Кандід, або Оптимізм

Розділ двадцять сьомий. Подорож Кандіда до Константинополя

Вірний Какамбо вже договорив турецького корабельника, що мав везти султана Ахмета до Константинополя, щоб той узяв і Кандіда з Мартеном на свій корабель. Уклонившись низько його злиденній величності, вони пішли до корабля, і Кандід доро5гою говорив Мартенові:

— Отже, ми вечеряли з шістьма скинутими королями! І одному з них я навіть подав милостиню. Може, є багато принців іще безталанніших. Що ж до мене, то я втратив тільки сто баранів і тепер лечу в обійми до Ку­нігунди. Мій любий Мартене, я ще раз скажу, що Панглос таки був правий: усе — добре.

— Хай буде так, — сказав Мартен.

— Але яка ж неймовірна пригода трапилась нам у Венеції! Чи бачив хто, чи чув, щоб шестеро скинутих з престолу королів вечеряли разом в одному шиночку!

— Це не дивніше від усього, що нам траплялось, — сказав Мартен. — Що королів скидають — це річ світова; що ж до честі, яку ми мали, вечерявши з ними, — то вона не варта найменшої уваги. Хіба не однаково, з ким вечеряти, — аби страва була смачна!

Щойно зійшли на корабель, Кандід одразу ж кинувся на шию своєму колишньому слузі, своєму щирому приятелеві Какамбо.

— Ну, що ж поробляє Кунігунда? — спитав він у нього. — Чи таке ж вона диво краси, як була? Чи кохає ще мене? Як вона себе почуває? Ти ж, напевно, купив їй палац у Константинополі?

— Мій любий пане, — відповів Какамбо, — Кунігунда миє миски на березі Пропонтиди¹²³ в одного князя, що має дуже мало посуду. Вона невільниця в домі колишнього правителя на ймення Ракочі¹²⁴, якому султан дає щодня три екю на прожиток. Але найсумніше, що вона втратила красу і стала погана з лиця.

— Ох, прекрасна вона чи погана, — сказав Кандід, — але я людина чесна, і мій обов’язок — кохати її вічно. Та як могла вона потрапити в таке лихе становище з п’ятьма чи шістьма мільйонами, які ти повіз?

— Гаразд, — сказав Какамбо, — хіба я не мусив да­ти два з них донові Фернандо д’Ібараа-і-Фігеора-і-Маскаренес і Лампурдос-і-Суза, губернаторові Буенос-Айреса, за дозвіл узяти Кунігунду, і хіба не забрав у нас решту один хоробрий пірат? А хіба цей пірат не возив нас до мису Матапан¹²⁵, до Мілоса, Нікарії, Самоса¹²⁶, Патроса¹²⁷, Дарданелл, Мармурового моря й Єкутарі¹²⁸? Кунігунда й стара служать князеві, про якого я говорив, а сам я став невільником у скинутого з престолу сул­тана.

— О, скільки страшних, одне з одним сполучених нещасть! — сказав Кандід. — Але, зрештою, у мене є ще кілька діамантів, і я легко визволю Кунігунду. Шкода тільки, що вона споганіла.

Потім, звертаючись до Мартена, він запитав:

— Як на вашу думку, хто вартий більшого жалю — імператор Ахмет, імператор Іван, король Карл-Едуард чи я?

— Не знаю, — відповів Мартен. — Для того треба б побувати у вашому серці.

— Ах! — сказав Кандід. — Коли б Панглос був тут, він знав би це і нам з’ясував би.

— Не знаю, — мовив Мартен, — якою вагою ваш Панглос міг би зважити людське безталання і змірити людські болі. Але я гадаю, що на землі не один мільйон людей, у сто разів жалюгідніших за короля Карла-Едуарда, імператора Івана та султана Ахмета.

— Дуже можливо, — сказав Кандід.

За кілька днів вони прибули до чорноморської протоки. Кандід насамперед викупив Какамбо за дорогу ціну; потім, не гаючи часу, кинувся з товаришами на галеру, щоб пливти на берег Пропонтиди шукати Кунігунду, хоч як там вона споганіла.

Серед каторжників на галері було двоє, які дуже погано гребли і яких шкіпер-левантієць¹²⁹ вряди-годи шмагав бичачою жилою по голих плечах. Кандід, з природного зворушення, подивився на них уважніше, ніж на інших галерників, і зі співчуттям підійшов до них. Йому здалося, що деякими рисами своїх спотворених облич вони трохи нагадують Панглоса і бідолашного єзуїта-барона, брата Кунігунди. Це збентежило Кандіда і засмутило. Він подивився на них ще уважніше.

— Справді, — сказав він до Какамбо, — коли б я не бачив, як повішено вчителя Панглоса, і не мав нещастя сам убити барона, я подумав би, що це вони гребуть на галері.

Почувши ім’я барона і Панглоса, обидва каторжники голосно скрикнули, перестали гребти і кинули свої весла. Шкіпер-левантієць підбіг до них, і на них посипались ще рясніші удари.

— Стривайте, стривайте, пане! — гукнув Кандід. — Я заплачу вам стільки, скільки схочете.

— Як! Це Кандід! — сказав один з каторжників.

— Як! Це Кандід! — сказав другий.

— Чи це сон? — сказав Кандід. — Чи це наяву? Чи на галері я? Невже це барон, якого я вбив? Невже це вчитель Панглос, якого я бачив на шибениці?

— Це ми, це ми! — відповіли вони.

— Так оце той великий філософ? — сказав Мартен.

— Ей, пане шкіпере, — сказав Кандід, — скільки ви хочете викупу за пана Тундер-тен-Тронка, одного з пер­ших баронів імперії, та за пана Панглоса, найглибокодумнішого німецького метафізика?

— Християнський собако! — відповів шкіпер-левантієць. — Коли ці дві каторжні християнські собаки — барони та метафізики — а це, певно, велика річ у їхньому краю, то ти даси мені за них п’ятдесят тисяч цехінів.

— Ви їх матимете, пане, везіть мене блискавкою до Константинополя, і вам одразу ж буде сплачено. Ой, ні, везіть мене до Кунігунди...

Шкіпер-левантієць уже з першого наказу Кандіда взяв напрямок на місто і наказав гребти швидше, ніж птах ширяє в повітрі.

Кандід сто разів обіймав барона та Панглоса.

— Та як же я вас не вбив, мій любий бароне? А ви, мій любий Панглосе, як ви лишились живі після того, як вас повісили? І чому ви обидва на галері в Туреччині?

— Чи правда, що моя сестра тут, у цій країні? — спитав барон.

— Так, — відповів Какамбо.

— Я знову бачу мого любого Кандіда! — скрикнув Панглос.

Кандід познайомив їх із Мартеном і Какамбо. Всі обнялися, всі говорили разом. Галера летіла; вони були вже в порту. Покликали єврея, якому Кандід продав за п’ятдесят тисяч цехінів діамант, що коштував сто тисяч, — бо той єврей присягався Авраамом, що більше дати не може. Кандід негайно викупив барона та Панглоса. Панглос упав йому в ноги і зросив їх слізьми, а барон подякував, схиливши голову, і пообіцяв повернути гроші при першій нагоді.

— Та чи може ж бути, що моя сестра в Туреччині? — питав він.

— Нічого нема певнішого, — відповів Какамбо, — вона перетирає посуд у трансільванського принца.

Зразу ж покликали двох євреїв. Кандід продав ще кілька діамантів, і всі попливли іншою галерою визволяти Кунігунду.