішення, після якого вороття не буде. Пізніше він дізнався, що — часто на свій жаль — людина до більшості своїх Рубіконів приходить не готовою до такого. Якщо він скаже Пітові, що Барбара Робінсон також мала «заппіт» і пішла з метою вчинити самогубство в Нижнє місто, Піт буде майже змушений піти назад до Педерсена. Від двох самогубств, пов’язаних із «заппітами», ще можна відмахнутися як від збігу обставин, але від трьох? І, гаразд, Барбарі, слава Богу, це не вдалося — але вона є ще однією людиною, пов’язаною з Брейді. Вона ж і була на отому концерті «Довколишніх». Разом із Гільдою Карвер і Діною Скотт, які теж отримали «заппіти». Але чи здатна поліція повірити в те, у що починає вірити він? Це важливе питання, бо Ходжес любить Барбару Робінсон і не хоче, щоб у її особисте життя втручалися, але без жодного конкретного результату.

— Керміте? Ти тут?

— Ага. Просто я думаю. А до Скапеллі вчора ввечері хтось приходив?

— Не можу сказати, бо сусідів не питали. Це ж самогубство, а не вбивство.

— Олівія Трелоні також вчинила самогубство, — каже Ходжес. — Пам’ятаєш?

Тепер замовкає Піт. Звичайно, він пам’ятає, як пам’ятає і те, що до самогубства її підштовхнули. Хартсфілд запустив їй у комп’ютер погану програму-черва, яка змусила жінку думати, що її переслідує привид молодої матері, убитої в центрі. Також посприяло й те, що більшість людей вважали, буцімто безвідповідально забутий нею в запаленні ключ частково спричинив ту криваву подію.

— Брейді завжди подобалися…

— Та знаю я, що йому подобалося! — зупиняє його Піт. — Нема необхідності про це просторікувати. У мене для тебе ще один кавалок є, якщо хочеш.

— Давай!

— Я говорив з Ненсі Елдерсон сьогодні десь о п’ятій вечора.

Молодець, Піте, думає Ходжес. Ти не просто номер відбуваєш останні кілька тижнів.

— Вона сказала, що місіс Еллертон уже купила дочці новий комп’ютер. Для занять онлайн. Він стоїть під сходами в підвал, іще в коробці. Еллертон збиралася за місяць подарувати його Мартіні на день народження.

— Іншими словами, вона планувала майбутнє. Не схоже на самогубцю, чи не так?

— Ні, я б не сказав. Мені час іти, Керме. М’яч на твоєму полі. Чи грай, чи так лишай. Як собі знаєш.

— Дякую, Піте. Спасибі за подачу.

— Коли б то було, як за старих часів, — промовляє Піт. — Ми б за це так взялися, що тільки тріски б полетіли!

— Тільки не вернеш тих часів. — Ходжес знову потирає бік.

— Отож. Не вернеш, блін. Ти й собою займися. Поправся трохи.

— Докладу всіх можливих, — каже Ходжес, але вже ні до кого. Піт уже закінчив розмову.

Він чистить зуби, п’є знеболювальне і поволі залазить у піжаму. Потім лягає в ліжко й дивиться в темряву, чекаючи чи то сну, чи ранку — того, що настане швидше.

Брейді не забув взяти ідентифікаційний бейдж Бабіно з верхньої шухляди письмового столу, коли вбирався в його одяг, адже магнітна стрічка на зворотному боці перетворювала цей бейдж на універсальну перепустку. О 10:30 того вечора, приблизно тоді, коли Ходжес нарешті наївся програм про погоду, Брейді вперше користується цією перепусткою, щоб потрапити на територію парковки, призначеної для співробітників лікарні, коло головного корпусу. Удень тут не протовпитися, зате о цій порі є великий вибір місць. Він зупиняється на ділянці якнайдалі від проникливого світла натрієвих ламп. Відхиляє сидіння розкішної машини доктора Б. і вимикає двигун.

Він поринає в сон і відчуває, як пливе в легкому тумані незв’язних спогадів — усього, що залишилося від Фелікса Бабіно. Відчуває смак м’ятної помади дівчинки, з якою той уперше поцілувався, — Марджорі Паттерсон у старшій школі Іст-Джуніор у Джопліні (штат Міссурі). Бачить баскетбольний м’яч із потертим написом «VOIT». Відчуває тепло в спортивних штанцях, коли він впісявся, розмальовуючи картинки за бабусиним диваном, великого м’якого динозавра з полинялого зеленого велюру.

Дитячі спогади, очевидно, відходять останніми.

Невдовзі після другої години ночі він смикається від яскравої згадки: батько дає йому ляпанця за те, що грався сірниками на горищі, — і підхоплюється на ківшеподібному сидінні «бумера». На мить найвиразніша деталь того спогаду ще залишається: пульсація вени на почервонілій батьковій шиї, просто над комірцем синьої сорочки поло фірми «Izod».

І він знову стає Брейді — Брейді, вбраним у шкуру Бабіно.

Перебуваючи здебільшого ув’язненим у палаті 217 і в тілі, вже не здатному працювати, Брейді мав цілі місяці, щоб планувати, переглядати плани знову і знову. При цьому він припускався помилок (наприклад, він шкодує, що надіслав Z-Боєм повідомлення Ходжесові через «Блакитну парасольку» — треба було почекати, поки все буде скінчено з Барбарою Робінсон), проте він діяв наполегливо, і ось уже йому майже все вдалося.

Уявно він репетирував цю частину операції десятки разів і тепер упевнено йде вперед. Рухом картки Бабіно він потрапляє в двері з написом «Обслуговування A». На верхніх поверхах чути притишене гучання машин, які обслуговують лікарню, — а може, навіть цього не чути. Знизу лунає розмірений гуркіт, і кахляна підлога пашіє жаром. Але, як він і очікував, тут немає нікого. Міська лікарня ніколи не поринає в глибокий сон — але під ранок вона стуляє очі й дрімає.

Кімната відпочинку для робітників обслуговування також порожня, так само душ і роздягальня біля нього. На деяких шафах висять замки, але більшість відімкнена. Він зазирає в шафу за шафою, перевіряє розміри, доки знаходить сіру сорочку й робочі штани, які приблизно підходять Бабіно. Він знімає одяг лікаря й перевдягається в робочу форму, не забувши прихопити й пляшечку таблеток, узяту з ванної лікаря. Це потужна суміш ліків містера й місіс Бабіно. На одному з гачків коло душової він бачить останній штрих до образу — бейсболку з червоно-синім логотипом команди «Бабаки». Бере її, підтягує стрічку на потилиці й насуває шапку на лоба, намагаючись сховати під неї всю сріблясту гриву Бабіно.

Він іде через весь відсік А і завертає ліворуч до лікарняної пральні, де задушливо і парко. Дві працівниці сидять на пластикових стільцях між двома рядами гігантських сушарок «Foshan». Обидві міцно заснули, в однієї в поділ зеленої нейлонової спідниці перекинулася коробочка з печивом-тваринками. Далі, за пральними машинами, коло шлакоблокової стіни стоять два візки з пранням. Один повний лікарняних сорочок, а другий — чистої постільної білизни. Брейді бере оберемок сорочок, кладе на акуратні стосики білизни і котить візок коридором.

До «Відра» він дістається, пересівши з ліфта на ліфт і перейшовши через галерею, і за цей похід йому зустрічається рівно четверо людей. Дві медсестри перешіптуються біля шафи з медикаментами; двоє практикантів сидять у лікарській і тихо посміюються, дивлячись на щось у ноутбуку. Ніхто з них не помічає робітника «цвинтарної» — передранкової — зміни, який, опустивши голову, штовхає візок із білизною.

Місце, де його найімовірніше можуть помітити — і, можливо, впізнати, — це сестринський пост посеред «Відра». Але одна з медсестер розкладає пасьянс на комп’ютері, а друга щось записує, схиливши голову на вільну руку. Вона краєм ока помічає рух і, не підводячи очей, питає, як справи.

— Добре! — відказує Брейді. — Тільки нічка холодна.

— Умгу, я чула, насувається буря. — Медсестра позіхає й повертається до своїх записів.

Брейді котить возик коридором, зупиняться біля палати 217. Один із маленьких секретів «Відра» полягає в тому, що палати мають двоє дверей — одні з номером, а другі без. Двері без номера відчиняються в комірчину при палаті, тож поновити запас білизни та інших потрібних речей можна, не турбуючи спокою пацієнта — чи його неспокійного розуму. Брейді хапає кілька сорочок, роззирається, пересвідчуючись, що за ним справді не стежать, і прослизає в двері без номера. За мить він уже дивиться на власне тіло згори. Роками він усіх дурив і схиляв до думки, що Брейді Хартсфілд — це те, що персонал між собою називає овочем, колодою чи СГННВ — «світло горить, нікого нема вдома». А тепер він і справді такий.

Він нахиляється і гладить себе по дещо порослій щетиною щоці. Проводить пучкою по заплющеній повіці, відчуваючи під пальцем заокруглення очного яблука. Підіймає руку, перевертає її, обережно кладе на укривало долонею вгору. Прийміть, споживайте, думає він. Це тіло моє, що за вас ламається…[42]

Він востаннє заходить у своє переламане тіло. Нині для цього йому вже не потрібний «заппіт», і він не має підстав хвилюватися, що Бабіно перехопить контроль і втече, як той колобок. Коли розум Брейді залишає Бабіно, той — просто овоч. У його пам’яті не залишилося нічого, окрім батькової сорочки.

Брейді роззирається у власній голові, немов у готельному номері, де довго мешкав, але вже має з нього виїжджати. Чи не забуте щось у шафі? Зубна паста у ванній? Може, запонка під ліжком?

Ні. Усі речі зібрано, кімната порожня. Він стискає долоню з прикрим відчуттям повільного руху пальців — наче в суглобах у нього слиз. Відкриває рот, бере пігулки і вкидає туди. Жує. Гіркі. Тим часом Бабіно безкостою купою осів на підлогу. Брейді одразу ковтає. І знову. Ось і все. Готово. Він заплющує очі, і коли розплющує їх знову, то вже дивиться під ліжко, де стоять капці, яких Брейді Хартсфілд вже ніколи не взує.

Підхоплюється на ноги Бабіно, обтрушується і знову кидає погляд на тіло, яке носило його майже тридцять років. Яке вдруге стало йому непотрібним після тієї миті, коли його вдарили по голові в глядацькій залі «Мінго», так що він не встиг активувати пластикову вибухівку, причеплену під його інвалідним візком. Колись він міг перейматися, що цей рішучий крок потім окошиться на ньому — що його свідомість і всі грандіозні плани загинуть разом із тілом. Тепер уже ні. Пуповину перерізано. Він перейшов Рубікон.

Бувай, Брейді, думає він, приємно було познайомитися.

Коли він удруге котить свій візок повз сестринський пост, та, яка розкладала пасьянс, десь вийшла — мабуть, до туалету. Друга вже дрімає над своїми нотатками.

Але нині вже за чверть четверта, а справ іще чимало.

Перевдягнувшись знову в одяг Бабіно, Брейді виходить з лікарні тим самим шляхом, яким заходив, і їде на Цукрові гірки. Оскільки саморобний глушник Z-Боя ґиґнув, а про неприглушений постріл одразу повідомлять у найбільш люксовому районі міста (де копи «Невсипущої охоронної служби» завжди не далі, ніж в одному-двох кварталах від будь-якої точки), він зупиняється на Веллі-плазі, яка йому по дорозі. Перевіряє, чи є на пустельній стоянці поліцейські машини, і завертає до складів дисконтної крамниці товарів для дому.

Боже, як гарно на волі. Заїбись, як гарно!

Опинившись перед «бумером», він глибоко вдихає холодне зимове повітря, обгортаючи рукавом дорогого пальта Бабіно короткий ствол свого 32-каліберного пістолета. Це, звичайно, не порівняти з глушником Z-Боя, і він бачить ризик, але не надто великий. Це лише один постріл. Спочатку він дивиться вгору, хоче побачити зірки, але небо затягнуте хмарами. Ну нехай, не остання ніч. Ще будуть. Багато. Може, тисячі. Адже не обов’язково прив’язуватися до тіла Бабіно.

Він цілиться і стріляє. У лобовому склі «бумера» з’являється маленька кругла дірка. Ось тепер іще один ризик: треба проїхати останню милю Цукровими гірками з діркою в склі просто над кермом — але цієї пори вулиці передмість найбільш порожні, а поліція дрімає, особливо в хороших районах.

Двічі до нього наближаються фари, і він затамовує подих, але обидва рази машини проминають його, не сповільнюючись. Крізь дірку з тонким свистом проходить січневе повітря. Він дістається «мак-будинку» Бабіно без пригод. Цього разу немає потреби набирати код: він просто натискає кнопку «відчинити», під’єднану до камери. Доїхавши до кінця під’їзного шляху, він завертає на засніжений газон, підскакує на замерзлому відгорнутому снігу, налітає на кущ і зупиняється.

Додому, я їду додому…

Тільки от є одна закавика: він злегковажив і не взяв ножа. Можна було б узяти його в домі, але тут у нього є інша справа, а двічі їздити не хочеться. Доки він ляже спати, йому ще треба намотати не одну милю, і йому не терпиться все розпочати. Він відкриває середнє відділення і порпається там. Звичайно, такий денді, як Бабіно, триматиме про запас якісь косметичні інструменти, навіть кусачки для нігтів згодилися б… але немає нічого. Він перевіряє бардачок і в теці з документами на машину (шкіряній, звичайно!) знаходить страхову карту «Allstate», заламіновану в пластик. Оце йому стане в пригоді. Врешті-решт, як каже реклама, вони — «надійна рука допомоги».

Брейді відкочує рукав кашемірового пальта Бабіно і сорочки, потім проводить по руці кутком ламінованої карти. Виходить лише червона смужка. Він повторює, давить сильніше, стиснувши в гримасі губи. Цього разу шкіра рветься і тече кров. Він виходить з машини, піднявши руку, потім нахиляється всередину. Намагається наляпати крові на сидіння й на нижню частину керма. Це дрібниця, але не завадить. Особливо в поєднанні з простреленим склом.

