Кандід, або Оптимізм

Розділ шістнадцятий. Що сталося з двома мандрівниками, двома дівчатами, двома мавпами і дикунами, що звуться орейлонами

Кандід і його слуга були вже далеко за заставою, а в таборі ніхто ще не знав про смерть німецького єзуїта. Дбайливий Какамбо не забув набити свою торбину хлібом, шоколадом, шинкою, овочами і кількома мірами вина. Вони заглибились на своїх андалузьких конях у невідому країну, ніде не зустрівши жодної дороги. Нарешті вони натрапили на прекрасну луку, перетяту струм­ками. Наші мандрівники пустили коней попастись; Ка­камбо запропонував своєму панові попоїсти і сам подав йому приклад.

— Як ти хочеш, щоб я їв шинку, — казав Кандід, — коли я забив сина пана барона і почуваю, що ніколи в світі вже не судилося мені побачити прекрасну Кунігунду? Навіщо тягтиму я свої нещасні дні, коли маю нидіти далеко від неї в гризоті й розпачі? І що скаже «Вісник Треву»⁶¹?

Кажучи так, він все-таки їв. Сонце сідало. Раптом наші мандрівники почули кілька далеких вигуків, здавалося, жіночих. Вони не могли розпізнати, чи то були крики туги, чи радості, але схопилися з тією турботою й тривогою, що незмінно опановує людину в незнайомій країні. Кричало двійко голісіньких дівчат, що легко бігли край луки, а за ними гналися дві мавпи, кусаючи їх ззаду. Кандіда пойняв жаль; він навчився в болгар так стріляти, що міг би збити горішок із куща, не зачепивши листу. Він узяв свою іспанську двоствольну рушницю, вистрілив і забив обох мавп.

— Слава Богу, мій любий Какамбо! Я визволив із великої небезпеки ці два нещасні створіння; коли я зробив гріх, убивши інквізитора та єзуїта, то я спокутував його, урятувавши життя цим дівчатам. Можливо, це дівчата значного роду й стану, і цей випадок може стати нам у великій пригоді в цій країні.

Він хотів говорити далі, але йому відібрало мову, скоро він побачив, що дівчата ніжно обіймають двох тих мавп і розливаються над ними слізьми, сповняючи повітря найтужливішими криками.

— Я ніколи не сподівався, що в них така добра ду­ша, — сказав він зрештою Какамбо, але той відповів:

— Добре діло ви тут зробили, мій пане: ви забили коханців цих дівчат!

— Коханців! Чи може це бути? Ви глузуєте з мене, Какамбо! Як вам повірити?

— Любий мій пане, — відмовив Какамбо, — ви завжди всьому дивуєтесь; хіба це вже так дивно, що по деяких країнах мавпи користуються прихильністю в жінок? Вони ж на чверть люди, точнісінько, як я на чверть іспанець.

— Ох! — зітхнув Кандід. — Я пригадую, вчитель Панглос казав мені, що колись такі випадки траплялись і що від такого поєднання пішли фавни й сатири⁶², яких ба­чили великі люди давнини; але я все те вважав за байку.

— Ви маєте переконатись тепер, — сказав Какамбо, — що це правда, і ви бачите, як з цього користуються особи, що не дістали певного виховання. Єдине, чого я боюся, це щоб ці дами не наробили нам кло­поту.

Ці поважні міркування спонукали Кандіда покинути луку і заглибитися в ліс. Там він повечеряв із Какамбо, і вони обидва заснули на моху, проклинаючи португальського інквізитора, губернатора Буенос-Айреса і барона. Прокинувшись, вони відчули, що не можуть ворухну­тись. Причина була та, що вночі їх пов’язали личаковими мотузками тубільці-орейлони⁶³, яким їх виказали двоє дівчат, їх оточувало з півсотні голісіньких орейлонів, озброєних стрілами, палицями та камінними сокирами; одні з них гріли великий казан, інші готували рожни, і всі кричали:

— Це єзуїт, єзуїт! Помстимось і попоїмо всмак! З’їмо єзуїта, з’їмо!

— Я ж вам казав, любий мій пане, — сумно скрикнув Какамбо, — що ці дівчата таки підведуть нас.

Кандід аж скрикнув, побачивши казан та рожни:

— Нас напевно засмажать або зварять! Ох, що сказав би вчитель Панглос, коли б побачив, яка є справжня незіпсута природа. Хай усе є добре, але я скажу, що жорстока то річ — втратити Кунігунду і потрапити на рожен до орейлонів.

Какамбо не журився ніколи.

— Не вдавайтеся в розпуку, — сказав він зажуреному Кандідові, — я трохи розумію мову цього народу і поговорю з ними.

— Не забудьте, — сказав Кандід, — нагадати їм, яка то страшна нелюдськість варити людей і як мало в тому християнського...

— Панове, — сказав Какамбо, — ви сподіваєтесь сьогодні з’їсти єзуїта? Це дуже добре; немає нічого спра­ведливішого, як саме так поводитись зі своїми ворогами. Справді, природне право навчає нас убивати свого ближнього, і так робиться по всій землі. Коли ми не користуємось правом їх їсти, то тільки тому, що маємо багато іншої їжі; але у вас немає такого достатку, і, певна річ, краще самому з’їсти свого ворога, ніж віддати крукам та ґавам здобутки своєї перемоги. Але, панове, ви ж не захочете їсти своїх приятелів? Ви гадаєте, що насадите на рожен єзуїта, а в дійсності засмажите свого оборонця, ворога ваших ворогів. Щодо мене, то я народився у вашій країні, а цей добродій, що його всі ви бачите, — це мій пан, і зовсім не єзуїт; він допіру забив єзуїта і надів його шкіру. Ось де причина вашої помилки. Щоб перевірити мої слова, візьміть оцю його рясу, підіть до першої застави землі los padres і розпитайте, чи не вбив мій пан єзуїтського офіцера. На це треба небагато часу; ви завсіди встигнете нас з’їсти, коли я збрехав. Але коли я сказав вам правду, то ви досить знаєтесь на принципах публічного права, на звичаях і законах і помилуєте нас.

Орейлони визнали цю промову за дуже розумну; вони вирядили двох старшин, щоб ті якнайшвидше допиталися правди. Депутати пильно виконали своє доручення і незабаром повернулися з добрими вістями. Орейлони розв’язали обох бранців, всяко їм догоджали, запропонували дівчат, дали їм харчів на дорогу і провели до кордону своєї держави, радісно вигукуючи:

— Він не єзуїт, не єзуїт!

Кандід не переставав дивуватися з причини свого звільнення.

— Який народ! — говорив він. — Які люди! які звичаї! Коли б я не мав щастя проколоти наскрізь брата Кунігунди, то мене без жалю з’їли б. А зрештою, природа сама по собі добра, бо ці люди, замість з’їсти мене, зробили мені тисячу приємностей, як тільки довідались, що я не єзуїт.