Кандід, або Оптимізм

Розділ п’ятий. Буря, аварія корабля, землетрус і що сталося з доктором Панглосом, Кандідом та анабаптистом Жаком

Половина пасажирів, знеможена, задихаючись у тій невимовній нудьзі, що нагонить хитання корабля на нерви і на весь настрій людей, киданих у різні боки, не мала навіть сили боятися небезпеки. Друга половина кричала і молилась; вітрила було пошматовано, щогли поламано, корабель пробито. Працювали, хто міг, але ніхто не слухався, ніхто не наказував. Анабаптист теж трохи допомагав керувати; він був на палубі; якийсь несамовитий матрос сильно ударив його і повалив на поміст, але сам від того втратив рівновагу і полетів за корабель сторч головою. Там він і повис, зачепившися за уламок щогли. Добрий Жак побіг йому на допомогу, пособив йому вилізти, але із зусилля сам шубовснув у воду на очах у матроса, що покинув його на загин і навіть не глянув на нього. Кандід наблизився і побачив свого благодійника, що на хвилину виринув і зник навіки. Він хотів кинутись за ним у море, але філософ Панглос зупинив його, довівши, що лісабонський рейд на те і створений, щоб саме тут потонув анабаптист. Поки він це доводив a priori¹⁷, корабель залило, і всі загинули, крім Панглоса, Кандіда та брутального матроса, що втопив доброчинного анабаптиста; негідник щасливо доплив до берега, куди і Панглоса з Кандідом донесло на дошці.

Коли вони трохи очутились, то пішли до Лісабона; у них лишилось небагато грошей, з якими вони сподівались, урятувавшись від бурі, не загинути з голоду.

Ледве вони ступили на міський ґрунт, оплакуючи смерть свого благодійника, як земля під ними затремтіла¹⁸, море з клекотом піднялося в порту, розбиваючи кораблі, що стояли там на якорі. Вихори полум’я й попелу вкрили вулиці та майдани; будинки валились, дахи зривало, мури розпадались; тридцять тисяч людності, без різниці віку і статі, загинуло під руїнами. Матрос говорив лаючись та посвистуючи:

— Буде чим поласувати!

— Цікаво, яка достатня причина цього явища? — запитував Панглос.

— Та це кінець світу! — кричав Кандід.

Не гаючи часу, матрос побіг поміж руїн, почав шукати там гроші, наражаючись на смерть; знайшов, набрав, упився і, проспавшись, купив прихильність першої веселої дівчини, яку зустрів на звалищах домів, серед поранених і мертвих. Тут Панглос шарпонув його за рукав:

— Друже мій, — казав він йому, — так негаразд. Ви не зважаєте на всесвітній розум і зле витрачаєте свій час.

— Сто чортів! — відповів той. — Я матрос і народився в Батавії¹⁹, я чотири рази топтав розп’яття в чотирьох японських селах²⁰; знайшов кому торочити про всесвітній розум!

Кілька уламків каменю поранили Кандіда; він упав серед вулиці, і його засипали уламки. Він сказав Пан­глосові:

— Ох, дайте мені трохи вина та оливи, я помираю...

— Цей землетрус — не новина, — відповів Панглос, — американське місто Ліма теж зазнало такого страшного коливання торік; однакові причини — однакові наслідки; від Ліми до Лісабона, певна річ, тягнеться під землею якась сірчана покладь.

— Дуже можливо, — сказав Кандід, — але, ради Бо­га, — трохи оливи і вина...

— Що то значить — можливо? — відповів філософ. — Я стверджую, що це доведено.

Кандід знепритомнів, і Панглос приніс йому трохи води із сусіднього фонтана.

Другого дня, блукаючи серед руїн, вони знайшли якихось харчів і трохи зміцнили свої сили. Потім вони працювали, як і інші, допомагаючи людям, що врятувались від смерті. Кілька громадян, що вони їм помогли, почастували їх обідом, який тільки можна було спорядити серед такого безладдя; але треба сказати, що обід був сумний і всі поливали свій хліб слізьми; Панглос розважав їх, запевняючи, що інакше не могло бути; бо, казав він, усе це є щонайкраще; бо коли є вулкан у Лісабоні, то він і не може бути десь-інде; бо неможливо, щоб речей не було там, де вони є; бо все — добре.

Маленька чорна людина, урядовець інквізиції²¹, що сидів поруч нього, ввічливо зауважив:

— Очевидно, ви не вірите в первісний гріх, бо, коли все — найкраще, то не було б ні гріхопадіння, ні кари.

— Щиро перепрошую вашу ексцеленцію, — ще ввіч­ливіше відповів Панглос, — гріхопадіння людини і прокляття неминуче мусили статися в найкращому з можливих світів.

— То ви не вірите в свободу? — спитав урядовець.

— Хай вибачить мені ваша ексцеленція, — сказав Панглос, — але свобода може співіснувати з абсолютною необхідністю, бо необхідно, щоб ми були вільні; адже, зрештою, зумовлена воля...

Панглос іще не скінчив, як урядовець зробив знак головою своєму служникові, що наливав йому портвейну.