Він підіймається на ґанок, і кожен пружний крок — як маленький оргазм. Кора лежить під вішаками — така сама мертва, як і була. Бібліотечний Ел дрімає на канапі. Брейді трусить його і, почувши нерозбірливе бурмотіння, хапає двома руками і скочує на підлогу. Той розплющує очі.

— Га? Що?

Погляд у нього затуманений, але не зовсім порожній. Може, в цій пограбованій голові вже не залишилося Ела Брукса, але все-таки є трохи того другого «я», котре створив Брейді. Цілком досить.

— Агов, Z-Бою! — звертається до нього Брейді, присідаючи поряд.

— Агов! — хрипить Ел, тяжко намагаючись сісти. — Привіт, докторе Z. Я далі стережу будинок, як ти мені сказав. Жінка — та, яка ще може ходити, — весь час користується «заппітом». Я стежу за нею з гаража через дорогу.

— Тобі більше не треба цим займатися.

— Ні? Скажіть, де ми?

— У мене вдома, — каже Брейді. — Ти вбив мою жінку.

Z-Бой дивиться на сивого чоловіка в пальті, і в нього відвисає щелепа. З рота в нього жахливо тхне, але Брейді не відхиляється. Повільно лице Z-Боя береться складками. Це нагадує автокатастрофу, показану в уповільненому темпі.

— Убив?! Ні!

— Убив.

— Ні! Та я б ніколи…

— Але таки вбив. Проте лише тому, що я тобі так сказав.

— Ви точно знаєте? Я не пам’ятаю.

Брейді бере його за плече.

— Ти в цьому не винен. Ти був під гіпнозом.

Лице Z-Боя яснішає:

— Від «Риболовлі»!

— Так, від «Риболовлі». А коли ти був під гіпнозом, я наказав тобі вбити місіс Бабіно.

Z-Бой дивиться на нього поглядом, сповненим сумніву й горя.

— Якщо я це зробив, то була не моя вина. Я перебував під гіпнозом і нічого не пам’ятаю.

— Тримай.

Брейді дає Z-Бою свій пістолет. Z-Бой тримає його й, насупивши брови, дивиться на зброю, немов на якийсь екзотичний витвір.

— Клади це в кишеню, а мені давай ключі від машини.

Z-Бой з відсутнім виглядом засовує 32-каліберний у кишеню штанів; Брейді кривиться від думки, що буде, якщо зброя вистрілить і всадить бідолашному дурню кулю в ногу. Нарешті Z-Бой простягає йому ключі. Брейді кладе їх у кишеню, встає і проходить через вітальню.

— Ви куди, Докторе Z?

— Я ненадовго. Може, посидиш на канапі, доки я вернуся?

— Я посиджу на канапі, доки ви вернетеся, — відказує Z-Бой.

— Гарна думка!

Брейді йде в кабінет доктора Бабіно. У ньому є стіна марнославства, завішана фотографіями в рамках — серед них і така, де молодший Бабіно тисне руку другому президентові Бушу; обидва шкіряться, як намахані. Брейді уваги на фотографії не звертає: він уже багато разів їх бачив — протягом тих місяців, коли вчився перебувати в тілі іншої людини, цей час він подумки сприймає як водійську школу. Не цікавить його й комп’ютер на столі. Зараз йому потрібен ноут — «Macbook Air», що стоїть на креденсі. Він відкриває його, вмикає і вводить пароль Бабіно, який, так уже вийшло, — «ЦЕРЕБЕЛІН».

— Нехилу штучку ти мені колов, — зауважує Брейді, поки завантажується основний екран. Власне, він цього не дуже певен, але обирає вірити в силу тих ліків.

Його пальці стукотять по клавіатурі з напрацьованою швидкістю, не властивою Бабіно, і вискакує прихована програма, яку Брейді встановив сам під час попереднього візиту до голови доброго лікаря. Вона називається «Риболовля». Він знову береться до клавіатури, і програма йде на репітер у комп’ютерному прихистку Фредді Лінклаттер.

«ПРАЦЮЄ…» — повідомляє екран ноутбука, а потім: «3 ЗНАЙДЕНО».

Три знайдено! Уже три!

Брейді радий, але не надто дивується, хоча й відбувається це в мертвий передранковий час. У кожній юрбі є кілька людей, що страждають на безсоння, зокрема й у тій юрбі, яка отримала «заппіти» з сайту badconcert.com. Хіба є кращий спосіб збавити безсонні години, як над зручним ігровим пристроєм? А перед тим, як розкласти пасьянс чи поганяти сердитих пташок, — чом би не перевірити отих рожевих рибок на демо-екрані й не подивитися, чи почали вони вже перетворюватися на цифри, коли їх зловити? За правильну комбінацію дають призи, але о четвертій ранку це навряд чи буде основною мотивацією. Зазвичай о четвертій ранку особливо печально не спати. Саме в цей час накочуються песимістичні й неприємні думки, а відео з рибками так заспокоює. І на нього легко залипнути. Ел Брукс зрозумів це до того, як став Z-Боєм; Брейді зрозумів, щойно побачив. Просто щасливий збіг обставин, але те, що після того зробив Брейді — що він підготував, — це вже ніякий не збіг. Це результат довгого й уважного планування, поки він перебував в ув’язненні — у палаті й у зруйнованому тілі.

Він закриває ноутбук, бере його під пахву і виходить із кабінету. У дверях він щось згадує — і повертається до письмового столу Бабіно. Висуває середню шухляду і знаходить саме те, чого хоче, навіть довго ритися не треба. Коли щастить, так уже щастить.

Брейді повертається до вітальні. Z-Бой сидить на канапі, його голова похилена, плечі зсутулені, руки звисають між розсунутими колінами. Вигляд у нього невимовно виснажений.

— Мені час іти, — каже Брейді.

— Куди?

— Не твоє діло.

— Не моє діло.

— Точно. Тобі треба спати далі.

— Тут, на канапі?

— Або нагорі в будь-якій спальні. Але перед тим тобі треба ще дещо зробити. — Він вручає Z-Боєві фломастер, знайдений у шухляді Бабіно. — Постав свій знак, Z-Бою, як тоді, в домі місіс Еллертон.

— Вони були живі, коли я дивився на них із гаражу, я знаю, а зараз, вони, мабуть, мертві.

— Напевне, так.

— Я ж їх не вбивав, ні? Бо мені здається, що я був принаймні в ванній. І написав там «Z».

— Ні, нічого такого не бу…

— Я шукав той «заппіт», як ви мене просили, це точно. Дуже добре шукав, але ніде не знайшов. Думаю, вона його викинула.

— Це вже не важливо. Просто постав тут знак, добре? Постав його хоча б у десяти місцях. — Раптом у нього виникає думка. — А ти ще вмієш до десяти рахувати?

— Раз… два… три…

Брейді дивиться на «ролекс» Бабіно. Чверть по четвертій. Ранкові обходи у «Відрі» починаються о п’ятій. Час летить, мов на крилах.

— Молодець! Постав свій знак хоча б у десяти місцях. Потім можеш лягати спати.

— Добре, я поставлю свій знак хоча б у десяти місцях. Потім ляжу спати. Потім поїду до того будинку, за яким ви хочете, щоб я стежив. Чи мені зараз уже не треба, якщо вони померли?

— Гадаю, зараз уже туди не треба. Повторимо, гаразд? Хто вбив мою жінку?

— Я, але я не винуватий. Я був під гіпнозом, я навіть не пам’ятаю. — Z-Бой плаче. — Ви повернетеся, Докторе Z?

Брейді посміхається, демонструючи тонку роботу дантистів:

— Звісно.

Його очі роблять рух угору і ліворуч.

Він дивиться, як старий човгає до здоровенного телевізора формату «Боже, який я багатий!», що висить на стіні, і малює на його екрані велике Z. Необхідності в тому, щоб обписати місце злочину буквами Z, немає, але Брейді вважає, що це буде тонкий хід, особливо коли поліція спитає колишнього Бібліотечного Ела, як його звати, і він назветься Z-Боєм. Трохи додаткового полірування для вже готового ювелірного витвору.

Брейді йде до парадних дверей, знову переступаючи через Кору. Вистрибом спускається з ґанку і робить танцювальний рух унизу, клацнувши пальцями Бабіно. Трохи боляче: уже розвивається артрит, та й що з того? Брейді знає, що таке біль, — і справжньому болю далеко до отакого звичайного неприємного відчуття у фалангах пальців.

Підтюпцем підбігає до Елового «малібу». Не дуже то й велика радість порівняно з БМВ покійного Бабіно, але ця машинка довезе його куди треба. Він заводить двигун і супить брови, чуючи класичну фігню з радіоли. Перемикає на BAM-100, знаходить там щось із «Black Sabbath» з тих часів, коли Оззі ще давав жару. Кидає прощальний погляд на «бумер», припаркований на газоні, — і вирушає.

Попереду ще далека дорога, ну і потрібен фінальний штрих, вишенька на морозиві. Для цього йому не потрібна Фредді Лінклаттер, досить «мак-ноута» доктора Б. Тепер він уже зірвався з повідка.

Він — вільний.

Приблизно тоді, коли Z-Бой доводить, що вміє рахувати до десяти, закривавлені вії Фредді Лінклаттер відліплюються від закривавлених щік. Вона виявляє, що дивиться в широко розплющене каре око. Кілька довгих секунд їй потрібно, щоб зрозуміти: це насправді не око, а вічко від гілки на дошці підлоги — дуже схоже на людське око. Вона лежить на підлозі в найгіршому похміллі свого життя. Навіть гіршому, ніж після тієї катастрофічної гулянки на честь двадцятиодноріччя, коли вона змішала кристалічний мет з ромом «ронріко». Потім вона вважала, що їй несказанно пощастило пережити цей експериментик. Тепер вона майже шкодує про це, бо їй значно гірше. Болить не лише голова. У грудях таке відчуття, ніби команда «Marshawn Lynch»[43] використала її як манекен на силовому тренуванні.

Вона наказує своїм рукам поворухнутися — і вони неохоче ворушаться. Спирається ними на підлогу, як для віджимання, і підіймається. Починає вставати, але верхня сорочка лишається внизу: вона прилипла до підлоги на щось, на вигляд дуже схоже на кров, яке, утім, підозріло відгонить скотчем. То ось чого вона набухалася, так що взагалі її дурні ноги перестали тримати. Головою навернулася. Але, Боже, скільки ж вона випила?

Ні, було якось по-іншому. Хтось приходив, і ти знаєш хто.

Це нескладний процес умовиводу. Останнім часом у неї було лише двоє гостей — оті типи на Z. І той, який у бомжацькій куртці, давненько вже тут не з’являвся.

Фредді намагається звестися на ноги, і спочатку їй це не вдається. Дихати вона теж може лише неглибоко. Від глибокого вдиху болить над грудьми зліва. Наче щось заважає там.

Моя фляжка?

Я її крутила, поки чекала, коли вони прийдуть. Щоб заплатили останні гроші й пішли геть з мого життя.

— Пристрелили мене… — стогне Фредді. — Йобнутий Доктор Z стріляв у мене.

Вона, заточуючись, бреде до ванної й ледве впізнає в дзеркалі ту жертву скаженого паровоза, яку бачить. Ліва частина її обличчя залита кров’ю з розсіченого місця на лобі, над лівою скронею стирчить фіолетова ґуля, але й це не найгірше. Її синя бавовняна сорочка теж залита кров’ю — вона сподівається, що здебільшого з рани на голові, з голови завжди юшить зі страшною силою, — а на лівій нагрудній кишені чорна дірка. Так, він справді в неї стріляв. Тепер Фредді згадує звук пострілу й запах порохового диму, які почула і відчула перед тим, як знепритомніла.

Вона засовує тремтливі пальці в нагрудну кишеню, дихаючи й далі неглибоко, і витягає пачку «мальборо лайтс». Просто посеред літери М — чорна дірка. Фредді впускає пачку в раковину і починає розстібати ґудзики на сорочці — і струшує її на підлогу. Тепер запах скотчу посилюється. Наступна сорочка кольору хакі, на ній здорові кишені з клапанами. Коли вона намагається витягнути фляжку з лівої кишені, то знову стиха стогне — на сильніше виття їй бракує повітря, — але коли вона її витягає, біль у грудях трохи попускає. Куля пройшла крізь фляжку, і рвані металеві краї, найближчі до шкіри, червоні від крові. Фредді впускає прострілену фляжку туди ж, куди й цигарки, і починає розстібати ґудзики на сорочці захисного кольору. Це триває довше, але врешті й ця сорочка опиняється на підлозі. Під нею футболка з написом «American Giant» — і на цій також є кишеня. Фредді запускає руку туди і витягає бляшану коробочку м’ятних пастилок «Altoids». У ній також дірка. На футболці вже ґудзиків немає, тож Фредді засовує мізинець у дірку від кулі у футболці — і смикає. Футболка рветься, і нарешті стає видно шкіру Фредді у кривавих цятках.

Там, де починається не надто опукле заокруглення її лівої груді, — дірка, і в ній видніє якась чорна штука. Вона схожа на дохлого жука. Фредді сильніше розриває футболку, вже трьома пальцями, потім засовує руку в розрив і хапається за того жука. Розхитує його, як молочний зуб.

— Оооой…ой-ой… Ой БЛЯДЬ!..

Воно висмикується — не жук, а куля. Фредді дивиться на цю штуку, кидає її в раковину до всього іншого. Попри біль у голові й грудях вона усвідомлює, як дико їй поталанило. Пістолетик був маленький, але з такої близької відстані навіть маленька зброя мала зробити свою справу. І зробила б, авжеж, коли б не один щасливий шанс із тисячі. Спочатку крізь цигарки, потім крізь фляжку — вона по-справжньому й зупинила кулю, — потім крізь бляшанку з тими м’ятними штуками, а тоді лише куля дісталася до неї. Наскільки близько до серця? Дюйм? Ще менше?

