Кандід, або Оптимізм

Розділ двадцять третій. Кандід і Мартен зійшли на англійський берег, і що вони там побачили

— О Панглосе! Панглосе! О Мартене, Мартене! О лю­­ба моя Кунігундо! Що ж то є наш світ? — говорив Кандід на голландському кораблі.

— Щось божевільне і гидке, — відповідав Мартен.

— Ви знаєте Англію, чи й там такі божевільні, як у Франції?

— Ні, там божевілля інше, — сказав Мартен. — Ви ж знаєте, як б’ються обидві ці нації за шматок вкритої снігом землі в Канаді⁹³, витрачаючи на цю славетну війну далеко більше, аніж коштує вся Канада. Мої убогі знання не дозволяють мені сказати точно, в якій країні треба було би більше людей пов’язати, як божевільних; знаю тільки, що люди, яких ми маємо побачити, страшні меланхоліки.

Розмовляючи так, вони пристали в Портсмут. На березі було сила народу, що уважно дивились на гладенького чоловіка, який із зав’язаними очима стояв навколішках на палубі одного з кораблів. Четверо солдатів, стоячи навпроти, спокійнісінько пустили йому в череп по три кулі кожен, і все зборище розійшлося, вельми задоволене.

— Що то таке? — мовив Кандід. — Який диявол панує скрізь?

Він спитав, хто та гладка людина, яку забили з такою церемонією.

— Адмірал, — відповіли йому⁹⁴.

— За що ж убили цього адмірала?

— За те, — відповіли йому, — що він не досить перебив людей. Він дав бій французькому адміралові, але тут визнали, що він був надто далеко від ворога.

— Таж і французький адмірал так само був далеко від нього, як і він від французького! — сказав Кандід.

— Безперечно, — відповіли йому, — але в цій країні варто іноді убити адмірала, щоб підбадьорити інших.

Кандіда так приголомшило і вразило те, що він побачив і почув, що він не схотів навіть сходити на землю і до­мовився з голландським корабельником (хоч би той і обі­крав його, як у Суринамі) негайно везти його до Венеції.

Через два дні корабель вийшов у море. Вони пропливли повз береги Франції і, поминувши Лісабон, — Кандід аж затремтів на той вигляд, — увійшли протокою в Середземне море і нарешті причалили у Венеції.

— Слава богу! — сказав Кандід, обіймаючи Мартена. — Отут уже я побачу прекрасну Кунігунду. Я по­кладаюся на Какамбо, як на самого себе. Все добре, все йде дуже добре, все йде якнайкраще.