Шлунок стискає блювотний позив. Вона не буде, вона не проблюється, вона цього не допустить. А то знову закривавить дірка в грудях, але й це не головне. Голова вибухне. Ось у чому річ.

Дихати тепер трохи легше — вона прибрала фляжку з болючими (але рятівними) металевими стирчками. Фредді шкандибає назад до вітальні і дивиться на калюжу крові й скотчу на підлозі. А якби він тоді нахилився і приставив дуло їй до потилиці — так, про всяк випадок…

Фредді заплющує очі й намагається зберегти притомність серед хвиль нудоти й запаморочення, які прокочуються крізь неї. Коли трохи кращає, вона підходить до крісла й дуже повільно сідає. Як бабця з хворою спиною, думає Фредді. Дивиться в стелю. І що ж тепер?

Перша думка — зателефонувати 911, хай приїде «швидка» й везе до лікарні; але що вона там розкаже? Що прийшов чоловік, який видавав себе за мормона чи свідка Єгови, і, коли вона відчинила, вистрілив у неї? Чому? Для чого? І з якої речі вона, самотня жінка, відчиняє двері невідомо кому о третій ночі?

І це ще не все. Приїде поліція. А в спальні в неї — унція плану і восьмуха кокаїну[44]. Ну гаразд, цю фігню можна повикидати, а що з отим робити, що в комп’ютерному кабінеті? Там у неї в процесі штук із шість протизаконних хаків плюс цілий віз дорогого обладнання, яке вона не зовсім купувала. Копи захочуть знати, чи раптом той, хто стріляв, не був якось пов’язаний із вищезазначеною електронікою. Може, ви йому винні гроші за це? Може, ви з ним працювали, викрадали номери кредитних карток та іншу особисту інформацію? Ну й вони не пройдуть повз репітер, який розморгався, як ігровий автомат у Лас-Вегасі й розсилає нескінченні сигнали через вай-фай: відправляє спеціального шкідливого черва на кожен живий «заппіт», який знаходить.

А це що таке, міс Лінклаттер? Що конкретно воно робить?

І що вона їм скаже?

Фредді роззирається, сподіваючись усе ж побачити конверт із грошима на підлозі чи канапі, але, звісно, він забрав гроші з собою. Якщо взагалі там були гроші, а не «кукла» з нарізаних папірців. Вона тут, у неї стріляли, вона отримала контузію (Божечку, будь ласка, хай не перелом кісток черепа…), і баксів у неї не густо. Що робити?

Вимкнути репітер — це передусім. У Докторі Z сидить Брейді Хартсфілд, а Брейді — поганий мотоцикл. Хоч що там той репітер розсилає — це якесь злоїбуче гівно. Вона ж і збиралася його вимкнути, правильно? Це, може, дещо в тумані, але хіба не такий був її план? Вимкнути — і залишити сцену? Так, отого остаточного платежу на квиток їй не дали, але ж, попри її вільне поводження з готівкою, в банку ще кілька тисяч лежить, а «Corn Trust» відчиняється о дев’ятій. Плюс є ще картка до банкомата. Тож репітер вимикаємо, душимо цей стрьомний сайт zeethend у пелюшках, змиваємо кров’яку з обличчя — і на хрін їдемо з Доджа. Не летимо — зараз аеропорти з їхньою охороною просто як мишоловки якісь, — а автобусом, потягом будь-яким на золотий захід. Чи це не найкраща думка?

Фредді встає і човгає до дверей комп’ютерної — і тут до неї доходить очевидна причина, чому ця ідея не найкраща. Брейді пішов, але він би не пішов, коли б не міг стежити за своїми проектами з відстані, особливо за репітером, а зробити це — найпростіше у світі. Він тямить у комп’ютерах — та він просто геній, власне, хоча їй і достобіса прикро це визнавати, — і він майже напевне залишив собі «чорний хід» до її установок. Коли так, то він зможе перевіряти все, коли захоче, — йому тільки й треба, що ноут. Якщо вона цю хуєту вимкне, то він дізнається — і дізнається, що вона жива.

І повернеться.

— Що ж робити? — шепоче Фредді. Вона, тремтячи, бреде до вікна — ох ти ж, бля, як холодно в хаті взимку — і дивиться в темряву. — Що ж тепер робити?

Ходжесу сниться Бовзер, кусючий маленький песик-дворняга, який у нього був у дитинстві. Батько потяг песика до ветеринара і приспав його, попри плач і протести Ходжеса, після того як старий Бовзі покусав листоношу так, що довелося накладати шви. У цьому сні Бовзер вкусив його за бік. Він вчепився міцно й не відпускав навіть попри те, що малий Біллі Ходжес пропонував йому найсмачніші ласощі зі своєї торби, — і біль був нестерпний. Дзвонять у двері, і Ходжес думає: це прийшов листоноша — от його покусай, ти ж мав би його кусати.

Однак, випливаючи зі сну в реальність, він розуміє, що дзвонять не в двері — це телефон біля ліжка. Стаціонарний. Він намагається намацати слухавку, вона падає, він підбирає її з укривала і видає якийсь розмитий відповідник «алло».

— Я так вирішив, що в тебе мобільний на вібрації, — каже Піт Гантлі. Голос у нього зовсім не сонний і химерно веселий.

Ходжес мружиться й дивиться на годинник на тумбочці, але не може розібрати часу. Його пляшечка зі знеболювальним, уже наполовину порожня, затуляє цифрове табло. Боже, це ж скільки він учора його випив?

— Я теж не знаю, як це робиться. — Ходжес борсається, намагаючись сісти. Він не може повірити, що біль настільки швидко посилився. Наче він чекав, доки його розпізнають, а тоді запустив у нього свої кігті.

— Треба братися за розум, Керме.

Якось уже пізнувато, думає той, звішуючи ноги з ліжка.

— А чому ти телефонуєш… — Ходжес відсуває пляшечку з ліками, — …о шостій сорок ранку?

— Не міг дочекатися переказати тобі добру новину, — каже Піт. — Брейді Хартсфілд мертвий. Медсестра виявила на ранковому обході.

Ходжес підскакує на ноги і навіть не відчуває болю.

— Що? Як?

— Пізніше сьогодні буде розтин, але лікар, який його оглядав, схиляється до версії самогубства. У нього на язику і яснах залишки чогось. Викликаний лікар узяв зразок, а інший зразок бере наш медексперт ось просто зараз. Вони з аналізом не забаряться, адже Хартсфілд у них там така рок-зірка…

— Самогубство, — вимовляє Ходжес, проводячи рукою по скуйовдженому волоссю. Новина доволі проста, але все одно він ніяк не може її сприйняти. — Самогубство?

— Так він цим завжди захоплювався, — каже Піт. — Здається, ти сам так казав, і не раз.

— Так, але…

Але що? Піт має рацію. Брейді справді захоплювався самогубствами, і не лише чужими. Він же навіть був готовий загинути на ярмарку вакансій у центрі восени 2009 року, якщо все б пішло таким чином, а за рік він на інвалідному візку в’їхав до глядацької зали «Мінго» з трьома фунтами вибухівки, примотаними до сидіння. Так що його власна дупа опинялася в епіцентрі. Але ж це тоді, а зараз усе змінилося. Чи не так?

— Але що?

— Не знаю… — каже Ходжес.

— А я знаю. Він нарешті знайшов спосіб, як це зробити. І все тут. У кожному разі, коли ти вважаєш, що Хартсфілд якось пов’язаний зі смертями Еллертон, Стовер і Скапеллі — та я й сам десь так гадав, — то тепер можеш розслабитися. Він врізав дуба, склеїв ласти, заробив дерев’яний костюм. Мертві бджоли не гудуть — і ура.

— Піте, мені треба трохи це перетравити.

— Не сумніваюся, — каже Піт. — У тебе з ним ціла історія була. Ну а я тим часом телефоную до Іззі. Хай з хорошої ноги встане.

— А ти мені перетелефонуєш, коли буде аналіз того, що він проковтнув?

— Ну звичайно. Тим часом, сайонара[45], містере Мерседес, ага?

— Ага. Атож.

Ходжес кладе слухавку, іде на кухню й ставить чайник, щоб запарити каву. Треба йому чаї пити, кава в його бідолашних нутрощах дірку пропалить, але зараз йому байдуже. І ліків він поки що пити не буде. Йому потрібна якомога ясніша голова.

Висмикує зарядку з мобільного й телефонує Холлі. Та відразу бере, і він питає себе, коли ж то вона встала. О п’ятій? Ще раніше? Може, деякі запитання краще залишити без відповіді. Він переказує їй те, що чув від Піта, і вперше за час їхнього знайомства Холлі Джібні не витримує й матюкається:

— Блядь! Та ти що, жартуєш?!

— Ні, хіба що Піт пожартував, а я так не думаю. Він до обіду жартувати навіть не пробує, та й не вміє він того до ладу.

На мить западає тиша, а потім Холлі питає:

— А ти в це віриш?

— У те, що він мертвий, так. Тут навряд чи його могли з кимось сплутати. А що самогубство? Мені здається… — Він намагається дібрати слова, не може і повторює те, що сказав колишньому колезі п’ять хвилин тому: — Не знаю…

— Уже все скінчено?

— Мабуть, ні.

— От і я так думаю. Треба розібратися, що сталося з «заппітами», які залишилися після банкрутства компанії. Не розумію, як Брейді Хартсфілд міг бути з ними пов’язаний, але так багато ниток тягнуться до нього. І до концерту, на якому він намагався влаштувати вибух.

— Я знаю. — Ходжес знову уявляє собі величезні тенета, де посередині здоровенний отруйний павук. Тільки дохлий.

Мертві бджоли не гудуть, думає він.

— Холлі, ти зможеш під’їхати до лікарні, коли Робінсони забиратимуть Барбару?

— Зможу. — Вона на мить замовкає і каже: — Залюбки. Я зателефоную Тані й спитаю, чи вона не заперечує, але не сумніваюся, що вона погодиться. А навіщо?

— Хочу, щоб ти показала Барб шість фотографій. П’ять яких-небудь літніх чоловіків у костюмах і доктор Фелікс Бабіно.

— Ти думаєш, що Майрон Закім був лікарем Хартсфілда? Що саме він дав Барбарі й Гільді оті «заппіти»?

— Поки що це на рівні відчуттів.

Але це дуже скромне твердження. На такому етапі це трохи більше, ніж відчуття. Бабіно брехнями не пустив Ходжеса в палату Брейді, а потім ледве з кулаками на нього не кинувся, коли Ходжес спитав, чи з ним самим усе гаразд. А Норма Вілмер стверджує, що він ставив якісь недозволені експерименти на Брейді. «Розслідуйте, що робить Бабіно, — казала вона йому в „Барані чорному“. — Створіть йому клопіт. Б’юсь об заклад, вам вдасться!» Для людини, яка, можливо, має в запасі лише кілька місяців життя, не такий уже це виклик.

— Добре, я поважаю твої відчуття, Білле. Не сумніваюся, що зможу знайти на якій-небудь сторінці фото доктора Бабіно з одного з тих благодійних заходів, які часто в лікарів відбуваються.

— Добре. А тепер нагадай-но мені, як звати ту довірену особу.

— Тодд Шнайдер. Йому треба зателефонувати о восьмій тридцять. Я до Робінсонів, мене не буде на місці якийсь час. Джерома приведу.

— Гаразд, чудово. Номер Шнайдера маєш?

— Я його тобі електронною поштою надіслала. Ти ж пам’ятаєш пароль до своєї пошти, правда?

— У мене ж рак, а не склероз.

— І сьогодні в тебе останній день на розслідування. Не забудь.

Ну як він може забути? Його покладуть у ту саму лікарню, де помер Брейді, і там йому остання справа, відкладена на безвік, тоді точно не даватиме спокою — і все… Йому ця ідея дуже не подобається, але нема на то ради. Усе швидко летить.

— Поснідай.

— Поснідаю.

Він завершує розмову і з сумом дивиться на запарену каву. Як же й гарно пахне! Ходжес виливає напій у раковину і вдягається. Він не снідає.

У «Що впало…» без Холлі за столом дуже порожньо, але на сьомому поверсі Тьорнер-білдингу, принаймні, тихо; галасливої команди з туристичного агентства, що далі коридором, іще щонайменше годину не буде на місці.

Ходжес найкраще думає над пачкою жовтих папірців, записуючи думки в міру їх появи, намагаючись виявити зв’язки і сформувати узгоджену картину. Так він працював у поліції, і йому частіше вдавалося встановити такі зв’язки, ніж не вдавалося. Він заслужив чимало подяк за роки служби, і вони купою навалені в його шафі замість красуватися на стіні. Грамоти й подяки для нього ніколи нічого не означають. Справжня нагорода — це той спалах, коли бачиш зв’язок. Він відчув себе не в силі зупинитися. Звідси й «Що впало, те пропало» замість пенсії.

Цього ранку записів на папірцях немає — тільки намальовані схематичні чоловічки, які залазять на гору, циклони й летючі тарілки. Він доволі твердо впевнений, що всі частинки пазлу вже на столі і йому залишається тільки правильно їх зібрати, — але смерть Брейді Хартсфілда стає ніби завалом на шосе його особистої інформації й спричиняє затор. Щоразу, коли він поглядає на годинник, минає п’ять хвилин. Ось уже скоро й настане час телефонувати Шнайдерові. Коли він вийде на зв’язок, почнуть приходити галасливі турагенти. Потім Холлі і Джером. І тоді вже не буде жодного шансу подумати спокійно.

«Подумай про зв’язки, — казала Холлі. — Вони всі ведуть до нього. І до концерту, який він хотів підірвати».

Так. Так, ведуть. Бо право на безкоштовне отримання «заппітів» отримали люди, в основному дівчатка, які зараз уже підлітки, — що могли довести свою присутність на тому концерті «Довколишніх», і вже зниклий вебсайт. Разом із Брейді той сайт — це ті мертві бджоли, які не гудуть, — і ура.

Нарешті він друкованими літерами пише серед своїх малюнків два слова і обводить їх колами: «концерт» і «залишки».

Він телефонує до лікарні імені Кайнера, просить з’єднати з «Відром». Так, кажуть йому, Норма Вілмер зараз є, але наразі вона зайнята й підійти до апарату не може. Ходжес розуміє, що Норма має дуже багато клопоту цього ранку, і плекає надію, що їй з похмілля не дуже погано. Він залишає медсестрі повідомлення, просячи перетелефонувати йому якомога швидше, наголошує, що це терміново.

Він малякає до восьмої тридцять п’ять (тепер він зображує «заппіти», бо ґаджет Діни Скотт лежить у нього в кишені пальта), потім телефонує Тоддові Шнайдеру, який особисто бере слухавку.

Ходжес називається захисником прав споживачів, який працює на бюро «Кращий бізнес», і стверджує, що йому доручили розслідувати ситуацію з ігровими консолями «заппіт», які останнім часом з’явилися в місті. Говорить він легко, майже невимушено.

— То нічого такого, особливо з огляду на те, що «заппіти» роздавалися безкоштовно, але складається враження, що дехто з отримувачів завантажує книжки з якогось «Кола читачів Sunrise» і текст приходить зіпсований.

— «Коло читачів Sunrise»?! — здається, Шнайдер здивований. Наче немає ознак, що він готується оборонятися, кидаючись канцелярськими виразами, і Ходжесові хочеться, щоб так і тривало. — Щось таке, як «Sunrise Solutions»?

— Ну, власне, так, тому я вам і телефоную. За моєю інформацією, «Sunrise Solutions» перекупило корпорацію «Zappit» перед тим, як вона збанкрутувала.

— Це правда, у мене тонни паперової роботи за «Sunrise Solutions», але я не можу пригадати ніякого «Кола читачів». І воно б стирчало, як прищ на рівному місці. «Sunrise» передусім займалася поглинанням маленьких електронних компаній у пошуках єдиного унікального хіта. Якого вони, на жаль, так і не знайшли.

— А «Клуб Zappit» — ні про що не говорить?

— Не чув про такий.

— А про сайт під назвою zeetheend.com?

Ставлячи останнє запитання, Ходжес ляскає себе по лобі — що ж він не пішов той сайт подивитися замість малювання дурних каляк!

— Ні, не чув про нього теж. — Отут уже чути, як десь за спиною подзвонює щит закону. — Це питання підробок? Адже закони про банкрутство з цього питання є дуже чіткими і…

— Ні, що ви, — заспокоює Ходжес. — До нас звернулися тільки через проблеми з завантаженням. Ну і щонайменше один із «заппітів» було доставлено несправним. Одержувач бажає відправити його назад — може, й отримати натомість новий.

— Не дивуюся, коли хтось отримав непрацюючу консоль, якщо з останньої партії, — відказує Шнайдер. — Там багато браку було — може, тридцять відсотків випуску.

— Дозвольте для себе поцікавитися, скільки ж їх було в тій останній партії?

— Для певності мені потрібно подивитися на цифри, але, гадаю, приблизно сорок тисяч штук. «Zappit» судилися з виробниками, хоча судитися з китайськими компаніями загалом дурна праця, але вони відчайдушно намагалися втриматися на плаву. Я вам даю цю інформацію лише тому, що вся справа там уже закрита і підшита.

— Зрозуміло.

— Ну й компанія-виробник — «Ішен Електронікс» — захищалася щосили. Може, навіть не тому, що на кону були гроші, а тому, що переймалися своєю репутацією. Важко ж їх там звинуватити, правда?

— Та отож. — Ходжес не витримує, йому потрібно зняти біль. Він бере пляшечку з таблетками, витрушує дві, потім неохоче вертає одну назад. Кладе під язик — хай тане, може, так швидше подіє. — Та, мабуть, чого там.

— В «Ішен» заявили, що несправні пристрої були пошкоджені в дорозі: можливо, підмокли. Заявляли, що коли б брак був програмний, то не працювали б усі. Для мене це має певний сенс, але я все-таки не електронщик. У кожному разі, «Zappit» пішов униз, а «Sunrise Solutions» вирішили не продовжувати процес. У них були й серйозніші проблеми на той час. Кредитори кусали їх за п’яти. Інвестори тікали з корабля.

— Що ж сталося з останньою партією?

— Ну, звичайно, пристрої були активом, але не надто цінним з огляду на брак. Я якийсь час їх потримав, і ми рекламували їх на ринку компаній, які спеціалізуються на дисконтних товарах. Мережі на зразок «Усе по долару» чи «Чарівник-економ». Знаєте такі?

— Так. — Ходжес купив пару дешевих туфель у місцевій крамничці «Усе по долару». Коштували вони більше, ніж один долар, але були непогані. Носилися добре.

— Звичайно, ми були змушені повідомити, що не менш як три на кожен десяток «заппіт командерів» — так остання версія називалася — можуть виявитися бракованими, що означало: кожен треба перевіряти. Це вбивало будь-який шанс збути всю партію. Перевіряти по одному — це занадто велика праця.

— Умгу.

— Тож, як довірена особа банкрута, я вирішив їх знищити і попросити податкової пільги, яка мала б становити… ну, так чимало. Не за стандартами «General Motors», але десь середина шестизначних чисел. Розумієте, треба бухгалтерії лад дати.

— Так, розумію.

— Але до того, як я зміг це зробити, мені зателефонував один чоловік із компанії під назвою «Gamez Unlimited» — от просто в нашому місті, — назва така, як «ігри» по-англійськи, тільки там Z у кінці. Назвався виконавчим директором. Може, то такий директор, як буває в конторі на три людини в двох кімнатках чи гаражі. — Шнайдер пирхає так, як може пирхати великий нью-йоркський бізнесмен. — Оскільки комп’ютерна революція дійсно сталася, то такі заклади виникають, як гриби після дощу, хоча я й ніколи не чув, щоб вони по-справжньому видавали щось безкоштовно. Відгонить якимсь шахрайством, чи не так?

— Так, справді, — каже Ходжес. Пігулка, яка розчиняється під язиком, страшенно гірка, зате полегшення солодке. Він міркує, що так буває взагалі багато з чим у житті. Просвітлення в дусі «Рідерз дайджест», але менш правдивим воно від такої банальності не стає. — Є таке.

Ну ось і прощавай, щите законності. Шнайдер пожвавився, захоплений власною розповіддю.

— Отой чоловік запропонував мені купити вісімсот «заппітів» по вісімдесят доларів: це приблизно на сто доларів дешевше, ніж запропонована роздрібна ціна. Ми трохи поторгувалися й домовилися за сотню.

— За одиницю?

— Так.

— Отже, виходить вісімдесят тисяч доларів, — каже Ходжес. Він думає про Брейді, який мав бозна-скільки цивільних судових процесів на суми аж до десятків мільйонів доларів. Брейді, який — коли Ходжесові не зраджує пам’ять — має приблизно одинадцять тисяч доларів у банку. — І ви отримали чек на таку суму?

— Так і є. Знято з рахунку «Gamez Unlimited».

— Без проблем?

Тодд Шнайдер знову пирхає тоном великого бізнесмена.

— Коли б ні, то ці вісімсот «заппітів» були б разом з рештою розібрані на запчастини для нових комп’ютерних штук.

Ходжес швидко накидає якусь арифметику на своїх розмальованих папірцях. Якщо тридцять відсотків з восьмисот були браковані, то залишається п’ятсот шістдесят робочих. Чи, може, трохи менше. Гільда Карвер отримала, напевне, оброблений — чого ж іще вони б їй його давали? — але, за словами Барбари, він тільки раз блимнув синім і згас.

— То вони пішли.

— Так, через «Єдину поштову службу» зі складу в Терра-Хоті. Зовсім невелика компенсація, але вже щось. Ми для своїх клієнтів робимо, що можемо, містере Ходжесе.

— Не сумніваюся.

«І ура», — думає Ходжес, після чого питає:

— Чи не пригадаєте адресу, на яку надсилалися ті вісімсот «заппітів»?

— Ні, але вона є в документах. Дайте мені свій е-мейл — і я радо вам надішлю, тільки з тим, щоб ви мені перетелефонували й розповіли потім, що за оборудки влаштовували оці з «Gamez».

— Залюбки, містере Шнайдере. — То буде номер абонентської скриньки, думає Ходжес, і її господаря давно немає на місці. Однак, усе одно треба перевірити. Холлі зможе це зробити, поки він буде в лікарні, лікуючись від того, що майже напевне не виліковується. — Ви дуже мені допомогли, містере Шнайдере. Ще одне запитання — і я вас відпущу. Чи не пам’ятаєте, як звати виконавчого директора «Gamez Unlimited»?

— Так, пам’ятаю, — каже Шнайдер. — Напевне, саме тому в назві компанії в кінці не S, а Z.

— Не зовсім розумію…

— Виконавчого директора звали Майрон Закім.

Ходжес закінчує розмову і викликає браузер Firefox. Пише слово «zeetheend» — і бачить перед собою мультяшного чоловічка, який махає мультяшним кайлом, відкидаючи купи землі. Із них раз у раз формується напис:

ВИБАЧТЕ, МИ ЩЕ НА СТАДІЇ РОЗРОБКИ

АЛЕ ЗАХОДЬТЕ ЩЕ!

Ми створені, щоб діяти наполегливо — і саме так ми дізнаємося, хто ми.

Тобіас Вулф

«Ось іще думка, гідна „Рідерз дайджест“», — відзначає Ходжес і йде до вікна. На Нижній Мальборо — жвавий ранковий рух. З радістю і вдячністю він розуміє, що біль у боці повністю вгамувався вперше за ці дні. Він майже міг би повірити, що з ним усе гаразд, але це відчуття затьмарює гіркота в роті.

Гіркий смак, думає він. Залишки.

Дзвонить мобільник. Це Норма Вілмер, вона так шепоче, що її ледве чутно:

— Я про так званий список відвідувачів. Поки що не мала можливості його побачити. Тут так і кишить поліція і типчики в дешевих костюмах із окружної прокуратури. Можна подумати, що Хартсфілд не вмер, а втік.

— Я зараз не про список, хоча він теж мені потрібен — і якщо ви мені це скажете сьогодні, матимете ще п’ятдесят доларів. Якщо до дванадцятої — то сотню.

— Боже мій, що ж там за важливість така? Я питала Джорджію Фредерік — вона останніми роками скаче туди-сюди то в ортопедію, то в «Відро», — і вона каже, що єдина людина, яка відвідувала Хартсфілда, крім вас, — це була якась страшненька дівка з татуюваннями і стрижкою під морського піхотинця.

Ходжесові це ні про що не каже, але він відчуває ледь помітний натяк. Якому не до кінця довіряв би. Він занадто сильно хоче все зібрати докупи, а отже, діяти має обережно.

— Що ж вам треба, Білле? Я, блін, як дурна, сиджу в шафі з білизною, тут жарко, в мене голова болить!

— Колишній напарник мені телефонував і розповів, що Брейді себе отруїв якимсь лайном. Що в мене викликає думку, що він мав би довго відкладати якісь ліки, а потім зжерти їх усі одразу. Могло таке бути?

— Могло. Також могло бути, що я посадила б авіалайнер, якби вся його команда померла від харчового отруєння, тільки і одне, і друге, блін, малоймовірне. Я вам скажу те, що й поліції казала, і двом найбільш діставучим нишпоркам з прокуратури. Брейді давали анапрокс- ДС за часів фізичних тренувань — одну таблетку з їжею до вправ, ще одну пізніше протягом дня, якщо він просив, — просив нечасто. Анапрокс не так уже й сильно контролює біль, не набагато краще, ніж адвіл, який продається без рецепта. Також йому був прописаний тайленол «Extra Strength», але просив він його хіба що кілька разів.

— Як на це зреагували оті нишпорки?

— Зараз у них робоча теорія, що він об’ївся анапроксу.

— Але ви на це не повелися б?

— Ні, звичайно, куди там! Де б він ховав стільки таблеток, в сраку свою кістляву відлежану засовував би, чи що? Мені час іти. Перетелефоную за список відвідувачів. Звичайно, якщо він є.

— Дякую, Нормо. Випийте анапроксику від голови.

— Та йдіть ви на хрін! — сміється Норма.

Перша думка, яка виникає в Ходжеса, коли перед ним виникає Джером: йоксель-моксель, та ти, хлопче, виріс!

Коли Джером Робінсон прийшов працювати до нього — спочатку косити газон, потім як універсальний помічник, потім як техноангел, який беріг його комп’ютер у робочому стані, — Джером був худющим підлітком і важив приблизно сто сорок фунтів за зросту п’ять футів вісім дюймів[46]. Юний велетень у дверях сягав уже не менш як шістьох футів з двома дюймами і важив щонайменше сто дев’яносто.[47] Він завжди був гарний з лиця, але тепер його краса стала взагалі кінозіркова з купою м’язів.

Вищезазначений Джером весело шкіриться, швидко крокує через кабінет і згрібає Ходжеса в обійми. Притискає його, але швидко відпускає, помітивши гримасу болю: «Ой, Боже мій, вибачте».

— Та мені не боляче, я такий радий бачити тебе, друже! — Перед очима Ходжеса трохи туманиться, то він протирає їх тильним боком руки. — Ти просто бальзам для втомленого ока!

— І ви! Як ся маєте?

— Зараз так нічого собі. У мене є знеболювальні таблетки, але ти — кращі ліки!

Холлі стоїть у дверях, її практична зимова куртка розстібнута, маленькі долоні складені в замок на талії. Вона дивиться з нещасною усмішкою. Ходжес би й не повірив, що така існує, але, схоже, бува й таке.

— Заходь, Холлі, — кличе він її. — Обіцяю, групових обіймів не буде. Ти вже Джеромові все розповіла про справу?

— Про історію з Барбарою він знає, але, я гадала, краще, щоб решту розповів ти.

Джером злегка пригортає шию Ходжеcа великою теплою рукою.

— Холлі каже, що ви завтра лягаєте в лікарю, щоб здати ще якісь аналізи і спланувати лікування, а якщо ви опиратиметеся, я маю вам сказати, щоб ви заткнулися.

— Не «заткнулися»! — протестує Холлі. — Я взагалі такого слова не вживаю!

Джером шкіриться:

— У тебе на губах було: «Поводьтеся чемно», а в очах: «Заткніться!»

— Дурко! — каже вона, але знову всміхається.

Як гарно, що ми разом, думає Ходжес, шкода тільки, що з такої причини. Він перериває ці химерно симпатичні братсько-сестринські ревнощі й питає, що в Барбари.

— Та нормально. Перелом великої і малої гомілкової посередині. Таке могло статися й на футбольному полі, і на гірці на лижах. Має без проблем зростися. Їй наклали гіпс, і вона вже скаржиться, як під ним свербить. Мама пішла знайти їй якусь чухалку.

— Холлі, ти їй набір фотографій показала?

— Так, і вона вибрала доктора Бабіно. Навіть не вагалася.

От до вас, док, у мене є кілька запитань, думає Ходжес, і відповіді на них хочу почути до кінця сьогоднішнього дня. Якщо мені для цього треба вас притиснути, щоб ви очі вирячили, — то й гаразд!

Джером моститься на одному з кутків столу Ходжеса: він завжди так сидить.

— Розкажіть-но мені все, від початку до кінця. Може, я щось новеньке помічу.

Здебільшого розповідає Ходжес. Холлі ходить до вікна і поглядає на Нижню Мальборо, схрестивши руки на грудях, поклавши долоні на плечі. Час від часу вона щось докидає, але здебільшого мовчить і слухає.

Коли Ходжес завершує розповідь, Джером питає:

— А наскільки ви впевнені в оцьому пріоритеті духу над матерією?

Ходжес замислюється.

— На вісімдесят відсотків. Може, й більше. Звучить дико, але занадто вже багато випадків, які це підтверджують.

— Якщо він це зміг, то винна в тому я, — не відвертаючись від вікна, каже Холлі. — Коли я стукнула його «веселим ляпанцем», Білле, я могла щось у нього в мізках змінити. Дати йому доступ до тих дев’яноста відсотків сірої речовини, якими ми ніколи не користуємося.

— Можливо, — відказує Ходжес, — але коли б ти його не прибила, ви з Джеромом були б уже покійники.

— Разом з іще купою народу, — додає Джером. — Та й удар може ніяк не бути з цим пов’язаний. Те, чим його годував Бабіно, могло зробити більше, ніж просто вивести з коми. Експериментальні ліки часто дають несподівані результати, ви ж знаєте.

— Чи все це в поєднанні, — каже Ходжес. Він не може повірити, що вони сидять тут і про це розмовляють, але не балакати не можна: це суперечить першому правилу детективної справи: іти туди, куди ведуть факти.

— Він вас ненавидів, Білле, — каже Джером. — Замість того, щоб він убив себе сам, як хотів, по нього прийшли ви.

— І розвернув його зброю проти нього, — додає Холлі, усе ще не відвертаючись від вікна й не відпускаючи власних плечей. — Ти використав «Блакитну парасольку Деббі», щоб вивести його на чисту воду. Саме він надіслав тобі оте повідомлення позавчора. Я знаю, хто це був: Брейді Хартсфілд, який назвав себе Z-Бой. — Тепер вона розвертається. — Це так просто, як те, що ніс посеред обличчя. Ти зупинив його в «Мінго».

— Ні, я внизу лежав, у мене серце схопило. Це ти його зупинила, Холлі.

Вона люто струшує головою:

— Він цього не знає, бо він мене ніколи не бачив. Чи ти думаєш, я можу забути той вечір? Ніколи його не забуду. Барбара сиділа через прохід кількома рядами вище, і дивився він на неї, а не на мене. Я щось йому крикнула і вдарила, щойно він почав повертати голову. А потім іще раз. Боже, я з такою силою його била…

Джером робить рух у її бік, але вона жестом його відсторонює. Їй важко дивитися в очі, але зараз вона дивиться просто на Ходжеса, і її очі горять.

— Ти його виявив, саме ти відгадав його пароль, тож ми змогли влізти в його комп’ютер і дізнатися, що він хоче зробити. Саме тебе він у всьому звинувачував. Я знаю. А потім ти все ходив до нього в палату і говорив до нього.

— І ти думаєш, саме тому він зробив оце, хоч чим воно є?

— Ні! — Холлі майже кричить. — Він це зробив, бо він довбанутий!

Після цього вона ненадовго замовкає і тихо перепрошує за те, що підвищила голос.

— Не треба вибачатися, Холліберрі, — каже Джером. — Ти мене захоплюєш, коли поводишся свавільно.

Вона робить до нього гримасу. Джером весело пирхає і питає Ходжеса про «заппіт» Діни Скотт:

— Я б хотів на нього подивитися.

— У мене в пальті, — каже Ходжес, — але стережися демо «Риболовлі».

Джером риється в кишенях пальта Ходжеса, витягає пачку таблеток «тамс»[48] і незмінний записник детектива, після чого знаходить зелений «заппіт» Діни.

— Отаке! Я думав, такі штуки вже вимерли разом із відаками й модемами з набором номера.

— Та загалом так і є, — каже Холлі, — навіть ціна не допомогла. Я перевіряла. Сто вісімдесят дев’ять доларів — запропонована роздрібна в 2012 році. Сміх та й годі.

Джером перекидає «заппіт» з руки в руку. Його обличчя похмуре, вигляд утомлений. Ну, звичайно, думає Ходжес. Він іще вчора будував в Алабамі. Примчав додому, бо його зазвичай весела й життєрадісна сестра пробувала себе вбити.

Може, Джером щось із цих думок бачить на обличчі Ходжеса.

— З ногою Барб усе буде добре. Я трохи хвилююся за її голову. Вона говорить про якісь сині спалахи, про те, що чула голос. Із гри.

— Каже, що він і досі в її голові, — додає Холлі. — Як причеплива мелодія. Може, це минеться, бо зараз її гра розбилася, але що з тими, які теж мають такі консолі?

— Коли закрився badconcert.com, як можна дізнатися, скільки ще придбали собі таке?

Холлі й Джером перезираються, потім одночасно хитають головами.

— Блін, — каже Ходжес. — Тобто я зовсім не дивуюся, але ж… от блін.

— А цей дає такі сині спалахи? — Джером іще досі не ввімкнув пристрій, а грається ним у «гарячу картоплю».

— Ні, і рожеві рибки не перетворюються на цифри. От спробуй.

Натомість Джером перевертає ґаджет і зазирає туди, де батарейки.

— Звичайні собі старі добрі на 2А, — відзначає він. — Акумулятори. Ніяких чарів тут нема. А що, від демо «Риболовлі» справді на сон хилить?

— Мене хилило, — каже Ходжес. Про те, що він тоді ліків наївся по саме нікуди, він не додає. — Наразі мене більше цікавить Бабіно. Він — частина цієї справи. Не розумію, як таке партнерство сформувалося, але якщо він іще живий, то він нам розкаже. І є ще хтось.

— Той чоловік, якого бачила економка, — пояснює Холлі. — Який водить стару машину, на якій ґрунтівку видно. Хочете знати, що я думаю?

— Кажи!

— Один з них — чи то доктор Бабіно, чи той, що на старій машині, — заїхав до медсестри Рут Скапеллі. У Хартсфілда, напевне, були з нею якісь рахунки.

— Ну як він міг когось кудись посилати? — дивується Джером, заклацуючи кришку відділення для батарейок. — Розумовий контроль? Якщо вас послухати, Білле, то максимальні його теле-якісь-там здатності полягали у вмиканні води в туалеті, а мені навіть у це важкувато віриться. Це могли бути просто чутки. Бувають міські легенди, а оце така собі лікарняна…

— Це має бути якось пов’язане з іграми, — міркує Ходжес. — Він щось із тими іграми зробив. Якось їх посилив, чи що.

— У палаті? — Джером дивиться на нього, ніби кажучи: ну давайте серйозно!

— Розумію, це звучить безглуздо навіть без телекінезу. Але це має бути пов’язане з іграми. От має.

— Бабіно має знати, — каже Холлі.

— Вона — поетка мимоволі… — похмуро каже Джером. Він і далі перекидає консоль з руки в руку. Ходжес відчуває, що хлопець бореться з бажанням кинути цю штуку об підлогу і розтоптати, що має певний сенс. Адже така сама річ ледве не погубила його сестру.

Ні, думає Ходжес. Не зовсім така сама. У «заппіті» Діни відео «Риболовлі» дає тільки легкий гіпнотичний ефект і не більше. А там, напевне…

Раптом він випростується, від чого в нього різко стріляє в бік.

— Холлі, ти не шукала в Інтернеті інформації про «Риболовлю»?

— Ні, — відказує вона. — Мені це на думку не спадало.

— А зробиш зараз? Я от що хочу знати…

— Чи є розмови про демо-екран? Як же я сама не здогадалася?! Зараз зроблю. — Холлі поспішає у зовнішній кабінет.

— Чого я не розумію, — каже Ходжес, — це чого Брейді себе вбив, не подивившись, що з його штучок вийде.

— Ви хочете сказати — не побачивши, наскільки багатьох дітей він переконає покінчити з собою? — питає Джером. — Які були на тому йобнутому концерті. Ми ж про це говоримо, чи не так?

— Атож, — підтверджує Ходжес. — Забагато білих плям, Джероме. Аж надто. Навіть не знаю, як він примудрився себе вбити. Якщо він це справді зробив.

Джером притискає долоні до скронь, наче хоче зробити так, щоб голова не роздувалася.

— Будь ласка, не кажіть мені, що він іще живий!

— Та ні, мертвий, звісно. Піт тут би не помилився. Я хочу сказати, що, можливо, його вбив хтось. Перший підозрюваний — доктор Бабіно.

— Кака Господня! — вигукує в сусідній кімнаті Холлі.

Ходжес і Джером у цей момент саме дивилися один на одного — і в божественній гармонії одночасно стримують сміх.

— Що? — кричить їй Ходжес. Більше він нічого не може, щоб не вибухнути диким іржанням, яке викличе біль у боці, а також образить почуття Холлі.

— Я знайшла сайт під назвою «Гіпноз „Риболовлі“»! На стартовій сторінці написано, щоб батьки не давали дітям занадто довго дивитися на демо-екран! Уперше цей ефект помітили в аркадній версії гри 2005 року! У «GameBoy» це виправили, а «Zappit»… а ну ж бо, секундочку… вони сказали, що зробили, а насправді ні! Там ціла довга гілка!

Ходжес дивиться на Джерома.

— Тобто розмова в мережі, — пояснює Джером.

— Якийсь хлопчик у Де-Мойні знепритомнів, вдарився головою об ріг столу — і проламав собі череп! — У голосі Холлі звучить майже радість, вона підхоплюється і підскакує до них. Її щоки пашіють. — Мали б бути судові процеси! Не сумніваюся, що вони й стали однією з причин того, що компанія «Zappit» закрилася! Може, навіть тому ж і «Sunrise Solutions»…

Дзвонить телефон на столі.

— Ой, блін! — каже вона до нього.

— Хто дзвонить — скажи йому, що ми сьогодні зачинені.

Але після слів «Алло, здрастуйте, ви телефонуєте в „Що впало, те пропало“» — Холлі просто слухає. Потім розвертається, тримаючи слухавку.

— Це Піт Гантлі. Він каже, що в нього до тебе термінова розмова, і в нього голос… дивний. Чи він сумний, чи сердитий, чи щось іще.

Ходжес іде в зовнішній кабінет, щоб дізнатися, чому Піт сумний, сердитий чи ще якийсь.

За його спиною Джером вмикає «заппіт» Діни Скотт.

У комп’ютерному кублі Фредді Лінклаттер (яка випила чотири таблетки екседрину й пішла спати) повідомлення «ЗНАЙДЕНО 44» міняється на «ЗНАЙДЕНО 45». Репітер висвічує «ЗАВАНТАЖУЄТЬСЯ…»

Потім — «ВИКОНАНО».

Піт не вітається. Каже він ось що:

— Бере оце, Керме. Бери — і труси його, поки правду не витрусиш. Сука в домі з двома ВКРами, а я вийшов у якесь не знаю що. Мабуть, садовий сарай, і холод тут пекельний!

Спочатку Ходжес занадто здивований, щоб відповісти, і то не тому, що двоє ВКРів (слідчих відділу кримінальних розслідувань штату) працюють там само, де й Піт. Дивує (та, по правді, просто вражає) його інше: за довгий час їхньої співпраці Піт таким грубим словом сказав про жінку тільки раз. Коли розповідав про свою тещу, яка намовила Пітову жінку піти від нього й забрала її до себе разом із дітьми, коли та вчинила за її словами. Єдина «сука», про яку він зараз може вести мову, — це, ймовірно, його напарниця Іззі Джейнз, вона ж Міс Красиві Сірі Очі.

— Керміте, ти тут?

— Тут, — відповідає Ходжес. — А ти де?

— Цукрові гірки. Дім доктора Фелікса Бабіно на мальовничій Бузковій вулиці. Його, бляха, маєток. Ти ж знаєш, хто такий Бабіно, точно ж знаєш. Ніхто з нас ближче до Брейді Хартсфілда не підходив, ніж ти. Він же якийсь час тобі був ну як хобі.

— Про кого ти — я розумію. А про що — ні.

— Там усе зараз ось-ось вибухне на хуй, старий, — і Іззі не хоче, щоб у неї тоді шрапнеллю влучило. У неї, бачте, амбіції. Голова детективного відділу за десять років, мабуть, усієї поліції — за п’ятнадцять. Я це розумію, тільки це не значить, що мені воно подобається. Вона за моєю спиною телефонувала шефові Горґану, а той викликав ВКРів. Зараз це офіційно ще не їхня справа, але до півдня вже буде. У них тут підозрюваний є, але, блін, це якось усе не так. Я це знаю, та й Іззі теж. А їй насрати з високої гори!

— Піте, ти повільніше. Розкажи, що там робиться.

Холлі нервово нависає над ним. Ходжес підіймає палець: зачекай.

— Економка проходить сюди о сьомій тридцять, ага? Звати Нора Іверлі. І у верхній частині під’їздної доріжки бачить «бумер» Бабіно на газоні, а лобове скло прострелене. Зазирає, бачить кров на кермі й на сидінні, телефонує 911. За п’ять хвилин — машина з копами (на Цукрових вони завжди за п’ять хвилин приїжджають), і, коли вони приїжджають, Іверлі сидить у власній машині, замкнувшись, і труситься, як осиковий листок. Ті їй кажуть, мовляв, там і сидіть — і до дверей. Не замкнено. Місіс Бабіно — Кора — лежить мертва в передпокої, і не сумніваюся, що та куля, яку медексперти витягнуть із неї, буде така сама, як і та, яку витягли з БМВ. На лобі в неї — готовий? — написана чорним літера Z. І ще кілька внизу кругом, навіть на телевізорі. Як ото в хаті Еллертон, і, напевне, десь тоді моя напарниця вирішила, що не хоче гратися з цим смоляним бичком.

Ходжес каже:

— Так, мабуть… — просто щоб Піт говорив далі.

Хапає папір, що лежить біля комп’ютера Холлі, і пише «ДРУЖИНУ БАБІНО ВБИТО» великими друкованими літерами, як газетний заголовок. Холлі затуляє рота рукою.

— Поки один з копів викликав кримінальних слідчих, другий почув хропіння нагорі. Як бензопилка на холостому ходу, казав. То вони туди пішли, зброя напоготові, і в одній з трьох гостьових спалень, уяви собі, трьох — будинок нев’їбенно великий — знайшли. Спить якийсь старий пердун. Будять його, і він їм своє ім’я називає — Елвін Брукс.

— Бібліотечний Ел! — вигукує Ходжес. — Із лікарні! Перший «заппіт», який я в житті бачив, мені показав він!

— От він, як є. У нього в кишені сорочки бейдж знайшовся з лікарні Кайнера. І не встигли його спитати, а він і каже, що вбив місіс Бабіно. Стверджує, що зробив це під гіпнозом. То вони його в наручники, ведуть вниз, садять там на диван. Отам ми з Іззі його й побачили, коли за півгодини прибули на місце. Не знаю, що з тим дідом, чи в нього якийсь нервовий зрив, але він десь узагалі не на нашій планеті. Його заносить туди й сюди, а несе таку хрінь, яка на голову не налазить.

Ходжес щось пригадує. Ел казав йому під час одного з візитів до палати Брейді — десь у районі вихідних першого травня 2014 року, певно, що так: «Усе гірше за те, що ви не бачите, чи не так?»

— Так… — здається, Піт дивується. — Щось у такому дусі. І коли Іззі спитала його, хто його загіпнотизував, він сказав, що рибки. Оті, де море красиве.

Тепер Ходжес дещо розуміє.

— У ході подальшого допиту — який проводив я, бо Іззі пішла на кухню спихати там усе з рук, не питаючи мене, — він сказав, що Доктор Z сказав йому, цитую: поставити свій знак. Десять разів, сказав він, — і точно, є десять Z, рахуючи те, що на лобі в покійниці. Я спитав його, чи Доктор Z — це доктор Бабіно, а він каже, що то Брейді Хартсфілд. Бачиш, здуріти можна!

— Атож, — каже Ходжес.

— Питаю, чи він застрелив і доктора Бабіно. А він тільки головою похитав і каже, що хоче спати далі. А тут з кухні вибігає Іззі, аж перекидається — і каже, що шеф Горґан викликав ВКРів, бо доктор Б. — висококласний спеціаліст і розслідувати його справу теж мають висококласні профі, та й двоє з них виявилися в місті, чекали, коли їх викличуть свідчити у справі, чи ж не зручно. Вона мені в очі не дивиться, червоніє вся, а коли я показую на всі боки на оті буквочки й питаю: що, нічого не нагадує? — вона не хоче про це говорити.

Ходжес ніколи ще не чув стільки гніву й розчарування в голосі старого колеги.

— То в мене дзвонить мобільник, і.. пам’ятаєш, коли я на тебе зранку вийшов і сказав, що сказали лікарю перевірити оте, що залишилося в роті в Хартсфілда? Ще до того, як викликали наших експертів?

— Так.

— Ну, мені телефонував доктор Саймонсон, так його звуть. Наші експерти дадуть результат не швидше, ніж за два дні, але Саймонсон усе зробив одразу. У Хартсфілда в роті — поєднання вікодину та амбієну. Ні одне, ні друге Хартсфілду не виписували, а дострибати до найближчої шафочки з ліками і поцупити він навряд чи міг, чи не так?

Ходжес, який уже знає, що давали Брейді проти болю, погоджується, що це малоймовірно.

— Просто зараз Іззі в домі, мабуть, спостерігає збоку і мовчить, поки ВКРи допитують цього Брукса, який божиться, що не міг згадати свого імені, доки йому не нагадали. І називає себе по-іншому: Z-Бой. Просто як у коміксах.

Ходжес міцно, мов двома руками, хапає ручку і знову заголовковими літерами пише на папірцях, а Холлі читає за ним: «БІБЛ. ЕЛ ЗАЛИШИВ ПОВІДОМЛ. ПІД „БЛ. ПАР-КОЮ“».

Холлі дивиться на нього великими очима.

— Якраз перед приїздом ВКРів — а вони, знаєш, дуже швидко прискочили — я спитав Брукса, чи не він убив і Брейді Хартсфілда. А Іззі йому: «Не відповідайте!»

— Що вона сказала?! — вигукує Ходжес. Зараз у його голові ще небагато місця для розуміння, як саме псуються стосунки Піта з напарницею, але він вражений. Адже Іззі — детектив поліції, а не особистий адвокат Ела.

— От саме те, що ти чув. А потім дивиться на мене і каже: «Ти йому права не зачитав». Я озираюся на одного в формі й кажу: «Ви цьому панові права зачитали?» Ну вони, звичайно, кажуть: так. Я дивлюся на Іззі, а вона ще червоніша, ніж була, а не відступається. Каже: «Якщо ми тут облажаємося, то тобі нічого не буде, ти за тиждень уже на пенсії будеш, а мені буде, і неслабо!»

— Ну й оті детективи нагодилися.

— Так, і тепер я тут стирчу, як хуй, у сараї покійної місіс Бабіно, чи що воно таке, сраку відморожую. Найбагатший район міста, Керме, а сиджу в халабуді, холодній, як пряжка на ремені в копача. Не сумніваюся, Іззі теж знає, що я тобі телефоную. Скаржуся любому дядечкові Керміту…

Мабуть, Піт має рацію. Але якщо Міс Красиві Сірі Очі налагодилася лізти тією драбиною, про яку думає Піт, то їй на думці, мабуть, менш красиве слово: ябеда.

— Отой Брукс уже вижив із того розуму, який узагалі мав, то з нього вийде дуже зручне відбувайло, коли про це почують журналісти. Ти уявляєш, як вони це подадуть?

Ходжес уявляє, але Піт озвучує:

— У Брукса була нав’язлива ідея, що він такий собі справедливий ангел помсти на ім’я Z-Бой. Ось він сюди прийшов, убив місіс Бабіно, коли вона відчинила двері, потім і дока порішив, коли той вскочив у свій «бумер», щоб тікати. Тоді Брукс поїхав до лікарні й згодував Брейді жменю таблеток з особистої шафи Бабіно. Тут сумніву не може бути, у нього до хріна ліків в аптечці. І, звичайно, до мозкової травматології він міг дістатися без жодних проблем, у нього посвідчення, і він постійно в лікарні уже шість чи сім років, але навіщо? І що він зробив з тілом Бабіно? Його тут немає.

— Хороше питання.

Піт викладає свою версію:

— Кажуть, Брукс поклав його у свою власну машину і десь завіз — може, кудись у яр чи в дренажний колодязь, може, коли повернувся, нагодувавши Хартсфілда тими таблетками, але чому ж тіло жінки тоді валяється біля дверей? І передусім: чого він сюди повернувся?

— Вони скажуть…

— Авжеж, що він ненормальний! Звичайно, так і скажуть! Це ідеальна відповідь, коли нічого не зрозуміло. А якщо взагалі згадають про Еллертон і Стовер (а скоріш за все, ні!) — то на нього повісять і їх убивство!

Якщо згадають, думає Ходжес, то Ненсі Елдерсон буде свідчити на користь цієї версії, принаймні частково. Бо немає сумніву, що саме Бібліотечний Ел стежив за будинком на Гіллтоп-корті, і вона його бачила.

— От вони Брукса відправлять на просушку, переживуть розповіді в пресі і на тому й зупиняться. Але тут не все так просто, Керме. Тут має бути ще щось. Якщо ти щось знаєш, маєш хоч якусь ниточку, хапайся за неї. Обіцяй, що це зробиш.

Маю, і не одну, думає Ходжес, але ключ — це Бабіно, а Бабіно зник.

— Багато крові в машині?

— Не дуже, але експерти кажуть, що група там така, як у Бабіно. Це ще не остаточно, але… блядь. Маю вже йти. Іззі й один із ВКРів щойно вийшли з задніх дверей. Вони на мене дивляться.

— Добре.

— Зателефонуй мені. Коли щось можу тобі дати, кажи.

— Скажу.

Ходжес завершує розмову і підводить голову, шукаючи очима Холлі, але її немає поруч.

— Білле, — чує він її тихий голос. — Іди сюди!

Здивований, він заходить у свій кабінет і так і завмирає. Джером за столом в обертовому кріслі Ходжеса. Його довгі ноги висунуті далеко під стіл, і він дивиться в «заппіт» Діни Скотт. Очі його широко розплющені, але порожні. Рот відкритий. На нижній губі кілька крапель слини. З маленького динаміка ґаджета лунає мелодійка — але не та, що була ввечері, Ходжес одразу помічає.

— Джероме! — Він робить крок уперед, але не встигає зробити другий, як Холлі хапає його за ремінь. На диво міцно хапає.

— Ні, — каже вона так само тихо. — Його не можна різко будити. Коли з ним отаке, не можна.

— А як?

— Я колись проходила гіпнотерапію, коли мені було трохи за тридцять. У мене були проблеми з… та нехай, не важливо, з чим. Дай-но я спробую.

— Ти впевнена?

Вони дивиться на нього, її обличчя бліде, в очах страх.

— Ні, але так його лишати не можна. Після того, що сталося з Барбарою, не можна!

«Заппіт» в обім’яклих руках Джерома блимає яскраво-синім. Джером не реагує, не моргає, тільки далі дивиться в екран під музику.

Холлі робить один крок, потім другий.

— Джероме!

Відповіді немає.

— Джероме, ти мене чуєш?

— Так, — відповідає Джером, не зводячи очей з екрану.

— Джероме, де ти?

І Джером відповідає:

— На моєму похороні. Туди всі прийшли. Дуже красиво.

Брейді захопився ідеєю самогубств у дванадцятирічному віці, прочитавши «Ворона» — документальний кримінальний роман про масові самогубства сектантів у Джонстауні в Гаяні. Там понад дев’ятсот людей — з них третина діти — померли, випивши соку з ціанідом. Брейді було цікаве, крім приголомшливої кількості загиблих, готування до фінальної оргії. Задовго до того дня, коли цілі родини разом проковтнули отруту і няньки (справжні!) за допомогою шприців заливали отруту в роти плачучим немовлятам, Джим Джонс готував своїх послідовників до апофеозу вогняними церемоніями і вечорами самогубств, які він назвав «Білі ночі». Спочатку він навіяв людям параною, а потім зачаровував їх блиском смерті.

У старших класах Брейді написав єдину роботу, за яку отримав «відмінно», — з дуркуватого предмету «Американське життя». Робота називалася: «Шляхи смерті в Америці: Коротке дослідження самогубств у США». У ній наводилася статистика за 1999 рік — найсвіжіша на той момент. Понад сорок тисяч людей покінчили з життям того року, здебільшого за допомогою вогнепальної зброї (найнадійніший спосіб піти), на другому місці з невеликим відривом були медикаменти. Також люди вішалися, топилися, спливали кров’ю, засовували голови в газову духовку, спалювали себе і налітали в машині на підпори мостів. Один винахідливий чоловік (його Брейді в доповідь не вніс; навіть за тих часів він боявся, що його вважатимуть збоченцем) засунув собі в задній прохід дріт, підключений до двохсот двадцяти вольт, — і загинув від удару струмом. У 1999 році самогубство серед причин смерті в США перебувало на десятому місці, і якщо додати ті, котрі сприйняли як нещасний випадок чи «природну смерть», то воно цілком догнало б серцеві недуги, рак і автокатастрофи. Найімовірніше, усе ж не догнало б, але дуже наблизилося б.

Брейді цитував Альбера Камю: «Існує лише одна дійсно серйозна філософська проблема — і це самогубство».

Також він цитував відомого психіатра Раймонда Каца, який казав прямо: «Кожна людина народжується з геном самогубства». Брейді не потурбувався закінчити твердження Каца, бо воно позбавляло ситуацію драматизму: «Але в більшості з нас він так і залишається в латентному стані».

За ті десять років, які минули між його випуском зі школи і травмою в залі «Мінго», захоплення суїцидом у Брейді — у тому числі своїм власним, яке він завжди мислив як грандіозний, історичний жест, — тривало.

І це зерно нині, попри все, розбуялося вповні.

Тепер він стане Джимом Джонсом ХХІ століття.

Він від’їхав сорок миль[49] на північ від міста і не може чекати далі. Брейді заїжджає на стоянку на шосе І-47, вимикає стомлений двигун «малібу» Z-Боя і вмикає ноутбук Бабіно. Вай-фай відсутній, хоча на деяких стоянках він буває. Але завдяки материнській турботі компанії «Verizon» у чотирьох милях[50] звідси стоїть мобільна вишка, її виразно видно на тлі хмар, які густішають. Вдавшись до «Macbook Air» Бабіно, він може піти куди забажає, не залишаючи при цьому майже порожньої парковки. Він думає (і не вперше), що невеликі здібності до телекінезу — це все ж ніщо проти сили Інтернету. Він переконаний: тисячі самогубств уже зароджуються в живильному бульйоні соціальних мереж, де вільно гуляють тролі й постійно когось ображають і принижують. Оце справжній пріоритет духу над матерією.

Він не може набирати текст так швидко, як хотілось би, — від сирого повітря, яке накочується перед бурею, в пальцях Бабіно посилився артрит, — але врешті ноут виходить на зв’язок із потужним пристроєм, який працює в комп’ютерній кімнаті Фредді Лінклаттер. Довго він цей зв’язок втримувати не буде. Викликає прихований файл, який він приніс на ноутбук в один із попередніх візитів у голову Бабіно.

ВІДКРИТИ ЛІНК НА ZEETHEEND? Так/Ні

Він наводить курсор на «Так», тисне «Ввести» і чекає. Кружальце на екрані крутиться й крутиться. Щойно в нього виникає думка, чи не сталося чогось, як на екрані висвічується очікуване повідомлення:

ZEETHEEND АКТИВОВАНО

Добре. Той «zeetheend» — це так, просто помадка на торті. Він може засіяти тільки обмежену кількість «заппітів» (а значна кількість партії була бракована, на Бога), але ж підлітки — це стадні створіння, а такі розумово й фізично повторюють одне за одним. Тому риби ходять зграями, а бджоли роями. Саме тому ластівки щороку повертаються до рідних місць. У людей таким є механізм «хвилі» на футбольних і бейсбольних стадіонах, а окрема особистість губиться в натовпі — просто тому, що це натовп.

Хлопці-підлітки схильні носити однакові мішкуваті шорти і вирощувати на обличчі однакову рослинність — інакше будуть вигнані зі зграї. Дівчатка вдягаються в подібному стилі й шаленіють від тих самих музичних гуртів. Цього року це «Ми — твої Брути», не так давно були «Довколишні» і «Один напрям». Колись іще були «Новачки на районі». Мода прокочується крізь тінейджерів, як епідемія кору, і час від часу буває мода на самогубства. У Південному Вельсі десятки підлітків вішалися в 2007–2009 роках, а цю одержимість підживлювали повідомлення в соцмережах. Навіть прощання вони писали мовою Інтернету: «Допоба4ення», «Prowawaite».

Пожежі, здатні випалити мільйони гектарів лісу, можуть починатися з одного сірника, закинутого в сухі чагарі. «Заппіти», що їх Брейді роздав за допомогою своїх живих дронів, — це сотні сірників. Загоряться не всі, а ті, що запалилися, можуть і згаснути. Брейді це знає, але в нього є zeetheend.com в ролі й обмежувача, й каталізатора. Чи спрацює? Він не має цілковитої певності, але часу на великі випробування обмаль.

А якщо вдасться?

Підліткові самогубства по всьому штату — можливо, по всьому Середньому Заходу. Сотні, можливо, тисячі. Як вам це сподобається, екс-детективе Ходжесе? Чи покращить пенсію вам, старому надокучливому мудаку?

Він міняє ноутбук Бабіно на ґаджет Z-Боя. Він мислить його як «заппіт-нуль», бо то перший такий пристрій, який він побачив, — того дня, коли Ел Брукс приніс його йому в кімнату з думкою, що Брейді він сподобається. І сподобався. О так, дуже сподобався.

До цього не додано отієї програми з рибками-номерами й передпороговими повідомленнями, бо Брейді це не було потрібно. Це — суто для мішеней. Він дивиться, як рибки плавають туди й сюди, дивиться, щоб сфокусуватися й зосередитися, — потім заплющує очі. Спочатку там темно, але за кілька секунд починають з’являтися червоні вогники — тепер понад п’ятдесят. Вони схожі на цятки на комп’ютерній мапі, тільки вони не стоять на місці. Вони плавають туди й сюди, ліворуч, праворуч, їхні шляхи перетинаються. Він наздогад обирає одну, і його очі під повіками рухаються, стежачи за нею. Вона сповільнюється, сповільнюється, сповільнюється. Зупиняється, потім більшає. Розкривається, немов квітка.

Він у спальні. Там дівчинка нерухомо дивиться на екран свого «заппіта», отриманого безкоштовно з badconcert.com. Вона у ліжку, бо сьогодні не пішла в школу. Може, сказала, що хвора.

— Як тебе звати? — питає Брейді.

Іноді вони просто чують голос із ігрового пристрою, але найбільш сприйнятливі його бачать — наче якогось аватара у відеогрі. Ця дівчинка — з других, початок сприятливий. Але вони завжди краще реагують на свої імена, то він його повторюватиме. Вона без здивування дивиться на молодого чоловіка, який сидить поряд на ліжку. Її обличчя бліде. Очі затуманені.

— Я Еллен, — каже вона. — Я шукаю потрібні цифри.

Аякже, думає він і просковзує в її розум. Вона на сорок миль на південь від нього, але щойно демо-екран розкрився — уже ніяка відстань не важить. Він міг би контролювати її, зробити одним зі своїх дронів, але хоче цього не більше, ніж колись міг би хотіти темної ночі пробратися в дім Олівії Трелоні й перерізати їй горло. Убивство — це не контроль: убивство — це лише вбивство.

Самогубство — це контроль.

— Чи ти щаслива, Еллен?

— Колись була, — каже вона. — І можу стати щасливою знов, якщо знайду потрібні цифри.

Брейді нагороджує її усмішкою — водночас чарівною й печальною:

— Так, але цифри — вони як життя, Еллен. Нічого не складається. Чи не так?

— Угу.

— Скажи мені дещо, Еллен, — що тебе турбує? — Він би міг виявити це сам, але краще, коли вона йому розкаже сама. Він знає: щось таке є, адже всіх щось турбує, а надто підлітків.

— Просто зараз? SAT.

Аг-га, думає він, той самий горезвісний «шкільний тест придатності», яким зоотехніки з міносвіти відділяють овець від козлів.

— У мене так погано з математикою, — каже вона. — Просто капець.

— Із цифрами погано, — каже він, співчутливо киваючи.

— Якщо я не наберу хоча б шістсот сорок, то не потраплю в хорошу школу.

— А тобі й чотириста — це вже велика удача, — каже він. — Чи не так, Еллен?

— Так. — Сльози стоять в її очах і починають скочуватися щоками.

— А тоді ти й англійську погано складеш, — додає Брейді. Він розкриває її, і це найприємніше. Як запускати руки в нутрощі тварині, яка оглушена, але ще жива, і витягати з неї кишки. — Ти загальмуєш.

— Мабуть, я загальмую, — каже Еллен.

Тепер вона вголос схлипує. Брейді перевіряє її короткочасну пам’ять і виявляє, що батьки дівчинки пішли на роботу, а молодший братик у школі. Тож плач цілком доречний. Хай сучка галасує, скільки хоче.

— Не мабуть. А точно загальмуєш, Еллен. Бо ти не впораєшся з напругою.

Вона схлипує.

— Скажи це, Еллен.

— Я не впораюся з напругою. Я загальмую, і, якщо я не потраплю в хорошу школу, тато буде розчарований, а мама на мене злитиметься.

— А якщо ти взагалі ні в яку школу не потрапиш? А якщо єдина робота, яку ти зможеш отримати, — це прибирати в будинках чи складати одяг у пральні?

— Мама мене зненавидить!

— Та вона вже тебе ненавидить, хіба ні, Еллен?

— Я не… Я так не думаю…

— Та ненавидить, справді ненавидить. Скажи це, Еллен. Скажи: «Мати мене ненавидить».

— Мати мене ненавидить. Боже, мені так страшно, і моє життя таке жахливе!

Оце великий дар поєднання гіпнозу від «заппіта» і власної здатності Брейді вторгатися в чужий розум, коли той перебуває в такому відкритому й навіюваному стані. Звичайні страхи, які для таких дітей становлять просто неприємне тло життя, можуть перетворюватися на кровожерних страховиськ. Маленькі кульки параної можна роздути до таких розмірів, як оті, що запускають під час святкової ходи на День Подяки.

— Ти можеш покласти кінець своїм страхам, — каже Брейді. — І зробити так, щоб мамі стало дуже, дуже шкода.

Еллен усміхається крізь сльози.

— Ти можеш залишити це позаду.

— Я можу. Я можу залишити це все позаду.

— Ти можеш знайти спокій.

— Спокій… — зітхає вона.

Як це прекрасно. З матір’ю Мартіни Стовер, яка постійно виходила з цього демо, щоб розкладати свої кляті пасьянси, на це пішло кілька тижнів. З Барбарою Робінсон — кілька днів. З Рут Скапеллі й оцією прищавою плаксійкою в рожевій дівчачій спальні з рюшечками — кілька хвилин, та й усе. Але, відзначає Брейді, я завжди швидко навчався.

— Чи є в тебе телефон, Еллен?

— Ось. — Вона засовує руку під декоративну подушку. Телефон теж рожевий-рожевий.

— Тобі треба розмістити пости на Фейсбуку й у Твіттері. Щоб друзі змогли прочитати.

— А що писати?

— Пиши: «Тепер я знайшла спокій. Ви теж можете. Ідіть на zeetheend.com».

Вона так і робить, але страшенно повільно. У такому стані людина наче під водою. Брейді нагадує собі, як легко все вдалося, і намагається стримати нетерпіння. Коли вона закінчує і повідомлення надіслані — ось іще сірники до сухого хмизу, — він пропонує їй підійти до вікна.

— Мабуть, тобі треба подихати повітрям. Щоб голова проясніла.

— Мені треба подихати повітрям, — каже дівчинка, відкидаючи ковдру і спускаючи босі ноги з ліжка.

— Не забудь свій «заппіт», — каже він.

Дівчинка бере його і йде до вікна.

— Перш ніж відчинити вікно, іди в основне меню, де іконки. Зможеш, Еллен?

— Так… — Довга пауза. Ух вона, сука, й повільна, рухається, як у патоці. — Так, бачу іконки.

— Чудово. Тепер іди у «Витри слово». Іконка, де шкільна дошка й ганчірка.

— Бачу.

— Двічі її торкнися, Еллен.

Дівчинка так і робить, і «заппіт» вдячно моргає. Якщо хтось іще візьме в руки цей ігровий пристрій, той моргне синім і припинить працювати.

— Отепер можеш відчинити вікно.

Морозяне повітря вривається в кімнату, відкидає волосся Еллен назад. Вона заточується, здається, гіпноз ось-ось мине, і на мить Брейді відчуває, що вона висковзує. Усе ж на відстані контролювати людину важко, навіть під гіпнозом, але він певен, що відшліфує свою техніку до ідеалу. З практикою все приходить.

— Стрибай, — нашіптує їй Брейді. — Стрибай, і тобі не треба буде складати той іспит. Мати тебе не буде ненавидіти. Їй буде тебе шкода. Стрибай — і всі цифри зійдуться. Ти отримаєш найкращий приз. Найкращий приз — це сон.

— Найкращий приз — це сон, — погоджується Еллен.

— Зроби це зараз, — тихо промовляє Брейді, сидячи з заплющеними очима за кермом старої машини Ела Брукса.

У сорока милях південніше Еллен стрибає з вікна спальні. Падає вона недовго, а під будинком навалено снігу. Він старий, підмерз зверху, але все одно трохи пом’якшує її падіння — і дівчинка не гине, а ламає ключицю й три ребра. Вона кричить від болю, і Брейді вилітає з її голови, наче пілот, який катапультується з літака F-111.

— Блядь! — кричить він і б’є по керму. Артрит Бабіно обпікає йому всю руку й лютить іще дужче. — Блядь, блядь, блядь!

У приємно заможному районі Бренсон-парк Еллен Мьорфі важко зводиться на ноги. Останнє, що вона пам’ятає, — це те, що сказала мамі, що хвора й не піде в школу: збрехала, щоб ловити рожевих рибок і спробувати виграти приз у приємно причепливій «Риболовлі». Поряд лежить її «заппіт» із тріснутим екраном. Він більше її не цікавить. Вона облишає його і шкандибає босоніж до дверей. Кожен вдих відгукується різким болем у боці.

Але я жива, думає вона. Принаймні, жива. Про що я думала? Боже, про що я тільки думала?

Голос Брейді ще залишається в ній; слизький смак чогось, що вона проковтнула, коли воно ще було живе.

— Джероме! — каже Холлі. — Ти можеш мене чути?

— Можу.

— Я хочу, щоб ти вимкнув «заппіт» і поклав його на стіл Білла. — А потім, як вічний перестраховщик, додає: — Вниз екраном.

Джером морщить широке чоло:

— Справді треба?

— Так. Просто зараз. Не дивлячись на цю чортову штуку.

Ще до того, як Джером встигає виконати цей наказ, Ходжес кидає погляд на рибок, які плавають, і на ще один синій спалах. На мить його тілом прокочується хвиля запаморочення — може, це від знеболювального, може, й ні. Потім Джером натискає кнопку у верхній частині пристрою, і рибки зникають.

Ходжес відчуває не полегшення, а, скоріше, розчарування. Може, це божевілля, але, з огляду на його теперішню проблему зі здоров’ям, може, й ні. Йому доводилося бачити гіпноз, який застосовувався, щоб допомогти свідкам краще згадати ситуацію, але донині він іще не усвідомлював його сили. У нього виникає думка, можливо, в цій ситуації блюзнірська, що «заппіт» із рибками може краще допомагати від болю, ніж те, що прописав доктор Стамос.

Холлі каже:

— Зараз я лічитиму від десяти до одного, Джероме. Щоразу, коли чутимеш число, ти трохи більше приходитимеш до тями. Гаразд?

Кілька секунд Джером не каже нічого. Він сидить спокійно, мирно, перебуває в якійсь іншій реальності і, можливо, намагається вирішити, чи не хоче оселитися там на довше. А Холлі тремтить, як камертон, і Ходжесові навіть чути, як її нігті врізаються в долоні, коли вона стискає кулаки.

Нарешті Джером каже:

— Та, мабуть, гаразд. Адже це ти, Холліберрі.

— Починаємо. Десять… дев’ять… вісім… ти отямлюєшся… Сім… шість… п’ять… прокидаєшся…

Джером підводить голову. Його очі спрямовані на Ходжеса, але той не певен, чи хлопець його бачить.

— Чотири… три… майже приїхали… два… один… прокидайся! — Холлі плескає в долоні.

Джером різко смикається. Одна його рука зачіпає «заппіт» Діни і скидає його на підлогу. Джером дивиться на Холлі з виразом такого здивування, яке за інших обставин могло б здатися смішним.

— Що це було? Я заснув?

Холлі падає в крісло, призначене для клієнтів. Вона глибоко вдихає й витирає спітнілі щоки.

— Десь так, — каже Ходжес. — Гра тебе загіпнотизувала. Як і твою сестру.

— Ви впевнені? — питає Джером і дивиться на годинник. — Та, певне, що так. Я втратив п’ятнадцять хвилин.

— Ближче до двадцяти. Що ти можеш згадати?

— Клацав по рожевих рибках, вони перетворювалися на цифри. На диво складно це зробити. Треба дуже уважно дивитися, дійсно сконцентруватися, а сині спалахи зовсім у цьому не допомагають.

Ходжес підіймає «заппіт» з підлоги.

— Я його вмикати не буду! — різко каже Холлі.

— Не будеш. А я от вчора ввечері ввімкнув, і, знаєте, не було там синіх спалахів, і рибки рожеві на цифри не перетворювалися, хоч пальці об них оббий. І мелодія зараз не така. Не те що геть інакша, але не така.

Холлі в лад співає:

— Де море, де море красиве, ми будем з тобою щасливі… Мені це мама співала, коли я була маленька.

Джером дивиться на неї більш напружено, ніж вона може витримати, і вона відводить очі, стривожена.

— Що? Що таке?

— Там були слова, — розповідає Джером, — тільки не такі.

Ходжес слів не чув, чув тільки мелодію, але нічого не каже. Холлі питає Джерома, чи може він пригадати ті слова.

У Джерома музичний слух не такий тонкий, як у Холлі, але з його співу зрозуміло, що він чув ту саму мелодію:

— Засни, засинай, будь щасливий, хай сон тобі сниться красивий… — На тому зупиняється. — Далі не пам’ятаю. Якщо мені це взагалі не здалося…

Холлі каже:

— Тепер ми точно знаємо. Хтось певним чином змінив демо «Риболовлі»

— Напустив туди зарази.

— А це що таке? — не розуміє Ходжес.

Джером киває до Холлі й пояснює:

— Хтось підвантажив у демо приховану програмку, а відео вже було трохи гіпнотичне. Ця програма спала, коли «заппіт» був у Діни, спала й тоді, коли вчора ввечері на неї дивилися ви, Білле, — на щастя для вас, — а потім хтось її запустив.

— Бабіно?

— Чи він, чи ще хтось, коли в поліції правдива версія, що Бабіно загинув.

— Воно могло бути заздалегідь визначене, — каже Джером до Холлі. Потім до Ходжеса: — Ну як будильник.

— Давайте прямо, — намагається розібратися Ходжес. — Ця програма була там увесь час і активізувалася, тільки коли «заппіт» Діни Скотт увімкнувся сьогодні?

— Так, — відказує Холлі. — Можливо, десь працює репітер, як ти гадаєш, Джероме?

— Так. Комп’ютерна програма, яка постійно підсилає оновлення, чекаючи, поки якесь дурбецило — у цьому разі я — увімкне «заппіт» і активує вай-фай.

— І це могло статися з усіма?

— Якщо в них усіх ця прихована програма, то звісно, — відказує Джером.

— Це Брейді влаштував. — Ходжес починає ходити з кутка в куток, його рука тягнеться до боку, наче хоче спіймати біль і не випустити його. — Брейді, сука, Хартсфілд.

— Як? — не розуміє Холлі.

— Не знаю, але іншого пояснення тут не дібрати. Він намагається підірвати «Мінго» під час того концерту. Ми зупиняємо його. Публіку, здебільшого дівчаток, врятовано.

— Це ви врятували, Холлі, — каже Джером.

— Тихо, Джероме. Хай розповідає. — Але по очах Холлі видно, що вона розуміє хід думки Ходжеса.

— Минає шість років. Ці дівчатка, які в 2010 році ходили до молодшої чи середньої школи, тепер у старшій. Може, і в коледжі. «Довколишніх» уже немає, дівчата подорослішали, цікавляться іншою музикою, але отримують пропозицію, від якої неможливо відмовитися. Безкоштовний ігровий пристрій — а треба лише довести свою присутність на концерті «Довколишніх» того вечора. Ця штука їм, може, й видається старою, як чорно-білий телевізор, але, хай їй чорт, вона ж безкоштовна!

— Так! — каже Холлі. — Брейді вони досі не дають спокою. Це його помста, але не лише їм. Це він мститься тобі, Білле.

І це робить мене відповідальним, суворо думає Ходжес. Тільки от що я можу вдіяти? Що ще може зробити будь-хто з нас? Він збирався бомбити їх.

— Бабіно під іменем Майрона Закіма купив вісімсот таких консолей. Це мав бути він, бо в нього є гроші. У Брейді їх не було, та й Бібліотечний Ел навряд чи міг би викласти навіть двадцять тисяч доларів зі своїх пенсійних заощаджень. Тепер ці пристрої розійшлися по руках. І якщо в них усіх така посилена програма, коли їх вмикати, то вони…

— Чекайте-но, давайте назад, — каже Джером. — Ви серйозно кажете, що в цій фігні замішаний поважний нейрохірург?

— От, власне, це й кажу, авжеж. Твоя сестра впізнала його, і ми вже знаємо, що поважний нейрохірург використовував Брейді Хартсфілда як лабораторного щура.

— Але ж Хартсфілд мертвий, — каже Холлі. — Залишається Бабіно, який теж може бути мертвий.

— Або й ні, — зауважує Ходжес. — У машині була кров, а не тіло. Нічого дивного, що той, хто щось накоїв, міг намагатися інсценувати власну смерть.

— Мені треба дещо перевірити на комп’ютері, — каже Холлі. — Якщо ці безкоштовні «заппіти» сьогодні отримують нову програму, то, можливо… — Вона швидко виходить.

Джером починає:

— Я не розумію, як це все може бути, але…

— Бабіно зможе нам розказати, — закінчує Ходжес. — Якщо він іще живий.

— Так, але зачекайте. Барб казала, що чула якийсь голос, котрий їй казав усяке жахливе. Я голосу ніякого не чув і точно не відчував бажання розпрощатися з життям.

— Може, в тебе імунітет.

— Та ні. Оцей екран мене бере — тобто я поплив. Я чув слова в тій мелодії, і, мені здається, якісь слова є і в синіх спалахах — як двадцять п’ятий кадр. А… голосу не було.

На це може бути багато причин, думає Ходжес, і те, що Джером сам не чув суїцидального голосу, ще не означає, що його не чує більшість дітей, які мають ці безкоштовні пристрої.

— Уявімо, що отой репітер почав подавати сигнали лише чотирнадцять годин тому, — каже Ходжес. — Ми знаємо, що це не могло статися раніше, ніж я увімкнув Дінин «заппіт», бо інакше я б побачив рибок з цифрами й сині спалахи. То виникає питання: чи може програма надходити на пристрій, навіть якщо він вимкнений?

— Ніяк не може, — відповідає Джером. — Треба, щоб був ввімкнений. А коли вже…

— Він діє! — кричить Холлі. — Чортів zeetheend працює!

Джером біжить до її столу в зовнішньому кабінеті. За ним повільніше підходить Ходжес.

Холлі вмикає звук на машині, і офіс «Що впало, те пропало» заповнюється музикою. Цього разу це не «Море красиве», а «Не бійся косаря»[51]. Лунають слова «Сорок тисяч ідуть щодня, сорок тисяч приходять натомість…» — і Ходжес бачить на екрані залу й освітлену свічками і засипану квітами труну. На цьому тлі екраном рухаються в різних напрямках хлопці й дівчата, усміхаються, інколи їхні шляхи перетинаються, інколи зображення блякнуть і розтають. Дехто з них махає руками, дехто показує два пальці — «мир». Під труною пульсують, як серце, написи:

КІНЕЦЬ СТРАЖДАНЬ

КІНЕЦЬ СТРАХУ

ГОДІ ГНІВУ

ГОДІ СУМНІВУ

ГОДІ БОРОТЬБИ

МИР

МИР

МИР

Потім — переривчаста серія синіх спалахів. У них якісь слова. Чи, називаймо речі своїми іменами, думає Ходжес — краплі отрути.

— Вимкни це, Холлі. — Ходжесові не подобається, як вона дивиться на екран — такими самими розширеними очима, як щойно Джером.

Вона, достоту як Джером, рухається повільно. Він тягнеться через плече і вимикає комп’ютер кнопкою.

— Так не можна! — дорікає Холлі. — Я могла втратити дані.

— Оце саме для цього цей сраний сайт, — каже Джером. — Щоб ви втратили дані. Щоб ви все, на хрін, втратили. Я зміг прочитати останній напис, Білле, — там сказано: «Зроби це зараз!»

Холлі киває.

— А ще було: «Розкажи друзям».

— А «заппіт» спрямовує їх на… на оце? — питає Ходжес.

— Він і не має цього робити, — каже Джером. — Бо ті, хто його знайде, — а їх буде багато, зокрема й ті, що ніякого безкоштовного «заппіту» не отримували, — розкажуть друзям на Фейсбуку тощо.

— Він хотів епідемії самогубств, — каже Холлі. — Він якимось чином запустив процес і вбив себе.

— Мабуть, щоб опинитися там першим, — зауважує Джером, — і коло воріт зустріти…

Ходжес каже:

— Це я що, маю повірити, що оця пісня і картинка з похороном змусять дітей іти на самогубство? «Заппіти» — це я ще розумію. Я бачив, як це працює. А тут?

Холлі і Джером перезираються, і в їхніх поглядах Ходжес читає: «Ну як це йому пояснити? Як пояснити, що таке синиця, людині, яка ніколи не бачила птахів?» Уже сам цей погляд його майже переконує.

— Підлітки до такого сприйнятливі, — каже Холлі. — Не геть усі, але багато. Коли мені було сімнадцять, я могла б теж…

— І воно причепливе… — додає Джером. — Коли це починається… якщо починається… — Він знизує плечима.

— Ми маємо знайти й вимкнути репітер, — каже Ходжес. — Обмежити руйнівну силу.

— Може, він у домі Бабіно? — міркує Холлі. — Зателефонуй Пітові. Дізнайся, чи є там якісь комп’ютерні штуки. Якщо є, хай усе з розеток повисмикує.

— Якщо він з Іззі, то він не візьме слухавку, буде «залишіть голосове повідомлення…», — каже Ходжес, але телефонує, і Піт бере після першого ж гудка. Він каже Ходжесові, що Іззі пішла назад у відділок з ВКРами чекати на перші звіти судових експертів. Бібліотечного Ела Брукса вже нема: його взяли під варту перші копи, які приїхали, і їм частково було довірено цю справу.

У Піта голос втомлений.

— Ми полаялися. З Іззі. Сильно. Я намагався їй розповісти те, що ти мені казав, коли ми починали працювати разом: справа — це твій шеф, і йти треба туди, куди вона веде. Не ухилятися, не скидати з рук, а просто братися і йти за червоною ниточкою до кінця. Вона стояла, слухала, руки склавши, кивала раз у раз. Потім знаєш, що вона в мене спитала? Чи знаю я, коли у верхніх ешелонах поліції служила жінка! Я сказав, що не знаю, а вона сказала, що відповідь тут: ніколи. Сказала, що буде першою. Слухай, старий, а я ж думав, що її знаю. — Піт сміється: такого безрадісного сміху в нього Ходжес іще ніколи не чув. — А я думав, вона поліцейська…

Коли-небудь, коли зможе, Ходжес готовий йому поспівчувати. Але зараз він не має часу. Він питає про електроніку.

— Ми не знайшли нічого, крім розрядженого айпада, — каже Піт. — Іверлі, економка, каже, що в кабінеті ще був ноутбук, майже зовсім новенький, але його нема.

— Як і Бабіно, — зауважує Ходжес. — Мабуть, він прихопив його з собою.

— Може. Пам’ятай, якщо я можу допомогти, Керміте…

— То я зателефоную, не сумнівайся.

Тепер він отримав усю допомогу, яку міг.

Результат із Еллен просто обурливий — точно як із цією сучкою Робінсон, — але Брейді нарешті заспокоюється. Треба зосередиться на тому, що все працює. Те, що падати було низько, а кучугура велика — це просто не пощастило. Ще буде таких багато. Перед ним непочатий край праці, ще багато сірників треба запалити, але, коли вогнище розгориться, можна буде просто сісти поруч і спостерігати.

Тоді горітиме, доки все саме не вигорить.

Він заводить машину Z-Боя і виїжджає зі стоянки. Коли він вливається в ріденький потік машин, який рухається на північ трасою І-47, з білого неба, кружляючи, злітають перші сніжинки й сідають на лобове скло. Брейді додає швидкості. Машина Z-Боя не має того обладнання, яке потрібно в заметіль, і, коли він з’їде з шосе, ставатиме дедалі гірше. Треба випередити негоду.

О, я її випереджу, з мене станеться, думає Брейді й посміхається: у нього виникла чудова думка. А може, Еллен тепер паралізована — така голова на паличці, як ота смердюча Стовер! Малоймовірно, але ж може бути, і з такою приємною фантазією можна проїхати багато миль.

Він вмикає радіо, знаходить щось із «Judas Priest» і врубає на всю. Як і Ходжес, він полюбляє важке.